Іван Пільгук григорій сковорода



Сторінка2/13
Дата конвертації28.12.2016
Розмір2.78 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

Не тільки духовну потребу, а й насолоду відчував він, вивчаючи грецьку та латинську мови. Наче цілющим напоєм задовольняв жагу пізнання. Його вражали ла­тинські афоризми своєю мудрістю й лаконізмом. У мові мі інавав дух історії Стародавнього Риму з його Колізе-t м, і ііпіммоіоіо дворів, з разючими контрастами в сус-іи.імміму житті, з тиранією імператорів і нескоримим духом протесту сміливих мислителів. Зачитувався і наче і їм мандрував з Овідієм Назоном, що його заслав тиран Август аж до заселених гетами берегів Понта Євксін-ського, що згодом названо Чорним морем. То було на грані старої й нової ери історії людства. Минуло відтоді багато століть, розпалась Римська рабовласницька дер­жава, сформувалися нові нації, а твори Овідія Назона зберегли свою силу і вічну юність, бо правда, карбована словом на пергаменті епох, невмируща, як нескорена воля Прометея.

У Київській Академії особливу увагу привернули тво­ри Овідія Назона. Його ім'я підносив ще Феофан Про-копович — перший перекладач на Україні славетного рим­лянина. Але й латинською мовою читав Сковорода «Ме­таморфози», захоплюючись літературною обробкою ста­родавніх міфів.

А коли читав Вергілія, то здавалося, що й сам Гри­горій мандрував з його героями від зруйнованої греками Трої аж до берегів Тібру на латинській землі. Стародав­ній римський історик Тіт Лівій допомагав своїми нари­сами збагнути легенди як пам'ятки світової культури.

Захоплювався історією тираноборства епохи римського панування, в думках прославляв нескоримого перед Це­зарем волелюбця Брута, горду постать якого увіковічив у скульптурі Мікеланджело.

Інший світ відкривався при вивченні грецької мови і літератури. Зблизька пізнавав гомерівську казково-фан­тастичну героїку, наче мандрував разом з Одіссеєм, по­діляючи мужність та життєлюбство еллінів. Збагачували фантазію міфи «Іліади», привчали епічно мислити. Гли­бину еллінської мудрості читав у езопівських байках, захоплюючись лаконізмом сюжетів та афористичними висловами.

Поняття прекрасного наповнювало роум і почуття допитливого юнака. Поступово завойовувались підступи до складних лабіринтів античного філософського храму Платона, Арістотеля та інших мужів античного світу.

Географію вивчав Григорій, уявляючи себе теж ман­дрівником, перед яким розкриваються привабливі кар­тини різних країн. Радів, проникаючи думкою в ще не знані простори світу, наче слухав гомін морів та милу­вався красотами гір, долин, лісів і степів. Тоді наповню­валось юнацьке серце відчуттям гармонії всесвіту. До­повнював її ще й дослідженнями за допомогою телескопа, біля якого сходилися жадібні до знань юнаки, вели цікаві розмови, а дехто згадував, як кілька років тому проси­джував цілими ночами тут біля телескопа архангельсь­кий юнак Михайло Ломоносов.

У кожному академічному класі відкривалися таєм­ниці нових знань. Брався й до геометрії, яку частково вводив Рафаїл Заборовський. Уже мріяв про класи пії­тики з риторикою. Навіть навчаючись у молодших кла­сах, часом наважувався з старшими спудеями слухати піїтику — серце лежало до складання віршів. А про старші класи філософії лише мріяв.

Від самого початку навчання хвилювало Григорія питання,— як відсіяти фальшивий догматизм від живої правди? Радів з того, що в академії набула повного ви­знання теорія Коперника про рух планет. Що глибшз поринав у книжкову премудрість, то більше виникало хвилюючих питань, які породжували неспокій молодого мислителя.

Охоче ходив на диспути щосуботні й річні. В акаде­мії зовсім не практикувалися екзамени. Свої знання ви­являли спудеї на диспутах та у письмових роботах. Про­слухані лекції за тиждень ставали предметом суботнього диспуту, в якому всі спудеї брали участь. Дозволялося навіть висловлювати власні міркування, хоч би вони й заперечували сказане лектором. При такій системі по­ширюваної дух вільнодумства, витісняючи схоластику, іпічпг іаучуиаіінн предметів. Тому саме Київська і і ігмія давала вчених, що несли світ розуму і в інші країни.

У визначені дні Григорій співав в академічному хорі, що славився на всю країну. Хор викопував церковні спі­ви та виступав у драматичних дійствах.

Це був час розквіту шкільної драми, що мала велике значення в естетичному розвитку спудеїв. Вистави ви­носились і за академічні стіни. Масові дійства іноді від­бувалися на подільській площі. Тут сміливіше викону­валися інтермедії з народними співами та жартами. До них був охочий Григорій. Він добирав на флейті мотиви пісень. Улюбленою його піснею була «Котилися вози з гори».

На ці дійства сходилися подільські ремісники, міща­ни. Часом з'являлися тут мандровані дяки та кобзарі. Григорій годинами міг стояти біля кобзаря, прислухаю­чись до його співів. Разом з кобзарями підіймався на гору Щекавицю. Тут вони розповідали перекази, легенди. Один говорив, інший додавав, що знав. Переказували про ІЦека, від імені якого й гору названо, розповіда­ли про його братів Кия, Хорива та чарівну сестру Либідь.

— І сидів Кий,— говорив старий кобзар,— на найви­щій горі. А його брат Щек на цій самій, що Щекавицею зветься, а третій брат Хорив отаборився на горі Хореви-ці, де тепер Вишгород та древній Межигірський монас­тир. І збудували вони град, давши йому назву Київ. І мали брати велику шанобу у варягів та Візантії. При­пливали до них гості з далеких країв, везли коштовні подарунки, зачаровувалися красою їхньої сестри Либеді. Тому й тиху річку названо Либеддю. Приходили здалека люди пити ту воду й вмиватися нею. Казали, що в ній тече цілюща сльоза дівоча. Хто п'є таку воду, тому від­криваються таємниці світу.

У цих розповідях перед Григорієм розкривався інший світ, ніж у стінах академії. Захоплювався розповідями про древнього Кожум'яку — могутньої сили юнака, що переміг ворожого велета, персдрішивши перемогу над печенігами. її завершив Ярослав Мудрий та збудував на місці звитяги Софійський собор.

Розповіді породжували в юнака роздуми про давни­ну, коли ще древні греки з'являлися на берегах Славути-Дніпра, званого тоді Борисфеном, що визначало «тече з півночі». Дивувалися вони багатствам цього краю, де на степових просторах зустрічали косяки диких коней — тарпанів — та гнідих гостророгих турів. Водились вони колись і на берегах прославленої в легенді джерельно чистої Либеді.

ПОЗА АКАДЕМІЄЮ

Спозаранку на тихий берег Либеді привела Григорія легенда, почута від кобзарів. Умиваючись у прозорій запашистій воді, він замислився, наче розмовляв зі ста­рим явором, зануреним мохнатим корінням в підмитий водою грунт. Ніби відпочинку благав трепетолистий дідуган, хилячись до молодого явірця, що простягав гнучкі віти до Либеді, зазирав у прозору течію, в якій колихалося небо ранкове. Так і юність серце колише й дивні бажання шовковим павутинням снує.

Чи не цими стежками ходила чарівна Либідь, впи­ваючи леління трав, щоб попести його своїм посестрам у сивизну віків, понести дівочу вроду й слов'янську щедротну гостинність? Недаремно й ім'я її нагадує ніжну лебедицю. Мабуть, сюди здавна зліталася лебе­дина зграя, щоб білоперими крилами ронити плескіт во­дяний.

Хотів уявити поставу, дівочу вроду Либеді. Уявлялась вона подібною до тієї гордої козачки в Чорнухах, що безмовно говорила очима, випроводжаючи Гриця в до­рогу. Коли б прилетіла сюди лебедицею напитися разом джерельної води!..

Насправді почувся в небі лебединий перегук. Піді­ймав руки назустріч лебединій зграї, благаючи принести вісті й подих лугових просторів, де зилишив дні ранньої юності, повитої казками й журливими піснями. Наче вхо­див у рідну хату, чув пах житнього хліба та зібраних материною рукою й засохлих на полиці чорнобривців. Коли зібрати ті пахощі разом з легендами й піснями, то можна позмагатися й з Гомером та Вергілієм!

Наливаються й бубнявіють молоді думи... Налива­ються і линуть у простори часу за лебединим летом...

Проносились над країною історичні буревії, завда­вали руїни, нищили вроду. А краса душі древньої Либе­ді перелилась у пісні, у мову чарівну. Носять ту красу в своїх серцях щедрі вродою дочки колишньої древлян-ської, полянської та сіверянської землі. Носять і не знають, яку силу вони криють у собі. Ой краю, мій краю!

Та швидко розвіялись ідилічні роздуми Григорія, ко­ли з'явилися два дячки-пиворізи, що прийшли похмілля змити в річці, скаламутивши воду. А прогнавши трохи хміль, звернули увагу на задумливого юнака.

— Горілку п'єш, отроче? — запитав один.

— Та він не знає, що то є горілка. Видать, неосвіче-ний, хоч і манаття спудея на ньому... Це було так,— по­важно почав розповідати пиворіз,— чорт зварив зілля з нехворощу, щоб дурманити людей перед богом. Дим того вогнища сягнув до неба, від чого всі ангели почали чхати. Послав бог святого Петра на землю подивитися, який там бісяка чадить зіллям. Петро скуштував нава­ру. Як чоловік, не звиклий до питва, з місця не зійшов, ліг біля самого кострища, заснув. А чорт все варить та варить зілля. Посилає бог святого Павла відшукати Петра. Павло теж попробував чортячого питва, звесе­лився, заспівав зовсім не подібної на священні канти. Співаючи, забув про небеса і заснув покотом з Петром; ще й обняв його, звісно ж — вони небесні побратими. Не дочекавшись Павлового повернення, бог послав най-завзятішого свого козака Юрія на білому коні, ще й списа дав у руки. Побачивши, що Петро і Павло лежать, як годовані кабани, біля казана з варивом, Юрій оска­женів, стусанув одного й другого. Ледве очі святі апо­столи порозплющували, наче кроти вилізли з нори. Тільки продер очеса Петро, як глянув на недопите чор­тяче зілля в казані, аж слина потекла з рота. Далі поди­вився на полу своєї священної свитки: вона прогоріла від вогню так, що ледве затримався в кишені ключ від раю небесного,— йому ж бог вручив ту замикачку, щоб обе­рігав двері, де кишіли зграєю ангели з ангелятами. А коли поглянув Петро на свої небесно-блакитні шаро­вари, аж вони взялися димом, а на самому соромливому місці дірка прогоріла. Збентежився Петро й слізно про­мовив: «Хай же буде це кляте питво зватися горілкою, бо призвело воно до того, що й свята одежина погорі­ла». Така божественна назва того питва, що душу зве­селяє. Націдив його Петро добрий жбан, щоб ангелів почастувати на небі. Примостилися біля Юрія на коні небесні браття та й дременули в божеську блакить, аж у хмарах загуркотіли.

Григорія зацікавила розповідь. Він слухав посміха­ючись.

— Хочеш, отроче,— звернувся пиворіз,— поведу тебе на те саме місце, де заснули в блаженстві від чарівного питва Петро з Павлом? Може, й ти, отроче, пристанеш до нашої братії мандрівних дяків, якщо маєш хист на таке діло. Головне, щоб голос мав.

Григорій згодився разом заспівати з пиворізами яко­їсь церковної. Вражені його голосом, дячки почали обі­ймати співака.

Пішли разом до Житнього базару. Пиворізи доручи­ли Григорію нести їхні клуночки, а самі обнялися ідучи, співали пісню:

Л дід бабу полюбив, Бо баба хороша...

Зупинившись, почали реготати — пісня викликала сміх. Вони так невимушено сміялися, що й Григорій розвеселився.

Перед спуском з гори на Поділ зупинилися. Далеко, аж біля гирла Десни, здіймалися у вирій лебеді.

— Слухай, отроче, про що курликають лебеді. Якщо не знаєш їхньої мови, я розповім тобі, бо в бурсацьких книгах такого не вичитаєш... Було це давно. Жили брат з сестрою. Брата звали Дніпром, а сестру Десною. Обоє пишної вроди від блакитного неба позичили. Якось батько й мати поблагословили їх у далеку дорогу. Пе­ред подорожжю заснули. Десна дуже любила спати, розпустивши своє кучеряве волосся. Проспала вона ра­нок. А Дніпро недрімливий був — прокинувся рано на зорі, порозвертав по своєму шляху гори, пішов степами, прокладаючи гирло. Десна прокинулась, аж брата нема. Пустила лебедя вперед, а сама побігла слідом. Летить лебідь, кружляє, а за ним Десна теж подається то в один, то в інший бік та все сльози проливає, хоче наздо­гнати й обняти брата. Від того й течія Десни стала такою звивистою. Нагнала таки брата аж біля святих гір, обнялася з ним. Тоді злетілися лебеді, закурликали й подалися слідом за течією Дніпра в далекий вирій, ві­щуючи йому славу. Від того й Славутичем називали ко­лись Дніпро. Он як, отроче... Затягли пісню пиворізи:

Десна Дніпру рідна сестра, Десна Дніпра спереджала. Гори, кряжі становила, Дніпра-брата не спинила...

Григорій, зацікавлений розповідями та піснями пиво-різів, не помітив, як опинився на Подолі в корчмар­ському ряді. Тут пиячили сотні людей. Співи, галас, вигуки злилися в суцільний гамір, наче ревіла якась дивна потвора. Тут сміялися, скаженіли, обіймалися, билися, танцювали, галасували, верещали. Але ніхто брудних слів не вимовляв, таки й п'яні звичай знали. А все-таки напівроздягнені, сп'янілі спали на вулиці, під корчмами. Дехто плакав, проклинаючи лиху долю.

Тут горілки випивається більше, ніж вливає в Дніпро води тиха Либідь,— пояснював пиворіз.

Григорій уявив себе мандрівником у саме пекло «Божественної комедії» Даите, яку він нещодавно про­читав. Хвилювали роздуми про людину, що зазнає пе­кельних тортур. Данте привів у пекло на страждання за любов і юну Франческу. А сам прославляв люд­ський рід, який існує для того, «щоб літати високо». Уява малювала страдницю Дантового пекла. Хотів її образ зіставити з тими, що почув у легендах... Але кар­тини пияцтва розвіювали лагідні роздуми. Поставала перед очима жорстока дійсність.

Яка сила веде сюди ремісників, торгашів і навіть бідноту пропивати останні сорочки в цьому капищі тем­ряви й похітливості? Мабуть, це місце закляте ще від­тоді, як сюди сходилися предки в капище Велеса з люд­ським жертвоприношенням цьому богові торгівлі та достатків. Може, аж сюди покотилася Боричевим узво­зом з Андріївської гори срібна голова, оздоблена золо­тими вусами, бога Перуна, низвергнута князем Володи­миром для потопления в древній річці Почайиі?

Руйнували мудрі князі старі капища. А хто зруйнує капище сучасної темряви?

Сходився з друзями-спудеями, радився, як запомог­ти людям, розвіяти темряву. Збиралися вони аж на горі над Боричевим узвозом, звідки видно було увесь Поділ. Читали «Правило увѣщательное пияницам к покаянію и трезвости їх, пѣваемое не в церквах, но в школах». Цей безіменний твір викликав багато сміху своєю сатиричною гостротою, дотепними виразами: «присносущие пяници», «безразумние пяницѣ», «гнблении пиворѣзи», «гиблении яриги», «горѣлкожрителіе», «сивухохлисти», «еивухокусателѣ», «аки аспиди глухія», «яко толстіе во­лове», «аки свиніи», «аки подземніи кроти», «несми-ленніи галаты», «пси погорбленные», «нерадивые ра­бы». Вражала Григорія правда викривальних натяків: «Величают вас притворно корчемници... Их же вы обо­гащаете, сами суще бѣдни, наги и убози».

Яка причина занепаду багатьох людей? Де корінь цього зла? Треба нести просвіток народові, в якого ві­дібрано школи, а замість того набагато збільшено шин­ків, ускладнено доступ до освіти й помножено темряву... Ой краю, мій краю!

Колючі думи не давали спокою питливому юнакові. Богомільні спудеї радили сповідатися, бити поклони пе­ред образами святих Бориса та Гліба — вони допомага­ють заблудлим. Такі поради викликали непевну усмішку на устах Григорія, а сумні очі наливалися тугою. Бенте­жило серне горе вікове...

Збирався в мандри повчати свій люд, що шукає шля­хів з темряви, в яку ввергло його самодержавне «благо-Кчіствіє». Наливав повний жбан води з тихої Либеді,

лагодився в дорогу, щоб побувати в різних місцевостях і обов'язково завітати аж на Запорожжя.

Треба порадитися та попросити дозволу в самого Рафаїла Заборовського, який називав спудеїв «дерзно-венними чадами». А може, дасть поради печерський престарілий живописець Іван Максимович? Адже він розповідав про свої юнацькі мандри, що привели його до створення монументального «Розп'яття» з зображен­ням лубенського полковника Лсонтія Свічки. Пробував Григорій навчатися живопису в цього майстра. А тепер запитає дозволу малювати з натури запорожців, про яких не раз згадував живописець у розмові з спудеями.

Мріяв про далекі шляхи, якими ще дід носив своє завзяття та козацьке волелюбство. Тривожна даль ма­нила до себе звабливо таємничою імлою.

Задумливу гіркоту Григорія помічали товариші, але не наважувались розпитувати — знали, що вагоме щось тривожить його чуле серце.
НЕСПОДІВАНА ПОДОРОЖ

З Рафаїлом Заборовським довелося зустрітися зов­сім несподівано. До цього спричинились події 1741 року. Звістка про двірський переворот у Петербурзі швидко рознеслась по всій імперії. В церквах правились молеб-ствія «во здравіє» ступившої на трон імператриці Єли­завети Петрівни — дочки Петра Першого. Багатьох ті­шила ця звістка, бо сподівалися на значні зміни при царському дворі, на усунення постійних інтриг, внаслі­док яких фактично правили країною временщики Бірон, Мініх, Остерман.

Учені Київської Академії прихильно поставились до перевороту, бо владицтво авантурників викликало неза­доволення кожної порядної людини. Вони були вихідця­ми з німецького дворянства, добули собі кар'єру при

28

російському царському дворі. Остермаиа та Мініха на­близив до себе ще Петро Перший. Остерманової жор­стокості зазнали ті, кого гнали на будівництво Ладо­зького каналу. Знав і Григорій пісні, в яких розповіда­лося про долю козаків-будівннків на спорудах, де правив Остерман.



Та найбільше жорстокостей приніс найлютіший все­владний Бірон, який фактично правив державою під час імператорства Анни Іванівни (1730—1740). Вітчизняно­го життя вона не знала, хоч і була дочкою царя Івана V та доводилась племінницею Петру Першому, який від­далив її від двору, видавши заміж за курляндського ісрцога. Овдовілою ступила вона на престол і всю владу передоручила своєму фавориту. За десятиліття царювании Анни Іванівни заходами Бірона було заслано в Сибір понад двадцять тисяч осіб, підозрілих у держав­ній зраді.

Цеп авантурник грабував державну казну та поши­рив хабарництво у всіх галузях господарського й куль­турного життя, поставив на чолі Російської Академії наук свого прихильника — кар'єриста Шумахера. Чесні діячі Київської Академії оберігали свою установу від біронівщини.

Найбільше турбувалась Анна Іванівна за тим, щоб російський престол передати по спадкоємству нащадкам царя Івана V. Вона наблизила до двору його онуку Анну Леопольдівну — дружину принца Антона Брауншвейського. Перед своєю смертю Анна Іванівна в 1740 ро­ці оголосила спадкоємцем російського трону нещодавно народженого сина Анни Леопольдівии — Івана Антоно­вича і призначила Біроиа його регентом.

Між временщиками загострювалась боротьба за вла­ду. Зростало незадоволення державними порядками, ши­рилися версії про закулісні інтриги при царському дворі. До тривожних розмов прислухався і вразливий спудей Григорій Сковорода.

29

Звістку про усунення від влади аваптурників та віді­брання Єлизаветою Петрівною корони від кількамісяч­ного "імператора Івана Антоновича зустріли в стінах Київської Академії як значну подію.



Ще до перевороту Єлизавета Петрівна захоплюва­лась придворною капелою, яка від часів Богдана Хмель­ницького поповнювалась співаками з України.

До придворної капели потрапив співаком і вродливий Олексій Григорович Розумовський — син спритної шин­карки Наталки Розумихи з Лемешів під Козельцем. Його привіз у столицю полковник Вишневський, який проїздом через Лемеші почув співи Олексія.

Згодом співака випросила собі в обер-гофмаршала Левенвольда для власного хору Єлизавета й зробила камер­гером. Після того як було заслано на Сибір першого ко­ханого Єлизавети сержанта Шубіна, царівна наблизила Розумовського, пов'язавши з ним своє інтимне життя. Прийшовши до імператорського трону, вона відзначила свого фаворита найвищими нагородами та званнями, зробила його другою людиною в імперії.

Всі ці події відбилися й на житті Київської Академії. Розсудливий та далекоглядний Рафаїл Заборовський вирішив негайно запобігти ласкавої уваги імператриці Єлизавети. Він відправив посланців у столицю з пода­рунками та проханням взяти під імператорську держав­ну увагу академію. Знаючи інтерес Єлизавети Петрівни до придворної капели, Рафаїл Заборовський відібрав для неї кращих співаків з академічного хору. До числа вибраних потрапив і Григорій Сковорода.

У відповідь на таку увагу імператриця підписала грамоту, підтверджуючи права академії на добуті нею маєтності з наданням різних привілеїв. У ній повелівалось «принимать для учения всяких чинов российских и из иных стран приходящих детей...». Грамота застері­гала не приймати в школу «противников вере грекорос-сийской, также и еретиков». Незабаром і самого Рафа-

30

їла Забороаського було увінчано високим саном київ­ського митрополита...



Довелося Григорію Сковороді з іншими академіста­ми вирушати до столиці шляхами, сходженнми ще рані­ше його попередниками. Адже в придворній капелі вже відзначились українці Іван Доля, Григорій Берло, Мак­сим Бокуш, Гаврило Головня.

Починаючи від Феофана Прокоповича, забраного з України в столицю імператором Петром Першим, щоріч­но Київська Академія посилала в Росію освічених людей для піднесення культури. Потрапив до царського двору ще в 1730 році відомий на Полтавщині бандурист Гри­горій Любисток, де він виступав перед вельможними слухачами. Але не витримав волелюбний козак такої долі й через рік зник, не хотів класти до тронного під­ніжжя рідного співу. Прийшовши до влади, Єлизавета наказала розшукати біглого кобзаря, щоб повернути йо­го в столицю...

Разом з Іншими співаками Сковорода прибув у Глухів. Тут поповнювалась група юнаками, що навчалися в глухівській школі, заснованій спеціально для підготовки співаків царської капели. Довелося не одну добу згай­нувати в якійсь вогкій казармі з заґратованими вікнами. Григорій тішив себе думкою побачити невідомі міста, ширше пізнати життя людей.

Збиралися в дорогу біля будинку, що раніше був резиденцією гетьманів після зруйнування Батурина, а з 1722 року містив у своїх стінах Малоросійську колегію, що обмежувала автономні права України і безпосеред­ньо підлягала урядовому сенату в Петербурзі.

Стояли тут юнаки, наче новобранці перед голінням. У кожного задумливий вигляд і тривога в очах, а в де­кого — й сльози. Надовго прощалися з рідними місцями. Приходили й старики проводжати юнаків. Слухав Гри­горій розповідь про давні і недавні бувальщини, дивив­ся на мовчазні мури Малоросійської колегії, наче вичи-

31

тував написану на них історію краю. А коли ударили соборні дзвони, стрепенувся, як птах у пошарпаному вітрами гнізді. Пригадав перекази, як дзвонили в Глу-хові, коли виступало тисячами козацтво з заступами. Супроводжували їх царські війська аж до берегів Неви та Ладозького озера — наказано було рити там канави, будувати фортеці. Мало хто повернувся назад...



Спливала сумна пісня, лягаючи холодною гіркотою на серці:

У Глухові у городі У всі дзвони дзвонять,— Та вже наших козаченьків На лінію гонять.

У Глухові у городі Стрельнули з гармати,— Не по однім козаченьку Заплакала мати.

У Глухові у городі Стрельнули з рушниці,— Не по однім козаченьку Плакали сестриці.

У Глухові у городі Поплетені сітки,— Не по однім козаченьку Заплакали дітки.

На бистрому на озері Геть плавала качка,— Не по однім козаченьку Плакала козачка.

А тепер ось виступають із Глухова обдаровані співо­чою натурою юнаки, несуть свої щедроти й молодість, щоб скласти дань перед троном вибагливої на розваги імператриці...

Червонасте, наче зажурене, сонце випливало на край­небі, посилаючи навздогін прощальні позирки мандрів­никам, які підводами вирушили на північ. На передньому возі сидів Григорій — оглидаи оселі, околиці, що поволі міняли свій вигляд. Замість широколистих тополь тепер частіше траплялися березові гаї та шумливі сосни. Рідше зустрічалися побілені хати. Сірі рублені будівлі поставали край шляху, наче муштровані солдати. На них лягало важке олов'яне небо, обгортаючи, як немитим шматтям, розхристаними хмарами. Настирливий вітер іачіпаної ш верстові стовпи, скигливо розсипаючи сму-іок, що його залишали назавжди по цьому шляху ті, кого доля гнала в далекі мандри. Крякало гайвороння, переможно обсідаючи берези та придорожні ветхі бу­дівлі.

Часом промчить шляхом назустріч поштова трійка аоо плентаються валками люди, обвішані торбами. Хто вони куди мандрують у драних сіряках, босоніж або в ликових постолах? Григорій знав ще раніше про запро­вадження кріпацтва, а тепер довідався, що кріпаки ку­пуються й продаються нарівні зі скотиною. Прислухався до стогону їх,— цей стогін піснею зветься? Хотілося збагнути той голос бездольців. Думка лине за ними. Ось по шляху трапилась біля криниці церковка з іконою Мнколи-чудотворця. Гурмою кріпаки зупинилися на во­допій, палали на коліна, посилаючи благальні позирки до ікони. Вперше бачив таке гуртове моління Григорій, і не вперше його болісно тривожило питання: чи онов­лює себе людина хрестом і молитвою?

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка