Іван Пільгук григорій сковорода



Сторінка1/13
Дата конвертації28.12.2016
Розмір2.78 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

Іван Пільгук

ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА

(ХУДОЖНІЙ ЖИТТЄПИС)


видавництво художньої літератури «Дніпро»

Київ 1971

У 1972 році минає 250 літ з дня наро дження видатного українського поета й фі­лософа Григорія Сковороди. У цій книжці автор змалював складний життєвий і твор­чий шлях ученого і письменника. Тут поста­ють картини його навчання в Київській Ака­демії, перебування в столичній капелі, ви­світлюються педагогічна праця та численні зустрічі і видатними людьми того часу.

Розповідь ведеться в художньо-нарисо­вому плані з використанням багатьох доку­ментальних матеріалів.

Видання розраховане на широке коло читачів.

Київська книжкова друкарня № б

7-2-3 474—72М
Благословенні ви, сліди,

Не змиті вічності дощами,

Мандрівника Сковороди

З припорошілими саквами.

Що до цілющої води

Простує, занедбавши храми.

М. Рильський, 1941


ЗАМІСТЬ ПЕРЕДНЬОГО СЛОВА

Його ім'я звучить в історії незгасної мислі и слова — Григорій Сковорода. Із саквою за плечима та флейтою в руці пройшов він шляхами й роздоріжжями рідного краю, а думкою вимірював простори всесвіту І правди глибину, мудрістю й чеснотами прославивши свій народ. Перед тронами владик не схиляв свого чола, не визнавав вінценосної слави царів і королів. Праправнуки з гордіс­тю називають ім'я, що своїм безсмертям пішло у ман­дрівку століть з багатозвучним словом і піснею дзвінкою.

Наче живий, простуєш ти із давнини до наших днів, щоб силу пристрасті співця і простір помислів своїх від­дать новій добі звитяг народних. Мудрістю своєю ти вольність думки провіщав і заповів любити правду не­підкупну. Крізь темряву тяжкого лихоліття ти істину проніс, освітлював шляхи визволення пригноблених братів.

Тяжкі й прославлені твої мандрівки з посохом і кни­гою в руці. Ти не проміняв чесноти на достатки і чини, з трудівниками поділяв радість і скорботу, а в бідності знаходив духовні скарби, що їх не змили буремні грози часу.

Твої слова вивчають наші школярі, а силу мудрості досліджують учені, й подякою ім'я твоє вінчають читачі.

Що може бути краще, як та гармонія душі! —

таким обмовився про тебе словом наш Тичина.

У тій «гармонії душі» ти поєднав і добрості натхнен­ний дар, і гумору разючу гостроту. В піснях збагнув скорботний біль, жадобу волі та мрій незмірну височінь. У синь віків поніс ти мудрість і любов до рідних пив, плекаючи чуття людяності та волі.

Благословенні ті шляхи, якими ти пройшов, зали­шивши сліди, не стерті від навал ворожої орди. Не в квітчаній киреї, а в свитці мандрівній ти увійшов у храм надбань вселюдської культури, принісши дар душі вели­кого народу.

Ми горді тим, що мудрий Ленін ухвалу підписав, по­ставивши твоє ім'я серед тих, кого належить увічнити в монументах, шануючи борців за волю й честь вітчизни.

Тобі, любомудре, світоче правди, що йшов крізь ніч назустріч ранку, плекав у мріях народження нового дня, присвячує автор сторінки цього твору.
Частина перша

ШИРОКІ ОБРІЇ

ВІД РІДНОЇ ОСЕЛІ

Кожен прибулець у Чорнухи міг здалека пізнати ха­ту козака Сави, бо вона позначена розложистим гніздом лелеки. Ніби знала мудра птиця, яку оселю їй привітати, осівши на солом'яній гребінчасто постриженій покрівлі. Не раз навіщали цю хату побратими Лохвицької сотні, прославленої ще колись під Берестечком у боях з шлях­тою. Та про ті події зберігають лише перекази сини і внуки. А тепер ось інша тривога в родовій козацькій сім'ї...

Загорівся вогонь у карих очах Сави, і збрижилося похмуре чоло, коли він простяг кремезну руку до шаблі, яка висіла здавна на килимку, що прикрашував світли­цю, поруч портретів Богдана Хмельницького та Івана Богуна, вправлених у почорнілі рами. Голублячи пиль­ним зором давню подругу козацьких походів, щерблену в кривавих січах, він підніс її — заповітну святиню — до сина Григорія, який, одягши на себе нове вбрання бур­сацького покрою, стояв нездвижно біля зажуреної ма­тері.

З урочистим смутком дивилась вона на сина вели­кими очима, наповненими слізьми, наче пізнавала в ньо­му свою молодість. У його довгобразому лиці, високому лобі, широкому розбрів'ї та соколиному погляді добром налитих очей угадувала свій рід. Тривогою наповнюва­лося материне серце.

— Ой, відаю-вгадую, чого то лелека дрібно клекотав до схід сонця, віщуючи путь-доріженьку,— тихцем про себе мовила вона. Знала, що заповітна шабля знімає­ться з стіни тільки на ознаку значної події.

Ще колись Гриців дід благословляв нею сина Саву, пухкою борозною. Ступав за плугом, наче відміряв кож­ним кроком не звідані ще шляхи. Свіжа рілля дихала теплом, як жива істота. Хотілося брати її в жмені, пес­тити голубливими словами. Держачись за чепіги, дивив­ся вперед, прислухався, як на перелогах тріщать корінці, чув мову землі, ніби пізнавав у ній заповіти тих, хто кров'ю зрошував її, боронячи від ворожих навал. Твер­дий, злежалий грунт вимагав міцно тримати плуга. Аж краплини поту виступили на чолі в Гриця, але він не кидав чепіг аж до кінця довгих гонів.

Зупинивши волів, батько доброзичливо глянув на сина, повів повчальну розмову. Слухав Гриць, і тривогою наливалося юнацьке серце.

— Пройшов ти, Грицю, борозну по полю, що нагоро­джує хліборобів урожаєм. Освячена наша земля предко­вічною працею, хрещена кров'ю прадідів та заповітами ростити зело на ній. Земля — що рідна мати, яка рос­тить дітей, благословляє на працю й зичить щастя. її не можна кривдити ні ледарством, ні марнотратством того, що зростає на ній. Вона свята, бо освячена з давніх-да­вен ласкою сонця, весняними дощами і зрошувальним теплом літа... Добутий працею колосок є священним да­ром... Отож, Грицю, і в своєму житті підеш трудовою борозною святої нашої землі.

Подивився Гриць на пройдені гони, і серце налилося гордістю та міццю, наче черпав невидиму силу з розпу­шеної землі. Пригадувалося свято обжинків, таке уро­чисте, величне й утішне. Дівчата заквітчували себе вінками, плетеними з колосків. А «царівну жнив» при­красили не тільки найдоріднішими колосками, а й дубо­вим листям. Такі давні звичаї трударів землі...

Повертаючись з поля, Гриць попереду їхав на коні, що вигарцьовував під ним, наче в поході. Зупинився, коли побачив, як переходила шлях з повними відрами дівчина. Пізнав у ній «царівну жнив», бо ще й вінок, позначений дубовим листям, не скинула з себе. Зняв

8
шапку Гриць, низенько вклонився, попросив води напи­тися.

Забилося дівоче серце, коли побачила Гриця, гото­вого до походу. Не могла вимовити слова, лише тривогою сколихнулися брови, а в благальних очах світилося бла­китне небо й безмовна гордість козачки. Здавалося, що її зашаріле лице випромінювало бризки вранішнього сонця.

Чудодійну силу того погляду затамував у собі Гриць, серцем відчувши, що він переступив поріг у світ дорослої людини.

Позаду залишались роки, коли зазнав і материної ласки, і перших чар дівочих очей, і пригод на березі тихої Многи, що весняними розливами котила води до закучерявленого вербами Удаю, а на кінець літа вкри­валася ряскою, під якою дрімливо снували краснопері карасі. Тоді Гриць міг виловлювати їх голими руками. Іноді з батьком, коли той їздив ярмаркувати, бував на річці Лохвиці, навіть у Лубнах на Сулі бродив берега­ми, порослими лататтям. Але такі карасі, як у річці рід­них Чорнух, ніде не ловились. Тепер ось доводиться роз­прощатися не тільки з карасями, а й з рідною оселею, з причілками батьківської хати.

Батько благословляв у дорогу сина, а мати подала дукатик давнього козацького роду і заповіла перепода-рувати його Тій вродливиці, до якої заговорить Грицеве серце парубоче...

На вулиці стояла підвода, знаряджена в дорогу. Ви­йшовши за ворота, Гриць зустрівся поглядом з тією ж козачкою, заквітчаною дубовим листям. Стояла, як тре-петолиста тополя над шляхом, закучерявлена барвінко­вим смутком. Гриць затиснув у руці дукатик, поглянув­ши на матір...

Поніс шістнадцятилітній юнак у далекі світи бать­ківські заповіти, материну скорботу, безсловесну мову голубливих очей молодої козачки і пах дубового листя, що прикрашувало «царівну жнив». Бита вітрами, схо-джена дідами й прадідами, послалась, як у пісні, дорі­женька в незмірну далечінь.

Стояла, як у тривожній казці зачарована, мати, бла­гословляючи шлях щедрим словом і теплою сльозою.

В ОБИТЕЛІ НАУКИ ТА МИСТЕЦТВА

Стояв па київських священних горах прибулець з по-низов'я тихого Удаю, озирав простори далечини і часу. Стелилася навколо сивизна століть, оповиваючи древні споруди, багаті мозаїкою та фресками. Стояв колись на цих висотах мудрий князь, виміряючи зором привілля Ки­ївської Русі та сягаючи мислями в майбуття.

Григорій ніби чув гомін землі, перегук віків, і думка стрімким соколиним летом сягала в невідомі далі. Не шлем і щит приніс він на цю священну гору, а торбу з окрайцем житнього хліба, пропахлого трудовим потом, та флейту — порадницю скаламучених, як молодий хміль, роздумів.

Гомінкий шарварок повис внизу над Подолом. До­носиться здалека багатоголосий гомін Житнього базару. Заклопотаною мурашвою снують там люди, сходяться з Кожум'як, Куренівки, Дьогтярів та Зброярної й Гончар­ної вулиць. Стихав той шарварок, коли сонце спускалось в обійми до найдревиішого, заснованого разом з хрещен­ням Русі Межигірського Спасо-Преображенського мо­настиря, що став притулком літніх, боями гартованих за­порожців. За ним сизою габою стелилися завітрені гори­зонти.

Зір Григорія приковують споруди Богоявленського братського монастиря — прикраси всього Подолу. Сю­ди — до Київської Академії — приніс Григорій питливу свою юнь, прибившись з рідних Чорнух. Прийняла його в свої обійми обитель науки й мистецтва, що променисто зоріла у всесвіті духовного життя, ховаючи у своїх сті­нах понад столітню історію. Розкриваються її таємниці в запитливих думках молодого спудея Григорія Ско­вороди...

1615 рік — час заснування Братської школи. Багато відтоді дніпрової води покотилось хвилями до Чорного моря, багато подій засвідчив стародавній Київ. З іменем Єлисея Плетенецького пов'язані перші заняття школи, що стала нездоланною фортецею в багаторічній бороть­бі проти єзуїтів та шляхетсько-польської католицької експансії.

Не забувають спудеї-академісти й імені Гулевичівни, що віддала свій маєток для забудівлі школи й монасти­ря. А перед малюнком, що зображає сидячим на коні Петра Конашевича-Сагайдачного, скидають шапки юна­ки, знаючи його заслуги в піднесенні школи. Це ж він у перші роки її заснування записав себе й все прославлене в походах військо запорожців у братство. На його кош­ти здійснювалися перші споруди.

Тут і поховано в 1622 році запорозького лицаря, що був тяжко поранений у бою з турками під Хотином. Тоді двадцять спудеїв-братчиків у день його погребіпня зачи­тували вірші, що їх склав ректор Києво-Братської шко­ли Касіян Сакович. Зберігає їх академія надрукованими: «ВѢршѢ на жалосный погребъ Зацного Рыцера Петра Конашевича Сагайдачного... Мовленые от его спудеов на погребѣ.»

Читав Григорій рядки віршів і прізвища спудеїв, що проголошували їх. Пізнавав у них історію:

Который ото готов ОтчизнѢ служити. За волност ей и свой живот положити,

И як треба землею албо тыж водою: Вшелко он способный и прудкій до бою...

У віршах розповідається історія сухопутних і мор­ських козацьких походів:

Не раз он громил орды тата ров на шляхах.

... водою и сухом воевал.

И плѣнных христиан з модных видирал...

Бувало, що будівлі Братської школи зазнавали руй­нування, пожеж, знищувалась бібліотека. Але дбайлива рука зберегла записані слова, щоб передати наступни­кам спудеям.

На попелищах Братської школи виростали нові спо­руди. Оновлені в кінці сімнадцятого століття будови ака­демії згодом найбільше поширив Рафаїл Заборовський, за часів ректорства якого прибув сюди навчатися в 1738 році Григорій Сковорода. Саме перед цим було відкрито великий конгрегаційний зал, на стінах якого красувалися десятки портретів видатних діячів академії за часів її існування.

Новий, ще не знаний світ постав перед очима Гри­горія, коли він увійшов до академії, яка ще за традицією мала назву Киево-Братської колегії. А дехто називав її Києво-Могилянською Академією на честь одного з її засновників — Петра Могили. Його портрет висів на пе­редньому плані в залі. Розумними, добрими, задумливи­ми чорними очима, наче вітаючи, зустрічав він прибулих у науку юнаків. А прибували вони щоденно, в різні пори року, не тільки з України та Росії, а й з Сербії, Болгарії. Польщі, Чорногорії, Чехії. Були тут угорці, калмики та представники інших народів. Всіх їх вабив світ київської науки, запалений українським ренесансом XVII століття.

Григорій спочатку стояв, наче зачарований портре­том Петра Могили, який ніби вичитував йому поради. Здавалося, що він своїм повним батьківської доброти поглядом перемовлявся з намальованим на портреті енергійним Петром Першим. Художник київської Гїечер-ської школи засвідчив у фарбах вигляд царя в скорому часі після Полтавської перемоги. Мабуть, такий вигляд Петра Першого був і тоді, коли в Софійському соборі під час урочистого свята в 1709 році проголошував передним

Феофан Прокопович свій «Панегирикос», прославляючи воєнні перемоги. Як свого прихильника і найосвічені-шу тоді людину забрав Петро Перший Феофана Прокопо-вича у столицю, щоб піднести науку. Прославив себе діяч українського ренесансу в столиці, набувши сан епі­скопа, архієпіскопа та одержавши високі посади аж до віце-президента найсвятішого синоду.

Коли Григорій прибув до академії, то вже минуло два роки, як помер цей прославлений ректор і письмен­ник. Але біля його портрета ще зберігалась траурна стрічка, відтіняючи позолоту архієпіскопського вбрання з високою митрою, що, наче корона, оздоблювала голову з натхненним обличчям, порослим цупкими пасмами до­рідної бороди. Очевидно, лаврський іконописець при­клав немало хисту, щоб відтворити у портреті поважність особи, урочистість, якою намагався наповнити Проко­пович академію. Але за цією зовнішньою оболонкою кри­лося далеко глибше академічне життя, обумовлене ще братськими демократичними традиціями. Та й сам Бо-гоявленський братський монастир відрізнявся від інших київських монастирів. Адже й побудовано його не в аристократичній частині міста, а на Подолі, де жили ремісники, рибалки, дрібні міщани. Тут існували цехові організації. Сюди найчастіше прибували гості від слав­ного Запорожжя, привозили подарунки, офірували на монастир.

Григорій швидко знайшов собі друзів. Адже з тисячі двохсот юнаків, що навчалися в академії, переважна біль­шість походила з козацьких родин та міщанства. Зде­більшого це були юнаки середнього достатку. Але по­трапляли сюди й такі, що, крім добре поношеного кап-танця, бурсацького сірого довгополого халата і покрив­лених чобіт, нічого не приносили з собою до академії. Мешкали вони в бурсі, та й звички бурсацькі не зали­шали їх. Це були здебільшого дуже кмітливі, схильні до гумору юнаки. Часто вони виявляли добрі успіхи.

із
З такої академічної голоти здебільшого формувалися мандрівні групи, що співами, читаннями псалтиря над померлими, вертепними виставами добували собі кошти. Ходили вони і на Запорожжя, привозячи звідти щедрі подарунки та багато дотепного гумору. Тоді сходилися й інші спудеї в бурсу слухати, як зачитували тут лист запорожців до турецького султана. Пробували навіть інсценізувати запорожців, що гуртом складають гостро дотепного листа.

Потрясалися стіни бурси сміхом, що супроводжував козацькі вигадування: «Ти — шайтан турецький, прокля­того чорта брат і товариш і самого Люципера секретар! Який ти в чорта лицар, коли...»

— Слава кошовому отаману Іванові Сіркові! — хтось проголошував, і стіни знову здригалися від ви­гуків.

Після вдалих мандрівок бувало, що бурсацькі голяки пишно наряджалися, хоча й дуже рідко таке траплялось, а розповідями про власні пригоди, знанням анекдотів та приповідок навіть перевершували їх, вносячи пожвав­лення в академічне життя.

З такими дотепними спудеями-мандрівниками спіль­ну мову знайшов Григорій Сковорода.

Серед спудеїв-голяків не завмирав дух побра­тимства і вольності. Козацькі діти виділялись навіть сво­їм одягом — в ньому більше було кольорових оздоб. Коли йшли вони гурмою по місту, то здавалося, що то ко­титься рухлива багатоколірна писанка. Кожен одягав довгополу, з відкидними рукавами кирею — сукняну взимку й шовкову або китайкову влітку. Краї киреї були обшиті кольоровою мережаною габою. Зимою під кирею одягалися кожухи, підперезані широкими кольоровими поясами. Влітку носили під киреєю з легкої тканини ко­льорові жупанки, застебнуті металевими ґудзиками. Си­ні, червоні або блакитні широкі шаровари пасували до добрих чобіт — чорних, жовтих, червоних, із дзвінкими підківками. Ніхто не змушував спудеїв носити вбрання лише одного кольору. Коли спудеї ставали колом до танку, то здавалося, що то гойдалася якась велика габа а мереживним оздобленням.

Сходилися міщани, ремісники й крамарі подивитися на розваги спудеїв — окраси не тільки Подолу, а й усьо­го Києва. А віддаля сором'язливо визирали дівчата, при­крашені стьожками, квітами та рясним намистом, пи­шалися своїми розкішними косами. Як та калина луг звеселяє, так дівчата своїми оздобами та усмішками приносили радість і пожвавлення на вулиці.

Розваги спудеїв відзначалися чемністю. Ніхто не смів образити дівчину або виявити неповагу до старшого, особливо літньої людини, хоча б го був старець.

І найлюдніші розваги відбувалися, коли спудеї зустрі­чали Києві гостей з Дніпрового низу. Особливо тоді, як прибували запорожці до Києва після походів. Чайками підпливали аж до берега. Першим ступав на священну землю курінний отаман, вклонявся містові й людям, що приходили зустрічати. Тоді спудеї хором ві­тали гостей, обіймалися з ними й разом простували до Братського монастиря. Ішли гуртом уклонитися могилі Сагайдачного. Зупинялися перед самим олтарем, схиля­ли кругло підстрижені голови, ставали на коліна. Знали, що там поховано талановитого козацького полководця, який вславився героїчними морськими походами, визво­ляючи братів з турецької неволі, а в битві під Хотином, прийшовши на допомогу польському війську, розбив трьохсоттисячну турецьку армію, яка вирушала тоді на завоювання Європи. Ця перемога коштувала Сагайдач­ному життя. А ось тепер, схиляючи голови, спудеї-академісти читають надгробний напис: «Тут зложилъ Запо-розкій Гетман свои кости, Петръ Конашевич, ранный в войнѣ, для волности отчизны...»

Схилив свою голову перед цим написом і Григорій Сковорода, пригадавши батькове веління, а далі пішов до конгрегаційного залу, де виступав перед спудеями сам Рафаїл Заборовський. У повному архієпіскопському облаченні, з зосередженим виглядом задумливих очей, з гострим носом, пухнастою бородою, він справляв вра­ження непохитної, врівноваженої людини. Його рівний голос, риторичні прийоми говорили про значний досвід, набутий у диспутах та проповідях. Підписані 1734 року Заборовським правила академічного розпорядку, що складалися з двадцяти двох параграфів, мусив знати ко­жен, хто вступав до академії. Один з пунктів зобов'язу­вав розмовляти в академії обов'язково латинською мо­вою. Тут регламентувалась поведінка спудеїв і в стінах академії, й за її межами. Визначався порядок дзвінків, після яких у певній черговості займалися місця в ауди­торіях.

Григорій детально вивчив правила Заборовського. Та не тільки цим була засвідчена повага до ректора. Серед учених академії він користувався значним авто­ритетом.

Наче діти кукобились біля матері, так спудеї гурту­валися в стінах прославленої на увесь світ академії. Не цяцькованими принадами вона вабила їх, а наукою, літературою, мистецтвом. У стінах цієї обителі знаходив світсві істини юнак Сковорода, і в серці його обізвались нові струни. В оточенні академістів пізнавав самого себе. Його любили за щирість, скромність і товариську вдачу.

Переступивши поріг цього пантеону, юнаки поринали у світ духовного життя, збагачували свій світогляд, есте­тичні поняття. Тут завжди перемагали ідеї раціоналізму, замість єзуїтської підступності ширились поняття про високе покликання мистецтва.

Подих своєрідного ренесансу відчувався у стінах оби­телі. Тут залишили свої сліди талановиті глашатаї розу­му, що підносили особистість людини, звільняючи її від пут мракобісся.

Наче у святиню, увійшов Григорій в академію. Ось перед ним ніби промовляють намальовані на портретах діячі... Вдумливими очима поглядає Памва Беринда — автор надрукованого в Києві 1627 року словника «Лексі-кон славенороескій»... Цей «архітипограф» прославився поширенням друкарської справи, а його діалогами та віршами користувалися ще учні братських шкіл.

Не міг Григорій не зупинитись і перед портретом ко­лишнього ректора Братської школи Лазара Барановича, читаючи батьківську приязнь у його доброму виразі об­личчя, що заросло сивою густою бородою. Наче пере­конливим, багатобарвним словом повчав Баранович, виступаючи проти католицьких догм. Здавалося, у всьо­му його вигляді відчутно майстра ліричного казання, сповненого порівняннями, алегоріями, грою слів. Писані польською мовою, його твори захоплювали Григорія і риторичними прийомами, і своєрідною музичною бу­довою.

А ось на портреті Інокентій Гізель тримає в руці свій «Синопсис», що став незамінимим підручником історії. Його кремезна постать наче сутулиться під вагою філо­софських дум, що знайшли місце в праці «Мир з богом человѣку».

А Иоаникій Галятовський підпирає свою дорідну си­ву бороду високим посохом і розгортає збірку казань «Ключ разумѣиія». Погордо дивиться Галятовський пе­ред себе, ніби виміряє наукову вагу праць «Небо новое», «Наука, албо Способ зложеня казаня». Пам'ять Галя-товського шанує кожен, хто знає найтяжчі роки в історії академії, коли вона разом з Братським монастирем була спалена. Тоді залишалося тут лише згарище. У 1657— 1659 роках не було ні ректора, ні навчателів, ні спудеїв. Більшість з них взялися за зброю, щоб захищати рідну землю від польсько-католицьких напасників. Мужній, Иоаникій Галятовський тоді став ректором на руїнах академії, відновлюючи її.

17

А от портрет впіфанія Славинецького. Наче ласкаво пропонує він прочитати його філологічні та педагогічні праці. Це ж він, як і його сучасник Феофан Прокопович, визнав доцільність міркувань Коперника, важливість його праці «Про обертання небесних сфер».



Кожна річ, кожна аудиторія щось промовляли до серця й розуму молодого снудея. Навіть ще підходячи до академічного будинку, зупинявся. Приваблювали зір гармонійно закруглені вікна, вхідні двері. Проста, без зайвих пишнот та витонченості архітектура вражала теп­лотою, раціональною конструкцією. А поруч Братський монастир, наче по-батьківському наблизився, оберігаючи своє зростаюче дитя.

Сковорода оселився в бурсі, що низькими спорудами розкинулась у напрямі до Дніпра. Але більшість часу проводив у залах академії. Тут зосереджена велика біб­ліотека та обсерваторія з телескопами. Слухав лекції, казання, поринувши в академічне життя.

Щоб переплисти глибоку ріку наукової премудрості або й десь ринутись убрід, випробовуючи бистрину течії, треба гартувати сили й працювати, працювати. Розправ­ляв молоді крила, бажав летіти, як орля, яке, відбив­шись від гнізда, ширяє у блакить незнанну.

Ще дома в Чорнухах охочий був читати біблію, але не міг збагнути всі химерні іносказання, пророцтва, по­вчальні притчі. Тепер доводиться пройти класи акаде­мічного навчання, оволодіти мовами — латинською, ста­рогрецькою, єврейською, німецькою.

Легко давалось Григорію вивчення мов. З першого класу, що мав назву «фара», або «інфара», навчився читати й писати та дещо розмовляти церковнослов'ян­ською, латинською і старогрецькою мовами.

Успішно проходив класи граматики та синтаксису. Слухав граматику від ієродиякона Сільвестра Добріші, а синтаксис — від Варлаама Іваницького — досвідчених педагогів.

У вивченні античних мов схоластику перемагали живі педагогічні принципи. Адже Київська Академія внесла вклад у світову педагогіку. Вивчення античних мов су­проводжувалось ілюстраціями давньої літератури, мис­тецтва, історії. В окремому залі були виставлені зразки античної скульптури, виконані київськими майстрами та спудеями академії. Григорія цікавили й захоплювали скульптурні зразки з античної міфології.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка