Іван огієнко (митрополит іларіон) – літературознавець І критик



Скачати 458.22 Kb.
Сторінка1/3
Дата конвертації30.12.2016
Розмір458.22 Kb.
  1   2   3
УДК 82.09 (477) (092) : 070 «1953 / 1967

Є.І.Сохацька

Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка
ІВАН ОГІЄНКО (МИТРОПОЛИТ ІЛАРІОН) – ЛІТЕРАТУРОЗНАВЕЦЬ І КРИТИК

(ЗА СТОРІНКАМИ «ВІРИ Й КУЛЬТУРИ» (1953-1967рр.)
У статті охарактеризовано літературно-критичні праці митрополита Іларіона (Івана Огієнка), вміщені на сторінках його канадського часопису «Віра й Культура» (1953-1967рр.), в тому числі й відгуки на новинки літературознавства й художньої літератури, видані в материковій Україні.

Ключові слова і словосполучення: історико-філологічна школа, незаангажована критика, ідеологічні позиції, професійність.


§ І

Творча діяльність митрополита Іларіона (Івана Огієнка) була багатогранною. Важливою її складовою є літературознавча діяльність. На сторінках «Віри й Культури» (1953-1967рр.) було вміщено величезну кількість його критичних відгуків на новини літературознавства, на появу нових художніх видань в материковій Україні та діаспорі, літературно-критичні праці про творчість окремих письменників його ж та інших авторів, спогади про літераторів тощо.

Часопис «Віра й Культура» був, як відомо, особистою трибуною митрополита Іларіона. Він мав змогу відбирати матеріал, готувати його до друку. Обмежений рамками наукової діяльності, позбавлений професорської кафедри (та й місця в академічній установі), він вдало поєднував на рівні ентузіазму та глибокої зацікавленості й відданості науці свою релігійно-пастирську службу з науковою.

В одному з номерів «Віри і Культури» вміщено передрук з київської «Літературної газети» про особливості літературної критики в радянській Україні: «З досади треба зазначити, що в рядах критиків (вид. моє. – Є.С) ще знаходять собі місця люди, які не знайомі навіть з початковими основами науки про літературу» [10, с.2, обклад.]. На щастя, митрополит Іларіон не належав до них. Вихованець школи В.Перетца, автор багатьох філологічних досліджень, володів інструментарієм критики – об’єктивної, незаангажованої політично, естетично наповненої та глибокої.

Тут доречно ще процитувати влучну думку митрополита Іларіона, яка визначає його позицію щодо оцінок «совєтських» видань. Для нього засоби комуністичної агітації «це творчість за чужим диктатом» [46, с.31]. Комуністичну ідеологію він не сприймав однозначно. Саме цей підхід є чи не основним у судженнях про рецензовані (чи анонсовані) видання.

Літературознавчі відгуки та оцінки митрополита Іларіона можна розділити на дві групи: 1) це оцінки й коментарі до праць з проблем нового українського літературознавства («дожовтневого») і 2) – новітнього («радянського»).

Критично оцінив митрополит Іларіон працю М.Д.Бернштейна «Історія української літературної критики ХІХ ст.» (К., 1959р.). М.Бернштейн у ті часи висунувся в ряд провідних літературознавців в Україні. Того ж року появилася його монографія «Журнал «Основа» і український літературний процес кінця 50-60-х років ХІХ ст.» (К., 1959р.). Обидві монографії були присвячені характеристиці літературно-критичної думки першої половини ХІХ ст. До аналізу літературної критики «Основи» (1861-1862рр.), передусім праць П.Куліша і М.Костомарова, дослідником згодом долучається матеріал критики 70-х рр. ХІХ ст. (праці М.Драгоманова, І.Білика, В.Навроцького, М.Павлика і молодого І.Франка).

Концепція аналітичних суджень М.Бернштейна базувалася на марксистсько-ленінському трактуванні літературних явищ минулого. Її складовими було трактування історії культури в минулому як співіснування двох культур (буржуазно-консервативної і революційно-демократичної), благотворний (і не інакше!) вплив російської культури на українську, тенденційність в оцінці діячів ліберального табору тощо.

У монографії «Українська літературна критика 50-70-х років ХІХ ст.» М.Д.Беренштейна це й проявилося, приміром, у таких визначеннях, як «світогляд і політична програма Куліша в їх головних виявах мали ліберально-буржуазний, націоналістичний (вид. моє. – Є.С.) характер» або «буржуазно-консервативна критика 70-х років» [1, с.72-134] тощо. Ряд можна продовжити.

Однак фактологічний матеріал монографії, фаховість і широкий літературно-критичний контекст, безперечно, заслуговує похвали. Методологічна ж основа праці не могла бути сприйнята митрополитом Іларіоном. Він зазначає: «Звичайно, на все погляд марксистський та російський» [40, с.28].

Праця М.П.Комишанченка «Літературна дискусія 1873-1878 років в Україні» (К., 1953р.) написана з тих же позицій, що й М.Бернштейна. Об’єктом аналізу вченого була дискусія, що розгорілася на сторінках галицького журналу «Правда» (1873-1878рр.) щодо перспектив і шляхів розвитку української літератури.

Розпочав її М.Драгоманов статтею «Література російська, великоруська, українська і галицька» (Правда. – 1873. – №№ 4-2; 1874. – №№ 1-9). У полеміку вступив І.С.Нечуй-Левицький статтею «Сьогочасне літературне прямовання» («Правда». – 1878. – №2). Долучився до дискусії й молодий І.Франко статтею «Література, її завдання і найважніші ціхи» («Молот», 1878). Наміри М.Драгоманова були благородні: витягти український народовський рух з прірви провінційності, рутенщини, надати йому європейської енергійності, з’єднати його з передовими світовими ідеями. Однак дражливою для українців, особливо для галичан, була передусім росієцентрична концепція світу, окреслена М,Драгомановим, а також його концепція творення української літератури «знизу вгору» та подібне [55, с.359-363]. Саме так визначається суть цієї полеміки в сучасному українському літературознавстві (І.Л.Михайлин).

У праці ж М.Комишанченка акцент зроблено на ідейно-естетичній боротьбі (вид. моє. – Є.С.) в українській літературній критиці 70-х років ХІХ ст. Боротьба, за вченим, велася між прогресивною, демократичною і буржуазно-націоналістичною критикою [51, с.5]. До прогресивних відносився передусім І.Франко, до другої – О.Кониський, В.Барвінський, І.Нечуй-Левицький. М.Драгоманов названий борцем проти націоналістичної тенденційності (читай П.Куліша!) та «проповіді етнографічного правовірства» [51, с.57], представником космополітичних поглядів в питанні розуміння суті і значення «передової російської літератури для розвитку літератури української» та ін. Світогляд ж його визначався як «ідеалістично-позитивістський» [51, с.52].

Митрополит Іларіон, анонсуючи працю М.Комишанченка» написав: «Ідейно-естетична боротьба в українській літературній критиці цього часу. Головне виступи М.Драгоманова та І.Франка. Багато агітаційного (вид. моє. – Є.С.) [41, с.32].

Отже, у світлі вищесказаного зрозуміла така оцінка митрополита Іларіона. Він, представник вільної, об’єктивної науки, не міг позитивно оцінити фальсифікації постатей та літературних явищ радянськими літературознавцями, які були під гіпнозом вульгарного соціологізаторства і марксистсько-ленініських догм. На цьому тлі увиразнюється глибоко об’єктивна, справді наукова позиція митрополита Іларіона.

Цікавими є коментарі митрополита Іларіона до виданих в Україні праць, присвячених важливим постатям української літератури і культури. Так, з приводу нового академічного двотомного видання творів Григорія Сковороди (К., 1961р.) він написав досить простору статтю «Нове академічне видання творів Григорія Сковороди. Критичні замітки» [ВК. – 1962. – Ч.12. – С.12-18]. Вона складається з восьми розділів. У статті виявилася глибока обізнаність митрополита Іларіона з проблемами сковородизнавства. Йдеться про історію видання творів Г.Сковороди, проблеми текстології та правопису видань, а також про Біблійне джерело творчості Г.Сковороди тощо.

Віддавши належне упорядникам видання творів Г.Сковороди (це О.Білецький, Д.Острянин і П.Попов) за академізм і повноту, митрополит Іларіон висловив ряд критичних зауважень. Основні з них: є відхилення від автографу, відсутність наголосів в текстах (розділ І) (це стародавня традиція часу Сковороди), зміна розділових знаків (ставлять по-сучасному) (розділ ІІ). У ІІІ-му розділі «Біблійна основа творів Г.Сковороди» до суттєвих недоліків видання він відносить те, що видавці не зазначили Біблійного джерела творчості Г.С.Сковороди. Адже, стверджує І.Огієнко, мова творів Сковороди завжди повна біблійними думками. Усі філософські твори Сковороди переповнені густо цитатами з Біблії – чи то дослівними, чи то з пам’яті, тобто не дослівними. «Без зазначення Біблії, як найголовнішого джерела творчості Сковороди, – зазначає митрополит Іларіон, – ми їх не зрозуміємо. Академія цього не зробила, бо їй треба конче показати, що Сковорода був … атеїст (вид. моє. – Є.С.) [43, с.15].

Отже, прояви тенденційності і фальсифікація творчості класиків в угоду марксистсько-ленінським догмам з їх вульгарним соціологізаторством та нетерпимістю тонко помічалися критиком, свідчило про його об’єктивність і професійність.

Суттєвим недоліком видання є, на думку митрополита Іларіона, те, що Святі слова у виданні пишуться з малої букви. Це суперечить усталеному правилу, встановленого в Україні в ХVII і XVIII віках. До того ж ці слова писалися скорочено, позначалися зверху титлами. Неприйнятним видається коментар видавців (VIII): «Вживання великих літер підпорядковане сучасним правилам. Сучасним – безбожним» [43, с.16].

Остання репліка – зрозуміла. Богослов і глибоко релігійна людина, якою був митрополит Іларіон, не міг читати слова Бог, Біблія, Євангелія та ін. з малої букви. «Писання Святих слів з малої букви не тільки псує оригінал, але й сильно затемнює зміст його», – заявляє митрополит Іларіон і відсилає читача (і видавців!) до своєї праці «Наша літературна мова» (Вінніпег, 1959. – с.334-362).

Інші «перлини» видання: відсутність словника до Сковородиної мови (розділ V), а також предметного словника (розділ VI), немає хронологічної канви життя і праці Григорія Сковороди, відсутня бібліографія праць про Г.Сковороду (розділ ІІ). У прикінцевому (VIII розділі), висловивши подяку Київській Академії Наук за виданий двотомник, митрополит Іларіон дає досить непривабливу загальну оцінку: видання видане вбого, не точно, але «з ненауковими змінами».

Навіть оглядовий, проблемний аналіз статті Іларіона «Нове академічне видання творів Григорія Сковороди. Критичні замітки» (ВК. – 1962. – Ч.12 (108). – С.12-18) дає підстави стверджувати про глибоку обізнаність митрополита Іларіона з творчою спадщиною минулого, про його перебування в «силовому полі» української науки. Звичайно, в кращих умовах він не міг би зробити більше. Працював, по суті, одиночкою, без наукового оточення. Але зроблене ним – вражає! Воістину в особі митрополита Іларіона «зосереджувалася» ціла наукова інституція, що була острівком вільної наукової думки!

До інших анонсованих видань, що появилися в материковій Україні, можна віднести праці: Д.Косарика «Життя і діяльність Т.Шевченка» (ВК. – 1956. – Ч.8 (32). – С.32), «Тарас Шевченко (1818-1861рр.). Бібліографічний збірник (К., 1955) (ВК. – 1955. – Ч.9 (21). – С.31), А.Каспрука «Яків Щоголів» (К., 1958р.) (ВК. – 1958. – Ч.1 (61). – С.30), А.Брагинця «Філософські і суспільно-політичні погляди І.Франка» (Львів, 1956р.) (ВК. – 1958. – Ч.3 (51). – С.28), О.Бабишкіна, В.Курашова «Леся Українка. Життя і творчість» (К., 1955р.) (ВК. – 1956. – Ч.7 (31). – С.29) та ін.

До переважної більшості цих відібраних для аналізу праць митрополит Іларіон обов’язково подає коментарі-оцінки. Вони, як і попередні рецензії, містять, можна сказати, уже типові зауваження методологічного характеру: фальсифікація літературного матеріалу, «підтягування» класиків до атеїстів, вип’ячування російсько-українського єднання тощо. Приміром, анонсуючи бібліографічний збірник «Тарас Шевченко» (до речі, вийшов у Києві 10-тисячним накладом за ред. А.М.Ніженець), він акцентує увагу на назвах розділів книги: «Російські революційні демократи про Т.Шевченка», «Українські революційні демократи про Т.Шевченка», «Шевченко – борець проти релігії і Ватикану», «Шевченко – борець проти українського буржуазного націоналізму», «Шевченко про передову російську культуру» тощо. Він резюмує: «Як із заголовків видно, в книжці повно різних совєтських агітацій проти всіх і вся» [14, с.31].

До згадки про працю А.Брагинця (у «ВК», – А.Брачинець – це, звичайно, друкарська помилка) він подає свій коментар до рецензії на неї М.Пархоменка у «вопросах философии». [М.Пархоменко] нападає на І.Франка, що він «не зажди був чуткий … атеїст» [33, с.28].

1956 – рік святкування 100-річчя від дня народження І.Франка, що зумовив появу нових досліджень про письменника, позначених «духом часу» – марксистсько-лінінським «підходом» до явищ минулого, що не могло бути сприйнятим митрополитом Іларіоном.

З цього погляду стає зрозумілою гостра, в’їдлива критика на адресу «праці» землячка Дениса Лук’яновича «Іван Франко в боротьбі проти релігії, церкви і Ватикану» (К.,1955р.): «Комуністи-атеїсти випустили тепер Івана Франка в боротьбі проти Релігії. Уся країна готується до святкування століття з дня народження Франка, а безбожники хватаються і за це, – щоб Франко бив Віру… А землячок Д.Лук’янович постарався… У книжці розповідається про сильні й постійні виступи Івана Франка проти унії» (греко-католицтва), католицтва та Ватикану, який нищив слов’янські народи» [17, с.29-30].

Спокійно, науково виваженими були коментарі-анонси митрополита Іларіона до праці А.Каспрука «Яків Щоголів» (К., 1958р.). До них не подавалися критичні «стріли» щодо вульгарного соціологізаторства. Так, до праці А.Каспрука подано такі деталі: «У цьому нарисі охарактеризовано життя й творчість Я.І.Щоголева у всій їх складності й суперечностях, що були зумовлені особливостями громадсько-політичного життя України середини й кінця ХІХ ст. [30, с.30].

Свідченням зацікавленості митрополита Іларіона українською історико-культурною спадщиною було вміщення передруку з журналу материкової України «Радянська культура» (1962. – Ч.81) статті Є.Кротевича «Яків Кухаренко. Сторіччя з дня смерті» (ВК. -1966. – Ч.12 (156). – С.24). Митрополитові Іларіонові, звичайно, імпонували слова Є.Кротевича про обдарованість письменника, одного з представників романтизму 30-40-х років ХІХ ст., автора побутово-етнографічної драми «Чорноморський побит», написаної під впливом «Наталки Полтавки» І.П.Котляревського. Йшлося про добру обізнаність Є.Кухаренка з тодішнім життям, уміння створювати яскраво колоритні, національні типи (Кабиця, Цвіркун і Цвіркунчика, Маруся та ін.). До того ж акцентувалася увага на тому, що Є.Кухаренко був великим патріотом та щирим другом Тараса Шевченка [52, с.24].

Критичним й фаховим був відгук митрополита Іларіона на десятитомне видання «Історії руської літератури» (тобто російської. – Є.С.), за підписом О-ко (ВК. - 1959. – Ч. 5 (65). – С.27-28). У дусі полеміки О.Пипін – О.Огоновський [55, с.391-393] митрополит Іларіон торкається проблеми залучення російськими вченими масиву давньої української літератури до російської. «Взагалі у цих книгах, – зазначає рецензент, – багато присвячено й тому, що українці вважають своїм [57, с.27]. Вказує він і на ідеологічну зашореність видання (написана на основі марксистсько-ленінської ідеології).

Чимало матеріалів на сторінках «Віри й Культури» присвячено окремим постатям українського літературного процесу нового періоду (т.зв. «дожовтневого»). Серед них – пієтетне ставлення до класика української прози Марка Вовчка. У 1949 р. вийшла праця митрополита Іларіона «Історія української літературної мови» (перевидана в Україні професором М.Тимошиком у 1995 і 2004 рр.). У розділі ХІІІ «Каменярі української літературної мови» саме з Марка Вовчка він розпочинає список імен, які сприяли розвитку української літературної мови. Вона, за висловом митрополита Іларіона, «двигнула цю мову значно вперед: вона глибоко знала народну мову, особливо народню складню, й мала великий талант до повістярства, чим і прислужилася розвитку нашої літературної мови. Її мова, завжди барвиста і жива, з багатою фразеологією, чистою складнею, довго буде в нас зразковою для вивчення, й ніхто її не перевищив; див. хоча б її «Повісті» 1861 року (напевне, 1862. – Є.С.) [58, с.240].

У 1967 р. (ВК. – Ч.9-10 (161)) було вміщено мовно-літературну розвідку митрополита Іларіона «Мова Марка Вовчка. 1. Життя Марка Вовчка», в якій було чотири розділи: 1. «Марія Вилинська» (так писав митрополит Іларіон. – Є.С.). 2. «Як Марія Маркович навчалася української мови». 3. «Народні оповідання» Марка Вовчка. 4. «На хвилях житейського моря». Стаття завершувалася приміткою: «Далі буде». На жаль, часопис у 1967 р. припинив своє існування через хворобу митрополита Іларіона, і розвідка не була завершена. Представлені на «суд публіки» розділи дають підстави стверджувати, що в особі митрополита Іларіона, знаходимо глибокого знавця і великого шанувальника творчості Марка Вовчка. В історії української літературної мови він відводить їй «не тільки місце найперше, але й неповторне» [49, с.15]. Правильно визначає митрополит Іларіон генетичне походження письменниці, а саме: типовою росіянкою, як це визначала радянська наука, вона не була. Ще син Марії Богдан писав: «Родина Вилинських була скоріш польсько-українською, ніж польсько-московською» [49, с.15]. Сама Марко Вовчок зізнавалася, що бабка по матері – полька, а батько уродженець західних губерній (Ів.Франко вважає, що із західноукраїнських) (див. детальніше: 62, С.231-232).

Чітко вказує митрополит Іларіон на джерела опанування українською мовою Марком Вовчком. Це передусім дорога вивчення української мови від самого народу, а не з книжок. Живучи в передмістях Києва (1853-1855рр.) вона, пише митрополит Іларіон, глибоко вивчала мову Куренівки, Шулявки, Борщагівки, Пріорки, Броварів та інших передмість Києва. Записувала все в зошити «свої маковим письмом», які збереглися до наших днів і зберігаються у фондах Інституту фольклору й етнографії НАН України. До тих цікавинок входили записані українські приказки, фразеологічні вирази та цікаві слова. «Усе життя своє, – зауважує митрополит Іларіон, – Марковичка складала українського словника» [49, с.17]. По-друге, зазнала Марко Вовчок впливу пісенної мови, що й відбилося в мові її творів. Сама знала їх напам’ять більше 900, чимало пісень узятих від неї ввійшло у збірник А.Метлинського «Народные южнорусскіе песни» (1854р.). По-третє, чимало етнографічного матеріалу було в її чоловіка Опанаса Марковича, тому багато приказок та поговірок взяла від нього.

Науково виваженою й об’єктивною була оцінка митрополита Іларіона «Народних оповідань» (1857р.) Марка Вовчка. Відзначив він їх глибоку актуальність, як на той час, ідейного змісту оповідань письменниці – їх антикріпосницьку спрямованість, а також неповторність їхнього стилю. «Мова оповідань була така, – пише митрополит Іларіон, - якою доти ще ніхто не писав (вид. моє. – Є.С.), і власне й досі вона позостається неповторна. Це жива народна мова головно Київщини, вичищена від усіляких слідів нелітературности» [49, с.18]. Це мова глибоко поетична, часто сильно емоціональна, глибоко експресійна. До рис новаторства прози Марка Вовчка відносить її психологізм, виявлений, зокрема, в оповідання «Від себе не втечеш» (сучасна назва «Павло Чорнокрил»). До Марка Вовчка, підсумовує митрополит Іларіон, «в нас ще це не було».

В останньому розділі статті, що має назву «На хвилях житейського моря», митрополит Іларіон торкається питань взаємин Марка Вовчка з П.Кулішем, оцінок творчості Марка Вовчка Тарасом Шевченком та Іваном Тургенєвим. Треба зазначити, що вчений дотримується усталеного твердження про велику роль редакторської праці П.Куліша у виданні «Народних оповідань» Марка Вовчка. Натомість, ще В.Доманицький применшував цю роль і писав, «що поліпшення ті (П.Куліша. – Є.С.) не зовсім щасливі і скоріше виглядають як погіршення» [62, с.223].

Зважаючи на обставини, передусім відірваність від материкового наукового світу, митрополит Іларіон допускає певні неточності, помилкові дати. Приміром: Пушкінський Дім в Москві (знаємо, що в Петербурзі), 1866 року повернулася Марко Вовчок до Петербургу (знаємо, що в 1887р.), народилася письменниця 1834р. (за сучасними дослідженнями 22 грудня 1833 року) тощо. Неточність, вірніше, перекручення, знаходимо в статті «Серед нових книжок. Красне письменство. Література» (1967. –Ч7 (43). – С.29): «У французькому видавництві «Червона і золота бібліотека» появилося нове видання «Марусі» Марка Вовчка в опрацюванні славної французької письменниці Жорж Санд» [25, с.28]. Знаємо, що співавтором і видавцем «Марусі» був Ж-П.Етцель [3].

З великим пієтетом ставився Іван Огієнко до Івана Франка. Ще у своїй праці «Історія української літературної мови» йому присвячує розділ «Роль Івана Франка у розвої літературної мови», в якому наголошує на розумінні письменником важливості літературної мови та ваги соборної літературної мови [58, с.272-276]. На сторінках часопису «Віра й Культура» увага до творчості Івана Франка актуалізувалася святкуванням 100-річчя від дня народження (1956р.). Аналіз митрополитом Іларіоном відзначення Франкових торжеств в Україні, як важливого чинника комуністичної пропаганди, свідчить про Огієнкову цілеспрямовану лінію засудження русифікаторської політики в Україні та фальсифікації творчості Каменяра [Див. детальніше: 64, с.217-224]. Так, Іван Огієнко іронічно відгукується про статтю П.Тичини «Іван Франко – непримиренний борець проти українського буржуазного націоналізму», рецензію на яку опублікував журнал «Дніпро» (1956. – Кн. 8. – Автор І.Бойчак). За Іваном Огієнком, рецензент «аж надто вихвалює її» [20, с.32]. Позитивно оцінює Франкіану М.С.Возняка, зокрема його збірку статей «З життя і творчості Івана Франка». Він писав: «Це остання праця, яку корегував перед смертю М.Возняк, який щиро любив літературу і глибоко знав її» [1957. – Ч.9 (45). – С.23].

Як справжній науковець, що послуговується критерієм об’єктивності й професійності, він оцінює спогади дочки Івана Франка Анни Ключко «Іван Франко і його родина. Спомини» (Торонто, 1956р.). Він зазначив: «Наймолодша дочка І.Франка, безумовно, має добрий талант розповідати, – мова її точиться легко й цікаво. Вона любить природу й уміє її мальовничо описувати. Спомини її цікаві й цінні», Однак зауважує й певну суб’єктивність авторки у змалюванні «ворогів» батька, зокрема М.Грушевського [23, с.28].

На сторінках «Віри й Культури» знайшло своє продовження дружнє, шанобливе ставлення до поета Б-І Антонича, розпочате ще в його варшавський період. Тут уміщено було лист нареченої Ольги Олійник (Ксєнжпольської) до митрополита Іларіона (1957. – Ч. 2 (50). – С.19-21), в якому подавалася хронологічна канва життя й творчості поета та підбірка його поезій. Подавалося повідомлення про літературний вечір, присвячений поетові у 1964р. (1964. – Ч.10 (130). – С.3, внутр. обклад.). Вміщував Іван Огієнко тексти поезій Б-І Антонича – «Зозуля», «Мій цех» (із збірки «Зелена Євангелія», 1937р.). Можна констатувати, що зацікавлення митрополита Іларіона поезією Б.-І.Антонича було не спорадичним, а системним, сприяло утвердженню образу поета як символу національного відродження [63, с.161-168].

На сторінках «Віри й Культури» вміщено цікаві матеріали про А.Чайковського і Наталену Королеву. Щодо першого, то тут видрукувані його листи 20-30-х рр. ХІХ ст., надані митрополиту Іларіону дружиною Наталією Чайковською. До речі, почали друкуватися ці листи ще у відновленій «Нашій Культурі» (Вінніпег. – 1952. – Ч.10-11 (175-176); Ч.12 (177); 1953. – Ч.4-5 (181-182). Закінчення ж їх подано вже у «Вірі й Культурі» (1954. – Ч.11; 1955. – Ч.5 (17). Листи А.Чайковського привідкривають творчу лабораторію письменника, їхню несхитну віру в ідею державності України [5].

Наталена Королева, дружина В.Короліва-Старого, активного співробітника варшавського часопису Івана Огієнка «Наша Культура» [1935-1937рр.], активно листувалася уже з митрополитом Іларіоном. У листі від 19 січня 1958р. вона подає свою «Автобіографію» [ВК. – 1958. – Ч.4 (52)], а в листі від 15 лютого 1958р. – повідомлення «Моя літературна праця» [ВК. – 1958. – Ч.5 (53)].

У «Вірі й Культурі» було ще видруковано статтю О.Чернової-Животко «Наталена і Василь Королів. – Старий» [ВК. – 1967. – Ч.7-8 (160)], в якій йдеться про спорідненість душ яскравих особистостей, про їхню україно центричність [65].


§ 2

Менше знаходимо відгуків митрополита Іларіона на праці українських літературознавців, присвячених творчості радянських письменників. Післявоєнний час не радував появою літературних портретів представників сучасного літературного процесу. Олімп був «на замку». Натомість більше появлялися праці узагальненого характеру. Приміром, «Історія української літератури. Т.ІІ. Радянська література» (К., 1957). Ця праця в сучасній літературознавчій науці оцінюється як «політичний публіцистичний донос на всю історію української літератури». «Пропонувалася – зазначає М.Наєнко, – типово ідеологічна версія літературної історії, в якій навіть специфічні питання художньої творчості трактувалися з позиції ідеології, політики…» [56, с.237].

Подібне читаємо і в митрополита Іларіона: «Дано огляд праць усіх «совєтських письменників» [38, с.28]. Словосполучення, взяте в лапки говорить само за себе: це і фальшивість поняття, і його підміна. Творили ж бо ці письменники в угоду ідеї, а не відстоюючи правду життя.

Не сприйняв І.Огієнко ідеологічну настанову деяких статей у щойно виданому збірнику «Радянське літературознавство. Число 1» за 1959р.: «Багато цінних статей, але часто ідеологія – чужа нам» [27, с.25]. У такому ж ключі йдеться про працю М.Сиротюка «Українська історична проза» (К., 1958р.): «Описано всі праці історичного змісту, від Шевченка починаючи і до наших днів. Але скрізь – скрізь комуністична ідеологія (вид. моє. – Є.С.) (ВК. – 1959. – Ч.6 (66). – С.31).

Віддав належне митрополит Іларіон ювілеям радянських класиків – 60-річчю В.М.Сосюри (1958р.) і 50-річчю М.Т.Рильського (1960р.). Щодо першого – повідомив про ювілейний вечір в Українській Республіканській філармонії, який відкрив голова республіканської ювілейної комісії М.Рильський, а з доповіддю виступив поет П.Усенко. В’їдливо прокоментував факт нагородження В.Сосюри орденом Трудового прапора: «Заслужився!» [3, с.3, обклад.]. Ця репліка зрозуміла. Ламання хребта поета закінчилося його творчими невдачами, як і більшості радянських письменників.

Згадав митрополит Іларіон про цінне видання, що появилося в Ленінграді. Це бібліографічний покажчик В.Бограда «Журнал «Современник» 1847-1866рр. (Л.,1959р.). - 826с.»: «Цінний покажчик. У цьому журналі друкувалися: Т.Шевченко, П.Куліш, Марко Вовчок і багато інших. Тепер легко знайти, де саме що надруковано» [42, с.28].

У полі зору митрополита Іларіона були й явища українського літературного процесу, зокрема видання художніх текстів. Правда, цей потік піддається остракізму, іронічному узагальненню. Про видання книг в материковій Україні, приміром, він пише: «Щороку в Україні випускається 8 тис. книг загальним тиражем 110 млн. прим. На сто чоловік населення республіки на рік припадає 279 книг, 33 примірники періодики. Так подає совєтська преса. І всі ці видання – сильна агітація за «старшим братом!» [45, с.3, внутр.обклад.]. Отже, русифікаторська (а ще й комуністично агітаційна) зорієнтованість видань яскраво визначена критиком.

Навіть у виданнях, здавалось би, нейтрально культурного спрямування митрополит Іларіон вбачає їхню ідеологічну «забарвленість». Так, збірник статей «Українська народна поетична творчість» (К., 1955р.), авторами яких були визначні вчені (М.Рильський, П.Попов, П.Павлій, Г.Сухобрус), він оцінив як такий, де «повно комуністичної агітації» [15, с.31]. Про переспів Наталією Забілою «Слова про Ігорів похід» (К., 1954р.), вірніше про її коментар до книги, митрополит відгукується критично зневажливо. Н.Забіла оцінювала «Слово» як «спільну літературну пам’ятку і гордість росіян, українців і білорусів (с.43). Парируючи їй, митрополит Іларіон пише: «Бачите, - перше росіян… А далі йде оцінка Н.Забіли «про єдність і дружбу» Радянської Країни» [12, с.3 (внутр. обклад.)]. Зрозуміло, читати таке Іванові Огієнку, глибокому дослідникові «Слова» й автору його художньо досконалого перекладу, було неприємно. Його літературна монографія «Слово про Ігорів похід» (1945р., 1949р., 1967р.) тримається на концепції української державності, визначенні «Слова» як історичної пам’ятки українського народу [59, с.159].

Там, де у виданнях не було ідеологічних фальсифікацій, просто номінується (анонсується) вихід творів класичної літератури, зокрема наголошується, що вони вивчаються в українських середніх школах материкової України. До своєрідного бібліографічного огляду митрополита Іларіона попали і видання творів Марка Вовчка (К., 1956р.), Л.Глібова (К., 1955р.), Ю.Федьковича (К.,1956р.), М.Коцюбинського (К., 1956р.), т.І. 20-ти томного видання творів І.Франка (К., 1956р.), О.Кобилянської (К., 1956р.; І.С Нечуя-Левицького (К., 1958р.). Повідомлення про них подається у «Вірі й Культурі» у номерах відповідно: 1956. – Ч.7 (31). – С.29; 1956. – Ч.5 (29). – С.32; 1956. – Ч.7 (31). – С.30; 1957. – Ч.1 (49). – С.30; 1958. – Ч.9 (57). – С.25 та ін.

Перелічувалися й монографії про письменників нової української літератури: П.Хропка «Іван Петрович Котляревський», А.Каспрука (ВК. – 1958. – Ч,3 (63). – с.23-24), О.Бабишкіної і .В.Курашової «Леся Українка» (ВК. – 1956р. – Ч.7 (31). – С.29-30); М.Сиваченка «Історія створення роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного (ВК. – 1958. – Ч.9 (57). – С.25-29) та ін.

Не оминав своєю увагою Іван Огієнко й видання художньої літератури в Україні. Те, що не було суголосне його ідеологічним постулатам, він відгукувався, як правило, або нейтральним анонсом, або короткою в’їдливою реплікою.

Взірцями комуністичної агітації він називає твори «Атестат зрілості» В.Козаченка (1958. – Ч.5 (53). – С.25), «Новели» М.Хазана (1958. – Ч.3 (51). – С.27); «Світанок над морем» Ю.Смолича (там же). У цьому ряду «появився» Максим Рильський. Попри те, що у своїй монографії «Історія української літературної мови» (Вінніпег, 1949р.) та статтях варшавського періоду «Каменяр всеукраїнської літературної мови» (Рідна мова. – 1937. – С.139-140); «Сучасна українська літературна мова» (Варшава, 1936р.) і «Мова Максима Рильського» («Наша Культура». – 1935-1936. – ЧЧ.1, 3, 4, 17-20), він виділяє його з когорти сучасних українських поетів як автора творів, написаних класичною літературною мовою, але не може сприйняти у його творах 50-х років ХХ ст., де наявний крок у бік оспівувачів сталінського режиму та виступів проти «українських буржуазних націоналістів». «Ви чуєте, іуди», – вигукує надломлений М.Рильський у збірці «Орлина сім’я» (К., 1955р.). Присуд І.Огієнка чіткий і однозначний: «Уся ця розкішно видана книжка – ідеологічна комуністична отрута» [30, с.30]. Незрозумілим був для Огієнка переклад М.Рильського поеми Вольтера «Орлеанська Діва» (К., 1956р.). Зі своїх релігійних позицій Іван Огієнко, попри відзначення «хорошої, добірної літературної мови» перекладу, запитує: «Чи варто на таку легеньку річ [акад. О.Веселовський назвав «Орлеанську Діву» Вольтера «сороміцькою»] витрачати цінні сили? Хіба для антирелігійної агітації? [Вид. – Авт.]. Та ще й надруковано 16.000 прим.» [21, с.30].

З цих же позицій він відгукується про збірку «Троянди й виноград» (К., 1958р.) М.Рильського: «Книжка складається з одного циклу віршів на різні теми, але об’єднаних наскрізною ідеєю. Це – краса природи, мистецтва і людська праця в гармонійному поєднанні, могутність людської творчості. Звичайно, опис не повний, бо автор основу забув – Творця не згадав (вид. моє. – Є.С.) [32, с.27].

Особливо не до вподоби І.Огієнкові був роман «Данило Галицький» Антона Хижняка (К.,1956р.). Критик акцентує на антикатолицькій спрямованості твору, що проявилося в описанні історії взаємин короля Данила Галицького з Папою Римським. Прийняття корони від Глави Католицької Церкви оцінюється в творі не як унія, а як умова, що Папа своїм військом піде проти татар. Але він, як звичайно [зазначає І.О. – Є.І.], її не виконав. Слушне уточнення Івана Огієнка: «Його, Данила, коронували там, де він «розтрощив папські війська» – на Дорогичині (Холмщина. – Є.С.) [19, с.29]. Наведені відомості ще раз підтверджують питому українськість Холмщини, добре відому Іванові Огієнку з 1940-1944 років. Відзначає критик добру мову роману - літературну, а також багатий словник. Але ідеологічна спрямованість роману не може бути сприйнята рецензентом. «… видання «совітське»: автор перебільшено описує утиски князями своїх «смердів», часом є й протикнязівська агітація» [19,с.29].

Оригінальним був відгук на історичний роман Натана Рибака «Переяславська Рада». Тт. І-ІІ» (К., 1953р.): «Багато кольорових малюнків» [13, с.3., внутр. обклад.]. Всього-навсього одне речення, але ним все сказано: історично-ідеологічна платформа роману, на думку критика, не варта уваги. Малася на увазі, безперечно, проросійська агітація роману - про нібито «генетичну любов українців до «старшого» брата.

Цей же аспект (викривлення історичної й наукової правди) присутній у відгуку-анонсі на працю Л.А.Булаховського «Питання походження української мови» (К., 1956р.): «Цінна праця. Але автор, сам академік, скрізь боїться образити «старшого» брата, сказавши правду про походження української та російської мови. Бо не вільно цього сказати в країні окупантського насилля та обману! Згори наказано: український народ і його мова – з ХІV ст. А перед тим – то спільне, але головно – Росія…» [29, с.28] І.Огієнкові, авторові концепції про походження української мови, викладеній у його праці «Історія української літературної мови» (Вінніпег, 1949р.), не могла бути прийнятна концепція радянського мовознавства, виразником (чи демонстратором) якої був Л.Булаховський. Адже, за І.Огієнком, спільної «руської» мови ніколи не було, натомість «українська мова, як і російська, започаткувалася ще на слов’янській прабатьківщині, але, вийшовши звідти, розвивалися кожна окремо й самостійно». Твори української мови існували уже в ІХ-ХІ ст., коли остаточно створилися українські племена[58, с.83-93].

Як «комуністичні агітки» оцінив Іван Огієнко твори: «Кам’яне небо» М.Чабанівського (К., 1958р.) (ВК. 1959. – Ч.5 (65). – С.31) і «Атестат зрілості» В. Козаченка (К., 1957р.) (ВК. – 1958. – Ч.5 (53). – С.25), але водночас відзначив в обох творах «хорошу мову», захоплюючий сюжет, художню якість.

Високо відгукується І.Огієнко про збірник оповідань «На порозі» Ірини Вільде (К., 1955). Письменницю він називає філософом, що «глибоко знає й описує жіночу душу», відзначає «її тугу як тугу вселенську», як «тугу, по якій очищується душа». Мову збірки називає «прехорошою літературною мовою». Не обійшлося й без «ложки дьогтю»: «Але в збірнику тільки декілька оповідань колишньої Ірини Вільде, а решта – комуністична агітка» [16, с.32].

Щасливим позитивним винятком про українського письменника є відгук на роман В.Підмогильного «Невеличка драма» (Париж, 1956р.). І це тому, що твір виданий не у Києві. Твір, за І.Огієнком, є «їдкою сатирою на «нових» комуністичних вихованців у Києві: Читається з неослабленим захопленням» [22, с.30].

  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка