Іван Нечуй-Левицький



Сторінка1/10
Дата конвертації16.04.2017
Розмір2.83 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


Іван Нечуй-Левицький

І. Нечуй-Левицький разом з Панасом Мирним та О. Кониським започаткували новий етап у розвитку української прози: писали про знедолений рідний народ, показували багатство і красу душі простих людей. Тема народної долі стала центральною для І. Нечуя-Левицького.


Біографічна скринька

Іван Семенович Левицький народився 25 листопада 1838 р. в м. Стеблеві Корсунь-Шевченківського району Черкаської області в сім'ї священика.

1847 - 1853 pp. - навчався в Богуславському духовному училищі.

1853 - 1859 pp. - навчався в Київській духовній семінарії.

1861 - 1865 pp. - навчався в Київській духовній академії.

Формування світогляду відбулося під впливом усної народної творчості, історіософських праць М. Маркевича, творчості Т. Шевченка, критики й публіцистики журналу «Основа», статей Д. Писарєва, романів І. Тургєнєва і М. Чернишевського.

І. Нечуй-Левицький, хоч і здобув звання магістра богослов'я, свідомо став на шлях педагогічної діяльності: учителював у Полтавській духовній семінарії (1865 - 1866), гімназіях польських міст Каліша (1866 - 1867), Седлеця (1867 - 1885), де викладав російську мову і словесність, риторику. Педагогічну працю поєднував з літературною.

1868 р. - у львівському журналі «Правда» були надруковані повість «Дві московки» і оповідання «Гориславська ніч, або Рибалка Панас Круть», нарис «Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності» під псевдонімом І. Нечуй.

Далі його прозові й драматичні твори, рецензії, статті, етнографічні розвідки й педагогічні праці систематично з'являлися на сторінках журналів та альманахів.

1874 р. - роман «Хмари».

1878 р. - повість «Микола Джеря».

1879 р. - повість «Кайдашева сім'я».

1880 р. - повість «Бурлачка».

1884 - 1885 pp. - «Старосвітські батюшки та матушки».

1890 р. - роман «Над Чорним морем».

Письменник активно виступав за надання українській мові рівноправності, запровадження її в школах усіх типів. Ці проблеми порушені у статтях «Школа повинна бути національна» (1911), «Сьогочасна часописна мова в Україні» (1907), «Криве дзеркало української мови» (1912). Підготував «Граматику українського язика» (1914, 1915).

1885 р. - переїзд до Києва.

У київський період Нечуй-Левицький написав понад 30 творів («Невинна», «Афонський пройдисвіт» тощо).

1899 - 1914 pp. - здійснив восьмитомне видання своїх творів.

15 квітня 1918 р. - помер, похований на Байковому кладовищі в Києві.



Творча спадщина

Оповідання: «Гориславська ніч, або Рибалка Панас Круть», «Баба Параска та баба Палажка», «Старосвітські батюшки та матушки», «Афонський пройдисвіт»);

Повісті: «Дві московки», «Причепа», «Микола Джеря», «Бурлачка», «Кайдашева сім'я», «Гетьман Іван Виговський»;

романи : «Хмари», «Князь Сремія Вишневецький»).

Драми: «Маруся Богуславка», «В диму та в Полум'ї».

«Кайдашева сім'я»

Яскравий зразок реалістичної соціально-побутової повісті, в якій на матеріалі повсякденного життя селянства розкриваються характерні риси вдачі українського народу, його індивідуалізм, прагнення жити окремим, самостійним життям.

Особливості композиції. Розгортання сюжету за принципом нагнітання епізодів, сцен, колізій, завдяки чому виразно окреслюється характер конфлікту. Смислову роль відіграють численні діалоги.

Основний конфлікт повісті - соціальний. Перед читачем проходять епізоди постійних сварок у сім'ї та короткочасних примирень, які знову ж таки швидко перериваються загостренням суперечностей, викликаних відстоюванням своїх прав на власність.

Основні персонажі: старий Омелько Кайдаш та його дружина Маруся, сини - Карно та Лаврін, невістки - Мотря і Мелашка.

Головна думка повісті - показ конкретних буденних ситуацій, у яких виявляється здрібніння людської душі, зумовлене постійною залежністю селянства від матеріальних нестатків. Духовна роз'єднаність, спричинена відсутністю прагнення зрозуміти одне одного, - це те лихо, яке отруює кожний день життя і батьків, і їхніх синів та невісток.

Жанрова специфіка повісті полягає у тому, що зображення повсякденного життя родини Кайдашів розгортається в найрізноманітніших побутових виявах, які часто окреслюються в гумористичному плані. Схильність до відтворення комічних недоречностей письменник вважав однією з рис характеру українців, елементом національної психіки, багатої, за його ж спостереженням, «на жарти, смішки, штукарства та загалом на гумор, ще часом і дуже сатиричний».

Соціально-побутова повість - вид епічного твору, головна увага якого зосереджується на розкритті суперечностей і закономірностей суспільного життя, соціальній зумовленості дій і вчинків персонажів, зображенні їх у побутовому середовищі.
Панас Мирний

Панас Мирний - це літературний псевдонім Панаса Яковича Рудченка. Улюбленою темою письменника були життя і праця, мрії і сподівання селянства. Справжнє мистецтво пов'язане з народним життям, стоїть на сторожі інтересів трудівників - такими принципами керувався Панас Мирний у своїй творчості.


Біографічна скринька.

Панас Якович Рудченко народився 13 травня 1849 р. в м. Миргороді на Полтавщині в родині бухгалтера повітового скарбництва. З дитинства захоплювався народними піснями, казками, легендами, які чув від баби Оришки.

Навчався в початкових школах Миргорода та Гадяча (щороку нагороджувався похвальними листами).

З 14 років працює у чиновницькій службі (у канцеляріях Гадяча, Прилук, Миргорода). Однак робота здавалося йому не цікавою. Захоплюється творами Т. Шевченка, В. Шекспіра. У цей період здійснює перші літературні спроби. Частина зібраних П. Рудченком зразків усної народної поезії опублікована братом Іваном у збірках «Народні південноруські казки» (1869, 1870), «Чумацькі народні пісні» (1874).

З 1871 р. до самої смерті живе й працює в Полтаві, обіймаючи посади в губернському скарбництві, а згодом - у казенній палаті.

Творча спадщина:


  • оповідання («Лихий попутав», цикл оповідань «Як ведеться, так і живеться», «Пасічник», «Яків Бородай», «Замчище», «Визвол», «Морозенко»);

  • повісті («П'яниця», «Лихі люди», «Лихо давнє й сьогочасне», «Голодна воля», «За водою»);

  • романи («Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія»); новела «Лови»; п'єса «Лимерівна».

«Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Роман, написаний братами Панасом Мирним та Іваном Біликом. Роботу над романом завершено 1875. Уперше твір був надрукований 1880 р. в Женеві. При перевиданні твору в Україні (1905) автори змушені були дати йому назву «Пропаща сила», але пізніше він видається під первісним заголовком. Роман засвідчив новий етап розвитку української прози. Це був перший «роман з народного життя», у якому, за визначенням І. Франка, «змальовано майже столітню історію українського села», розкрито тогочасну дійсність в усіх її складностях і суперечностях.

Важливим етапом у творчій передісторії роману «Хіба ревуть воли...» став нарис Панаса Мирного «Подоріжжя од Полтави до Гадячого». Безземелля, напівголодне існування, непомірні побори, утиски з боку місцевої влади - ось що дошкуляє селянинові, щодня отруює йому життя. Такі соціальні причини зумовили появу в середовищі одвічних хліборобів злодія і бандита.

Головна ідея твору криється в його алегоричній назві: воли - символічний образ уярмленого селянства - не ревли б, якби було що їсти й пити. Автори намагалися показати соціальні умови життя селянства і мотивувати поведінку героїв, розкрити, що ж саме штовхало селян на слизьку дорогу, калічило їх душі, нівечило мораль, спричинило трагедію.

Головні персонажі: Чіпка Варениченко, Грицько Чупруненко, Максим Ґудзь, Мотря Жуківна (Чіпчина матір).

Другорядні герої: Іван Вареник (Чіпчин батько), баба Оришка, Галя, Христя, Явдошка, Василь Порох, пани Польські, Лушня, Матня, Пацюк, Чижик.

Композиція роману. Роман «Хіба ревуть воли...» складається з чотирьох частин, кожна з яких відповідно поділяється на дрібніші розділи. Ці 30 розділів становлять так звану «зовнішню» композицію твору.

I частина розповідає про дитинство та юність Чіпки.

II частина присвячена сторічній історії села Піски.

III частина знайомить зі складною долею селянина-бунтаря.

IV частина завершує трагедію Чіпки Варениченка.

Проблематика твору:


  • народна мораль;

  • батьки і діти;

  • добро і зло;

  • земля й достаток;

  • кріпацька неволя;

  • «пропаща сила»;

  • жінка в сім'ї;

  • любов і сімейне щастя.

Характеристика образів.

У центрі роману образ Чіпки - селянина-бунтаря, невтомного шукача правди, який зрештою зійшов на криву стежку боротьби і став «пропащою силою». Син зневаженої селянки, Чіпка зростає в злиднях, в умовах недоброзичливості й ворожості. Ровесники глузують з нього. Коли багатий Бородай за впертість прогнав Чіпку з роботи, він «поніс у серці гірке почуття ненависті на долю, що поділила людей на хазяїна й робітника...». Надто вразила Чіпку кривда, коли за право працювати на власній землі чиновник цинічно вимагає хабара. У цей момент Чіпка втрачає віру у справедливість. У його серці вже вкотре закипіла ненависть, на жаль, не лише до гнобителів, але й до всіх людей. Звідси - сліпе, стихійне бунтарство зневаженої, обікраденої людини.

Під впливом лихого товариства Чіпка опустився на саме дно життя. Проте добро в його натурі на якийсь час перемагає (проблиски свідомості, намагання оборонити правду, вибори в земство). Та коли Чіпку наказом губернатора було виведено з управи «по неблагонадежности», то ця кривда стала останнім поштовхом, що штовхнув правдошукача на стежку сліпої помсти. Грабунки, вбивства зводять нанівець його протест. Кров невинних людей страшним тавром заплямовує Чіпку. Із правдошукача він перетворився на кримінального злочинця.

Грицько - найближчий приятель дитячих літ Чіпки - обирає інший життєвий шлях. Міряючи босими ногами курні заробітчанські шляхи, Грицько мріяв про «хату теплу». Невдачі, бідування, злигодні породили у хазяйновитого парубка егоїзм, байдужість до долі інших, корисливість. Навіть приятелювання з Чіпкою Грицько намагався використати для власного збагачення. Неприховане злорадство з бід Чіпки, зневажання свого товариша - це так само своєрідна трагедія Грицька.

Максим Ґудзь - ще один яскравий тип трагічної особистості, «пропащої сили». Душа Максима рвалася до енергійного діла, на широкий простір. Казарма зламала його небуденну силу. Максим страждав від безглуздої служби-муштри. Горілка, до якої він звик, вимагала грошей, і він не соромиться грабувати людей, оббирати солдатів. Повернувшись через ЗО років у село з грошима та «заслугами», Максим живе єдиною пристрастю -збагаченням. Тому і стає Максимів хутір пристановищем грабіжників.

Мотря - одна з найтрагічніших жіночих постатей в українській літературі. Ця жінка була готова віддати заради сина все. Та, не витримавши страшних випробувань, які впали на її сиву голову, не знісши кривавого розбійництва Чіпки, мати викриває його злочин. Образ матері-страдниці, її чесні, справедливі рішення і дії набувають символічного звучання: це сама справедливість, саме людське сумління карали і злочин, і злочинця, ким би він не був.

Сирота змалку, Христя, вийшовши заміж за Грицька, відчула радість праці на себе, спокій родинного затишку. На відміну від черствого чоловіка, вона переймається стражданнями інших людей. Усім серцем сприймає Христя схвильовані слова Чіпки про бідняцьку недолю. І тільки вона змогла побачити у своїй уяві Мотриного сина не гультіпакою та волоцюгою, як його всі називали, а доброю людиною, яку зламало лихо. Більше того, вона вже відчула, що її чоловік сам може обійти правду, може легко змиритися з неправдою. І хоч важкі будні селянського життя, щоденні хатні турботи, догляд за малими дітьми втягують Христю в звичайне для мільйонів жінок річище, проте серце її завжди залишається чуйним до людського горя.

Образ Галі розкривається в інтимно-побутовому плані. Ця красуня, «польова цірівна», що зачарувала Чіпку з першої зустрічі й потім стала його дружиною, зросла в злодійській сім'ї. Та все те зло, що оточувало її з дитинства, не спотворило душу дівчини. Добра, щира, справедлива, Галя допомагає Чіпці на якийсь час повернутися до чесної хліборобської праці. Та слабкими виявилися сили молодої жінки, зломилися під тиском брутальних умов. Побачивши всю безодню злочинів, у яку потрапив Чіпка, зрозумівши, що не зможе його врятувати, Галя накладає на себе руки.

В оцінці морального падіння Чіпки автори виходили з позицій народної моралі, керувалися тими критеріями, що добро завжди прекрасне, а зло - потворне, огидне, бридке, хто б його не вчинив. Криваві злочини заплямовують людину навіки.

Весь розвиток сюжету підводить до однозначного висновку: найблагородніші пориви перекреслюються злочином. Невміння знайти справжні шляхи боротьби проти кривдників зробило Чіпку «пропащою силою».



Теорія літератури.

Роман - великий і складний за будовою епічний твір, у якому широко життєві події, глибоко розкривається історія формування характерів багатьох персонажів.

Психологічним романом називається великий і складний за будовою епічний прозовий твір, у якому охоплені події долі однієї чи кількох людей (найчастіше від їхнього народження й до смерті або протягом досить тривалого часу) і висвітлено настрої, почуття, душевний стан і переживання дійових осіб шляхом проникнення в найглибші кутки їхніх душ. Залежно від літературних епох, періодів, течій, стилів розрізняють такі жанри роману:



  • просвітницький;

  • середньовічний;

  • бароковий;

  • сентиментальний;

  • романтичний і т.п.

За змістом роман буває:

  • соціальний;

  • сімейно-побутовий;

  • соціально-побутовий;

  • історичний;

  • психологічний;.

  • філософський;

  • сатиричний;

  • пригодницький;

  • біографічний;

  • науково-фантастичний.


Українська драматургія другої половини XІX ст.

Постійні переслідування українства не сприяли розвитку драматургії, адже, крім аматорських театральних труп, упродовж багатьох десятиріч Україна не мала професійного національного театру. Певне пожвавлення в розвитку сценічного мистецтва розпочинається з кінця 50-х років XIX ст., коли в різних регіонах України - у Немирові, Кам'янці-Подільському, Чернігові, Єлисаветграді, Кременчуці, Києві, Одесі - аматорські трупи починають виставляти п'єси українських драматургів.

Оскільки репертуар був обмеженим, самі театральні діячі змушені були братися за перо, щоб поповнити його п'єсами на українські теми. Марко Кропивницький, Михайло Старицький, Іван Карпенко-Карий пишуть чимало оригінальних драм, комедій, водевілів, історичних п'єс.

З ініціативи М. Кропивницького та М. Садовського наприкінці 1881 р. в Кременчуці, Харкові, Полтаві, Києві акторами російської трупи Григорія Ашкаренка було з успіхом поставлено кілька українських драм. А восени 1882 p. М. Кропивницький створив у Єлисаветграді українську професійну трупу, до складу якої увійшли три брати Тобілевичі - Микола Садовський (театральний псевдонім - від дівочого прізвища матері), Іван Карпенко-Карий (від імені батька та прізвища улюбленого героя з Шевченкової драми «Назар Стодоля»), Панас Саксаганський (від назви місцевої річки Саксагань), їхня сестра Марія Садовська-Барілотті, Марія Заньковецька (стала дружиною Миколи), Софія Тобілевич (дружина Івана після смерті Надії Тарковеької), Олександра Вірина. Багато зусиль для матеріального зміцнення трупи, організації оркестру доклав М. Старицький.

Українському професійному театру довелось зіткнутися із значними труднощами:


      • продовжував діяти Емський указ 1876 р., за яким заборонялися сценічні вистави українською мовою, друкування текстів до музичних нот;

      • заборонялося порушувати проблеми соціального характеру, відображати національно-визвольний рух народу;

      • заборонялося інсценування п'єс іноземних авторів; тяжке матеріальне становище.

Іван Карпенко-Карий

Іван Карпенко-Карий - драматург, актор, режисер, громадський і культурний діяч.


Біографічна скринька

Іван Карпенко-Карий (справжнє ім'я Іван Карпович Тобілевич) народився 29 вересня 1845 р. у с. Арсенівці (тепер с. Веселівка Новомиргородського району Кіровоградської області) у сім'ї збіднілого дворянина, який служив прикажчиком поміщицького маєтку.

Навчався у чотирикласному училищі у Бобринці.

З 14 років працював канцеляристом, пройшов шлях від писаря до секретаря міського поліційного управління.

З 1865 р. жив у Єлисаветграді, керував аматорським театральним гуртком, налагодив зв'язки з діячами українофільського громадського руху.

1883 р. - звільнений зі служби, вступив до української театральної трупи М. Старицького, гастролював з нею в містах України.

1884 р. - за участь у діяльності таємного народницького гуртка й допомогу політичним «злочинцям» висланий на три роки до м. Новочеркаська, де був підручним коваля, потім відкрив палітурну майстерню.

З 1887 р. жив на хуторі Надія поблизу Єлисаветграда під гласним наглядом поліції (знято 1903 p.), активно працював в «Театрі корифеїв». Виховував школу акторів соціально-психологічного театру, реформувавши українську драму і її сценічне втілення на засадах реалізму.

15 вересня 1907 р. - після складної операції помер у Берліні. Тіло було перевезене й поховане на сільському Карлюжинському кладовищі поблизу хутора Надія.

Творча спадщина


  • Оповідання «Новобранець»;

  • драматичні твори (18 п'єс і 3 етюди):

  • комедії «Розумний і дурень», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн», «Суєта», «Житейське море», «Паливода XVIII століття»;

  • драми «Безталанна», «Бурлака», «Наймичка», «Понад Дніпром», «Лиха іскра поле спалить і сама щезне», «Ґандзя»;

  • трагедії «Бондарівна», «Сава Чалий»;

  • критичні праці, рецензії і переклади.

«Хазяїн»

Комедія «Хазяїн» (1900) - це соціальна сатирична комедія, у якій за допомогою драматичного відображення життя створено неповторну модель дійсності, що притаманна тільки І. Карпенку-Карому, Уже ім'я головного персонажа комедії звертає нашу увагу на генетичний зв'язок між п'єсами «Хазяїн» і «Сто тисяч», адже в останній йшлося про намір Калитки висватати своєму синові одну з дочок сусіднього багатія Пузиря. Цей намір не здійснився через відмінність у соціальному становищі глитаїв.

Драматург був добре обізнаний з життям сільських багатіїв, з методами збагачення, завдяки яким звичайні, але спритні селяни своїми прибутками не тільки зрівнялися з колишніми дворянами, а часом і переважали їх.

Ідею твору сам автор у листі до сина Назара визначив так: "Хазяїн" - зла сатира на чоловічу любов до стяжання без жодної іншої мети. Стяжання для стяжання».

Головні персонажі: мільйонер-аграрій Терентій Гаврилович Пузир, економи Зеленський і Ліхтаренко, Феноген («права рука хазяїна»), Соня (дочка Пузиря), Калинович (учитель гімназії), Золотницький (аристократ), Маюфес (фактор).

«Не судилося»

У драмі «Не судилося» автор торкається традиційної теми нещасливого кохання селянської дівчини Катрі та панича Михайла Ляшенка. Драма висвітлювала не тільки мерзенність «панського болота», але й переконливо спростовувала нікчемність популярної тоді в дворянському середовищі ідеї про «злиття» пана з мужиком. Новий аспект порушених у п'єсі проблем: принципове осудження інтелігентом-демократом Павлом Чубаном розбещеної панської моралі, носієм якої виявився його приятель, студент Михайло Ляшенко.



«Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці»

Драма «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» написана за мотивом пісні напівлегендарної полтавської піснетворки Марусі Чурай. Багатий підстаркуватий Хома, якому впала в око 18-річна Маруся, незважаючи на відразу дівчини до нього, прагне будь-що одружитися з нею, намагається «грішми поборотись з красою». Діючи мерзенними засобами, багатій розбиває щастя закоханих Марусі й Грицька, спричиняє отруєння парубка і божевілля дівчини. За законами мелодрами, злодій також гине у фіналі твору.



«Талан»

Драма «Талан» присвячена Марії Заньковецькій. Це перший твір в українській літературі, в якому звернено увагу на життя, складні творчі будні акторів професійної національної трупи. Описуючи життєвий шлях талановитої актриси Марії Лучицької, Старицький порушує низку актуальних соціальних, мистецьких, морально-етичних питань, що стосуються місця і ролі творчої інтелігенції в суспільстві, яке роздирається гострими суперечностями. Нелегко було Лучицькій прийти на сцену, але ще важче їй реалізувати мистецький талант.



Михайло Старицький

Михайло Старицький (1840 — 1904) прославився як талановитий режисер. Проте, болісно відчуваючи обмеженість українського сценічного репертуару, Старицький створив: низку п'єс за сюжетами інших авторів (наприклад, за мотивами творів М. Гоголя на українські теми були створені п'єси «Різдвяна ніч», «Сорочинський ярмарок», «Тарас Бульба» та ін.).


Творча спадщина

Старицький збагатив українську драматургію і літературу взагалі такими відомими оригінальними творами:



    • драми («Не судилось», «У темряві», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Талан»);

    • історичні драми («Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка», «Оборона Буші», «Остання ніч»);

    • водевілі («Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка», «По-модньому», «Чарівний сон»);

    • романи («Молодість Мазепи», «Руїна», «Останні орли», «Розбійник Кармелюк»);

    • поезії («Ізнов нудьга...», «На спомин Шевченка», «Поету», «До І. Білика», «До Миколи Лисенка», «Артисту М.К. Садовському», «Гетьман», «На спомин Котляревського», «Місто спить», «Швачка», «Поклик до братів-слов'ян» та ін.).

Серед інтимно-особистих поезій Старицького («Не сумуй, моя зірко кохана», триптих «Монологи про кохання», «О, дякую, що ти прийшла-таки») виокремлюється вірш «Виклик» («Ніч яка, Господи! Місячна, зоряна...»), який завдяки щирості висловлених почуттів, емоційно-схвильованій тональності, яскравій образності став народною піснею.

Марко Кропивницький

Марко Кропивницький (1840 — 1910) - це талановитий український актор, режисер і драматург, ініціатор і засновник професійної української театральної трупи (1882), до якої ввійшли М. Заньковецька, М. Садовський, М. Старицький. Останній став керівником трупи, а М. Кропивницький - провідним режисером, поки трупа не розпалася на два колективи.
Творча спадщина

Для поповнення репертуару М. Кропивницький багато зусиль віддає драматургічній творчості. Він пише оригінальні п'єси:

1882 р. - «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж Павук»;

1889 р. - «Дві сім'ї»;

1891 р. - «Олеся»;

1895 р. - «Замулені джерела» та ін.



«Дай серцю волю, заведе в неволю»

Драма «Дай серцю волю, заведе в неволю» (1863) створена під впливом «Наталки Полтавки». Показуючи чисте й світле кохання Семена й Одарки, їхнє вірне подружнє життя, драматург високо підносив народну мораль. Із симпатією змальовує автор наймита Івана Непокритого, який заради щастя Семена пішов замість нього в солдати й повернувся додому скаліченим. Позитивним героям драми протиставлено сина багача Микиту Гальчука - жорстокого, егоїстичного, який заради власних інтересів готовий піти на будь-які мерзенні вчинки.


  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка