Іван дзюба «Інтернаціоналізм чи русифікація?»



Сторінка1/25
Дата конвертації09.05.2017
Розмір3.83 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25
ІВАН ДЗЮБА «Інтернаціоналізм чи русифікація?»

ЗМІСТ
Переднє слово……………………………………………………………………………………2

Від автора: з відстані чверті століття………………………………………………………….10

Лист до Першого секретаря КПУ…………………………………………………………...…14
Інтернаціоналізм чи русифікація?..............................................................................................19

І. Можливість помилок і припустимість критики в національній справі…………………..27

II. Важливість і місце національного питання………………………………………………..30

III. Сили, що підготували ревізію ленінської національної політики………………………35

IV. Майбутнє націй: нації за комунізму……………………………………………………....39

V. Національне почуття, національна свідомість, національні обов’язки………………….46

VI. Про соціалістичні республіки та форми їхнього співробітництва…………………...…49

VII. Пугало "українського буржуазного націоналізму" і реальність російського великодержавного шовінізму як головної небезпеки в національному будівництві СРСР………………………………………………………………………………………….....52

VIII. Рівність фактична і рівність формальна……………………………………………...…91

IX. Українізація та її розгром……………………………………………………………...…100

X. Русифікація і механізм русифікації………………………………………………………105

XI. Русифікація інших народів та денаціоналізація суперечать інтересам самого російського народу……………………………………………………………………………127

XII. Розрив між теорією і практикою; плутання слідів свідомофальшивою фразеологією…………………………………………………………………………………..131

XIII. Національне питання є водночас і питанням соціальним, питанням всесвітньо-історичним…………………………………………………………………………………….147

XIV. Уряд УРСР як речник національної цілості: його відповідальність за націю………149
З відстані чвертьстоліття. Післяслово……………………………………………………….163

Виступ на І Всесвітньому форумі українців………………………………………………...178

"Навколоювілейне"……………………………………………………………………………187
Леонід Бойко. Як розпинали Івана Дзюбу…………………………………………………..195

ПЕРЕДНЄ СЛОВО



Пропозиція видати працю понад тридцятирічної давності, написану на суто злободенну тоді тему, була для мене досить несподіваною. Мені здавалося, що вона звучатиме сьогодні архаїчно, насамперед через характерний для радянських часів "цитатний" (посилання на авторитетів!) спосіб арґументації. До того ж, від багатьох поглядів того часу я давно і далеко відійшов, а деякі ідеї та оцінки виявилися настільки наївними, що мені прикро про це й згадувати.
Але в очах видавців це виглядало інакше. По-перше, казали вони, дивно і нелогічно, що праця, в якій ідеться про українські проблеми і яка видана в багатьох країнах кількома світовими мовами, ніколи не виходила на батьківщині окремою книгою (запізніла публікація в журналі "Вітчизна" 1990 року тут до уваги не береться, бо журнальна публікація не має тієї ваги і доступності, що окреме видання). По-друге, казали видавці, проблеми, зачеплені в "Інтернаціоналізмі чи русифікації?", на жаль, стоять перед Україною і сьогодні, й, отже, праця зберігає свою актуальність, принаймні почасти.
Перечитавши свій давній і напівзабутий текст "новими очима", я прийшов до висновку, що думка видавців має свої підстави, і погодився з їхньою пропозицією.
Справді, і сьогодні державно незалежна Україна не позбулася багатьох аспектів колишньої колоніальної залежності — як у вимірах економіки та політики, так і особливо у вимірах самоусвідомлення та "ментальності". А у сфері культури і мови "здобутки" підколоніального становища не тільки збереглися майже повністю, а й у дечому примножуються. На зміну гаслові початку XX ст.: "Коммунизм говорит по-русски", прийшло не дуже мовлене вголос, але могутньої анонімної дії гасло кінця XX ст.: "Бизнес говорит по-русски" (і трохи англійською, додамо). Грабіжницько-мафіозний "ринок", мотивований лише бажанням якомога швидшого і якомога більшого зиску (та ще за умов державно-податкового і державно-хабарницького здирства), напропале експлуатує історично спотворену культурно-мовну ситуацію і далі виштовхує, "відторгає" українську мову й культуру, активно діє проти них (а тим самим — хоч і не тільки тим — і проти України).
Українська преса сьогодні практично витіснена з суспільного побуту. Українські книгодрукування і книготоргівля знищені, навіть ті цікаві малотиражні видання, що останнім часом з’являються, до читача не доходять. Дев’ятий вал російськомовної "масової культури" заливає руїни культурної інфраструктури України.
На цьому майже апокаліптичному тлі безпорадно і жалюгідно звучать не тільки патріотичні заклики аматорів "плекати рідну мову", а й риторика урядових постанов та програм розвитку української мови й культури.
Парадокс тривання і поглиблення русифікації в українському суспільстві, яке нарешті вибороло власну державу, нелегко пояснити раціонально. Тому він провокує широкий спектр емоційно забарвлених інтерпретацій — від гнівної "національної самокритики" з неодмінним традиційним осудом земляків-українців за брак національної свідомості й гідності (різні сучасні варіанти класичного "Народе без пуття, без честі, без поваги") — до вдоволеного прийняття, а то й цинічної гльорифікації "досягнутого рівня" русифікації та закликів орієнтуватися на нього і від нього вести відлік нового національно-культурного часу.
Арґумент від "досягнутого рівня" — основна і досить ефективна зброя в руках (власне, в устах!) як принципових неґаторів українства, так і лінґвістичних ледацюг. Переконливим він здається і для адептів природної "вищості" російської культури, і для тих, хто "непробивний" для будь-якої культури. Мовляв, так "історично склалося", що п’ятдесят (чи більше) відсотків населення України говорить по-російському. Не будемо ж їх силувати до української мови, — виходьмо з реальної ситуації. При цьому таких "лібералів" не цікавить ні те, як же воно історично склалося, якою ціною і в який спосіб; ні те, що більшість з отих російськомовних українців відчуває ностальгію за українською мовою, некористування нею відчуває як свій ґандж і радо б заговорила нею, якби була в суспільстві сприятлива атмосфера, відповідне позитивне настановлення або потреба. Чому ж немає такого позитивного настановлення (в реальному суспільному побуті, а не на рівні офіційних ритуалів) і такої потреби — навіть у незалежній Україні: парадокс із парадоксів (для кого — трагічний, для кого — трагікомічний)? Чому "двомовність", навколо якої так граціозно і благородно витанцьовують борці проти "насильницької українізації" (надто політичні СЛОНи *), на практиці означає тільки і тільки російськомовну одномовність?

[* СЛОН — Соціально-ліберальне об’єднання, в програмі якого — державний статус російської мови.]


Можливо, зрозуміти логіку цих алогізмів допомогла б "історія хвороби" (тут той випадок, коли хвороба сягає стадії, в якій уже сама себе стимулює і генерує — відоме в медицині явище); історія русифікації і "конструкція" механізму русифікації, який має не лише колосальну силу інерції, а й колосальну силу саморушійності, самовдосконалення у самовідтворенні. Деяких коліщаток цього високопродуктивного механізму я і торкався в "Інтернаціоналізмі чи русифікації"?". Тож, може, ця давня праця дасть дещо і для роздумів про наше захмарене сьогодення.


На жаль, у мовній сфері ніякі арґументи ні на кого не діяли, не діють і ніколи не діятимуть. Узвичаєна практика — тут вищий закон, рутинна потреба — священна мірка. Тобто, це справа емоцій, житейського інтересу, ледачкуватої зручності (коли брати на рівні особистості, а не на рівні державної політики). І лише інколи — совісті, почуття справедливості — для тих, у кого вони є. Але мало хто за рутинним, освяченим звичкою нехтуванням української мови, за зручністю і вигідністю особисто для себе такої ситуації — здатен побачити довготривалий історичний злочин, глибоку травму національного організму. І ще менше таких, хто вгадує власну вину за цю історичну кривду, навіть попри особисту непричетність. Більше таких, хто склав собі уявлення, що для свого комфортного самопочування у світі мислі та культури він зовсім не потребує української мови, що українська периферія цього світу його не має цікавити. Хай, мовляв, українська культура спершу досягне такого і такого-от рівня... (залишаю осторонь питання про те, що дуже часто у такий спосіб просто блефують особи, які не мають жодного уявлення про культуру взагалі — ні про яку). Споживачів цікавить тільки якість товару. Але ж культура — не просто товар, а співтворчість, співтворення. Тож катастрофічно, коли питання про власний внесок і власну відповідальність не сприймається, як і моральна проблема, що криється в цьому самовідстороненні. А втім, про моральні виміри суспільних процесів наче вже й непристойно говорити в нашу добу морального редукціонізму і безпардонної "крутизни".
Малограмотні "круті" діють сьогодні не тільки в торговельнофінансових оборудках, рекеті та на міських "товчках". Пробиваються вони і в делікатніші сфери — політичних тусовок та "інтелектуальних" новацій. За умов такої моральної і мислительної розкутості вже звичайним явищем стає поява в промосковсько-комуністичних газетах, особливо місцевих, "учених" статей, що, в дусі пріснопам’ятної валуєвщини, оголошують українську мову неіснуючою, штучною, вигадкою націоналістів, провінційним діалектом російської тощо. Так, у газеті "Сіверські вісті" від 6 вересня 1997 р. надруковано статтю її головного редактора В. Ільченка "Так что же такое украинский язык?", в якій після любительських балачок усе на ту ж тему про "один из многочисленных диалектов русского языка" ставиться чудернацьке (але далеко не безневинне в своєму ієзуїтстві) питання: "...служат ли вообще национальной идее усилия в деле "создания искусственного украинского языка, который противопоставляется-русскому?". А от рупор кримських комуністів — газета "Крымская правда" (аякже!) у своїй постійній навіженій кампанії проти української мови договорилася до того, що вона, мовляв, — вигадка "авантюриста Шевченко"... Далі, як кажуть, нікуди...
А втім, виявляється, є куди і завжди буде. Другий фронт облоги української мови — організований протест... проти чого б ви думали? — проти, виявляється, переслідування і пригнічення російської мови в Україні! Саме так інтерпретуються слабенькі і боязкі спроби розширення сфери функціонування української мови в Україні. Цей фронт вибудовується під прапорами захисту прав людини, і тут уже діють інтелігентніші сили.
Ось, наприклад, нещодавно зразу чотири протестанти проти насильницької українізації, жертвою якої стає нині український народ, і, відповідно, проти переслідування російської мови — виступили в популярній і шанованій газеті "День" (див. число від 9 вересня 1997 p.). Один із авторів, заступник голови Громадянського конґресу України п. Олександр Лузан, нічтоже сумняшеся доводить до відома читачів "Дня", що "українська мова ніколи не зазнавала такого нищівного тиску, як нині зазнає російська". Це, видно, принципова позиція ГКУ: на аналогічному рівні розуміння проблеми та знання історії зроблено чимало заяв лідерів цієї політичної організації. І ніхто не розповів цим знавцям української історії бодай невеличку частину з довжелезної низки історичних фактів,: — починаючи від того, як Петро І заборонив українське друкарство, а Катерина II ліквідувала українське шкільництво, і кінчаючи тим, як у 1918 — 1919 pp. більшовики розстрілювали на вулицях Києва перехожих, зачувши їхню українську мову (факт добре відомий, але пошлемося й на радянське джерело: "Досить згадати розстріли червоногвардійцями в Києві, в Полтаві й інших містах людей за їх українську мову, за знайдений папірець нею написаний"... — це зі статті Василя Блакитного у газеті "Вісті ВУЦВК" від 3 червня 1921 року), або як на початку 30-х років винищували всіх "шкідників на мовному фронті", або як уже в недавні, благословенні брежнєвські часи стежили за тими, хто перевищував допустиму дозу прихильності до української мови, і що було з тими, хто виявляв "упертість"...
І годилося б попросити пана Лузана навести бодай один, бодай віддалено аналогічний випадок, пов’язаний із становищем російської мови в нинішній Україні. Та що там "аналогічний" — бодай просто не з режиму "найбільшого сприяння"! Може, когось звільнили з роботи чи на роботу не взяли за знання і вживання російської мови? Може, "прикрили" якусь газету за те, що вона виходить в Україні російською мовою або й російські інтереси обстоює (як-от спеціальні, для України, випуски московських "Известий", "Комсомольской правды" та ін.)? Може, заборонили Конгрес російських общин чи "Русское собрание"? Може, не дозволено агітувати денно й нощно за надання російській мові статусу другої державної? Може, в Донецьку натовп українських шовіністів пікетує спробу відкриття єдиної в місті російської гімназії, а не зовсім навпаки? Може... може... може...
Коли чуєш дедалі зростаючий шквал політиканських волань про пригнічення росіян та російської мови в Україні, — мимоволі хапаєшся за голову: люди добрі, хто з нас божевільний? Чи всі ми непритомні?
Вийдімо на вулицю: всюди російська. Гляньмо на книжкові розкладки: все російське, на газетні кіоски — майже все. Подивімося на театрально-концертну рекламу (хоча б у підземних переходах), на рекламу гастролей, естради, шоу-бізнесу тощо... Увімкнімо телевізор... Послухаймо по радіо наших державотворців з парламентської трибуни...
Певно, панові Лузану ніколи не доводилося шукати в столиці українську дитячу книжечку онукові чи онуці на день народження. От намучився б! І, певно, взяв би одну з безлічі прекрасно виданих російських... І після цього знову би безстрашно возглашав про засилля українства в Україні та про "нищівний тиск", якого зазнає в Україні переслідувана російська мова? Напевне, так і було б, бо тут не про логіку йдеться...
Зрозуміла річ, ні пана Лузана, ні його однодумців з високогромадянських конґресів ці сторони нашого національного буття не цікавлять і "не колышат", отож відповідних пізнавальних рейдів по столиці України місту-герою Києву або інших містах України вони не робитимуть.
Особливо вражає довільність арґументів і сумна сміховинність "фактів", якими оперують автори добірки. Скажімо, пан Лузан пише: "У Росії ставлення до української культури набагато краще, ніж до російської в Україні". І наводить "лише один яскравий приклад": "Понад три роки тому дві країни домовилися виділити приміщення в Москві для українського, а в Києві для російського культурних центрів. Росія одразу виділила величезний будинок на Арбаті. У Києві російського центру нема й досі". Сутужно у пана Лузана з "яскравими прикладами", якщо йому доводиться навести лише цей. Поясню читачам: Росія виділила не зразу і не "величезний будинок", а величезну руїну, на відбудову якої Україна витратила фантастичні як на нашу бідність кошти, і клопоти на цьому далеко ще не скінчилися (принаймні, на час появи статті п. Лузана). Звичайно, Росія зробила те, що мала зробити, погано, що Україна зволікає з аналогічним подарунком. Має бути і в Києві спеціальний російський культурний центр. Але хай пан Лузан порахує, скільки було і є в Україні фактичних центрів російської культури — від Національного Академічного театру російської драми ім. Лесі Українки в Києві до будь-якого заводського клубу на Донеччині. І хай пошукає щось аналогічне для української культури в Росії. А тоді хай сам оцінить інтелектуальну і моральну вагу свого "розмашистого" твердження.
Але найбільше здивувала мене Валентина Іванівна Єрмолова, талановита російська письменниця, голова "Русского собрания". Знаю її розважність і лояльність до української культури. І раптом читаю про "...заборону на російську мову, яку передбачає проект Закону про розвиток мов в Україні...". Валентино Іванівно, де Ви таке вичитали в тому проекті? Може, навели б для переляканих читачів відповідну норму з проекту Закону? Натомість українська мова, зауважує Валентина Іванівна, не потрапляла в такі тарапати, як оце російська. "Хіба, — питає вона, — за соціалізму заборонялися українські школи? Хто хотів, той ходив до них. А от феномен переваги — зовсім інша річ". Так, Валентино Іванівно. Хто хотів... Тільки треба було дуже хотіти. А щоб дуже хотіти, треба було бути "націоналістом", бо хіба ж "нормальна людина" стане дуже хотіти того, проти чого діють усі обставини життя і всі настрої офіційного суспільства. А хто такі "націоналісти" і куди вони зрештою потрапляли — відомо. Отак-то...
Відомо і що таке "феномен переваги". Про нього популярно розповів ще на початку нинішнього століття видатний єврейський літератор і політик Володимир Жаботинський, заперечуючи відомому російському лібералові П. Струве: "Я написав, що коли російська культура тепер відіграє неприродну для неї роль культури всеросійської, то "причина полягає, головно, в споконвічному насильстві та безправ’ї". П. Б. Струве з цим незгідний. Російська, мовляв, культура переважає і в Києві, і в Могилеві, і в Тифлісі, і в Ташкенті "зовсім не тому, що там обов’язково тягнуть до участку розписатися в повазі до російської культури, а тому, що ця культура справді є внутрішньо владний факт самого реального життя в усіх частинах імперії, крім Царства Польського та Фінляндії". Тут П. Б. Струве безперечно несправедливий до нашого благопіклувального російського начальства. Як же можна заперечувати його великі, невикорінимі з нашої пам’яті заслуги щодо насаджування російської культури за межами Великороси? (...) Це, звичайно, не заважає нам усім високо цінувати і навіть любити російську культуру, яка багато чого доброго нас навчила і багато чого величного дала. Але навіщо ігнорувати історію і запевняти, ніби все минулося без кулака і ніби успіхи російської мови на периферії доводять внутрішню безсилість інородницьких культур? Нічого ці успіхи не доводять, крім тієї старої істини, що підкутою закаблукою можна втоптати в землю найжиттєздатнішу квітку".
Елементарна справедливість полягає в тому, щоб давнє і традиційне переважання російської мови і російської культури в Україні як наслідок колоніального становища України протягом століть — бодай трохи врівноважити деякою підтримкою мови і культури української. Цього поки що немає (ритуальну риторику не беремо до уваги).
Товариші комуністи, ну загляньте хоч раз у житті в Леніна, яким ви клянетеся і якому квіти складаєте. Почитайте в нього і про "насильника і хама", яким завжди був російський великодержавник, і про різницю між формальною і реальною рівністю, про те, що реальну нерівність, яка неминуче складається в житті між дужчим і слабшим, треба компенсувати поступками щодо меншого, слабшого. Хіба не відомо, що позиції української мови протягом століть були незрівнянно слабшими порівняно з російською, і хіба не зрозуміло, що залишаються такими й тепер, тим більше — за умов цілковитої політичної, культурної, інформаційної, мовної відкритості перед великим сусідом? Я певен, що коли б українська мова дістала перевагу або досягла б паритету з російською мовою в Україні (!), її носії не були б такими немилосердними, якими є наші опоненти щодо мови української. Власне, й сьогодні "колективний носій" української мови хоч і слабший, та великодушніший...
А втім — кого я хочу переконати, до кого волаю??? Хіба можна переконати того, хто певен: "Враховується тільки фактичний стан речей" (О. Лузан: "Історія цього питання для Європи також не має значення"). Може, для "Європи" чи для О. Лузана й справді "не мають значення" мільйони жертв і моря крові, якими позначена історія колоніального минулого України, історія придушення української самостійності, української культури й мови. Має значення тільки "досягнутий рівень" — досягнутий за допомогою "кальоного железа". Але Україна має право не погодитися з О. Лузаном і навіть з його сумнівною "Європою".
Певно, публікація добірки викликала не зовсім ту реакцію, на яку сподівалася редакція. І рівно через місяць, 9 жовтня, з’являється стаття В. Кулика, в якій пропонується пошук компромісу між "двомовниками" і "одномовниками". Під "одномовниками" пропонується розуміти прихильників державності української мови, під "двомовниками" — тих, хто домагається статусу державної в Україні і для російської.
Мені здається, дарма розважливий публіцист Володимир Кулик прийняв ці умовні терміни, запропоновані опонентами, не уточнивши їх. Адже маємо парадоксальну плутанину, що затемнює суть справи, ставить речі з ніг на голову. "Двомовниками" називають себе принципові й затяті одномовники: ті, хто не знає і не хоче знати української мови, хто протиставляє себе українській культурі. І "друга державна мова" потрібна їм не для того, щоб користуватися нею нарівні з першою, українською, а для того, щоб утвердити законодавчосвоє незнання і невизнання "першої". Хіба не знаємо ми, яку "двомовність" демонструють у парламенті України нардепи типу Моїсеєнка "со товарищи"? Або в якій "двомовності" "СЛОНяються" інтелігенти певного кшталту? Або яка "двомовність" панує в Донецьку чи Луганську і яка "тримовність" — у Криму? Такої ж пласкої "мовності" бажають "двомовники" чи "п’ятимовники" й решті України.
Натомість презренні "одномовники" принаймні на практичному рівні мало не всі є "двомовники", бо добре володіють і російською мовою, знають російську культуру, часом і краще, ніж свою власну. Більшість з них чудово розуміє, що російська культура — одне з великих джерел думки і духовності. І більшість з них зовсім не проти російської мови, а якщо проти офіційного утвердження її як "другої державної", то тільки тому, що за наших реальних обставин це означало б увічнення її цілковитої гегемонії в Україні і було б останнім "демократичним" чи "ліберальним" цвяшком у демократичну ж чи ліберальну труну української мови.
От тут би "Дневі" й нагадувати час від часу своїм читачам про те, як той рівень досягався. Повірте, це було б не менш важливо, ніж просто закликати до порозуміння. Бо порозумітися ж можна хіба що на якійсь основі, на основі знання фактів.
Благородна логіка апологетів "реального стану" чи то "досягнутого рівня" — це переклад на псевдосоціологічний жаргон вічного принципу братерства: "Спочатку з’їмо твоє, а тоді — кожен своє".
Але якщо комусь нічого не говорять поняття про історичну кривду цілого народу, то підійдімо з іншого боку — з боку взятого ними на озброєння поняття про права людини.
Під правами людини вони розуміють своє право. Але, панове і товариші одномовні двомовники чи двомовні одномовники, є не тільки ваше право, а й моє. Право українця говорити на своїй землі своєю мовою, — а він цього права не має, тобто має теоретично, а практично скористатися не може, бо на кожному кроці "обставини" змушують його переходити на російську. Право почуватися вільною людиною, не зазнаючи тиску атмосфери, що нівелює його історично-культурне самопочування, — а українцеві в Україні до цього права зась. Право, нарешті, найголовніше людське право — бути спокійним за історичну долю своєї Вітчизни, свого народу, своєї культури, своєї мови, — а українець цього найбільшого, найголовнішого права людини ніколи не мав, не має і сьогодні, бо загроза втрати державності, втрати національно-культурної і мовної ідентичності залишається. Так чому права людини-"інтегратора" або людини-"байдужника" важливі, а права людини, яка потребує самоідентифікації, — неважливі?
...Не так давно з величезними труднощами "пройшов"-таки у Верховній Раді в Законі «Про вибори народних депутатів» пункт, що передбачав вимогу володіння українською мовою для кандидатів у народні депутати. Дивом-дивним Президент України зарахував його до тих, які не відповідають Конституції України і мають бути скасовані. Верховна Рада з ентузіазмом викреслила ненависний багатьом депутатам пункт. Причому за аутодафе проголосували не тільки професійні україноненависники, а й деякі професійні українські патріоти, у тому числі й найлютіші з них, майже національні герої. Мовляв, треба рятувати Закон про вибори — навіть ціною української мови.
От і подумалося: в так званому цивілізованому світі, на який наче ж молимося, навіть громадянства не дадуть без знання мови, а в нас державою керувати можна. І прийматимеш закони про долю мови, якої не знаєш і не хочеш знати, яка тобі кісткою в горлі.
Не дивно, що зразу ж "правильно" відреагувала на цей Закон Верховна Рада Криму, оголосивши російську мову в Криму єдиною офіційною. Кримські "тримовники" тонко перехопили естафету від київських "двомовників". Хто наступний?
Немає сумніву: за рахунок капітуляції в мовному питанні, за рахунок української мови намагатимуться компенсувати політичні та економічні прорахунки, соціальні біди. Українською мовою торгуватимуть у передвиборній тягомотині. На українській мові як емблемі українства окошиться невдоволення багатьох існуючим станом речей. І те, чого не встигли доконати царський урядник, московський піп і більшовицький комісар, — докінчать рідні шаромижники "общерусскости", компрачікоси "комуністичної" ідеї та коновали "лібералізму".
Не хочеться більше говорити про українську мову. Печаль. Стидоба. І часто — безнадія.
А втім — говорити доводиться. Попри безнадію. І не тільки, звичайно, про мову. Болить багато що.
Тому я вирішив помістити в книзі і свій виступ на І Всесвітньому форумі українців (1992) та розширений варіант виступу на II Всесвітньому форумі українців, опублікований статтею в газеті "Зеркало недели" (23 серпня 1997 p.) — мені здається, є зв’язок між тим, про що говорилося в "Інтернаціоналізмі чи русифікації?" і тими проблемами, які стоять перед нами сьогодні.
Що ж до саме "Інтернаціоналізму чи русифікації?", то цей текст подано без будь-яких змін, у початковому авторському варіанті 1965 p., але зі вступним словом і післямовою, написаними для журнальної публікації у "Вітчизні" 1990 року, — вони мали дещо пояснити сучасному читачеві.
Тут мені залишається тільки спробувати "примирити" читача з однією особливістю способу викладу. Маю на увазі надмір цитат і посилань на класиків марксизму-ленінізму. Свого часу коментатори "Інтернаціоналізму чи русифікації?" пояснювали це тим, що одним із адресатів праці було партійне керівництво, для якого арґументом могли бути тільки посилання на класиків марксизму-ленінізму. Це так, але це не все. Адже другим адресатом було все-таки тогочасне суспільство. А воно було — в основній своїй масі — в полоні нав’язаного йому догматичного мислення, і розкріпачення думки починалося з розхитування цих догм "ізсередини", з їх несподіваного, парадоксального розгортання, а то і з повернення їм значення, сфальшованого партією. До того ж, і розвиток світогляду автора йшов таким шляхом. У протистоянні життя і догм — житгя поступово брало гору. Але й сьогодні я вважаю, що без Маркса (особливо), Енгельса, Леніна та ряду інших видатних комуністичних мислителів і політиків неможливо зрозуміти рух історії в XIX і XX століттях.

У всякому разі, абсолютно неслушним було б припущення (яке іноді і робилося), що автор "маскувався" під марксистськи зорієнтованого або ж дбав про невразливість позиції, виявляв обачність і обережність. Про маскування не могло бути й мови, оскільки автор щиро вірив у гуманізм комуністичних ідеалів (і сьогодні не відкидає їх огулом — є серед них вічні загальнолюдські, хоч "Компартія України" тут ні при чім). А про обережність смішно й говорити при тій кількості нечувано різких як на ті часи публічних звинувачень на адресу режиму з вуст підрадянської людини. Автор тоді усвідомлював, що таке не прощається, і був готовий до всього.

Іван Дзюба
20 січня 1998 року

ВІД АВТОРА: З ВІДСТАНІ ЧВЕРТІ СТОЛІТТЯ


[Передмова до публікації в журналі "Вітчизна" (№№ 5 — 8. 1990 р.)]

Праця "Інтернаціоналізм чи русифікація ?" була написана у вересні — грудні 1965 року. Безпосереднім поштовхом до її написання стали драматичні політичні події, про які я скажу нижче. Але задум визрівав раніше, його диктувало саме життя. Мушу нагадати читачам молодших поколінь про відповідні суспільні обставини. Наприкінці 50-х та на початку 60-х років в Україні відбувалося помітне національно-культурне піднесення. Могутній імпульс йому дав процес оновлення нашого суспільства, започаткований рішеннями XX з’їзду партії (1956 рік). Загальносоюзний своїм масштабом і характером, він мав в Україні свою специфіку, зумовлену насамперед національною проблематикою. На жаль, процес цей протривав лише кілька років. Отож загалом наступні, 60-ті, роки в Україні характеризувалися глибокими суперечностями. З одного боку, тривало наростання no-бунтівничому настроєних і no-новаторському естетично зорієнтованих культурних та літературних сил ("шістдесятництво"), пробудження серед частини молоді активного інтересу до культурнонаціональних (Клуб творчої молоді, що розгорнув широку діяльність у Києві, об’єднуючи молодих митців та залучаючи студентство тощо) та національно-політичних питань (дискусії в студентських аудиторіях, спроби мітингів, розквіт самвидаву, що був не чим іншим, як частковою компенсацією ядучого дефіциту гласності). З другого ж боку, смертельно налякане зростанням політичної активності мас ("розхитування стихії") тодішнє політичне керівництво СРСР (надто ж після державного перевороту, вчиненого клікою Брежнєва), спираючись на політичну поліцію та потужний бюрократично-реакційний суспільний шар, посилювало боротьбу з інакодуманням, а особливо з "націоналізмом", під яким фактично розумілося прагнення до національної справедливості та реальної рівності або й просто всякий інтерес до національних проблем, історії, мови. В Україні ж, як завжди, ця боротьба проти здорового глузду прибрала особливо шалених масштабів і диких форм.


Не покладаючись на результативність пропагандистської кампанії, керівництво, — очевидно, під тиском центральних органів, — вдалося до репресивних акцій. В кінці серпня та на початку вересня 1965 року в Києві, Львові, Івано-Франківську, Луцьку, Тернополі було заарештовано кільканадцятеро активних представників української творчої молоді, серед яких були дуже популярний тоді літературний критик Іван Світличний, мистецтвознавець Богдан Горинь, його старший брат науковець Михайло Горинь, талановитий художник Опанас Заливаха, літературознавець Михайло Косів, партійний працівник і літератор Михайло Осадчий та інші. Це робилося за умов цілковитої відсутності будь-якої гласності, а водночас цілеспрямовано нагніталися чутки про антирадянську націоналістичну діяльність заарештованих, про якесь нібито антирадянське підпілля тощо.
Протестуючи проти арештів, я виступив у кінотеатрі "Україна" під час прем’єри фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків", а пізніше звернувся з листом до тодішнього першого секретаря ЦК КПУ П. Ю. Шелеста і Голови Ради Міністрів Української РСР В. В. Щербицького з листом, у якому говорив про те, що невинних, по суті, людей репресували не за якісь "злочини", а за чесну думку, правдиве слово, вболівання за долю України, обстоювання національних інтересів українського народу.
Однак я відчував, що в цій ситуації обмежитися листом протесту надто мало. Тим більше, що начальство якщо й реагувало на такі листи, то хіба новими репресіями. Виникала об’єктивна потреба узагальнити всю цю проблематику, спробувати проаналізувати історичну, національно-політичну ситуацію загалом, викласти позицію тих, кого тривожило становище України, схарактеризувати явища, які цю тривогу викликали, побачити, що за ними криється, — а водночас що, яка політика стоїть за репресивними акціями влади. Одне слово, треба було спробувати проаналізувати становище України і водночас спробувати відповісти на запитання: проти чого ми протестуємо і чого ми хочемо?
Потреба в цьому назріла і набирала суспільної гостроти. Я ж не відчував себе (ні тоді, ні пізніше) достатньо підготовленим науково і політично, щоб узятися за цю справу. Сподівався, що це зробить хтось інший, більш обізнаний і краще озброєний методологією соціологічного аналізу, прийомами статистичних розрахунків тощо (адже тривога, невдоволення тодішньою національною політикою, настрої протесту виявлялися і серед наукової та літературної громадськості). Однак час минав, а цей "хтось інший" не з’являвся. Довелося братися за перо дилетантові в політиці й соціології. Арешти ж дали те емоційне збурення, якого далі несила було стримувати.
Десь у цей час я, роздумуючи над тим, що діється і де шукати вихід (адже серед суспільності, особливо молоді, апробовувалися й дебатувалися тоді різні погляди, різні версії та контраверсії, хоч і меншою мірою, як тепер), зробив для себе "відкриття". Я натрапив на стенограми партійних з’їздів ленінських часів (не випадково, звичайно, а в пошуках відповідних джерел), жадібно перечитав їх та інші матеріали 20-х років на теми національної політики. (Парадокс, але ми тоді того не знали, навіть незабороненого не знали, настільки воно було "списане в архів", ледве чи не викинуте "на смітник історії"; все наше "соціалістичне" суспільство геть забуло про те, що закладалося колись у фундамент його ідеології та національної політики: може, щоб уникнути гризот сумління, забуло? — та й нині ми те не дуже знаємо). Прочитане і взнане справило на мене глибоке враження. Я побачив, що національна політика часів Сталіна — Хрущова — Брежнєва не тільки далеко відійшла від того, що заповідав Ленін в останні роки життя, а й є прямим запереченням цих ленінських заповітів та партійної лінії початку й середини 20-х років. Мені здалося, що я знайшов розгадку: причини наших бід — у цій великодержавницько-шовіністичній ревізії ленінської національної політики, а надія на порятунок — у поверненні до неї.
Ось під цим глибоким враженням, під цим панівним настроєм, з цих позицій я і писав свою працю, долучаючи, звичайно, ширший матеріал з літературної, філософської, історичної спадщини, а головне — матеріал самого життя.
Безпосереднім моїм завданням було спробувати переконати тодішнє керівництво УРСР і СРСР (власне, насамперед СРСР, оскільки всім було зрозуміло, що там, у Москві, все вирішується, — тому праця була зразу ж надіслана в російському перекладі і до Москви) у згубності тодішньої національної політики, показати, що воно по-фарисейському клянеться іменем Леніна, а насправді проводить антиленінську політику — конкретно щодо України, політику тотального придушення національно-культурних інтересів українського народу, ущемлення його в соціально-економічній, політичній, культурній, мовній, демографічній та інших сферах. Це був мій перший адресат. Але водночас мені здавалося великою бідою і великою небезпекою те, що значна частина російського та русифікованого населення в Україні, зокрема з числа інтелігенції, не задумується над національними проблемами, байдуже, а то й недоброзичливо ставиться до вимог справедливості в національній справі. Тут я вбачав одне з джерел небезпеки і один із резервів русифікаторської енергії системи. Мені хотілося переконати таких людей у тому, що вони помиляються, вважаючи національні проблеми не вартими їхньої уваги, а коли пасивно чи активно сприяють русифікації, то стають вільними чи невільними співучасниками злочину проти українського народу. Я намагався апелювати до їхнього сумління, почуття справедливості та й просто тверезого політичного глузду. Це був другий адресат, якого я собі уявив.
Нарешті, мав перед очима і третього адресата. Це ті, хто хотів зрозуміти, що діється з Україною, хто хотів щось зробити для неї, кому боліла й не давала спокою її доля. Не називаю їх однодумцями, бо думалося по-різному (як і сьогодні), але біль був на всіх один, спільний, він єднав і людей, часом далеких і дуже далеких світоглядом. Мені здавалося, що відродження України можна найпевніше досягти на шляхах відновлення ленінської національної політики і що саме навколо такого розуміння нашої історичної перспективи можуть консолідуватися найширші верстви української суспільності.
Оця потрійна заадресованість праці відбилася не лише на її стилістиці, а й призвела до деяких внутрішніх суперечностей і в тональності, і в характері аргументації.
Сьогодні я міг би й ще немало чого "закинути" праці, написаній чверть віку тому, бачу її слабкі місця і вади, сьогодні про дещо написав би інакше, збагатив би арґументацію, не такої ваги надавав би цитуванню канонічних документів (хоч тоді то було необхідно, тоді то був найпереконливіший і найдошкульніший для начальства арґумент!) і т. д., — але про все це я хочу сказати в післямові (на яку залишаю за собою право): коли читач сам ознайомиться з моєю працею і я зможу "обмінятися думками" з ним уже на підставі знайомого йому тексту. Тоді ж розповім і про подальшу долю праці та перипетії навколо неї, коротко викладу свої нинішні погляди на відповідні речі.
Тут лише скажу, що я ніколи не розглядав свою працю як конспіративну, не крився з нею, від самого початку бачив її як призначену не лише для офіційного адресата, а й для ширшої громадськості, — тому не заперечував проти її поширення самвидавом. І гадки не мав, що згодом її оголосять — заднім числом! — "антирадянською": адже я керувався тільки бажанням добра своїм землякам і співвітчизникам, усьому нашому суспільству. Але, як виявилося, саме тут і крилася небезпека, саме це і вважалося тоді непрощенним гріхом: адже інтереси правлячої верхівки, яка власну вигоду ототожнила цинічно із суттю "реального соціалізму", стали глибоко суперечити інтересам народу. Отож під наступну хвилю репресій, вже набагато масовіших (1972 рік), праця "Інтернаціоналізм чи русифікація?" висувалася як політичне ("кримінальне" — "державний злочин") звинувачення не лише проти її автора, а й проти тих, хто її "розповсюджував" або й просто читав. Багато таких людей постраждало в ті роки, і я відчуваю свою невільну, але велику провину перед ними. Не кажу вже про те, що й правоохоронним органам (які тоді в подібних ситуаціях були швидше правопорушними органами!) слід би попросити пробачення в цих людей і зняти з них давні безглузді звинувачення.
Починаючи з 1968 року, праця "Інтернаціоналізм чи русифікація?" виходила — без мого дозволу й відома — за кордоном окремими виданнями українською, російською, англійською, французькою, італійською (у видавництві Італійської компартії), китайською мовами. Проте, — не з вини видавців, а тому, що до них потрапляли спотворені численними передруками машинописні копії, — у цих виданнях чимало дрібних, але прикрих для автора помилок, неправильних прочитань тощо. Ця публікація у журналі "Вітчизна" буде першою авторською публікацією.
Оскільки рукопис безслідно зник, я користувався однією з машинописних копій, які збереглися від того часу. Праця публікується повністю і без будь-яких змін, за винятком суто правописних. Тільки цитати з Маркса, Енгельса і Леніна я подав, як у нас узвичаєно, за останніми виданнями їхніх творів (наче порушення хронології: цих видань не було в час написання праці, — але ж друкуємо ми її сьогодні!). Цитати з російських авторів та російськомовних історичних документів я залишив тоді і залишаю тепер без перекладу українською, в оригіналі: задля автентичності і щоб уникнути можливих похибок чи звинувачень у неточності перекладу.
Оце попередні пояснення, а про решту, як я вже застерігся, в післямові.

Іван Дзюба


13 січня 1990 року, м. Київ

Першому секретареві ЦК Комуністичної партії України,


членові Президії ЦК КПРС товаришеві Шелесту П. Ю.
Голові Ради Міністрів Української РСР,
кандидатові в члени Президії ЦК КПРС
товаришеві Щербицькому В. В.

Шановні товариші!


Звертаюся до Вас з листом у справі, яка схвилювала значну частину громадськості України. У справі політичних арештів, проведених у ряді міст України — Києві, Львові, Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку — наприкінці серпня, на початку вересня, переважно в середовищі молоді, та обшуків і допитів, які широко проводяться зараз у Києві (про інші міста не знаю).
Як стало відомо, з запитом у цій справі звернулися до ЦК КПУ депутат Верховної Ради СРСР, лауреат Ленінської премії Михайло Стельмах, депутати Верховної Ради УРСР і лауреати Шевченківської премії Андрій Малишко та Георгій Майборода. Відповіді вони не одержали. Нарешті, недавно з клопотанням роз’яснити характер арештів та долю заарештованих звернулася до ЦК КПУ група інтелігенції міста Києва, в тому числі генеральний конструктор авіації Олег Антонов, кінорежисер Сергій Параджанов, композитори Віталій Кирейко та Платон Майборода, письменники Леонід Серпілін, Ліна Костенко, Іван Драч. Як відомо, вони також не діждалися відповіді.
Тим часом надходять відомості, що тривають обшуки, виклики на допит у КДБ все нових людей, а часом і нові арешти.
Усе це посилює зрозумілу тривогу, а подекуди викликає і панічні чутки. У всякому разі, створилася зовсім ненормальна і недостойна обстановка, яка ображає елементарне громадянське почуття і викликає цілком природне побоювання: чи сумісне це з нормами соціалістичної законності і чи ця законність можлива за таких обставин. Адже минає четвертий місяць, як арештовано кілька десятків людей. Люди ці не якісь гендлярі, казнокради чи хулігани. Це, кожен у своїй справі, люди компетентні, авторитетні і шановані (наприклад, відомі літератори Іван Світличний, Богдан Горинь, Михайло Косів, талановитий художник Панас Заливаха, один з кращих в Україні спеціалістів з виробничої психології Михайло Горинь, про новаторські починання якого ще недавно писали "Известия", один з провідних спеціалістів Інституту географії АН УРСР Микола Гринь, геофізик Іван Русин та студенти Ярослав Геврич, Олександр Мартиненко та інші). І ось цих людей "ізолюють", ніяких посутніх роз’яснень з цього приводу не дається, ніяких повідомлень про причини арешту і пред’явлені обвинувачення немає. Досі більшості з ув’язнених не дозволені навіть побачення з членами родини. Це і само по собі негуманно й недемократично, а крім того, ще й створює атмосферу неясності й тривоги. В цій атмосфері ширяться найрізноманітніші, найбезглуздіші чутки і домисли. Вже сама можливість таких домислів і версій, сама процедура ведення "справи", яка їх породжує, є компрометацією тієї соціалістичної законності, яку ми нібито ж відновили. Ще більше насторожує те, що й до арештів, і після них з деяких офіційних вуст можна було почути продиктовані злобою слова й натяки про нібито існуюче в Україні націоналістичне підпілля та інші несерйозні страховини, кимось навіщось усе ж таки вигадані... Чи в такій атмосфері — коли є бажання заздалегідь довести придуману версію, — чи за таких обставин буде дотримана справедливість щодо заарештованих? Адже невипадково якийсь частому деякі офіційні та неофіційні особи, спекулюючи на авторитеті своєї посади, з дуже серйозним і навіть скорботним виглядом говорили про те, що буцімто розкрито "центр", знайдено зброю, підпільну друкарню і т. д. Минув місяць, і вже ніхто офіційно не насмілювався повторити ці трагікомічні "хохми".
Але тим часом пущена в хід безвідповідальна чутка шириться між міщанами, набирає ще безглуздіших форм, породжує нічим невиправдані настрої, готує грунт для сприймання найстрахітливішої несправедливості. Збуджена натяками уява замінює відсутню фактичну інформацію. "Сказали такі люди, які не збрешуть". Це саме та атмосфера, яка зробила можливими злочини культівського періоду. Чим ми гарантовані від того, що через місяць чи два не буде запущена нова сміховинна версія, яка, попри весь свій примітивізм, може дорого обійтися заарештованим? Адже явно відчувається бажання "упекти" й "провчити" (невипадково слідство триває чотири місяці в цілковитій таємниці; були б факти — їх би з’ясували за тиждень). Явно відчувається злоба супроти певної категорії людей ("націоналістів"), а злоба, як казав В. І. Ленін, поганий порадник у політиці.
Це саме той психологічний комплекс, який штовхав до злочинів терористів сталінської доби. Пригадуються слова, які говорить одному з них герой роману С. Залигіна "На Иртыше" Степан Чаузов: "Почто ты во мне, в мужике, вражину ищешь, а коли не нашел, так на меня же и в обиде!" Оце "а коли не нашел, так на меня же и в обиде" найстрашніше і найхарактерніше для деспотизму, психології деспотизму. Чим менше доказів, тим більше злоби, бо потрібно засліпити себе самого тваринною ненавистю до жертви, щоб несправедливість не мучила совісті й виглядала як доблесть.
Єдиною гарантією справедливості завжди була і лишається гласність, публічність, можливість для громадськості і для кожного громадянина знати й контролювати дії будь-яких чиновників і будь-яких органів, особливо каральних. "Маса, — казав В. І. Ленін, — повинна мати право знати і перевіряти кожний найменший крок їх діяльності" 1. В обстановці ж таємничості і безконтрольності (від ширшої громадськості) неминуче виникатимуть помилки, зловживання і злочини.

1 Ленін В. І. Повн. зібр. тв. в 50-ти т.. 5-е вид., т. 36, с. 148.


Ось чому дедалі більше людей тривожаться і бажають у даній справі саме публічності як єдиної і законної гарантії справедливості. Хай відповідні органи скажуть народові, кого і за що заарештовано або що заарештованим інкримінується. Якщо ці органи вважають, що проти когось із заарештованих були чи підібрані докази їхньої вини, хай ці докази стануть предметом судового розгляду, хай слово дістануть і обвинувачі, і обвинувачені, а люди розсудять, хто правий, хто винний. Зрештою, це не просто добросерде побажання якихось розчулених людей — так повинно бути за радянськими законами й за елементарними засадами справедливості і здорового глузду.


Але обговорювана справа має й інший не менш важливий аспект. Хоч ніяких офіційних чи публічних роз’яснень про арешти не зроблено, однак весь час досить цілеспрямовано нагнітаються чутки про те, що арештовано "націоналістів". У газетах, лекціях, на зборах знову, як у 1947 — 1949 роках, зарясніло слово "націоналізм". На зміну явно безглуздим версіям про підпілля, зброю, друкарню і т. д. прийшла нова версія — про "націоналістичну пропаганду". Що буде далі? (Як видно, слідчим органам ще й самим неясно, в які статті карного кодексу, в яку "законну" форму виллють вони свою злобу й упередженість проти заарештованих).
З давньої і недавньої історії відомо, що в Україні "націоналістом" вільно було називати всякого, хто мав елементарну національну гідність, хто турбувався долею української культури й мови, а то й просто всякого, хто чимось не догодив якомусь російському шовіністові, "великорусскому держиморде" (В. I. Ленін).
Не секрет, що протягом останніх років в Україні щораз більше людей — особливо в середовищі молоді, як студентської, наукової і творчої, так частенько вже й робітничої — приходять до висновку, що з національною політикою в Україні не гаразд, що фактичне національно-політичне становище України не відповідає її формально-конституційному державному становищу як Української Радянської Соціалістичної Республіки в Союзі інших соціалістичних республік, що стан української культури й мови викликає глибоку тривогу і т. д., — все це внаслідок тривалих і кричущих порушень марксизму-ленінізму в національній справі, внаслідок відходу від наукових принципів комуністичного національного будівництва. Це дедалі ширше коло людей висловлювало свої тривоги відкрито, публічно й принципово, стоячи цілком на радянських і соціалістичних позиціях, уболіваючи тільки за повноту й здоров’я духовного і культурного життя нашого соціалістичного й майбутнього комуністичного суспільства, оскаржуючи тільки непотрібні й коштовні втрати та відхилення на шляху вперед. Хто вважає, що ці люди в чомусь помиляються, повинні б їм відповісти так само відкрито й принципово, як чинили вони. Натомість їм відповіли терором, спочатку моральним, а тепер уже й фізичним. За останні два-три роки можна нарахувати не один десяток випадків репресій на цьому грунті. Десятки людей були покарані зняттям з роботи, виключенням з вузів, партійними та комсомольськими стягненнями тощо за участь чи причетність до тих чи інших справ, що довільно і no-зловорожому кваліфікувалися як "націоналізм". Ось тільки приклади двох останніх днів: виключення з університету (і з комсомолу) студента п’ятого курсу, молодого поета М. Холодного за виступ на обговоренні роману "Вербівчани" А. Іщука — виключення всупереч рішенню комсомольських зборів, які не знайшли за потрібне й можливе виключити М. Холодного; виключення з партії і зняття з роботи працівниці газети "Друг читача" Рити Довгань, якій приписується організація вечора поезії в Науково-дослідному інституті зв’язку 8 грудня цього року. Взагалі треба сказати, що ні один майже вечір поезії за останні два-три роки не залишився без таких чи подібних "наслідків", а більшість домовлених вечорів просто забороняли ("відміняли") під різними приводами. Це вже доходить до анекдотів! ‘ V хіба не анекдот, наприклад, офіційне рішення про те, щоб кожен вечір поезії не проводити без санкції міськкому партії, а для членів Спілки письменників: — ще й дозволу Спілки! Варто тільки вдуматися в цей шедевр бюрократичного добропорядку, в це останнє слово теорії "мистецтво належить народові"!).
Якби зібрати докупи всі подібні факти, вийшла б така картина невсипущих, безжалісних і безглуздих переслідувань національнокультурного життя, яка злякала б самих режисерів цієї кампанії і багатьох-багатьох змусила б задуматися. Але ж хто знає про це при нашій публічності і гласності?
Тут немає можливості говорити про всі ці факти — їхній опис забрав би надто багато місця. Назву тільки найзначніші "інциденти", так би мовити, колективного характеру: розпуск Клубу творчої молоді; історія з вечором пам’яті Лесі Українки в Центральному парку культури і відпочинку 31 липня 1963 року; знищення шевченківського вітражу в Київському університеті (березень 1964) — з наступним цькуванням молодих художників — його авторів; заборона зборів біля пам’ятника Т. Шевченкові в Києві (22 травня 1964 і 1965 pp.); наступні покарання тих, хто до пам’ятника прийшов; заборона шевченківського вечора на заводі верстатів-автоматів (березень 1965 p.), внаслідок чого цей вечір відбувався в сусідньому парку, з наступними санкціями проти його учасників (від перебування на холоді в одязі, розрахованому на приміщення, і не в останню чергу внаслідок психічного струсу через два дні помер молодий технолог Олександр Миколайчук — організатор вечора); покарання кількох десятків молодих журналістів, випускників Київського державного університету, які підписали заяву з протестом проти необгрунтованого звільнення за "націоналізм" популярного викладача університету, доцента М. Шестопала (зима-весна 1965 p.); нарешті, розгін (у буквальному розумінні слова) органами КДБ дискусії з проблем стану української культури, організованої студентами університету, за участю кількох сот чоловік молоді (27 квітня 1965 р.) та ін. Уже тоді були проведені перші арешти, правда, короткочасові, і тоді ж настирливо нашіптувалася людьми в цивільному версія про "американські долари" як таємничого натхненника цих "зборищ" (воістину, важко здичавілому від безвідповідальності бюрократові додуматися до чогось розумнішого! Він знає і вміє одне — продаватися за гроші, отже, й ні в кого не здатен знайти інших мотивів). Нинішні арешти і нинішні версії про зброю, друкарню і знову ж таки неминучі "долари" — це логічне завершення цієї політики насильницького придушення національно-культурних інтересів молоді. Хочуть чи не хочуть організатори репресій, а це виливається в терор. Терор же — чи то морально-психологічний, чи то фізичний — не дає позитивного розв’язання жодної проблеми, а тільки створює нові. "Терор, — писав Енгельс, — це здебільшого марні жорстокості, що їх чинять ради власного заспокоєння люди, які самі відчувають страх..." 2

2 К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори, т. 33, с. 42 — 43.


Хто серйозно хоче розв’язати ту чи іншу проблему, яка виникла в житті, повинен задуматися над її причинами, над її джерелами. Можна заарештувати не те що кілька десятків, а й кілька сот і кілька тисяч громадян, та однаково з кожним днем усе більше й більше людей у різних формах, скрізь і всюди, так чи інакше висловлюватимуть невдоволення і незгоду з багатьма аспектами теперішньої національної політики, будуть пройматися тривогою за долю української культури і української національності, будуть думати про те, як і чим тут можна зарадити.


Це чесні люди з добрими намірами. Їх тисячі. Це радянські люди. Хто і кому дає право "відсікати" їх від живого тіла народу, придушувати їхню громадянську активність, ставити їх під підозру? Хто став би на такий шлях — чи не зробив би він чергового страшного злочину проти комунізму, проти суспільства?
А хто справді думає про інтереси комунізму, хто справді живе інтересами суспільства — чи не зобов’язаний він, придушуючи в собі емоції й особисте роздратування, підходити глибше, не придушувати й відсікати, а додумуватися до першопричин і виправляти самі життєві явища, самі ті політичні помилки й неподобства, які дають небажані наслідки і породжують небажані настрої.
Я особисто глибоко переконаний, що сьогодні українець, відданий справі комуністичного будівництва, має всі підстави бути неспокійним за долю своєї національності, а раз так — ніхто в світі не в силі заборонити йому про це говорити.
Я глибоко переконаний, що ця тривога, якою переймається дедалі ширше коло української молоді, є неминучим наслідком серйозних порушень національної політики, точніше — цілковитої ревізії ленінської національної політики партії, ревізії, що її здійснив у тридцяті роки Сталін і продовжував Хрущов в останнє десятиліття.
Я глибоко переконаний, що для справи будівництва комунізму, для майбутнього комуністичного суспільства, для долі світового комуністичного руху сьогодні важко знайти щось корисніше й необхідніше, як відновлення ленінської політики, бо йдеться про долю цілих націй.
Ось про це я й хочу говорити докладніше.
З цією метою додаю до листа підготовлений мною матеріал на цю тему ("Інтернаціоналізм чи русифікація?").

Іван ДЗЮБА


Київ, грудень 1965 року
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка