Історія України в романах



Сторінка1/31
Дата конвертації29.12.2016
Розмір6.69 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   31
Історія України в романах

Юрій Смолич


Мир хатам, війна палацам

Харків


«Фоліо»

2009

Змінюються часи, змінюються епохи, а з ними змінюються наші погляди на ті чи інші історичні події. Але хто може сказати цілком впевнено, як треба розставити всі крапки над «і», як все було насправді і хто був правий чи винний? Особливо якщо це стосується таких складних та неоднозначних подій, як, наприклад, події в Україні між двома революціями 1917 року — лютневою та жовтневою. Саме ці часи описані в романі видатного українського письменника Юрія Смолича «Мир хатам, війна палацам». Так, письменник писав цей роман у радянські часи, так, нині постаті Грушевського, Винниченка, Петлюри та інших діячів сприймаються інакше, ніж тоді. Але це не означає, що цей роман — така собі примітивна агітка, зовсім ні. Це — епічна картина, погляд людини, яка бачила ті події своїми очима. І тому цей твір, поза всякими сумнівами, буде цікавий сучасному читачеві, що не байдужий до історії рідної країни.

Квітень




Колотнеча за Собачою тропою




1

Розмова між двома поколіннями була серйозна. Вони стояли двоє: Данило Бриль і Тося Колиберда — від сьогодні вона прозиватиметься тільки Бриль Тося, — стояли бліді й перестрашені, але рішучі й майже зухвалі перед грізним Іваном Антоновичем Брилем, батьком, та ще грізнішим Максимом Радивоновичем Колибердою, теж батьком. Меланя Бриль, мати, та Марта Колиберда, теж мати, тихо схлипували, журно похилившись одна одній на плече, — три кроки віддаля, за штахетиком палісадника.

Прозорий весняний ранок бринів у цю пору над печерськими ярами і Собачою тропою. Молодь з Рибальської вулиці ще ген коли подалася до Дніпра на гулянки. Старших сумирний благовіст з лаври настійно скликав на «гробки»: зайшла поминальна неділя. Але в двох сусідніх подвір'ячках — Брилів та Колибердів, двадцять років нерозливних у дружбі, — не було ні спокійно, ні весело: гукалося мало не на ґвалт, зразу в три і три голоси.

— Ну–у–у?! — перегукав–таки всіх старий Іван Бриль.

І потому нарешті запала титла, та така, неначе раптом впала бомба і зараз має бути вибух, страшний своїми руйнуваннями. І тільки старий Максим Колиберда проказав тихо, але так швидко, наче стріляв з кулемета:

— Повтори, що ти сказав!

Він не зійшов з місця, але виглядало так, ніби страшенно метушиться, — так швидко мінилися різні вирази гніву на його обличчі та ходором ходила ціла його щупла, але жилава постать.

Кремезний Іван Бриль, навпаки, стояв закам'янілий, глибоко застромивши руки в кишені і похиливши голову наперед, — аж його могутні плечі пішли вгору і вигорбились.

Данило Бриль виразно відчув, що батькова правиця зараз похопиться до паска. І він зблід ще дужче. В вісімнадцять літ не знести доторку батькового ременя, і коли б таке трапилось, то вже ніхто б не поручився, що має статися далі.

Тося теж була бліда. Але вона видавалася спокійнішою: можливо, вона просто не усвідомлювала небезпеки. Кінець кінцем, їй же було тільки сімнадцять років.

— Ми оженились… — вдруге сказав Данило.

Старий Максим Колиберда тонко зойкнув:

— Що?!

І він ступив крок — один тільки крок, а виглядало це так, ніби він кинувся бігти дуже далеко.



— А ти, дівко, скажи?

— Оженились… — ледь ворухнула блідими устами Тося.

Мами заплакали вголос.

Дивне і прикре було це голосіння такого чудового весняного ранку. Звільнена від снігу земля парувала під щедрим сонцем, попід парканом вже схоплювалась моріжком ніжна зелена травичка, грядки на городі та клумби в палісаднику були вже розпушені під розсаду, бруньки на каштанах стікали липучим соком, тополя обвішалася сережками, а на берізці лопотіли дрібні листочки. Повітря насичували духмяні й п'янкі пахощі квітня, дихалося легко і жадібно, і калатання церковного дзвона чулося так далеко, що саме шатро прозорого неба здавалось вищим і, без жодного сумніву, — бездонним та безмежним. Та й мовилося зараз не про мертве ж, а про живе, не про кончину, а про зародження нового життя. А два жіночі голоси — в два голоси — затужили, як над покійником.

Поважний Іван Бриль коротким порухом руки спинив гарячкуватого й юрткого Максима Колиберду. Бомба ще не вибухнула, ґніт ще курився і дотлівав. Похмурим, гострим поглядом з–під стріхатих брів він усвердлився в обличчя юнака — його рідного і найстаршого сина. Син був точнісінько такий, як і він сам, — коли б докинути на плечі хлопцеві ще з тридцять років життя. Але був же колись і Іван Бриль таким, як його син тепер, — коли б скинути з плечей старого ці тридцять загорьованих біля верстатів у цехах «Арсеналу»! Як має чинити син? І — як вчинив би він сам, коли б був сьогодні такий, як син?

А з Данила парубок був хоч куди! Високий, ставний, тонкий в талії та широкий в плечах; ніс мав крутий, як у степовика, а погляд — нічого не скажеш — орлиний! Ще й чорний чуб з густої чуприни — над лівою бровою. Козак!

Тільки ж як він насмілився всупереч батьковій волі? Через оте чорт батька зна що — таке миршаве та плюгаве? Та коли б не найближчого друга дочка, — плюнути б та й розтерти!

Іван Бриль ще раз ковзнув зневажливим поглядом по тендітному, хупавому дівчатку перед ним.

І справді, непоказною була Тося. Від Данила на голову нижча, і — яка голова! Голова в Тосі була як із сирітського дому: стрижена після «іспанки», на маківці — звідки б хорошій дівчині мала коса виростати — ковтун, як у підлітка–хлопчака! А волосся? Волоссячко — як ті остюки: невідомо навіть, яке ж воно буде на масть — чорняве чи, може, білясте? Змалку ще хусточки не пов'язувало, гасало під сонцем, — от і має на голові якусь плоскінь з конопель, кінський волос на волосінь до вудки. А статурою з себе яка? Утла, плічки — як у шпака: як дітей родитиме, чим робитиме? Теж мені — жона!

— Цитьте! — люто гарикнув Іван на жінок, і мами враз злякано примовкли.

— Поженились? — мовив він до молодої пари зловісно. — Т–так! Чоловіком і жінкою, виходить, будете? Сказати б, отець сімейства і мати–заступниця? Хіба не казали тобі, сопляку, що спершу парубок повинен своє місце посісти поміж людей, звестися на власні, а тоді вже заводити собі посімейство?

Данило підвів голову:

— Тепер же свобода, — кинув він батькові, — кожному дорога відкрита. І не треба, як за старого режиму…

Але старий Бриль гнівно урвав непоштиву синову мову:

— Отак, значить, тямиш свободу? А більше тобі від свободи нічого не треба? Мадама, значить, і сам — мадам! — Очі Іванові наливались кров'ю, кров багрянила йому лице, зачервонілася навіть потилиця. Старий Бриль потроху сатанів.

Данило відказав зухвало:

— Тепер же — революція. Щоб ви знали! Минулося вже, щоб…

— Ах ти ж субчик! — зойкнув Максим Колиберда і кинувся бігти до хлопця, не сходячи з місця. — Виходить, для того ми революцію робили, щоб ви, сучі діти…

— Постривай, Максиме! — спинив його Іван Бриль. — Бити будемо, але розмову іще не скінчено. Відповідай, брандахлисте: без батьківського, значить, благословення?

Данило дивився в землю і понуро відказав:

— Благословити й просимо.

— Просите? — загримів батько. — Аж тепер? З'їло сало, а тоді — дай каші! Після вінця та неси богів? Ви ж до нас звідки прийшли? Від попа?

— У попа ми не були… — знехотя озвався Данило. Та зразу звів голову і глянув гостро з–під брів, точнісінько, як батько допіру. — Які ж там попи, коли тепер революція?

Іван Бриль вже розтулив був рота, щоб гримнути на сина, та враз засікся й не гримнув.

Революція — то було для Івана слово священне. Хіба то не він ще з тисяча вісімсот дев'яносто сьомого року — від першої київської маївки в Голосіївському лісі — щороку виходив демонструвати свою пролетарську свідомість?

Батьківський гнів почав остигати. Не тільки тому, що революцію Іван Бриль поважав, а ще й тому, що попереду почув від сина полегшувальні слова: попові під єпітрахиль голів не клали, отже — не вінчані ще, і справу, таким чином, ще можна якось поладнати.

І Йван пробубонів майже замирливо:

— То якого ж бісового батька патякаєш, дура? Поженились! Муж і жона! Хіба це таке просте діло?

— Діло просте, — твердо відказав Данило. — Як поміж хлопцем і дівчиною буває. Чоловіком і жінкою в собачих ярах стали…

Мами зойкнули і заголосили.

Та Данило докинув ще — для ясності, щоб сумнівів вже ні в кого не було:

— І постановили між собою: на все життя! А виженете з хати, самі житимемо, самі й проживемо…

Максим Колиберда вискнув і таки зірвався з місця. Іван Бриль змахнув руками і посунув за ним і собі. Бомба вибухнула. За парканом на вулиці почулися стривожені голоси: цікаві, що позирали крізь шпари, вжахнулись і почали гукати на ґвалт. Меланя й Марта з вереском кинулись до чоловіків, — спинити, не допускати до дітовбивства. Чорні провалля віконечок у халупі Брилів теж ожили: світлі плями випорснули з чорної глибини, стали людськими обличчями, а тоді й невеличкими людьми і сипонули в палісадник простісінько через вікна — четверо малих Брилів та шестеро найменших Колиберденків, від тринадцяти до восьми років включно, різні на стать.

Меткий та швидкий Максим досяг злочинної пари першим. Він замірявся на дочку, і руки його вже звелись вгору, щоб ухопити її за стрижені патли. Та Данило не ловив ґав. Він станув крок уперед, заступив Тосю, а батько її водночас дістав під коліна ногою і шурхнув головою в пухку клумбу з щойно висадженою розсадою левкоїв. Потім Данило підхопив Тосю за стан і скочив на горбок надвірного погреба.

— Стій, батьку! — гукнув він. — Схаменись! Коли що — забуду, що мене спородив: вдарю!

— Уб'ю! — верещав Максим, зводячись з клумби і роздивляючись, де б ухопити якогось кілка чи бодай ковіньку.

Іван спинився перед погребом. З червоного він став білий, очі йому застилав лютий туман. Зараз він це щеня вб'є, не подивиться, що — син!

У хвіртку, закладену на засув, тарабанив хтось з вулиці. Кілька голосів гукали: — Йване, Максиме, рукам волі не давай!

— Злазь! — гукнув Іван. — Я тобі, обормоту, зараз дам!

— Ех, ви!.. — проказав Данило згори вниз, дихаючи коротко й часто. Він хотів додати ще щось, та не знаходив потрібного слова, яке б і дошкульне було, але годилося б мовити рідному батькові. Меншовики ви! — нарешті знайшов він.

— Ой! — зайшовся Максим Колиберда. — Ах ти ж…

Більше він нічого не міг сказати і почав зиркати по землі за каменюкою чи бодай грудкою.

Образа вдарила й Івана. Меншовики, більшовики! Цього розколу сил пролетарської революції він не визнавав, бо п'ятнадцять років бігав потай по таємних робітничих гуртках, і відколи вони пішли в Києві — ще від Мельникова з Дорогожицької та Кецховелі з Боричевого току — завжди іменувалися нероздільно соціал–демократичними. Але раз тепер повелося, що декотрі соціал–демократи похилились на буржуйський бік — годитись на конституційну монархію замість робітничої республіки — і прозвали їх «меншовиками», то Іван був проти меншовиків, і дражнити його так — було кривдно.

Та тяжка образа знову дещо стверезила розсудливого батька.

Чорт батька зна що, може, й справді, вони з Максимом погарячкували? Може, в батьківському гніві, дійсно, скотились до… меншовицької тактики?

В цей час Максим Колиберда натрапив–таки каменюку і пошпурив на Данила. Камінь виписав круту траєкторію в чистому небі і влучив Данилові в брову.

Тося скрикнула, мами зарепетували, а Данило вхопився рукою за чоло. Пальці йому враз заюшила кров.

Кров і вирішила все.

Іван Бриль відчув, що тепер вже готовий на смертовбивство. Він крутнувся на місці і — аж ніяк неждано від його дебелої комплекції — миттю схопив друга свого, Максима Колиберду, за плечі.

— Яке ти право маєш сина мого убивати?

Іван підніс вгору на двох руках щупле Максимове тіло і розмахнувся, щоб гепнути ним об землю з усієї сили.

Та хвіртка в цю хвилину зірвалась з петель, і в подвір'я вскочив парубок у червоній сорочці, чоботях «бутилками», з гармонією за плечима.

— Наших б'ють! — лементував парубок. — Гей, Нарцисе! Сюди!

Данило теж стрибнув вниз з своєї вишки:

— Батьку! — гукав він. — Схаменись, батьку!

— Боженьку! Мати–заступнице! — голосили Меланя з Мартою.

Діти — Брилеві, колибердівські, числом десять, — зняли писк, хто тікав, хто хлипав, хто хапав мамів за спідниці і ховав голови під фартухи.

З вулиці в розчахнуту хвіртку ринув натовп. Сусіди хапали старого Бриля за руки й за плечі:

— Йване! — гули сусіди. — Та Бог з тобою!

Старий Максим вже сидів на землі, кружляв очима та тер горлянку руками: з переполоху він не міг добути голосу з грудей, і йому здалось, що Іван давив його за горло і — задавив. Марта з Тосею схилились над ним і обтрушували глину з празникового піджака. Меланя тупцювала довкола Данила, обтираючи йому кров з лиця, але просила та благала Івана:

— Іваночку, голубчику! Бог з тобою! Це ж таки син, кров наша, зніми камінь із серця…

Саме в цей час з вулиці з'явилась ще одна постать. І по всьому видно було, що постать ця не з абияких, а популярність її, або, поправніше, лиха слава — дуже значна. Гучний гомін враз ущух, дівчата сполохано сипонули врозтіч, а поміж натовпу покотився тривожний шелест:

— Нарцис!.. Нарцис!..


2

Постать, названа «Нарцисом», і справді була примітна з себе: височенна на зріст, як кажуть, плечі — «косая сажень». Голову велетневі покривав чорний капелюх з широкими крисами, з плечей в нього спадала звоями пелерина–безрукавка, наче кирея, а з–під неї визирала біла сорочка, вишита хрестиком на всю широчінь грудей, сині шаровари і жовті чоботи на підківках. В руці — цілий сніпок різнокаліберних пензлів та щіточок для малярських робіт. «Нарцисом» цього ґевала тільки прозивали по–вуличному, а по паспорту значився він точно «Наркис Уведенський».

Несподівана поява Наркиса Уведенського приголомшила і Йвана Бриля.

— Свят, свят, свят! — пробубонів Іван, люто позираючи на приходька. — Попівське кодло чорт приніс! Архарівську мать–анархію…

Максим таки прокашляв: голос йому з другого переляку повернувся.

Тим часом парубок у червоній сорочці, чоботях «бутилками» і з гармонією за плечима підскочив до Данила з Тосею, став в оборонну позицію, затуляючи їх від розгніваних батьків, і загукав:

— Дядьку Йване! Дядьку Максиме! Вибачаюсь: шановний Іване Антоновичу і шановний Максиме Радивоновичу! Життям наложу, а дружка в обиду не дам! От з місця не зійти, нехай земля підо мною западеться у вироботаний горизонт, щоб я не був шахтар Харитон Києнко! Майте совість: революція ж відкриває шлях у майбутнє! Ми ж таки пролетаріат! Нехай собі женяться!..

Наркис теж загримів громоподібним басом:

— Чому ґвалт, а бійки не бачу? Чом мовчите, нищії духом? Кричи! Галасуй! Бий! Я відповідаю! Амінь, і бога нєт! Хай живе «свобода личности»!

П'яно гикнувши, він заспівав:


Задуши своего хозяина,

а потом иди на виселицу —

так сказал Равашоль…
Наркис Уведенський був попович з хутора Совки — недовчений семінарист, вигнаний з семінарії за участь у експропріації поштової контори на Деміївці в дев'ятсот дванадцятому році. Після виходу з в'язниці він покаявся і пішов служкою в лавру, де й проявився в нього видатний малярський талант: Наркис став «богомазом» і писав «нерукотворні» ікони на продаж прочанам. Лавра сплачувала йому за дошку сімдесят п'ять копійок, а з богомольців правила по три п'ятдесят. Художникові це було кривдно. Він почав малювати і вдома та продавати по п'ять за пару. Коли це стало відомо настоятелеві лаври, то він прокляв його і об'явив прочанам, що Наркисові ікони — рукотворні. Тоді ображений Наркис привселюдно, після заутрені проти Великодня, оголосив між людей, що й «нерукотворні» малює теж він. За це його монахи люто побили і запроторили в печеру до святих мощей. Але Наркис вигріб у глині пролазку, з печери втік і в підлаврському шинку пані Капітоліни присягнув поставити лаврську дзвіницю раком. Тим–то, тільки сталася Лютнева революція, Наркис з'явився в лаврі і кинув у льох під дзвіницею дві гранати Новицького. Гранати, дарма що крупнокаліберні, ніякої шкоди грубезним лаврським мурам не заподіяли, а Наркиса схопила міліція і приставила в Старокиївський участок. Тут Наркис заявив, що лавру хотів висадити в повітря з ідейних міркувань, бо він — анархіст–індивідуаліст і атеїст–анти–марксист, і тому з участку був звільнений. Після того він виступав на мітингах, як жертва беззаконної власті царя на землі і Бога в небі, з категоричною вимогою, щоб негайно в цілому світі восторжествувала «анархія — мать порядку». У вільні години він ходив по дворах «за презренным металлом на пропитание», наймаючись фарбувати що є по господарству: кому — паркан, кому — двері та причілки, кому — віконниці чи скриню до посагу. Відмовити йому боялися всі від Печерська і до Подолу: фізичної сили та зухвальства Наркис був неперевершених. П'яним він напивався ще вдосвіта.

Побачивши за плечима в Харитона Києнка гармонію, Наркис зразу зрадів:

— Ану, шахтарю, блудний сучий син революції, розтягай міхи, давай «Анархію — мать безпорядку»!

Харитон зам'явся, та Наркис не чекав, зірвав гармошку з Харитонового плеча і загорлав на всі заставки:


Под голос набата, под гром канонады,

Под черное знамя — на зов Равашоля…


Іван Антонович Бриль отетерів. Пісня про чорний прапор анархії покотилась над робітничим Печерськом, що ще на заклик київського «Союзу боротьби» двадцять років тому підняв червоний прапор пролетарської інтернаціональної солідарності і так і проніс його високо аж до сьогодні — на маївках, над демонстраціями, в години всіх страйків і крізь барикадні бої! Ніколи в боротьбі за волю народу над пролетарським Печерськом не теліпалася ця чорна ганчірка зради і провокації. І раптом — гімн анархії линув з його ж таки, Бриля Івана, подвір'я!

Цього стерпіти Іван Антонович, п'ятнадцять років член соціал–демократичних потаємних гуртків, не міг.

Ярий, ступив він крок до нахабного богомаза–анархіста.

Та зразу й спинився.

Наркис стояв, горлав і зухвало посміхався. Він же навіть у цирку на сеансах на приз ставав боротися проти Святогора, Фосса і самого Івана Піддубного — і приз брав! Проти Наркиса Брилеві не встояти, дарма що в свої п'ятдесят був теж кремезний, як дуб.

Але кров закипіла в серці старого Бриля. Не за чорний, а за червоний прапор роками лічилися в чорних списках тисячі київських пролетарів — аж поки місяць тому погромили хлопці охранку на Житомирській, 34, і спалили ті паскудні папери на Сінному базарі! Червоний, а не чорний прапор дев'ятсот п'ятого року забагрянився кров'ю Жаданівського і ще ста п'ятьох та осінив першу Раду робітничих депутатів міста Києва, палахкотівши аж п'ять днів державним штандартом Шулявської пролетарської республіки!

Іван Бриль таки ступив ще крок, майже впритул до Наркиса, і що мав сили затопив простісінько в нахабну пику.

Це був влучний удар. Хоч і який був лютий та розпалений Бриль, а цей удар він розрахував наперед точно: коли бити знизу вгору, кістка лусне, і не оберешся клопоту за каліцтво, а вдарити збоку — тільки дантистові заробіток: вправити звихнуту щелепу. Іван Антонович замолоду захоплювався модними в ті часи поміж молоддю джіу–джитсу та боксом. Проти такого удару встояти ніхто не міг.

Та велетень Наркис тільки ляснув зубами і встояв на ногах. Щоб звалити його, треба бити буфером паровоза.

Але спів урвався, гармошка полетіла геть, і Наркис заревів:

— Ах ти ж… гегемонт! Та я тебе зараз…

В цю мить на руці в Наркиса повис Данило. Фаркнувши, як пес на муху, Наркис тільки повів рукою, — і вдруге за перший день свого одруження вмившися кров'ю, Данило покотився долі, геть під кущі.

— Ґвалт! — репетували жінки. — Смертовбивство! Рятуйте!

— Максиме! — гукнув старий Бриль. — Разом!

Але замість щуплого Колиберди на підмогу підскочив Харитон Києнко. Це ж таки він накликав сюди скаженого Нарциса і тепер мусив давати лад, хоч би й головою наклавши:

— Ах ти ж босяцюро! Так ти наших бити! Ну, нехай я не буду Харитон…

Він не докінчив і впав, як підрубаний.

— Батьку! — гукав Данило, зводячися й втираючи кров. — Беріться з Харитоном ззаду, а я — спереду!

Вони кинулись втрьох, та раптом їх стало четверо: з вулиці якраз з'явився якийсь дядько в брилі, з селянськими саквами через плече. Він зайшов повагом, непохвально похитав головою на бійку, тоді поклав сакви на землю, поплював на руки і кинувся спереду воднораз з Данилом.

Приступ вчотирьох, нарешті, був щасливий. Особливо тому, що до чотирьох приєднався п'ятий: старий Колиберда. Ростом Максим сягав анархістові тільки до пояса і зразу ж хитро з цього скористався. Він ухопив Наркиса руками під коліна — і козарлюга нарешті повалився долі.

Отут йому й був край. Писком його тицьнули в грядку, руки йому завернули за спину і миттю спутали Даниловим очкуром, а ноги спеленали дядьковим широким поясом.

Тоді — під загальне схвалення — Максим власноручно спустив анархістові штани, а Іван взяв у руку різку з березового віника.

Притому старий Бриль оголосив і умови екзекуції:

— Пороти будемо, аж поки заприсягнеш, шаромижнику, що більше своєї паскудної пісні на Печерську не співатимеш… Лічи, Оксентію, скільки витримає, — ти у нас арифметик, за земелькою вболіваючи. А ти, Максиме, наготуй і собі замашної: зміниш мене, як впарюся, або як різка на лико посічеться…

Дядько, названий Оксентієм, відразу ж взявся відраховувати — раз, два, три… Дядько Оксентій не був у дворі чужий. Був він братом Мелані Брилевої, уродженої Нечипорук, з села Бородянки, п'ятдесят верст за Києвом. А приїхав до міста дядько Оксентій в неділю рано на базар: придбати пуд гречки на посів та розпитатися поміж людей про новини. Рахував він, загинаючи пальці на руці, і між ударами витирав піт з чола.

Сусідські діди стояли довкола кружка, похилившись на ціпки, схвально притакуючи та непохвально хитаючи сивими головами.

Змінив Колиберда Бриля тільки раз — після двадцять п'ятої. Тут Наркис не витримав і запросився. На сороковій він пообіцяв не співати «мать–анархію» на Печерську, на сорок п'ятій — обходити Рибальську Черепановою горою з заходу і Царським садом — зі сходу.

Жінки стояли попід хатою, тулили дитячі личка собі в фартухи, самі теж соромливо відвертались, втирали жалісливі сльози і хлипали стиха, бо на тих, хто хлипав голосно, Іван Бриль грізно гримав — за малодушне співчування люмпенові–архаровцеві, дезорганізаторові пролетарської єдності.

Коли по п'ятдесятій різці демаркаційні кордони, отже, було визначено точно, — екзекуцію припинено, руки й ноги Наркисові розв'язано, Максим Радивонович натяг покараному на голову його крислатий капелюх та нап'яв на плечі чорну кирею, Іван Антонович дав йому ще раз у потилицю — і велетень–анархіст вилетів за хвіртку котком, кленучи й нахваляючися. Кляв він і Бога, і чорта, і буржуазію, і пролетаріат, — а нахвалявся ще порахуватися–таки з… гегемонтом!


3

Інцидент, таким чином, ліквідовано, і всі мужчини — Іван Бриль, Максим Колиберда, Оксентій Нечипорук та сусідські діди — посідали на призьбі перекурити, а жінки побігли в хату — винести їм води, квасу, розсолу, будь–якого питва.

Головна подія, яка й спричинила всі дальші ексцеси, — неждане і недозволене поєднання Данила з Тосею, — не те щоб була забута, але ж відступила трохи на якийсь час: якось не випадало було повертатися зразу до поважної справи після пережитих щойно дріб'язкових хвилювань.

Іван Бриль вже застидався свого карального пориву, було йому ніяково дивитись у вічі іншим і особливо одвертався він від лівої сторони свого обійстячка, де начебто нікого не було, — тільки хилився поточений шашелем паркан за хащами бузку. Одначе раз у раз нишком, з–під руки, Іван позирав саме туди, правда — дещо вгору, вище паркана, немов у небо. Там, з тієї сторони, за трьома чи чотирма подвір'ячками з присадкуватими старосвітськими хатинами, височів новий модерний кам'яний будинок у мавританському стилі, і з балкона четвертого поверху цього будинку ціле подвір'я Брилів, отже, і все, що в ньому відбувалося, видно було як на долоні. Іван і різку, власне, покинув саме тоді, як побачив, що на балконі з'явився присадкуватий чоловічок у жовтому чесучевому піджаку. Вздрівши внизу, на подвір'ї у Брилів, жорстоку екзекуцію, цей присадкуватий чоловічок у жовтому чесучевому піджаку вхопився за голову обома руками і в розпачі звів очі догори.

Жив у квартирі на четвертому поверсі мавританського будинку лікар Гервазій Оникійович Драгомирецький з трьома дітьми — Ростиславом, Олександром і Мариною. Знайомі між собою — ні запросто, ані з приводу будь–яких справ — Бриль і Драгомирецький не були: один же був простий робітник, другий — діяч поважної інтелігентної професії, а хворіти і тим паче вдаватися по лікарську допомогу Брилі по бідності не мали звичаю. Просто був доктор Драгомирецький — там, угорі, на всевидющій високості свого балкона, — неначе другою совістю старого Бриля, і, як суду власної совісті, боявся Іван Антонович присуду цього незнаного чоловічка з невідомого мавританського балкона.

— Ну то як? — запитав нарешті, ще не віддихавши, Іван Бриль, коли очі його, ховаючись від треклятого балкона, натрапили на обличчя дядька Оксентія. Сказати щось було конче потрібно, щоб якимсь способом неначе звести на буденщину екстраординарний прикрий казус. — Що ж там подейкують на базарі? Які там новини?

Оксентій Нечипорук тяжко зітхнув. Нічого втішного на базарі він так і не почув, дарма що де ж ті новини й чути, як не на базарі? Одні казали, що небезпремінно наріжуть землі, інші заперечували, що ні — ніяк не наріжуть, бо де ж таке видано, щоб тимчасові міністри нарізали назовсім землі, раз самі вони — тимчасові, а головне — і самі поміщики та капіталісти? І це було, мабуть, таки й справді так, — журно додавав Оксентій, — ба ж, і справді, Родзянкового, тобто міністерського председателя, небожа маєток якраз і межував з чиншовим клином Оксентія Нечипорука: отут маєток графа Шембека у Бородянці, а отут — Родзянкові Бабинці.

— Може ж хоч ти, Йване, скажеш мені до пуття? — журно допитувався Оксентій, — Чоловік ти — робочий, сказати б — пролетаріат, та й в місті воно кожному видніше. Скажи ти мені, руку на серце поклавши: наріжуть чи не наріжуть мужикові землі? Нам, по селянському нашому стану, це ж перве діло — земельний вопрос! Та й по сімейних обставинах, сам знаєш, сутужно виходить: власних дві десятини, а синів — теж двоє. Що маю робити? А тут ще й характером вийшли вони, ну зовсім як ніч і день — різні…

Дядько Оксентій синів мав, справді, двох: Софрона, старшого, і Дем'яна — молодшого. Софрон і зараз сидів на батьківському хазяйстві — двох власних і двох чиншових від графа Шембека десятинах — і вихитрювався навіть на трипілку. Був він господар дбайливий, а вдачі тихої та поміркованої: перед Богом у небі і властю на землі. Від революції, звичайно, і він почав накидати оком на поміщицькі розлогі ґрунти, одначе мислив, що від поміщиків землю слід брати за викуп, — по справедливості, по–божеському і, головне, по казенній бамазі… Молодший же, Дем'ян, воював зараз на позиціях, зроду був крові гарячої і особливо розпалився, як дістав двох Єгоріїв за відвагу, дві рани і одну контузію. Він написав тепер батькові з фронту листа, в якому повідомляв, що живий, здоровий, чого і всім бажає, що прийде ще правда у світ, а землю від поміщиків треба брати відразу і неодмінно — задурно. Так, мовляв, пишуть і в газеті «Окопная правда». І запитував у останніх рядках листа — якої з приводу цього думки «вольні» у тилу і, взагалі, що чути про те, щоб з цією анахтемською війною швидше кінчати?

— Бач, який вопрос! — зі скрухою бідкався дядько Оксентій. — І батько один, і мати була одна, а в двох синів — два різні характери. Такий клопіт, щоб ти знав, шуряк!

Згадка про синів, про клопіт із ними — хочеш чи не хочеш, а таки навертала Івана до клопоту з власним норовистим сином.

Правда, від серця Іванові відлягло: лють свою він вже перевів на Наркиса, та й раз діло зроблене, хіба тепер повернеш назад? Молодиці дівкою вдруге не стати! Кажи тепер своє слово… в свинячий голос! А тут ще ця миршава Тоська манячила перед очима — то квасу подасть, то розсолу принесе з–під колибердівських квашених помідорів: Марта Колибердиха здорово квасила помідори на дубовому листку, неодмінно — з дуба–не–линя, а не дубиці. Під колибердівські квашені помідори чарка якось особливо точно йшла — про те відали на всій Рибальській. Цікаво — чи ж смакуватиме під ті помідори й весільна велика чара?

А Данило — що ж? На перевірку козак з нього виявився хоч куди: самовіддано ринув родителя рятувати! В батька все ж таки вдався, сучий син! Ладнати, звісно, треба справу, і то — негайно! Якраз і нагода є. Не нагода — а мус, бо ж піде тепер поголоска поміж людей…

І старий Бриль, вихиливши ще один кухоль помідорового розсолу, піднесеного миршавою Тоською, витер вуса і поважно заговорив до печерських дідів, що стояли кружка, похилившись на ціпки, і хитали сивими головами, обмізковуючи події.

— Старики! І ви, люди добрі! Слухайте–но сюди! Не про цього клятого богомаза та його задрипану мать–анархію буде мова: хай йому грець — відшмагали по заслузі, нехай другий раз не лізе до чесних людей! А скажу я вам про наше, Брилів та Колибердів, сімейне діло. Скажу про мого паскуду Данька та його навіжену, чи пак — наречену Тоську… Сиди, Максиме, тихо, я за нас двох скажу! — гримнув він на старого Колиберду, що враз засопів і хутко засовався на своєму місці. — Чулисьте вже, бо слухом земля повниться, який трапився гріх? Своєвільно вчинили ці паскудники по своєму дурному розсудку!

Діди схвально закивали і непохвально захитали головами.

Та перед старшими Іван мусив говорити стоячи — були ці діди старими, відпрацьованими вже арсенальськими робітниками або батьками робітників з підкиївських злиденних заробітчанських сіл, — і Бриль звівся. Звівся й Максим: хоча він і не промовляв, однак мова мовилася від них обох.

І старий Бриль закінчив так:

— Тож і просимо у вас, старики, сказати б — благословення на наше батьківське рішення. Раз поєднав парубок дівчину — під вінець! І кінці у воду! Хай обкрутяться по–чесному! І весілля щоб не пізніше як сьогодні було! Щоб ні дня, ні години не було неслави на Брилів та Колибердів! Гей, стара! Пироги печи! І самогонка щоб була, бо денатурату Брилі й Колиберди не вживають: він тепер труєний… Гроші? Грошей в людей позич. А нема в людей, неси якесь шмаття на Басарабку! Продавай хоч волок, хоч ятері, човна, пся крев! — продай, а самогонки щоб було дві відрі, на менше нема моєї і Максимової згоди. Сусідів з усієї вулиці клич! Щоб було весілля по–нашому, по–людському! З Інженерного клич Антоненків, із Звіринця — Богданчуків, Іванова Андрія — з квартири Дюбина. По Василя Боженка на Київ–Другий біжи!

— Василь Назарович у партію більшовиків вписався, — подав хтось. — Хіба йому тепер самогонкою заливатись?

— А Андрій Іванов і взагалі член більшовицького комітету, печерський партійний голова. Чи ж гаразд буде, Іване?

— То й що? — вже розійшовся старий Бриль. — Більшовики до чарки, як усі люди, охочі. По полуднику й справлятимемо весілля. Гей, стара! Діти де? Хай усі йдуть сюди — і Бриленки, і Колиберденки! Благословляти молодих будемо! Богів неси!.. Тьху! — Іван раптом остовпів сам перед собою. — Максиме! А як же з благословенням буде? Га? Може, після революції з іконами не годиться?

Максим Колиберда, нарешті, дістав змогу прохопитися словом і собі:

— Ех! — одчайдушно гукнув він і навіть сорочку розпанахав на своїх курячих грудях. — Вже ж обкрутилися і без патлатих! Хай на Печерську буде, за програмою російської соціал–демократії, перше робоче весілля по гражданці, на страх кадету Мілюкову! Ура!

— Ура! — залементував Харитон Києнко. — Наша взяла!

Він розтяг міхи тальянки і взяв тенором:


Отречемся от старого мира,

Отряхнем его прах с наших ног…


Але лагідну Меланю чоловікове вирішення вразило, як грім з ясного неба. Досі вона все метушилась — Данилові змила кров з лиця, Тосю приголубила, дітей нашльопала, Іванові застебнула сорочку, — а тут у неї руки опустилися і підломилися ноги.

— Ой Боженьку мій! — заголосила вона. — Зроду–віку по–християнському в церкві вінчалися і благословлятися під ікони ставали! Тю на тебе, старий, що це ти верзеш?

— Цить! — гарикнув Іван. — Народного слова хіба не знаєш? Не той шлюб, що попи звінчають, а той, що люди благословляють…

Данило з Тосею стояли серед натовпу — люди чи то поздоровляли їх, чи то вичитували їм. Данило ніяковів, утираючись рукавом, а Тося ховалася за спини подруг, що вже набігли невідомо звідки. Тепер вже точно можна було розпізнати, що Тося ні з чорнявих, але й не з білявих, а таки з рудих: червоніла вона так густо, аж до пліч, як червоніють тільки рудоволосі. Хтось вже з'єднав і руки Данилові з Тосиною, а Харитон крутився біля них дзиґою і джеркотів Данилові в вухо:

— Я ж тобі казав, я ж тобі казав: тільки так і треба! По–нашому, по–шахтарському: раз, два і пішов на–гора! От побувку відбуду, заберу тебе на Донеччину до уголька! На нашій «Марії–біс» з обушком десять тисяч копійок на місяць виробиш! Щоб мені Харитоном Києнком не бути!

Молодий шахтар Харитон Києнко, киянин родом з–понад Собачої тропи, після аварії на шахті дістав контузію і відбував місяць «вольної поправки» вдома.

Одначе запитання старого Бриля лишалося досі без відповіді. Чим же, справді, благословляти на шлюб, на працю в поті чола та народження в муках дітей — коли без ікон і без попа?

— Хлібом благословимо! — вирішив Іван. — Хлібом і сіллю, як у далеку дорогу. Неси, стара, буханець на рушнику та пучкою солі зверху присип!

Меланя залилась сльозами. Марта біля неї грізно ворушила чорними вужами брів, руки їй самі собою впиралися в боки…

— А то ще червоним прапором можна! — раптом подав ідею Харитон. — У нас, на «Марії–біс», одне народилося якраз, коли свято всеросійської свободи справляли. Так всією шахтою вирішили: охрестити червоним прапором, як символом революції, і — пролетарі всіх країн, єднайтеся! Червоним прапором пищика накрили, а скупали пивом заводу Бродського «Ласточка» — щоб росло та бродило, доки живе! Га, товаришочки? Червоним прапором? Вношу пропозицію!

Іван Бриль поглянув на Харитона скоса: молоде ще про червоний прапор, символ революції, закидати! Не полюбляв Іван, коли молодші подавали голос попереду старших. Дати б йому зараз шльопака, щоб знало, порося, в чиїй калюжі бабратися!

— А ти помовч! Попереду батька не лізь у пекло! Мови моєї я ще не доказав. Моя це і єсть пропозиція про червоний прапор, — от нехай Максим скаже: кумекали ми з ним про це ще в потаємному гуртку.

Максим закивав, підтакуючи. Мови про червоний прапор, як знаряддя для благословення, між ним та Іваном ніколи не було, як і взагалі про будь–які інші форми батьківського благословення, але ж занозистого шахтарчука Максим теж недолюбляв. До того ж якраз траплялася нагода задемонструвати свій авторитет перед усіма, бо вдома, в хаті Колибердів, найвищим авторитетом була грізна Марта, а між друзями беззаперечним авторитетом завжди був тільки Іван Бриль.

— Отож–то! — підсумував Іван. — Хлібом з сіллю і прапором революції. Зараз–таки й підемо до Іванова Андрія Васильовича — хай позичить нам свій комітетський на часинку.

Після того Іван поважно звернувся до всіх, що були в дворі:

— Просю ж покорно! — Він уклонився низько. — Присоглашаю до нас на весілля… Кланяйся, стара! І ти, Максиме, кланяйся, і ти, Марто Степанівно, просіть та кланяйтесь людям, щоб не погребували нашим сімейним торжеством…

В цю хвилину на очі Іванові знову потрапив клятий мавританський балкон на четвертому поверсі за трьома сусідськими подвір'ями.

На балконі, у високості, все ще бовваніла постать у жовтому чесучевому піджаку. Доктор Драгомирецький приладнував на носі пенсне, короткозоро мружачись до Брилевого палісадника. І Йванові відразу зашпори зайшли, як у мороз. Чи нема знову якоїсь ганьби у його дворі перед всевидющим оком на мавританському балконі?




4

А доктор Драгомирецький — там, у високості, на своєму балконі, — досі не міг очуняти після недавнього споглядання лютої екзекуції. Темнота, неподобство, варварство! Був би в квартирі телефон, доктор негайно подзвонив би в участок! Дикунська розправа сколихнула в його лагідній душі всі сили благородного обурення і священного гніву. Боже мій, який жах! Посеред двору і серед білого дня! Бити різкою по голому тілу! Який некультурний і в нутрі своєму — жорстокий сучасний простолюд! І яка розбещена оця міська майстровщина! Бідолашні сирітки–діти ростуть серед такого дикунського середовища! А тут ще ця революція — революції доктор Драгомирецький не похваляв! — ця революція підняла з самих глибин всі низькі інстинкти, всі аморальні нахили! Все полетіло шкереберть, все, що було таке звичне раніше, ще за старого режиму. Хоча старого, царського, режиму доктор Драгомирецький теж не похваляв… Що ж буде тепер з сердешними дітьми? Ну, Ростик, Ростислав, — бодай встиг закінчити реальне училище. Але ж замість іти в політехнікум і стати інженером шляхів він мусив зробитись авіатором і літати, Господи, Боже мій, — літати! — під виття снарядів і вибухи бомб! Але ж Олексаша, Олександр, — він же навіть не закінчив гімназії! З сьомого класу, в нападі надмірного патріотизму, пішов у школу прапорщиків і два роки потому наражався на небезпеку на тих вошивих позиціях. І все через ту ідіотську війну! Війну доктор Драгомирецький заперечував у принципі: він був пацифіст, і батько його теж був пацифіст. Добре, що пощастило тепер, після поранення і Георгія, влаштувати Олексашу тут, у Києві, одним з ад'ютантів при командуючому військовою округою. Але що чекає на бідолашну Маринку, Марину? Дівчині ж тільки дев'ятнадцятий рік! Звичайно, вона таки вволила батькову волю і записалась на медичні курси, щоб підхопити, так би мовити, з рук старого батька прапор фамільної, мовляв, професії. Але ж — всі ті земляцтва, організації, гуртки! Маринка бігає по сходках, мітингах, зборищах і ще, чого доброго, в нападі революційного ентузіазму впишеться в яку–небудь партію! Господи, Боже мій, тільки не в партію! Партії, які б вони не були, доктор Драгомирецький категорично засуджував. Доктор Драгомирецький розхвилювався до краю, але дзиґарі в їдальні вдарили — за чверть восьма, — доктор ухопив свій кашкет з двома дашками, спереду і позаду, — «здрастуй і прощай» — і ринув прожогом через квартиру, до парадного і вниз. О восьмій починається в Олександрівській лікарні обхід, а на обхід Гервазій Оникійович Драгомирецький ще не запізнився ні разу за своє життя, навіть коли цар Микола зрікся престолу. Він же був лікар, він завжди повинен бути на посту — біля ліжка хворого, щоб полегшувати людям страждання, щоб стати в опір невблаганній смерті з косою…

Чоловічок у жовтому чесучевому піджаку з балкона зник, і Йванові відразу стало легше.

— Га, Максиме, чуєш, слухай мені сюди? — запитав він в свого побратима, кума вісімнадцять літ, а віднині і свата. — Може, того клятого доктора, — він кивнув на порожній мавританський балкон, — по–сусідському теж… запросити треба? Все ж таки — сусіди з дев'яносто сьомого року. Га, раз таке діло? Як міркуєш, Максиме?

— А чого ж! — зразу схвально відгукнувся Максим, пишаючися, що й цього разу вирішальне слово надається йому, отже, авторитет його безперечно зростає. — І запросимо! Нехай знає, інтелігент, нашу робочу цивілізацію! От зараз удвох підемо і запросимо. На дорозі переймемо. Він саме в Олександрівську лікарню зараз поспіша…

Максим затупцював, готовий зразу бігти, і таки справді побіг, бо саме в цей час грізна Марта, вперши руки в боки, наближалась до нього — сувора, неначе на розправу.

Розправа і йшла. Хіба могла Марта дати згоду на те, щоб кров її, її рідна дочка, та пішла під безбожний вінець?

Та меткий Максим вже був за ворітьми.

— Іване! — гукав він аж з вулиці. — То я пішов присоглашати! А йди–но мерщій! Стільки діла: треба ж і прапора позичити, і людей обійти. Не барись: вже сонце високо!

Харитон Києнко з досадою шваркнув кашкетом об землю:

— Ат! Як до діла, то треба б по чарці і — на–гора! Як у нас на «Марії–біс», А то… починається антимонія!

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   31


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка