Історичні етапи розвитку психологічної науки. Провідні напрями в психології XX століття



Сторінка1/27
Дата конвертації05.03.2017
Розмір1.87 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27
Тема 1. Психологія як наука


  1. Психологія як наука.

  2. Основні розділи психології.
  3. Історичні етапи розвитку психологічної науки.

  4. Провідні напрями в психології XX століття.

  5. Емпіричні методи психології.

Є багато шляхів пізнання світу, світу людей, світу конкретної людини. Серед цих шляхів є безпосередній, а також культурно обумовлені: міфологічний, художній, науковий, релігійний, практичний та ін. Кожен з культурно обумовлених шляхів існує у суспільно інституціоналізованих формах. Науковий шлях дослідження людини і світу спирається на інститут науки. Цей шлях є досить жорстко формалізованим, з чітко визначеними вимогами. Дослідник-науковець менш вільний у власній професійній пізнавальній діяльності, ніж дослідник-художник, але той шлях пізнання буття, яким іде він, має свої переваги. Ці переваги стосуються характеру отримуваного знання - обґрунтованого, логічно обумовленого.

Усі науки разом утворюють спільність, яка базується на застосуванні наукового методу для пізнання певної сфери дійсності. Відрізняються науки передусім за тією областю буття (сутнього), на яку вони спрямовані і яка дає предмет вивчення, а також за методом - тим різновидом наукового методу, який є найбільш спорідненим з досліджуваною реальністю.

Психологія - складне й багаторівневе наукове утворення, воно існує у науковій діяльності багатьох шкіл, між якими не завжди наявна згода відносно ключових питань.

Найперше, висхідне, традиційне, найбільш адекватне назві і, зрештою, найпростіше визначення психології формулюється так: Психологія - це вчення про душу. Дійсно, у перекладі з давньогрецької «псюхе» - це душа, «логос» - слово, пізнання, наука. Це найбільш загальне визначення психології є базовим для створення інших визначень, певна частина яких конкретизує його, певна частина - заперечує. Оскільки існування душі не є наочним, таке визначення викликає невдоволення у певних представників сучасної психології, вони вважають, що традиційне визначення не є науковим. У пошуках наукового визначення психології дослідники вибудовують більш складні конструкції, наприклад: психологія - це наука про закономірності функціонування психіки як особливої форми життєдіяльності. Це формулювання є більш подібним до наукового, проте має суттєві недоліки. По-перше, воно якесь «обірване»: не зовсім ясно, про чию життєдіяльність іде мова (мабуть, про життєдіяльність організму - але чи належить біологічний організм до предмету психології?). По-друге, якщо досліджується якась особлива форма життєдіяльності, то її особливість слід порівнювати з іншими («не особливими») формами того ж самого, тобто знаходити щось спільне у психічному і непсихічному. По-третє, психіка - це не лише форма життєдіяльності. Це цілий світ, який взаємодіє із тим -оточуючим - світом, що його вивчають природничі науки, але взаємодіє на засадах власної автономності як світу.

Особлива складність завдання дослідника-психолога полягає у тому, що об'єкт, який він вивчає і той інструмент вивчення, який він застосовує, в певному розумінні є одне й те саме. Психолог вивчає психіку за допомогою психіки. Зрештою, без застосування психіки не можуть відбуватися пізнавальні дії в жодній науці, але якщо представники природничих наук можуть звести суб'єктивний момент у знанні до припустимого мінімуму, то психологи від цього моменту вивільнятись не можуть і не повинні.

Психологію не можна вважати природничою наукою, хоча метод, завдяки якому вона отримала самостійність, запозичений нею саме з природничих наук. Не можна її вважати й соціальною наукою, хоча соціум не лежить поза її науковою увагою. Психологія існує на перетині природничих і соціальних наук, але має власне неповторне поле дослідження -психічну реальність (так само і людина не є ані суто біологічною, ані суто соціальною істотою, а являє собою передусім окремий світ - а саме світ психічний).

Отож, особливості психології як науки обумовлені передусім особливостями психічної реальності. З того, що психічна реальність має особливий статус в людському житті, витікає й непересічне значення психологічних знань для людини. Кожна людина є світом і цей світ - психічний. Він має певні закономірності, що їх вивчає психологічна наука. Орієнтуватися в цьому світі - тобто в самому собі - не менш важливо, ніж орієнтуватися у світі зовнішньому. Людина і оточуючий світ - це дві безодні, пізнавати їх можна без кінця. Коли хтось гадає, що він знає себе досконально - це лише свідчення того, що ця людина зіткнулася із певними перешкодами у самопізнанні. Великий шар несвідомого, в якому зберігаються не тільки власні психічні таємниці людини, але й вселюдські, кожної миті може цю людину здивувати. Цей подив може бути приємним або неприємним.

Шлях життя людини ніколи не нагадує рівну лінію, яку можна накреслити зарані. На цьому шляху людина зустрічається із життєвими кризами. Ці події для людини мають більшу вагу, ніж соціальні, економічні, чи політичні кризи, які впливають на її психічне життя лише опосередковано. Вміння вийти переможцем із власної життєвої кризи (а воно потребує володіння своїм внутрішнім світом, покладання на себе відповідальності за внутрішні наслідки своїх вчинків) є складним утворенням, у якому пізнавальний аспект відіграє не останню роль.

Кожна наука відрізняється від інших за своїм предметом та методом як шляхом його пізнання. Предметом кожної науки має бути сутність її об'єкту. Що ж може бути визначеним як сутність психічного? На це питання є дуже багато відповідей, оскільки предмет науки (на відміну від об'єкту) залежить від того кута зору, під яким сприймають досліджувану реальність науковці. Протягом існування науки її предмет може певним чином трансформуватись, і це не завжди буде свідчити про те, що на зміну одній науці прийшла інша. Рефлексія над своїм предметом, прагнення до його все більш точного визначення, переформулювання у зв'язку з новими точками зору й повернення до попередніх формулювань у пошуку втрачених аспектів смислу - все це нормальні процеси життя науки. Кожне з наведених нижче формулювань предмету психології має певні переваги.

Найперше формулювання предмету психології, властиве саме філософській психології - і єдине до середини XIX століття, є таким: предметом психології виступає людська душа. Хоча наукова психологія не сприйняла від філософської предмет у такому формулюванні, проте саме воно є базовим орієнтиром, навколо якого і зараз ведуться наукові пошуки. Навіть тоді, коли душа заперечується у якості предмета психології, все одно залишається потреба в ідентифікації того, що мається на увазі під словом «душа». Зрештою, цього вимагає сама назва науки. Під душею ми розуміємо сутність психічних явищ.

У науковій психології кінця XIX століття предметом виступила свідомість, яка ототожнювалась з усією психікою. Таке визначення не перейшло у XX століття, оскільки у психоаналізі відбулось відкриття несвідомого психічного, - і саме в 1900 році вийшла книга 3. Фрейда «Тлумачення сновидінь», яка викликала в науці великий резонанс і завдала нищівного удару по ототожненню психіки зі свідомістю. Визначення предмету психології у класичному психоаналізі та споріднених напрямах глибинної психології, на противагу попередньому, акцентувало саме несвідоме. 3. Фрейд порівнював відносну вагу свідомих і несвідомих чинників поведінки людини із нафтовою плівкою на поверхні океану. У американському біхевіоризмі також заперечувалась свідомість у якості предмету психології - але разом із нею було заперечене і все суб'єктивне у психіці взагалі, предметом же психології вважалась об'єктивна поведінка - як сукупність нервовом'язових реакцій на зовнішні подразники.

Предметом вітчизняної психології радянських часів в найбільш загальному виразі були психічні явища. Поняття «психічні явища» більш конкретне, ніж «душа»; кожен психолог розуміє його однаково, без залежності від того, традиції якої психологічної школи він презентує у своїй творчості. До психічних явищ зараховуються психічні процеси (сприймання, мислення та ін.), психічні стани (наприклад, стан афекту або кризи), психічні якості (наприклад, особистісна тривожність, креативність), сюди ж попадає і особистість як складне інтегральне психічне утворення, обумовлене біологічно і соціально. Поняття «психічні явища» не бере до уваги сутнісної сторони психіки. Воно концентрується на одному боці філософської опозиції між сутністю та явищем, а саме на боці явища. Але дослідження явищ (психічних, чи будь-яких) узятих окремо, не дає доторкнутися до глибинних сутнісних механізмів цих явищ. У явищах проявляють себе сутності. Сутнісного рівня в предметі радянської психології позначено не було. Психологія, що присвятила себе дослідженню психічних явищ, виграла в можливості більш точного знання, програла в глибині розуміння.

Наука, яка концентрується на дослідженні явищ, обираючи їх предметом, працює у «поверхневому» пласті реальності, не наближаючись до глибинного, сутнісного розуміння досліджуваного. Сутність людини («душа») опинялася поза увагою психології. Людина розглядалася як біосоціальна істота, майже повністю детермінована зовнішніми чинниками. Не маючи власної сутності, вона обумовлювалась іншими сутностями.

Сучасними визначеннями предмету психології є такі: індивідуальний світ «Я» людини (у цьому визначенні підкреслюється сутнісна єдність психічних явищ, бо «світ» - це вже не проста їх сукупність, а цілісне самостійне утворення); людина, як суб'єкт психіки (в останньому визначенні підкреслено поняття суб'єкту, котре вказує на активність людини в самотворенні, самовизначенні в психічному розвитку. Біологічне і соціальне з цієї точки зору є не причинами, утворюючими людину, а тільки умовами її самотворення).
Основні розділи психології

Процес диференціації наукового знання торкнувся психології. Зараз психологія становить собою складне утворення з багатьох психологічних наук, що мають спорідненість у визначенні предмета й методу, але мають і певні розбіжності. Найдрібніші гілки дерева психологічного знання стосуються психологічної практики у певній сфері дійсності і засновані виходячи з її потреб.

Всі психологічні науки поєднуються (прямо, чи опосередковано) із загальною психологією. Вона вивчає психіку людини, й загальні закономірності, встановлює логічний осередок (головний пояснювальний принцип) психології, визначає методологічні засади психологічних досліджень, формує категоріальний апарат, найбільш загальні психологічні поняття. Внутрішні підрозділи загальної психології традиційно визначають такі: вчення про розвиток психіки у філо- та онтогенезі людини, вчення про окремі психічні процеси (відчуття, сприймання, мислення, увагу, процеси пам'яті, уяву та ін.), стани і властивості людини. До загальної психології інколи відносять і психологію особистості - як вершину загальної психології, що вивчає найбільш інтегроване психічне утворення - особистість, її структурні й функціональні підрозділи та зв'язки між ними. Формування людини як суб'єкта життєтворчості, рушійні сили та умови самоактуалізації людини як носія потенцій дійсно людського буття - це сучасні пріоритети досліджень у галузі психології особистості. Методологічні засади загальної психології сьогодення невідривні від історичного процесу розвитку, становлення психологічних знань, уявлень та настанов, і в цьому поєднанні логічного й історичного аспектів розвитку психіки й знань про неї - специфіка історії психології як галузі психологічної науки. Вікова психологія вивчає онтогенез людської психіки, специфічні психічні особливості індивіда в процесі зміни вікових стадій його розвитку; вона розгалужується на дитячу психологію, психологію підлітка, психологію юності, акмеологію (психологію зрілої людини) та геронтопсихологію (психологію старості). Диференціацію, психічні відмінності між окремими індивідами й групами, а також причини й наслідки цих відмінностей вивчає диференціальна психологія. Медична психологія вивчає психологічні аспекти діяльності лікаря і поведінки хворого на різних етапах перебігу патологічного процесу. Психотерапія вивчає проблему впливів із лікувальною метою на психіку хворого. Комплекс знань, що містить систематичний опис процесу надання психологічної допомоги окремим людям, групам, чи організаціям, установам, становить собою консультативну психологію. Галуззю психологічної науки, що розробляє методи виявлення і виміру індивідуально-психологічних особливостей людини (тобто психологічні тести), є психодіагностика.

Відносно відокремленою від загальної психології є соціальна психологія, яка вивчає закономірності поведінки й діяльності людей, обумовлені включенням у соціальні групи. Соціальних психологів цікавлять процеси спілкування та психічні феномени, пов'язані з функціонуванням малих та великих груп. До соціальної психології тяжіє цілий ряд психологічних наук, пов'язаних із загальною психологією саме через неї (політична психологія тощо). Психологічні закономірності управлінської діяльності, психологічні основи добору та навчання управлінських кадрів вивчає психологія управління. Психологічні закономірності виховного та навчального процесів, становлення і розвиток індивідуальності в умовах педагогічного впливу вивчає педагогічна психологія. Психологічні особливості трудової діяльності людини вивчає психологія праці. Психологічні закономірності функціонування систем «людина-машина» досліджує інженерна психологія.

Найкращою метафорою, що пояснює структурну побудову психологічної науки, буде дерево. Можна вважати, що «корінням» психології є історія психології, «стовбур» дерева психологічної науки утворює загальна психологія, а інші галузі психології нагадують розгалужені гілки, деякі з яких відходять прямо від стовбура. «Листям» на цих «гілках» можна позначити конкретні шляхи практичного застосування психологічних знань у реальному житті. Щоб дерево зеленіло, йому потрібен міцний стовбур та надійне коріння. Умови для найшвидшого розвитку цього дерева створюють також інші науки.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка