Історична географія з основами етнографії: Навчально-методичний комплекс. Харків, 2010. 73 с



Сторінка7/8
Дата конвертації28.12.2016
Розмір1.15 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

2. Фази етногенезу

Етнос у своєму розвитку проходить ряд фаз. Повний цикл життя етносу триває близько 1500 років. Процес етногенезу спричиняє пасіонарний поштовх – поява певного числа об’єднаних спільною метою пасіонаріїв.



Пасіонарії (лат. passio, англ. drive) – індивіди енергонадлишкового типу, яким від народження властива здатність сприймати значно більше енергії, ніж це необхідно для їх особистого відтворення. Вони характеризуються підвищеним потягом до дії. Надлишок енергії вони спрямовують на зміну навколишнього світу.

Згідно гіпотези Л. Гумільова, пасіонарні поштовхи хронологічно співпадають з мінімумами сонячної активності або з періодами її спаду. При зменшенні сонячної активності захисні властивості іоносфери зменшуються, і космічне випромінювання досягає земної поверхні, викликаючи мікромутації в організмах, що призводять до змін на психічному рівні. Ці мутації відбуваються лише в невеликої кількості осіб людської популяції і відображаються на стереотипі їх поведінки. Це призводить до народження значної кількості пасіонарних осіб. На території з достатньо різноманітними ландшафтами це може стати пусковим механізмом появи нового етносу.

Зміна фаз етногенезу відбувається поступово і непомітно. На процес етногенезу можуть вплинути сусідні етноси, перервавши його, особливо при фазових переходах.

І. Фаза підйому починається з пасіонарного поштовху і появи нового етносу. Вона триває 200 – 300 р. В якийсь період на історичній арені з’являється група людей, або консорція, що швидко розвивається і формує власне етнічне «обличчя» і самосвідомість. Нарешті, вона приймає відповідну соціальну форму і виходить на широку історичну арену, часто починаючи територіальну експансію. Цей період пов’язаний з інтенсивним зростанням пасіонарної напруги етносу та всіх видів його активності, його енергетичною експансією. Заради створення своєї держави як основної мети пасіонарії йдуть на значні жертви. Пануючий імператив в етнічній спільноті – «Треба виправити світ, бо він недосконалий»! Пасіонарний поштовх не завжди призводить до появи нового етносу, оскільки можливий раптовий обрив процесу сторонньою силою.

ІІ. Найвища (акматична) фаза – найбільше піднесення пасіонарної напруги. Перехід до неї визначається імперативом «Ми хочемо бути великими»! Сама фаза проходить під імперативом «Будь самим собою»! і триває близько 300 р. Етнос надзвичайно активний, зростає індивідуалізм. Це пора завоювань, міграцій.

ІІІ. Фаза надлому (кризова), перехід до якої здійснюється під імперативом «Ми втомились від великих»! Фаза триває близько 200 р. під імперативом «Ми знаємо, все буде інакше»! Всередині етносу відбуваються гострі конфлікти, громадянські війни, розкол етнополітичних утворень. У цих конфліктах пасіонарії взаємно винищуються, а рівень пасіонарної напруги різко спадає. Зростає чисельність субпасіонаріїв – осіб з від’ємною пасіонарністю, вони не змінюють світ і не зберігають його, а живуть за його рахунок.

ІV. Фаза інерції (бездіяльності, нерухомості) проходить під імперативом «Будь таким, як я»! і триває 300 – 400 р. Поступово зменшується пасіонарна напруга етносу. Припиняється розширення ареалу проживання етносу. Відбувається посилення державних і соціальних інститутів, нагромадження матеріальних і культурних цінностей. В суспільстві домінують гармонійні особи, законослухняні і працелюбні посередності, орієнтація на загальноприйнятий стандарт. Фаза інерції виглядає як початок творчої діяльності, але при цьому рівень пасіонарної напруги постійно спадає – під маскою процвітання йде процес «загнивання» етносу.

V. Фаза обскурації (старості, відживання) наступає, коли етносу понад 1100 р. Рівень пасіонарної напруги спадає нижче 0 і значно зростає кількість субпасіонаріїв. Пануючий імператив – «Будь таким, як ми»!. Етнос продовжує існувати за рахунок раніше набутих матеріальних і культурних цінностей, але неспроможний до конструктивної діяльності. Суспільні інститути починають розкладатись: узаконюється корупція, зростає злочинність, до влади приходять авантюристи. Працелюбних і чесних людей переслідують. Настає помітне скорочення чисельності етносу, який в цю добу може бути легко завойований сусідами. Під імперативом «День, але мій»! наступає перехід до меморіальної фази.

VІ. Меморіальна фаза (загибелі, статична, реліктова, гомеостаз) засвідчує завершення процесу етногенезу. Вона проходить під імперативом «Пам’ятаєш, як було прекрасно»! Члени етносу майже без жодних змін повторюють з покоління в покоління збережені традиції. Такий етнос чи його залишки поступово розпадаються, а його члени перетворюються на гостинних, безневинних, доброзичливих, працьовитих і консервативних людей, які не хочуть нічого змінювати.

Перехід до заключного етапу меморіальної фази має вигляд поступового забування традицій минулого – реліктовий стан. Його імператив – «Будь задоволений собою»!

Новий цикл розвитку реліктового етносу може бути викликаний лише новим пасіонарним поштовхом, при якому виникає нова пасіонарна етнічна популяція. Нові етноси виникають не шляхом дроблення старих, а шляхом синтезу вже існуючих, тобто етнічних субстратів.

Етнічні групи виникають в чітко окреслених географічних регіонах в короткий час, а регіони щоразу змінюються. Зони пасіонарних поштовхів – це суцільні смуги шириною близько 300 км, розміщені в меридіональному чи широтному напрямі або під кутом до них. Поряд із такою смугою – спокій. Самозаспокоєні етноси стають жертвами своїх неспокійних сусідів.


3. Взаємодія етносу з природним ландшафтом

Л.М. Гумільов за характером взаємовідносин з ландшафтом поділяє етноси на дві групи:

1. Етноси, які входять до складу біоценозу, «вписуються» в ландшафт і обмежені ним у своєму розмноженні та розвитку (зоол. – персистенти). Такі етноси пристосовуються до ландшафту, будують своє життя в гармонії з природою. Етноси цієї групи консервативні по відношенню до природи.

2. Етноси, що інтенсивно розмножуються, розселяються за межі свого біохора та змінюють свій первинний біоценоз (сукцесія).

Епохи, коли землеробські народи створюють штучні ландшафти, відносно короткочасні. Отже, зміна природи – не результат постійного впливу на неї народів, а наслідок короткочасних станів у розвитку самих народів, які залежать від рівня пасіонарності етносоціальної системи.

Новий етнос на фазі підйому починає перетворювати ландшафт за допомогою нового способу адаптації до природних умов, внаслідок чого природа страждає мінімально.

В акматичну фазу антропогенний тиск на ландшафт, де проживає етнос, зменшений, оскільки його енергія направлена назовні – на завоювання інших територій та міграції. Господарство на батьківщині етносу часто приходить в занепад, і відновлюються природні ландшафти. Разом з тим «страждають» ландшафти сусідніх територій, на які направлена експансія даного етносу. Етнос прийшлий не дбає про ландшафти території.

У фазу надлому антропогенний тиск на ландшафт деструктивний.

В інерційну фазу антропогенний тиск на ландшафт власної території зростає. На зміну епохи завоювань і громадянських війн приходить епоха спокійного життя, трудової діяльності, перетворення природи, накопичення матеріальних і духовних цінностей.

У фазу обскурації відсутня турбота про ландшафт, поширюється споживацьке ставлення до природи.

У меморіальну фазу (гомеостаз) відбувається взаємодія залишків етносу зі збідненим ландшафтом, що утворився на обломках загиблого культурного ландшафту. В цю епоху відношення етноса-персистента до природи стає одночасно споживацьким і охоронним. Етнос-релікт перестає вступати у протиріччя з природним середовищем.



Висновки. Етногенез – це природний процес, який відбувається за законами розвитку біосфери. Етнос є біофізичною реальністю, що проходить цикл розвитку в декілька фаз.
Контрольні запитання:

  1. Розкрийте сутність енергетичної концепції етногенезу Л. Гумільова.

  2. В чому полягає природа пасіонарності?

  3. Яка роль ландшафтів у процесах етногенезу?

  4. Охарактеризуйте фази етногенезу.

  5. Охарактеризуйте вплив етносу на природний ландшафт на окремих фазах етногенезу.


Література:

  1. Гумилёв Л.Н. Этногенез и биосфера Земли. – М., 2002.

  2. Тиводар М. Етнологія: Навч. посібн. – Львів: Світ, 2004. – 624 с.

ЛЕКЦІЯ 8. Культурно-господарська адаптація етносів



до природних умов

План:

  1. Поняття про господарсько-культурні типи.

  2. Привласнюючі господарсько-культурні типи (ГКТ).

  3. Виробляючі ГКТ, засновані на ручному мотично-паличному землеробстві.

  4. Виробляючі ГКТ, засновані на орному комплексному землеробсько-скотарському господарстві.

  5. Виробляючі ГКТ, засновані на рухливих формах скотарства.

  6. Вплив господарської діяльності на характер населення.


1. Поняття про господарсько-культурні типи

При одному і тому ж рівні соціально-економічного розвитку і в схожих природно-географічних умовах у етносів виникають і складаються схожі явища в господарстві і матеріальній культурі. При цьому виявляються значні культурно-побутові схожості навіть у етносів, які проживають у різних регіонах світу. Саме в часи розширення ойкумени (палеоліт, мезоліт, неоліт) постійно наростала кількість локальних господарсько-культурних відмінностей.

Радянські вчені розробили поняття «господарсько-культурні типи» (ГКТ) – історично сформовані комплекси господарства і культури етносів, які проживають у схожих природно-географічних умовах і перебувають на близьких рівнях соціально-економічного розвитку.

ГКТ засвідчують відносини людей з природою та самі процеси господарської діяльності, а відмінності між ними визначаються характером господарства більшості населення, особливостями його матеріальної культури і соціального ладу. ГКТ через механізми культури і господарську діяльність пов’язують етноси з природними системами. Господарсько-культурна класифікація етносів зосереджує увагу на природно-географічних умовах господарської діяльності людини.

ГКТ – категорія історична, змінюється в історичному часі. Класифікація етносів за ГКТ застосовується для вивчення традиційних (доіндустріальних) суспільств. У найбільш розвинутих країнах світу впродовж ХХ ст. процеси індустріалізації і урбанізації зумовили втягування міського і сільського населення в промислову діяльність. ГКТ, що спирались на землеробсько-скотарську економіку, почали втрачати своє значення, деформуватись і руйнуватись. Промислові революції повсюдно руйнують традиційні ГКТ.

ГКТ пройшли певні ступені свого історичного розвитку, сформувались на основі свого розвитку в такі групи:

а) привласнюючі ГКТ;

б) виробляючі ГКТ, засновані на ручному мотично-паличному землеробстві;

в) виробляючі ГКТ, засновані на орному комплексному землеробсько-скотарському господарстві;

г) виробляючі ГКТ, засновані на рухливих формах скотарства.

Найповніше і найвиразніше ГКТ фіксувались і проявлялись наприкінці ХV – на початку ХVІ ст., коли вони існували майже в чистому вигляді. У зв’язку з європейською колонізацією та розвитком капіталізму відбулися значні зміни в традиційних ГКТ та ареалах їх поширення.

2. Привласнюючі господарсько-культурні типи

Привласнюючі ГКТ спираються на збиральництво, полювання і рибальство. З часів пізнього палеоліту до цього часу зберігаються і функціонують майже в незайманому вигляді такі ГКТ:



- ГКТ збирачів і мисливців жаркого поясу склався в пізньому палеоліті, розвинувся в мезоліті. Нині зберігається: пігмеї і бушмени Африки, аборигени Австралії, ряд індіанських племен Амазонії та інших племен Південної Америки, веди о. Шрі-Ланка, куби о. Суматра, аети Філіппін, семанги Малайського півострова та ін.

- ГКТ збирачів і риболовів річок та приморських районів жаркого поясу склався в часи пізнього палеоліту і мезоліту. Був поширений: індіанці юпи узбережжя Венесуели, племена Андаманських островів, кубуї і пунани в Індонезії та ін.

- ГКТ мисливців і збирачів степів і напівпустель склався в часи пізнього палеоліту і мезоліту. Був поширений в індіанських племен прерій (кедди, команчі, койови, чейни, дакоти, крі) і Патагонії (техуельчі, пульчі, араукани, ленгуаї, матаки, самуки та ін.).

- ГКТ рухливих мисливців, риболовів, і збирачів тайги і тундри почав складатися в епоху пізнього палеоліту і на початку мезоліту, коли люди освоїли простори Північної Азії і Північної Америки. Був поширений в Сибіру (евенки, кети, юкагири, нганасани, догани та ін.), в Канаді і США (індіанські племена – крі, монтаньє-наскапи, алгонкіни, чипевайї, атапаски та ін.).

- ГКТ осілих риболовів, мисливців і збирачів морського узбережжя і басейну великих річок помірного поясу склався в епоху мезоліту. В ХІХ – на початку ХХ ст. був поширений в індіанських етносів (хайди, чинуки, тлинкіти, селіші, квакіютлі, нутки, цимшіани), в Сибіру (ханти, мансі, ульчі, нанайці, нівхи, ітельмени, коряки), в Японії – айни.

- ГКТ арктичних мисливців на морського звіра і риболовів склався в епоху пізнього мезоліту – на початку неоліту, коли люди освоїли простори Арктики. У ХІХ – на початку ХХ ст. він функціонував у ескімосів, алеутів, берегових чукчів, берегових коряків та ін.


3. Виробляючі ГКТ, засновані на ручному мотично-паличному

землеробстві

Протягом 8 – 6 тис. р. до н.е. склались основні риси мотично-паличного землеробства. А в 6 – 3 тис. до н.е. воно набуває свого розвитку. Пройшовши тривалий період свого розвитку, мотично-паличне землеробство і нині функціонує в багатьох районах Землі. Природно-географічні умови, етнічні та історичні традиції спричинили складання таких ГКТ мотично-паличного землеробства:

- ГКТ підсічного мотично-паличного землеробства тропічних районів склався в часи неоліту. Зберігся в індіанських племен Мексики, Венесуели, басейну р. Амазонки, Оріноко, Парани, етносів Тропічної Африки, Океанії, багатьох етносів Індонезії, Індії та ін.

- ГКТ підсічного мотично-паличного землеробства помірного поясу Північної Америки склався в епоху неоліту. Був поширений в індіанських племен ірокезів і алгонкінів під час колонізації Північної Америки європейцями.

- ГКТ мотично-паличного землеробства сухих степів і передгір’їв Старого і Нового світу склався в епоху неоліту. На час приходу європейців він панував в індіанців пуебло, папангів і пімів (південь США і північ Мексики), кечуа Анд, тибетців долини Цанг-по.

- Океанійський ГКТ підсічно-вогневого землеробства сформувався в епоху бронзи і раннього залізного віку, спирався на вирощування коренеплодів і тропічне садівництво. Нині поширений в меланезійців, полінезійців і мікронезійців Океанії.

- ГКТ мотичного землеробства з перелоговою системою обробітку ґрунтів склався в епоху неоліту і бронзового віку. Землеробство поєднувалося з тваринництвом, полюванням і збиральництвом. Було і є поширене поряд з іншими ГКТ в Північній Африці, Північно-Східній і Східній Азії та Європі у вигляді городництва.

4. Виробляючі ГКТ, засновані на орному комплексному

землеробсько-скотарському господарстві

Комплексне землеробсько-скотарське господарство як синтез землеробства і скотарства склалось у Південно-Західній Азії (Месопотамії) і Північній Африці (Єгипті) вже у ІV – ІІІ, на території України в ІІІ – ІІ тис. до н.е. У наступні тисячоліття звідси воно поширилося до Європи, Південної, Південно-Східної і Східної Азії, а протягом ХVІ – ХІХ ст. – в Америку, Австралію і Океанію.

Найхарактернішою рисою орного комплексного землеробсько-скотарського господарства є використання тяглової сили свійських тварин. Розвиток орного землеробства призвів до різкого зростання продуктивності праці, завдяки чому сформувалися найдавніші цивілізації Азії, Африки і Європи. Орне землеробство в доіндустріальну епоху своєрідно поєднувалося з полюванням, збиральництвом, рибальством, мотичним землеробством, промислами, ремеслами, торгівлею. В районах орного землеробства склалося кілька самостійних ГКТ:

- ГКТ орного землеробсько-скотарського господарства лісостепів і степів склався в епоху бронзи. Нині воно поширене в Європі, Південному Сибіру, на Далекому Сході, в Північній Америці.

- ГКТ орного землеробсько-скотарського господарства посушливих районів склався в епоху бронзи. Пов’язане з вирощуванням ячменю, жита, пшениці, проса, чумизи та ін. зернових і просяних культур. Поширене в районах Передньої Азії, Середньої Азії, Північного Китаю та Кореї.

- ГКТ орного землеробсько-скотарського господарства посушливих районів зі штучним зрошенням склався в епоху бронзи в Західній Азії. В новий і новітній час поширене в арабів, персів та інших народів Передньої Азії, арабів і берберів Північної Африки.

- ГКТ орного землеробсько-скотарського господарства вологих субтропіків склався в епоху бронзи і раннього заліза. Спиралось на підсічно-вогневу і перелогову системи обробітку грунту і вирощування рису. Набуло поширення у Східній, Південно-Східній і Південній Азії, тропічних районах Східної Африки.

- ГКТ орного гірського землеробсько-скотарського господарства склався в епоху раннього заліза. Характеризувалося значним розвитком відгінних форм скотарства. Поширене в горах Тибету, Гімалаїв, Кавказу, Центральної Азії, Балкан, Карпат, Альп, Атласу.


5. Виробляючі ГКТ, засновані на рухливих формах скотарства

На основі рухливого скотарства протягом ІІ тис. до н.е. – поч. ІІ тис. н.е. сформувалося кілька самостійних ГКТ у степовій і аридній зонах Європи, Азії і Африки.

- ГКТ кочових і напівкочових скотарів степів, напівпустель і пустель помірного поясу Європи і Азії. Сформувався в епоху бронзи від Монголії до східних відрогів Альп. У центральноєвропейській частині цього простору таке скотарство перестало існувати в ХVІ – ХVІІ ст., в межах України – у ХVІІІ ст. Нині воно поширене в калмиків, казахів, узбеків, киргизів, західносибірських татар, бурятів, монголів та ін.

- ГКТ кочових і напівкочових скотарів передгір’я і гір Південно-Західної Азії склався у ІІ тис. до н.е. Нині поширений у пуштунів та інших етносів Афганістану, частини таджиків, белуджів, лурів і бахтіярів Ірану, частини курдів, частини іракських арабів – бедуїнів та ін.

- ГКТ кочових і напівкочових скотарів високогірних плато Східної Азії і Східного Паміру склався в епоху бронзи – раннього заліза. Нині поширений в частини тибетців та у численних малих припамірських і алтайських етносів.

- ГКТ перегінного і відгінного скотарства Піренеїв, Альп, Балкан, Карпат, Кавказу склався у ІІ – І тис. до н.е. Перегінне скотарство зберігалося на Балканах упродовж ХVІ – ХІХ ст., в албанців, частини румунів (волохів) – навіть на поч. ХХ ст., на Кавказі – у трухменів до кін. 20-х рр. ХХ ст. Нині в перелічених гірських районах провідним є відгінне скотарство, що поєднується з орним землеробством.

- ГКТ оленярства склався в перші століття н.е. під впливом кочового скотарства в районах Південного Сибіру. В тундрі оленярство стало основним заняттям, а в ХХ ст. було поширене в чукчів, коряків, ненців, північних якутів та інших етносів.

- ГКТ кочових і напівкочових скотарів пустель, напівпустель і саван Африки склався у ІІ – І тис. до н.е. У ХХ ст. скотарство поширилося в арабів, берберів, сомалійців та інших етносів Північної Африки, Судану, Східної Африки, Гвінейського узбережжя.

- ГКТ напівкочового скотарства посушливих степів і напівпустель Південної Африки склався у І тис. н.е. Нині поширений в герерів, готтентотів, косів, зулусів.

6. Вплив господарської діяльності на менталітет етносу

Етнографи, антропологи, соціологи, психологи у своїх дослідженнях виявили деякі закономірності впливу господарської діяльності, особливостей побуту на характер окремої людини чи етнічної спільноти.



Кочівники-скотарі є м’ясоїдами. Їм притаманні такі риси характеру і поведінки: запальність, нетерплячість, груба пристрасність. Різкі та поривчасті рухи поєднуються з лінощами та апатією. Мають відразу до наполегливої фізичної праці. Не дорожать комфортом. Обмежують власні потреби. Присутній фаталізм. Виражене прагнення до здобичі разом із ослабленим почуттям власності. Полонених в ході битв намагалися не брати, оскільки це був зайвий тягар.

Землероби більше вживають рослинну їжу. Риси характеру і поведінки: терпіння, розважливість, граціозність. Звичка до наполегливої праці. Схильні до осілого життя, звідси – виражене почуття патріотизму, яке дає політичні переваги. Прагнення до накопичення багатств, яке може переростати у жадібність. Більш чітко виражене розшарування суспільства. «Матеріальне благополуччя» землеробських племен викликає заздрість та агресію інших народів. Присутня рабська психологія, безпринципний кар’єризм, зради. Як приклад із Біблії - Каїн-землероб убив Авеля-скотаря.
Контрольні запитання:

  1. Що являють собою господарсько-культурні типи? Як вони сформувалися?

  2. Охарактеризуйте господарсько-культурні типи та їх сучасну географію.

  3. Покажіть на прикладах вплив природних умов на розвиток культури та формування менталітету етносу.



Література:

  1. Геттнер А. Как культура распространялась по земному шару. – Л., 1925.

  2. Голубчиков Ю.Н. География человека. – М., 2003.

  3. Максаковский В.П. Историческая география мира. – М., 1997.

  4. Тиводар М. Етнологія: Навч. посібн. – Львів: Світ, 2004. – 624 с.

ЛЕКЦІЯ 9. Етнолінгвістичний склад населення світу

План:

1. Етнолінгвістична класифікація.

2. Індоєвропейська сім'я етносів і мов.

3. Семіто-хамітська (афразійська чи афро-азіатська) сім'я ет­носів і мов.

4. Інші сім'ї етносів і мов.
1. Етнолінгвістична класифікація

З винайденням письма починають формуватися літературні мови. Найдавніши­ми з них є вавилонська і єгипетська, якими вже у ІV – ІІІ тис. до н.е. записувались культові і літературні тексти. На основі народних мов сформувалися новофінікійська, крітська, давньогрецька, етруська, латин­ська літературні мови. Але у стародавні часи та в епоху серед­ньовіччя літературні мови, через свою обмежену поширеність, не могли відіграти важливої етноінтегруючої ролі. Лише з XVII ст. їх вплив помітно посилився, а з XIX ст. вони відіграють помітну роль в інтеграції етносів.

Одні з мовознавців налічують близько 3 тис. мов, а інші, вважаючи діалекти само­стійними мовами, доводять їх число до 6 тис. Крім того, відомо ще кілька сотень мертвих мов, тобто мов нині вже не існуючих етносів.

Історично мовна і етнічна належність збігаються. Це робить мову необхідною основою ідентифікації всіх етнічних спільнот. Тому в основу етнолінгвістичної класифікації поставлено два кри­терії – мову і етнічну належність. Виникнення і розвиток мови завжди йшов паралельно з антропогенезом і етногенезом, лежить в основі людської культури і є виключно людським способом пе­редачі інформації. Мова проходить ті ж складні процеси істори­чного розвитку, що й етнічні спільноти.

Однак часто мовні і етнічні спільноти не збігаються. Відомо чимало випадків, коли етнос розмовляє двома мовами, або ж коли одні­єю мовою розмовляє кілька етносів. Такі явища засвідчують про­цеси поглинання й асиміляції поневолених етносів панівними, або ж розкривають особливості їх етногенезу та соціально-полі­тичного розвитку. Саме у результаті взаємодії названих чинни­ків склалася двомовність валлонів (французька і фламандська), ірландців (кельтська і англійська), бретонців (бретонська і фран­цузька), галісійців (галісійська й іспанська), білорусів (білору­ська і російська) та інших. Часто двомовність поширена вздовж етнічних кордонів та у місцях осідання емігрантів.

Особливості історичного, соціально-політичного розвитку ет­нічних спільнот та дезінтеграція імперських етнополітичних утво­рень часто стають причинами того, що одна мова стає рідною для кількох етносів. Так, німецька мова рідна для німців, авст­рійців і германошвейцарців, іспанська – для іспанців, мексика­нців, чілійців, аргентинців та інших, англійська – для англій­ців, ірландців (кельтів), англоканадців, англоновозеландців, англоафриканерів, аме­риканців.

Політична дезінтеграція колоніальних імперій призвела до того, що у результаті неповного засвоєння автохтонами мов панівних етносів утворилися креольські мови. У них дуже помітний вплив мов місцевого населення. Але такі мови не можна вважати змі­шаними чи гібридними, бо за граматичною будовою вони нале­жать до індоєвропейських. Так, на основі португальської мови сформувались кабовердійська і сантомійська мови, на основі фра­нцузької – гаїтянська, мартинікська, гваделупська, тринідадська, гвіанська, на основі англійської — гайянська, ямайська, барбадоська, багамська, суринамська та ін. Хоч кожна з креольсь­ких мов пов'язана з якоюсь із індоєвропейських, стверджувати етнічну близькість їх носіїв з європейськими етносами не можна.

За рівнем спорідне­ності генеалогічна класифікація групує мови у сім'ї, у сім'ях виділяє гілки, у гілках – групи, у групах – підгрупи. При цьому мовознавці виявили кілька мов, які не виявля­ють генетичних зв'язків з іншими. Такі мови виділено в окрему групу ізольованих (самостійних) мов.

Формування мовних сімей нерозривно пов'язане з розселенням людських спільнот у часи пізнього палеоліту і мезо­літу. Розширення ойкумени спричинило дроблення людських спі­льнот та їх мов, а господарське і культурно-побутове освоєння ними нових територій прискорило їх розвиток у самостійні етноси. Вод­ночас господарсько-культурні, міжетнічні та політичні контакти сусідніх етносів завжди стимулюють мовні запозичення. Найбільш близькі мови у тих сусідніх етносів, котрі пов'язані спільністю походження чи тривалого співжиття у межах одного регіону. У поодиноких випадках мови близькі і в тих етносів, які живуть далеко один від одного (наприклад, угорців і мансі, якутів і азер­байджанців, монголів і калмиків, яванців і малагасійців). Це по­яснюється тим, що названі етноси мають спільне генетичне корін­ня і в давнину жили на суміжних територіях.

З XX ст. все більше наростає значення офіційних, тобто дер­жавних мов. Особливо важливу роль вони відіграють у молодих африканських, азіатських і океанійських країнах, у яких племін­на мозаїка та недостатня соціальна розвиненість посилюють їх політичну дезінтеграцію. У таких країнах офіційними стали мови метрополій, якими володіє далеко не все населення. Так, у 21 африканській країні державною мовою є французька, у 19 - ан­глійська, у 5 країнах - португальська. Ці мови функціону­ють поряд з місцевими мовами.


2. Індоєвропейська сім'я етносів і мов

Етноси, які розмовляють мовами названої сі­м'ї, у минулому проживали лише в Європі та Південній і Захід­ній Азії, переважно на півострові Індостан. З часів великих гео­графічних відкриттів індоєвропейці колонізували Сибір і Дале­кий Схід, Америку, Австралію, Південну Африку, острови Океа­нії. Нині індоєвропейськими мовами розмовляє понад 50 % насе­лення Землі. Нині індоєвропейські етноси не усвідомлю­ють своєї етнічної спорідненості, а їх мови далекі між собою. У складі мовної сім'ї виділяють мовні групи:



Індоарійська група. Найдавніші літературні пам'ятки давньоіндійською мовою (санскрит) датуються І тис. до н.е. Сучасними новоіндійськими мовами розмовля­ють такі етноси: хіндустанці, бенгальці, біхарці, пенджабці, маратхі, раджахстанці, непальці, кашмірці, мальдівці, цигани та ін.

Іранська група. Найдавніші літературні пам'ятки, що дату­ються І тис. до н.е., були написані давньоперською і авестійсь­кою мовами. Новоіранськими мовами нині розмовляють такі етноси: пуштуни (афганці), перси (іранці), ку­рди, белуджі, таджики, осетини та малочисельні памірські етноси.

Вірменська група представлена єдиною вірменською мовою.

Грецька група. Представлена єдиною грецькою мовою в її історичному розвитку: давньогрецькою, середньогрецькою і но­вогрецькою.

Романська (італійська) група. До неї належить мертва латинська мова, що була відома з І тис. до н.е. Після розпа­ду Римської імперії з діалектів латинської мови сформувалися романські мови, якими нині в Європі розмовляють італійці, фран­цузи, португальці, іспанці, сардинці, реторомани, галісійці, ка­талонці, провансальці, румуни, молдовани, валлони, італошвейцарці, мартиніканці, санмаринці, андоррці, монегаски.

В Африці – креоли, реюньйонці, маврикійці, кабовердійці, сейшельці.

В Америці – бразильці, мексиканці, аргентинці, колумбійці, венесуельці, перуанці, чилійці, еквадорці, болівійці, уругвайці, кубинці, домініканці, гаїтянці, сальвадорці, пуертори­канці, гондурасці, гватемальці, нікарагуанці, костариканці, канарці, гваделупці, мартиніканці, антильці, гві­анці, франкоканадці.

Кельтська група представлена мертвими ілліро-фракійськими та живими кельтськими мовами. Живі кельтські мови – ірландська, галльська, британська, уельська.

Германська група включає мови шведів, датчан, норвежців, фарерців, ісландців, нім­ців, австрійців, германошвейцарців, англійців, голландців, фламандців, шотландців, європейських євреїв (ідіш), ельзасців, ольстерців, люксембуржців.

В Африці – африканери (бури), метиси (кольорові), креоли Сьєрра-Леоне, ліберійці.

В Австра­лії і Океанії – англоавстралійці, англоновозеландці.

В Америці – американці США, англоканадці, ямайці, тринідадці, гайянці-креоли, барбадосці, антильці, багамці, сент-луїсці, суринамці-креоли, гренадці, сентвінсентці, белізці, віргінці, антигуанці, домініканці, бермудці.

Албанська група представлена єдиною албанською мовою.

До слов'янської групи належить старо­слов'янська літературна мертва мова. Сучасні представники: українці, білоруси, росіяни, поляки, чехи, словаки, лужичани, болгари, серби, хорвати, боснійці, словенці, македо­нці.

До балтійської групи належать мертва прусська мова та литовська і латвійська живі мови.
3. Семіто-хамітська (афразійська, афро-азіатська) сім'я ет­носів і мов

Семіто-хамітська мовна сім'я складається з 5 груп. Окре­мі з мовних груп розійшлись дуже давно, тому спорідненість між ними виявляється значно слабше, ніж між індоєвропейсь­кими мовами.



Єгипетська група. Її розквіт і поширення припадає на часи Стародавнього Єгипту. Новоєгипетська мова зникла з ужитку в XVII ст. До нас дійшла лише пізня її форма – коптська мова, якою ведуть бого­служіння єгиптяни-християни. Нинішні копти – етноконфесійна група арабізованих нащадків давньоєгипетського населення, які розмовляють уже на одному з діалектів арабської мови.

Семітська група. Східна (арамейська) підгрупа семітських мов представлена такими мертвими мовами: акадською, якою розмовля­ло населення Стародавньої Ассирії та Вавилону (клинописні напи­си Ш – ІІ тис. до н.е.); фінікійською, давньоєврейською, арамейською. У ході арабських завоювань вони були витіснені, а арамейські етноси арабізовані. Нині мовами східної підгрупи семітських мов розмовляють лише євреї Ізраїлю та ассирійці. Перші, розбудував­ши національну державу Ізраїль, створили на основі староєврей­ської мови новоєврейську мову іврит, що стала державною.

Західна підгрупа семітських мов представлена значною кіль­кістю мов. Найпоширенішою з них є арабська мова, якою нині розмовляють іракські, єменські, саудівські, сирійські, палестин­ські, ліванські, йорданські, оманські, кувейтські, бахрейнські, катарські, єгипетські, алжирські, марокканські, суданські, ту­ніські, лівійські араби, араби Об'єднаних Арабських Еміратів, маври (араби Західної Сахари). Крім того, мовами західної підгрупи семітських мов розмовляють амхара (ефіопи), євреї Магрібу, мальтійці та ін.

Берберська група корінні етноси Північної Африки в Атласних горах та в оазисах, зокрема бер­бери, туареги.

Кушитська група корінні етноси середньої течії р. Ніл та півострова Сомалі: ороми, сомалійці та ін.

Чадська група хауса та інші етноси Схід­ного і Західного Судану. Мова хауса виконує роль мови міжетнічного спілкування, і нею нині розмовляє понад 30 млн. осіб.
4. Інші сім'ї етносів і мов

Картвельська сім'я включає лише грузинську мову. Вона має 17 діалектів, кожним з яких розмовляє окремий субет­нос: аджарці, гурійці, імерити, кахетинці, месхи, інгилійці (в Азербайджані), ферейдинці (в Ірані), імерхевці (в Туреччині) та ін.

Північнокавказька сім'я – абхази, абазини, адигейці, кабардинці, черкеси, чеченці, інгуші, аварці, лезгини та ін.

Дравідська сім'я своїм корінням сягає у часи доіндоєвропейської Індії. Найчисельніші ет­носи сучасності – таміли, каннари, телугу та ін.

Уральська сім'я включає 2 мовні групи:

Фінно-угорська група – мови фіннів, каре­лів, естонців, саам­ів, мордовців, марійців, комі, удмур­тів, угорців, ханти, мансі.

Самодійська група ненці, нганасани, селькупи та інші малочисельні етноси Крайньої Півночі Російської Федерації.

Алтайська сім'я об’єднує 3 групи мов:

Тюркська група - чу­ваші, татари, башкири (етноси Поволжя); казахи, киргизи, туркмени, узбеки (етноси Середньої Азії); азербайджанці, турки, карачаївці, балкарці, кара­їми, гагаузи (переважно етноси Кавказу); хакаси, тувинці, уйгури, алтайці, якути (етноси Сибіру).

Монгольська група – монголи, буряти, калмики.

Тунгусо-маньчжурська група маньчжури, евенки, евени, нанайці, удегейці, орочі.

Чукотсько-камчатська сім'я локалізується на крайньому північному сході Сибіру – чукчі, коряки, ітельмени.

Ескімосько-алеутська сім'я включає ескімоську і близьку їй алеутську мови. Їх но­сії розселені на величезних просторах Крайньої Півночі Амери­ки (включаючи Гренландію), Алеутських островів та Далекого Сходу.

Сіно-тібетська сім'я включає 3 мовні групи. Їх мовами розмов­ляють народи Східної, частково Центральної і Південно-Східної Азії.

Китайська група є найбільшою. Включає китайську і дунган­ську мови, а також 7 діалектів. Між ними такі значні відмінності, що, розмовляючи різними діалектами, китайці бу­дуть погано розуміти один одного.

Центральна група - м'янми, тибетці та інші етноси.

Південно-східна група (західногімалайська) група – мови нечисленних етносів Гімалаїв.

Австроазіатська сім'я поширена у Південно-Східній і Південній Азії - в'єти, кхмери та ін.

Паратайська сім'я – етноси Індокитаю, пів­дня Китаю: сіамці, лао, чжуани та ін.

Австронезійська (малайсько-полінезійська) сім'я – етноси, розсе­лені на величезних просторах Південно-Східної Азії, Океанії та Мадагаскару: індонезійці, філіппінці, малайці, малагасійці, фіджійці, маорі, самоанці, тонганці, таїтяни, туамотуї, тувалійці, гавайці, кірибати, маршальці та ін.

Андаманська сім'я – малочисельні етноси Андаманських островів.

Папуаська сім'я охоплює від 700 до 1000 мов, які не виявляють значної спорідненості. Виділення їх в окрему сім'ю чисто умовне. Мовознавці схильні членувати папуаські мови на 11 самостійних мовних сі­мей та виділяти ще 8 самостійних мов. На територіях поширен­ня папуаських мов проживає кілька сотень малочисельних етно­сів. Назва "папуаси" не несе ні етнічного, ні мовного навантаження, походить з яванської (індо­незійської) мови, в якій слово папува – «кучерявий».

Австралійська сім'я включає мови корінних етносів Австралії, які не виявляють між собою значної генетичної близькості. Одні лінгвісти налічують 500, ін­ші – 200 австралійських мов, що групуються у 26 мовних сімей чи груп.

Нігеро-кордофанська (конго-кордофанська) сім'я поширена у більшості африканських етносів південніше Са­хари. Налічує понад 200 етносів: руанди, малавійці, зулуси, суахілі, йоруба, фульбе, малінке та ін.

Ніло-сахарська сім'я – дінки, нубійці, тубу, масаї, пігмеї та ін.

Койсанська сім'я об'єднує бушменські і готтентотські мови, якими розмовляють малочисельні етноси Південної Африки – бушме­ни, готтентоти.

Мови індіанців Америки. Американський дослідник Дж. Ґрінберг об'єднує їх у 9 груп і одну ізольовану мову тараска в Мексиці. Оскільки не всі індіанські мови достатньо вивчені, то найчастіше групують не стільки мови, скільки етно­си за ступенем їх етнографічно-лінгвістичної та географічної бли­зькості.

Індіанці Північної і Центральної Америки – навахи, атапаски, апачі, тлинкіти, алгонкіни, сіу, чірокі, іро­кези, дакоти, оседжі, майя, ацтеки та ін.

Індіанці Південної Америки кариби, араваки, кечуа, аймара, араукани, гуарани та ін.

Самостійні (ізольовані) мови. Серед величезної кількості мов виділяється кілька таких, які не виявляють генетичних зв'язків з іншими. Нині в Європі до таких мов відносять баскську; в Азії – японську, корейську, айнську (о. Хоккайдо), бурушську (в Кашмірі), юкагірську, нівх­ську, кетську (в Сибіру); в Америці – тараска (у Мексиці), зуні (у штаті Нью-Мехіко).
Контрольні запитання:

  1. В чому полягає суть етнолінгвістичної класифікації?

  2. Назвіть мовні групи індоєвропейської мовної сім`ї та етноси, що належать до цих груп.

  3. Назвіть мовні групи семіто-хамітської мовної сім`ї та етноси, що належать до цих груп.

  4. Які мови не належать до жодної мовної сім`ї?

  5. Чим можна пояснити велику різноманітність мовних сімей на відносно невеликих територіях Кавказу, Південно-Східної Азії, Нової Гвінеї та деяких інших регіонів?


Література:

  1. Кафарський В.І., Савчук Б.П. Етнологія. Підручник. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – 432 с.

  2. Лобжанидзе А.А., Горохов С.А., Заяц Д.В. Этногеография и география религий. – М., 2005.

  3. Тиводар М. Етнологія: Навч. посібн. – Львів: Світ, 2004. – 624 с.



Теми семінарських занять


з/п


Тема

Кількість

годин


1

Історико-географічні дослідження в Україні

2

2

Географічні аспекти заселення Землі людиною

2

3

Історико-географічний аналіз взаємодії суспільства і природи на території України

2

4-5

Географія стародавніх цивілізацій

4

6

Концепції етногенезу

2




Разом

12

Семінар 1. Історико-географічні дослідження в Україні

Мета: виявити історичні особливості географічного вивчення території України.

І. Питання для обговорення:

  1. Описи Скіфії Геродота.

  2. Давньогрецькі та давньоримські дослідники України.

  3. Географія України у візантійських джерелах.

  4. Україна у працях арабських географів.

  5. Географічні знання про українські землі в середньовіччі.

  6. Статистико-географічні описи України у ХVІІІ – ХІХ ст.

  7. Сучасні історико-географічні дослідження України.

ІІ. Запитання:

  1. Чому давньогрецькі вчені приділяли підвищену увагу дослідженню території України?

  2. Які давньогрецькі та давньоримські дослідники вивчали територію України?

  3. Яка роль Візантії у соціально-культурному розвитку Київської Русі?

  4. Чому інтерес до вивчення території України зріс у середині ХVІІ ст.?

  5. Який зміст мали статистико-географічні описи України у ХVІІІ – ХІХ ст.?

Семінар 2. Географічні аспекти заселення Землі людиною

Мета: розкрити особливості заселення Землі первісними людьми.

І. Питання для обговорення:

  1. Географічні осередки появи первісної людини.

  2. Роль природно-географічних факторів в еволюції людини.

  3. Причини міграцій первісних людей.

  4. Заселення і освоєння материків.

ІІ. Запитання:

  1. Які існують теорії стосовно географічних ареалів походження людини?

  2. Які були причини міграцій первісних людей?

  3. Як відбувалося заселення Америки та Австралії?

  4. Що дозволило первісним людям заселити майже всі материки?



Семінар 3. Історико-географічний аналіз взаємодії суспільства

і природи на території України

Мета: виявити особливості господарського освоєння території України.

І. Питання для обговорення:

  1. Заселення території України.

  2. Трипільська культура.

  3. Грецькі колонії в Північному Причорномор’ї.

  4. Степові народи на території України (кіммерійці, скіфи, сармати).

  5. Розселення слов’янських племен на території України.

  6. Господарське освоєння території Київської Русі.

  7. Господарське освоєння українських земель в ХІV – середині ХVІІ ст.

  8. Особливості соціально-економічного розвитку та екологічного стану українських земель під владою Росії та Польщі, Австро-Угорщини.

  9. Взаємодія суспільства і природи в Україні в радянські часи.

  10. Сучасний стан взаємодії суспільства і природи в Україні.

ІІ. Запитання:

  1. Як відбувалося заселення території України?

  2. Яке значення трипільської культури для культурного розвитку наступних етносів на території України?

  3. Які причини заснування грецьких колоній у Північному Причорномор’ї?

  4. Як відбувалося заселення території України степовими народами (кіммерійцями, скіфами, сарматами)?

  5. Як відбувалося розселення слов’ян по території України?

  6. Які були основні заняття населення Київської Русі?

  7. Які риси господарського освоєння українських земель в ХІV – середині ХVІІ ст.?

  8. Які особливості соціально-економічного розвитку українських земель під владою Росії з середини ХVІІ ст.?

  9. Які загальні риси господарського розвитку України в радянські часи?



Семінар 4-5. Географія стародавніх цивілізацій

Мета: охарактеризувати географічні умови виникнення стародавніх цивілізацій та виявити особливості їх господарства і культури.
І. Питання для обговорення:

  1. Цивілізації Межиріччя (Месопотамії).

  2. Цивілізація Стародавнього Єгипту.

  3. Цивілізації Стародавньої Індії.

  4. Цивілізації Стародавнього Китаю.

  5. Мінойська цивілізація (о. Кріт).

  6. Цивілізація Стародавньої Греції.

  7. Цивілізація Стародавнього Риму.

  8. Цивілізація майя.

  9. Цивілізація ацтеків.

  10. Цивілізація інків.

Методичні вказівки: Звернути увагу на географічні аспекти розвитку стародавніх цивілізацій: природні умови та ресурси територій, зумовлені ними види господарської діяльності, характер взаємодії суспільства з навколишнім природним середовищем.
ІІ. Запитання:

  1. Які були природні передумови виникнення ранніх цивілізацій у Межиріччі?

  2. Що сприяло найбільш тривалому існуванню цивілізації в Єгипті?

  3. Які екологічні наслідки мала цивілізація в долині р. Інд?

  4. Як природні фактори визначали політичний устрій Стародавнього Китаю?

  5. Які причини розквіту та загибелі Мінойської цивілізації?

  6. Як природно-географічні умови впливали на розвиток давньогрецької цивілізації?

  7. Які спільні риси перших Американських цивілізацій?

  8. В чому відмінність цивілізацій Центральної та Андської Америки і цивілізацій Пн. Африки та Азії?

  9. Як природні умови та тип господарства визначали політичний устрій ранніх держав?

  10. З чим пов’язаний занепад стародавніх цивілізацій?



Семінар 6. Концепції етногенезу

Мета: розкрити зміст концепцій етногенезу, виявити їх відмінності.

І. Питання для обговорення:

  1. Відмінність у змісті понять «етнос», «народ», «нація».

  2. Ознаки виділення етносів.

  3. Зміст поняття «етногенез». Концепції етногенезу, їх сутність.

  4. Етнічні процеси, їх сутність.

  5. Сутність енергетичної концепції етногенезу Л. Гумільова.

  6. Поєднання ландшафтів як місцерозвитку етносів.

  7. Поведінка етносу в різних фазах етногенезу.

  8. Взаємодія етносу з природним ландшафтом в залежності від фази етногенезу.

ІІ. Запитання:

  1. У чому відмінність понять «етнос», «народ», «нація»?

  2. За якими ознаками розрізняють етноси?

  3. Який зміст поняття «етногенез»?

  4. Які існують концепції етногенезу?

  5. У чому сутність соціально-історичної та біосоціальної концепцій етногенезу?

  6. Що покладено в основу енергетичної концепції етногенезу?

  7. Як поводить себе етнос у різних фазах етногенезу?

  8. Як змінюється відношення етносу до ландшафту у різних фазах етногенезу?



Теми практичних занять


з/п


Тема

Кількість

годин


1

Походження і географія людських рас

2

2

Етнічний і мовний склад населення світу

2

3

Релігійний склад населення світу

2




Разом

6



Практична робота 1. Походження і географія людських рас

Завдання:

  1. За даними таблиці розрахувати питому вагу населення кожної раси в регіонах світу:

Раси

Світ

Європа

Азія

Африка

Америка

Австралія і Океанія

млн. осіб

%

млн. осіб

%

млн. осіб

%

млн. осіб

%

млн. осіб

%

млн. осіб

%











































  1. За даними таблиці (у %) побудувати кругові секторні діаграми:

    1. Расовий склад регіону (по варіантах): І – Азія, ІІ – Африка, ІІІ – Америка;

    2. Регіональний розподіл раси (по варіантах): І – європеоїдна, ІІ - монголоїдна, ІІІ – негроїдна.

  2. Зробити аналіз побудованих діаграм.

  3. На контурній карті світу скласти картосхему «Географія людських рас»: позначити великі, малі і перехідні раси.




Практична робота 2. Етнічний і мовний склад населення світу

Завдання:

  1. На контурній карті позначити мовні сім’ї і найбільші мовні групи етносів світу (за матеріалами навчально-методичного комплексу, лекція 9).

  2. Охарактеризувати етнічний склад населення країни, географію найбільших етнічних груп на її території, особливості їх способу життя. Зазначити райони проживання корінного етносу за межами досліджуваної країни.

Варіанти: І – Іспанія, ІІ – Індія, ІІІ – Іран, IV – Китай, V – Нігерія.

Практична робота 3. Релігійний склад населення світу

Завдання:

  1. За даними таблиці побудувати діаграму релігійного складу населення світу.

    Християнство

    Іслам

    Буддизм

    Національні релігії

    Інші вірування

    Католики

    Православні

    Протестанти

    Суніти

    Шиїти










  2. На контурну карту нанести регіони поширення світових і національних релігій.

  3. Проаналізувати таблицю «Релігійний склад населення країн світу». Які країни мають найбільш мозаїчну релігійну структуру? Чим це можна пояснити?



теми для Самостійної роботи


з/п


Назва теми

Кількість

годин


1

Теоретичні та методологічні основи історичної географії

8

2

Природно-географічні чинники антропогенезу, заселення Землі людиною

8

3

Походження і географія людських рас

8

4

Взаємодія людини і природи на ранніх етапах розвитку людського суспільства

8

5

Зародження стародавніх цивілізацій

8

6

Поняття про етнос та етногенез

8

7

Концепція етногенезу Л.М. Гумільова

8

8

Культурно-господарська адаптація етносів до природних умов

8

9

Етнолінгвістичний склад населення світу

8




Разом

72



питання для контрольних робіт

(заочне відділення)

  1. Становлення і розвиток історичної географії як науки.

  2. Вплив природних умов на еволюцію людини як біологічного виду.

  3. Освоєння географічного простору первісними людьми.

  4. Класифікації рас.

  5. Географія європеоїдної раси.

  6. Географія монголоїдної раси.

  7. Географія негроїдної раси.

  8. Географія австралоїдної раси.

  9. Географія перехідних рас.

  10. Вплив первісних людей на природне середовище в палеоліті.

  11. «Неолітична революція» як зміна способу використання природних ресурсів.

  12. Географія первісного землеробства і скотарства.

  13. Етапи виникнення цивілізацій в залежності від рівня освоєння географічного простору (за Л.І. Мечниковим).

  14. Цивілізації Межиріччя.

  15. Цивілізація Стародавнього Єгипту.

  16. Цивілізації Стародавньої Індії.

  17. Цивілізації Стародавнього Китаю.

  18. Мінойська цивілізація.

  19. Цивілізація Стародавньої Греції.

  20. Цивілізація Стародавнього Риму.

  21. Цивілізація майя.

  22. Цивілізація ацтеків.

  23. Цивілізація інків.

  24. Трипільська культура.

  25. Концепції і теорії етногенезу.

  26. Енергетична концепція етногенезу Л.М. Гумільова.

  27. Український етногенез.

  28. Етнічні процеси.

  29. Міжетнічні відносини і конфлікти.

  30. Господарсько-культурні типи.

  31. Етнолінгвістичний склад населення Землі.

  32. Психологічні особливості народів світу.

  33. Географія світових релігій.

  34. Географія національних релігій.



ТИПОВІ ПИТАННЯ ТЕСТОВОГО КОНТРОЛЮ
1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка