Історична географія з основами етнографії: Навчально-методичний комплекс. Харків, 2010. 73 с



Сторінка6/8
Дата конвертації28.12.2016
Розмір1.15 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

1. Предмет дослідження етнографії, етнології

Термін етнографія походить від грец. етнос – народ, плем’я, група, графо – пишу. Буквально це означає народоопис. Першим вжив цей термін німецький письменник Й. Зоммер у 1607 р. для опису елементів традиційної культури різних народів. У ХІХ ст. цей термін активно використовується в європейських країнах, де з`являються етнографічні об’єднання та видання, які вивчають походження, культуру та побут народів світу, їх розселення та етнокультурні взаємовпливи.

Таке визначення етнографії (народоопис) правомірне лише стосовно початкової стадії її розвитку, коли основна увага приділялася збиранню, фіксації та опису фактичного матеріалу. Коли ж вона почала формуватися як наука, стало необхідним і теоретичне осмислення – відповідно, з’явилася й друга назва – етнологія – народознавство (логос – поняття, вчення), що утвердилася в деяких країнах Заходу в середині ХІХ ст. Термін «етнологія» вперше вжив у 1784 р. А. Шаван для вивчення цивілізаційного розвитку народів. Намагання пояснити расові, психологічні, культурні та інші особливі й загальні риси розвитку народів зумовило поширення у другій половині ХІХ ст. різних концепцій, теорій, шкіл, які почали поступово складатися в єдину етнологічну науку.

В Україні терміни етнографія і етнологія спочатку використовувалися як однозначні чи близькозначні поняття. Після утвердження державної незалежності домінуючим став термін етнологія. В Англії етнографічна наука називається соціальна антропологія, в США – культурна антропологія.



Отже, етнографія – наука, яка вивчає культурно-побутові характеристики народів світу, а також проблеми їх походження, розселення та взаємовідносин між ними.

Етнологія – наука про походження та життєзабезпечення етносів (тобто їхні головні ознаки, типи стосунків, розселення, культурні особливості, етнічна ідентифікація і самосвідомість тощо).

За Л.М. Гумільовим, етнологія – географічна наука, яка вивчає становлення етносфери Землі як результат процесів етногенезу в історичну епоху.



Етнос – історично усталена на певній території стійка біосоціальна сукупність людей, що має відносно стабільні спільні риси та особливості культури і мови, а також усвідомлює свою внутрішню єдність та відмінність від інших спільнот (самосвідомість), що зафіксовано в самоназві (етнонім).

Головні ознаки етносів:

1. Антропологічний (расовий) тип – обов’язкова передумова виникнення та формування етносу, але на пізніх стадіях етногенезу расові ознаки поступово втрачають свою обов’язкову ідентифікуючу роль внаслідок етнічної фіксації.

2. Етнокультурні характеристики (мова, релігія, традиції, обряди, звичаї, норми поведінки, фольклор). З-поміж різних культурних ознак чи як окрему самостійну ознаку завжди виділяють мову.

3. Етнічна свідомість (самосвідомість) – забезпечує поділ і протиставлення «своїх» та «чужих» за принципом «ми» не такі, як «вони», а також засвідчує, що члени етнічної спільноти розуміють (усвідомлюють) і поціновують свою приналежність до неї. Назовні така ідентифікація проявляється насамперед у самоназві – етнонімі.

4. Психологічні особливості – відображають сутність етнічного характеру, що є сукупністю складних індивідуальних і загальних (колективних) психічних процесів і механізмів.

5. Єдність території як необхідна передумова виникнення етносу, забезпечує і його фізіологічне відтворення і цілісне формування унікальних етнокультурних, етнопсихологічних рис. Однак сталість і стабільність територіальних кордонів не є обов’язковими на пізніших етапах існування етносу, який може виникнути в одному регіоні, а згодом переміститися на іншу територію.



Етногенез (грец. дослівно походження народу) – процес зародження і формування людських утворень. Вперше термін „етногенез” ввів у 20-х рр. ХХ ст. радянський мовознавець М.Я. Мар, а сама проблема найактивніше розроблялася вченими СРСР.

Проблеми етногенезу – одні з найскладніших в сучасній науці. Це спричинено тим, що етнічна історія народів зумовлена взаємодією антропологічних, лінгвістичних, демографічних, господарсько-культурних, психологічних та інших чинників. Це зумовлює тісний зв’язок етнографії з іншими науковими дисциплінами, як гуманітарними, так і природничими: історією, археологією, культурологією, соціологією, антропологією, географією. В багатьох країнах етнографія є субдисципліною географії. На стиках з етнографією виникли і розвиваються суміжні дисципліни: етнолінгвістика, етносоціологія, етногеографія, етнопедагогіка, етнопсихологія та ін.


2. Концепції етногенезу

Нині в етнології розроблені наступні концепції етногенезу.



Радянська концепція етногенезу, що ґрунтувалася на марк­систському вченні про суспільно-економічні формації і теорію класової боротьби, виглядає чи не найбільш «стрункою» і зрозу­мілою, її наріжним положенням є теза про відповідність кожно­му суспільному ладові певного типу етнічного утворення (зрілості): у первіснообщинній формації склалися рід і плем'я; при рабовласницькій та феодальній — народність; при капіталі­стичній – нація, а комуністичній формації повинно відповідати інтернаціональне братерство народів, у якому зникнуть класові та інші (отже, й етнічні) відмінності. Побудована на штучних те­оретичних постулатах та ідеологічних догмах, ця схема перепов­нена внутрішніми суперечностями. Зокрема, двом різним класо­вим формаціям (рабовласницькій та феодальній) чомусь мав відповідати один тип етнічної спільноти — народність, а нація відразу оголошувалася «історично відносним» та «реакційно-кон­сервативним» явищем, тому вона повинна була поступитися вже насправді примарливому та надетнічному утворенню — «все­людському братерству» тощо. Сама практика світового суспільного розвитку доводить, що етнічна самобутність була і ще тривалий час залишатиметься важливим фактором суспіль­ного розвитку та найвиразнішою ознакою виокремлення (іден­тифікації) людських спільнот та окремих соціумів.

Соціокультурна концепція Ю. Бромлея загалом не виходить за межі марксистсько-ленінського вчення, проте вона не є суцільно заідеологізованою, оскільки вміщує низку теоретичних розро­бок, важливих для розуміння феномена етносу та етногенезу.

Ю. Бромлей обґрунтував соціокультурний (соціоісторичний) підхід до проблеми етногенезу. Він розглядав етнічні утворення як соціаль­но-історичні категорії, доводячи, що їх виникнення та форму­вання зумовлюється не біологічними законами природи, а спе­цифічними законами розвитку людства. Маючи єдині біологічні ознаки, людство розпадається на етноси, відмінності між якими визнача­ються, насамперед, особливостями соціальної організації.

Для обґрунтування своєї теорії Ю. Бромлей висунув два базові поняття — «етнос» і «етнікос», які у «широкому» та «вузь­кому» значеннях розкривають природу етнічних утворень. Під етносом він розумів особливий тип соціальної групи, форму колективного співжиття людей, здатну до багатовікового існу­вання завдяки самовідтворенню. Це доволі абстрактне форму­лювання конкретизувалося чіткішим визначенням етнікоса як історично сформованої на певній території сукупності людей, яким притаманні спільні, відносно стабільні особливості мови, культури, психіки, а також усвідомлення своєї єдності та відмінності від інших подібних утворень (самосвідомість), що зафіксовано у самоназві (етнонімі).

У літературі з проблем етнічного розвитку широко викори­стовується запроваджене Ю. Бромлеєм поняття «етносоціальний організм» («есо»), яке відображає взаємозв'язок етнічного та соціально-економічного факторів, а також соціоісторичну етапність розвитку етносу. Заперечуючи роль біологічного фак­тора в етнотворенні, він доводив, що й ендогамія зумовлена не стільки природними, скільки суспільними явищами (звичаї, мова, релігія тощо). Вчений правильно розумів природу людсь­ких рас, але, виходячи зі своїх соціологізаторських принципів, заперечував, що «расова єдність» є обов'язковою ознакою етні­чної спільноти.



Біосоціальна концепція етногенезу ґрунтується на поєднанні соціально-історичних та біологічних (популяційних) чинників. Еволюція виду Homo sapiens ніколи не припинялась, але перейшла зі сфери філогенезу в етногенез. (Філогенез – історія розвитку живих організмів, він перебудував біологічну природу і зовнішні антропологічні риси людини).

Кожен етнос, як і будь-яка біологічна популяція, має ареал поширення і складні зв’язки з навколишнім природним середовищем. Найповніше це проявляється у господарсько-культурній історії, побуті та етнічній свідомості. Все це вимагає розглядати етногенез як сукупність господарських, культурних, історичних та природних процесів (повільних і непомітних чи вибухових і стрибкоподібних).

На початковому етапі людської історії расогенез і етногенез були нерозривно пов’язані з антропогенезом і проходили паралельно. Ранній етап етногенезу пов’язується з появою екзогамних доплемінних етнічних груп епохи палеоліту. Їх об’єднували традиції виготовлення знарядь праці, спільна мова, первісна самосвідомість, протиставлення себе чужим.

В післяльодовикову епоху (мезоліт) формуються протоетноси – групи рухливих племен, що складали діалектну і культурну спільність, були пов’язані кровною спорідненістю, дружніми зв’язками, обрядами, звичаями – тобто мали етнічну самосвідомість.

В епоху неоліту – енеоліту, при переході до виробляючого господарства, виникненні постійних поселень формуються розширені соціальні групи - етноплемена, що мають етнічну територію, мову, самосвідомість, самоназву, свята і обряди.

З епохи неоліту ендогамія визначає межі всіх сформованих етнічних спільнот від племені до сучасних етнонацій. Вона посилювала кровну спорідненість та культурно-побутову єдність членів племені.

Винайдення металів, технічні досягнення, соціально-економічні та політичні перетворення, швидке зростання населення та ін. зумовили формування складних територіальних соціально-політичних спільнот у вигляді союзів племен і ранньодержавних утворень. Тривале співіснування в межах одного політичного утворення, спільність економічних інтересів, переважання шлюбної та соціально-економічної ендогамності поступово посилювало єдність племен і перетворювало їх у складні етнотериторіальні спільноти – етноси.

Енергетична концепція етногенезу сформована Л. Гумільовим. Етнос розглядається як біофізична реальність, підпорядкована законам біосфери і залучена до всіх процесів, що в ній відбуваються.
3. Структура етнічних утворень

Наріжною ознакою структури ет­нічних утворень є їхня ієрархічна субпідрядність, яка у верти­кальному розгалужені визначається такими рівнями:

І. Власне етнічний рівень – представлений етніч­ними спільнотами (суспільностями). Етнічним спільнотам притаманні такі риси і характеристики, як власна самоназва, зв'язок із конкрет­ною територією (рідним краєм), спільна історична пам'ять та міф про спільних предків, наявність одного або кількох спільних етнокультурних елементів (мова та ін.), а також почут­тя внутрішньої солідарності серед більшості її членів. Чим більша кількість названих ознак властива певній групі населен­ня, тим краще вони відповідають ідеальному типу етнічних спільнот. Наявність названого комплексу рис визначає сутність такого поняття, як етнічна ідентифікація (самоідентифікація), яка проявляється у свідомому зарахуванні особи до певної етнічної спільноти та протиставленні на цій основі «своїх» («нас») – «чужим» («іншим»).

2. Мікрорівень – представлений найнижчими лан­ками етнічної спільноти – етнофорами (індивідами - носія­ми етнічних ознак), а також сім'ями, що є основними первин­ними етносоціальними групами, в яких відбувається відтворення фізіологічних і культурних ознак етносу. Згідно з визначенням Ю. Бромлея, це є «найменші складові частини основної етнічної одиниці, що становлять межу її подільності».

3. Макрорівень – представлений субетносами, тобто, буквально, «неголовними одиницями», що підпорядковані основній етнічній спільноті. В науковій практиці вони нерідко ототожнюються з етнографічними групами, які ви­никають усередині етносу та, усвідомлюючи свою єдність з ним, вирізняються специфічними рисами традиційно-побутової куль­тури (житло, фольклор, їжа, одяг тощо), мовними діалектами та мають менш виражені етнічні властивості. Таке ото­тожнення не може сприйматися однозначно, але сучасні науко­во-теоретичні розробки поки що не дозволяють ні чітко розді­лити ці два поняття, ні вживати їх як синонімічні.

Поява етнографічних (субетнічних) груп як елементів внут­рішньої структури етносу виразніше простежується до періоду за­родження капіталістичних відносин, які суттєво вплинули на сти­рання відмінностей етнорегіональних утворень. Їхнє виникнення та існування зумовлювалося, перш за все, особливостями госпо­дарської системи, тривалим проживанням на локальній території, де природно-географічні бар'єри (гори, ріки, ліси) відгороджували від основного етнічного масиву, сімейними міграціями на нові терени тощо. Збереження таких груп зумовлювалося комплексом суспільно-політичних, релігійних та інших факторів. Яскравими представниками субетнічної культури в українському етносі були козаки, в російському – помори, старообрядці тощо.

Багато субетнічних груп поступово пере­творилися на реліктові форми головних етнічних суспільностей. Окреме місце займають субетноси, що виникли на основі расо­вих груп, зокрема північноамериканські негри, яких сучасні вчені часто вважають субетнічною групою американської нації.

Субетноси відіграють важливу і дещо суперечливу роль в етнічній структурі суспільства: зберігаючи свою приналежність до етносу, вони можуть суттєво вирізнятися особливостями культурно-побутової сфери і поведінки, а нерідко й протистав­ляти себе головному етнічному оточенню. Проте, збільшуючи таким чином поліфакторність етносу, субетноси, як не парадок­сально, все ж надають його структурі більшої стабільності та гнучкості. Їхня самобутність та суперництво, як правило, не носять антагоністичного характеру, тому не порушують голов­ного етнічного моноліту, який лише зміцнюється завдяки збе­реженню внутрішньої етнографічної мозаїчності.

4. Метарівень – охоплює суперетноси, що також є доволі складною, багатофункціональною та суперечливою категорією етнології, яка відображає найвищий рівень етнічної ієрархії. Суперетнос являє собою етнічну систему, що скла­дається з декількох спільнот (етносів), які здебільшого форму­ються в одному регіоні та пов'язані між собою політичними, економічними, релігійними, ідеологічними та іншими чинника­ми.

Через багатовекторність контактів і зв'язків та наявність спільних рис (мова, релігія, культура, ментальність, стереотипи поведінки тощо) один етнос може входити до багатьох суперетносів, які мають найрізноманітніші рівні та прояви консолідації, наприклад, ісламський світ, слов'янський світ, індоєвропейська мовна сім'я та ін. Всередині цих систем часто нуртують гострі конфлікти, ведеться боротьба за досягнення домінуючого ста­новища або ж отримання належних прав для розвитку певно­го етносу. Окремі суб'єкти суперетносу усвідомлюють свою приналежність до цієї системи, хоча її внутрішні зв'язки та єдність є значно слабшими, ніж в етносі. На цій основі суперетноси виокремлюють і протиставляють себе іншим под­ібним утворенням.

Частина вчених-етнологів трактують суперетнос як надетнічну спільноту, застосовуючи такі поняття, як «суперетноси-імперії» (Римська імперія, Арабський халіфат, Китай, СРСР і т. ін.), як суперетнос арабізованих чи тюркомовних народів тощо.

Отже, у науці зали­шається відкритим комплекс питань щодо критеріїв та чин­ників, які об'єднують окремі етноси в суперетноси, проблеми внутрішніх взаємовідносин у суперетносах тощо.



Горизонтальна структура етносу відображає взаємозв'язок етнічного і соціального. В середині кожного етносу існують різні соціальні прошарки і класи, які, будучи його представниками, усвідомлюють свою етнічну єдність та протиставляють на цій основі «своїх» - «чу­жим». Але, з іншого боку, маючи відмінні соціальні інтереси, вони під своїм кутом сприймають спільні етнічні образи, ство­рюючи, таким чином, власне, притаманне кожній групі, етніч­не світосприйняття.

Суть зрізу горизонтальної структури етносу вдало передає схема англійського вченого Ентоні Сміта, який показав її у вигляді трьох концентричних кіл: ядра, маргіналь­ного прошарку та етнічних категорій.

До ядра входять представ­ники етносу, яким властивий найвищий ступінь самосвідомості. Це є етнофори, що проживають в країні (на території), де зосе­реджена основна частина етнічної спільноти, та сприяють куль­турній і фізіологічній репродукції етнічності.

До маргінального прошарку зараховують індивідів, які через постійні контакти з представниками інших етносів засвоюють їх культурні цінності й традиції. На цій основі формується подвійна етнічна мораль, яка проявляється в тому, що особа починає ідентифікувати себе з кількома етносами. Така маргіналізація найвиразніше прояв­ляється серед представників діаспор.

До етнічних категорій належать особи, які фактично втратили ознаки етнічності, тож на приналежність до свого етносу вказує лише їхнє походжен­ня (етнічні коріння).

Всі елементи вертикальної та горизонтальної структури етносу відзначаються динамічністю. Вони зазнають по­стійних змін, які можуть призводити до різного роду трансфор­мацій, наприклад, субетносу в етнос і, навпаки, етносу в суперетнос, маргінального прошарку в етнічну категорію тощо. Така рухливість і нестабільність структури етносу зумовлюється роз­маїттям етнічних процесів і явищ, що є одним з визначальних факторів етногенезу та етнотворення.


4. Етнічні процеси

Етногенез як сукупність соціально-культурних і біологічних процесів появи, буття і зникнення етносів проявляється в етнічних процесах, які фіксують послідовний розвиток етносів.



Поняття «етнічні процеси» з’явилося наприкінці ХІХ ст., але було обґрунтоване лише в 20-х рр. ХХ ст. У 60 – 70-х рр. ХХ ст. утвердилося два підходи до розуміння етнічних процесів: перший тлумачив їх як кардинальні зміни, що завершуються зміною етнічної самоідентифікації; другий розглядав їх лише як постійні еволюційні зміни.

Етнічні процеси – це різноманітні етнокультурні, етносоціальні і етнополітичні зміни рис і властивостей етнічних спільнот упродовж їх існування. Найшвидше змінюються соціально-економічні і політичні параметри етносів. Всі етнічні процеси поділяються на етнооб`єднуючі (інтеграційні) та етнороз`єднуючі (дезінтеграційні).

Етнооб`єднуючі процеси проявляються у злитті, зміцненні, зближенні, об’єднанні етнічних спільнот, які посилюють єдність усіх складових етносів. До них належать: етнічна консолідація, етнічна асиміляція та ін.

Етнічна консолідація – процес злиття, об’єднання кількох близьких за мовою і культурою етнічних спільнот у більш великий етнос, посилення його внутрішньої єдності, згладжування між його внутрішніми складовими.

Етнічна асиміляція – поглинання, розчинення самостійного етносу в середовищі іншого, звичайно більшого, більш розвинутого політично, економічно чи культурно. Внаслідок асиміляції відбувається зміна етнічної і культурної орієнтації та самоідентифікації.

Приклади моделей етнооб`єднуючих процесів:

Римська модель – племена латинян створюють свою державу, асимілюють підкорені народи, розширюють громадянство на всіх латино мовних і зараховують їх до римського етносу.

Києво-Руська модель – військово-політична сила консолідує в єдиній державі етнічно близькі східнослов’янські племена.

Французька модель – держава з її прагненням об’єднати певні території прискорила консолідацію романомовного, германомовного і кельтомовного населення в окремий етнос.

Німецька модель – глибокий племінний, культурно-побутовий і діалектний поділ германських племен зумовив складання кількох десятків феодальних держав, що об’єднались у «Священну Римську імперію германської нації», яка згодом стала Германською імперією.

Українська модель – державно і політично розчленований етнос прагнув соборності і власної державності.

Етнороз`єднуючі процеси розчленовують єдиний етнос чи етнополітичне утворення на кілька складових. До цих процесів належать: етнічна парціація, етнічна дисперсизація.

Етнічна парціація (лат. – частковий, окремий) – процес поділу єдиного етносу на кілька частин, кожна з яких набуває власної етнічності, майже не ототожнює себе зі своїм етнічним предком.

Етнічна дисперсія (лат. – розсіяний) – процес відокремлення від етносу окремих його частин, які не набули характеристик і властивостей самостійних етносів, а залишились чи стали субетносами або етнографічними групами.

Приклади моделей етнороз`єднуючих процесів:

Ісландська модель – переселенці-вікінги, освоївши безлюдну землю, відірвавшись від рідного краю, розвинулись в окремий етнос.

Іспанська модель – завойовники-конкістадори і переселенці, змішавшись з підкореними індіанцями, визначили етнічне обличчя нових іспаномовних етносів Латинської Америки.

Австрійська і молдавська модель – частина етносу, маючи власну державу, поступово формується в окремий етнос.

Сикхська модель – з конфесійної групи пенджабців розвинулась окрема етноконфесійна група, а на її основі сформувався сучасний сикхський етнос.



Контрольні запитання:

  1. Який предмет дослідження етнографії та етнології? В чому їх відмінність?

  2. З якими науками пов’язана етнологія?

  3. Що називається етносом? За якими ознаками виділяють етноси?

  4. Розкрийте сутність радянської концепції етногенезу.

  5. Розкрийте сутність соціокультурної концепції етногенезу Ю. Бромлея.

  6. Розкрийте сутність біосоціальної концепції етногенезу.

  7. Охарактеризуйте вертикальну (ієрархічну) структуру етносів.

  8. Охарактеризуйте горизонтальну структуру етносу.

  9. Що собою являють етнічні процеси?

  10. Дайте характеристику етнооб`єднуючих процесів, наведіть приклади.

  11. Дайте характеристику етнороз`єднуючих процесів, наведіть приклади.


Література:

  1. Бромлей Ю. Этносоциальные процессы: теория, история, современность. - М., 1987.

  2. Етнографія України // за ред. С.А. Макарчука. – Львів: Світ, 1994. – 517 с.

  3. Итс Р.Ф. Введение в этнографию. – Ленинград, 1991. – 168 с.

  4. Кафарський В.І., Савчук Б.П. Етнологія. Підручник. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – 432 с.

  5. Основы этнографии // под ред. С.А. Токарева. – М.: Высшая школа, 1968. – 356 с.

  6. Тиводар М. Етнологія: Навч. посібн. – Львів: Світ, 2004. – 624 с.

  7. Этнография // под ред. Ю.В. Бромлея и Г.Е. Маркова. – М.: Высшая школа, 1982. – 320 с.

ЛЕКЦІЯ 7. Концепція етногенезу Л.М. Гумільова



План:

1. Місцерозвитку етносів.

2. Фази етногенезу.

3. Взаємодія етносу з природним ландшафтом.


1. Місцерозвитку етносів

За Л. Гумільовим, етнос – це стійкий колектив осіб, що протиставляє себе іншим аналогічним колективам, який має внутрішню структуру і динамічний стереотип поведінки. Через етнічні колективи здійснюється зв’язок людства з природним середовищем, оскільки сам етнос є природним явищем.

Батьківщиною етносу є поєднання ландшафтів, де він вперше склався в нову систему. Різнорідний ландшафт стимулює зміни, які призводять до появи нових етнічних утворень.

Приклади: На просторі Євразії в зоні тайгових лісів від Онезького озера до Охотського моря не виникло жодного народу, жодної культури. Всі народи і культури, які там були чи присутні нині, принесені з півдня або з півночі. Чистий степ від Причорномор’я до Алтаю також не дає можливості зародження етносів.

Місцями розвитку етносів є території поєднання двох і більше ландшафтів. В Євразії можна назвати такі місця розвитку етносів:

1. На сході – при поєднанні гірського та степового ландшафтів (Центральна Азія). Гунни сформувались на лісистих схилах Іньшаня, а лише потім перемістились у монгольські степи. Монголи – на схилах Алтаю.

2. На заході – лісового і лучного (Оксько-Волзьке межиріччя). Казанські татари (нащадки волзьких болгар) – на Камі, де ліс межує зі степом.

3. На півдні – степового і оазисного (Крим, Середня Азія). Кримські татари – на межі степового Криму та Південного берега.

4. На півночі – лісотундра і тундра. Тут сформувалися циркумполярні народи, ізольовані зоною тайги від більш південних регіонів Євразії.

Там, де межі між ландшафтними регіонами розмиті і спостерігаються плавні переходи від одних географічних умов до інших, процеси етногенезу будуть менш інтенсивні. Монотонний ландшафтний ареал стабілізує етноси, що проживають на ньому. Народи, які населяють суцільні степи, навіть дуже багаті, виявляють надзвичайно низькі можливості розвитку. Наприклад, печеніги, кипчаки, туркмени.

Китайський народ сформувався на берегах Хуанхе при поєднанні ландшафтів: річкового, гірського, лісового, степового.

Індія, на відміну від Європи, в ландшафтному відношенні бідніша. Ландшафти плоскогір’я Декан типологічно близькі між собою, і процеси етногенезу за історичний час тут виявлені слабо. Однак у Північно-Західній Індії, де поєднуються пустелі і тропічна рослинність, сформувалися два великі народи: раджпути близько VІІІ ст. і сікхи в ХVІ – ХVІІ ст.

В Північній Америці безкрайні ліси і прерії не створюють сприятливих умов для етногенезу. Але в районі Великих озер індіанські племена у ХV ст. утворили ірокезький союз. Кордильєри переважно круто обриваються в прерію, і гірський ландшафт межує, але не поєднується зі степовим. Однак на півдні, в штаті Нью-Мексико, де є плавний перехід між цими ландшафтами, в давнину виникла культура «пуебло», а пізніше – плем’я ацтеків.

В Південній Америці в Андах, де поєднуються гірський і степовий ландшафти, склалися культури багатьох народів в різні часи. А в лісах Бразилії та на рівнинах Аргентини ніяких культур не сформувалось, оскільки природа тут одноманітна. Однак у ці регіони проникали народи з інших регіонів.

Моря, в залежності від характеру берегової лінії та рівня цивілізації берегових жителів, по-різному впливають на формування етносів. Море є обмежуючим елементом ландшафту, коли воно не освоєне, наприклад, Атлантичний океан для американських індіанців, Індійський океан для аборигенів Австралії, Каспійське море для печенігів. Однак, коли море служить джерелом ресурсів та освоюється навігація, воно перетворюється на складовий елемент місцерозвитку. Наприклад, греки використовували Егейське море, вікінги – Північне, араби – Червоне, російські помори – Біле. Ланцюг близьких культур колись оточував Північний Льодовитий океан, який був їх годувальником. Це циркумполярні народи – мисливці на морського звіра та риболови. В історичний час їх винищили угри, тунгуси, якути. Молодим циркумполярним народом є ескімоси, які поширились близько І ст. н.е. з Океанії і в Х ст. витіснили індіанців до південного кордону Канади, а в ХІІІ ст. скинули нащадків вікінгів у Гренландії в море. Формування етносу ескімосів відбувалось при поєднанні ландшафтів: моря, лісотундри і льодовика.



Поєднання ландшафтів є не причиною, а лише сприятливою умовою етногенезу.
1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка