Історична географія з основами етнографії: Навчально-методичний комплекс. Харків, 2010. 73 с



Сторінка3/8
Дата конвертації28.12.2016
Розмір1.15 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

Список рекомендованих джерел

Базова література

  1. Максаковский В.П. Историческая география мира. – М., 1997.

  2. Баландин Р.К., Бондарев Л.Г. Природа и цивилизация. – М.: Мысль, 1988.

  3. Бромлей Ю. Этносоциальные процессы: теория, история, современность. – М., 1987.

  4. Голубчиков Ю.Н. География человека. – М., 2003.

  5. Алексеев В.И. Географические очаги формирования человеческих рас. – М.: Мысль, 1985. – 232 с.

  6. Брук С.И. Население мира. Этнодемографический справочник. – М.: Финансы и статистика, 1981.

  7. Гумилёв Л.Н. Этногенез и биосфера Земли. – М., 2002.

  8. Етнографія України // за ред. С.А. Макарчука. – Львів: Світ, 1994. – 517 с.

  9. Итс Р.Ф. Введение в этнографию. – Ленинград, 1991. – 168 с.

  10. Кафарський В.І., Савчук Б.П. Етнологія. Підручник. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – 432 с.

  11. Круль В.П. Історична географія Західної України: Консп. лекцій./За ред. Я.І. Жупанського. – Чернівці: ЧДУ, 1999. – 46 с.

  12. Лобжанидзе А.А., Горохов С.А., Заяц Д.В. Этногеография и география религий. – М., 2005.

  13. Любіцева О.О., Мезенцев К.В., Павлов С.В. Географія релігій. – К.: АртЕк, 1998.

  14. Масон В.М. Первые цивилизации. – Ленинград: Наука, 1989.

  15. Народы и религии мира: Энциклопедия // ред. В.А. Тишков. – М.: БРЭ, 1998. – 928 с.

  16. Население мира: демографический справ очник. / Сост. Борисов В.А. – М.: Мысль, 1989.

  17. Нестурх М.Ф. Происхождение человека. – М.: Наука, 1970.

  18. Основы этнографии // под ред. С.А. Токарева. – М.: Высшая школа, 1968. – 356 с.

  19. Пономарьов А. Етнічність та етнічна історія України. – К.: Либідь, 1996. – 276 с.

  20. Пономарьов А. Українська етнографія. – К.: Либідь, 1994. – 320 с.

  21. Тиводар М. Етнологія: Навч. посібн. – Львів: Світ, 2004. – 624 с.

  22. Тойнби А. Цивилизация перед судом истории.

  23. Трубчаніков С.В. Історична географія України. – Кам’янець-Подільський: Оіюм, 2003. – 168 с.

  24. Шевчук Л.Т. Сакральна географія: Навч. посібник. – Львів: Світ, 1999.

  25. Этнография // под ред. Ю.В. Бромлея и Г.Е. Маркова. – М.: Высшая школа, 1982. – 320 с.

Додаткова література

  1. Галич Мануэль. История доколумбовых цивилизаций. – М.: Мысль, 1990.

  2. Геттнер А. Как культура распространялась по земному шару. – Л., 1925.

  3. Гумилёв Л.Н. Ритмы Евразии: эпохи и цивилизации. – М., 1993.

  4. Ламберг-Карловски К. Древние цивилизации. Ближний Восток и Мезоамерика. – М.: Наука, 1992.

  5. Липс Юлиус. История древних цивилизаций // Под ред. Задой И. – М.: Аст, 1999.

  6. Сегеда С. Основи антропології: Навч. посібник. – К.: Либідь, 1995.

  7. Шаблій О.І. Основи загальної суспільної географії. Підручник. Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. І. Франка, 2003.


Інформаційні ресурси

  1. Географічний портал. – Режим доступу: http://geosite.com.ua.

  2. Географія. – Режим доступу: http://geoswit.ucoz.ru.

  3. Етнічна географія, етнографія, етнологія. – Режим доступу: http://ukr-tur.narod.ru/etno/etno.htm.

  4. Історія України – History of Ukraine (Інститут історії України). – Режим доступу: http://www.history.org.ua/LiberUA/Book/shev/2/30.pdf.

  5. Макарчук С.А. Етнографія України: Навч. посіб. – Львів: Світ, 2004. – Режим доступу: http://ebk.net.ua/Book/history/makarchuk_eu/index.htm

  6. Пізнавальний сайт «Географія»: - Режим доступу: http://geoknigi.com.

  7. Українська етнографія. – Режим доступу: http://etno.iatp.org.ua.

  8. Українська етнографія. – Режим доступу: http://www.etno.us.org.ua.

  9. Gumilevica: гипотезы, теории, мировоззрение. – Режим доступа: http://www.gumilevica.kulichki.net.  

  10. Mesogaia: Премордіальна традиція в Україні. – Режим доступу: http://www.mesogaia.il.if.ua/intro.htm.

  11. Nata Haus: Знание без границ. – Режим доступа: http://www.infanata.com.

ТЕЗИ ЛЕКЦІЙ
ЛЕКЦІЯ 1. Теоретичні та методологічні ОСНОВИ

історичної географії

План:

1. Місце історичної географії в системі наук, предмет її дослідження.

2. Напрями історичної географії.

3. Періодизація в історичній географії.




    1. Місце історичної географії в системі наук, предмет її дослідження

Історична географія перебуває на стику історії та географії, утворюючи своєрідний „місток” між ними. На початковому етапі розвитку науки історик і географ нерідко суміщались в одній особі. В нашу епоху фахівці в області історичної географії є за освітою або істориками, або географами, що знаходить певне вираження в їх наукових підходах.

В історичній науці історичній географії звичайно відводиться роль допоміжної дисципліни. В системі географічних наук історичну географію зазвичай відносять до суміжних дисциплін, що сформувалися на стику географії та історії. Певним чином це принижує роль саме географічної науки, знижує загальний рівень географічної культури людей.

В нашу епоху суміжні науки розвиваються, як правило, особливо швидко. Але про історичну географію цього сказати не можна: за кількістю фахівців і публікацій вона дуже відстає від більшості інших суміжних дисциплін. Навіть не сформовано ще загальноприйняте визначення даної науки.

Історична географія – традиційний напрям географічної науки, орієнтований на дослідження стану і змін природи, людини і суспільства. Він бере початок від праць П. Клювера (1580 – 1622 рр.). Історична географія набула розквіту у ХІХ – першій половині ХХ ст. завдяки працям К. Ріттера, А. Геттнера, Г. Марша, Ф. Ратцеля, С. Рудницького, Л. Берга, І. Крип’якевича, В. Кубійовича та інших вчених.

Однією з перших фундаментальних праць, присвячених обґрунтуванню об’єкта, сутності і завдань історичної географії, її місця в системі наук про Землю, була стаття академіка ВУАН С. Рудницького «Про становище історичної географії в системі сучасного землезнання (1927 р.).

Пік розвитку історичної географії в Україні припав на 60 – 80-ті роки ХХ ст. До визначних фахівців у галузі історичної географії з-поміж географів належать І.А. Вітвер, Л.І. Іоф, В.С. Жекулін; серед істориків – В.К. Яцунський, етнологів – Л.М. Гумільов.

Активізація історико-географічних досліджень в Україні, розширення їх спектру, поглиблення змісту відбувається у лругій половині 90-х рр. та на початку ХХІ ст.

В „Географічному енциклопедичному словнику” (1988 р.) зазначено: «Історична географія досліджує географію і географічні проблеми минулих епох» (мається на увазі історичне минуле, оскільки доісторичне досліджує палеогеографія).

Предмет дослідження історичної географії – географічні особливості природи, населення і господарства минулих епох. Виходячи з цього, історична географія тісно пов’язана з географічними науками (природничою та суспільною географією, екологією), історією, антропологією, етнологією, етнографією, економічною історією та іншими науками.

До історичної географії тісно прилягають такі дисципліни, як історія географічних ідей та історія географічних відкриттів, яка займається вивченням історичного процесу дослідження Землі.


2. Напрями історичної географії

В історичній географії виділяють такі головні напрями досліджень:



  1. Історична фізична географія (історичне землезнавство), яка вивчає розвиток і зміни географічного середовища за історичний час.

  2. Історична політична географія – вивчає політичну карту, кордони держав і державний устрій минулих епох.

  3. Історична географія населення – вивчає демографічні, етнічні, релігійні особливості, розміщення і міграції населення на різних етапах історичного розвитку.

  4. Історична соціальна географія – вивчає соціальний склад суспільства, взаємовідносини різних верств суспільства і класів, зміну суспільних формацій протягом історичного минулого.

  5. Історична економічна географія – вивчає послідовний хід розвитку виробництва в цілому та окремих його галузей, зміни в їх просторовій структурі.

  6. Історична культурна географія – вивчає історико-географічні аспекти розвитку матеріальної і духовної культури.

  7. Історична географія взаємодії суспільства і природи – вивчає зв’язки між соціально-економічним розвитком і навколишнім природним середовищем та їх вплив на формування антропогенних ландшафтів різних типів.

  8. Історико-географічне країнознавство – вивчає вищезазначені питання в розрізі окремих країн.


3. Періодизація в історичній географії

В колишньому СРСР переважав формаційний підхід до історичної періодизації. Він випливав із марксистського вчення про історичну послідовність розвитку «по вертикалі» рабовласницької, феодальної, капіталістичної, соціалістичної, комуністичної суспільно-економічних формацій, яким передував тривалий доісторичний період (первіснообщинний лад). Однак дана формаційна модель, розроблена прикладі Європи, не спрацьовувала на ґрунті інших регіонів світу.

На Заході завжди переважав цивілізаційний підхід до історичної періодизації, який в останні роки прийшов на зміну формаційному і в історії та історичній географії України, Росії. Його ключовим поняттям є «цивілізація» як певна культурна цілісність, що увібрала в себе певні поняття про розвиток людської особистості, про громадянське суспільство, прогрес науки і виробництва, про зростання добробуту людей.

На основі поєднання цих двох підходів можна провести таку періодизацію в історичній географії:



  1. Стародавній світ, що охоплює доісторичний період (за О. Шпенглером – варварство) та історичний період до V ст. (падіння Римської імперії).

  2. Середні віки (V – ХV ст.).

  3. Великі географічні відкриття (кінець ХV – середина ХVІІ ст.).

  4. Новий час (середина ХVІІ – початок ХХ ст. до Першої світової війни).

  5. Новітній час (після Першої світової війни).


Контрольні запитання:

  1. Що є предметом дослідження історичної географії?

  2. Яке місце займає історична географія в системі наук?

  3. З якими науками пов’язана історична географія?

  4. В чому полягає відмінність предмета дослідження історії географії та історичної географії?

  5. Назвіть головні напрями історико-географічних досліджень та відповідні їм складові історичної географії.

  6. Охарактеризуйте підходи до періодизації в історичній географії.


Література:

  1. Круль В.П. Ретроспективно-географічний аналіз поселень Західної України. – Чернівці, 2006.

  2. Максаковский В.П. Историческая география мира. – М., 1997.

  3. Шаблій О.І. Основи загальної суспільної географії. Підручник. Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. І. Франка, 2003.

ЛЕКЦІЯ 2. Природно-географічні чинники

антропогенезу, заселення Землі людиною

План:

1. Походження людини (антропогенез).

2. Гірські ландшафти в еволюції людини.

3. Заселення материків.


1. Походження людини (антропогенез)

В науці існує дві основні теорії щодо географічних ареалів походження людини – теорія моноцентризму та поліцентризму. Згідно з теорією моноцентризму, прабатьківщиною людини був один регіон – Східна Африка. В Кенії, в Олдувайській ущелині, що розміщена в зоні Великого Африканського рифта, знайдені рештки первісної людиномавпи – австралопітека, датовані віком близько 2,5 млн. років. Становлення первісних людей відбувалось головним чином у зоні трав’янистих саван. Аридизація клімату на Африканському континенті призвела до зменшення площ лісів і наступу на них саван. Нові природні умови стимулювали перехід австралопітеків до прямоходіння, значне місце в їх раціоні посіла м’ясна їжа, виникла потреба в полюванні. Внаслідок цих змін з’явилась нова еволюційна гілка – найдавніші люди (архантропи) – «людина вміла» (Homo habilis).

Існує також гіпотеза, що еволюція гомінідів відбувалась під впливом різкого підвищення рівня радіації в області Східноафриканського рифту, де в той час мали місце великі розломи земної кори і часті виверження вулканів. Це могло викликати мутації в людиноподібних мавп і призвести до появи нового виду – людей. Однак сучасні дослідження доводять, що дія радіації призводить до появи нежиттєздатного організму.

Прихильники теорії поліцентризму вважають, що існувало декілька ареалів походження людини, зокрема Африка і Південна Азія.

Близько 1 млн. р. тому з’являються найдавніші люди, віднесені до виду Homo erectus – «людина прямоходяча». Цей вид включав східноафриканських архантропів, атлантропів (Північна Африка), пітекантропів Індонезії, синантропів Китаю та ін.

Приблизно 250 – 300 тис. р. тому на історичну арену вийшли й широко розселилися в різних регіонах Старого Світу палеоантропи (давні люди). До них належить і неандерталець, що жив 150 – 35 тис. р. тому. Більшість учених розглядають неандертальця як підвид виду Homo sapiens – «людина розумна». Неандерталець є проміжною «ланкою» між архантропами і неоантропами (сучасні люди – кроманьйонці), які з’явилися 35 – 40 тис. р. тому.

Вченими-антропологами не знайдено доказів полювання австралопітеків та пітекантропів на великих тварин в період раннього палеоліту. Фізичні можливості та примітивність перших знарядь праці первісних людей навряд чи могли забезпечити успішне полювання на великих тварин. Людину створила не праця [Ф. Енгельс], а природний відбір. Первісні люди були падальщиками, поїдаючи трупи тварин. Головним харчовим продуктом міг бути головний мозок, який менше вживали в їжу тварини-м`ясоїди. Для розбивання кісток черепа використовували каміння. Первісні люди змушені були переносити камені до кісток загиблих тварин або кістки до каміння, що могло розвивати кисті рук та прямоходіння. Існує гіпотеза, щоживання в їжу поживних речовин головного мозку (білок) могло створювати передумови для розвитку мозку самих людей.
2. Гірські ландшафти в еволюції людини

Російський географ Д. Анучин [1922 р.] вважав, що різке здіймання гір Азії в четвертинному періоді призвело до зменшення площі лісів. Людиноподібні мавпи спускаються з дерев і переходять до наземного способу життя. Оскільки рослинної їжі стає менше, вони змушені були перейти до добування м’ясної їжі примітивними знаряддями праці – полювання.



Гори були каталізатором еволюції. На доказ цієї тези можна навести такі твердження. В горах більше виражені радіаційні, магнітні та інші фізичні, а також геохімічні аномалії, інтенсивніша дія космічних факторів. Це посилює мутагенез та біохімічну еволюцію організмів. Акустика сприяє виникненню мови (відлуння). Розчленований рельєф покращує захист від хижаків, повеней, полегшує полювання, оскільки тварини є обмеженими в русі. Контрастність природних умов в горах зумовлює різноманітність рослинного та тваринного світу на відносно невеликих територіях, що урізноманітнює здобич при полюванні та збиранні. Вулкани при виверженнях могли підтримувати вогонь. В горах первісні люди могли знайти матеріали для виготовлення знарядь праці: кремінь, обсидіан, нефрит. Гори були джерелом самородних металів (у верхів’ях р. Тигр знайдені мідні вироби, датовані 9200 – 8750 р. до н.е.). Велич гірської природи розвиває уяву, сприяє духовному розвитку людини, надихає на творчість. В результаті у багатьох сучасних народів поширений культ гір: Олімп, Сінай, Арарат, Фудзіяма. Можливо, з культом гір пов’язане будування пірамід, курганів, храмів.
3. Заселення материків

Перші ареали виникнення первісних людей знаходились у межах екваторіального поясів Африки та Азії. Звідси почалося розселення первісних людей по Землі. З африканських саван архантропи близько 1 млн. р. тому просунулись на північ і південь, заселивши весь континент.

Їх нащадки палеоантропи розселилися вже на більшій території Європи. В Азії пітекантропи і синантропи поширилися в межах Зондських островів, на території Індії, Китаю.

Неандертальці жили 150 – 35 тис. р. тому, у першій половині останньої льодовикової епохи – Валдайського (Вюрмського) зледеніння, в період раннього палеоліту. У 1856 р. в долині р. Неандер в Німеччині знайдені скелети неандертальців. Залишки неандертальців знайдені також в Середній Азії, Криму. Неандертальці заселяли Африку та Євразію. Вони зникли в другий період останнього (Валдайського) зледеніння близько 35 тис. р. тому. Причина їх зникнення до кінця не зрозуміла. Можливо, вони не витримали конкуренції з більш розвинутими кроманьйонцями, які з’явились 40 тис. р. тому. Існує гіпотеза, що до цього часу зберігаються окремі особини неандертальців, які були витіснені у важкодоступні райони з екстремальним умовами проживання: високогір’я Гімалаїв, Сибір і Далекий Схід, Кордильєри. Це так звана «Снігова людина», сліди якої помічали у названих вище регіонах. Однак залишається нез’ясованим питання, як ці істоти (якщо вони справді існують?) зберігають популяцію, адже їх кількість має бути досить значною. Але тоді їх сліди зустрічалися б частіше.

Кроманьйонці з’явилися на Землі близько 40 тис. р. тому. Їх скелети знайдені вперше у гроті поблизу м. Кроманьйон на півдні Франції. Також є знахідки в Африці, Азії, Америці, Австралії. За зовнішніми ознаками і рівнем розвитку головного мозку кроманьйонці не відрізняються від сучасних людей. Вони не є продовженням еволюційної гілки неандертальців. Їх поява на Землі є питанням, не розв’язаним наукою до кінця. Перші кроманьйонці і останні неандертальці жили в один час – на початку другого періоду Валдайського зледеніння. Кроманьйонці виступили конкурентами неандертальців і перемогли у боротьбі за виживання.

Цікаве дослідження міграцій і розселення первісних людей провів російський офтальмолог Е.Р. Мулдашев [1999 р.]. За офтальмологічними геометричними показниками очей різних етносів він виявив, що середньостатистичні показники мають тибетці. Можливо, саме Тибет був прабатьківщиною людей. Е.Р. Мулдашев визначив імовірні шляхи міграції людей на основі подібності офтальмологічних показників сусідніх народів:

А: Тибет – Алтай – Сибір – Америка – Нова Зеландія.

В: Тибет – Південно-Східна Азія – Індонезія – Австралія.

С: Тибет – Афганістан – Близький Схід – Ефіопське нагір’я – Африка.

Д: Тибет – Тянь-Шань – Кавказ – Європа – Ісландія.

Стосовно заселення Америки в науці існувало дві точки зору: 1) її населення є автохтонним (корінним); 2) її населення є прийшлим з Азії. Нині доведено лругу точку зору, оскільки в Америці не знайдено решток людиноподібних мавп, архантропів та палеоантропів, а за антропологічним типом корінне населення Америки (ескімоси, алеути, індіанці) близьке до монголоїдів Азії.

Друга половина Валдайського зледеніння, яка почалась 40 тис. р. тому, сприяла розселенню людей по Землі. Рівень Світового океану знизився приблизно на 100 м, і Британські, Японські, Зондські острови були частиною континенту, Північно-Східна Азія та Північно-Західна Америка сполучались перешийком (сучасна Берингова протока). Ці умови та перерозподіл природних зон дали можливість людям перейти з Азії до Північної Америки (Аляски). Це відбулося 30 – 40 тис. р. тому (за іншими даними – 12 – 15 тис. р. тому). В Америці відбулося збагачення видів тваринного світу після переходу з Євразії вівцебика, сайги. В подальшому люди просувалися до Каліфорнії, а потім до Панамського перешийку. До кінця палеоліту (10 тис. р. до н.е.) люди дістались до Вогняної Землі. На цьому шляху вони подолали гірські хребти, річки, лісові масиви, пустелі.

Існують й інші гіпотези заселення Америки, які підтверджуються останніми археологічними даними. Меланезійці і полінезійці могли потрапити до Америки через Тихий океан, що доводив норвезький етнограф і мандрівник Т. Хейєрдал, подолавши Тихий океан на плоту «Кон-Тікі».

Після відкриття Австралії вважалося, що місцеві аборигени є автохтонними жителями. Однак у ХХ ст. було доведено, що в Австралії ніколи не було людиноподібних мавп, не знайдено решток архантропів і палеоантропів. Люди вперше потрапили сюди з Південно-Східної Азії 35 – 40 тис. р. тому. Острови Малайського і Зондського архіпелагів сполучали тоді Азію з Австралією, оскільки рівень Світового океану був нижчим в умовах зледеніння.

Заселення Океанії також відбувалося в цей період. Частина населення Південно-Східної Азії під тиском інших племен з півночі перемістилась спочатку в Меланезію, а потім у Полінезію і Мікронезію.

Щодо заселення території України, археологами встановлено, що між Прутом і Сіверським Дінцем, Чернігівським Поліссям і Кримом існувало близько 400 пізньопалеолітичних стоянок. Якщо в середньому на кожній стоянці проживало по 50 осіб, то загальна кількість населення в межах сучасної України становила близько 20 тис. осіб.

Післяльодовиковий період наступив 10 тис. р. до н.е. До кінця палеоліту (10 тис. р. до н.е.) майже весь суходіл Землі був заселений людиною. Людина розселилася від екватора до полярних широт та високогір’їв на всіх материках, крім Антарктиди. Жоден біологічний вид на Землі не мав і не має такого поширення по території Землі.

Що дало можливість людям заселити майже всі материки?

1) Зміна природних умов: внаслідок зледеніння знизився рівень Світового океану, і між материками утворились сухопутні переходи (Азія – Північна Америка, Азія – Австралія). Материкове зледеніння змушувало людей мігрувати у райони з більш сприятливими кліматичними умовами.

2) Унікальна здатність людини пристосовуватись до умов навколишнього середовища.

3) Конкурентна боротьба за виживання між окремими племенами призводить до того, що більш розвинуті з них заселяють території з найбільш сприятливими природними умовами, а менш розвинуті змушені переміщуватись у важкодоступні райони – ліси, гори, пустелі.
Контрольні запитання:


  1. Охарактеризуйте еволюційну гілку людини.

  2. Які існують теорії стосовно географічних ареалів походження людини?

  3. Розкрийте роль природних умов у процесі антропогенезу.

  4. Які були причини міграцій первісних людей?

  5. Назвіть імовірні напрями міграцій первісних людей.

  6. Як відбувалося заселення Америки та Австралії?

  7. Що дозволило первісним людям заселити майже всі материки?



Література:

  1. Голубчиков Ю.Н. География человека. – М., 2003.

  2. Максаковский В.П. Историческая география мира. – М., 1997.

  3. Нестурх М.Ф. Происхождение человека. – М.: Наука, 1970.

  4. Сегеда С. Основи антропології: Навч. посібник. – К.: Либідь, 1995.

ЛЕКЦІЯ 3. Походження і географія людських рас



План:

1. Поняття «раси», їх походження, центри формування.

2. Класифікації рас.

3. Європеоїдна раса.

4. Монголоїдна раса.

5. Негроїдна раса.

6. Австралоїдна раса.

7. Контактні раси.


1. Поняття «раси», їх походження, центри формування

Раси – біологічно стійкі та історично сформовані на певних територіях групи людей, які характеризуються спільними спадковими морфологічними і фізіологічними ознаками і пов’язані спільністю походження.

Наука, що вивчає фізичні типи людей, називається антропологія.

Походження терміна «раса» точно не встановлено. Можливо, він походить від арабського ras – корінь, початок. Інша версія – від італійського razza – плем’я. У нинішньому розумінні слово razza вперше вжито в 1684 р. французьким вченим Франсуа Берньє.

Поділ і групування людей за зовнішніми та деякими внутрішніми ознаками називається расовою класифікацією. При виділенні рас особливо враховують зовнішні антропологічні відмінності (фізичні, тілесні) – колір шкіри, волосся, колір і форму очей, форму носа, зріст і пропорції тіла, довжину і ширину черепа, волосатість тіла та ін.

При групуванні людей у раси використовують і внутрішні расові показники – групу крові, узори пальців, зубні випуклості та ін. Нині при вивченні расових відмінностей все частіше використовують висновки генетики, зокрема антропогенетики – науки про закони спадковості і мінливості людини.

Всі расові відмінності мають груповий характер. Вони є спадкові, передаються від батьків до дітей протягом багатьох поколінь. Сучасна антропологія зводить формування расових ознак до трьох основних факторів: пристосування до природно-географічних умов, відносної ізоляції та змішання расових ознак. Їх формування відбувалось у процесі антропогенезу і етногенезу.

Необхідними умовами, щоб зовнішні фізичні ознаки людей могли вважатися расовими, є спадковий характер і наявність географічного ареалу поширення. Отже, раси є внутрішньовидовими категоріями біологічного виду Homo sapiens.

Проблема формування рас (расогенез) пов’язана як з природно-географічним простором, так і з історичним часом. В теорії сучасного расогенезу склалися два напрямки – поліцентризм і моноцентризм.

Прихильники поліцентризму вважають, що формування расових ознак відбувалось понад 1 млн. р. у кількох центрах Європи, Африки та Азії. Расові ознаки були притаманні ще різним видам архантропів (китайських, яванських, африканських, європейських). Кожна із сучасних рас походить від різних видів найдавніших людей, тобто було декілька самостійних ліній формування сучасних рас.

Прихильники моноцентризму вважають, що процес расогенезу відбувався вже в сучасних людей (кроманьйонці, Homo sapiens) 40 – 18 тис. р. тому в регіоні Середземномор’я з прилеглими регіонами Південної і Східної Африки та Західної Азії. Тобто всі сучасні раси походять від одного виду людей.

Припускають також, що в часи пізнього палеоліту існували два центри расоутворення – східний (Східна і Південно-Східна Азія) і західний (Північно-Східна Африка, Південно-Західна Азія і Південна Європа). Згодом різні популяції людей розселилися на величезних просторах Землі і під дією основних расоутворюючих факторів сформувалася сучасна расова мозаїка людства.

1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка