Іппо ку імені Бориса Грінченка. Дещо до питань вивчення в школі синтаксису простого речення



Скачати 77.84 Kb.
Дата конвертації02.01.2017
Розмір77.84 Kb.
Ольга Черненко,

методист НМЦ української мови та літератури

ІППО КУ імені Бориса Грінченка.
Дещо до питань вивчення в школі синтаксису простого речення
Як свідчать результати зовнішнього оцінювання з української мови, одним із найбільш складних завдань для випускників ЗНЗ залишається визначення членів речення. Починаючи з 7-го класу, необхідно пояснювати учням складні випадки такого визначення.

Деякі синтаксичні форми розчленовано виражають єдиний член речення: складений підмет (Три тополі (= тополі) росли при дорозі); складений дієслівний або іменний присудок (Він почав плакати (= заплакав), Він був учителем (= учителював); складений додаток (Він прочитав багато книжок (книжки); складене означення (Людина великого розуму (= розумна) творила тут), складену обставину (Цієї зими (взимку) стояли сильні морози). Численну групу синтаксичних форм становлять прийменниково-відмінкові сполуки у функції обставини, додатка й означення (У бурю стогнуть дерева. Син схожий на батька. Будинок над озером захоплював дітей.)

Спеціалізованою формою для вираження присудка – головного члена двоскладного речення, що означає дію, стан або ознаку, котра приписується в реченні підметові, є особова форма дієслова. Проте в мові існують різновиди простого присудка, у яких порушено узгодженість зі значенням особи й числа підмета, неадекватно передано значення способу. Такі присудки експресивно забарвлені, несуть у собі додаткові семантичні відтінки. Такий неузгоджений присудок може виражатися:

• інфінітивом (означає початок дії): «Я їй розказувати, а вона сміятись та радіти» (Марко Вовчок);

• наказовим способом (означає несподівану дію): «А він і розкажи все матері» (газ.);

• усіченим дієсловом, яке за своїм значенням наближається до вигуку (означає різку одноразову дію): «Вірите, сокира в мене в руках сама собі тільки – стриб! стриб! стриб!» (Остап Вишня).

Цікавим явищем у мові є перехід слів із однієї частини мови до складу інших, що також ускладнює роботу школярів у визначенні синтаксичної ролі певних лексем. Щодо цього цікавим є перехід слів (словоформ) з іншої частини мови до складу дієслів (вербалізація). Деякі слова дитячої лексики набувають значення інфінітива (Уже час люлі (спати) або зберігають його в разі формальних видозмін слова (гулі «гуляти», гами «гамати»).

Певним аналогом вербалізації як явища морфологічного рівня є вживання слів деяких незмінних частин мови у функції дієслівного присудка ─ вигуків, звуконаслідувальних слів, часток, які в контексті сприймаються у значенні певного способу (дійсного або наказового), часу, виду: «Іде Надя, а я ─ ах!» (О. Ковінька); «Тричі тьху на твою землю!» (М. Коцюбинський); «А зараз ─ тсс… » (А. Головко); «Собака гав і в буду». Деякі вигуки і частки сприймаються у значенні однини і 2-ої, іноді 1-ої особи: цить, на (мовчи, візьми) ─ і навіть набувають, за аналогією до дієслів, закінчень -те і -мо, що виражають відповідно 2-гу і 1-шу особи множини: цитьте, гетьте, нате, нумо, егежте (еге ж?), тобто відбувається певна їх морфологізація. У значенні присудка (не тільки дієслівного) в розмовній мові вживаються також вказівні частки той, того (при труднощах з добором слова або як евфемізм: «─ І в кого ж ти їх (патрони) поцупив?.. ─ В Ларіона Денисенка я їх … того». М. Стельмах), а разом із дієслівними префіксами, які увиразнюють значення дії, ─ частки той, це: «Дивись не пере-це … не перестарайся».

Основним засобом вираження підмета як головного члена двоскладного речення, який указує на носія ознаки (дії, процесу, стану тощо), є іменник у називному відмінку. У ролі іменника (внаслідок субстантивації – переходу будь-якої частини мови до розряду іменника) вживаються прикметники, дієприкметники, числівники, частки, вигуки і навіть особові форми дієслова: «Новий метушиться в темряві трюму» (Ю. Яновський ); «Визволені не можуть забути своїх визволителів» (О. Гончар); «І кожне «ні» ─ вогненне чує «так»…» (М. Рильський); «Гучне «ура» підхопило Орлюка, підживило його сили» (О. Довженко); «І кожне оте його «люби!», кожне оте «цілуй!», вилітаючи з гарячих солов’їних грудей його, обгортало пахощами бузку й конвалії…» (Остап Вишня). Про субстантивованість таких підметів свідчить те, що вони можуть мати при собі означення: «Незмовкаюче серед темряви «ура» підіймалося дедалі вище, охоплюючи вершини» (О. Гончар). У типовому для іменника у називному відмінку підметову позицію переміщується також інфінітив: «Після зими, після холодів білити хати ─ найкраще свято у селі» (Є. Гуцало).

Складений підмет є цілісною сполукою з двох або більше елементів. Найчастіше в цій позиції трапляються кількісно-іменникові сполуки і сполуки іменника (займенника) у називному відмінку з іменником (займенником) в орудному відмінку з прийменником: «Говорили-балакали дві верби за селом» (Б. Олійник); «Розмовляли ми з тобою сердечно й просто» (М. Рильський).

Особливий різновид складеного підмета становлять сполуки, жоден елемент яких не є формою називного відмінка, ─ сполуки кількісного числівника із прийменником: «Тут буває по дві-три посівні кампанії на рік без єдиної збиральної» (О. Довженко); «На перший погляд йому, може, літ до двадцяти добиралося» (Панас Мирний). У позиції підмета функціонують також цілі речення, що є, наприклад, назвою твору чи взятого з нього висловлення: «І вражою злою кров’ю землю окропіте» ─ з дитинства знайомі слова!..» (О. Гончар); «І «Ніч яка, господи, місячна, зоряна», і «Ой видно село», і «Їхав козак на війноньку» мають своїх відомих на ім’я – не всім, звичайно, – авторів» (М. Рильський).

Певні труднощі викликає розрізнення двоскладних речень з інфінітивом-підметом і прислівником-присудком та односкладних безособових, у яких головним членом виступає прислівник із залежним від нього інфінітивом: Співати ─ це завжди приємно. Нам завжди приємно співати. У першому випадку інфінітив-підмет стоїть у препозиції й від прислівника-присудка його відділяє чітка інтонаційна пауза ─ отже, це двоскладне речення. У другому випадку інфінітив стоїть у постпозиції, а інтонаційна пауза неможлива ─ це безособове речення.

Просте речення є двоскладне й односкладне. У двоскладному реченні підмет з присудком поєднані предикативним зв’язком. Крім того, прості речення є поширені, якщо в них є синтаксично залежні від підмета й присудка компоненти, й непоширені. Підмет і синтаксично залежні від нього компоненти утворюють групу підмета, а присудок і синтаксично залежні від нього компоненти ─ групу присудка. Другорядні члени речення, поширені іншими компонентами, утворюють групи (напр., групу додатка).

При визначенні другорядних членів речення слід спиратися не на граматичне, а на логічне питання: «Дуби (які?) в сріблом гаптованих каптанах подібні стали до старих вельмож» (Д. Павличко); «Кидаючись в атаку, він горлав (як?) нелюдським голосом» (О. Довженко); «Лекція триває (як довго?) годину».



Додатокдругорядний член речення, що означає предмет, на який спрямована або якого стосується дія, процес, стан чи ознака. Спеціалізованою для вираження додатка частиною мови є іменник, усі інші частини мови потрапляють у позицію додатка внаслідок їх субстантивації (переходу будь-якої частини мови до складу іменників): «Протягли своє «ку-ку-рі-ку!» горлаті півні…» (Панас Мирний), «Любить людей мене навчила мати…» (В. Симоненко). З урахуванням комплексу ознак виділяють як додаток передусім придієслівні другорядні члени речення. Найближчою до придієслівної позиції є його позиція при прикметниках і дієприкметниках у присудковій функції, а також при словах категорії часу: «На мене люди стали злі» (Д. Павличко); «Зараз просіка, як і весь ліс, була затоплена весняною сніговою водою» (О. Гончар); «Сьогодні весело мені» (М. Рильський).

Щодо синтаксичного статусу іменників з об’єктним значенням, підпорядкованих віддієслівним і відприкметниковим іменникам (будівництво заводу, написання роману, вірність заповітові), можливі три варіанти витлумачення:

• відповідно до значення всі компоненти з об’єктним значенням, що при іменнику, належать до додатка;

• оскільки приіменникова позиція є визначальною у кваліфікації означень, усі компоненти в ній, незалежно від їхньої семантики, є означеннями;

• зважаючи на невідповідність формальних ознак семантичним, виділяють проміжні між означеннями і додатками другорядні члени речення. Синтаксична традиція (зокрема у шкільних граматиках) схиляється до кваліфікації залежних від віддієслівних і відприкметникових іменників компонентів з об’єктним значенням як додатків.

Означення другорядний член, що вказує на ознаку предмета і підпорядковується іменникові. За способом підрядного зв’язку означення бувають узгоджені й неузгоджені: видатний поет, мої оповідання, смагляве обличчя; вірші учня, захоплення музикою, верби над водою, бажання працювати. В неузгоджених означеннях на значення ознаки нашаровуються додаткові відтінки значення, зумовлені нетиповою для означення частиною мови та новими для цієї частини мови семантико-синтаксичними відношеннями й синтаксичним зв’язком. Неузгоджені словоформи можуть поєднувати, наприклад, семантику означення й додатка, означення й обставини: мандрівка в гори (ознака за місцем); ліс восени (ознака за часом); кімната для відпочинку (ознака за призначенням).

Неузгоджені означення приєднуються до означуваного іменника зв’язком керування (книга батька) або прилягання (прохання заспокоїтись). Функція їх як означень визначається тільки за змістовими відношеннями.

У таких конструкціях: чоловік високого зросту, людина великого розуму, чоботи чорного кольору, людина веселої вдачі й щирого серця – неузгодженим означенням є ціле словосполучення, оскільки іменник не може виступати без прикметника, тому що саме прикметник містить основну інформацію.

Особливої уваги заслуговують неузгоджені означення, виражені іменником із прийменником, що дають означуваному предметові найрізноманітніші якісні характеристики – за матеріалом, наявністю/відсутністю якоїсь риси чи деталі, за походженням, належністю, місцем, часом, кількістю тощо, бо вони поєднують у собі елементи значення додатка чи обставини, але до них можна поставити питання який? Наприклад, тітка з Києва, бутерброд із сиром, прикраси з золота, банка з-під варення, таблетки від застуди. Часто таке іменникове означення можна трансформувати в прикметникове означення: преса Львовальвівська преса, монета із срібласрібна монета, хлопець із чорним волоссямчорноволосий хлопець. Але при цьому слід звертати увагу на місце розташування подібної конструкції в реченні: якщо вона стоїть безпосередньо після іменника, то тяжіє до іменника і виступає як його означення: Дядько з Одеси приїхав у гості. Якщо ж сполучення дистанціювати від іменника, воно переорієнтує свої синтаксичні зв’язки на дієслово і виконуватиме роль обставини: Дядько приїхав у гості з Одеси.

Не є означеннями прикметники, що входять до лексикалізованих словосполучень: морська свинка, біле вино, Чорне море. Такі словосполучення виступають одним членом речення.

Обставина ─ другорядний член речення, який характеризує дію, стан, процес, ознаку або вказує на умови, за яких відбувається подія чи явище.



Спеціалізованою формою для вираження обставини є прислівник, оскільки бути обставиною – основна синтаксична функція цієї частини мови: «Уранці йшли бадьоро, швидко, легко: вітер дув збоку, а не супроти» (Г. Тютюнник). Крім того, обставини можуть виражатися дієприслівниками (ідуть співаючи), інфінітивом (сів їсти, піду учитися, ліг поспати, присіла відпочити), фразеологізмами (зігнувся в три погибелі, працювати засукавши рукава) й синтаксично нерозчленованими словосполученнями (прожити вісім років). Оскільки ці ж мовні одиниці можуть виконувати й інші синтаксичні функції, основним фактором, що визначає те чи інше слово як обставину, слід уважати його значення в реченні. Обставини найчастіше підпорядковуються дієсловам (дієприкметникам, дієприслівникам). Можуть вони відноситись і до прикметників та прислівників: дуже холодно, надзвичайно розумна людина.
Використана і рекомендована література
1. Українська мова. Енциклопедія. – К.: Вид-во «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана. – 2004.

2. Сучасна українська мова: Підручник/ О.Д. Пономарів, В. В. Різун, Л. Ю. Шевченко та ін..; За ред. О. Д. Пономарева. ─ К.: Либідь, 1997.


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка