Інтерв’ю кореспондент (дівчина з розумними очима)



Сторінка1/3
Дата конвертації30.12.2016
Розмір0.74 Mb.
  1   2   3
ІНТЕРВ’Ю


Кореспондент (дівчина з розумними очима). Так це Ви і є?

Автор (шатен зросту малого без особливих прикмет. Доки мовчить). Так.

Кореспондент. Я готувалася. Порпалася у інтернеті. Там про Вас багато чого пишуть.

Автор. Цікаво. І що ж?

Кореспондент.(цитує з блокнота). ”КУРАЙ, башкірський і татарський духовий музичний інструмент: по(з)довжня відкрита флейта зі стеблини зонтичної рослини. Має чотири гральні отвори на лицьовому боці і один на тильному. Довжина 45 – 100 см. Діапазон у обсязі сексти за допомогою передмухування досягає 2 – 2,5 октав.”

Автор. Звідки вони усе знають? Хто б подумав... Навіть про єдиний гральний отвір на моєму тильному боці!

Кореспондент (продовжує цитувати).”КУРАЙ, назва кількох бур’янистих рослин, що населяють лісостеп, напівпустелі й пустелі. Зазвичай – це жорсткі, колючі рослини, форма життя яких – перекоти-поле. КУРАЄМ називають однолітню солянку іберійську (Salsola iberica), більш відому як руська або українська (S. ruthenica, S.pestifer),- рослина, яку охоче споживає худоба.”

Автор. Як би це дико не виглядало, але вищенаведена інформація напрочуд точно мене характеризує. Краще не сформулюєш. Ви мені щойно відкрили третє око. Дякую. Може повечеряємо разом?

Кореспондент. За чий рахунок?

Автор. Рахунок – нічий. Тобто – нічия – 1 : 1.

Кореспондент. Тоді продовжимо. Ви відчуваєте себе популярною особою?

Автор. Звісна річ. Бути популярним – це частина моєї професії. Інакше нема сенсу вимовляти слова у мікрофон. Знаєте, деякі мої шанувальники готові віддати лантух картоплі, щоб тільки на мене подивитися... Попереджаю усіх – видовище так собі... Хіба що людям картоплі нікуди дівати...

Кореспондент. Ну, я б так не сказала.

Автор. І Ви туди ж?

Кореспондент. Ні. Я вже звідти. Скільки Вам років?

Автор. А Вам?

Кореспондент. А скільки б Ви мені дали?

Автор. Ви чудово виглядаєте. У Вас ще усе попереду. Та й ззаду також. Це так кумедно.

Кореспондент. Коли Ви вперше зацікавилися радіо?

Автор. Коли вперше його почув. Радіо – то велике диво. Набагато більше, ніж телебачення, наприклад. Або інтернет.

Кореспондент.А звідки Ви взагалі взялися?

Автор. Дурне запитання.

Кореспондент. А Ви – розумна людина?

Автор. Знаєте, люди кажуть: той, хто уміє читати, дивиться у книжку; учений же дивиться на мудреця, а мудрець – у небо або під спідницю. Останнє без зайвих зусиль легко зробить і безграмотний. Так що...

Кореспондент. Сильна віддача.

Автор. Головне – в іншому. Якщо промазав, то обов’язково дізнайся – куди влучив... Так дідусь один казав.

Кореспондент. Ви – дивна людина.

Автор. Ми усі такі. Вас я теж маю на увазі.

Кореспондент. Тоді чому ж..

Автор. ...є Жанна д’Арк, Нефертіті, Гіта, Байрон і багато ще хто... при наявності Толі Фараона, Кабана, Стецька Фари і тому подібне? Я правильно Вас зрозумів?..

Кореспондент. Так.

Автор. Насправді між цими фігурами різниця не дуже й велика. Вони такі тому, що бажають такими бути. А всі бажання, як Ви здогадуєтесь, здійснюються. Варто тільки в цьому питанні бути обережним. І правильно формулювати свої уподобання. Бо інакше почнеться ковбасня. Або розчарування. У ліпшому випадку. Як це вже бувало у людства не один раз. І ще – це, можливо, стосується зараз нашої країни – більшість людей тут навіть і не здогадується, якою Силою наділив нас Господь. Кожного. А тим, хто здогадується, іноді бракує сміливості цим усим скористатися. “Настоящих буйних мало – вот и нету...” – так співав Володимир Висоцький. Це – як поганий “степ”- можна відбивати підошви не один рік, а куражу так і не відчути . Тоді життя нас підштовхує. І ми, облишивши комфортні варіанти, рвемо до зірок. Хоча на запитання того ж Висоцького, мовляв,”Юра, як там – у космосі?”, Гагарін відповів одним словом:”Страшно.”

Кореспондент. Я заплуталась.

Автор. Просто я хотів сказати, що не все виглядає однаково: зовні – один результат, зсередини – зовсім інший. І коефіцієнт Вашого Щастя залежить від того, на який з цих результатів Ви орієнтовані... От скажіть мені – для кого або для чого люди виконують ті чи інші дії?

Кореспондент. Ну, хтось з нас є альтруїстом, а хтось – егоїстом...

Автор. А чи відомо Вам, що альтруїзм – це просто егоїзм у квадраті? Другими словами – все, що ми робимо, ми робимо для себе . І тільки так.

Кореспондент. Цікава версія.

Автор. І коли кожен з нас зрозуміє цю істину, ми перестанемо хвилюватись і почнемо жити. Бо не будемо чекати зворотніх дій у відповідь на свої , так звані, благородні або ж благочинні витівки. Таке очікування може тягнутися усе життя. Ні кайфу ні лайфу. Одна злість на всесвітню несправедливість. Ця злість забирає в людини всю Силу. Людина існує, а жити не може, бо її “смерть відпустила тільки попісять”.

Кореспондент. Гаразд. Я це “переварю” потім.

Автор. Смачного.

Кореспондент. Тоді повернемося до радіо. Ваш радіоефір зовсім не такий, як КІНО FM...

Автор. Я зрозумів. Так, він інший. Але тільки вербально. Тут головне, повторюю, почуття, які виникають під час прослуховування. Вся інформація – там. А моє КІНО FM залишається тільки моїм.

Кореспондент. А чому ж Ви вирішили пустити нас у свій “кінозал”?

Автор. Щоб той, хто все це “побачить”, не лякався свого кіна у голові. І жив собі спокійно. Отримуючи тільки користь і насолоду від особистого ексклюзивного “каналу”. До речі, змінювати сценарій свого КІНО FM - річ можлива і необхідна. Таким чином кожен може навчитися керувати подіями свого особистого життя. Адже нас завжди оточує те, про що ми “крутимо своє кіно”.

Кореспондент. А цензура?

Автор. Цензура, насправді, гарна річ. Якщо це самоцензура, а не цензура... як це по-модному... ну хай вже буде – цензура Матриці.

Кореспондент. О, Нео, мій Нео...

Автор. Вставай, Трініті... Вставай!

Кореспондент. Я ще трішки посидю.

Автор. Ага, всі ми так кажемо... Зробити Вам кави?

Кореспондент. Тільки в зеленому кухлику.

Автор. А не боєтеся, що очі після цього стануть блакитними?

Кореспондент. Як у Вас? Боюся. Я взагалі боязка. Аби чого не вийшло...

Автор. Мої очі такі змалку, а не від того, що Ви подумали... Знаєте, існує така побрехенька, що, мовляв, колір очей завжди вказує на приналежність їхнього володаря до...

Кореспондент. ... тих, хто діє жорстоко або до тих, хто...

Автор. ... іноді діє жорстоко. Це повна брехня. Таємниця в іншому.

Кореспондент. В чому ж?

Автор. Не все одразу, киця. Ну, скажімо так – люди з блакитними очима краще пам’ятають про те, звідки вони... А з приводу жорстокості чи, навпаки, боязкості... Понтій Пілат, наприклад, велів розіп’яти Христа не через свою жорстокість, а, скоріше, дякуючи своїй полохливості... В цьому Булгаков правий. Від полохливості. Він був дуже боязкий - Пілат...

Кореспондент. Тоді, можливо, Ви знаєте й про те, хто був зайвим у Гефсиманському саду?

Автор. Ти ба... Як же я зразу не допетрав, що Ви з полку важкої піхоти! Треба швиденько змінювати тему, бо зараз знову десь упаде літак. Я не шуткую.

Кореспондент. Гаразд. Але – чому?

Автор (соковито матюкається). Прошу вибачення... Взагалі, мат мені не личить.Хіба що шах... Так про що ми?

Кореспондент. Знаєте, я колись вже міркувала над цим.

Автор. Над чим?

Кореспондент. Ну... що між матом і мантрою є щось спільне.

Автор. Так. Слова завжди мають неабияку Силу. Але , якщо узяти “мати” і “мантри”, то між ними є велика різниця, яка, з іншого боку, ще більше їх єднає... Зараз я поясню. Розумієте, життя – це гра. Причому – Гра у ГРІ. Ви ніколи не замислювалися над тим, чому діти легше переносять стреси, зміни життєвих обставин, ніж дорослі?

Кореспондент. Хоча й реагують на них більш емоційно?

Автор. Так.

Кореспондент. Можливо, тому, що дорослі з часом забувають, куди і звідки вони потрапили.

Автор. Точно так. Для дорослих життя стає єдиною і неподільною реальністю, яку, на їхню думку, змінювати вже запізно або взагалі неможливо. А мале дитя знає – якщо гратися, скажімо, у лікаря чи танкіста набридло – треба просто голосно сказати :”Я більше не граю!”

Кореспондент. І все?

Автор. В цілому – все. Потім дитина шукає собі іншу гру, а також нову роль, яка буде більше їй до смаку. У деяких дорослих на рівні підсвідомості може відбуватися приблизно теж саме. Але для дорослих людей сигналом тимчасового або остаточного виходу з Гри є мат, який, у свою чергу, дає зрозуміти, що “ось тепер” людина говорить серйозно, що вона “більше не грає!”

Кореспондент. Цікаво.

Автор. Але 99-ть відсотків дорослих зупиняють таким чином свою Гру, зазвичай, щоб тільки перевести подих. А не заради якихось кардинальних змін. Бо всі вони думають, що дива (як у дитинстві) не буває... Так і тягнуть свою лямку до кінця, час від часу матюкаючись на увесь білий світ, навіть забуваючи, що означають їхні вигуки.

Кореспондент. Дійсно. Кожен мат так чи інакше пов’язаний з “технічними” назвами статевих органів або ж з самим процесом “виробництва” нових “гравців”.

Автор. Так. І це, в свою чергу, повинно бути (і є!) сигналом нашій Душі, зайвим нагадуванням для Неі про смішні й сумні “біомашинні” переймання.

Кореспондент. Ви не забули про літак?

Автор. На якому Елвіс Преслі відлетів додому?

Кореспондент. Гм... З Вами приємно вести бесіду.

Автор. Аналогічна фігня. Я не жартую.

Кореспондент. Гаразд. Дякую Вам за каву з тістечками... Щось мені підказує...

Автор. Вам підказує РАДІО.

Кореспондент. Нехай так. Воно підказує, що це не остання наша зустріч... А можна ще одне запитання?

Автор. Я весь - Велике Вухо.

Кореспондент. Жанетта й Нефертіті... ну, вони... справді покохалися?

Автор. Не знаю. Я бачив лише їхній поцілунок. Вони дивні дівчата. Хоча... Це був не просто поцілунок. То був дарунок Сили.

Кореспондент. Для кого?

Автор. Для Гіти... Та й нам усім... Такі фігури побачити разом – то знак таємний. До пори. Але, щоб дійти цього, треба вирушати прямо зараз.

Кореспондент ... Ну, я пішла?

Автор. Заждіть. Ви так і не сказали мені своє ім’я.

Кореспондент. Мене звуть Рештою... Решта, яка завжди читає далі.
НОВІ ТЕХНОЛОГІЇ
замість вступу

Гей! Головне – не дозволяй

нікому тобою маніпулювати.

Хантер С. Томпсон

Я за гороскопом – українець. Це всім відомо. А чом би й ні? У мене навіть є мапа нашої рідної України – кольорова та блискотна. Висить собі над припічком. Правда, надруковано її в Лондоні англійськими літерами. Та це, я гадаю, явище тимчасове і ні в якому разі не заважає мені, глянувши на неї зранку, пишатися своїм українським громадянством цілий день (іноді і вночі також). Гарна в нас земля, багатюща природа, і пісні свої ми колись згадаємо. За нами не заіржавіє. Тут і до бабці ходити нічого. А те, що на чергову річницю свого капіталізму дев’ятеро із десяти будуть дивитися крізь проріху у своїй же кишені, то це наслідок того, що не всі з нас ще зрозуміли одну просту істину:”Думай за себе сам !” Згодні? Ще б пак. Я й сам такий. Тут все й починається.

Ну що – бажаєте грати далі? Тоді стартуємо. Є тільки одна проблемка – за якими правилами грати ? А біс його знає. Гадаю, якщо не знаєш правил – грай за своїми. Усе одно перед богом кожен з нас відповідатиме ексклюзивно. Тож – “З Богом, Парасю! “ – “ Їхали козаки , гуркотів їх трактор “ – ура!.. Прожити життя і жодного разу не сказати “Гей !” – це не про нас. Понеслися – аж діамантовий дим з вихлопної труби вилетів і фуфайки здулися немов архангельські крила ( я такі бачив у “Бетмена”, якого на свою голову сполохнули шановні кияни на Майдані ).Та тільки-но ми розігналися ( і розігнулися) – раптом – гульк! – величезна каменюка на перехресті. А по ній напис великими золотими літерами – “ЖАБА”. Ось тобі маєш – глуши двигун, кури солому. Бо “ЖАБА” – потвора ментальна – давить і не пукає. Отакої. Хотіли одразу ускочити прямісінько в “район МелРоуз “, а потрапили у район, де через усі стіни тягнеться розмашисте графіті : “ Хрін смоктали комбайнери !” ( Скорочено “ХаСеКа!”) Отож. Не втовпилися. Бо на чартерний літак з дубовим шпоном на всіх квитків не вистачило… Посиділи, перекурили, що Бог послав, і почимчикували далі вже пішки – кожен своєю стежкою - хто прямо по стерні, а хто берегом-берегом - і в жито… Тихенька на Вкраїні ніч, і матюки далеко чути. Про кіно оте американське і своїх олігархів з-під Крижополя…

Ну що, подоляночка, втомилася ? Рученьки терпнуть, злипаються віченьки? Читай-читай . Ми ще з тобою погуляємо в парусинових “тухлях” пампасами й блакитними бухтами. Ось тільки ще раз заглянемо під кришечку…

Тут вже, мій захеканий хакере, починається другий рівень складності гри в капіталізм – безробіття. Насправді - роботи навалом, але вона здебільшого не для кваліфікованих фахівців. Як сказало радіо:

“В нашем районе открылся

новый Дом Культуры Быдла.

Приходите. Конкурсы и шарады

ждут вас! Пока.»

А далі заграла легка і комфортна музика. І потягнулися в реалізатори інженери та вчителі. Їсти ж усім хочеться. І почали торгувать: одні – капцями, інші – цукерками . І вистачало їхнього заробітку тільки на те, щоб купити потім одне в одного кіло цукерок і пару домашніх капців (відповідно). На більше – «ХаСеКа»! А кругом їздять пузаті авто, цвіркотять «мобілки», голі дівчата танцюють у топлес-барах, у банках вантажники аж спітніли, перетаскуючи з броньовиків мішки із хрусткою «капустою». Кіно та й годі. А може це просто «ЖАБА» душила наших реалізаторів ? Що, мовляв, якесь дурне поїхало в турне, а вони – такі розумні, горді, талановиті, з ТАКИМИ знаннями і вищою освітою пасуть задніх на базарі, не знімаючи памперсів по 12 годин на добу (боронь боже, хазяїн побачить, що від столика біжиш по нужді!).

А радіо грає : « Мы могли бы служить в разведке,

Мы могли бы играть в кино,

А стоим на базаре в клетке.

И довольно давно…»

І тоді один з них сказав: “ А може ну його в гузно? ”

І правильно сказав. Дійсно – яка користь з твоєї освіти, з твого таланту, якщо ти не знаєш – як і де це застосувати? Ціна їм – рвана гривня в базарний день. Сказав він так і пішов геть світ за очі.

І кричали йому у пряму спину:” Куди ти, дурень? Пропадеш!” Та й чого тут крутити вола за хвіст – міг він пропасти. Міг. Але ж не пропав. Тому що повірив цей Котигорошко своєму серцю. Отак от! (Сльоза скотилася на грудь.)

А ось тепер, браття і сестри, треба було б мені зупинити нашу з вами гру і пустити собі дулю в лоба. Та я подумав-подумав і вирішив, що це питання лежить за межами моїх повноважень. Знову ж таки, „ніконщики" цього не зрозуміють. Тому робимо музичну паузу. Відкидаємось від монітора у своїх кріслах, заплющуємо очі і слухаєм. Це називається – шотландське радіо. Зазвичай я слухаю його, сидячи на пеньку біля вогнища або на риболовлі після гарної закуски. Інші FM-станції мене вже просто не “беруть” або ж ставлять мою маргінальну натуру в глухий кут піснями типу: “Что ты сделал для хип-хопа в свои годы?» Спочатку мені стає соромно за те, що я «в свои годы» ганяв пастися телят у Гостру балку під “ The House of the Rising Sun” по транзистору, а під спів п’яненьких бабів марив справжніми “blue jeans”, колупаючись брудним пальцем у носі…Але потім мене пробиває на сміх, коли я згадую, що писав усе це тільки для того, щоб відрекламувати сірники в гарній коробочці із засланим козачком на етикетці. Тоді я встаю, ставлю крапку, подумки благаючи вас не піддаватися моїм маніпуляціям над вашою свідомістю, і йду собі геть – подивитися – чи розпогодився Лондон ?

Юрай Курай



КІНО FM

Глава перша


Е f Е m І Р Н Е З Б У Д Ж Е Н Н Я

Геката сиділа і какала. Аж тіло тремтіло. Далеченько десь торохтів трактор, з гори до села куріла підвода, прикручене до стовпа радіо тихенько балакало до Господа, який ще позавчора забув тут свого картуза. Та так за ним і не повернувся.

Вітерець колихав гостре листя маїсу, і воно раз у раз торкалося гекатиних плечей. І спини. Гівенце ж, попри все, неквапно лягало вертунцем і пахло прядивом. Ще... ще трохи... Ось і мураха вже виліз на грудку підмоченої землі, а в коморі ряба курка щойно знесла дах другим цікавим яйцем і, запримітивши хижака у високому небі, на мить замислилась – чи варто піднімати зайвий галас? Хтозна, кого наверне в бур’ян цього разу... Геката дзвінко пукнула.
Враз у рибалки на містку виклало червоний поплав (не кажи “ого!” – подивись угору). Зирк! І в блакитних очах Гекати просто неба шуліка наклав на себе крила. Геп. Ляп. Усе.

- Но-о! Чорняві! – ляснуло батогом по вухах. Дядько Бабарика прогуркотів підводою повз двір, і світ заглючило від пилюки, а рибину від передозу повітря.



Я прокинувся, відкрив очі – на стелі нічого не написано. Хто я? Що я? “Поміркуй над цим, і всього тобі найкращого,” - сказало радіо. (У небі щось коїться.) Плигаю в таксі. Їду на роботу. У голові крутиться:”...он работал вором на вокзале.” Місто перебігає за бортом білого “йопеля” і прикидається, що прокидається. Щас. Тільки догребу до мікрофона. Я же ж діджей – Мегазірка в межах радіосигналу. Але про це знають тільки троє: Бог, я сам і ти, душа моя. В очах зелено від світлофорів. Добра ознака.

Машина гальмує там, де треба. Десантуюсь на ноги. Далі - 77 метрів Любові, ”фа-фа” від водія (підбадьорив), ліфт з великою літерою “ХУ” (ніколи дописати), привітання служби безпеки, комп’ютер, мікрофон. Все. Ставлю ”музло” і кладу хреста на лопатки.

- Мамо, я їду до міста! - несподівано для себе сказало дівча,

і струнка постать з’явилася в екрані дверей.

- Під бульби, - спокійно прокоментувала матуся, ловлячи ніздрями новий дивний запах, що швидко змішався в сінях із соковитою травою на долівці. “Тамтешнє, судячи з тутешнього, мене лякає,” – вставило радіо свою копійку.

- Мамо, я боюся! Комірець давить мені шию, хоча я розстебнулася аж до штанів! – майже крикнула Геката, потім різко сіла в кутку біля цеберки з молоком, і сльози швидко, як сміх, пирснули з її волошкових очей.

Мама Галя підійшла, м’яко підняла бідолашну на ноги, пригорнула до себе:

- Подумай, доню, що ти там робитимеш?

- Танцюватиму, - крізь “ хлюп-хлюп ” з хлопчачою настирливістю вимовили дівочі губи.

- Для кого? - запитала мати, відчуваючи, що волога от-от навернеться і на неї.

- Для нього, мамо. Для нього... Заради нього кожного ранку можна стрибати з Ейфелевої вежі - тихо, але впевнено відповіла дівчина. І заплющила очі.

“Доки не обвалиться берег,” – подумки продовжила мама Галя, згадуючи, як торік Геката танцювала на дніпровій кручі. На самому краєчку.

“Авангардний поет із Карпатії дописався до психопатії,”- це я сказав у мікрофон? Люди ж слухають. Вони відчиняють свої крамнички, заглядають під капот своїх авто, заливають кавою плиту, шукають свіжу сорочку, цілуються, забувають ключі на холодильнику, “стріляють” гроші “до вечора”, прислухаються до цвіркунів у коробочках, нюхають парфуми і чужий перегар у транспорті, їдуть, ідуть пішки і слухають. Слухають радіо. Що ж вони хочуть там почути? Чого їм взагалі треба?

“ 1 Віршів, як у Шевченка.

2 Грошей, як у Лазаренка.

3 Здоров’я щоб, як у Кличка.

4 І щоб стояв, як у бичка!!!” – кидає народ на пейджер і січе Маяковського за футуризм. Біля старого клубу. Щоб не “любил смотреть, как умирают дети”.

І знову з’являється Вона. Дівчина-хлопчик. Гаплик усьому Орлеану. І старому і Новому.



“ Господи, благослови Гекату!” – гаркнув блаженний біля ЦУМу. Аж ” нічні метелики” перестали матюкатися з хтивим дядьком на “копійці”. “Вільна каса!” – луною відбилося у McDonald’s. ”Цікаво, що відчуватиме людина, чию пику втулять на кухелики в цьому харчувальному закладі?” – подумав я, а в мікрофон заліпив: “Доброго ранку! Лю-у-у-ди-и!!!” І два мільйони крихітних одноразових еротичних будильників, котрі дівчата кладуть собі в трусики, радісно задзвеніли.

Жайвор пірнув у височінь липневого неба, і воно його жадібно проковтнуло, вітряки застогнали під сонячним вітром і на мить зрушили землю, корови поприсідали на пасовиськах, бо все хитнулося. Світлий струм блискавок прошив дівчачі спини з самісінького низу аж до тім’ячка, забився там, як навіжений, і шугонув з очей у напрямку Щастя.

- У небі щось коїться, - сказав собі в бороду дід Киндин і пихнув цигаркою.

- Діду, що ви таке смалите? Аж у голові паморочиться, - ховаючись від диму в натягнуту на голову футболку, з дерева прощебетала онука.

- У тебе, Зіта, весь живіт аж до шиї розмальований шовковицею, - дід посміхнувся і продовжив : мабуть, маєш гарного кавалера з пензликом?

- Тю на вас, діду... І скільки вам можна казати – не Зіта , а Гіта, - осмикнувши футболку на пристойне місце, Геката кішкою стрибнула з дерева вниз, блиснула між квітами синіми очима і чкурнула стежкою до хати.

- Вогонь - не дівка. Тепер таких не роблять, - дід Киндин з насолодою затягнувся.


- Діду Киндину, кинь трохи диму! – донеслося з веранди, і щось луснуло від сміху.
- От, бісеня ( тьох-тьох ві-тьох-тьох ). Коли чоловік палить, його навіть гадюка не кусає, - дід Киндин випустив з рота сиву хмару, - хоча ( тьох-перетьох ), коли гаснуть свічки, усі жінки однакові.
“ Якби не картуз, то було б видно, що в дідуся стріха набакир”, - бовкнуло радіо. Гіта прислухалась. Б’юся об заклад, що вона почула тоді не тількі цокіт секундної стрілки мого прирученого годинника, а й шелест шестисотої вії єгипетської красуні, котра чекала на ієрофанта.
- Тебе, Дубровський, тільки за смертю посилать! – закричав курінний, побачивши ад’ютанта через розбите вікно станційного приміщення.

- Ваше Благородіє, - плутаючи грішне з праведним, мямлив безвусий воячок і безпомічно озирався на всі боки, – ви де?!

- !!!

Ад’ютант остаточно заплутався в чоботях і ростягнувся у свіжій багнюці поміж бричками під регіт так званої “контри”.

Йому здалося в ту мить, що світ зупинився. Так він і лежав, соколик, одною рукою все ще притримуючи на голові кашкета, а другою – здавивши до нестями кінського кізяка. Якби на станції в той день працював гучномовець, то ми б з вами почули : “Вот прекрасная смерть.“ Та радіо тоді ще не було. Навіть простреленого. (Принаймні на цій придуркуватій території.)

- Дубровський! Де полонені?! – з нагайкою за лівою халявою з’явився курінний на страх усім. Його усмішка нагадувала матюк.

- Їх зачинили у товарняку на запасній колії, - піднявся із землі голос ад’ютанта.



- Ведіть сюди! І негайно! – наказав курінний кудись убік, а потім блимнув на свого горе-помічника. Той стояв ні живий ні мертвий. Навіть без дулі в кишені. “Страшко та й годі,” – подумав отаман, підійшов ближче і сказав йому в самісіньке вухо :

- З гівнохрещенням тебе, синку.



- Не всіх дурних війна побила, Ваше Благородіє, - ожив ад’ютант.

- Дубровський, знаєш чого тобі зараз не вистачає? – прищурився курінний.



- Не могу знать! – рубанув Дубровський.

- Окулярів для їзди верхи, - лагідно по-батьківськи вийшов на коду отаман. І перднув щосили. Запала гнітюча тиша.

“...как много вредных веществ в тот день было выброшено в окружающую среду...”- голосом БГ співала моя радіохвиля. А я згадав, як одного листопадового вечора ми пили з ним горілку у Льодовому Палаці. З посуду для кави. А потім, вже опівночі, заїдали сардельками у готелі “Дніпропетровськ.” Я пригощав. Ще й подарував йому на день народження пачку “Біломору”. Не святі ж горщики ліплять. Діма Гусєв-Спас, мій товариш, запитав тоді майстра ілюзій : “Боря, Бог є?” Ні, ми були не п’яні. Гребєнщиков промовчав, і ми відвалили від гріха подалі. Анекдот “ми бухали з Гребєнщиковим” знають усі, та не всі виходили в ту ніч з готелю на сімнадцятиградусний мороз з думкою : “На кой хрен мне все это надо?”
УВАГА! ЯКЩО ТОБІ СТАЛО НЕЦІКАВО, ТО БУДЬ МУЖНІМ – ЗАКРИЙ КНИЖКУ І ПОМІНЯЙ МІСЦЕ РОБОТИ. РЕШТА ЧИТАЄ ДАЛІ.
Коли ми були вже поряд з Новим цирком, я, зупинивши погляд на світлофорі, чомусь запитав:”Гусєв, поєднання яких кольорів є найкращим з міркувань гармонійного співіснування?” “Жовтий і синій,”- автоматично відповів камермен і продовжив:”Також приємно для очей, коли при зйомці користуєшся зеленим фільтром – зображення стає чіткішим. Око починає помічати набагато більше деталей... Одного разу, коли в мене не було під рукою зеленого фільтра, я об’єднав жовтий з синім. Вийшло круто. Бо було яскраве освітлення.” ( А може він тоді глузував?)

УВАГА! РЕШТА ЧИТАЄ ДАЛІ.




“Кой-кого ми щойно “отпіарили”, а тепер декілька слів про погоду,” – нагадав я слухачам про своє існування. “У нашому небі щось коїться,” – почули вони. А може й не почули. Бо усе потонуло в гуркоті вагонних коліс.


Глава друга


ТІ, ЩО БІЖАТЬ ВОДОЮ

...ТадАх-тадАх... тадАх-тадАх... тудУх...ТадАх-тадАх... тадАх-тадАх... тудУх...


“Як тут смердить! – Мерщій до моря! –

Я вже й стежину протоптав.
Там нас чекає на просторі

Людями кинутий состав.

У ньому музика та їжа.

У ньому, серденько моє, віконця є

І двері в небо.

Тож поміркуймо про своє.

Гарячі вуха, очі сині –

Колеса так і гуркотять.

До біса квіти з маковинням,

А разом з ними їхню мать!

Бо вже намуляло під серцем,

Бо вже аж трясця в голові.

Я з’їв би їх з червоним перцем –


Солодкі грудочки твої!” –


Байрон декламував, а провідниця ритмічно слухала. У вишуканій колінно-ліктьовій позі. Поема скінчилась феєрично. І пілотка таки впала з голови фанатки екстремальної поезії. На чисту підлогу службового купе.


- Миленький мій, так ти поет? – вже на східцях вагона запитала вона.

- Ні, киця, я – поміркований таліб, - відповів лорд і ступив на кримську землю.

Годинник на башті сімферопольського вокзалу показував шосту годину ранку. Тепле вологе повітря після нічного дощу приємно пестило мужнє лице героя. У такі моменти Байрону завжди хотілося сказати “тарах!” своєму минулому (тобто – “іди собі геть, згинь назавжди!”), і він вирішив круто змінити напрямок руху. Не пішов у туалет, а попрямував до таксі. “Урешті-решт – зроблю це на перевалі,” – від такого простого та оновлюючого рішення лорд аж засяяв зсередини тихим зеленуватим світлом.

- Ліцо попроще, імператор! – почувся знайомий голос, і з кабіни білого мікроавтобуса висунулася задоволена пика у темних сонячних окулярах.

- Алексіс! Льоха, твою мать! Ти що тут робиш? – здивовано й радісно вигукнув Байрон.

- Гусім ярмо, Скандаліза Райс! – у дусі імпресіонізму відчеканив Льоша, гостинно відчиняючи двері свого “боліда”.

- Жени в Гурзуф, Жакоб! Повстанці повстали і випотрошили “банкомьот” – лорд Шумахера “франклінами” не скривдить! – останні слова Байрона розтанули у повітрі разом з білим “мерседесом”.

За хвилину з голови даїшника, що нудьгував з радаром на виїзді з Сімферополя, різким поривом вітру зірвало кашкета. Той прокотився узбіччям метрів п’ять і благополучно загруз у калюці.

- Ось я зараз комусь бампера на лобі відрихтую! – шаленіючи від люті, даїшник жбурнув недоїденого чебурека в субтропічні хащі. – Льоха, твою мать!!!

Та біла хмаринка з двома архангелами вже шелестіла за обрієм.

- Гарна зачіска, імператоре, - сказав Льоша.

- Гарна зачіска – бадьорий настрій! – Байрон посміхнувся дзеркалу, щоб не дивитися на спідометра.

- Лєра стригла? Впізнаю тендітну руку майстра, - не чекаючи відповіді, Льоша продовжив: - Може ти мені хоч тепер скажеш, на якій нозі в неї тату?

- Трохи вище щиколотки, - туманно почав Байрон, - але це зовсім не те, про що ти подумав!

Обоє розсміялися. Як малі діти. Льоша навмання ввімкнув радіо. “Диви, синку, гори...” – сказав чоловічий голос. “Тату, а там наші були?” – запитав голос хлопчика. “Були... Вони кругом були...” – відповів чоловік. “А вони насмерть стояли?” – не вгамовувався хлопчик...

Так і влетіли до Гурзуфа. Байрон зупинився в готелі під назвою “БОТИНОК С ВИДОМ НА МОРЕ”. З вікна його номера дійсно виднілася Ведмідь-гора, безкрає Чорне море і дорога, по якій щойно шугонув білий “болід”, швидко сховавшись під пахвою густої зелені. Назавтра вони “забили стрілу” з Мустафою. У того був ресторанчик на вершині Ай-Петрі і непристойна кількість вина та коней. Тож завтра на лорда чекали татари. Усі знали, коли на горі з’явиться вершник у червоній сорочці та з блискавкою у руці, почнеться те, заради чого у Сімферополі сьогодні присів президентський літак.

Усі знали, але сніданок запізнювався.

“Перегризу щось на березі (ага, кабеля завтовшки в руку - radio say) під кримською сосною,” –– вирішив лорд і, перевдягнувшись у легке, зібрався вже було виходити. Раптом у двері хтось тихенько постукав.



  • Ну, нарешті, - Байрон відчинив. На порозі стояв

такий собі парубок.

  • Я – Толя Фараон, - відригнув володар ситцевих

трусів і червоних шкарпеток. – У тебе марганцю немає?

  • Бачу, що Ви людина благородна. Але навіщо ж Вам

марганець о цій порі дня? – у свою чергу поцікавився Байрон.

- Та, розумієш, мав тіки шо випадковий інтимний зв’язок. Без кондома, - довірливо почав Толя.

- Хто дома? – з тореадорським азартом фліртонув словами лорд.


  • ?! – по обличчю Толі Фараона тоненьким

струмочком побігла спроба “впіхнуть невпіхуємоє”. Та так і стекла слиною з товстої гарячої губи на піхтовий паркет “калідора”.

Лорд наніс свій коронний удар – скрутив дулю і дав

можливість співбесіднику дуже детально її розгледіти, потім швидко по-англійськи грюкнув дверима. Аж у сусідньому номері розчинилося вікно. “Оце так компресія!” – не зміг приховати свій подив “брехунець” у куточку. Байрон посміхнувся, зробив кілька пружних кроків у напрямку балкона і виплигнув з другого поверху. Клумба була м’якою і приємною на дотик.

За кілька секунд він вже біг східцями згори вниз. До моря. І декламував: “І на зорі орлятко сиве шипить в гнізді, як василіск.” Або ж : ”Здається, пахне не сосна, а спека й сухість сонячного світла!”

Морська вода зашипіла, приймаючи в обійми гаряче лордове тіло, а коли з трусами, повними крабів та мідій, Байрон виліз на берег, його так розпирало від задоволення, що він легко переплюнув би три конопляних поля. Залюбки.

“Я простая девка на баштане. Он – рыбак, веселый человек,” – десь зверху співало радіо. Великий Ведмідь пив собі солону воду. Але корабель із закоханими був уже далеко. Діти на березі гралися в іншу Легенду. Вони розганялися і буквально залітали в морський штиль, намагаючись пробігти по поверхні води якомога далі. Звісна річ, це нікому не вдавалося. Та стільки завзяття й віри було в їхніх очах, що лорд вирішив спостерігати за малечею, доки гра не скінчиться. Бризки, зойки, веселий шум, збиті об каміння колінця й лікті. Охочих продовжувати ставало дедалі менше. Увагу Байрона відволікла велика крейсерська яхта, що не так давно з’явилася біля скель-близнюків. Вона повільно дрейфувала з прибраними вітрилами. Темно-червона. ”Дивний колір,” – подумав лорд, намагаючись розгледіти напис на борту. Поміж щоглами яскраво блиснув окуляр бінокля.



  • Дивіться! Дивіться!!! – голосно, дуже голосно

закричав хтось на пляжі. – Вона біжить! Вона біжить по воді!!!

Байрон різко повернув голову і очам своїм не повірив. Дівчинка років семи бігла по воді, як по тверді. Піднімаючи легкі бризки білими п’ятами, засмагле мокре тільце виблискувало на сонці і віддалялося від берега.

- Стій!... Зуля, стій!!! – немов схаменувшись, закричала молода жінка.

Дівчинка зупинилась, з подивом обернулася. Натовп на пляжі завмер.

- Мамо... Ма-мо! – сльозинки впали на воду, і дівчинка провалилася з головою.

Так швидко Байрон не плавав ніколи в житті. Можливо, він і на світ народився заради цієї стометрівки. Хтозна ...

Дівчинку він врятував, але як вони опинилися на березі, ніхто не пам’ятає. На диво маленька Зуля не встигла навіть наковтатись води. Її трохи злякані оченята дивились на маму, людей, що збіглися з усієї набережної, і дивного дядю, який лежав біля самої води і не міг піднятись. Хтось із чоловіків підбіг до нього, щоб допомогти сісти, але тіло не слухалося. Гукнули лікаря. Той нахилився над лордом, заглянув йому в очі і відсахнувся. Бо розгледів там цифрове фото – дуже вдалий кадр – ДІВЧИНКА БІЖИТЬ ПО ВОДІ. Байрон помер.

  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка