І.І. Огієнка буденний трагізм живих символів: ідейно-художня парадигма творчості антона чехова



Скачати 426.63 Kb.
Сторінка3/3
Дата конвертації28.12.2016
Розмір426.63 Kb.
1   2   3

Аксінья проганяє з дому свекра – істинного господаря дому, де панівним завжди був культ мамони. Старий Цибукін просить милостиню, на яку ніколи не був щедрим. Його відповідь богомольцям-жебракам завжди звучала: „Бог подаст!” Однак путі Господні справді неісповідимі. Немічного і голодного Григорія Цибукіна жаліє Ліпа – та, яка зазнала найбільшого горя і страждань через цибукінську глитайську мораль: „...когда старик поравнялся с ними, Липа поклонилась низко и сказала:

– Здравствуйте, Григорий Петрович!

И мать тоже поклонилась. Старик остановился и, ничего не говоря, смотрел на обеих; губы у него дрожали и глаза были полны слез. Липа достала из узелка у матери кусок пирога с кашей и подала ему.

Он взял и стал есть” (3, 450).

Як бачимо, руками милосердної Ліпи Бог і подає грішнику милостиню. Добро торжествує над злом.

Повість А.Чехова „В овраге” – один із найсильніших творів письменника. Це було справді явищем в літературі кінця ХІХ століття. М.П.Чехова, сестра письменника (її особливо вразив епізод, де Ліпа подає старому Цибукіну пиріг), писала брату: „По-моему, ты еще никогда так не писал… Все ходят с большими глазами и говорят – вы читали?” (див. 3, 462).

Глибоко вразила повість і Л.Толстого, і М.Горького. А славнозвісний юрист А.Ф.Коні у відгуку Чехову на твір зазначив: „Мне кажется, что это лучше всего, что Вы написали, что это – одно из глубочайших призведений русской литературы”.

Повість ця розвиває тему богошукання в російській літературі – проблему, яку осмислювали по-своєму у різні часи М.Гоголь, Ф.Достоєвський, Л.Толстой, М.Лєсков, І.Шмельов тощо.

Чехов розвивав і вдосконалював проблему аналітичного підходу до дійсності, що було властиво творчості М.Гоголя і Ф.Достоєвського, сам визнавав незаперечний вплив М.Лєскова на власну творчість. Лаконізм, стислість, відкидання зайвого і несуттєвого йшло, безперечно, від кращих традицій прози О.Пушкіна та М.Лермонтова. Однак А.Чехов був водночас сміливим експериментатором і в прозі, і в драматургії. Про новаторство письменника свідчать і самобутність архітектоніки, і сюжету, і групування персонажів, усі елементи внутрішньої організації твору.

Естетичну основу романтизму становив міф, реалізму – тип. У Чехова спостерігаємо той реалізм, який, за висловом М.Горького, підноситься до „глибоко продуманого, одухотвореного символу”. Власне, це той реалізм, де типізація трансформується у символіку.

Такими типами-символами виступають у Чехова як конкретні персонажі, так і цілі образні концепції, соціальні системи загалом. Міщанська пошлість, нікчемність запитів та інтересів, деспотизм і деградація елітарних прошарків, соціальна невлаштованість – всі ці реалії часу стають магістральними у творчості письменника 90-х рр.

Доречно, тут зупинитись на відомій (хрестоматійній у свій час) повісті „Палата № 6” – творі, у якому сучасники (серед них і пролетарський вождь В.Ульянов-Ленін) бачили передусім розвінчання соціальної системи, державного устрою царської Росії.

Зокрема, згадуваний вже письменник М.Лєсков писав, що „В „Палате

№ 6” в миниатюре изображены общие наши порядки и характеры. Всюду – палата № 6. Это – Россия”.

Лікар Андрій Рагін, який мав би опікуватись довіреними йому хворими, в силу обставин змушений змиритися з тими антилюдяними порядками, які панують у лікарні. До пори до часу ескулап займає позицію стороннього спостерігача. Фактичним господарем становища стає лікарняний сторож Нікіта, який тримає заклад у належних рамках за допомогою кулаків. Все це усіма, у тому числі і Рагіним, який до проблеми буття, життя і смерті ставився байдуже, сприймається як належне. Однак з певного часу в Андрія Юхимовича Рагіна виникає якась внутрішня потреба відвідувати палату № 6 – вічне пристанище невиліковно душевнохворих людей, серед яких виділяється нестандартним, але цікавим і відвертим суворою правдою мисленням Іван Дмитрович Громов. Людина ця („мужчина лет тридцяти трех, из благородных, бывший судебный пристав и губернский секретарь” – 4, 185) одержимий манією переслідування. Як людина, тонко і болісно сприймаюча дійсність, Громов, на противагу зневажаючому житейські суєти Рагіну, проголошує необхідність активного протистояння проти неправди, свавілля, деспотизму.

Цей колишній студент, який серед психічно хворих людей (реалізм Чехова у змалюванні суворих і жорстоких буднів палати є метафоричним) виділяється логічним мисленням, емоційністю у нещадному викритті суспільних пороків, захворів після зустрічі з двома арештантами у кайданах: їх вели чотири конвоїри. Громову прийшла думка, що і його так само можуть раптом закувати в кайдани і відправити до тюрми. Так він згодом, одержимий манією переслідування, попадає в палату № 6. Після смерті брата і батька, якого за розтрати і махінації віддали під суд, Іван Громов з матір’ю випробували і злидні, і голод, і безробіття (він не зміг прижитись на посаді вчителя), і, в першу чергу, невдоволеність соціальними порядками, моральними принципами, пануючими в суспільстві („У общества нет высших интересов, оно ведет тусклую, бессмысленную жизнь, разнообразя ее насилием, грубым развратом и лицемерием; подлецы сыты и одеты, а честные питаються крохами; нужны школы, местная газета с честным направленим, театр, публичные чтения, сплоченность интеллигентных сил; нужно, чтоб общество сознало себя и ужаснулось” – 4, 187).

Помисли вразливого та одержимого у правдошуканні Івана Громова, як бачимо, найблагородніші, найлюдяніші і, безперечно, утопічні у гріховних реаліях земного існування.

Утопізм цей певною мірою споріднений із сервантесівським героєм Дон-Кіхотом. Навіть поділ людей для одержимого інтелектуала-правдошукача Громова був безкомпромісно категоричний і різкий і „человечество делилось у него на честных и подлецов; середины же не было” (4, 187).

У Чехова ніякої випадкової фрази чи деталі не буває. Анемічність у прагненні Громовим високих ідеалів висловлена і в парадоксальному: „О женщинах и любви он всегда говорил страстно, с восторгом, но ни разу не был влюблен” (4, 187).

Парадоксальність полягає і в тому, що душевно хвора людина, одержима (одержимість і забісовленість певною мірою бувають тотожними поняттями) ідеєю справедливості, говорить гірку правду про антидуховну, антиморальну, антилюдяну атмосферу, яка панує у світі.

Не випадково заяви і характеристики Громова пробуджують чуйне, але збайдужіле у позиції пасивного спостерігача серце лікаря Андрія Рагіна, котрий раніш ніби і не помічав жахливих реалій, пануючих у лікарні („Смотритель, кастелянша и фельдшер грабили больных, а про старого доктора, предшественника Андрея Ефимыча, рассказывали, будто он занимался тайною продажею больничного спирта и завел себе сиделок из больных женщин целый гарем” – 4, 187).

У молодості Андрій Рагін готувався стати священиком, однак не противився волі батька і закінчив медичний факультет, ніскільки не маючи тяги до лікарської професії. Так непротивленцем він жив і далі, спостерігаючи пануюче свавілля і безпорядки: зайнявши посаду настоятеля „богоугодного закладу” – міської лікарні, „Андрей Ефимыч отнесся к беспорядкам, по-видимому, довольно равнодушно” 4, 193).

Логіка Рагіна часто приземлена і проста у відношенні до страшної дійсності, яку треба просто зневажати: адже можна спізнати радість від спілкування з розумними людьми, від здатності інтелектуального пізнання. Однак це теж згодом, коли сам лікар стане довічним мешканцем палати № 6, виявиться ілюзією. Хворий душевно Громов (характерно, що з давніх-давен на Русі юродство вважалось святістю: у „Борисі Годунові” О.Пушкіна юродивий Ніколка глаголить істину самому узурпатору царського престолу Борису) мислить іншими, вищими, сакральними категоріями. Якщо для скептичного Рагіна пріоритетне в розумі, у закономірній логіці життя, котре все одно завершиться смертю, небуттям („Какая бы великолепная заря ни освещала вашу жизнь, все же в конце концов вас заколотят в гроб и бросят в яму” – 4, 205), то Громов, при всіх випробовуваннях і стражданнях, вірить у безсмертя душі – безсмертя як необхідність, як найвищий смисл людського існування, приходу в цей світ, безсмертя як наслідку глибокої віри: адже від начала віку людина зберігає і помножує найкраще – здатність співпереживати, відчувати чужий біль, страждання, здатність відстоювати добро („...прогрессируют же, как видите, от начала века до сегодня борьба, чуткость к боли, способность отвечать на раздражение...” (4, 209).

Як бачимо, устами Громова письменник розвінчує байдужість, песимізм, пасивність, посягання на людську гідність. Символічним у повісті є мотив тюрми, вікон з гратами, що проходить через свідомість персонажів. Навіть в останні хвилини вмираючий Рагін бачить, як місячне сяйво проходить через віконні грати, вимальовуючи схожу на сітку тінь – символ неволі, як фізичної, так і духовної.

Загалом Рагін є доброю і чуйною людиною, прагнучою пізнання, але... без віри, без домінування духовного начала, а тому пасивного і байдужого спостерігача зла. Саме через це атмосфера пануючого зла робить жертвами і таких, як Рагін, котрий стає пацієнтом палати № 6 – заручником некультурного і пошлого колеги Хоботова і дегенерата-сторожа Нікіти, патологічно жорстокого.

Кожна не випадкова, мимовільна чеховська фраза (нагадаємо, у Чехова нічого випадкового не буває) стає, як правило, афористичною. Цинізм і пошліть суспільства, не здатного не те, що визнати, а й відчути фальш, неправду, пануюче зло ні логікою, ні почуттями, втілені у словах прозріваю чого Рагіна: „Болезнь моя только в том, что за двадцять лет я нашел во всем городе только одного умного человека, да и тот сумасшедший” (4, 224).

Вихоплені із живої дійсності образи-типи в „Палаті № 6” А.Чехова стають у художній інтерпретації автора образами-символами не просто тогочасної Росії, а й бездуховного й цинічного в своїй жорстокості суспільства загалом. Кажуть, не все сучасне вічне, але те, що вічне, – завжди сучасне. Характери і ситуації у творах Чехова не прив’язані лише до якоїсь епохи чи місця.

Проблема совісті і суспільної усталеної моралі, жорстокої і бездушної до трудящої людини є центральною в оповіданні А.Чехова „Случай из практики” („Випадок із практики”).

Донька фабрикантші Лялікової Ліза не піддається лікуванню, хоча у її розпорядженні найкращі лікарі. Однак хвороба Лізи – наслідок самотності, депресії, поскільки її мучить совість, про що вона і зізнається лікарю: адже тисячі робітників, що працюють на Лялькових, голодують, не вилазять із злиднів.

Пізно пробуджуються людяні, духовні імпульси у серці лікаря Топоркова із оповідання „Цветы запоздалые”.

Чисто випадковим, на перший погляд, поштовхом до цього стало кохання Марусі із збіднілої дворянської сім’ї. Топорков походив із колишніх кріпаків. В умовах нових буржуазних часв він заможний, став лікарем, одружився на купчисі.

Самовіддана любов невиліковно хворої дівчини глибоко зачепила душу обивателя, котрий, відповівши взаємністю, старається все зробити для коханої людини.

Однак пізно... За цим закономірна трагічна розв’язка.

Пізним є і прозріння шукаючої ідеалу честолюбивої Ольги Іванівни із „Попрыгуньи”. Жінка ця, прагнучи вивищитись над іншими, вважаючи сірістю і звичайністю власного чоловіка, не усвідомлює, що живе насправді в ілюзорному, витвореному нею ж самою світі, будучи одержима не талантом, а просто красивою роллю. Зрада чоловіка, справжнього подвижника медичної науки, здатного на великий і непомітний для обивателя подвиг, усвідомилась як моральне падіння після трагічної загибелі Димова, що пожертвував собою заради врятування хворого на дифтерит хлопчика: „...она показалась себе страшной и гадкой. Ей вдруг стало до боли жаль Дымова, его безграничной любви к ней, его молодой жизни...” (4, 178-179).

Жінка, яка довгий час існувала у віртуальній реальності, в егоїстичних сітях власного „я”, яку дратувала великодушність справжнього друга життя, зрозуміла ціну втрати – зневаженого самою ж щастя.

У віртуальний світ, вступаючи у конфлікт з міщанською пошлістю, з лицемірством погрузлого в антидуховності суспільства, викликаючи тим самим презирство до сірості обивательського життя, ідуть по суті Гуров та Анна Сергіївна – персонажі оповідання А.Чехова „Дама с собачкой”.

У творі цьому вирішується традиційна проблема – проблема людського права на щастя. Здавалось би, заскорузле у консерватизмі суспільство подавляє прекрасне і високе в людині. Гуров та Анна Сергіївна відроджуються духовно силою великого почуття, яке спалахнуло між ними. Питання, нагадуємо, давні і вічні в земному існуванні і в художніх осмисленнях класиків (О.Пушкін, Л.Толстой, Г.Флобер, Ф.Стендаль, І.Франко тощо).

У „Дамі з собачкою” Чехов і не дає на них кінцевої відповіді, як і не дає рецепту правильного розв’язання проблем в інших своїх творах. Тому-то в оповіданні відсутня сама розв’язка. Врешті, чи можливим буде щастя героїв у безконечній невизначеності, в обмані інших і самих себе? Адже безвихідь у безконечному триванні є небезпечною для героїв. І не в ній істинний смисл життя. І те, що „решение будет найдено, и тогда начнется новая, прекрасная жизнь” навіть із труднощами й випробовуваннями („самое сложное и трудное только еще начинается” – 4, 365), може так і залишитись ілюзією. Та й земне торжество безконечного щастя є згубним для душі, для її вступу у вічність (згадаймо мефістофелівську спокусу з гетевського „Фауста”: „Хвилино прекрасна, спинись!”).

Характери і ситуації у творчості А.Чехова як майстра соціального типажу стали класичними образами-символами.

Такими виступають, крім наведених вище прикладів, персонажі з оповідань „Ионыч” і „Человек в футляре”. Перший з них молодий лікар Старцев Дмитро Іонич, людина, що справді прагнула на початку до корисних і цікавих справ, до духовних інтересів, так і не зміг протистояти обивательському, з напускною, фальшивою красивістю середовищу і згодом стає схожим на тих, кого до цього не сприймав і навіть ненавидів. Еволюція героя є досить повчальною й узагальнюючою у багатозначній назві твору: досить здібні та енергійні старцеви стають у відповідних умовах іоничами.

Характерно, що подібну еволюцію спостерігаємо в оповіданні „Лялечка” (1901) М.Коцюбинського, де зображено своєрідне перевтілення революційно мислячої і безкомпромісної учительки Раїси Левицької у самовдоволену обивательку-конформістку. Правда, у Коцюбинського наявний і такий аспект, як розвінчання ліберально-народницької моралі з позуваннями, гучними фразами, з завуальованим презирством до простого народу.

Еволюція ж чеховського Старцева, що поступово трансформується просто в „Іонича”, носить дещо інший характер, хоча по-своєму закономірна: людина з благородними намірами виявилась безсилою перед спокусами обивательського світу з культом наживи, снобізмом, з примітивністю смаків, дріб’язковістю інтересів.

Засудження духовної деградації, чиновницьке здичавіння інтелігенції – магістральна проблема „маленької трилогії” А.Чехова, що складається з оповідань „Человек в футляре”, „Крыжовник”, „О любви”. Класичною ознакою страху стали слова учителя гімназії Бєлікова з оповідання „Человек в футляре” („Людина у футлярі”): „Как бы чого не вышло!”

Сам Бєліков і зовні, і внутрішньо уособлює все мертвотне (характерно, що він є викладачем старогрецької, тобто, мертвої мови), не здатне і не бажаюче приймати здорову думку, наганяючи страх на всіх і вся: його боялись і вчителі, і директор, і чиновництво міста, які під впливом бєліковської формули за останні п’ятнадцять років жили у постійній тривозі.

Бєліков, який постійно щось споглядав у поведінці колег, втручаючись і в особисте життя, виступав символом не тільки своєї епохи. У цьому класичному образі втілені найгірші риси тої частини чиновництва, яка завжди утверджувала режим шпигунства і доносів, будучи прямою і непрямою причиною людських драм і трагедій.

Окремою темою у прозі А.Чехова виступає доля знедоленої дитини, яка стає заручницею антилюдяних соціально-етичних відносин.

Трагізм дитини як жертви антисоціальних, антилюдяних умов – явище, досить поширене у світовій літературі. До цієї теми у різні часи звертались і Віктор Гюго у „Знедолених”, і Г.Сєнкевич („Янко-музикант”), і Д.Григорович („Гутаперчевий хлопчик”), і М.Старицький („Орися”), і А.Тесленко („Школяр”), і М.Коцюбинський („Харитя”, „Маленький грішник”), і В.Короленко („Діти підземелля”), і С.Васильченко („Дощ”) тощо.

Новаторською манерою письма у змалюванні всього одним штрихом долі хлопчика, відданого у нелюдські умови наймитування, відзначається оповідання А.Чехова „Ванька”, яке десятки років було хрестоматійним (сьогодні кон’юнктурна педагогіка і твори такого характеру вилучає зі шкільних програм: виникають небажані асоціації).

Сповідь хлопчика Ваньки Жукова з проханням вирвати його з тяжкої наймитської недолі передано тут у формі листа дідусеві Костянтину Макаровичу. Розв’язка твору анекдотична, чим насправді більше підкреслюється увесь трагізм безвиході. Наївно визначена дев’ятирічним хлоп’ям адреса „На деревню дедушке” є метафоричною, поскільки апелювання дитини (як і людини взагалі у буржуазному світі) до справедливості є безнадійним.

Проза А.Чехова і за формою, і за змістом (передусім духовно-етичною і соціальною проблематикою) – новаторське явище у світовій літературі.

Незаперечним є вплив оповідань, повістей російського класика й на творчість українських письменників – М.Коцюбинського, С.Васильченка, А.Тесленка, В.Стефаника та ін. Перших двох з А.Чеховим споріднює лірико-імпресіоністична манера письма, увага до художньої деталі, майстерна передача внутрішнього світу героїв.

В А.Тесленка, В.Стефаника спостерігаємо чеховські традиції у відтворенні буденного трагізму людини, котрий у звичайній повсякденності може просто ігноруватись людською байдужістю.

У творчості В.Стефаника, наприклад, бачимо завжди вмотивовану поведінку і вчинки персонажів, психологізм і побутописання у лаконічній, стислій манері, без зайвостей і надмірностей, що особливо споріднює новелістику українського письменника (до речі, теж лікаря за освітою, але лікаря, який не відбувся) з прозою російського майстра.

Однак В.Стефанику властива експресіоністична манера письма, що полягає у загостренні конфліктних ситуацій, у напруженості, у винятково підкресленому трагізмі, у вираженні до крайньої міри мук, страждань, почуттів любові і ненависті, у зневірі та безсиллі перед невідворотністю долі.

Чеховські характери і ситуації – прості у звичайній повсякденності і плині життя, навіть завуальовані комізмом, гумористичними елементами, але від того більш переконливі в окресленні буденного трагізму людського існування. У Чехова, що умів майстерно поєднати ліризм і гумор, трагічне і комічне, прекрасне і потворне у трактуванні доброго і злого начал, спостерігаємо не декларовану, а художньо переконливу закономірність торжества кращого в людині і суспільстві.

Як непересічний майстер прози Чехов ще за життя був визнаний не тільки в Росії, але й за її межами. Тісно пов’язані життя і творчість російського класика з Україною, краса, природа, люди якої змальовані у повісті „Степ”. Українські переклади творів Чехова з’явилися у „Літературно-науковому віснику” (м.Львів), редагованому І.Франком та М.Грушевським, ще за життя письменника.

Темою окремої розмови буде питання новаторства Чехова-драматурга, вплив автора на розвиток вітчизняного та світового драматургічного й театрального мистецтва, на утвердження п’єси настрою, п’єси-дискусії, драми ідей.

Про це згодом.
БІБЛІОГРАФІЯ

1. Дунаев В. Вера в горниле сомнений: Православие и русская литература в ХУШ-ХХ вв. – М., 2003.

2. Йова, 40 : 8.

3. Чехов А. Драма на охоте. Рассказы. – М., 1986. – 468 с.

4. Чехов А. Рассказы. Повести. – Симферополь, 1985. – 415 с.

5. Чехов А. Рассказы и пьесы. – М., 1988. – 256 с.


Контактні телефони: 803849 3-05-03

80984990680

Адреса: вул. Пушкінська, 40, кв.48



м.Кам’янець-Подільський
1   2   3


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка