І.І. Огієнка буденний трагізм живих символів: ідейно-художня парадигма творчості антона чехова



Скачати 426.63 Kb.
Сторінка2/3
Дата конвертації28.12.2016
Розмір426.63 Kb.
1   2   3

„Муж убил свою жену! Ах, как вы глупы!” (3,14).

Один із персонажів графський управитель Урбенін Петро Єгорович, що стане жертвою не стільки власного почуття – помилки, як людської глупоти і цілеспрямованого звинувачення для приховання чужого злочину, визначить магістральну ідею оповіді так:

„Человеческое жало опаснее змеиного!” (3,30).

Саме гріховний людський ген стає імпульсом до скоєних переступів, хоча і соціальні негаразди теж виконують певну роль, однак, виходячи із розв’язаних і художньо мотивованих інтриг, вони не є визначальними.

У центрі твору – інтимна колізія, в основі якої лежить невизначеність у виборі, коли стоїть дилема – мати занадто багато (у тому числі й верховодити і безсоромно обдурювати заради задоволення матеріальних, плотських потреб, морального приниження навіть найближчих людей) або ж задовольнитись скромним існуванням, випробовуванням жертовністю в любові, заради якої доведеться поступитись і гординею, і міщанським благополуччям.

Своєрідним поштовхом до злочину, який вбиватиме і пробуджуватиме совість, стаючи періодично страшним для неї, є фатальна любов до юної істоти Ольги трьох осіб – слідчого Зінов’єва Cергія, від імені якого ведеться розповідь, пристарілого графа Корнєєва та графського управителя Урбеніна – п’ятдесятирічного вдівця, котрий наївно повірив у можливість здобути матір для своїх дітей та щастя кохання на схилі літ для себе.

Одруження Урбеніна на юній доньці божевільного лісничого Ользі приносить одні нещастя. Воно стає фатальним і трагічним для самого Урбеніна.

Художня вмотивованість цієї фатальності закладена у багатозначній портретній характеристиці:

„Здесь белокурая головка представлена во всем суетном величин глибоко пашей красивой женщины. Глаза, утомленные, но гордые развратом, неподвижны. Здесь она именно та змея, вред од укушения которой Урбенин не назвал бы преувеличенным (тут і далі виділення моє – М.К.). Она дала буре поцелуй, и буря сламала цветок у самого корня. Много взято. Но зато слишком дорого и заплачено. Читатель простит ей ее грехи” (3,35).

Сюжет повісті загалом простий і нехитрий на перший погляд.

Юна красуня Ольга виходить заміж за вдівця Урбеніна не стільки з корисливих міркувань, як скоріше для того, щоб вирватись від задушливих клопотів жити з хворим, божевільним батьком. Однак закохана дівчина

по-справжньому у ..слідчого Зінов’єва. Шлюб без любові, по суті, теж є гріхом, поскільки породить чергові гріховні переступи. Автор через дії, вчинки, таємні помисли персонажів психологічно вмотивовує причини і наслідки розіграної трагедії, коли „Преступная воля человека вступает в свои права” (3,35).

Неусвідомлені ревнощі Зінов’єва до Ольги з її раціоналістично підленькими планами породжують нездорову любов-пристрасть, що несе одночасно і ненависть. Ненависть до жінки, яка з розрахунку стає коханкою графа Корнєєва, свідомо завдаючи болю Сергію Петровичу, якого кохає глибоко, по-справжньому, але якось із садистським самоствердженням власної волі. Навіть випадок із підстреленим селезнем, муки якого з насолодою спостерігає Ольга під час пікніку з метою заглушити власний біль, говорить не тільки про роздвоєність душі героїні, а й про нездорові нахили хворобливої суті її внутрішнього світу, її егоїстичної натури. Невдовзі погрузлу в моральній невизначеності і бруді жінку знаходять зарізаною. Її, закривавлену, підбирає в лісі законний чоловік Урбенін, що і стає офіційним доказом убивства через ревнощі:

„...жизнь Ольги в последнее время состояла из сполошного романа. Роман этот был такого сорта, что обыкновенно оканчивается уголовщиной. Старый, любящий муж, измена, ревность, побои, бегство к любовнику-графу через месяц-два после свадьбы... Если прекрасная героиня такого романа убита, то не ищите воров и мошенников, а поисследуйте героев романа. По этому третьему пункту самым подходящем героем-убийцей был все тот же Урбенин...” (3,151).

Однак слідство ускладнювалось тим, що згодом одноокий Кузьма, який став мимовільним свідком скоєного вбивства, був знайдений у постелі мертвим: заарештований лакей міг би багато чого розповісти. Врешті сам слідчий Зінов’єв, не бажаючи навмисне допитувати Кузьму, чинить свідомо проколи у розслідуванні убивства. Читач само собою розуміє, що вбивцею Ольги є її таємний коханець Сергій Зінов’єв. Характерно, що у написаній значно пізніше повісті „Основи суспільності” І.Франка – українського класика, для якого моральні аномалії, на відміну від Достоєвського чи Чехова, мали у першу чергу соціальне підґрунтя, питання про скоєний злочин (убивство ксьондза Деревацького) з самого початку теж не підлягає сумніву, зокрема те, хто є справжнім убивцею священика (переступ був скоєний колишньою коханкою пастира графинею Торською і його позашлюбним сином – молодим графом Адамом).

Однак наголошую, у Франка злочини (і в „Перехресних стежках”, і в „Бориславських оповіданнях”, і в „Бориславі сміється”, і в драмі „Будка, ч.27” тощо) у першу чергу трактуються як соціальні аномалії, витоки яких автор шукає у суспільних негараздах, у неправильній організації життя. Соціальне начало, за Франком, має бути визначальним у літературній творчості, нерозривно пов’язаній із життям: „Література, стояча понад партіями – се тільки ваш сон, се ваша фантазія, але на ділі такої літератури не було ніколи... У нас єдиний кодекс естетичний – життя”.

Правда, ідейні переконання українського класика і мислителя, які можуть бути часто суперечливими, не завжди адекватні самій творчості письменника, художньому осмисленню життя з його духовно-етичними гранями і суперечностями. Художнє ж мислення А.Чехова було не підвладним модним ідеологічним віянням доби з претензіями на залежність людської моралі від соціальних формацій. Хоча розвінчування ситості і паразитування „власть імущих” у Чехова теж виступає однією із ключових проблем.

У повісті „Драма на охоте” акцент робиться передусім на духовно-моральному світі людини як соціального суб’єкта, доля якого, вчинки, злети, падіння, розплата за скоєне залежить від ступеня гріховності, від вибору між добром і злом. Про це говорить вражений страшною смертю дружини Урбенін:

„...вчера я был так убит и придавлен своим горем, что думал наложить на себя руки или… сойти с ума… но сегодня ночью я раздумался… мне пришла мысль, что смерть избавила Олю от развратной жизни, вырвала ее из грязных рук того шалопая, моего губителя; к смерти я не ревную: пусть Ольга лучше ей достается, чем графу; эта мысль повеселила меня и подкрепила: теперь уже в моей душе нет такой тяжести” (3,159).

Не винний ні в чому Петро Єгорович Урбенін (його вина-помилка полягала лише в його почуттях, у безглуздому одруженні) готовий, власне, спокутувати гріхи Ольги. Згодом, несправедливо засуджений за приписане йому вбивство, він помре на каторзі.

Безкарним залишиться істинний убивця Ольги – її таємний, а не явний коханець слідчий Сергій Зінов’єв, який підставив без докорів сумління Урбеніна. Навіть розбещена суспільною антидуховною мораллю Ольга з амбіційними прагненнями вийти у вищий світ для задоволення гордині, для забезпечення без обмежень в матеріальному і плотському (стяжання земних скарбів) помирає у покаянні, здійснюючи великодушний вчинок, проявляє жертовність у любові до Зінов’єва.

Вона не називає ім’я убивці: попри розбещеність і користолюбство, ця жінка була здатною і на глибоке почуття.

На совісті Зінов’єва-Камишева – смерть жінки, яку кохав, смерть свідка Кузьми, смерть Урбеніна по дорозі на каторгу, осиротілі діти останнього і... нарочита, напускна самозаспокоєність обивателя, для якого світ стає сірим і нецікавим. Це визначає і майбутнє, без світлих проблисків: „...закрыв глаза, я вижу радугу, какую дает солнечный спектр… Да, там бурно, но там светлее” (3,172).

Слідство, спрямоване на хибне вирішення проблеми, уникнення кримінальної відповідальності за вбивство не могли забезпечити Камишеву спокою і мнимого благополуччя. Все-таки совість тривожить убивцю, убивцю не стільки з ревнощів, скільки через чергову підступність коханої жінки: „Меня охватило чувство отвращения, омерзения... Я схватил маленькое, гаденькое существо за плечо и бросил его оземь, как бросают мячик. Злоба моя достигла максимума” (3, 177-178).

Так розкриває Камишев, як автор повісті, хто ж саме був справжнім убивцею Ольги, хто ж ховався за прізвищем слідчого Зінов’єва насправді. Розкриває правду перед редактором, який, прочитавши повість, безпомильно вирахував ім’я злочинця.

Характерно, що збайдужілий до всього Камишев особливо й не намагався сховатись від правосуддя („Я не прочь сменить Урбенина, но без борьбы я не отдамся...” „На похоронах Ольги я так ревел и такие истерики со мной делались, что даже слепые могли бы узреть истину... Я не виноват, что они... глупы” – 3, 178).

Вердикт собі самому і виносить слідчий Камишев, якого голос совісті спонукав до хоча б завуальованого зізнання у повісті з претензією на детектив: „И сам я себе гадок” (3,178).

Повість А.Чехова „Драма на охоте” – глибоко психологічний твір, написаний не без впливу романів про злочин Ф.Достоєвського, коли проблема лежить не стільки у розкритті кровного переступу, скільки в осмисленні потаємних, гріховних закутків людської душі.

Характерно, що наприкінці 60-х рр. минулого століття була створена телеверсія цієї повісті, де головну роль виконував Юрій Яковлєв – один із найпопулярніших акторів свого часу.

Дещо пізніше (1979 р.) за мотивами твору режисером Е.Лотяну був створений справжній кіношедевр під назвою „Мой ласковый и нежный зверь”, де чудовий акторський ансамбль у складі Г.Бєляєвої (Ольга), О.Янковського (Камишев-Зінов’єв), К.Лаврова (граф Корнєєв), Є.Маркова (Урбенін), В.Симчича (батько Ольги), а також неповторна музика Є. Доги якнайкраще передають художній світ та ідейні задуми великого російського класика.

Чехов належав до письменників, які змальовували життя народу як би ззовні, зі спостереженням і співчуттям, з позицій гуманіста, якому не байдужі проблеми простолюду. Цей автор заглиблювався у внутрішній світ представників різних соціальних прошарків: і чиновництва, і розорюваного в капіталістичних умовах дворянства, і інтелігенції (як сподвижницької, так і самозакоханої, деградуючої в обивательських лабетах), і селянства. Саме життя селянства в умовах розвитку капіталізму із поклонінням мамоні, з глитайською антилюдяною мораллю („Іде чумазий!” – зазначав М.Салтиков-Щедрін) присвячена одна із кращих повістей А.Чехова про соціальні, антидуховні витоки зла „В овраге” (1990).

Це твір про смисл людського життя, про випробовування його на міцність у безпросвітності й безвиході, у страшних реаліях панування власницької моралі над душами людей. Тут письменник відштовхується від життєвої конкретики: поштовхом до написання стає один із сахалінських випадків (у 1890 році Чехов їде у Сибір, а згодом на Сахалін – місце засланців-каторжан), а місце дії автор визначив „близ Мелихова” (у 1892 році він купив занедбаний маєток у селі Меліхово Серпухівського повіту Московської губернії).

У центрі твору – сім’я сільського глитая, власника бакалійної лавки Григорія Цибукіна. Сам твір відзначається побутописанням, хронікальністю у змалюванні села Уклєєво, яке поступово міняється в нових економічних відносинах: в умовах розвитку капіталізму деформується мораль, стають нормою хижацькі принципи існування, нищаться традиційні устої і природно здоровий спосіб життя:

„От кожевенной фабрики вода в речке часто становилась вонючей; отбросы заражали луг, крестьянский скот страдал от сибирской язвы, и фабрику приказано было закрыть. Она считалась закрытой, но работала тайно с ведома станового пристава и уездного врача, которым владелец платил по десяти рублей в месяц (виділення моє – М.К.) (3, 417).

Правда, знайомі ситуації та обставини? Як бачимо, повість не тільки актуальна з історико-генетичного погляду, а й з історико-функціонального підходу.

Для сільських глитаїв Цибукіних гроші, нажива будь-якою ціною (старий Григорій торгує не тільки бакалійним товаром, але й хлібом, горілкою, скотом) є кумиром, життєвою необхідністю і хворобливою пристрастю. Старший син Григорія Цибукіна Анисим, служачи в поліції (традиційний мотив зрощення правоохоронної системи з кримінальним світом: так і згадується бальзаківський Вотрен), робить фальшиві гроші. Молодший Степан через слабке здоров’я і глухоту не міг бути надійним помічником батька, зате його дружина, красуня Аксінья, яка походила з простого незаможного роду, радувала свекра хижацькою хваткою, твердим і жорстоким характером („старик Цыбукин глядел на нее весело, глаза у него загорались, и в это времяон жалел, что на ней женат не старший сын, а младший, глухой, который, очевидно, мало смыслил в женской красоте” – 3,418).

Сам Григорій, овдовівши, одружився на немолодій дівчині Варварі, яка, всупереч пануючій моралі у сімействі Цибукіних була доброю і щедрою, жаліла бідних, наділяла милостинею жебраків, богомольців, а старий чоловік змушений був поблажливо миритись із милосердними заходами дружини, хоча сам ненавидів селянську бідноту, поводив себе зверхньо і по-хамськи („он ненавидел мужиков и брезговал ими, и если видел, что какой-нибудь мужик дожидается у ворот, то кричал гневно:


  • Что стал там? Проходи дальше!” – 3,419).

Народ, розуміючи витоки і причини збагачення Цибукіних, відверто ненавидів їх („Насосались нашей крови, ироды, нет на вас погибели” – 3,427).

Характерно, що навіть щедроти добросердної, на перший погляд, Варвари є скоріше не од віри, а від фарисейської показухи: головне, щоб серед людей не було осуду. Коли нарешті знаходять наречену для старшого з братів Анисима (нею стає вродлива, людяна дівчина з бідної селянської сім’ї Ліпа), молода дружина старого глитая Григорія Цибукіна на весіллі пасинка „была довольна, что так много кушаний, и все так богато, – никто не осудит теперь” (3,477). Про показну релігійність скаже згодом поліцейський по службі і фальшивомонетник за родом підпільних занять Анисим:

„И старшина тоже не верит в бога, и писарь тоже, и дьячок тоже. А ежели они ходят в церковь и посты соблюдают, так это для того, чтобы люди про них худо не говорили, и на тот случай, что, может, и в самом деле страшный суд будет” (3,429).

Те, що люди втрачають совість, Бога в душі, Анисим добре усвідомлює, навіть під час вінчання в церкві з Ліпою щось на мить прокидається в його душі, сльози прозріння і каяття заважали дивитися на святі ікони, тягар своїх і чужих гріхів змушував молитись і просити прощення. Однак потреба безбідного існування в поглинутому гріхом середовищі спонукала до іншого. Згодом Анисима засуджують на каторгу як фальшивомонетника.

Історія Анисима, безперечно, була навіяна А.Чехову сахалінськими враженнями: письменник зустрічався з висланими на каторгу фальшивомонетниками.

Проблема Бога в душі, проблема пробудженої совісті зачепила поліцейського Анисима лиш на мить, під час вінчання у церкві („и, пока меня венчали, я все думал: есть Бог! А как вышел из церкви – и ничего” – 3, 429).

Мирська гріховна суєта, одержимість наживою перемагають. Наслідки плачевні. Анисима посадили в тюрму за підробку і збут грошей, а згодом, після суду висилають на каторгу.

Вродлива, добра, по-християнському смиренна Ліпа залишається з маленьким, щойно народженим сином Никифором у чужій для неї сім’ї, у середовищі хижаків, де тепер заправляла усім старша невістка, дружина глухого Степана, Аксінья. Ця злостива і спритна у комерційних справах жінка цілком прийшлась до двору глитаїв.

Автор підкреслює її підступну хижацьку сутність у портретній характеристиці: „У Аксиньи были серые наивные глаза, которые редко мигали, и на лице постоянно играла наивная улыбка. И в этих немигающих глазах, и в маленькой голове на длинной шее, и в ее стройности было что-то змеиное; зеленая с желтой грудью, с улыбкой, она глядела, как весной из молодой ржи глядит на прохожего гадюка, вытянувшись и подняв голову”

(3, 428).

Саме Аксіньї, передчуваючи щось лихе („И зачем ты отдала меня сюда, маменька!” – 3, 436), побоюється тиха і смиренна Ліпа.

Невдовзі Аксінья прибирає господарство Цибукіних до своїх рук, затіявши при цьому будівництво цегельного заводу, який мав дати нові прибутки: „...она сама правила и при встрече со знакомыми вытягивала шею, как змея из молодой ржи, и улыбалась наивно и загадочно” (виділення моє. – М.К.).

Однак старий Цибукін (до цього бездушний і жорстокий), відчувши небезпеку зажерливої невістки передусім і для себе самого, заповів селище

Бутьокіне, де будувався цегельний завод, єдиному внуку Никифору.

Дізнавшись про це, Аксінья чинить страшний смертельний переступ: вона виливає у присутності розгубленої від лайки Ліпи, що прала білизну, ківш окропу на немовля. Чиниться дітовбивство, за яке немає покари у земному житті. Ніяких мук сумління не відчує зміїне нутро жінки: „Аксинья молча прошла в дом, молча со своей прежней наивной улыбкой…” (3, 443).

Не розбудив нічиєї приспаної совісті крик збезумілої від горя матері („...послышался крик, какого еще никогда не слыхали в Уклееве, и не верилось, что небольшое слабое существо, как Липа, может кричать так”

(3, 442).

Характерно, що у Чехова кожна вагова деталь ніколи не буває випадковою. Після крику Ліпи раптом наступає тиша: „И на дворе вдруг стало тихо” (3, 442-443).

Загадкова і страшна тиша. Страшна своєю байдужістю і безкарністю. Адже у глитайському антилюдяному середовищі вбивство дитини у побутовій сварці, вбивство заради спокою, заради безперешкодного збагачення сприймається тихо, як щось звичайне, без протесту, не пробуджуючи нічию совість. Все цілком закономірне для одержимих мамоною: „Такова беспощадная логика „овражной” жизни, и против нее автор пользуется самым сильным аргументом. Он показывает ее нравственную несостоятельность” (1, 642-643).

Характерно, що в одній із повістей українського письменника Михайла Старицького („Безбатченко”) теж зображено убивство дитини, маленької Орисі,

вітчимом-нелюдом, ошалілим від ревнощів до дружини Докії, колишньої панської коханки, яка мстить чоловікові зневагою і незгасаючою любов’ю до панича. Ненависть і злоба Антона перекидається на невинну дитину. У конфлікті з дружиною знавіснілий Антін запалює курінь, у якому лежить травмована ним хвора падчерка. Божеволіє Докія. Жахом і розпачем, що межують з каяттям у скоєному, проймається убивця...

У драмі Льва Толстого „Влада темряви” („Власть тьмы”) убивство щойно народженого немовляти (плід таємного гріховного співжиття вітчима з падчеркою) потрясає виконавця злочину Нікіту (він є батьком дитини, яку прижив із пасербицею), виводить його з душевної рівноваги і, врешті-решт, змушує зізнатись, щоб понести покару: інакше-бо внутрішні муки совісті не дадуть ні життя, ні спокути.

Тема переступу, зокрема найстрашнішого – дітовбивства, є центральною у повісті М.Лєскова „Леді Макбет Мценського повіту” („Леди Макбет Мценского уезда”). Тут каталізатором смертних гріхів виступає купецька молода дружина Катерина Львівна Ізмайлова, одержима любов’ю- пристрастю до прикажчика Сергія, заради якого чинить убивство за вбивством (два наступних разом із керованим коханцем): юна купчиха травить свекра, згодом стає ініціатором таємної смерті чоловіка, а потім виродки піддають мученицькій смерті невинне дитя – хлопчика Федю, коли той читає житіє свого ангела, святого Феодора Стратилата.

Кінець плачевний і справедливий для обох убивць, особливо для новітньої леді Макбет, котра гине вже сама через зраду коханця на етапі, чинячи черговий кровний переступ.

Безперечно, що лєсковські мотиви мали вплив на творчість А.Чехова, який і не заперечував цього. Однак художнє осмислення Чеховим витоків людського падіння, його проявів у соціальних реаліях, непротестного, буденного сприйняття міщанською обивательщиною значно глибше, переконливіше і болючіше у сприйнятті, страшніше для приспаної совісті.

Примарений спокій (ніби нічого незвичайного й не трапилось) після смерті маленького сина Ліпи й Анисима живе і далі в сімействі Цибукіних. Гріховний вчинок невістки Аксіньї сприймається середовищем як логічно закономірний, хоча насправді в моральному плані фальшивомонетник Анисим чинить злочин далеко менший. Однак згідно законів він є осудним на каторжні роботи в Сибір.

Переступ Аксіньї приносить їй владне торжество і подальше збагачення. Згодом цілком закономірною стає зайвість у домі його колишнього глави – старого Григорія Цибукіна, який і заснував вовчі моральні засади в сімействі. Ліпа, для якої входження в чужий для неї світ було свого роду моральним випробовуванням, стає зайвою у домі Цибукіних, втративши при цьому найдорожче – дитину (ні почуттів до заарештованого чоловіка, ні звичайної прив’язаності до нього у жінки просто не було: вона з самого початку твору жила поза атмосферою цибукінської моралі). Ліпа – проста трудівниця, по-дитячому чиста, людяна і співчутлива. Тому і тягнеться у хвилини горя, страждань до чесного трудівника Єлізарова, прозваного Костилем. Саме цей майстер столярної справи, який завжди любить перевіряти зроблені речі на міцність, визначає людей у соціальній ієрархії не походженням, не багатством, не за приналежністю до елітарних прошарків, а за принципом: „Кто трудится, кто терпит, тот и старше”.

Внутрішній, духовний стан Ліпи, яка і в горі у випробовуваннях не тільки зберігає, а й примножує все краще в людині – людині, не озлобленій на всіх і вся, психологічно тонко переданий у найтрагічнішому епізоді, коли жінка, несучи з лікарні померлого сина, зустрічає по дорозі незнайомого старця. Його, доброго і співчутливого, вона і приймає за святого. Убита горем жінка не може зрозуміти, чому безгрішне створіння, її синочок, було піддане важким мукам перед смертю: „И скажи мне, дедушка, зачем маленькому перед смертью мучиться? Когда мучается большой человек, мужик или женщина, то грехи прощаются, а зачем маленькому, когда у него нет грехов?” (3, 445).

Однак старець, котрий намагається пом’якшити горе Ліпи, не може відповісти, поскільки людський розум не здатний осягнути промислів Божих. Після довгої мовчанки прийнятий за святого старий візник все ж по-своєму мудро тлумачить про розумову обмеженість людини перед силою Вищих субстанцій (слід згадати тут історію праведного Йова2, сакральну мудрість про неісповідимість шляхів Господніх: „Путі Господні неісповідимі): „...человеку положено знать не все, а только половину или четверть. Сколько ему надо знать чтобы прожить, столько и знает” (3, 445).

Власне старець керується не розумом, а вірою. Нагадаємо: прийняти проблему справедливості лише людською логікою може обернутися трагедією. Повчальною з цього приводу є історія Івана Карамазова чи Родіона Раскольнікова з романів ідей Федора Достоєвського („Брати Карамазови”, „Злочин і покарання”). Слушно зазначає учений-філолог і богослов про небезпеку абсолютизації людського розуму – явища, якому дала у свій час поштовх епоха Просвітництва і якому протистояла богошукаюча частина російських класиків:

„Русская классическая литература противостояла такому самовозвеличению ума достаточно последовательно, хотя и не все избежали рассудочного соблазна. Рассудок слишком ограничен, чтобы положиться на него. Вера выше разума и не может поверяться логическими расчетами. Таков тот духовный итог, к которому, приняв помощь Всевышнего, пришел праведный Иов, выдержавший свое великое испытание” (1, 647).

Характерно, що безіменний старець висловлює глибоку віру у перемогу добра над злом, віру у духовно здорові сили, у майбутнє своєї Вітчизни: „Жизнь долгая – будет еще и хорошего, и дурного, всего будет. Велика матушка Россия! ...Я во всей России был и все в ней видел, и ты моему слову верь, милая. Будет и хорошее , будет и дурное...” (3, 445-446).

Це говорить людина, життя якої було нелегким, часто і трагічним у випробовуваннях. Пішим ходом пройшов усю Росію, тяжко наймитував, у чужій землі поховав дружину...

Своєю мудрою безпосередністю він зміцнює віру у серці Ліпи.

Торжествує зло радісним сміхом і самовдоволеністю Аксіньї, що вигнала убиту горем Ліпу, продовжується у своєму стилі життя у родовому гнізді Цибукіних. Однак закономірна еволюція зла, носії якого, ставши заручниками посіяного, ідуть до логічної розв’язки.

1   2   3


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка