«ідеї соборності та свободи україни: історичний досвід та сьогодення»



Скачати 310.08 Kb.
Дата конвертації02.01.2017
Розмір310.08 Kb.
Матеріали

на тему «ІДЕЇ СОБОРНОСТІ ТА СВОБОДИ УКРАЇНИ: ІСТОРИЧНИЙ ДОСВІД ТА СЬОГОДЕННЯ»

Ідея соборності України як державно-політичної, громадянсько-територіальної, етнокультурної та економічної єдності сформувалася як природна реакція на чужоземне владарювання, національне гноблення, релігійну роз’єднаність, соціально-економічний гніт уже на початку ХХ ст. З нею тісно перепліталася ідея свободи як прагнення до втілення демократичних прав людини та громадянина і побудови справедливого, вільного від експлуатації суспільства.

Ідея соборності України набувала сучасного змісту поступово. У ході цього процесу відбувалася складна світоглядна трансформація від ідеї єдиної Русі, центром якої у ІХ – ХІІІ ст. був Київ, до ідеї соборної модерної України. Руська єдність княжого періоду української історії базувалася на державно-територіальній об’єднаності земель, династичній традиції, єдиній православній вірі, етнокультурній близькості східних слов’ян, а також на необхідності боротьби з численними зовнішніми ворогами та внутрішніми усобицями давньоруських князів.

У литовсько-польський період української історії, що тривав від ХІV до середини ХVІІ ст., відбувалося становлення українського етносу, який представляв стійку сукупність людності з рядом об’єктивних прикмет: самоназвою, етнографічною територією, певними антропологічними типами людності, мовою, психологією, господарським устроєм тощо. Головною ознакою українського етносу як системи було визнання цією спільнотою людей своєї єдності. Відтак ідея української соборності мала стійкі, об’єктивні корені етнічного походження. Водночас слід зазначити, що від сивої давнини нашому народу була притаманна ідея свободи.

Однак слід зазначити, що від зрілого Середньовіччя до періоду Модерну ідеї української єдності та свободи витримали серйозні історичні випробування за умов відсутності безперервної української державної традиції та за наявності поліетнічного й полікультурного складу населення, що проживало на українській етнічній території. Від часів зрілого Середньовіччя, потрапивши під вплив сильних політично й культурно домінуючих народів, українці зазнали певного цивілізаційного розколу в широкому сенсі цього слова.

В імперський період, коли українські землі були поділені між австрійськими Габсбургами і російськими Романовими, набув розвитку процес формування і становлення української модерної нації, який нерозривно пов’язаний з утвердженням ідей соборності та свободи України. Саме в цей період, від кінця ХVІІІ ст. до початку ХХ ст., ці ідеї починають теоретично осмислюватися й розглядатися не тільки крізь призму територіальної, духовно-релігійної, етнокультурної єдності, а й етнонаціональної, соціально-економічної та суспільно-політичної інтеграції українських земель. У період бездержавності ідея соборності України тісно перепліталася з ідеєю свободи.

Падіння царського режиму в результаті Лютневої демократичної революції в Росії, початок Української революції, створення і діяльність Української Центральної Ради в Києві, яка стала проводом українського державотворення, спричинили перехід до практичного втілення в життя віковічних соборних та свободолюбних устремлінь українського народу. Вже у квітні 1917 р. на Всеукраїнському національному конгресі в Києві стало ясно, що власний державний організм бачили по суті на всіх етнічних теренах, де компактно мешкали українці. На початку травня 1917 р. Українська Національна Рада в Петрограді, що представляла у столиці Росії Українську Центральну Раду, подала Тимчасовому Урядові проект про об’єднання всіх українських етнічних земель в автономне державне утворення. Це прагнення до об’єднання було підтримане резолюціями українських громад по всій території Росії.

Важливою історичною віхою в процесі практичного здійснення ідей соборності та свободи українських земель став Третій Універсал Центральної Ради від 20 (7) листопада 1917 р., яким проголошувалося утворення автономної Української Народної Республіки у чітко визначених територіальних межах, які хоча й не охоплювали всі українські етнічні землі, але декларували прагнення керівництва молодої держави легітимізувати право українського народу жити у власному державному домі. Територія УНР поширювалася на такі регіони, як Київщина, Волинь, Поділля, Херсонщина, Катеринославщина, Таврія (без Криму), Полтавщина, Харківщина, Чернігівщина. Остаточне визначення кордонів УНР щодо прилучення частин Курщини, Холмщини, Вороніжчини та інших суміжних губерній і областей, де більшість населення українська, «має бути встановлене по згоді організованої волі народів».

Після проголошення 22 січня 1918 р. Четвертим Універсалом Центральної Ради незалежної УНР черговим кроком на шляху до соборності України став Берестейський мирний договір, підписаний УНР з державами Четверного союзу 9 лютого (27 січня) 1918 р. Після цього 14 лютого 1918 р. Рада Народних Міністрів УНР уже вважала за можливе погодитися на укладання миру з Радянською Росією за умови, що до України буде включено частину Кубані, частину Ростовського округа, Таганрозький округ, Чорноморську і Ставропольську губернії, Путивльський повіт Курської губернії, чотири повіти Воронезької губернії та українську колонію – Зелений Клин на Амурі. При цьому Крим залишався під впливом України.

Принцип соборності був одним із визначальних у політиці Української Держави гетьмана П. Скоропадського, що прийшла на зміну УНР 29 квітня 1918 р. Важливим було встановлення кордонів Української Держави з Всевеликим Військом Донським, які визначалися договором 8 серпня 1918 р. по лінії попередніх меж Катеринославської, Харківської й Воронезької губерній з відступом від них на користь України в районі Маріуполя.

Гетьман П. Скоропадський не відкидав можливості приєднання до України Кубані, де проживало багато українців. У другій половині жовтня 1918 р. Кубанський крайовий уряд направив до Києва делегацію для укладення договору про «якнайтісніше зближення» з Україною, зокрема про воєнну конвенцію. Неофіційно йшлося і про умови державного об’єднання України і Кубані. В середині листопада було укладено угоди про взаємні банківські операції, залізничну конвенцію, мореплавство, поштово-телеграфні, торговельні, консульські стосунки. Проте мрії про остаточне об’єднання України і Кубані не справдилися внаслідок наступу Добровольчої армії генерала А. Денікіна.

Гетьман постійно тримав у полі зору кримське питання, прагнучи про приєднання Криму до Української Держави. «…Україна ж не може жити, не володіючи Кримом, - писав П. Скоропадський, - це буде якийсь тулуб без ніг» [9, c. 262]. Характерно, що 12 червня 1918 р., губернський з’їзд землевласників і хліборобів Таврії, ознайомившись із пропозицією гетьманського уряду щодо включення Криму до складу Української Держави, підтримав її. Голова з’їзду Закеров телеграфував з цього приводу до Києва: «Горячо приветствуем этот шаг правительства».

Поразка гетьмана П. Скоропадського, прихід до влади Директорії та відновлення УНР наприкінці 1918 р. знаменувало початок нового етапу боротьби за досягнення соборності та свободи українських земель. Це спричинилося і крахом Австро-Угорської імперії та появою на політичній карті ще однієї суверенної української держави – Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР).

Підґрунтя для виникнення ЗУНР закладалося ще 19 жовтня 1918 р. у Резолюції Української Національної Ради (Львівської Конституанти), де, зокрема, ухвалювалися положення про «одноцільну українську територію», до якої входила «ціла етнографічна українська область в Австро-Угорщині, а зокрема Східна Галичина з граничною лінією Сяну з влученням Лемківщини, північно-західня Буковина з містами Чернівці, Сторожинець і Серет та українська полоса північно-східної Угорщини», про те, що ця «українська національна територія уконституйовується отсим як Українська Держава».

Важливе значення для практичного втілення в життя ідей української соборності та свободи мало те, що проголошена 1 листопада 1918 р. Західноукраїнська Народна Республіка створювалася саме за принципом соборності, прагнучи об’єднати українські землі колишньої Австро-Угорської імперії.

Аналогічне прагнення до створення «окремої української національної території, віддільної від румунської частини краю» було зафіксоване в резолюції, схваленої всенародним вічем у Чернівцях 3 листопада 1918 р. Це народне волевиявлення означало підтримку буковинськими українцями державницьких устремлінь галичан і фактичне приєднання української частини Буковини до ЗУНР.

13 листопада Українська Національна Рада ухвалила «Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії», згідно з яким до її складу ввійшли Галичина, Буковина з українськими етнічними землями колишніх угорських комітатів: Берег, Земплін, Мармарош, Спиш, Уґ, Уґоча, Шариш.

Ідеї української соборності та свободи набули популярності не тільки у Східній Галичині і на Буковині, а й на Закарпатті, яке багато століть було відірване від Русі-України. Свідченням цього став протокол всенародних зборів у Хусті, підписаний 21 січня 1919 р., що ухвалював прагнення закарпатських українців до єднання з Соборною Україною.

Успішне повстання під проводом Директорії й відновлення УНР, з одного боку, а також українсько-польська війна на західноукраїнських теренах, з другого, прискорили об’єднання двох республік. Крім того, провідники УНР розраховували на допомогу галичан у розв’язанні власних військово-політичних і державних проблем. Тому 1 грудня 1918 р., коли в Києві ще діяла влада гетьмана П. Скоропадського, повноважні представники Державного Секретаріату ЗУНР – Л. Цегельський, Д. Левицький і члени Директорії – В. Винниченко, С. Петлюра, П. Андрієвський, Ф. Швець підписали у Фастові Передвступний договір про майбутнє об’єднання двох республік.

Прагнучи завершити справу об’єднання, керівництво ЗУНР намагалося якнайшвидше ратифікувати Передвступний договір, але через несприятливі воєнні події це вдалося зробити лише 3 січня 1919 р. у Станіславі, де на першому ж засіданні Української Національної Ради була одностайно прийнята Ухвала про злуку ЗУНР з УНР. З цієї нагоди в багатьох містах і селах ЗУНР пройшли багатотисячні урочистості, на яких західні українці чітко засвідчили свою волю у справі об’єднання українських земель.

З метою урочистої ратифікації Ухвали Української Національної Ради, завершення оформлення Злуки двох республік та для участі в роботі Трудового Конгресу України, рішенням Президії Української Національної Ради і Ради державних секретарів від 16 січня 1919 р. в Київ була направлена представницька делегація ЗУНР на чолі з віце-президентом Української Національної Ради Л. Бачинським. Західноукраїнська делегація прибула до столиці УНР 18 січня, де зустріла теплий прийом.

Найвищого піднесення об’єднавчий рух українського народу досяг у двадцятих числах січня 1919 р., коли перемістився у Київ – столицю УНР. Директорія і Рада Народних Міністрів призначила урочисте святкування об’єднання УНР і ЗУНР 22 січня. Цей день збігався з річницею історичного ІV Універсалу Української Центральної Ради, згідно з яким УНР проголошувалася самостійною, незалежною державою. Таким чином свято ставало подвійним – Днем Незалежності й Соборності.

22 січня 1919 р. рівно опівдні біля колони навпроти Софійського собору в центрі Києва зосередилися члени Директорії, депутати Трудового Конгресу України, делегація ЗУНР, міністри на чолі з головою уряду, представники дипломатичного корпусу та ін. Розпочалися урочистості промовою голови делегації ЗУНР, віце-президента Української Національної Ради Л. Бачинського, після якої голова Директорії В. Винниченко привітав делегацію західних українців, підкресливши важливе значення Акта Соборності.

На підтвердження ратифікації Передвступного договору від 1 грудня 1918 р. і Ухвали Української Національної Ради від 3 січня 1919 р. голова Директорії В. Винниченко попросив її члена Ф. Швеця оголосити Універсал Директорії УНР про злуку УНР і ЗУНР в єдину державу. «Однині во єдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України, - йшлося в цьому історичному документі, - Західно-Українська Народня Республіка /Галичина, Буковина і Угорська Україна/ і Наддніпрянська Велика Україна». Наступного дня Трудовий Конгрес України майже одноголосно схвалив документи про злуку УНР і ЗУНР.

Об’єднання ЗУНР і УНР мало об’єктивні підстави, спиралося на віковічні прагнення широких мас українців і було оформлено відповідними найвищими державними актами. Проте під тиском Росії і Польщі обидві українські держави втратили території, внаслідок чого ширився хаос громадянської війни, наростали внутрішні незгоди, що призвело до цілковитого розриву. Внаслідок цих обставин проголошена Злука виявилася незавершеною. Однак Українська революція дійсно утверджувала ідеї соборності та свободи нашого народу, сприяла їх вкоріненню в масову національну свідомість.

Після поразки Української революції 1917–1921 рр. наддніпрянські українські землі увійшли до складу Радянського Союзу, об’єднані в межах формально суверенної Радянської України, а західноукраїнський регіон розподілено між Польщею, Чехо-Словаччиною і Румунією. Отже, єдиний український простір було в черговий раз розірвано.

У міжвоєнний період у Радянській Україні були досягнуті помітні успіхи в модернізації економіки, проведенні індустріалізації, урбанізації, ліквідації безробіття, а також у галузях охорони здоров’я, освіти, науки, культури, спорту. Водночас тут досить швидко утвердилася монопартійна комуністична тоталітарна система із псевдодемократичною атрибутикою. Її панування призвело до небаченого культу особи Й. Сталіна, примусової колективізації та жахливого голодомору 1932-1933 рр., масових політичних репресій і великого терору 1930-х рр., культурної революції з розстріляним відродженням, вихолощувало будь-які прояви громадської ініціативи, ігнорувало регіональні особливості та підганяло всі сфери життя під шаблони, що розроблялися керманичами московського Кремля. Міжвоєнні десятиліття в житті західних українців характеризувалися соціально-економічним та етноконфесійним гнобленням з боку панівних націй, хоча тут українці отримували важливий досвід парламентської політичної культури, певних європейських цінностей і стандартів.

Таке становище тривало до 1939 р., коли секретний протокол до радянсько-німецького договору від 23 серпня фактично санкціонував ІV поділ Польської держави і захоплення частини західноукраїнських земель радянськими військами. Внаслідок цього у листопаді 1939 р. відбулося законодавче, правове оформлення процесу входження Західної України до складу УРСР і СРСР.

У червні 1940 р. СРСР висунув ультиматум Румунії і приєднав території Бессарабії та Північної Буковини. У серпні 1940 р. Верховна Рада СРСР прийняла закон про включення до складу УРСР північної частини Буковини, Акерманського і Хотинського повітів Бессарабії. У тій історичній обстановці радянське керівництво діяло з позиції сили і переслідувало насамперед свої геополітичні цілі, а не ставило на меті досягнення української соборності. Приміром, Й. Сталін не наполягав на приєднанні до УРСР Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя. Відтак ці етнічні українські землі потрапили під німецьку окупацію. Водночас згадані події 1939-1940 рр. об’єктивно мали велике історичне значення для українського народу, сприяли об’єднанню значної частини його земель у межах однієї держави.

Суперечливе ставлення сталінського тоталітарного режиму до української соборності та свободи виявилось і після завершення Другої світової війни 1939 – 1945 рр. Це особливо яскраво виявилося в радянсько-польському договорі від 16 серпня 1945 р., за яким юридично закріпилося входження до УРСР західних областей, хоча деякі споконвічні українські землі, зокрема Лемківщина, Холмщина і Підляшшя, опинилися у складі Польщі. Водночас радянсько-чехословацький договір від 20 червня 1945 р. передавав Закарпатську Україну до складу УРСР, а радянсько-румунський договір від 10 лютого 1947 р. закріплював кордони України в межах радянсько-румунської угоди від 28 червня 1940 р. Зазначені міжнародні угоди вперше за багато століть заклали міцне правове підґрунтя української соборності, що стало важливою передумовою сучасної незалежності України.

Утворення незалежної України в 1991 р. знаменувало початок якісно нового етапу в утвердженні суверенітету й соборності українських земель. Винятково важливим політико-правовим чинником на цьому шляху нашого народу стали результати загальноукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р. Ключову роль у розбудові соборної й суверенної сучасної Української держави відіграв процес державотворення, який розгорнувся впродовж 1990-х рр. і супроводжувався запровадженням атрибутів державності, зокрема фіксацією кордонів, визначенням громадянства, державної символіки, власної грошової одиниці, створенням збройних сил, становленням вищих, центральних і місцевих органів державної влади, формуванням законодавства, розвитком судочинства, конституційного процесу і прийняттям Основного Закону – Конституції України. На рубежі ХХ–ХХІ ст. ідея української єдності витримала непрості випробування у процесі складних соціально-економічних та суспільно-політичних трансформацій на шляху до відкритого, демократичного соціуму та політикуму.

На сучасному етапі ідеї соборності та свободи актуалізується в Україні низкою внутрішніх і зовнішніх викликів. Серед внутрішніх слід, насамперед, виділити ті, які знаходяться в економічній сфері. Адже регіони України мають різний економічний потенціал. Так, у східному і південному регіонах розташована основна промислова база, а правобережні й західні області переважно обслуговують аграрний сектор економіки. Для розвинених індустріальних областей характерний певний надлишок трудових ресурсів, хоча в переважно аграрних областях цей процес прийняв більш гострі форми і супроводжується десоціалізацією аграріїв, масовим безробіттям і міграцією. Вихід із цієї складної ситуації у підготовці комплексних планів розвитку економічної інфраструктури в регіонах, у запровадженні наукоємкого виробництва.

Етномовні проблеми, хоча є не базовими, а похідними, інколи (особливо під час виборів) виявляють себе гостріше. Проте слід завжди пам’ятати, що український мовний простір відіграв роль дієвого чинника соборизації України.

У роки незалежності на тлі кризових явищ в економіці, підриву довіри пересічних громадян до органів державної влади і політичних інституцій, суспільної нестабільності дедалі більше людей привертають увагу до релігійних об’єднань, в яких шукають духовної і моральної сили. Однак діяльність найбільших сучасних церков має конфліктогенний потенціал.

На сучасному етапі українське суспільство перебуває під помітним впливом світових глобалізаційних процесів, що мають не тільки позитивні, а й негативні наслідки в різних галузях життя. Серед них слід виділити такі, як посилення прірви між багатими і бідними країнами, екологічні проблеми, криваві регіональні конфлікти, міжнародний тероризм, пропаганда культу сили, грошей, моральна нерозбірливість інтернаціоналізованої «масової культури» тощо. Тому актуальним завданням залишається мінімізація негативних наслідків глобалізації як у сфері виробництва, так і в галузях духовності, культури, етики та моралі. На наш погляд, це може бути досягнуто лише за умов внутрішньої консолідації українського суспільства.

Давно відомо, що найважливішою економічною основою постіндустріального інформаційно-технологічного суспільства, в якому вже перебувають найрозвинутіші країни світу, має стати виробництво послуг та інформації. Безсумнівно, імпульси саме в такому напрямку розвитку надаються сучасною технікою та електронікою, особливо комп’ютерами та комунікаціями. Україна, яка перебуває в перехідному періоді, може скористатися найвищими досягненнями цивілізації і водночас повною мірою використати свій потенціал, а відтак увійти до передової групи країн, лише за умов внутрішньої єдності.

Демократична, правова, соціальна і соборна Україна може утвердитися в європейському і світовому цивілізаційних просторах лише за умов реалізації сучасної української національної ідеї. Ця універсальна для всіх регіонів система цінностей має спиратися на міцну економічну основу, соціально орієнтовану політику уряду й місцевих властей, ефективне самоврядування, політичний і світоглядний плюралізм, свободу, толерантність і суспільну солідарність.

Сьогодні національна ідея має зводитися до двох фундаментальних складових: політичної, в якій втілюються принципи народовладдя і забезпечення основних прав і свобод людини та громадянина, та соціальної, що пов’язана з прагненням до справедливого соціального устрою, рівності політичних, економічних та культурних можливостей усіх верств населення і кожного громадянина зокрема. У такому вигляді національна ідея буде відображати інтереси всіх регіонів і забезпечувати стабільність і цілісність держави.

Отже, ідеї соборності та свободи України мають тривалу історичну традицію, що ґрунтується на низці об’єктивних підстав. Впродовж віків наш народ прагнув жити в об’єднаному, цілісному й вільному власному домі, а тому ідеї соборності та свободи завжди належали до фундаментальних цінностей українців. На сучасному етапі історичного поступу зміцнення соборності України має бути органічно пов’язано з утвердженням свободи в самому широкому сенсі цього слова, що є важливим чинником не тільки внутрішньої стабільності нашої держави, а й позитивним фактором сучасного світового порядку.

Література:


  1. Гошуляк Іван. Велика подія в історії України (до 80-річчя Універсалу Соборності) / Іван Гошуляк // Пам’ять століть. – 1999. – № 1 (16). – С. 2 – 18.

2. Економіка знань: виклики глобалізації та Україна / під заг. ред. А. С. Гальчинського, С. В. Льовочкіна, В. П. Семиноженка. – К., 2004. – 262 с.

3. Реєнт Олександр. Україна соборна (Наукові розвідки і рецензії до 15-річчя незалежності України) / Олександр Реєнт. – К., 2006. – 156 с.



  1. Рубльов О. С. Українські визвольні змагання 1917 – 1921 рр. / О. С. Рубльов, О. П. Реєнт. – К.: Альтернативи, 1999. – 320 с.

5. Світленко С. І. Ідея української соборності: поступ крізь віки / С. І. Світленко // Грані. – 2004. – № 1 (33). – С. 3 – 8.

6. Світленко С. І. Українська модерна нація: чинники формування та становлення наприкінці ХVІІІ – на початку ХХ ст. / С. І. Світленко // Вісник Дніпропетровського університету. – 2007, № 6. – Серія історія та археологія. – Вип. 15. – С. 3 – 11.



  1. Cергійчук В. Українська соборність. Відродження українства в 1917 – 1920 роках. – К.: Укр. Видавн. Спілка, 1999. – 414 с.

8. Сергійчук Володимир. Цілість землі рідної і народу – одвічно в серці та помислах // Пам’ять століть. – 1999. – № 1. – С. 19 – 38.

  1. Скоропадський Павло. Спогади, кінець 1917 – грудень 1918. / Павло Скоропадський / головн. ред. Ярослав Пеленський.– К.; Філадельфія, 1995. – 494 с.

  2. Солдатенко В. Ф. Українська революція. Історичний нарис: моногр. – К.: Либідь, 1999. – 976 с.

11. Україна: політична історія ХХ – початок ХХІ століття / ред. рада: В. М. Литвин (голова) та ін.; редкол.: В. А. Смолій, Ю. А. Левенець (співголови) та ін. – К.: Парламентське вид-во, 2007. – 1028 с.

12. Шевчук В. П. Історія української державності: курс лекцій / В. П. Шевчук, М. Г. Тараненко. – К.: Либідь, 1999. – 480 с.



С. І. Світленко

Дніпропетровський національний університет ім. Олеся Гончара

ІДЕЯ СОБОРНОСТІ УКРАЇНИ: ІСТОРИЧНИЙ ДОСВІД ТА СЬОГОДЕННЯ


Розглянуто зародження і розвиток ідеї соборності України на різних етапах історичного минулого, показано її практичне втілення в Акті Злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 р. Зазначені внутрішні й зовнішні чинники, які актуалізують ідею соборності України на сучасному етапі.

Ключові слова: ідея соборності України, Злука УНР і ЗУНР.

Рассмотрено зарождение и развитие идеи соборности Украины на различных этапах исторического прошлого, показано ее практическое воплощение в Акте Злуки УНР и ЗУНР 22 января 1919 г. Отмечены внутренние и внешние факторы, которые актуализируют идею соборности Украины на современном этапе.

Ключевые слова: идея соборности Украины, Злука УНР и ЗУНР.

We consider the origin and development of the idea of ​​catholicity of Ukraine in various stages of the historical past, it shows the practical implementation of the Act the UPR Zluka WUPR January 22, 1919 p. Marked by internal and external factors that actualize the idea of ​​catholicity in Ukraine at present.

Key words: the idea of ​​catholicity of Ukraine, the UPR Zluka WUPR.
Ідея соборності України як державно-політичної, громадянсько-територіальної, етнокультурної та економічної єдності сформувалася як природна реакція на чужоземне владарювання, національне гноблення, релігійну роз’єднаність, соціально-економічний гніт уже на початку ХХ ст., але в період українських національно-визвольних змагань не стала предметом наукового вивчення. За радянських часів це поняття практично не використовувалося, а якщо і вживалося, то в негативному тлумаченні, з метою критики «буржуазно-націоналістичних» сил [3, с. 83].

Останнім часом соборність України як наукова проблема почала активно досліджуватися, свідченням чого є створення і розробка наукового проекту «Наддніпрянщина – Галичина – Донбас – духовна вісь України», проведення низки тематичних всеукраїнських наукових конференцій, започаткування часопису «Україна соборна», поява перших узагальнюючих статей, монографій тощо. Усе це дало можливість простежити основні етапи процесу об’єднання українських земель, показати особливості зародження і поступу ідеї соборності України [1; 3; 7; 8]. Проте й сьогодні ця наукова проблема є вельми актуальною, зважаючи на необхідність завершення процесу становлення української модерної нації, зміцнення молодої незалежної держави, утвердження в ній високих соціальних стандартів і широких політичних та громадянських свобод людини. Не менш важлива ця проблема і з погляду новітніх тенденцій сучасного світового порядку та інтеграційних процесів на пострадянському просторі. Отже, метою даної статті є розгляд формування й утвердження ідеї соборності України з погляду історичного досвіду та проблем сьогодення.

Ідея соборності України набувала сучасного змісту поступово. У ході цього процесу відбувалася складна світоглядна трансформація від ідеї єдиної Русі, центром якої у ІХ – ХІІІ ст. був Київ, до ідеї соборної модерної України. Руська єдність княжого періоду української історії базувалася на державно-територіальній об’єднаності земель, династичній традиції, єдиній православній вірі, етнокультурній близькості східних слов’ян, а також на необхідності боротьби з численними зовнішніми ворогами та внутрішніми усобицями давньоруських князів.

У литовсько-польський період української історії, що тривав від ХІV до середини ХVІІ ст., відбувалося становлення українського етносу, який представляв стійку сукупність людності з рядом об’єктивних прикмет: самоназвою, етнографічною територією, певними антропологічними типами людності, мовою, психологією, господарським устроєм тощо. Головною ознакою українського етносу як системи було визнання цією спільнотою людей своєї єдності. Відтак ідея української соборності мала стійкі, об’єктивні корені етнічного походження [5, с. 3 – 5].

Однак слід зазначити, що від зрілого Середньовіччя до періоду Модерну ідея української єдності витримала серйозні історичні випробування за умов відсутності безперервної української державної традиції та за наявності поліетнічного й полікультурного складу населення, що проживало на українській етнічній території. Від часів зрілого Середньовіччя, потрапивши під вплив сильних політично й культурно домінуючих народів, українці зазнали певного цивілізаційного розколу в широкому сенсі цього слова.

В імперський період, коли українські землі були поділені між австрійськими Габсбургами і російськими Романовими, набув розвитку процес формування і становлення української модерної нації, який нерозривно пов’язаний з утвердженням ідеї соборності України. Саме в цей період, від кінця ХVІІІ ст. до початку ХХ ст., ця ідея починає теоретично осмислюватися й розглядатися не тільки крізь призму територіальної, духовно-релігійної, етнокультурної єдності, а й етнонаціональної, соціально-економічної та суспільно-політичної інтеграції українських земель. Характерно, що в період бездержавності ідея соборності України тісно перепліталася з ідеєю свободи [6, с. 7 – 10].

Падіння царського режиму в результаті Лютневої демократичної революції в Росії, початок Української революції, створення і діяльність Української Центральної Ради в Києві, яка стала проводом українського державотворення, спричинили перехід до практичного втілення в життя віковічних соборних устремлінь українського народу. Вже у квітні 1917 р. на Всеукраїнському національному конгресі в Києві стало ясно, що власний державний організм бачили по суті на всіх етнічних теренах, де компактно мешкали українці. На початку травня 1917 р. Українська Національна Рада в Петрограді, що представляла у столиці Росії Українську Центральну Раду, подала Тимчасовому Урядові проект про об’єднання всіх українських етнічних земель в автономне державне утворення. Це прагнення до об’єднання було підтримане резолюціями українських громад по всій території Росії [7, с. 13, 14].

Важливою історичною віхою в процесі практичного здійснення ідеї соборності українських земель став Третій Універсал Центральної Ради від 20 (7) листопада 1917 р., яким проголошувалося утворення автономної Української Народної Республіки у чітко визначених територіальних межах, які хоча й не охоплювали всі українські етнічні землі, але декларували прагнення керівництва молодої держави легітимізувати право українського народу жити у власному державному домі. Територія УНР поширювалася на такі регіони, як Київщина, Волинь, Поділля, Херсонщина, Катеринославщина, Таврія (без Криму), Полтавщина, Харківщина, Чернігівщина. Остаточне визначення кордонів УНР щодо прилучення частин Курщини, Холмщини, Вороніжчини та інших суміжних губерній і областей, де більшість населення українська, «має бути встановлене по згоді організованої волі народів» [7, с.14].

Після проголошення 22 січня 1918 р. Четвертим Універсалом Центральної Ради незалежної УНР черговим кроком на шляху до соборності України став Берестейський мирний договір, підписаний УНР з державами Четверного союзу 9 лютого (27 січня) 1918 р. Після цього 14 лютого 1918 р. Рада Народних Міністрів УНР уже вважала за можливе погодитися на укладання миру з Радянською Росією за умови, що до України буде включено частину Кубані, частину Ростовського округа, Таганрозький округ, Чорноморську і Ставропольську губернії, Путивльський повіт Курської губернії, чотири повіти Воронезької губернії та українську колонію – Зелений Клин на Амурі. При цьому Крим залишався під впливом України [7, с. 16].

Принцип соборності був одним із визначальних у політиці Української Держави гетьмана П. Скоропадського, що прийшла на зміну УНР 29 квітня 1918 р. Важливим було встановлення кордонів Української Держави з Всевеликим Військом Донським, які визначалися договором 8 серпня 1918 р. по лінії попередніх меж Катеринославської, Харківської й Воронезької губерній з відступом від них на користь України в районі Маріуполя [9, с. 237, 369].

Гетьман П. Скоропадський не відкидав можливості приєднання до України Кубані, де проживало багато українців. У другій половині жовтня 1918 р. Кубанський крайовий уряд направив до Києва делегацію для укладення договору про «якнайтісніше зближення» з Україною, зокрема про воєнну конвенцію. Неофіційно йшлося і про умови державного об’єднання України і Кубані. В середині листопада було укладено угоди про взаємні банківські операції, залізничну конвенцію, мореплавство, поштово-телеграфні, торговельні, консульські стосунки. Проте мрії про остаточне об’єднання України і Кубані не справдилися внаслідок наступу Добровольчої армії генерала А. Денікіна [7, с. 224 – 225].

Гетьман постійно тримав у полі зору кримське питання, прагнучи про приєднання Криму до Української Держави. «…Україна ж не може жити, не володіючи Кримом, - писав П. Скоропадський, - це буде якийсь тулуб без ніг» [9, c. 262]. Характерно, що 12 червня 1918 р., губернський з’їзд землевласників і хліборобів Таврії, ознайомившись із пропозицією гетьманського уряду щодо включення Криму до складу Української Держави, підтримав її. Голова з’їзду Закеров телеграфував з цього приводу до Києва: «Горячо приветствуем этот шаг правительства» [7, c. 188].

Поразка гетьмана П. Скоропадського, прихід до влади Директорії та відновлення УНР наприкінці 1918 р. знаменувало початок нового етапу боротьби за досягнення соборності українських земель. Це спричинилося і крахом Австро-Угорської імперії та появою на політичній карті ще однієї суверенної української держави – Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР).

Підґрунтя для виникнення ЗУНР закладалося ще 19 жовтня 1918 р. у Резолюції Української Національної Ради (Львівської Конституанти), де, зокрема, ухвалювалися положення про «одноцільну українську територію», до якої входила «ціла етнографічна українська область в Австро-Угорщині, а зокрема Східна Галичина з граничною лінією Сяну з влученням Лемківщини, північно-західня Буковина з містами Чернівці, Сторожинець і Серет та українська полоса північно-східної Угорщини», про те, що ця «українська національна територія уконституйовується отсим як Українська Держава» [7, с. 395].

Важливе значення для практичного втілення в життя ідеї української соборності мало те, що проголошена 1 листопада 1918 р. Західноукраїнська Народна Республіка створювалася саме за принципом соборності, прагнучи об’єднати українські землі колишньої Австро-Угорської імперії.

Аналогічне прагнення до створення «окремої української національної території, віддільної від румунської частини краю» було зафіксоване в резолюції, схваленої всенародним вічем у Чернівцях 3 листопада 1918 р. Це народне волевиявлення означало підтримку буковинськими українцями державницьких устремлінь галичан і фактичне приєднання української частини Буковини до ЗУНР [7, с. 396 – 397].

13 листопада Українська Національна Рада ухвалила «Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії», згідно з яким до її складу ввійшли Галичина, Буковина з українськими етнічними землями колишніх угорських комітатів: Берег, Земплін, Мармарош, Спиш, Уґ, Уґоча, Шариш [7, с. 397 – 398].

Ідея української соборності набула популярності не тільки у Східній Галичині і на Буковині, а й на Закарпатті, яке багато століть було відірване від Русі-України. Свідченням цього став протокол всенародних зборів у Хусті, підписаний 21 січня 1919 р., що ухвалював прагнення закарпатських українців до єднання з Соборною Україною [7, с. 401– 406].

Успішне повстання під проводом Директорії й відновлення УНР, з одного боку, а також українсько-польська війна на західноукраїнських теренах, з другого, прискорили об’єднання двох республік. Крім того, провідники УНР розраховували на допомогу галичан у розв’язанні власних військово-політичних і державних проблем. Тому 1 грудня 1918 р., коли в Києві ще діяла влада гетьмана П. Скоропадського, повноважні представники Державного Секретаріату ЗУНР – Л. Цегельський, Д. Левицький і члени Директорії – В. Винниченко, С. Петлюра, П. Андрієвський, Ф. Швець підписали у Фастові Передвступний договір про майбутнє об’єднання двох республік.

Прагнучи завершити справу об’єднання, керівництво ЗУНР намагалося якнайшвидше ратифікувати Передвступний договір, але через несприятливі воєнні події це вдалося зробити лише 3 січня 1919 р. у Станіславі, де на першому ж засіданні Української Національної Ради була одностайно прийнята Ухвала про злуку ЗУНР з УНР. З цієї нагоди в багатьох містах і селах ЗУНР пройшли багатотисячні урочистості, на яких західні українці чітко засвідчили свою волю у справі об’єднання українських земель [10, с. 605 – 606].

З метою урочистої ратифікації Ухвали Української Національної Ради, завершення оформлення Злуки двох республік та для участі в роботі Трудового Конгресу України, рішенням Президії Української Національної Ради і Ради державних секретарів від 16 січня 1919 р. в Київ була направлена представницька делегація ЗУНР на чолі з віце-президентом Української Національної Ради Л. Бачинським. Західноукраїнська делегація прибула до столиці УНР 18 січня, де зустріла теплий прийом.

Найвищого піднесення об’єднавчий рух українського народу досяг у двадцятих числах січня 1919 р., коли перемістився у Київ – столицю УНР. Директорія і Рада Народних Міністрів призначила урочисте святкування об’єднання УНР і ЗУНР 22 січня. Цей день збігався з річницею історичного ІV Універсалу Української Центральної Ради, згідно з яким УНР проголошувалася самостійною, незалежною державою. Таким чином свято ставало подвійним – Днем Незалежності й Соборності.

22 січня 1919 р. рівно опівдні біля колони навпроти Софійського собору в центрі Києва зосередилися члени Директорії, депутати Трудового Конгресу України, делегація ЗУНР, міністри на чолі з головою уряду, представники дипломатичного корпусу та ін. Розпочалися урочистості промовою голови делегації ЗУНР, віце-президента Української Національної Ради Л. Бачинського, після якої голова Директорії В. Винниченко привітав делегацію західних українців, підкресливши важливе значення Акта Соборності.

На підтвердження ратифікації Передвступного договору від 1 грудня 1918 р. і Ухвали Української Національної Ради від 3 січня 1919 р. голова Директорії В. Винниченко попросив її члена Ф. Швеця оголосити Універсал Директорії УНР про злуку УНР і ЗУНР в єдину державу. «Однині во єдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України, - йшлося в цьому історичному документі, - Західно-Українська Народня Республіка /Галичина, Буковина і Угорська Україна/ і Наддніпрянська Велика Україна». Наступного дня Трудовий Конгрес України майже одноголосно схвалив документи про злуку УНР і ЗУНР [1, с. 7, 8, 10 – 12].

Об’єднання ЗУНР і УНР мало об’єктивні підстави, спиралося на віковічні прагнення широких мас українців і було оформлено відповідними найвищими державними актами. Проте під тиском Росії і Польщі обидві українські держави втратили території, внаслідок чого ширився хаос громадянської війни, наростали внутрішні незгоди, що призвело до цілковитого розриву. Внаслідок цих обставин проголошена Злука виявилася незавершеною [4, с. 296]. Однак українська революція дійсно відродила ідею соборності нашого народу, сприяла її вкоріненню в масову національну свідомість.

Після поразки Української революції 1917–1921 рр. наддніпрянські українські землі увійшли до складу Радянського Союзу, об’єднані в межах формально суверенної Радянської України, а західноукраїнський регіон розподілено між Польщею, Чехо-Словаччиною і Румунією. Отже, єдиний український простір було в черговий раз розірвано.

У міжвоєнний період у Радянській Україні були досягнуті помітні успіхи в модернізації економіки, проведенні індустріалізації, урбанізації, ліквідації безробіття, а також у галузях охорони здоров’я, освіти, науки, культури, спорту. Водночас тут досить швидко утвердилася монопартійна комуністична тоталітарна система із псевдодемократичною атрибутикою. Її панування призвело до небаченого культу особи Й. Сталіна, примусової колективізації та жахливого голодомору 1932-1933 рр., масових політичних репресій і великого терору 1930-х рр., культурної революції з розстріляним відродженням, вихолощувало будь-які прояви громадської ініціативи, ігнорувало регіональні особливості та підганяло всі сфери життя під шаблони, що розроблялися керманичами московського Кремля. Міжвоєнні десятиліття в житті західних українців характеризувалися соціально-економічним та етноконфесійним гнобленням з боку панівних націй, хоча тут українці отримували важливий досвід парламентської політичної культури, певних європейських цінностей і стандартів [3, с. 19, 63].

Таке становище тривало до 1939 р., коли секретний протокол до радянсько-німецького договору від 23 серпня фактично санкціонував ІV поділ Польської держави і захоплення частини західноукраїнських земель радянськими військами. Внаслідок цього у листопаді 1939 р. відбулося законодавче, правове оформлення процесу входження Західної України до складу УРСР і СРСР.

У червні 1940 р. СРСР висунув ультиматум Румунії і приєднав території Бессарабії та Північної Буковини. У серпні 1940 р. Верховна Рада СРСР прийняла закон про включення до складу УРСР північної частини Буковини, Акерманського і Хотинського повітів Бессарабії. У тій історичній обстановці радянське керівництво діяло з позиції сили і переслідувало насамперед свої геополітичні цілі, а не ставило на меті досягнення української соборності. Приміром, Й. Сталін не наполягав на приєднанні до УРСР Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя. Відтак ці етнічні українські землі потрапили під німецьку окупацію. Водночас згадані події 1939-1940 рр. об’єктивно мали велике історичне значення для українського народу, сприяли об’єднанню значної частини його земель у межах однієї держави.

Суперечливе ставлення сталінського тоталітарного режиму до української соборності виявилось і після завершення Другої світової війни 1939 – 1945 рр. Це особливо яскраво виявилося в радянсько-польському договорі від 16 серпня 1945 р., за яким юридично закріпилося входження до УРСР західних областей, хоча деякі споконвічні українські землі, зокрема Лемківщина, Холмщина і Підляшшя, опинилися у складі Польщі. Водночас радянсько-чехословацький договір від 20 червня 1945 р. передавав Закарпатську Україну до складу УРСР, а радянсько-румунський договір від 10 лютого 1947 р. закріплював кордони України в межах радянсько-румунської угоди від 28 червня 1940 р. Зазначені міжнародні угоди вперше за багато століть заклали міцне правове підґрунтя української соборності, що стало важливою передумовою сучасної незалежності України [12, с. 391–393, 406–407].

Утворення незалежної України в 1991 р. знаменувало початок якісно нового етапу в утвердженні суверенітету й соборності українських земель. Винятково важливим політико-правовим чинником на цьому шляху нашого народу стали результати загальноукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р. Ключову роль у розбудові соборної й суверенної сучасної Української держави відіграв процес державотворення, який розгорнувся впродовж 1990-х рр. і супроводжувався запровадженням атрибутів державності, зокрема фіксацією кордонів, визначенням громадянства, державної символіки, власної грошової одиниці, створенням збройних сил, становленням вищих, центральних і місцевих органів державної влади, формуванням законодавства, розвитком судочинства, конституційного процесу і прийняттям Основного Закону – Конституції України. На рубежі ХХ–ХХІ ст. ідея української єдності витримала непрості випробування у процесі складних соціально-економічних та суспільно-політичних трансформацій на шляху до відкритого, демократичного соціуму та політикуму [11, с. 974, 979].

На сучасному етапі ідея соборності України актуалізується низкою внутрішніх і зовнішніх викликів. Серед внутрішніх слід, насамперед, виділити ті, які знаходяться в економічній сфері. Адже регіони України мають різний економічний потенціал. Так, у східному і південному регіонах розташована основна промислова база, а правобережні й західні області переважно обслуговують аграрний сектор економіки. Для розвинених індустріальних областей характерний певний надлишок трудових ресурсів, хоча в переважно аграрних областях цей процес прийняв більш гострі форми і супроводжується десоціалізацією аграріїв, масовим безробіттям і міграцією. Вихід із цієї складної ситуації у підготовці комплексних планів розвитку економічної інфраструктури в регіонах, у запровадженні наукоємкого виробництва [3, с. 71].

Етномовні проблеми, хоча є не базовими, а похідними, інколи (особливо під час виборів) виявляють себе гостріше. Проте слід завжди пам’ятати, що український мовний простір відіграв роль дієвого чинника соборизації України [3, с. 73-74].

У роки незалежності на тлі кризових явищ в економіці, підриву довіри пересічних громадян до органів державної влади і політичних інституцій, суспільної нестабільності дедалі більше людей привертають увагу до релігійних об’єднань, в яких шукають духовної і моральної сили. Однак діяльність найбільших сучасних церков має великий конфліктогенний потенціал [3, с. 75 – 78].

На сучасному етапі українське суспільство перебуває під помітним впливом світових глобалізаційних процесів, що мають не тільки позитивні, а й негативні наслідки в різних галузях життя. Серед них слід виділити такі, як посилення прірви між багатими і бідними країнами, екологічні проблеми, криваві регіональні конфлікти, міжнародний тероризм, пропаганда культу сили, грошей, моральна нерозбірливість інтернаціоналізованої «масової культури» тощо. Тому актуальним завданням залишається мінімізація негативних наслідків глобалізації як у сфері виробництва, так і в галузях духовності, культури, етики та моралі. На наш погляд, це може бути досягнуто лише за умов внутрішньої консолідації українського суспільства.

Давно відомо, що найважливішою економічною основою постіндустріального інформаційно-технологічного суспільства, в якому вже перебувають найрозвинутіші країни світу, має стати виробництво послуг та інформації. Безсумнівно, імпульси саме в такому напрямку розвитку надаються сучасною технікою та електронікою, особливо комп’ютерами та комунікаціями [2, с. 112]. Україна, яка перебуває в перехідному періоді, може скористатися найвищими досягненнями цивілізації і водночас повною мірою використати свій потенціал, а відтак увійти до передової групи країн, лише за умов внутрішньої єдності.

Демократична, правова, соціальна і соборна Україна може утвердитися в європейському і світовому цивілізаційних просторах лише за умов реалізації сучасної української національної ідеї. Ця універсальна для всіх регіонів система цінностей має спиратися на міцну економічну основу, соціально орієнтовану політику уряду й місцевих властей, ефективне самоврядування, політичний і світоглядний плюралізм, свободу, толерантність і суспільну солідарність.

Сьогодні національна ідея має зводитися до двох фундаментальних складових: політичної, в якій втілюються принципи народовладдя і забезпечення основних прав і свобод людини та громадянина, та соціальної, що пов’язана з прагненням до справедливого соціального устрою, рівності політичних, економічних та культурних можливостей усіх верств населення і кожного громадянина зокрема. У такому вигляді національна ідея буде відображати інтереси всіх регіонів і забезпечувати стабільність і цілісність держави [3, с. 71].

Отже, ідея соборності України має тривалу історичну традицію, що ґрунтується на низці об’єктивних підстав. Впродовж віків наш народ прагнув жити в об’єднаному, цілісному й вільному власному домі, а тому ідеї соборності та свободи завжди належали до фундаментальних цінностей українців. На сучасному етапі історичного поступу зміцнення соборності України має бути органічно пов’язано з утвердженням свободи в самому широкому сенсі цього слова, що є важливим чинником не тільки внутрішньої стабільності нашої держави, а й позитивним фактором сучасного світового порядку.

Література:


  1. Гошуляк Іван. Велика подія в історії України (до 80-річчя Універсалу Соборності) / Іван Гошуляк // Пам’ять століть. – 1999. – № 1 (16). – С. 2 – 18.

2. Економіка знань: виклики глобалізації та Україна / під заг. ред. А. С. Гальчинського, С. В. Льовочкіна, В. П. Семиноженка. – К., 2004. – 262 с.

3. Реєнт Олександр. Україна соборна (Наукові розвідки і рецензії до 15-річчя незалежності України) / Олександр Реєнт. – К., 2006. – 156 с.



  1. Рубльов О. С. Українські визвольні змагання 1917 – 1921 рр. / О. С. Рубльов, О. П. Реєнт. – К.: Альтернативи, 1999. – 320 с.

5. Світленко С. І. Ідея української соборності: поступ крізь віки / С. І. Світленко // Грані. – 2004. – № 1 (33). – С. 3 – 8.

6. Світленко С. І. Українська модерна нація: чинники формування та становлення наприкінці ХVІІІ – на початку ХХ ст. / С. І. Світленко // Вісник Дніпропетровського університету. – 2007, № 6. – Серія історія та археологія. – Вип. 15. – С. 3 – 11.



  1. Cергійчук В. Українська соборність. Відродження українства в 1917 – 1920 роках. – К.: Укр. Видавн. Спілка, 1999. – 414 с.

8. Сергійчук Володимир. Цілість землі рідної і народу – одвічно в серці та помислах // Пам’ять століть. – 1999. – № 1. – С. 19 – 38.

  1. Скоропадський Павло. Спогади, кінець 1917 – грудень 1918. / Павло Скоропадський / головн. ред. Ярослав Пеленський.– К.; Філадельфія, 1995. – 494 с.

  2. Солдатенко В. Ф. Українська революція. Історичний нарис: моногр. – К.: Либідь, 1999. – 976 с.

11. Україна: політична історія ХХ – початок ХХІ століття / ред. рада: В. М. Литвин (голова) та ін.; редкол.: В. А. Смолій, Ю. А. Левенець (співголови) та ін. – К.: Парламентське вид-во, 2007. – 1028 с.

12. Шевчук В. П. Історія української державності: курс лекцій / В. П. Шевчук, М. Г. Тараненко. – К.: Либідь, 1999. – 480 с.


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка