І. П. Ющук Рідна мова Поглиблене вивчення



Сторінка8/90
Дата конвертації03.04.2017
Розмір5.06 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   90

§ 8. Засоби практичної риторики

Щоб донести до слухачів свою думку, викликати розуміння й співпереживання, бажані уявлення й настрій, потрібна не тільки висока культура мислення, глибока й різнобічна освіченість, а й бездоганне знання мови й досконале володіння нею.

Серед багатьох мовних засобів практичної стилістики на особливу увагу заслуговують порівняння, метафори, протиставлення (антитеза), перебільшення (гіпербола), натяк (алюзія), риторичні запитання, дотеп.

Порівняння полягає в поясненні одного предмета чи явища через зіставлення його з іншим, чимось подібним до нього, у якому певна ознака проявляється надзвичайно відчутно, яскраво. Порівняння в речення вводяться найчастіше за допомогою сполучників як, мов, немов, ніби, наче, неначе тощо: Коли до тебе прилечу, засяє все навкруг, як після теплого дощу в росі важкій зелений луг (Д.Павличко). Іноді таке порівняння виражається й орудним відмінком іменника: Блискавицею шугала козацька пісня над бистрими ріками, над тихими морями і за тридев’ятими землями (Р.Іваничук). Порівняння може висловлюватися й без певного оформлення — простим зіставленням споріднених явищ: Відкіля ця динамічна постать, палючий пломінь очей і гартовані, як лезо кинджала, слова? З катакомб? З римської таверни, де сходяться на нараду гладіатори, чи з трибуналу інквізиції, чи з вогнищ таборитів або, може, з підпілля “Народної волі”? (Б.Антоненко-Давидович).

Різновидом порівняння є аналогія — розгорнуте зіставлення якихось явищ за подібністю їхньої внутрішньої суті: Книги — морська глибина: хто в них пірне аж до дна, той, хоч і труду мав досить, дивнії перли виносить (І.Франко).

Порівняння повинно бути доречним, зрозумілим, образним. Воно тільки тоді вдале, коли уточнює, увиразнює зміст того, про що говориться в тексті, і не суперечить йому, не випадає з його системи образів.

Метафора характеризує певне явища, приписуючи йому подібні ознаки й властивості іншого явища. Наприклад, у реченні Пшениця ллється у степу хвилястим золотом гарячим (М.Рильський) присудок ллється називає властивість води, означення хвилястим взяте з опису водної поверхні, обставина способу дії золотом водночас вказує й на жовтий, властивий достиглій пшениці колір, і на її цінність для людей. А разом усе це створює в нашій уяві образ пшеничного лану як неозорого моря достатку. Метафора великою мірою нагадує порівняння, але вона стисліша, компактніша.

Поширеним різновидом метафори є уособлення (персоніфікація) — приписування дій, властивостей, ознак людини неживим предметам і явищам, як, наприклад, у реченні Сонце дрімає в осіннім гаю (А.Кримський).

Вплив метафори на слухача залежить від того, наскільки вона точна й свіжа. Заяложені штампи на зразок “широким фронтом”, “розгорнемо наступ”, “візьмемо на озброєння” тощо не викликають у слухачів емоцій, не справляють на них потрібного враження.

Протиставлення, щоб зосередити увагу на певних рисах, властивостях якогось предмета чи явища, заперечує, відкидає протилежні за певними ознаками риси, властивості: Багата моя Січ була не п’яним скопом — могутніми синами! (Б.Олійник). Іноді протиставлення може вказувати й на сумісність в одному явищі певних протилежних ознак: Хоч сахарня давно вже закинена, розсипалася і заросла травою, в порожніх будинках її раз у раз вчувався шум, немов гомін машин і робітників лишився на старому житлі (М.Коцюбинський).

Однією з форм протиставлення є парадокс. Парадокс містить у собі два твердження, які, співіснуючи як правдиві, водночас заперечують одне одного: Він ненавидів, бо умів любити (М.Рильський). Проте парадоксальний, на перший погляд, вислів нерідко містить у собі глибокий філософський смисл. На парадоксах будуються афоризми, прислів’я, гра слів. Парадокси активізують думку, змушують дошукуватися істини: Завтра починається сьогодні. Любити все людство легше, ніж одну людину (Нар. творчість).

Близький за будовою до парадоксу окси́морон — навмисне поєднання слів з протилежними або несумісними значеннями для вираження цілісного поняття: великі маленькі люди, неінтелігентні інтелігенти, поспішай повільно.

Перебільшення кількості, розмірів, інтенсивності вияву ознаки чи дії надає об’єктові зображення більшої виразності, а самому твердженню — більшої переконливості, підсилює емоційність розповіді: Вогонь був такий, що в повітрі снаряди зустрічалися зі снарядами, міни з мінами, гранати з гранатами (М.Стельмах). Я, моя матінко, ріки сліз вилила — благала: сину, оженися, коханий, оженися! (Марко Вовчок). Може бути й перебільшення в бік зменшення кількості, розмірів, інтенсивності: Усе те [культурна робота серед народу] крапля в морі, та все ж, може, і ся крапля камінь точить (Леся Українка).

На перебільшенні побудовані такі фразеологізми, як і голці (яблуку) ніде впасти, як оселедців у бочці, за тридев’ять земель, море по коліна тощо.



Натяк часом промовляє більше, ніж розгорнуте повідомлення. Але те, на що натякають, повинно бути добре відоме слухачам. Це може бути якась місцева подія, місцеві стосунки, чиясь відома всім вдача або сюжет чи образ із літературного твору, факт з історії. Коли, наприклад, кажуть Піррова перемога, що означає “перемога, здобута величезними жертвами і рівнозначна поразці”, то мають на увазі зафіксовані в історії слова епірського царя Пірра, який після перемоги над римлянами заявив: “Ще одна така перемога, і я залишусь без війська!” У реченні Купили тебе не за тридцять срібників, а за булаву та клейноди (З.Тулуб) міститься натяк на відступника Юду, який за стільки продав Ісуса Христа.

Близько до натяку стоїть алегорія (інакомовлення) — спосіб розповіді, коли говорять про одне, а мають на увазі інше, і всі це добре розуміють. Наприклад, Леся Українка за основу сюжету драматичної поеми “Вавилонський полон” взяла факт з прадавньої історії євреїв, описаний у Біблії, але всі, хто читав цей твір, добре розуміли й розуміють, що насправді тут ідеться про поневолення України Росією.



Риторичне запитання не потребує відповіді: вона або зайва, або є вже в самому запитанні. Наприклад, у реченні Хто з вас може перелічити обов’язки своєї матері? (О.Гончар) стверджується неможливість такого переліку, а не запитується про нього. Речення О роде суєтний, проклятий, коли ти видохнеш? Коли ми діждемося Вашингтона з новим і праведним законом? (Т.Шевченко) передають не запитання, а палке бажання автора.

Риторичні запитання роблять виклад думок емоційнішим, загострюють увагу на найважливіших моментах виступу, промови. Після таких запитань слід робити вичікувальну паузу і потім переходити ло розкриття суті порушеної в них проблеми.



Дотеп — мініатюрна оповідь, часто смішна й дошкульна, у якій яскраво розкривається комізм певного явища, ситуації, поведінки людини тощо. Дотеп тоді доречний і влучний, коли він тісно пов’язаний з темою виступу, з ситуацією, про яку розповідається. Якщо треба підкреслити чиюсь нетямущість, можна розповісти такий дотеп: — Яка різниця між дурнем і генієм? — Можливості генія не безмежні. Коли мова піде про непорозуміння, доречно буде згадати оповідку: У фотоательє заходить клієнт: — Зробіть мені, будь ласка, фотографії з цієї плівки. — 9 на 13? — 117, а що? Марнославну людину добре схарактеризує діалог: — Привіт, чим займаєшся? — В Академії наук працюю. — А точніше? — В Інституті генетики. — У якому відділі? — У відділі підготовки матеріалу для дослідів. — Ну, а конкретно? — Ловлю мошок для експериментів.

Виступаючи перед аудиторією, слід мати перед собою тези або хоч би план виступу. Слова й речення треба вимовляти виразно, без зайвого поспіху й метушні, то підвищуючи голос у найважливіших моментах, то понижуючи його, коли увага слухачів починає слабнути. При цьому потрібно стежити за реакцією слухачів і враховувати її.

Промовець має бути лаконічним, говорити лише по суті й, коли все буде сказано, вчасно зупинитися.
29. Прочитайте уривок. Визначте, за допомогою яких мовних засобів автор своїй похвалі красномовності надав урочистого звучання.

Стріли, мечі, тарани та інші види зброї можуть мати владу над тілом, можуть підривати мури, але не можуть подолати загартованого духу. Отже, якою повинна бути та сила, котрій міг би підкоритись дух? Напевне такою силою є красномовство... Воно легко проникає в душу і відводить її, звідки хоче; захоплює і жене, куди хоче; робить, якою хоче; викручує, обертає, зміцнює, запалює гнівом, хвилює обуренням, дотикає любов’ю, спонукає до сліз, розвеселяє, наповнює зворушенням чи страхом. (Ф.Прокопович, 1681 — 1736.)


30. Прочитайте речення й визначте, які мовні засоби увиразнення висловлювання використано в кожному з них. Прокоментуйте їхню доречність.

1. Не ридать, а здобувати, хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі (І.Франко). 2. І от я іду по землі. А земля — цільна, опукла, мов яблуко, як у Сократа чоло. Та от я іду по землі, а земля — покраяна, мов карта військова у маніяка́ на столі (Б.Олійник). 3. Підбігаю до вікна — зирк у шибку, а там чудо! Вся Ковалівка, мов наречена, від голови до ніг загорнулася в білу весільну фату. Білі шапки на хатах, біла оздоба на деревах, білі вулиці. І все те несміливо посміхається проти ранкового червоного сонця (Ю.Збанацький). 4. В житті завжди і сили, і снаги у вірних друзів я знайду щомиті. Та добре, що існують вороги — бо як могли б ми друзів оцінити? (О.Матошек). 5. Свобода як човен. Гниє, коли стоїть на прив’язі; керований веслами, йде від берега до берега, а пущений без керма за водою — зникає. Свобода як бритва. У твердій руці голить, а в тремтячій — калічить обличчя. Свобода як мати. Ти за нею ридатимеш аж тоді, як вона покине тебе навіки (Д.Павличко). 6. Я став з якогось часу невірним Хомою, що поки не вкладу руку в рани — не можу бути цілком певним (М.Коцюбинський). 7. Скажи, чому я трепетав перед начальством на службі, вдома навшпиньках ходив… мухам дорогу давав (М.Куліш). 8. У кожного плюса є свої мінуси (О.Перлюк). 9. Казав сліпий: побачимо (Нар. творчість).


31. І. Зіставте два тексти: перший з них — виступ на суді; другий — полемічний виступ проти злісних вигадок (інсинуацій). Проаналізуйте мовні засоби й аргументи обох авторів на відстоювання своїх позицій Як це залежить від .умов і від адресатів, до яких спрямовані виступи?

І. Коли я вступив до університету, я дізнався, що 5 мільйонів українців добровільно відмовляються від рідної мови, від тієї краси та багатства, що його отримує кожна людини від народження. До цих 5 мільйонів належите також і ви, громадяни суддя, прокурор та адвокат. З приводу такого неприродного явища — чому українці на своїй землі втрачають зв’язок з рідною мовою, я написав 1973 року дві статті — “За параваном ідейності” та “Київський діалог”, яким не довелося побачити світу та яких ніхто не встиг прочитати. За них Київський обласний суд покарав мене на 8 років позбавлення волі. Виявляється, Україна — єдина країна, що входить до складу ООН, котра висилає своїх в’язнів за межі своєї території. Перебуваючи в пермських радянських таборах, я зіштовхнувся з брехнею та беззаконням. Як людина вільна, тобто така, що вважає себе вільною, де і в яких умовах вона не перебувала б, я не міг мовчати і писав про те. За це мене зараз судять. Я проти брехні й облуди, беззаконня і фальші. Я за вільну розкуту думку, я захищаю гідність людини, відстоюючи високі моральні принципи як християнин, керуюся Божими заповідями. Мені як громадянинові і чоловікові соромно за мою країну, де жінки тільки за переконання відбувають 25 років каторги. За всю історію існування держав не було таких ганебних фактів (В.Марченко).

ІІ. У Москві вже кілька років виходять книжки в серії “Путі руского імпєрского сознанія”. Зрозуміло, що особливу лють охоплює носіїв цього “сознанія”, коли заходить мова про незалежну Україну…

Не так давно у згаданій серії побачила світ книжка “Украінскій сєпаратізм в Росії”. Автор передмови до цієї книжки М.Смолін прямо закликає: “Національно мислячі російські люди зобов’язані заради майбутнього російського народу в жодному разі не визнавати прав на існування за державою “Україна”, “українським народом” і “українською мовою”. Історія не знає ні одного, ні другого, ні третього…”

Кажуть, коли Бог хоче покарати людину, то відбирає в неї розум.

Я не буду полемізувати з М.Смоліним. Спинюсь лише на деяких його твердженнях, які засвідчують цілковиту неспроможність їхнього автора.

Так, він докоряє більшовикам, що нібито вони, “прийшовши до влади, створили всі умови для дозрівання українства”. Йому б дякувати треба ленінській зграї за те, що саме вона придумала “Союз радянських республік”, який продовжив існування зогнилої російської “імперії зла” ще на 74 роки. Це — по-перше. А по-друге, такому україножерові, як М.Смолін, слід би п’ятки цілувати більшовикам, що, як ніхто в історії, понищили десятки мільйонів українців тільки за те, що вони були українцями.

Інакше як курйозом не можна назвати макабричну вигадку М.Смоліна, буцімто українську мову придумав М.Грушевський з допомогою поляків і австрійців. Якби це було так, то М.Грушевський дорівнювався би Богові, бо виникнення тої чи тої мови — то промисел Божий, а не людський. Он хоч як намагалися вчені люди створити якусь штучну мову, на кшталт есперанто, нічого путнього з того не вийшло. Штучною, вигаданою кимось мовою ще ніхто й ніколи в світі не створював народних пісень, не писав літературних творів, не кажучи вже про те, щоб такою мовою спілкувалися мільйони людей. Українська ж мова — одна з найбагатших слов’янських мов: це давно визнано представниками багатьох народів, у тому числі й розумними росіянами. І заперечувати це можуть або цілковиті невігласи, або злісні расисти.

Так само курям на сміх М.Смолін просторікує про те, що саме Грушевському належить “честь” поставити крапки над “і”: малоросів він перейменував на “українців”, а Малоросію — на “Україну”. А коли написані хрестоматійні рядки “Тиха украинская ночь…” — невже в часи Грушевського? Або пісня, що стала гімном, “Ще не вмерла Україна”? М.Грушевський тоді й не народився.

Свою базгранину М.Смолін закінчує словами іншого запеклого расиста-шовініста М.Стороженка: “Український туман має розсіятися, і російське сонце зійде”.

Відповім господіну Смоліну словами українського прислів’я: доки те сонце зійде, роса очі виїсть — усім оскаженілим, звихнутим на імперському “сознанії” русотяпам (А.Шевченко).

ІІ. Підготуйте виступ на тему “Безсмертя народу — в його мові”.


32. Прочитайте висловлювання вчених і письменників про значення мови для суспільства й для кожної людини. Напишіть власний твір-роздум на тему “Я — українець, а не малорос”.

І. 1. Мова — оселя буття духу. В оселі мови живе людина (М.Гайдеґер). 2. Мова є відбиттям духу людського і засобом для перетворення матеріального світу на світ духовний (В. фон Гумбольдт). 3. Мова діє в усіх сферах духовного життя як творча сила (Л.Вайсгербер). 4. Слово, як і злак хлібний, виростає з тієї землі, на якій живеш і в яку ляжеш (Першодрукар І.Федоров). 5. Мова посідає одне з найвищих місць на шкалі національних цінностей (У.Вайнрайх). 6. Мова — така ж жива істота, як і народ, що її витворив, і коли він кине свою мову, то вже буде смерть його душі (Панас Мирний). 7. Тільки той народ може вважати себе здоровим, тільки той народ може впевнено дивитись у свою будущину, всі сфери діяльності якого перейняті його мовою і культурою (Д.Павличко). 8. Народ, що не усвідомлює значення рідної мови для свого вищого духовного життя і сам її покидає й відрікається, здійснює над собою самовбивство (П.Шафарик). 9. Ні мертва мова, ні мертва цивілізація ніколи не можуть схвилювати світ (Б.Шоу).

ІІ. Я — українець, а не малорос,

Пишаюсь родом тисячокорінним…

Тарас за мене мучився й боровсь,

Щоб я зродився зерням України.

Іще по ненародженім мені

Топталися лакузи й недовірки,

І Україна корчилась в огні,

І рідна мова калиніла гірко.

Співоче поле — ось моя земля,

Доглянута пісенністю полільниць,

І нині пізнають мене здаля

По жесту слова: мовить українець

(В.Кочевський).

ІІІ. Україна чи Малоросія?

Україна — це повноцінна, повносила європейська держава. Вона усвідомлює своє місце в сучасному світі. Має вольовий та гордий, працьовитий народ, що хоче мати власну нормальну державу, поважає власну історію, культуру та рідну мову.

Малоросія — це протилежність Україні. Її прикмети увиразнюються, як тільки додамо до того, чим щойно означено Україну, заперечну частку “не”. Малоросія — неповноцінна, нешаноблива до власної історії, мови та культури.

Населяють Малоросію не українці, а саме малороси. А що таке малорос? Це українець з деформованою національною психікою. Малорос скалічений духовно, і це каліцтво набрало характеру хвороби.

Питання, чим бути Україні — Україною чи Малоросією, — не нове. Сьогодні воно ще більше загострилося. І не останнє значення у розв’язанні цього питання є ставлення до української мови (За А.Погрібним).



1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   90


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка