І. П. Ющук Рідна мова Поглиблене вивчення



Сторінка2/90
Дата конвертації03.04.2017
Розмір5.06 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   90

§ 2. Держава і мова

Людей насамперед єднає територія, на якій вони живуть, — турбота про те, як її розділити, використати, пристосувати, облаштувати. Але територія об'єднує людей лише механічно — цього для творчого співжиття недостатньо. Потрібні якісь глибші, суттєвіші, справді людські, духовні зв'язки, які б єднали людей, що опинилися разом на тій самій території, і сприяли їхній спільній діяльності.

Як переконує світовий досвід, в основі духовного єднання людей у певну спільноту завжди лежала й тепер лежить насамперед мова. Спільна мова організовує досвід людей, сприяє їхній згуртованості. Вона, якщо її вміло підтримує держава, з конгломерату людей, попри всі їхні, часом навіть протилежні особисті, групові, класові, етнічні інтереси, врешті-решт творить суспільство — злагоджений діючий організм, здатний саморозвиватися.

Коли Італія 1861 року здобула незалежність, із понад 25 мільйонів її населення тільки 600 тисяч володіли італійською мовою. У Франції наприкінці ХVІІІ ст. половина французів не знала французької мови. Давня мова євреїв іврит на час проголошення держави Ізраїль 1947 року була збереглася тільки в єврейських священних книгах. Але уряди цих держав свого часу доклали максимум зусиль, щоб усе населення оволоділо мовою своєї держави: сприяли виданню книг, журналів, газет, запроваджували обов’язкову освіту, вимагали від чиновників користуватися державною мовою. І це принесло свої позитивні плоди в розвиткові не тільки культури, а й економіки, науки, освіти.

Проте навіть там, де спільна для всього суспільства мова посідає міцні позиції, держава дбає про мову, справедливо вбачаючи в ній важливий чинник національної єдності й соціального поступу. У конституції багатонаціональної Росії записано: "Державною мовою Російської Федерації на всій її території є російська мова". І це положення неухильно виконується. У законі про вживання французької мови, прийнятому Національними зборами й Сенатом Франції 4 серпня 1994 року, не тільки проголошується, що “французька мова як державна, згідно з Конституцією, є важливою складовою частиною самобутності і національного надбання Франції”, а й встановлюються суворі санкції за ігнорування її на території держави.

Хоч за конституцією США англійська мова не має статусу державної, проте знання її тут є обов’язковим для зайняття будь-якої, навіть найдрібнішої державної посади. Коли 1998 року в Сенаті США на вимогу представників іспаномовної частини населення розглядалося мовне питання, то було заявлено, що культурно-мовна різноманітність країни не повинна сприяти подрібненню населення на відірвані одна від одної етнічні частини і часточки, “англійська є зв’язкою, яка збирає країну докупи”. Ніхто не ставить за мету наступати на мовно-культурні особливості окремих груп людей, наголошувалося тут, але інтереси всього суспільства є вищими за інтереси його частин: “Наше майбутнє як нації залежить від утвердження в спільній мові. Єдина офіційна англійська мова допоможе нам спільно йти вперед”.

Українська держава на всіх етапах свого існування теж утверджувала єдину державну мову. Ще Володимир Великий, запровадивши християнство на Русі, змусив принаймні дітей високопоставлених осіб, тодішню майбутню еліту держави, вивчати єдину церковнослов’янську мову і користуватися нею. У зведенні законів Литовсько-Руської держави — так званих Литовських статутах, писаних у ХVІ ст., державною було проголошено руську (тобто українську) мову. У березні 1918 року було прийнято Закон Центральної Ради про державну мову. У ньому зокрема вказувалося: “Всякого роду написи, вивіски… повинні писатися державною українською мовою… Мовою в діловодстві має бути державна українська…” Але з втратою незалежності цей закон втратив свою силу.

1989 року на вимогу національно-патріотичних сил було конституційно закріплено державний статус української мови в Україні і прийнято Закон про мови в Українській РСР (28 жовтня 1989 року).

У Конституції незалежної України, прийнятій 28 червня 1996 року, у статті 10 записано: “Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України”. Конституційний Суд України своїм рішенням від 14 грудня 1999 року дав таке тлумачення цього та інших пунктів Конституції: “Таким чином, положення Конституції України зобов’язують застосовувати державну ― українську мову як мову офіційного спілкування посадових і службових осіб при виконанні ними службових обов’язків, у роботі і в діловодстві тощо органів державної влади, представницького та інших органів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, а також у навчальному процесі в державних і комунальних навчальних закладах України”.

Єдина для всього суспільства державна мова дає змогу сконцентрувати його інтелектуальний потенціал і таким чином, у процесі історичного розвитку, врешті-решт переростає в могутню рушійну силу суспільного прогресу, як це було у Франції, Італії, інших тепер високорозвинених країнах. Державна мова єднає, а не роз’єднує, підсилює сукупний інтелект суспільства, а не послаблює його.


6. Прочитайте поданий діалог і за цим зразком проведіть дискусію в класі про потребу плекати рідну, успадковану від предків мову.

— Пане професоре, часом собі думаю: навіщо ми клопочемося про мову, про національну культуру? Хіба не все одно, яка мова, яка культура? Аби їсти було що і дах над головою.

— Тоді скажіть мені, пане добродію: чим же людина відрізняється від тварини?

— У тварин теж є мова.

— До речі, у різних тварин різна. Але я не про те. Чи тварини творять духовну культуру, духовні цінності? Малюють картини, складають музику…

— Ні, але яке це має відношення до мови?

— Скажіть ще: ви б хотіли якось жити після своєї смерті ? Бодай у пам’яті нащадків.

— Кому хочеться помирати?

— А якщо народ умирає, бо в нього відібрано його мову, звичаї, культуру, які творилися, може, не одне тисячоліття й передавалися з покоління в покоління як пам’ять про предків, як частка їхньої душі? Люди дбали, плекали, і от прийшло покоління та й каже: наші діди й прадіди були ду́рні, бовдури, а он у того, не нашого народу так предки були розумні. Тож кидаймо своє й хапаймося за чуже. Чи ви б хотіли, щоб хтось із ваших нащадків колись, навіть через сотню чи й дві сотні років, таке сказав про вас?

Звичайно, ні.

— А все те, що людина осягнула, що створила, залишається насамперед у мові. До речі, ви маєте велику спадщину від свого прапрадіда?

— Я не знаю навіть, хто він був.

— А мова його залишилася, і вона живе у вас, у мені, у всіх його нащадках і залишиться жити після нас на цій землі, де народилася. На іншій землі — ні в Америці, ні в Австралії — вона довго не проживе, бо там потрібна інша мова.

— Але ж американці говорять не якоюсь своєю, а англійською мовою.

— Англійською, та не тою, що в Англії. Вона вже дуже відрізняється від справжньої англійської. Утворюється нова, американська нація і виробляє свою мову, яку пристосовує до своєї психіки, менталітету, природного оточення.

То так колись, у глибоку давнину, й наші предки творили свою мову, яка тепер називається українською?

­­Так. І не одне тисячоліття (І.Ющук).
7. Прочитайте вірш бразильського поета українського походження Івана Кращука “Ода мові” (1987). Що означає рідна мова для людини, давно відірваної від своєї вітчизни?

О рідне слово! О мово рідна!

Що за таємна у тобі сила,

Що така мила і необхідна —

Кому чужина душу втомила?!
Як не зустріну тебе щоденно

У чужих мовах чужого краю,

В мені звучиш ти, мово пісенна,

Лунаєш шумом рідного гаю!


Здаєшся плеском весла об воду,

Подихом вітру літньої ночі,

Здаєшся відблиском янгола ходу,

Що небом лине десь опівночі.


Здаєшся звуком сопілки в полі

Шептанням збіжжя на рідних нивах,

Шелестом верб, калини, тополі,

Любовним чаром в дівочих співах.


Ти милозвучна, як рідна мати,

Що, нахилившись над сном дитини,

Тиху молитву шепче, щоб спало

Мале спокійно до світа днини…


8. І. Прочитайте уривок з виступу О.Гончара на установчій конференції Товариства української мови імені Тараса Шевченка 11 лютого 1989 року. Думки, які виникатимуть у вас під час читання тексту, записуйте. Випишіть слова й словосполучення, що могли б пригодитися для характеристики умов, у яких була наша мова до проголошення незалежності України.

ХХ століття принесло нашій мові й культурі високі злети й найскладніші випробування. Ми знали український Ренесанс 20-х років, але ж потім знали й терор сталінського “великого перелому”, бачили нещадні ті зими, коли українську мову пакувалося в спецпереселенські вагони, чиї маршрути пролягали в зловісну безвість, наповнюючи простори тужливим воланням мільйонів людей, відірваних зі своїми сім’ями від рідної землі, від рідних вод і від ясних українських світанків. Почуло цю мову заполярне крайсвіття, топили її в океанських баржах, заганяли слово Тарасове в тундру й тайгу...

Душогуби стояли близько. Багато що їм вдалося. Зникли національні школи, недоступною для молоді ставала справжня історія народу, різні недоуки замінювали її своїми кон’юнктурними фальсифікаціями. Невтомні зливачі націй, лжеінтернаціоналісти, це ж вони готували нам мовний Чорнобиль, запевняючи, що процес асиміляції мов виникає стихійно, що оніміння націй, самознищення народу треба розглядати як вищий етап прогресу. Нині ясно вже, що то був тяжкий злочин проти національних культур, то була акція запланована, сусловські лакизники з ученими ступенями вже прикидали терміни, коли і яка мова загине остаточно.

Хіба не для цього так посилено заохочувалась міграція величезних мас людності з регіону в регіон — робилося це з метою нині очевидною: швидше перемішати, перетопити всіх нас у єдиному соцказані́, перетворити націю в кочуючі орди, щоб, руйнуючи генетичну пам’ять народів, розбавляти їх коріння, щоб дедалі більше виростало людей ніяких, безпам’ятних, апатичних — окрім бормотухи, байдужих до всього, — щоб, замість мислячих свідомих громадян, мати перед собою натовпи спримітизованих, задурманених догмами послушників, сонних і напівсонних душ, таких зручних для адміністративно-бюрократичного апарату правлячої системи.

Нерідко нам колють очі: це така ваша нація, не вміє дорожити своїм, сама відмовляється продовжувати свій генетичний код. Але згадаймо реальність: окрім начіплювання ярликів, чи було коли-небудь офіційне слово на захист честі й престижу українського народу? Чи могла вчителька відкрито сказати у школі своїм вихованцям: “Діти, ваша мова прекрасна, не соромтесь її, не цурайтесь, вона нічим не гірша за інші мови!” Що-що, а ярлик “націоналістки” такій учительці був би забезпечений. І хто її захистив би?

ІІ. Підготуйтеся до усного виступу на тему “Мову треба берегти”: складіть поширений план виступу, запишіть окремі думки.



МОВА ЯК ЗАСІБ СПІЛКУВАННЯ




1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   90


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка