І. Ф. Імена твої, Україно: Художньо-документальні оповідання. Луцьк: пвд «Твердиня», 2007. 300 с. (Сер. «Пантеон»). Книга



Сторінка7/29
Дата конвертації05.11.2016
Розмір3.58 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   29

Стрункий джура легким поклоном дав знак, що

розуміє сказане ними, і пішов доповідати.

Генеральний писар не став морити довгим очікуванням

втомлених прибульців.


– Ми приїхали просити ясновельможного гетьмана

Сагайдачного долучитися до важливої для всієї Європи

справи, – знову першим почав смаглявий гість.

– Свого часу, після багатьох переможних морських

битв, велися перемовини про призначення його світлості

головнокомандувачем об’єднаних європейських

сил проти загрозливої мусульманської експансії.

Генеральний писар опустив очі додолу, мов запилене

взуття прибульців цікавило його більше, ніж вираз

облич дипломатів.


– Зараз настав особливий момент, – долучився

парижанин до мови. – Ні для кого не секрет, що через

невчасну смерть коронного гетьмана Ходкевича

та хворобу королевича Володислава роль гетьмана

Сагайдачного у битві під Хотином була визначальною.

Тому Версаль і Ватикан повторно розглядають

можливість призначення його ясновельможності Сагайдачного

головнокомандувачем європейських сил

супроти великої загрози з боку Туреччини всьому

християнському світові. Добре було б, коли б після

одужання від рани гетьман вирушив у дорогу для багатосторонніх

перемовин.

– Його ясновельможність гетьман Сагайдачний

уже в дорозі, – тихо сказав генеральний писар.

Прибулі здивовано перезирнулися.
– Нам ще вранці казали, що рана серйозна, тим

паче, стріла отруєна…

– Його ясновельможність уже в дорозі до Бога.

Гетьман Сагайдачний щойно відійшов у кращий світ,

– генеральний писар підвівся з-за столу, підійшов до

вікна і напівпричинив його.

Тієї ж миті десь вдалині пролунав гарматний постріл.

Гості здригнулися від несподіванки, а збагнувши,

й собі ступили крок до вікна. Козаки викочували

гармати, й один за одним звучали постріли, звучав

7878

останній, прощальний салют гетьманові. А як стихло



гарматне відлуння, озвалися першими дзвони КиєвоБратського

монастиря, де навік упокоїться гетьман

Сагайдачний. Вже інші храми підхоплюють той сумовитий

передзвін, і здіймається він над всім містом у

блакить весняного неба, а разом з ним здіймається і

відбуває многостраждальна гетьманська душа. Душа

грішника-воїна, що не випускав шаблі із рук все свідоме

життя, душа праведника, що всі маєтності віддав

на школи, церкви й монастирі; не маючи своїх дітей,

він кожного сущого на цій землі вважав своєю

дитиною і своєю ріднею, і про кожного клопотався до

останнього подиху, до останнього поруху серця свого

многостражденного…

79


ПОВЕРНЕННЯ БОГУНА
Арештованого Івана Богуна так спішно виводили

з Марієнбурзької фортеці, що тюремний стражник,

зачепившись полою за дверну ручку, мало не підвис
– тільки кріпкі нитки затріщали, мов дерево від водохрещенських

морозів. «Начебто кам’яні мури не

горять, – подивувався Богун, коли його потягнули до

карети із заштореними вікнами. – І якої трясці їм так

приспічило?»

Поспіх став зрозумілим, коли крізь щілину у шторах

Богун побачив королівський палац. Попід руки,

зв’язаного, його повели, мало не спотикаючись, довгими

мармуровими східцями.
Король Ян Казимир сидів незрушно, не давшись

взнаки від появи в розкішній залі людини у зім’ятій

та обідраній тюремній одежині.
– Мені багато розповідали про вас, полковнику,

– врешті озвався король таким тоном, наче вони вже

подавно ведуть мову і оце з півслова вона продовжується.

– Як правило, з різних свідчень, мов із різнобарвних

камінців фреску, вдається скласти цілісний

образ. А чуте про вас все тулю-тулю до купки – нічого

не вимальовується.

– Немає складнішої за людину загадки. Тому й

нема мудреців над її Автора. – Богун подумки почав

перебирати здогади, як мусульманин вервицю, та

низка виявилася навдивовижу довгою.

– Спробуйте самі розсудити мої сумніви, – вів

далі король, навіть не глянувши на співрозмовника,

мов то і не до нього звертається. – Одні оповідають, і

доведена цього правдивість, що полковник Іван Богун

відмовився навідріз взимку 1654-го присягати московському

цареві Олексію Михайловичу. Цим накликав

великий гнів свого гетьмана, бо не лише сам, а й весь

полк не став під присягу – не вірять московитам – і

край. Турецький султан і кримський хан заманювали

Богуна бубликами, та не хоче він того печива. Річ

Посполита, чого гріха таїти, через третіх осіб теж обіцяла

гетьманську булаву, і від цієї доброї пропозиції

він відвертається. Мало того, навіть не дає відповіді,

Полковник

Іван Богун

8080

натомість нашого листа ґонорово вручає самому Богдану



Хмельницькому. То з ким же він тоді?
– Та сторона мила, ваша величносте, де мати родила,

– стенув плечима і пересмикнув ними Богун, бо

від туго зв’язаних сирівкою рук вже не тільки руки, а

й плечі отерпли.

– Та, розв’яжіть же його, – буркнув король на

нетямущу варту.

Стражники здивовано і сторожко перезирнулися,

але не осмілилися на непослух, тільки підступили ще

ближче до бранця.
– Нехай, я розумію, штурмували і брали багаті

трофеї в Стамбулі, інших містах Туреччини, громили

кримського хана і невільників своїх визволяли з

Кафи. Штурмували Москву і врятували королевича

Владислава, майбутнього польського короля – і

за це розуміння та поміч Річ Посполита вдячна. Але

нащо ж ви, полковнику, разом з наказним гетьманом

Ждановичем повели козаків і брали Варшаву та

Краків? Послухалися нерозумних своїх союзників?

Вони пішли собі геть, а ви так налаштували проти

себе найіменитіші польські родини, що десятиліття

не зможуть їх відколихати. То завелика плата за парадну

ходу козацького війська древньою бруківкою

Кракова і Варшави.

Король так само дивився мимо співрозмовника,

мов там, за його плечима, десь у сивій давнині, виділися

йому затяті козацькі бої в передмістях і вуличках

Стамбула, бачилося, як, підірвана козацькими

інженерами, злітає в повітря Остроженська брама

Москви.
– Я отримав листа від гетьмана Павла Тетері, –

рівним, навіть якимсь байдужим та безбарвним тоном

говорив король, бо іншого тону він не сприймав,

а надміру гарячковитих та надірваних і зовсім не терпів.

– Гетьман клопоче про ваше звільнення.


Вперше король повернувся до Богуна і зустрівся

очима з ним, швидше навіть не зустрівся, а встромив,

як ножа, той погляд.
– Королю ніхто не посміє вказати. Хіба Бог, –

тільки й вимовив Богун.


– Я замислив великий похід проти московського

війська і хочу насамперед очистити, як від скверни,

81

козацьку землю. І то лише початки походу. Бо якщо



зараз не спинити московщину, то кров чингизханська,

що щедро влилася в московські вени, рано чи

пізно наробить нечуваної біди європейській цивілізації.

І гетьман Тетеря з військом стає мені в поміч.

А чи полковник Богун схоче воювати проти кривдників

своєї землі, що лише за одне десятиліття після Переяслава

наробили їй стільки лиха?
– Я завжди візьму шаблю проти кривдників козацького

люду, – відказав Богун.

– Гетьман клопоче звільнити полковника Богуна

з Марієнбурзької фортеці. Він хоче призначити вас

наказним гетьманом, дати в підпорядкування полки і

спільно йти проти напасників.

Богун очікувально мовчав, лиш подумки пересівав

почуте від Яна Казимира, як пересівають на вітрі із

решета обмолочене: зерно справжніх намірів лягало

відразу, далі вітер відносив кукіль задобрення, а полова

лукавства летіла й стелилася геть собі…
– Я нічого не забув, полковнику, – як не старався

Ян Казимир, але в позірно так само рівному й витриманому

його голосі ледве помітно задзвеніла криця.

– Не забув вам ні Берестечка, ні парадного маршу

Варшавою й Краковом, ні дрібної за нашими мірками

Умані, яку ви неймовірним дивом зуміли перетворити

в неприступну голландську Бреду, пам’ятаю навіть

ополонки Південного Бугу.

Богун розумів злостивість короля за Берестечко.

Об’єднана під польською короною двохсоттисячна

європейська армія, де один лише найманий німецький
корпус, як оповідали, перевищував двадцять тисяч

вишколених вояків, така об’єднана армія супроти неспівмірно

меншого українського війська і ненадійних

татар могла навік розтоптати Україну. А вийшло зовсім

не так… Що ж до Варшави і Кракова, то не був то

якийсь парадний марш, а тяжкий штурм разом з військом

Семиграддя і Швеції. А при згадці про ополонки

Південного Бугу в Богуна легкою тінню змайнула

обличчям лиш усмішка. У березні 1651 року потужне

військо поляків насідало на Вінницю, а сил в Богуна

було обмаль. Тоді він наказав тихцем нарубати якомога

більше ополонок, прикрити соломою та різним

бадиллям. З невеликим загоном Богун помчав на по

8282


ляків. А тоді, імітуючи поразку і втечу, лише відомими

козакам місцями відступав через річку. Окрилені

успіхом, польські вояки кинулися навздогін, та втрапили

у кришево з льоду і крижаної води – їх багато

лишилося навік там, у смертельній купелі. І ще довго

по льодоходові виносила на берег вода трупи коней і

мертві людські тіла.
– Ваша усмішка означає скепсис, – ще твердішав

королівський голос. – Він безпідставний. Моя лише

воля може відпустити вас на клопотання гетьмана,

а може сьогодні ж четвертувати, чи, принаймні, до

кончини замурувати на потіху щурам у Марієнбурзі.

– Ваша величносте, мене взято в полон не на полі

бою, – так само твердо відказав Богун. – Мене заарештовано

незаконно, супроти усіх європейських

норм. І не мені підказувати, як треба вчинити справедливому

королю.


– На війні все законне, – вперше і собі посміхнувся

Ян Казимир. – Я одного лише не розумію: хто

тут король, а хто повинен бути за прохача? Маєте

сказати останнє слово – підете з гетьманом Тетерею

проти кривдників чи ні?

Владний погляд Яна Казимира, від якого, траплялося,

присідали непевні й винуваті, цього разу немов

уперся в якусь невидиму перед співрозмовником стіну

– непроникну, суцільну, яку й кулею не пробити.

«Розумію, чому гетьман так клопоче про цього полковника

», – подумав король.
– Моя шабля завжди воюватиме кривдника козацького

люду, – відказав, немов зважуючи кожне

слово на канторі, Богун.

Задовгу тишу ніхто не порушував, лиш брязнули

за дверима обладунки сторожі, що змінювалася.
– Охоронну грамоту і супровід полковнику!

– пролунав королівський наказ і прокотився відлунням

золоченими залами, повторювався здивованими

і спантеличеними придворними.

До під’їзду палацу підганяли коней, що грали лискучою

шкірою і, задираючи від застояної сили голови,

кусали і рвали вудила. Невидима дуель без шпаг і

пістолів завершилася.

83

РОЗГРОМ РОСІЇ


Кіннота князя Пожарського увірвалася на вулиці

містечка Срібного як вихор після затяжної спеки:

сили оборони були мізерними супроти потужного

війська князя. Мчали вершники вулицями нажаханого

міста, опускалися шаблі на останніх оборонців, не

минали ні жінок, ні дітей, ні сліпого кобзаря на перехресті

разом із його поводирем-малоліткою.
– Все живе й що ворушиться – ваше. І все неживе

й цінне – теж ваше. Але тільки на дві доби. Україна

велика і попереду в нас здобичі куди більше.

Ображено ґелґотали гуси, з переполоханих курей

пір’я і пух заметіллю кружляли вулицями, кувікання

упійманих поросят звучало, як переможні фанфари.

Військо вклалося у визначені князем строки, навіть

впоралося раніше, бо вже на другу добу над Срібним

запала кладовищна тиша, тільки рої мух гуділи

над незахороненими трупами, бо нікому було вже

їх поховати. Як напише про це безпристрасний літописець

– «врятуватися міг лише той, хто мав би

крилаті коні».
…У просторій світлиці ось-ось розпочнеться генеральна

рада старшин. Стіни зі смаком прикрашені

вишитими рушниками, на яких буяли небачені дивовижні

квіти, з-за ікони Божої Матері визирав пучок

висохлого зілля, освячений на Маковея для оберегу

від нечистих сил – вся мирна хатня обстановка ніяк

не в’язалася з мовою перед вирішальною кривавою

битвою. З хвилі на хвилю мав під’їхати гетьман Іван

Виговський, тож козацький генералітет упівголоса

обмінювався репліками, мов для розминки перед головною

розмовою.
– З усіма посли й дипломати порозумілися, тільки

з московитами ніяк не вдається…

– Шведський король підписав угоду, що визнає

нашу незалежність, погодився також, що до козацької

держави переходять Берестейське та Новгородське

воєводства.

– Поновлено союз із Кримом, а Туреччина і Польща

гарантують якнайширшу автономію.

Іван

Виговський



8484

– Всі наші вольності збереглися б, аби на ділі постало

усе, як в угоді, підписаній у Гадячі 16 вересня

1658 року.

– М-м-м, толково полковник Немирич написав

цю угоду.

– А що ви хочете: чоловік не тільки в Україні закінчив

академію, він студіював в університетах Лейдена

і Амстердама, Базеля, Падуї і Сорбони, подивився

власними очима, як діє влада в Англії.

– Пригадуєте, трохи кривилися зверхники усіх

трьох держав, але вже ж згодилися, бо не якийсь «самопал

», а випробувана вже європейська річ.

Стрімко ввійшов гетьман Іван Виговський, усі

встали й після короткого вітання та молитви одразу ж

почалася військова рада.


– Панове старшини, я передусім хочу повідомити

вам про «Маніфест до європейських держав»,

який ми направили в усі монарші двори, всім послам

і представництвам. Європейські народи мають знати

правду про причини війни з московитами не з чужого

голосу, який звик усе перебріхувати, а з голосу нашого.

Дозвольте ж вам зачитати цей документ.

Гетьман читав швидко, але не ковтав слова, радше

викарбовував кожне, час від часу піднімав очі від писаного

і оглядав генералітет, мов звіряючись – видно

було, що маніфест він майже весь знає напам’ять.
«…І не з іншої причини прийняли ми протекторат

великого князя московського, як тільки, щоб нашу

свободу, здобуту з Божою допомогою й освячену

проливом крові могли зберегти. Але цар не виправдав

надій України, не давав їй допомоги проти ворогів,

умовлявся з Польщею про поневолення козаків, наказав

ставити фортецю в Києві, щоб тримати народ у

ярмі, царські воєводи підтримували заколоти, нищили

край. Та зрада підступної Москви явна у всьому,

вона готує нам ярмо, насамперед, домашньою, громадянською

війною, тобто нашою власною зброєю.

Усе те ми виявили … а тепер змушені підняти законну

оборону, та вдатися до сусідів із проханням про допомогу

для своєї свободи. Не в нас лежить причина

війни, що розгорілася…»
Іван Виговський аби перевести дух, на хвилю відклав

писане. По мовчанці, затягнутій і глибокій, що

85

комара, видавалося, можна почути, враз загуділи



старшини.
– А якої ж трясці московському царю ще треба?

– Йому ж пропонувалося – о-го-го!

Гетьман підняв руку, щоби втихомирити товариство,

він нікого не міг обірвати просто так, бо всі вони

в бойових походах не один казан кулешу разом з’їли,

над ними всіма ті самі кулі посвистували, і не відомо

було, кого з них виберуть першим; гетьман просто дивився

на ці обвітрені, вкриті шрамами битв обличчя,

що за звитяжні роки стали як рідні. Нарешті, як стишився

шум, Виговський вів далі.


– Маєте рацію, панове. Вереснева угода в Гадячі

була основою для федеративного об’єднанням України,

Литви і Польщі, аби припинити війни й розбрат.

Всі три держави мали б рівні права. Ця федерація на

європейських засадах не спрямовувалась проти когось

іншого, в тому числі й Москви. Мало того, як ви

знаєте, російській стороні теж пропонувалося приєднатися

до федерації, але не схотіла Москва, рівних

прав їй замало, ненаситному треба усе… Скажу більше:

як передають вірні нам люди, у царських палатах

ще в лютому цього року пройшла таємна нарада,

де бояри і цар відхилили остаточно переговори про

федерацію. Натомість, оскільки угода в Гадячі скасувала

Переяславський договір 1654-го, московити

хочуть угоду з Україною лише двосторонню. Мене

на переговори запрошували, але я не дав згоди – у

таких «дружних» перемовинах можна позбутися голови.

Тепер ось іде Трубецькой на нові переговори…

А щоб легше було з нами «розмовляти», цар дав князю

військо, за різними даними розвідки, від ста до

ста п’ятдесяти тисяч.
– Бачимо вже нову дипломатію, у Срібному тільки

ворон кряче над непохованим нашим людом, –

знову загули старшини.

– Панове, до діла, – тепер уже обірвав гетьман

старшин, не дав розбурхати пристрасті. – Завтрашній

день – 29 серпня 1659 року – то доля наша і всієї

України. Завтра – свято Петра і Павла, але не зможемо

сісти за святковий стіл, і не ложку візьмемо в

руки, а шаблю й мушкета. Проситимемо ж у святих

апостолів помочі розумом, силою і звитягою. Давай

8686

те, панове, висловимося, які полки виступатимуть з



досвіта, як, коли і куди ітимуть.
Генеральна рада, що нерідко тривала по багато годин

(кожен полковник, навіть хрипнучи, відстоював власну

правду і власне бачення, а всю раду огортав дим від козацьких

люльок, густіший від осінніх туманів грибної

пори), цього разу пройшла злагоджено і швидко.
– Толково придумано, гетьмане, – докинув хтось

із полковників на звернення.

– Згоден, панове, – похилив голову Виговський.

– Смію лише нагадати: перемогу дадуть бездоганна

чіткість і послух.

Ніхто не перечив, бо знали, що завше врівноважений

гетьман не потерпить найменшого нехлюйства

чи відхилення від наказу. У своїй принциповості

Виговський ітиме до кінця, не зважить і на власні

гетьманські клейноди. Коли восени 1657 року московські

бояри збаламутили козаків, Іван Виговський

скликав у Корсуні Генеральну раду і привселюдно

зрікся булави. Та як охололи гарячі козацькі голови

і зрозуміли шахрайство й обман московитів, то перепросили

Івана Остаповича і повернули йому всі

гетьманські клейноди.


…На місце бою під Конотопом, у район Соснівки,

полки Івана Виговського прибули з маршу й одразу

ж, навіть хвилини не перепочивши, атакували

головні сили. Козаки билися затято, але й російські

війська боронилися вперто – впертості їм додавала

поразка 24 червня московських ратників під Шаповалівкою,

поразка, яка навіяла підсвідомий жах та

посилила інстинкт самопорятунку. Ламалися шаблі,

падали люди, крики, стогін, кінське іржання творили

страшну мелодію битви. Гетьман майже весь час був

у перших рядах, попри обурення вірної охорони, як

раптом кінь під ним навіть не спіткнувся, а на скаку

завалився від удару шматка ядра – Виговський перелетів

через голову свого коня.


– Гетьмане, ви живі? – спішилися до смерті налякані

козаки-охоронці.

Як бачите, – повільно піднімався Іван Остапович,

кривлячись від немилосердного болю в плечі. –

Я ж вам казав, що куля мене не бере. І гарматні ядра,

самі свідки.

87

– Гетьманові свіжого коня, негайно!



Лобова атака кінноти українського гетьмана розвивалась

успішно, ворога тиснули, видавалось, осьось

він мав бути зломлений, як на подив простих козаків

пролунав твердий наказ Виговського:


– Відступати!

На мить усі немов заціпеніли, нерозуміюче поглядаючи

на старшин, а з віддалених козацьких рядів

пролунало навіть здивоване «Зрада!».


– Відступати негайно! Так треба, – без вагань

відповіли старшини.

Раптовий відступ, схожий швидше на втечу, окрилив

московських ратників, кіннота князя Пожарського,

що якраз підійшла на поміч своїм, з гиком приєдналася

до переслідувачів. Але тут трапилося негадане

для московитів – тільки-но їхня частина переправилася

на другий берег річки, як із засідки на них вдарив

гетьманський резерв разом із кримськими татарами.
– Зруйнувати переправу! – наказує гетьман.

Спантеличеним московитам стало тяжко битися

на два фронти, усвідомлення пастки теж бойового

духу не піднімало.


– Загатити річку! – новий гетьманський наказ.

Важка царська кавалерія місила болото, безладно

смикалася, прагнучи пробитися то в одному напрямку,

то в іншому, падали московити під козацькими

шаблями та шаблями кримчаків, а до гетьмана один

по одному підлітали гінці.


– Військо Бутурліних розбите, братів ми взяли у

полон!


– Князь Ляпунов розбитий і в нас у полоні.

Гарнізон Конотопа, що вистояв неймовірну облогу,

бачив розвиток бою і в слушний момент полки

Гуляницького, керівника оборонців, приєднались до

козаків.
А гінці з добрими новинами все прибували:
– Князь Львов розгромлений і взятий у полон!

– Князь Пожарський в нас у полоні!

…Лише жменьці з велетенського війська, обчислюваного

одними в сто тисяч, іншими в сто п’ятдесят

і навіть в двісті п’ятдесят тисяч ратників, вдалося вирватися

з лещат і вернутися тим шляхом, яким прийшли

на українську землю.

8888


«Катастрофа Росії»… – відгукнулися на розгром

під Конотопом європейські видання. І ніхто не співчував

загарбникам – адже у виданнях, що виходили

в Данцигу, писано: «Ми щойно одержали з України

радісну звістку, згідно з якою український гетьман

Виговський кілька разів ущент розгромив московитів,

причому захопив добру здобич і полон. Гетьман

Виговський був при цьому у великій небезпеці, бо під

ним гарматною кулею вбили коня».
Сумний похоронний подзвін розлився над Москвою,

цар Олексій у жалобній одежі вийшов до народу

і, важко вимовляючи кожне слово, сповістив

люду про катастрофу Росії. І йому було б ще важче говорити,

якби люди знали, що послала на смерть їхніх

одноплемінників безмірна царська та боярська жадоба.

Через багато років російський історик Соловйов,

якого аж ніяк не можна звинуватити у симпатіях до

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   29


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка