І. Ф. Імена твої, Україно: Художньо-документальні оповідання. Луцьк: пвд «Твердиня», 2007. 300 с. (Сер. «Пантеон»). Книга



Сторінка4/29
Дата конвертації05.11.2016
Розмір3.58 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29


королівську корону від Римського Папи, а внук

Юрій – від Вселенського православного патріарха і

візантійського імператора. Шляхтич Михайло Хмельницький

бере за дружину переяславську козачку, і

народжується в них син Богдан, який відродить українську

державність. У розбудову Олеського замку

на теперішній Львівщині чимало терпіння і клопотів

докладає впродовж десятиліть його господар Іван Данилович,

але немало труда тут його управителя Михайла

Хмельницького, батька майбутнього гетьмана.

І коли Іван Данилович стає чигиринським старостою,

то своїм заступником-підстаростою запрошує Михайла

Хмеля. Гідні поваги терплячість і наполегливість

проявляє Іван Данилович, коли родина Хмельницьких

зазнала біди. В тяжкім болю під Цецорою, де

проти турецької навали разом із польським військом

билися вісім тисяч чотириста козаків, батько й син

Хмельницькі потрапляють у полон. Богдана викупило

запорізьке козацтво, а про викуп Михайла до останнього

клопотався Іван Данилович, аби обміняти його

на свого полоненого-в’язня Абдурахмана.
…Жінки над породіллею врешті стали з жаху молитися,

їхні тихі слова глушив шум зливи, незмовкний

і нестихаючий, а блискавиці, спалахуючи, з їхніх благальних

облич робили обличчя надміру суворі, наче

різьблені з білого мармуру. Усе трапилося майже одночасно.

Теофіла видихнула, бо на крик не ставало

моці, видавалося, з останньої сили й таки розродилася,

немовля подолало злу та невчасну негоду і вимогливим

криком заявило про себе – тієї ж миті вдарив

грім, від якого затряслися віковічні мури, хитнулась

підлога і весь простір покою залило сліпуче, незнане

за своєю яскравістю сяйво.


Всі, хто був у покої, попадали на коліна в очікуванні,

та більше нічого не трапилося, грім стихав і відкочувався

в долину. Ще раз перехрестилися жінки,

як забачили, що віковічний, хтозна і з якого століття,

мармуровий стіл поколовся. А стара повитуха здивовано

перепитала:


– А чого дитина не плаче, тільки ротика розтуляє?

Перезирнулися всі у покої, не розуміючи, бо маля

верещало щомоці, аж бабця сама здогадалася:
Ян ІІІ Собеський,

один


із найславетніших

польських королів

4242

– Я оглухла? – і затулила вуха долонями та легенько



постукала ними, наче воду із вух виливала.

Постояла так та й пішла до порога. Тільки у дверях

вже озирнулася:

– Це дитя особливої долі. Дай Боже, щоб доброю

склалась вона…

…Доля у внука чигиринського старости справді

була особлива. Назвали дитя Яном, на честь свата,

красноставського старости. А повне ім’я його – Ян

ІІІ Собеський, один із найславетніших польських королів.
43

ПЕРВІСТКИ

РІДНОГО СЛОВА
Швайпольт Фіоль щільно завісив вікно, ще й спробував

рукою, чи прилягає завіса – як істинний німець,

він змалечку звик до ретельності та акуратності. Тоді

підійшов до столу і погасив, про щось роздумуючи,

дві свічі із трьох. В кімнаті враз потемніло, тільки тіні

вже не дробилися і стали менш полохливими.


Фіоль чекав невідомого гостя, що через спільного

знайомого напросився на втаємничену розмову.

Коли в двері постукали і поріг переступив немолодий

чоловік у чернечому одязі, Швайпольту видалося, що

з прибульцем він десь уже зустрічався. Жестом без

слів господар запросив гостя присісти.


– Я священик, русин. Я закінчував Ягеллонський

університет тут же, у Кракові, – почав гість неголосну

оповідь. – Моє ім’я нічого вам не говорить, бо

вже чималенько років збігло, відколи полишив університетські

стіни, хіба зрідка навідуюся до земляків,

які зосталися викладати в альма-матер.

«Ні, мабуть таки він не зустрічався з цією людиною

», – думав Фіоль, розглядаючи під миготливим

світлом обличчя гостя, просто в першу хвилю він

звернув увагу на посивілу вже бороду, підстрижену,

Герб Івана

Федоровича

4444

Нью-коледж



в Оксфорді,

заснований

1386 року
Перша сторінка

«Букваря» Івана

Федорова.

Львів, 1574 р.

як це роблять священики східного обряду.
– Так, ми якось зустрічалися в університетському

колі, – відказав на допитливий погляд гість. – Але

навіть і словом не перекинулися. Тут стали вже професорами

дванадцять моїх земляків-русинів, вони то

й порадили звернутись до вас. А справу я маю ось яку.

Ми хочемо запропонувати вам видрукувати русинською

мовою православні богоугодні книжки.

Якби незнайомець сказав господарю вчинити замах

на короля, то був би той менш подивований, тим

паче Фіоль – католик.


– Я не знаю, як правильно вас величати, – по довгій

гнітючій мовчанці напівпошепки вимовив Швайпольт.

– Але ж ця пропозиція означає для мене гарантований

«гонорар» – багаття єретика.

– Вірую в єдину святу апостольську церкву, –

сумовито проказав слова з молитви незнайомець.


– Колись на землі люд перестане ділити Церкву

Христову, то ж проти Бога не буде у вас гріха. Ми

звертаємося до вас саме тому, що ви католик, з чужих

німецьких країв, то ж на вас духовна і світська

влада звертатиме менше уваги, гадаючи про друк як

про звичайнісінький зарібок. Що ж до істинного гонорару,

то наша пропозиція вельми пристойна. І платимо

наперед.

Вдруге за якусь хвилину Швайпольт Фіоль був навіть

не подивований, а швидше шокований почутим.

Йому ніяково було навпростець запитати, від кого ж

то такі неймовірні кошти, тому подумки шукав щось

дотичне, бодай хоч трішки уяснити собі, з ким має

справу.
– Ми не грабували королівську казну, – немов

читаючи сумніви та вагання Фіоля, вів далі гість. – Ці

кошти від поважного люду. Можливо, ви знаєте, тепер

в Ягеллонському університеті навчається кілька сотень

спудеїв з русинської, або ж її ще називають української,

землі, чимало з них, як я вже казав, стали професорами,

посідають помітні владні місця в Кракові.

– Не думаю, що зі спудеїв можна стільки зібрати,

– буркнув Швайпольт.

– Звісно, – охоче кивнув головою гість. – Але

з професурою вже зовсім інше. Назву лише одного

– Джорджо да Леополі, він же Юрій Котермак, він

же русин Юрій Дрогобич. Це доктор медицини і філософії,

що зараз тут викладає, обирався перед тим

ректором Болонського університету. Ще вісім років

тому, в лютому 1483 року, він став першим русином,

що видрукував окремою книгою свою наукову працю,

хоч і латиною. З точністю до години і хвилини він

вирахував два наступні місячні затемнення, рух планет

і дав прогноз погоди. Такі ж поважні й інші люди,

від імені яких я звернувся до вас з цією благородною

справою.

– І все ж одній краківській русинській громаді

не під силу подібне, – опирався Швайпольт Фіоль.

– Я вже не кажу про те, що видати русинською мовою

книги лише півділа, їх ще треба продати чи поширити

іншим чином.

– Ви змушуєте мене йти на цілковиту відвертість.

Я дію також від зовсім недалекої звідси Перемишлянської

православної єпископії. В друкові вельми зацікавлені

єпархіальні осередки Городка, Дрогобича,

Самбора, Холма, Луцька, Володимира, що на Волині,

навіть невеличкого Смідина на Турійщині.

Страх і спокуса боролися в душі Швайпольта Фіоля,

а ще жаль домішувався до цієї незнайомої людини,

яка так само ризикувала життям заради святого

діла… «Справді-бо, Христос не ділив людей, він же

45

Дрогобич Юрій

(Георгій) (псевдонім

Ю. Котермака)


Юрій Дрогобич

4646


на муки і смерть ішов заради

всіх», – Фіоль вперше задумувався

над цією істиною, яку тепер

вважав аж ніяк не єретичною

для католика.
Пізно ввечері незнайомець

з господарем обговорили всі

деталі та дійшли згоди. Коли за

гостем зачинилися двері, впустивши

в дім прохолодний вітер,

що мало не здмухнув слабосилу

свічу, у Швайпольта Фіоля

після кількагодинного вагання

й дерзань важкий камінь остаточно

спав з серця: «Ні, то не

гріх…»
А вдосвіта прудкі коні несли

його вже у неблизький Брауншвайг,

до давнього знайомого

і неабиякого майстра з лиття

металів Рудольфа Боредорфа.

Запилений з дороги і втомлений,

Швайпольт взявся тут же

малювати потрібні йому кириличні

букви і вигадливі, ніколи

не бачені майстром надрядкові


значки.
– Мені невідкладно треба 230 таких літер та значків,

– пояснював Швайпольт. – За кілька днів я дам

точний малюнок кожної букви. А за скільки можна

відлити?

Рудольфа не злякав незнайомий шрифт і він погодився

взяти замовлення невідкладно.


– Заприсягнися, що без моєї згоди не відливатимеш

таких шрифтів ні для кого, навіть для себе, і нікого

не візьмешся вчити робити такі шрифти, – зажадав

Фіоль.


Боредорф заприсягся, але Швайпольту видалося

цього замало і майстри зареєстрували свою домовленість

навіть в міській книзі – Фіоль інтуїтивно відчував

успіх церковнослов’янських книг, тож не хотів

будь-кому віддавати майбутні зарібки.
Мине небагато часу і відлиті шрифти будуть пере

Лекції з медицини.

Гравюра ХV ст.

47


копитами чорну землю на незайману ще сніжну бі-

лизну. Троє вершників спішилися і стрімко ввійшли

в приміщення. Все сталося раптово, Швайпольт не

Друкарський

верстат.

Гравюра кінця


ХV ст.
везені в Краків, а з друкарського

верстата зійдуть перші аркуші

«Часослова» і «Осьмогласника».

Швайпольт брав ті аркуші, і так

і сяк розглядав їх та тішився, немов

власним дитям: «Доконана

би (сть) сія книга у великом граді

Кракові при державі короля

полскаго Казимира і доконана

би (сть) міщанином краковским

Швайполтом Фіоль, із Німець,

неметкого роду, франк».


Книги бережливо пакувалися,

а возити їх в далекі русинські

землі могли тільки поважні

особи, яких нереально обшукати

чи пограбувати.
…Листопадового похмурого

дня 1491 року випав перший

сніг, він падав тихо і несміливо,

немов соромився свого передчасного

дещо приходу. На подвір’

я друкарні Швайпольта

Фіоля озброєні вершники ввірвалися

раптово, загарцювали

розгарячілі коні, викидаючи
пручався, як його в’язали, тільки подумки помолився:

«На все Твоя воля, Боже».


На допитах у в’язниці він на розчарування та роздратування

слідчих нічого не міг розказати певного


– він і справді не знав ні імені людини, що давала

гроші, ні тих, хто забирав книги.

Тим часом впливові русинські люди при дворі

польського короля і в церковних колах робили свою

справу, аби визволити Фіоля. І якогось дня Швайпольт

вийшов за тюремні ворота – його чекала готова

в дорогу карета.
– Куди мене? – тільки й поспитав візника.

– У безпечне місце, – відповів візник голосом тої

людини, що приходила у чернечому одязі на першу

4848


розмову про друк русинською, або ще як називали,

українською мовою.


Коні рушили, прощавай, друкарне, та не прощавайте

книги. Розбіглися-розлетілися ви світами, навіть

через століття говоритимете ви вустами різних

людей у Божих храмах. «І якщо від того, – думав Фіоль,

– світ стане бодай на крихту добрішим, то шлях

свій на цій землі я пройшов не марно».

49

НЕВІСТКА



БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО
Досвітком, ще пташка не чистила дзьоба, у ворота

фортеці постукав вершник – стукав щомоці, рішуче,

настирно.
– Відчиніть! Хутко відчиняйте!

А як відчинилися ворота, то вершник, видавалося,

не ввів, а поспіхом силоміць втягнув за повіддя змиленого

і стомленого коня.


– Біда! Чужинське військо – менш як півдня ходу!

За кілька хвилин сонна фортеця ожила, закрутилися

всі коліщатка, як в запущеного годинника – засновигали

люди, підвозилися до гармат ядра і порох.

Усі готувалися до оборони.
Для Розанди очікування бою не було дивиною,

все життя її проминуло в таких очікуваннях. Донька

молдавського володаря Василя Лупула, про багатство

якого ходять легенди всією Європою і золотим статкам

якого заздрив не один король, багато разів потрапляла

в облогу і зловісний свист гарматних ядер над

головою давно вже її не лякав. Тим паче, що в молодості

і сама вона ставала причиною воєнних сутичок.

За серцем красуні-принцеси мліли турецький візир,

могутнішим за якого було хіба що небо й султан, а ще

син німецького імператора, а ще один із найбагатших

і найвпливовіших польських шляхтичів, польський

гетьман Мартин Калиновський, який мав навіть власне

військо… Та доля розсудила Розанді пов’язати свої

молоді літа з Україною.
Несподівана, як блискавиця серед зими, визвольна

війна Богдана Хмельницького підняла значимість

українського гетьмана і зрівняла його в очах європейських

дипломатів із лордом-протектором Британії

Олівером Кромвелем. Панотці Вселенського

патріарха вшановують Хмельницького за імператорським

чином.
Зірко вдивляючись у мліч століть, гетьман почав

замислюватися, а чи не породичатися з якоюсь легітимною

династією Європи, щоб узаконити вже влас

Василь Лупул –

володар Молдовії

5050


Розанда, донька

молдавського

володаря,

дружина Тимофія

Хмельницького

(портрет

зі збірки

Львівського

історичного музею)

ну династію Хмельницьких. Молдавія для Богданових

роздумів підходила якнайкраще – і сусідня держава,

і донька для старшого сина Тимоша Розанда у Лупула

є, заразом ще й стосунки поліпшають з іншими

придунайськими князівствами – Валахією та Трансільванією

зокрема. На старіючому гетьмановому обличчі,

коли мислив про це, легкою тінню лише тиха

усмішка пробігала. А то вже десяте діло, що Тиміш і

Розанда одне одного й у вічі ніколи не бачили.


Перші перемовини майбутніх сватів почалися досить

оригінально, хоча не так уже й незвично для тих

часів. Із гиком пронеслися козацькі полки розлогими

полями Молдавії, в поміч разом із ними скакали

татарські загони, і ось уже головні міста князівства

Сучава і Ясси під загрозою. Напудженому володарю

краю Василе Лупулу діватися нікуди: платить данину

кримському хану, платить гетьману 10 000 талярів і

обіцяє тому видати доньку за Тимоша. який формально

очолював козацьке військо. Це було восени 1650 року,

а весілля домовилися згуляти до Різдва.
Допоки козацькі шаблі виблискували на сонці під

стінами Ясс і Сучави, доти й обіцянка Лупула була

чинною. А як відійшло гетьманське військо… Домна

Розанда опинилася в своєї старшої сестри, під захистом

литовського гетьмана Радзивіла. А ще згодом

доньку батько на два роки взагалі в Стамбулі, хитро

усміхаючись, приховав від Тимоша. І на батьківський
поріг Розанда вже ступила у

1652-му році.


Тут би й далі вести перемовини,

та от польський

гетьман Калиновський, з

якого січка сипалася вже

від старості, знову взявся

за своє і кинув клич на всю

Корону Польську «боронити

прекрасну князівну».

Перемістивши свої війська

на Поділля, аби перекрити

шлях з України на молдавські

землі, скликав романтичну

молодь у свій табір

під Батогом.

Битва козацьких і польських військ була недовгою,

але лютою: молоді і невправні романтичні вояки

падали снопами під шаблями бувалих і гартованих не

в одній січі козаків. І врешті сива голова самого Калиновського,

настромлена на спис, доставлена у намет

українського гетьмана.


Спадала літня спека 1652 року. Зустрічати зятя

Тимоша Хмельницького виїхав особисто Василе Лупул

у супроводі пишних бояр, із восьмитисячним

військом. Бучне весілля гуляли в Чигирині, і вже за

святковим столом Тиміш веде перемовини з тестем: а

чи не віддав би він князівський престол зятеві, а сам

перебрався в землі Валахії? Василе Лупулу Бог не судив

же синів…


Було всього за коротке заміжжя Розанди: доводилося

втікати батькові на Вкраїну під захист козацьких

гармат та мушкетів, знову повертати собі молдавський

престол…


І світ не таким став, і сонце почорніло того осіннього

дня 1653-го, коли в світлицю внесли смертельно

пораненого Тимоша. Любила Розанда його чи ні,

але що ж їй робити тепер вагітній, оточеній ворогами,

які не відомо чи й саму її лишать живою? Розанда з

Тимошем була у Сучавській фортеці, а під стінами її

двадцятитисячне військо Дьєрдя ІІ Ракоці та Матая

Басараба, та ще й величезна підмога їм з Речі Посполитої

прибула разом з артилерією. Зловісно свистіли

гарматні ядра над головою,

що, видавалося, гронами

сипалися, і обвалювалися

будівлі, один за одним падали

молдавські воїни та

козаки з восьмитисячного

добірного війська Тимоша

Хмельницького, що відчайдушно

боронили фортецю.

Осколок одного з ядер для

Тимоша був фатальним…


Хоробро таки билися

козаки, тож оцінкою лицарства

їхнього був дозвіл

вийти зі зброєю і забрати

тіло свого молодого вождя.

Син Богдана

Хмельницького

Тимофій


(портрет близько

1652 року зі збірки

Львівського

історичного музею)

5252

Сумна процесія вирушила на Україну. Розанда не покинула



мертвого чоловіка.
27 грудня 1653 року велика жалоба була в Чигирині,

ховав український гетьман старшого сина. А напередодні

Розанда народила двійню, двійко близнятхлопчиків.

Бурлило життя, як вода на дніпровських порогах,

господарювала Розанда то в Суботові, то в дарованому

свекром Зіньківському Ключі, а останні двадцять

літ все ж прожила на батьківщині.
…Фортеця Немц заледве завершила приготування

до оборони, як курява з-під копит коней чужинського

війська вже знялася на видноколі і стрімко та невблаганно

наближалася до стін.


– Польські жовніри! – вигукнув з тривогою в

голосі оборонець біля гармати, розрізнивши нарешті

вбрання кіннотників. Тривала війна не знала милосердя,

тим паче, що польсько-молдавська ворожнеча

на той час дійшла точки кипіння.

Розанда не в силі була дивитися на бій, надто багато

років уже за плечима, небавом і шостий десяток

виповниться, надто багато людських страждань зранили

душу, то ж мовчки вона зачинилися в своєму покої.

Крізь товсті стіни й маленькі вікна лише доносилися

гуркіт гармат і вигуки оборонців та нападників,

озлоблені крики та вигуки розпачливі від несамовитого

болю, а ще тріск мушкетів, притишений стінами,

мов потріскування гілок у багатті…


Якась дивна байдужість напливла на Розанду,

знеохота до всього світу, до його метушні й колотнечі,

до людських мізерних і часто фальшивих цінностей,

навіть до висліду бою, де на кону стояло життя

всіх мешканців Немца і її особисте. Розанду саму дивувало

це відчуття, тим більше, що шал бою невблаганно

наближався, і ось вже з хряскотом розчинилися

двері покою, двоє польських жовнірів вдерлися

до кімнати.
– Хто ти? – спитав молодий, переводячи дух.

Старший жовнір мовчав, але пильно дивився їй у

лице, марно силячись щось пригадати.
– Розанда Лупул? – округлились очі від подиву

нарешті в жовніра, немолодого, її віку, а може, навіть

і старшого. – Розанда Хмельницька? Якщо то ви, то

за вас, прекрасну принцесу, я воював ще тоді, під Батогом,

– не міг відвести очей від жіночого обличчя,

старіючого і вистражданого, але на якому все ж лишилось

відлуння колишньої, ще юної краси.
– Як, це донька Василе Лупула, невістка Богдана

Хмельницього? – загорілись у молодого очі якимось

жадібним та хижим блиском. – Неймовірне везіння,

хоч на завершення бою… Ось хто знає, де закопані

незліченні молдавські та українські скарби. І має сказати!

– жовнір вихопив шаблю з піхв.

Старший скрива глипнув на молодого, на шаблю,

яка зловісно блиснула під промінчиком призахідного

сонця, що пробився крізь запилене вузьке віконце, а

тоді перевів погляд на Розанду.


– Облиш, не гарячкуй. Може, я помилився – хіба

мало на світі схожих людей?

– Хай зараз же назветься сама.

– Таки я помилився, насправді, – сумно проказав

старший і примирливо поклав руку на плече молодому.

– Літа, друже. І зір вже не той, і пам’ять не та.

– Хай назветься.

Старший неспішно і примирливо опускав руку із

шаблею молодого.
– Правда ж, я помилився і тебе не Розандою

звуть? – озвався до жінки з ледве прихованою підказкою.

Раптом з подивом для себе у Розанди пропала вся

байдужість і нехіть до світу та його мізерії, натомість

з’явилася злість і образа. Цей молодик не сміє з нею

так розмовляти. Вона – дочка великого і заможного

молдавського володаря, за руку якої сперечалося чимало

європейських монарших дворів, вона дружина

гетьманича, якому тільки фатальний уламок ядра завадив

стати повелителем потужної держави, а цей

молодик, невідомо якого роду і плоду, ще сміє так

зверхньо розмовляти із нею та наказувати?


– Ні, я справді Розанда Лупул, – підвелася жінка,

збілівши й відкинувши геть обачність. – Розанда

Хмельницька.

Очі в молодого засвітилися, мов десь там, у глибині,

на жар налетів раптовий вітер.
– Або смерть, або скажеш, де батьківський

скарб.


5454

Вони стояли одне навпроти одного, двоє різних

людей, дві такі різні долі зіштовхнулися на перетині

між життям і смертю.


– Ніколи, – тихо відказала жінка. – Ніколи вам,

хай краще землі дістається довіку.

– Ох ти!.. – свиснула шабля, і через плече старшого,

що кинувся поміж ними, опустилася на Розанду.

…Лиш на мить захитавсь світ і погас день, а далі

знову проявлялися й набирали сили кольори, тільки

тепер вони були незрівнянно яскравішими та соковитішими,

Розанда йшла лугом під Чигирином, світило

погідне сонце, зелена трава незайманої і щирої чистоти,

і луг розквітав незабутніми, дивовижно яскравими

квітами, а назустріч їй бігли двоє первістків, її малих

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка