І. Ф. Імена твої, Україно: Художньо-документальні оповідання. Луцьк: пвд «Твердиня», 2007. 300 с. (Сер. «Пантеон»). Книга



Сторінка26/29
Дата конвертації05.11.2016
Розмір3.58 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   29

європейські медичні кола у Франції, Німеччині та Росії. Вчений вирішив переїхати

до Індії, де сотні тисяч вмирали від тодішньої епідемії. Спочатку його зустріли із

глибокою підозрою, він пережив спробу вбивства ісламськими екстремістами, але

протягом першого року, що його провів там (1893 р.), він вакцинував приблизно

25 000 добровольців, більшість з яких вижила. Хавкін був змушений повернутися

до Франції після того, як захворів на малярію. У серпні 1895 року в доповіді про

результати Індійської експедиції до Королівського Коледжу лікарів у Лондоні

Хавкін присвятив свій успіх Пастору, який нещодавно помер. У березні 1896 року,

попри поради лікаря, Хавкін повернувся до Індії та за сім місяців зробив 30 000

вакцинацій.
Вакцина проти чуми
У жовтні 1896 року епідемія бубонної чуми охопила Бомбей, і уряд попросив

Хавкіна допомогти. Він узявся за створення вакцини в тимчасовій лабораторії у

коридорі Грант Медікал Коледжу. Через три місяці наполегливої роботи (один із його

асистентів отримав нервовий зрив, ще двоє звільнилося), 10 січня 1897 року, форма

для випробовування на людях була готова. Хавкін випробував її на собі. Після того

як про ці результати повідомили владі, добровольцям Буцильської в’язниці зробили

щеплення, і вони пережили епідемію, тоді як сім в’язнів контрольної групи померли.

Успіх Хавкіна у боротьбі із тодішньою епідемією був незаперечним, однак деякі

чиновники досі наполягали на старих методах, які базувалися на санітаріанізмі: миття

будинків пожежним шлангом із липою, зганяння уражених та підозрюваних людей у

табори й лікарні, обмеження в пересуванні. Хоча офіційна Росія ще досі неприхильно

ставилася до його дослідження, російські колеги Хавкіна В. К. Високович та Д. К. Заболотний

відвідали його в Бомбеї, а 1898 року під час вибуху в Російській Імперії

епідемії холери вакцина під назвою «лімфа Хавкіна» врятувала тисячі життів у всій

імперії. На зламі століть кількість щеплень лише в Індії сягнула 4 млн., доктора

Хавкіна призначили директором Лабораторії з дослідження чуми в Бомбеї.


271


Зв’язок із сіонізмом
1898 року Хавкін підійшов до Ага Кхана ІІІ із пропозицією, щоб султан Абдул

Хамід ІІ переселив євреїв у Палестину, на той час – територію Османської Імперії:

намагання «могло б бути прогресивно здійсненим на Святій Землі», «землю можна

було б купити у підданих Султана», «столиця була б забезпечена заможними членами

єврейської громади», але план було відкинуто.
Справа малого Дрейфуса
1902 року дев’ятнадцять селян із Панджабі (їм зробили щеплення із тієї ж

пляшки вакцини) померли від правцю. Комісія з розслідувань звинуватила Хавкіна,

його звільнили з посади та повернули до Англії. Неофіційна назва доповіді «Справа

Маленького Дрейфуса» є нагадуванням про єврейське походження та релігію

Хавкіна. Інститут Лістера провів повторне розслідування й виявив, що асистент

використав брудний, не стерилізований корок для пляшки. У липні 1907 року в лист,

опублікованому в газеті «Таймс», було названо справу проти Хавкіна «очевидно

помилковою». Лист був підписаний Рональдом Россом (Нобелівським лауреатом,

дослідником малярії), Р. Ф. С. Лейтом (засновником Бірмінгемського інституту

патології), Вільямом Р. Смітом (президентом ради Королівського інституту охорони

здоров’я) та Саймоном Флекснером (директором лабораторій в Інституті Рокфеллера,

що в Нью-Йорку) та інших високопосадових осіб в галузі медицини. Це привело до

виправдання Хавкіна.
Пізні роки
Оскільки посада Хавкіна в Бомбеї була вже зайнята, він переїхав до Калькутти

й працював там до пенсії (до 1914 р.). Професор Хавкін повернувся до Франції, а

потім до Лозанни, де провів останні роки життя. В цей час Хавкін повернувся до

православних єврейських обрядів. 1916 року він написав прохання про Православ’я.

У цій статті Хавкін захищав традиційні релігійні обряди та осуджував нестачу таких

обрядів між «освічених» євреїв.


Під час короткого візиту до Радянського Союзу в 1927 році він побачив разючі

зміни у країні, де народився. 1929 року заснував Фундацію Хавкіна, метою якої було

стимулювання освіченості євреїв у Східній Європі. Хавкін отримав численні премії

та нагороди. Відзначаючи століття із його дня народження, 1960 року в Ізраїлі було

посаджено Парк Хавкіна.
Джерела:
Генрі Едінгер. «Самотня одіссея В. М. В. Хавкіна», в «Єврейське життя»,

том 41, № 2 (весна 1974)


Ваксман Сельман А. Чудове та трагічне життя В. М. В. Хавкіна: бактеріолог.
– Рутгерс Юніверсіті Пресс, 1964.

Важко щось додати до слів знаного француза про Данила Самойловича…

Можна лишень уявити, скільки б ще міг зробити для науки і здоров’я людей цей

мужній вчений, якби не дурнуваті правителі.


http://www.myslenedrevo.com.ua/studies/romm/04krem.html
Український сайт: Ромм про Самойловича

272272


http://cns.miis.edu/ – «Центр досліджень із запобігання розширенню ядерної

зброї» – сайт інституту міжнародних досліджень у Монтереї (із офісами в

Монтереї, Вашингтоні та Алма-Аті)
До останнього сайту є додаток про «вчених та інших громадських діячів, які

відіграли важливу роль в еволюції системи проти чуми в царській Росії», у якому

зазначено, що «Самойлович був одним із тих, хто започаткував епідеміологію в Росії

і був активним організатором та учасником боротьби проти чуми…»


Annex: Biosketches of scientists and other public figures who played important
roles in the evolution of tsarist Russia’s anti-plague system
[86] Samoilovich was one of the founders of epidemiology in Russia, and an active

organizer and participant in the struggle against plague. He graduated from medical school

at the Admiralty Hospital in St. Petersburg. From 1769 to 1771, Samoilovich served in

the army during the Russian-Turkish war. In 1771, he worked in the effort to mitigate the

consequences of a plague epidemic in Moscow. Starting in 1784, he became involved in the

fighting plague epidemics in southern Russia. He was the first Russian scientist to provide

a detailed description of the clinical development of plague. Samoilovich also developed

a coherent system of anti-epidemiological measures to fight plague. He defended the right

of students to publish medical dissertations in Russian (before it could only be done in

Latin).


Samoilovich was elected member of many foreign academies of sciences. He

published several fundamental treatises on plague, which received a wide recognition,

including Traactatus de sectione symphyseos ossium pubis et partu caesareo (Lugduni

Batavorum, 1780). The significance of Samoilovich’s scientific contributions and the

continued relevance with which they are regarded can be judged from the fact that his

Selected Works were published in two volumes in 1949–1952».


[86] «Самойлович був одним із засновників епідеміології в Росії та активним

організатором і учасником боротьби проти чуми. Закінчив медичну школу при

Адміральському шпиталі в Санкт-Петербурзі. З 1769-го по 1771-й рік Самойлович

служив в армії під час російсько-турецької війни. 1771 року він працював, аби

полегшити наслідки епідемії чуми в Москві. 1784 р. приєднався до боротьби проти

епідемії чуми в південній Росії. Він був першим російським вченим, який надав

детальний опис клінічного розвитку чуми. Самойлович також розробив зрозумілу

систему антиепідеміологічних заходів у боротьбі проти чуми. Він захищав право

студентів публікувати медичні дисертації російською мовою (до того це робилося

лише латиною).

Самойловича обирали членом багатьох іноземних академій наук. Він

опублікував кілька фундаментальних трактатів на тему чуми, які отримали широке

визнання, включаючи Traactatus de sectione symphyseos ossium pubis et partu caesareo

(Лугдуні Батаворум, 1780 р.) Його Вибрані роботи було опубліковано у двох томах 1949–

1952 рр. І це свідчить про важливість наукового внеску Самойловича у медицину».

273


КОНЦЕРТ, ЯКОМУ ЗВУЧАТИ ДОВІКУ
[87] ДМИТРО БОРТНЯНСЬКИЙ

«Музика була важливим компонентом релігійних служб, і в столиці гетьманату

Глухові було відкрито школу співу (1737 р.) для того, щоб забезпечити стабільне

постачання музикантів. Найвідомішими в імперії хоровими композиторами, які

закінчили Глухівську школу, були Максим Березовський, Дмитро Бортнянський та

Артем Ведель.»


[88] http://query.nytimes.com/gst/fullpage.html?res=940DE1DC1738F935A25751

C0A96E948260

«Although Mykola Lysenko and Dmytro Bortniansky wrote in vastly different styles,

both created powerful music. In the two Sacred Choral Concertos and the operatic excerpts

from «Le Faucon», Bortniansky spoke a Mozartean language that was rich, poised and

highly sophisticated».


«Concert: Ukrainian Choral Music» by BERNARD HOLLAND, Published:

February 16, 1988.


[88] «Хоча Микола Лисенко та Дмитро Бортнянський писали в дуже різних

стилях, обоє створювали потужну музику. У двох Духовних хорових концертах та

оперних уривках із «Сокола» Бортнянський розмовляв багатою, врівноваженою та

досконалою моцартівською мовою».

Холланд Бернард, «Концерт: українська хорова музика», надруковано 16

лютого 1988 р.


[89] http://www.infoplease.com/ce6/people/A0808400.html

«Bortniansky, Dmitro Stepanovich, 1751–1825, Russian composer, studied with

Galuppi in St. Petersburg and Venice. After producing two operas in Italy, in 1779 he

returned to St. Petersburg. There, in 1796, he became director of the Imperial Chapel

Choir, for which he set a high standard. He wrote mainly church music, combining Russian

church style and Italian style. In 1881, Tchaikovsky completed an edition of his church

music, published in 10 volumes».
The Columbia Electronic Encyclopedia, 6th ed. Copyright © 2007, Columbia

University Press. All rights reserved.


[89] «Дмитро Степанович Бортнянський (1751–1825), російський композитор,

навчався із Галуппі в Санкт-Петербурзі та Венеції. Після постановки двох опер в Італії,

1779 року, він повернувся до Санкт-Петербурга. Там 1796 року він став диригентом

Імператорського Капельного хору, для якого встановив високий стандарт. Він писав

в основному духовну музику, поєднуючи російський та італійський церковні стилі.

274274


1881 року Чайковський завершив видання його церковної музики, опублікованої в

10 томах».


Електронна енциклопедія «Коламбія», 6-те видання. – Колумбія Юніверсіті

Прес, 2007.


[90] http://renaissanceresearch.blogspot.com/2005_08_01_archive.html,

Mostly Mozart and Bortniansky


«Exploring the connection between Mozart and Russia is a dubious proposition,

because there was none. Not only did Mozart never visit the place, he knew next to nothing

about it. But his music was embraced there, thanks in part to the Ukrainian composer

Dmitro Bortniansky, a Mozart contemporary who was steeped in Italian music, studied

opera in Italy and introduced works like Mozart’s Requiem to the imperial court in St.

Petersburg».


Anthony Tommasini, A Moscow Choir Fills In for Mozart’s Ignorance of Russia

New York Times August 29, 2005.


[90] Здебільшого Моцарт та Бортнянський

«Дослідження зв’язків між Моцартом та Росією є сумнівною пропозицією, тому

що зв’язків не було. Моцарт не тільки ніколи не відвідував країни, а й нічого про неї

не знав. Але його музику там прийняли, частково завдяки українському композитору

Дмитрові Бортнянському, сучаснику Моцарта, який поринув у італійську музику,

вивчав оперу в Італії та представив роботу Моцарта «Реквієм» імператорському

дворові в Санкт-Петербурзі».
Томмасіні Ентоні. Московський хор заміняє Моцартове незнання Росії //

Нью-Йорк Таймс. – 2005. – 29 серп.


[91] http://cantabile.org/program_notes/journey_603.html

«Dmitro Bortniansky (1751–1825) was to influence all who came after him. The

emperor, after promoting Bortniansky to music director at the imperial chapel in St.

Petersburg, decreed that only his music and that of composers of whom he approved be

sung in church. Ever since then, the composer’s numerous sacred works have been fixtures

in Russian Orthodox repertoire, prominent among them his seventh and last setting of

The Cherubic Hymn for mixed chorus. It is Bortniansky’s reverence for the liturgy and

sensitivity to the bounds of good taste that make this music eminently enjoyable for

performers and listeners alike».
A Musical Journey, Program Notes by Sanford Dole
[91] «Дмитро Бортнянський (1751–1825) вплинув на тих, хто був після

нього. Імператор по призначенню Бортнянського на посаду музичного керівника

імператорської Капелли в Санкт-Петербурзі постановив, що в церкві мають співати

лише його (Бортнянського) музику та музику тих, кого він схвалить. З того часу

численні духовні роботи композитора закріпилися в репертуарі російського

православ’я, знаменитими серед них були сьомий та останній твори «Ангельського

275

гімну» для змішаного хору. Саме поклоніння Бортнянського перед літургією та



чутливість до проявів гарного смаку робить його музику особливо приємною як для

виконавців, так і для слухачів».


«Музична подорож», програмні нотатки Сенфорда Доуля
[92] http://www.newworldclassics.com/Bios%20&%20Reviews%20Estonian%20Choir.doc.

«Dmitro Bortniansky, appearing three times on the program, was a contemporary

of Mozart and survived into old age as Mozart did not, dying in 1825. He created a point

where Baroque choral style, the operatic tendencies of the late 18th century and the darkly

colored, drone-driven modal style of the Orthodox Church had little trouble meeting. He

was a musician of astonishing sophistication and one of the few forgotten composers we

might think about remembering».
«Songs of a Modern Allegiance and Reverence» ву Bernard Holland, New York

Times (2003-11-11).


[92] «Дмитро Бортнянський, який три рази з’явився в програмі, був сучасником

Моцарта та, на відміну від останнього, дожив до старості та помер 1825 року. Він

створив ту точку, в якій легко зустрілися хоровий стиль бароко, оперні тенденції

кінця ХVІІІ століття й похмурий та монотонний стиль православної церкви. Він був

музикантом разючої досконалості й одним з тих кількох забутих композиторів, про

яких ми мусимо пам’ятати».

Голланд Бернард. Пісні сучасної вірності та пошани // Нью-Йорк Таймс.
– 2003. – 11 лист.

[93] «The 18th century was chiefly represented by Dmitro Bortniansky (1751–1825),

whose conservative style (even given the time) effectively emits the sense of suffering and

mystery that is at the heart of so much Russian music».

«From the Baltics, With Intensity» by Daniel Schlosberg, Newsday (2003-11-07).
[93] «XIIIV століття головно було представлене Дмитром Бортнянським

(1751–1825), консервативний стиль якого (навіть у наш час) ефективно випромінює

відчуття страждання та містерії, що є в серці російської музики».

Шльосберг Даніель. Від Балтики, із силою // Ньюсдей. – 2003. – 11 лип.


[94] «Chief among them are «The Cherubic Hymn,» by Dmitro Bortniansky (1751–

1825), who arrived in the capital from Ukraine as a choirboy at the Imperial Court Chapel

and stayed on to become its director and an influential composer. His studies were with

Italian composers, whose lightening and brightening influences on the Slavic choral

tradition may readily be heard».

«The Powers of Heaven: Orthodox Music of the 17th and 18th Centuries»

By SARAH BRYAN MILLER, Post-Dispatch, 07/06/2003

276276


[94] «Найголовнішим серед них є «Ангельський гімн» Дмитра Бортнянського

(1751–1825). Композитор прибув до столиці з України, був співаком хору в

імператорській дворовій капелі, де й залишився і став її диригентом та впливовим

композитором. Він навчався з італійськими композиторами, стиль яких вирізняється

м’якість та жвавістю».

Міллер Сара Браян. Небесні сили: православна музика XVII та XVIII століть

// Пост-Діспетч. – 2003. – 7 черв.

277


ІМ’Я, ЩО НЕ СХОДИТЬ З ВУСТ
Життя таких людей, як Феодосій Добжанський, вартує окремої об’ємної праці –

документального матеріалу стане не для одного чи двох письменників та журналістів.

Можна лишень зазначити, що спливають роки й десятиліття, а ім’я цього вченого не

сходить з вуст на найповажніших генетичних симпозіумах чи конференціях, як і не

сходить зі сторінок публікацій з біології.
[95] http://209.85.135.104/search?q=cache:QOGXm7D3ZhUJ:books.nap.edu/

openbook.php%3Frecord_id%3D5923%26page%3D1+%23+Theodosius+Dobzhansky:+

A+Man+For+All+Seasons+by+Francisco+J.+Ayala&hl=ru&ct=clnk&cd=11&gl=ua&cl

ient=firefox-a

This paper serves as an introduction to the following papers which werepresented at a colloquium entitled «Genetics and the Origin of Species», organizedby Francisco J.Ayala and Walter M.Fitch, held January 30–February 1, 1997, at theNational Academy of Sciences Beckman Center in Irvine, CA.
Ця стаття слугує вступом до наступних статей, що були представлені на

колоквіумі під назвою «Генетика та походження видів», організованому Франциско

Дж. Айяла та Волтером М. Фітчем, й проведеному з 30 січня по 1 лютого 1997 р.

в Національній Академії Бекманського центру Наук в Ірвіні (штат Каліфорнія).


Genetics and the origin of species: An introduction
FRANCISCO J.AYALA AND WALTER M.FITCH
Department of Ecology and Evolutionary Biology, University of California, Irvine,

CA 92697–2525


«Theodosius Dobzhansky (1900–1975) was a key author of the Synthetic Theory of

Evolution, also known as the Modern Synthesis of Evolutionary Theory, which embodies

a complex array of biological knowledge centered around Darwin’s theory of evolution by

natural selection couched in genetic terms. The epithet «synthetic» primarily alludes to the

artful combination of Darwin’s natural selection with Mendelian genetics, but also to the

incorporation of relevant knowledge from biological disciplines. In the 1920s and 1930s

several theorists had developed mathematical accounts of natural selection as a genetic

process. Dobzhansky’s Genetics and the Origin of Species, published in 1937, refashioned

their formulations in language that biologists could understand, dressed the equations

with natural history and experimental population genetics, and extended the synthesis to

speciation and other cardinal problems omitted by the mathematicians».
[95] Генетика та походження видів: вступ

Франциско Дж. Айяла та Волтер М. Фітч


Факультет екології та еволюційної біології, Університет Каліфорнії, Ірвін,

CA 92697–2525


«Теодосій Добжанський (1900–1975) був ключовим автором синтетичної

теорії еволюції, також відомої як сучасний синтез еволюційної теорії. Вона


278278


втілює складну масу біологічних знань, зосереджених навколо дарвінської теорії

еволюції за природним добором, сформульованим в генетичних термінах. Епітет

«синтетичний» головно вказує на хитру комбінацію природного добору Дарвіна та

генетики Менделя, але також і на поєднання суттєвих знань з біологічних дисциплін.

У 1920–30 рр. кілька теоретиків вивели математичні підрахунки природного добору

як генетичного процесу. Праця Добжанського «Генетика та походження видів», видана

1937 р., передала їхні формулювання мовою зрозумілою для біологів, прикрасила

рівняння природознавством та генетикою експериментальною, розширила синтез до

видоутворення та інших кардинальних проблем, упущених математиками».
[96] http://www.mnsu.edu/emuseum/information/biography/abcde/dobzhansky_

theodosius.html

«In about 1915, he read and discussed Charles Darwin’s «On the Origin of Species»

with a friend. Reading the «Origin» reinforced his desire to become a professional biologist.

In May of 1921, he completed the requirements for his undergraduate degree, although

he never formally received a diploma. This was the end of his formal education. Upon

graduation, he took an academic position as an Assistant with the Faculty of Agriculture at

the Polytechnic Institute of Kyiv.


Despite the difficulties of his university years, he retained his enthusiasm for studying

ladybird beetles and he set to work on his research. Beginning in 1912, he began his

acquaintance with modern genetics. A young Professor of Botany, Gregory Levitsky,

brought genetics to Dobzhansky’s attention. By 1927, Dobzhansky had reached a frustrating

plateau in his efforts to understand evolution in nature. On December 27, 1927, he and his

wife arrived in the United States and started to work with Morgan and his group.


Evolution questions were certainly on his mind in 1932. In that year, he finally

wrote an article on variation and evolution of lady-beetles for publication in the American

Naturalist. Dobzhansky’s studies in population genetics served as a basis for his explanation

of how the evolution of races and species could have come about through adaptation. He

discovered that successful species tend to have a wide variety of genes that, while they do

not appear to be useful to the organism in its present environment, do provide a species

as a whole with genetic diversity. This diversity enables the species to adapt effectively to

changes in the surrounding environment».


References:
John A.Moore and Bruce Wallace, Dobzhansky’s Genetics of Natural Populations,

1981.
Written by: Emily Lei Pi Sze.


[96] «Приблизно 1915 року він (Теодосій Добжанський) прочитав та обговорював

зі своїм другом працю Чарльза Дарвіна «Про походження видів». Читання

«Походження» посилило його бажання стати професійним біологом. У травні 1921

року він виконав усі вимоги студентського вченого ступеня, хоча формально так

ніколи й не отримав диплома. Це був кінець його формальної освіти. На час випуску

Добжанський посів академічну посаду асистента на факультеті агрокультури

Київського Політехнічного Інституту.

Незважаючи на складнощі студентських років, він зберіг власний ентузіазм у

вивченні біології та розпочав роботу над дослідженням. Починаючи з 1912 року,

279


знайомиться з тогочасними генетиками. Молодий професор ботаніки Григорій

Левитський звернув увагу Добжанського на генетику. До 1927 року Добжанський

сягнув тієї сумної стадії в навчанні, коли нема очевидного прогресу в намаганнях

зрозуміти еволюцію в природі. 27 грудня 1927 року разом з дружиною він прибув

до Сполучених Штатів Америки й почав працювати з Морганом та його групою.
Звичайно, питання еволюції були в нього на думці 1932 року, коли він нарешті

1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   29


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка