І. Ф. Імена твої, Україно: Художньо-документальні оповідання. Луцьк: пвд «Твердиня», 2007. 300 с. (Сер. «Пантеон»). Книга



Сторінка12/29
Дата конвертації05.11.2016
Розмір3.58 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   29

знайдеться такому «плебсу». Хіба ж бо незіставна

культура, освіта і мова українського люду будь-якому

іншому знаному народові?


Хтозна, чи не спадали на думку Герцену слова Агапія

Гончаренка, коли він для грудневого числа «Колокола

» 1861 року писав свою статтю «З приводу листа

з Волині»: «Визнаймо ж раз і назавжди як незмінну

істину, що нікого не треба ані русифікувати, ані полонізувати,

що нікому не слід заважати говорити і думати,

вчитися і писати як кому заманеться… Заради чого

українець, приміром, проміняє свою рідну мову – ту,

якою він говорив у вільних лісах усю історію його –

на мову зрадницького уряду, який постійно обманює

Малоросію? Але з цього не випливає, щоб українець

навчався, прикладом, польської тільки тому, що «весь

освічений клас народу розмовляє польською».
…Корабель торкнувся причалу, залопотів теплий

вітер у приспущених вітрилах і Агапій Гончаренко

зійшов на американську землю. Доля розпорядилася

йому відкрити нову сторінку в його унікальному житті.

На отця Агапія, українського бунтівника, з незмінною

підозрою дивилося російське світське і духовне

начальство, зате в грецького духівництва він здобув

повагу – на берег зійшов з рекомендаційними листами

до грецького консула Димитрія Ботоссі. Консул

приязно зустрів новоприбулого на американський

континент і небавом Агапій Гончаренко вже служить

у тутешній грецькій церкві. Минає небагато часу і

Біблійне товариство Нью-Йорка приймає його до

редакційної колегії. Тут частково здійснюється його

мрія про новий переклад Біблії – він редагує видання,

але не українською, редагує, як добрий знавець,

арабською мовою.
…Знову перевертається сторінка життя Агапія

Гончаренка, відкривається новий аркуш цього захопливого

опису унікальної долі – отець Агапій уже

на Алясці, яку щойно Росія продала Сполученим

Штатам. Він купує друкарню і видає газету «Alaska

Hеrald». Газета англо-російська, але в підзаголовку

«Свобода» широко публікуються українські статті. Як

то жилося священику з далекої Київщини, зрозуміло,

типово в російському «ключі» описується на сайті

Інги Клеменс, юриста, що займається імміграцією в

Канаді: «Это был русский эмигрант, революционер,

священник, народоволец, редактор-издатель и типограф

журнала «Аляска Гералд» на русском и английском

языках, (десь поділись українські публікації в

«російського» емігранта – авт.) превратившегося затем

в газету «Свобода». Американское правительство

субсидировало этот журнал с целью познакомить русских

после покупки Аляски с Америкой и превратить

их в лояльных американских граждан. Гончаренко

создал первый журнал и первую типографию на русском

языке. Он душевно болел за всякие неудачи и

оббирательства русских людей. В нем билось сердце

одинокого русского человека, живщего вдали от родины,

о которой оно тосковало и томилось.


Гончаренко родился в 1832 г. в Киевской губернии

и воспитывался в Киевском Духовном училище. Умер

на своей маленькой ферме в Калифорнии в 1916 г. В

1857 г. он был отправлен на службу при русском по

138138

сольстве в Греции. Сотрудничал в «Колоколе» Герцена.



Пропагандировал освобождение монастырских

крестьян. В 1860 г. был арестован, как политический,

и послан в Россию. В Константинополе бежал с корабля

в Лондон, где был наборщиком и сотрудником

Герцена. Был вторично в Греции и посвящен в сан

священника. Перебрался в Америку и оказал содействие

основанию первой православной церкви в

Нью-Орлеане. 2 марта 1865 г. в Нью-Йорке, по просьбе

епископа Потера, Гончаренко совершил православную

литургию Иоанна Златоуста на анг лийском

языке и убедил американцев в том, что нет святее

религии, как православие. Это была первая русская

православная литургия в Нью-Йорке. Свой журнал

он начал издвать в 1867 г. Посылал басплатно в Аляску.

Гончаренко, бледный и тощий, ходивший в костюме,

напоминавшем подрясник, был типичным украинцем.

Он сам был редактором, экспедитором и конторщиком.

Обычно работыл с 5 часов утра до позд ней ночи.

Ему помогала жена, итальянка, родственница Мадзини,

не говорившая по-русски. Гончаренко очень интересовался

русскими людьми и всячески старался

не только просвещать их, но и помогать им в новой

стране. Он нападал на священника и консула потому,

что они не заботились о бедняках, о рабочих и о полудиких

детях Аляски, а только о том, чтобы соорудить

храм да дать возможность попу выпить хорошо.


Священник Николай Ковригин в свою бытность

миссионером в Аляске ничего не делал. Туземцы же

Аляски были преданы пьянству, разврату и без пристанища

валялись в грязи. Они не знали, что такое

«Бог» и «Христос». Не было иконы. Вместо православных

священников появились спекулянты пасторы

и ксендзы, положившие значительную часть денег

в свои карманы. Гончаренко хотел школы, а не

церкви. Американцы презирали русских за то, что

они не умеют управлять сами собою.


Колоши, по словам Гончаренко, имели несколько

индейских родов. Их до 40 000 человек. Таены (старшины

– дворяне) имеют рабов, которые всецело

принадлежат первым. По обычаю, при смерти таена

убивают несколько рабов, чтобы они и за гробом служили

своему господину. Этот обычай совершается та

ким образом: приговоренные в жертву рабы покорно

ложатся на землю рядом. На их горла накладывается

шест, на концы которого садятся родственники умершего

и душат несчастных. Если колошам – христианам

обещают какой-нибудь подарок, они идут в церковь

в шапках и с трубкой в зубах и хохочут во время

богослужения. При крещении они ищут крестного

побогаче и за бутылку водки не только крестятся, но

и убьют человека.
Обрисовывая программу своей газеты «Свобода

», А. Гончаренко так писал: «Книгопечатание


– единственный путь соединить нации к общей

пользе, к прогрессу человечества. Понимая это,

мы поставили у себя русский станок, который есть

первый в Америке, для напечатания торговых карт,

циркуляров, документов, памфлетов, грамматик

для изучения русского и английских языков и всякого

рода работ, способствующих благоденствию

народа… Цель учреждения нашего русского станка

в Сан-Франциско состояла в том, чтоб нашим соотечественникам,

отдаленным от центра великого

племени, доставить возможность встретить русское

слово в далекой отдаленности… При этом замечаем,

что мы не имеем ничего общего с лакеями и ворами,

бежавшими из родины от заслуженного наказания.

Мы жмем руки и даем наше сердце только истинным

и святым труженикам за свободу и прогресс

России… Наше слово истины не замолкнет, потому

что для публикации мы не нуждаемся ни в чьем пособии.

Мы – издатель, типографщик и разносчик

нашего журнала «Свобода».

Агапий Гончаренко, приехавший за океан, «чтоб

творить русское дело в Америке», вел упорную борьбу

с официальными представителями России в Америке.

«Я клянусь, – писал Гончаренко в 1869 г. – по

гроб жизни ненавидеть все императорское, а русский

народ, из-за свободы которого я осужден страдать,

любить и уважать по гроб жизни». Гончаренко умер

в бедности.


Русское духовенство в те годы занималось больше

всего коммерческими делами и служило больше

не народу, а компании. Сам князь Максутов целовал

руки одного пастыря, прозванного «Петрушкой».

140140

Без денег он не исповедывал и не причащал. В марте



1868 г. протоиерей Ново-Архангельского собора

К., с разрешения епископа Павла, через письмоводителя

К. Боровского собрал 800 долларов на школу.

Архиерей даже окропил водою пустую школу, которая

так и осталась пустой под управлением дьячков,

вывезенных из Нушагача и Михайловского редута.

Тут «работал» отец Н. Ковригин, Несветов, дьячки и

пономари. Школа ожила только при американцах.


Нехорошо шли дела местных жителей в Аляске

при Готчинсон, Когл и Ко. Эти господа стали застращивать

людей, чтобы они продавали свои меха

и другие товары только этой компании, иначе будут

расстреляны или повешены в Америке. Между тем,

компания продавала свои продукты дороже, чем

прежние монополисты. Затем наехали еврейские

торговцы, пооткрывали магазины, складочные места

и старались все дела повернуть для их карманов.

Они свободно торговали водкой, хотя это было запрещено

правительством. Они за одно ружье брали

с охотников по сто рублей. Такому обману помогали

не только жители Соединенных Штатов, как Шлос,

А. Вассерман, Л. Герстле, А. Боскович, но и русские

люди, как главный агент «Готчинсон КО», Илларион

Архимандртитов.


Гончаренко поднял вопрос о том, чтобы русские

жители Аляски сами выбирали правителей из своих

людей. Но эта идея не прошла, ибо русские к самоуправлению

не привыкли и не доверяли друг другу.

Они хотели, чтобы ими управляли иностранцы».
Минуть роки, Агапій Гончаренко продасть друкарню,

а кошти пожертвує на духовні цілі. Справжні

ж причини припинення видавничої діяльності,

очевидно, з найбільшою вірогідністю опише Олександр

Еткінс у статті «Избирательное средство»:

«Беглый афонский монах Агапий Гончаренко, сотрудничавший

в Лондоне с Герценом, в 1865 году

добрался до Бостона. Его план состоял в пропаганде

революции среди аляскинских казаков. До своей

смерти в 1916 году престарелый отец Агапий выпускал

журналы и организовывал тайные общества,

наде ясь провозгласить независимость Аляски и преобразовать

ее в Великую Казацкую Империю (11)».

У колі друзів Агапій Гончаренко якось сказав:


– Одинадцять разів Запорізька Січ змушена була

через ворогів міняти своє пристанище. В дванадцятий

раз Григорій Орлик, син славного гетьмана Пилипа

Орлика, хотів заснувати Січ на Рейні, між німцями і

французами, бо на своїй землі вже не сила… То може,

хоч тут, на далекій Алясці, українство прихистить свої

голови та збудує собі державу.

Хто ж він такий, отець Агапій Гончаренко? Єдину

прижиттєву бесіду з ним у 1910 році опише Текля Данис,

а опублікує його канадський альманах «Український

голос» аж у 1948-му.
«…В паркані фіртка, а на ній видніється напис великими

літерами червоною фарбою «Україна», в мене

серце так і забилося: Україна в Каліфорнії!, – а хтось

зауважив: «А на Україні – Московщина…» Входимо

через фіртку і тут бачимо домик, а над самими дверима

напис синьо-жовтими літерами «Свобода». Від

зворушення мені в очах стали сльози. Нас привітав

пес Брисько, а потім вийшов з хати старець середнього

росту з ціпком в руках, в козацькій шапці на голові.

На його похилені плечі спадало сріблисте волосся,

наче пелюстки відцвилого дерева. Його глибоко в голову

запалі очі виявляли велику доброту. З-під сивої

бороди і вусів добродушно всміхалися в розмові його

зморщені уста. Тут мимоволі майнула думка: «Чому

така неправда на світі? Чому найкращі сини України

розпорошені по світі, по закутках чужих земель, а на

своїй рідній – годуються зайди?»… Ми розмовляли

на дворі під деревом. Альбіна ( дружина) поставила

чай на столик, а Гончаренко наливав склянки й ставив

перед нами. Коли вже все було готове, він сказав,

що треба помолитися по-нашому, по-українськи. Ми

глянули один на одного, встали і заспівали «Ще не

вмерла Україна». Піднявся й старенький Гончаренко,

зняв свою козацьку шапку з голови, на якій вітер розвіяв

сиве волосся. Коли він стояв, спершись на ціпок,
– по його обличчі покотилися великі перли-сльози,

які він обтирав полою своєї сукмани. «Земляки мої,

– промовив Гончаренко, – я був з вами один момент

в Україні»… Після чаю повів нас показати своє господарство.

Перед хатою росла велика сосна, яку він

тут сам посадив. Потім привів під вишню і сказав, що

142142

це наша українська вишня. «Таких тут нема: вишня і



сос на – це емігранти». Потім ми підійшли до потоку:

«Тут моя святиня, – пояснив він, показуючи палицею

на кам’яну печеру, над якою виднів образ Матері

Божої і Хрест, – тут я вінчаю молодих, хрещу діточок

і хвалю Всевишнього».
Ось таким був наш славний земляк, отець Агапій

Гончаренко. У його домі зупинялося багато емігрантів,

лунала українська пісня. У снах він марив Україною.

Коли 1914 року почалася Перша світова війна,

отець тішив себе надією: «Тепер вже не вмру, поки

не буде мій народ вільний. Може, моє тіло старе, однак

дух молодий. В нашім краї будемо хазяйнувати

по-свойому, та й у церкві будемо співати по-українськи.

Московський прапор скинемо, а на його місце

поставимо жовто-блакитний. Я ще не старий їхати на

кораблі… Наш край, джерело козацтва, як фенікс воскресне,

на добро людям, вічну правду й волю».


Вишне моя, емігрантко…

143


ВАСИЛЬ ЯКОВИЧ,

КЛАСИК ЯПОНСЬКИЙ


Білим безмежжям Чукотки стрімко неслися нарти

в собачій упряжці – посвистувало полоззя на мерзлому

снігові, засапано дихали притомлені вже собаки.

Стелилася з тихим дзвоном металу суха поземка, легкими

хвилями йшла вона незмірними обширами і видавалося,

не віковічною мерзлотою мчали оті нарти,

а неслися вони поверх білих хвиль якоїсь вигаданої

та нереальної морозної гладі. Німою пустелею мчав

сліпий чоловік – доля забрала в нього всі барви світу,

натомість дарувала потроєне відчуття звуків і щедро

відсипала уяви; сліпий мандрівник вочевидь бачив,

як закручуються за нартами снігові вихори, як часто

опускаються і піднімаються вкриті інеєм боки собак

та як пустельним маревом мерехтить і пливе поземка.

Василь Єрошенко мчав за сімдесят кілометрів до хворого,

він не міг відмовити у біді незнайомій людині.

І не тільки тому, що його, знавця східної медицини,

чукчі називали «накомей», тобто чудо, він просто не

міг – і годі. Раптом нарти почали сповільнювати хід,

двічі сіпнулися і, впершись у снігову кучугуру, спинилися.

«От і все, відв’язалася упряжка», – холодна і

якась байдужа думка промайнула у Василя Яковича.


А далі почалося повільне і невідворотне замерзання,

хоч як не кутався він у хутряний одяг, могильний

подих вічної мерзлоти ставав усе відчутнішим.

Вреш ті зважився на останнє: навпомацки поблизу

нарт нащупав найбільшу кучугуру і, докопавши руками

якнайбільшої глибини, зарився у сніг з головою.

Якийсь час Василь Якович марне і безуспішно гнав

чорні думки, аби викинути їх геть у біле безмежжя,

але вони поверталися невідворотно, аж доки не спало

найменш сподіване: єдиний порятунок від цих думок


– писати. Він зараз же писатиме нові казки, тут, у полоні

білої могили, хай там десь наверху зловісно завиває

хурделиця, а він подумки писатиме на есперанто,

і якщо доля судитиме вибратися якимсь неймовірним

дивом, він видасть колись «Чукотські оповідання».

Василь


Єрошенко

144144


Василь

Єрошенко

І відразу прийшов спокій на душу, лягали самі по

собі рядки нової оповідки, втрачався лік часу…


…Він писав, видавалося йому, відколи себе пам’ятає,

ще з Обухівки на Білогородщині, куди батько

перебрався, рятуючись від немилосердних царських

«щедрот», що так рясно сипалися на українську землю.

П’яний російський піп упустив немовля в крижану

купіль при хрещенні, тож прохворівши кілька

років, Василько назавжди поринув у вічний морок

сліпоти. Та крижана купіль не в силі була вистудити

добре серце. З допомогою сестри Льва Толстого Анни

Шарапової Василь їде в Лондон, в королівську музичну

академію для незрячих, де окрім класичної музики

посилено вивчає англійську мову, продовжує удосконалювати

есперанто, відвідує бібліотеки та музеї.

І перші публікації англійською мовою своїх віршів,

які починалися словами: «Немає щасливішої людини

на світі. Я бачу сонце, я бачу світло…» Після Лондона

була Франція, лекції в Сорбонні, знову Англія, а сирого

квітня 1914 року з корабля «Амур» Василь сходить

в японському порту Муруга, де його зустрічає знаний

есперантист і член Імператорської академії наук Накамура.

В сім’ї його Василь живе кілька місяців, аж

доки міністерство освіти Японії дає дозвіл на навчання

в токійській школі сліпих масажистів. Вивчення

медицини, японської мови і літератури, психології,

музики, стрімке входження в літературні кола, і ось

уже в лютому 1916 року в журналі «Кібо» («Мрія»)

Василь Єрошенко публікує перший твір японською

мовою «Оповідання паперового ліхтарика». Наступні

роботи друкуються на сторінках японських журналів

«Кайхо» («Визволення»), «Кейдзо» («Реконструкція»),

«Варера» («Ми»), «Тансману хіто» («Сіяч»), в газеті

«Асахі», Василь Якович виступає з лекціями в основному

в Токійському університеті й університеті Васеда.
Знаменитою стала дискусія про культури Сходу

і Заходу в Токіо, коли тут побував з лекціями Нобелівський

лауреат Рабіндранат Тагор. Василь Якович

більш ніж спірною вважав тезу Тагора про те, що західна

цивілізація більш матеріальна, а східна – духовна,

що їм не знайти порозуміння.


– Ви спираєтесь на протиставлення буддизму і

християнства, – обстоював свою точку зору перед

Тагором Василь Якович. – Це вже було у Кіплінга. Насправді,

в цих культур багато спільного, а коли люди

не завжди одне одного розуміють, то через незнання

мов, а ще через охочих сварити між собою людей.


І знову мандрівки світами – Таїланд, який тоді

йменували Сіамом, Бірма, Індія, де Єрошенко організовує

школи сліпих, записує народні легенди, допомагає

незрячим матеріально. Повернення у Японію,

створення і публікація одних з найкращих своїх робіт

– «Серце орла», «Бірманська легенда»… Журнал

«Танемаку Хіто» ім’я Василя Єрошенка ставить в

один ряд з іменами А. Франса, А. Барбюса. В 1921 році

одна за одною виходять книги Василя Яковича японською

мовою «Передсвітанкові пісні» та «Останній

подих», а в 1924 – «Заради людства». Художник Накамуре

Цуне пише «Портрет пана Ярошенка», який

на Всесвітній виставці мистецтв у Парижі удостоюється

Ґран-прі.


Така вже доля в бунтарської натури – за його погляди

Єрошенка свого часу вислали з Індії, «за межі

Британської імперії», а тепер і з Японії, поліцейські

не вірили навіть, що цей знаменитий японський письменник

– сліпий. Вони брутально роздирали повіки

незрячій людині, яка мріяла «виростити на землі сад

свободи»…
У Владивостоці, куди депортували Василя Яковича,

йому дивом вдається

уникнути арешту, він

пробує через Росію,

що палала у полум’ї

громадянської війни,

пробитися на ХІІІ

Всесвітній конгрес

есперантистів у Прагу.

Та даремно, прикордонний

патруль

не пропускає, і Єрошенко

пішки іде (поїзди

ж не курсували) в

Китай. Між тим, уже

в жовтні 1921 ро ку виходить

літературний

додаток до пекінської

Василь Єрошенко.

Портрет


японського

художника

Цурута Горо

146146


газети «Ченьбо», який був повністю присвячений

життю і творчості Василя Єрошенка. Лу-Сінь, зірка

китайської літератури першої величини, перекладає

дванадцять казок Василя Яковича і п’єсу «Персикова

хмарина» – у двадцятитомнику китайського класика

цим перекладам відведено майже том.


Лу-Сінь, людина унікальної доброти, не тільки забрав

Ярошенка жити в своїй домівці, а й влаштував

на роботу, яка унезалежнювала майбутнє його життя.

Приват-доцент Пекінського університету, а згодом

професор Василь Єрошенко читає лекції п’яти стам

студентам.


…Поверх товщі снігів гуляла хурделиця, вила тоскно,

як собаки, що зачули у ніч мерця. Над Василем

Яковичем сипуча пустиня снігів і нема на що сподіватися,

бо найближча жива душа хіба за десятки кілометрів

– видно, доля у нього така, щоб сходити

невимірний світ, а судилося згинути тут, у викопаній

власними руками білій могилі, поступово стаючи

мерзлою кісткою.


Раптом над головою почувся шурхіт, спочатку

ледве вловимий, що мало різнився від шурхоту гнаного

вітром снігу, та він наближався і вже не ставало

сумніву – розгрібають над головою сніг. «Вовки,

бродячі духи цієї пустелі», – спокійний, неначе чужий,

промайнув мимоволі здогад і Василь Якович дістав

ножа й приготувався до відсічі. В ту ж мить кігтяста

лапа гребонула останній сніг і торкнулася його

руки. «Аміго!» – неймовірна думка струмом пробігла

вихолонулим тілом. Мов зачувши цю думку, ватажок

собачої упряжки Аміго пробив останній сніг до людини

і, лизнувши руку, тихо і втішено заскавулів. Аміго,

як ні до кого на їхній чукотській базі, прив’язався

до Ярошенка всією своєю собачою душею, то ж коли

відв’язалась упряжка, як тільки негаданою волею стішилися

собаки, зумів завернути і привести до покинутих

нарт.
Василь Якович розгрібав задубілими руками, що

не хотіли слухатися, сухий сніг, лаштував через силу

упряжку, бо йому ще далеко їхати до людини в біді.

І знову рушили нарти крізь заметіль, щоб творити добро:

лікувати тут, таких щирих і наївних чукчів, а як

закине доля згодом в туркменські степи – вчити не

147

зрячих малюків і створити вперше у їхній історії абетку,



їздити в туркменське село з несподіваною назвою

Моргунівка… Там житимуть виселенці з України, він

ставитиме для них концерти з українських пісень,

а для малечі буде опера Лисенка «Коза-дереза» – і

ніхто не повірить, що артисти в цій опері всі незрячі.

Це буде колись, у незнаному майбутті, незнаному

для самого Єрошенка, класика японської літератури,

освітнього діяча Китаю, Бірми, Індії, Туркменії і Росії,

це буде колись… А зараз мчіть, нарти, крізь хурделиці

і заметілі, під неймовірним переливом полярного сяйва,

мчіть крізь кучугури назустріч жорстким і в’їдливо-

колючим від немилосердного морозу вітрам – там

десь за снігами може померти незнана людина.

Василь Єрошенко

та Ганна

Шарапова

1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   29


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка