І. Ф. Імена твої, Україно: Художньо-документальні оповідання. Луцьк: пвд «Твердиня», 2007. 300 с. (Сер. «Пантеон»). Книга



Сторінка11/29
Дата конвертації05.11.2016
Розмір3.58 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   29

Британії


му світлі багаття командир розрізнив лиш три слова:

«London Daily Telegraph».


Заберемо з собою у штаб, – розпорядився командир,

хоч для нього не залишилися непоміченими

криві погляди партизан з приводу такої раптової обузи.

– Англієць нас не обманює.

Ланцюжок повстанців, не гаючись, потягнувся у

ліс, рятівний для них, загадковий і ворожий для чужинців,

предковічний субтропічний ліс, густу й мовчазну

темінь якого лиш зрідка прорізували вигуки

сонних папуг. Попереду ішов командир загону Юрій

Покос. Він, як і тисячі романтичних юнаків з різних

кінців світу, приїхав сюди, у Південну Африку, з далекої

України захищати свободу і незалежність бурів,

боронити Трансвааль від англійських колонізаторів,

що на зламі дев’ятнадцятого і двадцятого століть все

ще не здатні були позбутися тоскно ниючої імперської

ностальгії.


Врешті загін, виставивши вартових, спинився на

такий жаданий і давно очікуваний спочинок. Сон як

провалля, сон-анестезія від втоми походів останніх

днів, сон як найсолодший трунок для спраглого тіла,

126126

цей сон був таким нетривалим… Ще навіть не засіріло



край неба, як знову тишу порушили постріли. Вони

чулися зліва і справа, попереду й позаду, лунали то

спорадичним сухим кашлем, то зливалися в суцільний

гавкіт – загін потрапив в оточення великої сили,

що стягувала простір навкруг залізним кільцем. Один

за одним падають бури, і ось уже Юрій із нечисельними

побратимами стоїть із зв’язаними руками перед

строєм англійських солдат. Недавно полонений англійський

кореспондент підходить до тепер уже полоненого

командира бурів. Вони зустрілися поглядом і

кожен з них вперто не відводив очей – вони довго

стояли отак, мов знаючи, що їм більше ніколи уже не

зустрітися, хіба в поважних енциклопедіях, і то на різних

сторінках. Командир бурів Юрій Покос ввійде в

історію української літератури під ім’ям Юрій Будяк,

він видрукує після повернення низку своїх творів у

журналах «Українська хата», «Літературно-науковий

вісник», газеті «Рада» й інших, видасть книги «Невольниця

», «На полях життя», «Буруни», «Записки

вчителя», «Стрільці-ловці» та ще низку, зазнає популярності

особливо як дитячий письменник, і буде перекладатися

на інші мови, працюватиме в українській

Центральній Раді, утверджуючи державність уже не

південноафриканської землі, а своєї рідної – то ж за

це судитиметься зазнати не один фунт лиха.
Англійський кореспондент на ім’я Вінстон Леонард

Черчілль здобуде слави перш як журналіст,

згодом стане найяскравішим англійським політиком

століття, перебуватиме при владі в час правління

шести монархів – від королеви Вікторії до

її правнучки Єлизавети ІІ. Причому на різних посадах

– від звичайних парламентських до прем’єрміністерських.

Однак Нобелівську премію Черчілль

здобуде саме за літературний труд, за книгу про

одного зі свого древнього роду прародича герцога

Мальборо.
…Вони стояли один проти одного такі молоді, сповнені

віри й надій на майбуття. Тільки одному за слугування

своїй землі і народу воздвигнуть пам’ятники,

а іншого за його літературний талант і працю в Центральній

Раді України нагородять спочатку Карагандинськими

концтаборами НКВС, а коли окупант спо

127

хопиться, що недооцінив Юрія Будяка, то удостоїть



ще й таборів Ухти, Воркутсько-Печорських таборів.
Англійський кореспондент Вінстон Черчілль, до

якого попри молодість військовики ставилися з неабияким

пієтетом, щось розповідав офіцерові. Коли ж

він кивнув на завершення, зв’язаного Юрія відділили

від бурів і кудись повели. За спиною через хвильку

пролунав залп…


Юрія Покоса посадили на корабель і настали довгі

тяжкі хилитання на хвилях, мимо пропливали береги

Африки, яку він покидав назавжди, безмежні океанські

простори, аж доки не причалили в британському

порту. Він перестав бути арештантом лише коли його

ввели у родинний замок Мальборо. У завше холоднозверхнього

лорда Рандольфа Черчілля на мить спала,

немов відклеїлася, звична маска манірності.


– Ви врятували життя моєму синові. Я хотів би не

залишитися боржником та знайти гідну віддяку. Ви

такі молоді і я з великою охотою оплатив би ваше навчання

в Оксфордському університеті.

Якийсь час живе Юрій в родині Мальборо як почесний

гість, не втримавшись спокуси, бродить Оксфордським

університетом. І врешті неймовірно розчаровує

Рандольфа Черчілля:


– Тягне мене додому, на Україну. Поїду, спасибі вам.

Це була щира правда, хоча, можливо, й не вся. Боявся

Юрій, що не «витягне» такого університету.

Аби хоч чимось віддячити гостеві за його благородний

вчинок, лорд влаштовує йому і оплачує своєрідну

кругосвітню подорож: від Парижа, Нью-Йорка

та інших столиць до Стамбула і… Києва.
…Вони стояли довго один супроти одного, дві воюючі

сторони, по черзі, впродовж лише кількох годин,

полонений і переможець, що рятували життя по черзі

один одному; вони стояли так, знаючи, що вже ніколи

не зустрінуться, хіба в поважних енциклопедіях, і то

на різних сторінках.


Вінстон

Черчілль

128128

Феодосій



Добжанський

ВІДМОВА


КОНСУЛА ВАНКУВЕРА
Коли Феодосій переступив поріг готельного номера,

Наталю тоненькою голкою низонув у серце острах:

трапилася біда. Обличчя чоловіка аж посіріло з

незнаної причини і незвично видовжилося, погляд

же його, завше енергійного і непосидючого, зараз був

зовсім згаслий, байдуже ковзнув мимо неї і змерзло

застиг в якійсь невидимій точці.
– Що стряслося? – не так вимовила, як прошепотіла

лише вустами дружина.

– Ми нікому не потрібні на цьому світі, – відмовив

сухо і втомлено Феодосій, повільно опускаючись

на стілець, мов остерігався, що той може під ним розламатися.

Через хвилю, відпивши води, що видалася йому

зовсім без смаку, мов дистильована, він розповів про

свою зустріч з консулом Сполучених Штатів в канадському

місті Ванкувері.
– Я не звик брехати, і ніколи це заняття не буде

моїм, – говорив Феодосій, підперши однією рукою

важку голову, а пальцями другої легенько, мов у такт

мовленому, постукував по столу. – Я розповів консулові

чистісіньку правду, чому саме я опинився в

Канаді.


…Доля звела студента Київського університету

Феодосія Добжанського з Наталією в 1918 році в її

батьківському домі. Саме тут, під Києвом, на лівому

боці Дніпра, в будинку лісника Петра Сіверцева

організовується Дніпровська біологічна станція. По

всій колишній Російській імперії палахкотить вогонь

громадянської війни, з Москви і Петрограда десятки

визначних вчених втікають від більшовицьких «шарикових

» у все ще благополучний, не зайнятий досі

червоними Київ, щоби продовжувати наукову роботу.

Серед них і зірка світової величини Володимир

Вернадський, що якраз у розквіті таланту працював

над створенням вчення про біосферу. Професор зоології

Київського університету С. Кушакевич, що

по-батьківському опікувався здібним студентом Добжанським,

знайомить Феодосія з Вернадським, майбутнім

першим президентом Академії наук України.

Коли ж Червона армія заллє кров’ю пів-України і

Київ у тому числі, Кушакевич з Вернадськм і зовсім

перебираються на Дніпровську біологічну станцію,

Феодосій же доставляє їм продукти. Кохання, що

спалахне між ним і донькою лісничого, не зможуть

притлумити ні десятиліття, не загасять океани, які подружжю

доведеться перетинати.


Коли Добжанський з дружиною переїдуть в Петроград,

він, молодий асистент кафедри місцевого

університету, який проте має вже 18 наукових робіт,

доб’ється стажування в знаменитого Томаса Моргана

у США, в Колумбійському університеті. Майбутній

Нобелівський лауреат з генетики високо оцінює науковий

талант Феодосія, то ж коли закінчується «студентська

віза», яка надає Добжанському право на працю

в Сполучених Штатах, аби легалізувати нау ковця

затіває його поїздку на три місяці в Канаду. Звідти він

міг повернутися з новою «правильною» візою. Друг

Моргана М. Лернер з університету Британської Колумбії

охоче йде назустріч. При поверненні на співбесіді

в американського консула Добжанський щиросердно

розповів про свою роботу в Томаса Моргана.

Консул не завдавав собі клопоту замислитися над загрозою,

яка нависла над молодим вченим, і відповів

черство і коротко:


– Ви порушили закони Сполучених Штатів, співпрацюючи

в лабораторії Моргана і отримуючи платню.

Тому позбавляєтеся права на в’їзд в нашу державу.

І тут же, аби не слухати більше пояснень відвідувача,

десятки яких йому набивають оскому за день,

навіть не піднявши очей, з притиском поставив у паспорті

штамп.
…– І що ж тепер? – Феодосій не почув голосу Наталії,

швидше за порухом вуст прочитав запитання.


– За кілька днів я повинен покинути території Канади.

Але не маю права на в’їзд в Штати. Я маю право

лише на Росію, де мене, як «невозвращенца», чекають

не дочекаються чекістські обійми.

– На все воля Божа, – похилила голову Наталія.

– Ми поїдемо на Україну, я не забуду ніколи, як гу

130130

ляли осіннім парком, шаруділо жовте листя під ногами…



Немає ніде прекраснішої осені.
– Україна теж під російським більшовиком. Досить

уже долі мого діда – за участь в польському

антиросійському повстанні в нього забрали немалі

землі на Київщині, а самого на двадцять літ заслали в

Олонецьку губернію.

– І все ж маємо щось вдіяти, – перша хвиля розгубленості

в Наталі минала, натомість в голосі проростала

як перша квола трава ще несміла твердість і рішучість.

– Добре, якби Моргану якось дати знати…

– Я не смію йому навіть зателефонувати, – відказав,

повагавшись, Феодосій. – Ця людина і так забагато

для мене робила.

– Зрештою, за два роки є в тебе друзі, чи їх катма?

– Єдиному, кому можу розповісти про біду, то колезі,

генетику Милиславу Домерецу.

Тепер вже Наталя себе опанувала сповна і невдовзі

подружжя телефонувало колезі.

Милислав тільки фуркнув у трубку, як кіт від наперченої

страви, та вилаявся.
– Черствий чиновник розмножується швидше за

твою мушку-дрозофілу в лабораторії, – чувся у слухавці

сердитий голос колеги. – Ніяких дій до мого наступного

дзвінка. Чекати!

Два дні в готельному номері видалися Феодосію

хіба за два роки. Він пробував щось читати, шелестів

сторінками та водив поглядом по рядках, однак букви

як і вдавалося скласти в слова, та вони однаково

розсипалися. Тим часом Милислав часу не гаяв. Він

швиденько розшукав Томаса Моргана і оповів про

чиновницький «капкан», в який втрапив ненароком

Феодосій.


– Хай не хвилюється пан Добжанський, – сказав

Морган. – За папірцем клерк рідко бачить долю

людини, тим паче державу. А інтерес науки йому зовсім

чужий.


Морган відразу зателефонував в офіс президента

університету – знаному фізикові Роберту Міллікену.


– Президент відбув у Вашинґтон, – розчарувала

Томаса відповідь адміністратора.

Ще кілька телефонних дзвінків і Морган з’ясовує,

що університетський шеф в даний момент перебуває

на яхті президента США Гувера, з яким робить круїз

річкою Патомак. Але не так просто спинити Томаса

Моргана: він наполягає негайно з’єднати з Міллікеном.

І служба президента капітулює.


– Один з найблискучіших і найперспективніших

вчених з моєї групи перебуває у вкрай драматичному

становищі у зв’язку з короткозорим рішенням Служби

імміграції, – говорив у слухавку Морган з несподіваним

для Міллікена притиском. – Я прошу зробити

все можливе і допомогти нам.

Роберт Міллікен одразу переказав свою телефонну

розмову президенту Сполучених Штатів. Гувер в свою

чергу не належав до людей, що полюбляють відкладати

рішення і зателефонував держсекретарю. А вже на

горіхи від держдепу консулат отримав сповна.
– Вперше за мою практику візою іноземця клопочеться

сам президент США, – подиву ванкуверського

консула не було меж, як і його чемності та люб’язності

перед Феодосієм Добжанським.

…Багато води спливло відтоді в Дніпрі і Патомакові.

Одна за одною виходять наукові праці Феодосія

Добжанського, його книги видавалося б «вузької»

наукової тематики витримують три-чотири перевидання

і дають резонанс не тільки серед науковців, а

й серед громадськості. Навіть через три десятиліття

після публікації про них говоритимуть так, як пише

про свої особисті враження відомий американський

Феодосій

Добжанський

(сидить, другий

зліва) зі своїми

колегамизоологами

Київського

університету

перед від’їздом

до Петрограда.

1924 р.


132132

мікробіолог і генетик, професор Гарвардської медичної

школи в Бостоні Бернард Девіс: «Я був вражений

і приголомшений книгою видатного гуманіста і біолога

Ф. Добжанського».
Ім’я науковця набуває світового звучання, воно на

шпальтах не тільки спеціалізованих наукових журналів,

його ім’я викрикують хлопчаки, продаючи популярні

газети на вулицях міст. Приходить визнання,

звання професора Колумбійського, Рокфеллерівського

і Каліфорнійського університетів, близько 20

почесних дипломів інших університетів світу. Його

обирають членом Національної академії наук, Американської

академії науки і мистецтва, Американського

товариства філософів, членом багатьох академій світу,

в тому числі Лондонського королівського товариства.

Феодосій Добжанський удостоюється престижної

Кімберівської генетичної медалі, президент США

особисто вручає в 1964 році Національну медаль за

розвиток науки.
Більшовицька Росія теж не забула колишнього вихованця

Київського університету. В газеті «Правда»

за 2 вересня 1947 року про Ф. Добжанського напишуть

так: «…подвизается теперь в США на поприще

клеветы против советских биологов и «задает тон» в

этой антисоветской кампании».


У перемоги велика рідня… Польське коріння роду

Добжанських дозволяє його науковцям Республіки

Польща вважати своїм, на українській землі він народився,

виріс і здобув університетську освіту, зробив

перші кроки в науці, на американському континенті

Феодосій Добжанський здійснив свій науковий

под виг. Чий же він? Донька вченого Софія сказала

про це так: «Єдиною країною, де мій батько почувався

пов ноправним громадянином, була країна, що не

знає кордонів, ця країна – наука».

ВИШНЕ МОЯ,

ЕМІГРАНТКО…

У величезному, роззолоченому кабінеті посла Росії

в Константинополі князя Лобанова-Ростовського ієродиякон

Агапій в стриманому чернечому одязі видавався

уже зовсім мізерним та жалюгідним. Князь полю бив

пишні апартаменти, з високою вигадливо оздобленою

стелею, аби підкреслити велич і потугу Росії, а заодно і

свою власну, бо ж при нагоді не забував зазначити, що

його родовід від самих Рюриковичів.


Князь довго і прискіпливо вивчав поглядом ієродиякона,

як розглядає неспішно натураліст якусь рідкісну

комашку, аж доки не озвався невдоволено:
– Ви священнослужителем, слугою Божим лише

називаєтесь, а насправді творите аж ніяк не Боже

діло. Хто ж то вас підговорив у Лондон в «Колокол»

наклепи писати на наш консулат в Афінах та на старших

за чином святих отців?

– Ваша світлосте, мені належить служити у церкві,

дотримуватися постів і всіх канонів, а видруком газет

чи книжок хай клопочуться інші, – делікатно не

погодився отець Агапій.

– Лукавите, дияконе, – ствердів голос посла. –

Достеменно встановлено, що то ваші кореспонденції

там друкувалися. Але мене дивує інше: вам, малоросам,

російська держава дає хліб, а ви їй у відповідь –

камінь. Вас, дияконе, простого ченця Києво-Печерської

лаври, митрополит Філарет ставить секретарем

канцелярії, а ви чим віддячуєте? Заводите дружбу

з Кулішем, Драгомановим, вам по духу босяк Шевченко?

Щоб вирвати вас із вельми сумнівного товариства,

скеровують служити у консульську церкву в

Афінах. Яка ж віддяка від того? Ваші наклепи Герцену

в «Колокол»?
– Я ніколи ні на кого не зводив неправди, – ієромонах

перехрестився, хрест він наклав на себе щиро,

бо не мав за сказане в душі сумнівів чи вагань.

– Та ви хоч знаєте, хто такий Герцен? Звичайний

байстрюк, що взяв вигадане прізвище, байстрюк, що

134134


ні крихтою не вдався в батька, знаного дворянина

Яковлєва. Літературне безпліддя та відсутність хисту

хоче прикрити скандалістичними справами, і цим баламутить

нестійкі уми.


– Ваша світлосте, я маю багато гріхів перед небом,

але інших… Тому прошу дозволити мені піти на

Афонську гору, подалі від людської суєти, де міг би

молитися і служити Богу.

– Вам повірили двічі. А що маємо? Ось переді

мною доповідь в Азіатський департамент від 5 квітня

1860 року: «Диакон Агафий высказывал видимое довольствие

в бесславии отечества, духовного знания

и всего вообще, что пользуется уважением, – обнаруживая

сочувствие к беглым, выказывал идеи о

независимости Малороссии, выражал явное недовольство

православием, хотел, например, нового перевода

Библии и даже сам готовил себя к подобному

занятию…» Що скажете?

– Щодо перекладу – це правда, ваша світлосте.

Я мріяв перекласти Біблію українською, і, гадаю,

немає в цьому гріха – ще більше люду, особливо

простого, відчує суть і значимість великого Слова…

Відпустіть мене а Афон, до подвижників духу.

– В Одесу! До графа Строгонова для передачі в

духовне відомство. Там вам вправлять на місце вашу

вивихнуту душу, – посол різко відкинув від себе аркуш

з доповіддю, і той аркуш, перелетівши стіл, гойднувся

кілька разів у повітрі й опустився біля ніг ієродиякона.

«Краще кинутися в Босфор, ніж потрапити до

Строгонова», – ворухнулося думка в Агапія. І тієї ж

миті він вирішив для себе, як йому діяти.
Вибору в ієродиякона не було – з порога посольства

він направився одразу в порт. Хоч і з потугами,

але таки знайшов потрібний корабель, штовхаючись

поміж велелюддя: тут видавалося зібрався цілий світ,

з різнобарв’ям шкіри, розмаїттям кольорів одягу, мішаниною

мов.
Отець Агапій піднявся на палубу корабля. Але той

корабель плив не в Одесу і не в Росію, відчаливши,

візь ме він курс на Лондон.


Ступивши на англійську землю, отець Агапій, насамперед,

попрямував у «Колокол». Олександр Іва

нович Герцен виявився зовсім іншою в спілкуванні

людиною, аніж поставав зі сторінок «Колокола» ненависний

царським служкам Іскандер. Він за довгу

розмову жодного разу не перебив отця Агапія, навіть

не згоджуючись із думкою співрозмовника, як видалося

гостю, Олександр Іванович силувався вишукати

раціональне в почутому, тільки хіба вже зовсім

хотілося заперечити у дискусії, то під високим лобом

злегка іронічно підсмикувалися рухливі брови.
Опинившись на чужій британській землі, отець

Агапій Гончаренко починає допомагати як верстальник

у випуску чергових номерів бунтівного журналу

першої вільної російської друкарні.


Півторарічне лондонське життя отець Агапій згадуватиме

завжди з приємністю. Тут він не тільки набуде

досвіду у видавничій справі, яка йому небавом

стане вельми в пригоді. Тут заведе нові знайомства з

неординарними людьми, подорожуватиме у вільний

час, відвідає Єгипет, Туреччину, побуває на Афонській

горі, куди так і не дозволив йому поїхати російський

посол, навіть розшукає там в одному з монастирів

свого дядька Дмитра Богуна.
Отець Агапій цінував подвижницький труд Герцена,

хоча й немало доводилося дискутувати – навіть

у найдемократичніших росіян залишалися передсуди

щодо України, принаймні незнання її пракоренів.


– Ваша стаття «Росія і Польща», року п’ятдесят

дев’ятого, справді наробила поголосу по всій Європі,

– звернув якось увагу Герцена отець Агапій

на одну деталь. – І там є добре слово про мій край.

Ось читаю: «Україна була козацькою республікою,

в основі якої лежали демократичні та соціальні засади.

Запорізька Січ – дивне явище плебеїв-рицарів,

витязів-мужиків». Все це так і не так Олександре

Івановичу. На відміну від римського плебсу, що

не мало громадських та цивільних прав, наше козацтво

володіло цим усім.

– Не будемо лукавити, – заперечив Герцен і його

брови запитально і з подивом поповзли угору. – На

Січ ішло немало безземельного, скривдженого люду.

І як воювали Стамбул чи Кафу козаки, то не тільки

визволяли з рабства своїх одноплемінників, але й по

щирості грабували…

136136


– На війні – як на війні, – отець Агапій дивився

на кінчики своїх пальців, де в’їлася друкарська фарба

і нічим її вже не відмити, мов там міг вичитати відповідь

на закид. – Трофеї як брали колись, так і все ще

беруть, на жаль. Та не є секретом, що козачий люд у

самій своїй суті був непогано освічений, як вся Україна

того часу, досить послатися на сина Антиохійського

патріарха Макарія, Павла Алепського. Я не кажу

вже про те, що простолюд наш встиг витворити свою

аристократію, вишколену в найкращих європейських

університетах, при королівських дворах, на дипломатичній

службі.


Отцю Агапію так багато хотілося оповісти про знаних

своїх земляків. Хмельницький, учень відомого

доктора теології, письменника і проповідника, окрім

рідної та російської, достеменно володів латиною,

польською, турецькою, татарською і французькою

мовами, Мазепа закінчив Києво-Могилянську академію,

Єзуїтський колегіум у Варшаві і Падуанський

університет, Сагайдачний вийшов з Острозької академії,

одного з найкращих тогочасних східноєвропейських

закладів, Юрій Немирич вчився у Голландії,

Оксфорді, Кембриджі та Парижі, більшість козацьких

чиновників походили з потомствених шляхетних

родин, а про поміч церквам і освіті не багато рівних

1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   29


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка