І. Ф. Імена твої, Україно: Художньо-документальні оповідання. Луцьк: пвд «Твердиня», 2007. 300 с. (Сер. «Пантеон»). Книга



Сторінка10/29
Дата конвертації05.11.2016
Розмір3.58 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   29

престолонаслідником, великим князем Павлом,

з яким пов’язаний ще й перебуванням у масонстві.
– Я співчуваю природному потягу до волі козацького

народу, але королем у цій країні інша людина, –

сказав на завершення граф Герцберг. – І я негайно

буду доповідати про нашу розмову його величності

Фрідріху-Вільгельму ІІ.

– Я не зможу вдруге зустрітися з Вами, – додав

до сказаного Капніст. – Надто великий ризик. Якщо

мене помітять російські нишпорки, то в кращому

випадку ще одна яма в підвалах Соловецького монастиря

для мене знайдеться – поряд з ямою генерал-

лейтенанта і кавалера найвищого ордена імперії,

останнього кошового отамана Калнишевського. Тому

в разі продовження переговорів проситиму прийняти

замість мене мого рідного брата. До слова, таку ж

спрагу свободи має люд Польщі.

114114


Граф Герцберг похилив голову в легкому поклоні,

який однаково можна було б розцінити і як мовчазну

згоду щодо прагнень польського люду, і як знак прощання.

Бо польські потаємні прагнення і так йому

були відомі – ще в червні 1790 року галицький польський

делегат Морський відверто говорив Герцбергу,

що нема чого боятися Росії: «Не тільки в Польщі, а й

на Україні ненавидять москалів».


Василь Капніст не перебільшував із приводу гарантованої

ями в Соловецькому монастирі у разі

доносу в Петербург – жодна душа, навіть рідня, не

знали про його зустріч із прусським міністром. Лише

через низку років він розповість про перемовини вірному

другові Василеві Томарі, з яким так давно не бачилися.

– І чим же завершилася твоя балачка з прусаком?

– на обвітреному морським вітром, дещо з грубуватими

рисами, обличчі Томари з’явилася подоба іронічної

посмішки. – Міністр побіг, спотикаючись, доповідати

королю?

– Василю, брате, – ковтнув гіркоту Капніст. –

Україна їм усім в Європі так болить, як мені дощ над

Стамбулом. Та й диву нема – кожному своя сорочка

ближча до тіла. Тим більше, Фрідріх-Вільгельм

тихенько шарудів під килимом через посередників

про можливий переворот на користь престолонаслідника…

– Грім їх побий, ніхто нас не порятує, окрім

як самі не виймемо шаблю, – буркнув Томара, та

поступово похмуре і грубо тесане його лице попливло

в усмішці, широкій і якійсь дитинно-невинній.

– Ну й картинка була, хоч Боровику малюй:

надвірний радник імперії, недавній губерніальний

маршал, та ще й член Російської академії, знаний

російський поет розсівся з прусським обер-урядовцем

і розсусолює, як би відшматувати Україну

від тої ж імперії.

– Від такого ж чую, – і собі відсварився Капніст.

– Командувач російського флоту в Середземному

морі, що зробить з імператорського благословення,

певне, куди крутішу кар’єру – і водночас щирий

учень вільнолюбного Сковороди, готовий вже вихопити

шаблюку супроти московита.

Томара знову спохмурнів при згадці про Сковороду,

він написав своєму вчителеві листа, але відповіді

все ще немає за тривалий час.


«Люб’язний мій учителю, Григорій Савич!.. Чи

згадаєш ти, поштивий друг мій, твого Василя, за зовнішністю

може й не нещасного, але внутрішньо такого,

що більш потребує в пораді, ніж коли був з тобою.

О, якби Господь умовив тебе пожити зі мною! Як би б

ти мене один раз вислухав, дізнався, то б не утішився

своїм вихованцем. Чи даремно я на тебе сподіваюся?

Якщо ні, послугуйся й відпиши до мене. Яким чином

міг би я тебе побачити, палко любимий мій Сковорода?

Прощай і не пожалкуй ще один раз у житті виділити

крихту твого часу й спокою давньому учню твоєму

Василеві Томарі».


Василь Томара не лукавив, коли писав Сковороді

«як би б ти мене один раз вислухав, дізнався, то б не

утішився своїм вихованцем»… Його мучила особиста

імперська служба, а іншої ж не було, що геть не в’язалося

із поглядами Сковороди, зі власними поглядами

на долю рідного краю.


– Знаю, знаю, про що ти думаєш, – немов зазирнув

у його душу Капніст. – Краще шаблюку вийняти…

Ось варшав’яни вийняли шаблі, білоруси повстали

і що ж… Суворовські виродки вистріляли мирний

люд Кобрина і Малорити, кров’ю залили Варшаву, на

російський багнетах по вулицях її носили польських

немовлят, а мертвих для остраху заборонили ховати.

Вояк із дітьми і жінками Суворов за це отримав жезл

з діамантами та тисячі кріпосних. До цього наш край

хочеш підштовхнути?

– А що, брате-товаришу, краще шмарклі жувати?

Та дивитися, як ця Катерина, люд і землю нашу вигублюватиме?

Вона ж кума, до речі, твоя, дитину хрестила.

Ще й табакерку, подейкують, подарувала десь

рублів під тисячу…

– Піднімай вище, казали 1110 рублів… Та вдавилася

б краще нею та курва.

– Що курва, то курва. Придворні на вухах – граф

Шереметьєв, обер-камергер і найзнатніший вельможа

на конячці поряд скаче, а черговий жеребець-коханець

розсівся в кареті імператриці. А що вже грошей

роздала тим жеребцям… Орлов отримав сперш

116116

150 000 рублів, а потім ще 100 000 на будівництво палацу.



Коли ж згадала, мало не забувши, що обіцяла 4000

душ кріпосних, то розщедрилася аж на 6000 душ…


– Добра плата за вбивство власного чоловіка.

– Та й це ще не все. Зорич за рік отримав маєток

у Польщі за півмільйона рублів, а на додачу ще й коштовностей

на двісті тисяч.

– Чував і я, особливо за Потьомкіна. В 1783 році

Катерина дала йому 100 000 рублів, аби збудував палац,

потім купила у нього за кілька мільйонів, а тоді ж

йому і подарувала. Оце гендель у ліжку.

– Тільки той гендель не за свої, а за чужі криваві

мозолі. Податки так хитро побудували, що вони в Білорусії

і в Україні вп’ятеро вищі російських…

– Знаєш, Василю, – обірвав товариша Капніст. –

Якби я так не прив’язався душею до рідної мені Обухівки,

кинув би все, поїхав би шукати волі в Америці.


Капніст не лукавив. Він справді був щиро закоханий

в Обухівку, в поля і луки округи з її неповторними

краєвидами. «Сказать Вамъ мое житье-бытье, –

писав він Державіну 20 липня 1786 року. – Вот оно:

душевно отстал я отъ всяких великосветских замыслов.

Съиспиваю свое истинное щастіе въ уединении,

в содружестве Сашеньки, въ воспитании детей, въ

созерцании прекраснейшей девственной природы,

лелеющей обитель мою, въ погружении себя иногда

в недра души моей и в воспарении оттуда иногда к

Источнику ея и всея твари».
– І що ж, сховаємо голову в пісок, немов той страус,

і чекатимемо доки визволить нас прусак чи хто інший?

Так не поспішає щось той прусак…

– Ні, Василю, – крутнув головою Капніст, мов

вельми комір в’ївся йому в шию. – Стиснемо зуби і

чекатимемо свого часу. Як не при нас, то при внуках

чи правнуках, але він настане. А зараз служімо імперії,

та не забуваймо при цьому просувати свій люд

якомога вище в придворних колах, в армії, у губернські

служиві. Я, до слова, багато завинив перед Богом,

та маю сподівання, що хоч за одне діло Всевишній

простить мені дещицю. Був тут хлопчак один, Володя

Боровик, правда, тепер іменується гонорово Боровиковським.

Малював він на рідкість, такий талан дарував

Отець… Малював хлопець абищо, потьомкінські

117


села, як проїжджала тут Ангельт-Катерина, і пропав

би талан. Та я взяв гріх на себе, порадив, як розписати

собор у Кременчуці – Петро І оре, Катерина сіє, а

внуки Олександр і Костянтин боронують. Побачила

цариця, сподобалося:
– А подати сюди цього художника!

Тепер талант його не пропаде, не підуть у безвість

картини, портрети й інші роботи, через століття залишаться

для людей. А нащадки, як не будуть зовсім

дурні, то вже якось розберуться – українська душа

то чи якесь перекотиполе.


Обоє змовкли, кожен надовго задумався про своє,

і першим озвався Капніст.


– А табакерки пані Ангальт, за яку ти глузував із

мене, я все ж не викину. І не тому, що дорога вона, а

тому, що таким вигадливим візерунком оздоблена, висіченим

на металі, ще й покритим зверху черню. А головне,

що то наші майстри робили…

118118


Дмитро

Степанович

Бортнянський

ОСТАННІЙ

КОНЦЕРТ МАЕСТРО
Вони входили по одному, входили тихо, мов крадучись,

такі різні характером та обличчям і водночас

чимось між собою схожі – такими схожими і несхожими

бувають лиш діти. Дмитро Степанович, утопаючи

в глибокому кріслі, мовчки вглядався у лиця своїх

хористів, що давно стали рідними, навіть не дітьми,

а швидше внучатами. Він запросив їх сьогодні до себе

додому. Якийсь холод останніми днями вистуджував

немолоде його й хворе тіло, він марне кутався в кріслі,

згортаючись по-дитячому у клубочок, думав уже

наказати топити грубки, хоч надворі стояв лиш вересень.

Видавалося, йому аж потепліло у вихололих грудях,

коли вишикувалися кращі співаки Петербурзької

хорової придворної капели і впівголоса заспівали

улюблене його «Вскую прискорбна еси душа».
Йому стало тепло і добре, десь дівалися стеля і

стіни, молитовна мелодія виходила на розлогий обшир,

голубий і безмежний; та мелодія не визнавала

похмурої осені, що надворі сіяла занудною мжичкою,

приклеївши до віконного скла пожовклий змарнілий

тополиний листок – вона дужчала, наростала, вертала

силу в немічне і зболіле тіло, вертала в далеку

молодість італійських музичних залів, ба навіть далі,

в сонячне дитинство Глухівської співочої школи, заснованої

ще гетьманом Данилом Апостолом і перетвореним

гетьманом Кирилом Розумовським у музичну

капелу.
Дмитро Степанович мав усі підстави тішитися і

гордитися придворною капелою, бо таки то він вирятував

свого часу її, здавалося, від неминучої погибелі,

він ростив і плекав, як садівник молоде та тендітне

дерево, на якому замість твердої і зашкарублої кори

лиш тоненька, ще зелена шкірочка.
Тривожною була межа 1796 і 1797 років. Новий імператор

Павло І круто узявся наводити свої порядки.

З дитинства нервовий і запальний, він запроваджував

скрізь жорстку дисципліну, не рахуючись у своїх

діях ні з чим. З-за кордону негайно було заборонено

ввезення книг аж до нот, скорочувався офіцерський

склад гвардії, що побоявся б зробити будь-який інший

імператор, сувора повсюдна економія вимагалася

беззастережно, навіть встановлювався час, коли в

домівках належало гасити вогні. Під гарячу руку йому

втрапила і придворна хорова капела – імператор наказав

скоротити її вчетверо, що означало б кінець капели

чи зведення її до аматорського гуртка.
Аж тут сталося неочікуване. Недавно призначений

керівник капели Дмитро Бортнянський пише листа

грізному імператорові, в якому заперечує цареві й

обґрунтовує необхідність збереження колективу.


– Сибір його жде, – шепталися про Бортнянського

придворні.

– Якщо не гірше…

Від нового царя можна було чекати усього. Неймовірним

шоком стали похорони його рідної матері,

імператриці Катерини ІІ. Вона померла несподівано

6 листопада 1796 року і ще майже місяць лежала в

труні не похована. Тим часом новий імператор посилає

спішних гінців у Москву, і з Успенського собору

Кремля привозять всі царські регалії на вінчання.

Син, як і більшість в Росії, знав, що то матір убила

батька, імператора Петра ІІІ. 18 листопада на цвинтарі

Олександро-Невської Лаври розкопують могилу

Петра ІІІ, кості складають в нову труну і ставлять її

в монастирському соборі. На череп мерця в урочистій

обстановці, під духовні піснеспіви, покладається

імператорська корона – Петра ІІІ убив материн коханець

із друзями, ще коли батько навіть не встиг коронуватися.

То ж у цьому Павло І вбачав відновлення

історичної справедливості.


А вже 5 грудня 1796 року їх ховали разом – батька

і матір, вбивцю і жертву. Труни з мерцями були перевезені

до Зимового палацу, де й зустрілися колишній

чоловік і жінка більше ніж через три десятиліття…


Дмитро Бортнянський до цієї події написав спеціально

«Панахиду».


Над домовинами двох імператорів, над принишклим

придворним натовпом, у якого від жаху гусячою

ставала шкіра і крижаною кров, знімалися голоси

капели, слова заупокійної прощальної молитви.

120120

Від тисяч свічок обличчя придворних видавалися неприродно



бліді й жовтаві, як у мерців, відблиски ж золота

і діамантів вельмож будили думки не про славу й

багатство, хіба лише про марноту і суєтність сущого.
Голоси капели, хай і не на всю міць, знімались у

вись величезного залу, виповнювали простір, діставалися

найменшого закутка, звучало, здавалося, навіть

повітря і стіни: то було молитвою-піснеспівом, що

нагадував кожному про однаковість і рівність перед

Творцем, про неминучість відповідальності за свої

діяння, бо й через три десятиліття доведеться зустрітися

з убієнним, що вийде з пітьми могили і ляже в

домовині поруч, то було молитвою-благанням прощення

і покаяння.


Такого потрясіння царський двір не знав ще ніколи.
То ж коли Дмитро Бортнянський написав свого

листа імператорові Павлу, той не насмілився заперечити.

Придворна хорова капела була збережена.
…В останні дні Дмитрові Степановичу стало зовсім

зле, його лихоманило і він не міг ходити уже на

репетиції капели. З-поміж роздумів про пережите,

про таке трудне й клопітке своє життя йому спало на

думку запросити хористів до себе додому, зрештою,

не тільки прийшло на думку, йому захотілося цього

конче, як спраглому і зневодненому тілові хочеться

бодай ковток холодної води. І його хористи відразу

ж прийшли, і ось вже звучить «Вскую прискорбна

еси душе моя»…


А життя в Дмитра Степановича Бортнянського видалося

справді непростим, щедрим на неблизькі дороги,

сповнювалося прикрощами і радістю творчих

удач, які неспівмірні з будь-якими суєтними благами.


Батько його постачав продуктами, одягом і всім

необхідним гетьманський двір Кирила Розумовського,

вважався шанованим громадянином Глухова, тодішньої

столиці України, тож невипадково йому гетьманським

указом присвоїли військове звання і внесли

в «список козацький» глухівської сотні.


Бачилася Степанові Бортнянському для сина військова

кар’єра, та доля розсудила інакше. Навчання

в співочій школі, потім у гетьманській капелі – у

гетьманському театрі співали відомі майстри. В цьому

театрі була оперна, балетна і драматична трупи,

ставився Шекспір, Мольєр, українські автори, прекрасний

оркестр складався з українських та італійських

музик. Дуже швидко виявили у молодого

Дмитра неабиякі здібності – його чистий і сильний

дискант був рідкістю. У чергову поїздку в Петербург

Розумовський забирає з собою Дмитра в імператорську

придворну капелу.


Майбутній талант Дмитра запримітив небавом тодішній

керівник імператорської капели, земляк, між

іншим, з чернігівської Сосниці родом, вихованець Києво-

Могилянської академії Марко Півторацький (це

його внучці Анні Керн присвятить Пушкін «Я помню

чудное мгновенье…»). Дмитро співає в придворному

хорі, під час церковних служб, словом, життя в семилітньої

дитини досить напружене. Чого вартий випадок,

що стався із хлопцем під час Пасхальної служби.

Дмитро співав на правому крилосі, він вже виконував

окремі сольні партії, а як служба наближалася до кінця,

в нього була там тривала пауза. Втомлений хлопчак

не витримав і… задрімав. А як настала його черга

вступати, то негадана заминка налякала неабияк усіх


– на заминку звернула увагу імператриця Єлизавета,

що була присутня на богослужінні.

– Не будіть, віднесіть краще до мене в покої, –

посміялася лише з дитячої пригоди Єлизавета, знявши

страх з усього напудженого хору.
Як відспівував Дмитро Степанович зі своєю капелою

Петра ІІІ, то був у нього жаль до покійника не

тільки як до невинно убієнного. За недовге своє правління

Петро видав низку указів, згідно з одним з яких

перспективну молодь треба було навчати за кордоном,

і указ продовжував діяти також після його смерті. То

ж за цим указом, за рекомендацією імператорського

маестро Бальдасаре Галуппі, Дмитро Бортнянський зі

ще одним юним земляком Максимом Березовським

відправляється у далеку Венецію.


То були прекрасні роки, роки навчання і творчого

розквіту, коли талант набував сили, як дерево, що

ранньої весни, щойно розмерзнеться ґрунт, починає

набирати соки землі, аби за одну ніч викинути юнозелене

листя та нерозкриті ще пуп’янки цвіту…
Вже першу оперу «сеньйора Бортнянські» на античний

сюжет «Креонт» в головному театрі Венеції

122122

Дмитро


Степанович

Бортнянський

Сан Бендетто місцева вибаглива публіка зустрічає

досить прихильно. «Алкід» – опера, що стала новою

сходинкою на шляху композитора і музиканта з далеких

північних країв. Автором тексту виступив видатний

драматург Апостоло Зено, а лібрето написав знаменитий

П’єтро Метестазіо. З радістю і піднесенням

пише композитор ще одну оперу – «Квінт Фабіо».
Майже одночасно з Бортнянським вчиться і творить

в Італії інший вихованець Глухівської гетьманської

капели Максим Березовський, зірка якого

спалахне так яскраво-сліпуче, та, на жаль, недовго

світитиме, тут проходить навчання Моцарт. Близько

десятиліття на італійській землі провів Дмитро Степанович.

Згодом, після повернення в імперію, знайдуться

охочі покритикувати Бортнянського за італійські

і українські мотиви в творах, Глінка дражнитиме навіть

його «Сахар Медович Патокін», та композитор

не зважатиме на заздрісників. (Моцарту також неодноразово

допікатимуть за італійські мотиви). Дмитро

Степанович невтомно працює, доводячи, що в

добу поневолення українського народу він духовно

стоїть вище своїх гнобителів. Тридцять п’ять чотириголосих

концертів, знаних як псалми, чотирнадцять

чотириголосих «Тебе Бога хвалим», десять двохорних

концертів, двадцять дев’ять окремих літургійних

співів, гармонізація церковних наспівів київського,

болгарського, грецького, триголосна літургія… Навіть

крізь століття рідко який ювілей обійдеться без його

«Многая літа».


Творами Бортнянського захоплюватиметься Берліоз,

а Бетховен, заходячи в церкву святої Варвари у

Відні, тихо втішатиметься мистецтвом найвищої проби

цього маестро.


Дмитро Степанович після повернення з Італії

пише опери «Сокіл», «Син-суперник», пасторальну

комедію «Свято сеньйора», веде велику викладацьку

роботу, вперше серед сучасників держави його праці

виходять друком, готує нове видання їх, вкладаючи в

це майже всі свої кошти. Та лише через 57 років після

смерті у 1882 році повне зібрання творів у 10 томах

вийде за редакцією П. Чайковського.


До 250-ї річниці з дня народження Дмитра Степановича

Організація Об’єднаних націй з питань

123

освіти, науки і культури 2001 рік проголосить роком



Бортнянського.
…Дмитро Степанович напівлежав у глибокому

кріслі, а мелодія молитви-піснеспіву тим часом

набирала сили: «Вскую прискорбна еси, душе

моя? И вскую смущаеши мя? Уповай на Бога, яко исповемся

Ему, спасения лица мого и Бог мой?»…
Якоїсь миті рука, об яку сперся Дмитро Степанович

підборіддям, раптово здригнулася і, ковзнувши

грудьми, опустилась безсило, а погляд його, що поволеньки

досі переходив з одного обличчя хористів

на інше, мовби спіткнувся в невидимій точці та так і

застиг – в ту ж хвилю холод війнув кімнатою, холод

незрозумілий і неочікуваний, хоч ніхто не відчиняв

вікна, легкий холод, від якого, проте, приспинялася

кров. Щось нове з’явилося поміж ними, незнане та

неочікуване, то ж хористи враз втупилися очима у

диригента. А той, боковим зором бачачи, що сталося

з маестро, лиш заперечно крутнув головою, продовжуючи

диригувати – духовний піснеспів не мав

перериватися. Він дужчий смерті, він дужчий осені,

цих кошлатих і набурмосених хмар, що нависли над

грішною землею, він має піднятися над ними, бо далі

десь сяє сонце і дзвенить непорочна голубизна небес
– душа великого маестро знімається все вище і вище

у тій далекій дорозі до Вічної Істини і Першоджерела,

і вони приймуть її, бо ця душа гідна того.

124124


Молодий

Вінстон


Черчілль

ПОЛОН


ВІНСТОНА ЧЕРЧІЛЛЯ
Бій спалахнув раптово, так само раптово згас,

і лише коли змовкло відлуння останніх пострілів в

глибинці кедрових лісів ще озивалося сумовите завивання

потривожених стріляниною гієн. Четверо

полонених англійців стояли біля багаття, здивовані

несподіваним поворотом своєї долі, і тепер на їх лицях,

підсвічених багаттям, що ледве блимало, читалися

лише тривога й очікування.


– Командире, ми не можемо їх брати в полон, –

тихо сказав кремезний бур в крислатому капелюсі,


– розстрілюймо швидше, нам конче треба відступати

в ліс – англійцям може надійти підмога.

Полонені переглянулися: вони не розуміли мови

цього партизана, але тональність їх занепокоїла.

Англо-бурська війна саме в розпалі і вони чудово

знали, що до англійських колонізаторів та їх експедиційного

корпусу у затятих бурів не буде сентиментів.

Раптом один із англійців швидко заговорив, командир,

що не знав англійської, з мовленого розрізнив

лиш одне слово – «кореспондент». Змовкнувши,

англієць по щось поліз рукою у внутрішню

кишеню френча, а кремезний бур з перестороги


вихопив пістолета.
– Опустіть зброю, – велів

командир. – Про що він

говорить?

– Англієць каже, що він

не вояк, – повільно підбираючи

слова, озвався перекладач.

– Він перебуває тут

як кореспондент популярної

газети «Лондон дейлі телеграф

».


Скориставшись перемовинами

своїх переможців, англієць

таки вийняв з кишені

якийсь документ. У жовтаво

Полонений

Вінстон


Черчілль.

Фото


з офіційного

сайту


екс-прем`єр-

міністра

Великої

1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   29


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка