Характеристика права Стародавнього Єгипту



Скачати 293.37 Kb.
Дата конвертації21.02.2017
Розмір293.37 Kb.
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ПРАВА

НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

РЕФЕРАТ

З ДИСЦИПЛІНИ

СУЧАСНІ ІНФОРМАЦІЙНІ ТЕХНОЛОГІЇ

НА ТЕМУ:


«Характеристика права Стародавнього Єгипту»

Виконали:

Солона В., Пишкович М.

студенти ІІ курсу ПБ-25

Київ 2011

ЗМІСТ

Вступ

Важливе місце в системі юридичної освіти має така наука, як історія держави і права зарубіжних країн. Вона визначає предметом свого дослідження і вивчення процес розвитку держави у ряді країн Європи, Азії і Африки, а також відповідних ним систем права в історичній послідовності.

Єгипет став другим за часом після Шумера центром, де сформувалися древні цивілізація, культура і державність, що зробили потужний вплив на середземноморські цивілізації подальшого і на всю світову історію. На відміну від Месопотамії, староєгипетська державність практично не уривалася, заклавши єдину традицію організації, що мало змінилася впродовж більш ніж двох століть.

Єгипет - найбільша загадка старовини. Його можна вивчати з різних позицій, враховуючи етичні, демографічні, конфесійні, соціально-економічні аспекти.

Коли виникла ця держава, наука не дає точної відповіді на це питання. Лише за непрямими даними визначається час, коли на берегах Нила закипіло життя. У багаточисельних наукових працях і підручниках сучасні єгиптологи називають "дні народження" країни Хапі (одна з древніх назв Єгипту) - друга половина IV тисячоліття до н.е.

Актуальність теми зумовлена тим, що приблизно 5 тис. років тому на території сучасного Єгипту утворилась єдина держава, що стала важливим елементом староєгипетської цивілізації, яка проіснувала 3 тисячоліття, тобто довше, ніж вавилонська або шумерсько-аккадська. Тут, як і у всякій іншій цивілізаційній культурі, були свої періоди підйому, благоденствування, потім зламу і занепаду, а також періоди соціальних потрясінь і так далі.

Наука з часів Шамполіона, що розкрив таємницю ієрогліфів, орієнтується по древній писемності і матеріальній спадщині - пірамідам, розвалинам величних храмів, скульптурним зображенням, що збереглися. І з цього нам стало відомо, що у Єгипті раніше, ніж в інших країнах, склалося рабовласницьке суспільство.

Ще однією важливою особливістю єгипетської цивілізації являлося те, що вона була дітищем одного етносу.

Як бачимо, історія Стародавнього Єгипту досить цікава. Вона відрізняється самобутністю, як і культура Єгипту. Недаремно, саме в цій країні було споруджено декілька чудес світу, у тому числі єдині, такі, що дійшли до нашого часу, піраміди. З цієї причини вивчення історії становлення держави і права в Стародавньому Єгипті, а також періоду його розквіту і занепаду є для мене досить цікавим і повчальним процесом.

Отже, єгипетському праву був притаманний міфологічний та релігійний характер. Воно виявлялося, насамперед, через норми звичаєвого права, які були основою правових відносин і являли собою традиційні норми суспільного життя, санкціоновані силою держави. В правовому регулюванні інтреси держави ставились вище за суспільні. Єгипетське право досягло достатньо значного, як для ранньодержавного утворення, рівня розвитку та виконувало свої найголовніші функції.




  1. Джерела права

Джерела з історії права Стародавнього Єгипту поділяються на чотири групи:

1) староєгипетські писемні пам’ятки;

2) повідомлення античних авторів та Біблії про Єгипет;

3) жанрові сцени, зображені на стінах храмів і гробниць;

4) пам’ятки матеріальної культури.

Серед єгипетських писемних джерел майже повністю відсутні юридичні документи та матеріали господарської звітності, а ті окремі, що дійшли до нас, не в усьому правдиво відтворюють правове життя країни, бо єгиптяни мали вроджену «пристрасть до рекордів, звершень, переконань». Джерелами знань про політичні і правові погляди стародавніх єгиптян є надписи та зображення на стінах гробниць, храмів, стелах, папіруси та тексти фольклорного походження. Особливу категорію джерел складають "Повчання", в яких, як правило, відсутній міфологічний початок.1

До найдавніших джерел єгипетського права належать звичаї, тісно пов'язані з міфічними приписами та релігійними нормами. Згідно з легендою початок найдавнішого законодавством Єгипту поклав бог Тот, він передав єгипетським жерцям 42 священні книги, перші тринадцять з яких були присвячені повноваженням фараона і основним законам. У «Мемфістському трактаті», складеному жерцями бога Птаха в період Стародавнього царства, описуються діяння богів-творців, які не тільки створили номи і храми, заснували ритуали і жертвопринесення, але також проголосили загальну гармонію, особливий громадський порядок та істину в формі найважливішого для єгиптян принципу справедливості, так званого маат і втіленого в образі богині Маат. У «Повчанні Мерікара» йдеться про стародавні канони єгиптян, звичаї поведінки: «Уподібнюйся своїм батькам і своїм предкам ... дивись, їхні промови збережені в (древніх) письменах. Розгортай (папірусні сувої), щоб ти міг їх читати і поступати згідно знання ... Твори маат, і ти будеш довго перебувати на землі ». 2

Велике значення в якості джерела права мало також законодавство фараонів. Воно мало динамічний характер, а сам фараон розглядався як джерело своїх законів. Можливо, саме тому, кодифікований закон вважався несумісним з величчю фараона, який не міг обмежуватися у своїх ініціативах, спроби систематизації законодавства були доволі рідкісні в історії права Стародавнього Єгипту. Своєрідні збірки давньоєгипетського права були складені під час чотирьох наступних фараонів: при фараоні першого правлячої династії Менесі (кінець IV тис. до н. Е..), при фараоні Сазіхісе в епоху Стародавнього царства, при фараоні ХХ династії Рамзесі II Великому і при фараоні XXIV династії Бокхорису (720-715 рр.. до н. е..). 3

Французький єгиптолог Ж.-Ф. Шапмольон у своєму короткому описі правління Рамзеса Великого вказує на те, що «він хотів зміцнити благополуччя його (Египта) жителів і оприлюднив нові закони», серед яких «найбільш важливим був той, який надавав всі класам його підданих право власності у всій його повноті ». Рамзес Великий розділив свою державу на 36 провінцій, якими управляли призначені чиновники відповідно «з повним кодексом писаних законів».

Фараон Бокхорису відомий як великий реформатор і законодавець, діяльність якого послужила зразком для Солона в період проведення ним реформ в Афінах (594 р. до н. Е..). У кодексі Бокхорису, велике місце відводив регламентації торговельних угод та інших договорів. Від царських «законів» (хеп) відрізнялися його «накази», або інструкції (теп-ред), узаконення, що регулювали посадове право і були адресовані для джаті, жерців, воїнів, ремісників і інших верств.

У багатьох випадках силу джерела права здобували судові рішення фараона і джаті, адміністративні розпорядження вищих посадових осіб, а також міжнародні договори. Так, відомий торговий договір єгипетської цариці Хатшепсут (1525-1503 рр. до н.е.) З царем Параху, головою держави Пунт (сучасне Сомалі). Мирний договір 1296 до н. е., укладений між фараоном Рамзесом II і хетським царем Хаттусилі III, є першим відомим в історії міжнародним договором, що містить основні принципи давньосхідної дипломатії:

1) обидві держави відмовлялися від застосування сили один проти одного і брали на себе зобов'язання вирішувати всі непорозуміння шляхом переговорів;

2) сторони укладали військовий союз на випадок, якщо одне з договірних держав стане об'єктом нападу з боку третього, і зобов'язувалися надавати один одному збройну допомогу;

3) вони заявляли про обопільну видачу злочинців знатного і незнатного походження.







  1. Зобов`язальне право

Коли почали розвиватися торгівля і обмін в Єгипті, тоді і з`явились різноманітні види зобов’язань, які з часом набували вигляду правових форм. Дуже довго договори укладалися лише у формі урочистих клятв, що супроводжувалися різними співаннями та замовляннями; основною ж особливістю таких клятв було виголошення їх перед жерцями та урядовцями. Щоправда, коли до влади прийшов фараон Бокхоріс, договірне право мало бути звільнене від всяких релігійних обрядовостей, що й сталося, коли воно набуло договірного характеру. Проте вплив релігії, насамперед урочистих клятв, зберігався. Як свідчать грецькі історики, фараон Бокхоріс постановив про те, що коли який-небудь чоловік чи жінка починали заперечувати свій борг(коли самого по собі договору і свідків не було), та ще й присягне в цьому, тоді їх зможуть звільнити від його сплати.

Окремі види договорів. Договір купівлі-оренди землі. Якщо враховувати таку особливість, як цінність землі, то в Єгипті існував певний порядок передачі її з рук у руки. Цей договір передбачав дію трьох актів:

  1. перший акт полягав у тому, щоб досягнути певної згоди щодо змісту договору та його письмового оформлення: між продавцем та покупцем на рахунок предмету договору і домовитися про те, як саме буде проводитися платіж, а також повинен бути запис, що ціна сплачена. Продавець брав зобов’язання передати право власності, здійснивши відповідні формальності та гарантував покупцеві забезпечення від можливих претензій з боку третіх осіб.

  2. другий акт набував досить релігійного характеру, із цього продавець мав дати клятву, яка підтверджувала укладення договору і полягав у підтвердженні угоди клятвою сторін;

  3. третій акт вводив покупця у володіння, це вело до переходу права власності на землю.

Та потім другий акт перестали дотримуватись.

Та згодом другий акт перестав здійснюватись. Коли у розпорядженні нерухомою власністю володів формалізм, тобто це означалє, що саме він – характерна риса права Єгипту. Всі договори могли укладатися лише в усній чи письмовій формі. Також важливо зазначити, що в обох випадках потрібна була наявність свідків.



Договори купівлі-продажу. Наявність ринків продажу та обміну товарів було відомо вже в епоху Стародавнього царства, тобто період ІІІ-VІ ст., приблизно 2800-2250 рр. до н. е. Стало відомо, що договір купівлі-продажу був дуже поширений на території Єгипту. Також існували гроші – мідяки, срібні та золоті монети. Відомо, що з плином часу торгівля все більше набувала певного розвитку, так як охоплювала все більше коло товарів. Найбільш характерне це для періоду існування Нового царства (1580-1085 рр. до н. е.). щоправда, не все можна було вільно продавати і купувати. Наприклад, землею мали право розпоряджатися лише представники вищих верств населення – служива знать, жерці, а також храми. Як бачимо, селяни тривалий час не могли цього робити. Бо лише фараон Бокхоріс дозволив селянам подавати і купувати ті землі, що належали храмам чи воїнам і чиновникам (звичайно, за їх згодою). Проте не всі землі могли бути виставлені на продаж, общинні та царські землі селяни не мали права ані купувати, ані продавати.

Могли продаватися різні види товарів, а також земля і раби. Договір купівлі-продажу нерухомості завжди укладали з проводженням формальностей, які не можна було пропустити, зокрема це відбувалось в ранню епоху. Це відбувалося у дотриманні здійснення трьох послідовних актів, які були однаковими з актами договору купівлі-оренди землі.



Договір позики. Цей договір теж здавна відомий і достатньо поширений. Об’єктом договору позики були речі, раби, продукти, зерно тощо. Забезпеченням повернення позиченого служив сам боржник або члени його сім`ї: при неповерненні боргу вони ставали рабами. Ще одним видом забезпечення зобов’язання були мумії батька, інших родичів та самого боржника (на випадок смерті), яких до сплати боргу не можна було поховати, тобто померлі, за віруванням єгиптян, не могли переселитися в потойбічний світ і продовжувати життя.

За часі фараона Бокхоріса боргове рабство було скасоване. Тобто за законами фараоновими було заборонено перетворювати боржників у рабів, а селянам дозволялось здійснювати відчуження і заклад своїх наділів. Селянам вперше дозволили заставляти землю, на якій вони працювали. Кредиторам було заборонено самовільно захоплювати як заставу майно боржника, зокрема весь сільськогосподарський та ремісничий інвентар. Це мали право зробити лише царські урядовці і храми. Бокхоріс обмежив розмір відсотків для позики, встановивши максимум у 30 % на рік для грошової позики і 33,3 % - для позики зерном. Загальна сума відсотків за час погашення боргу не повинна перевищувати розміру боргу. Було заборонено нараховувати відсотки на відсотки (знову ж таки за винятком державних органів і храмів – їм це дозволяли, і в подібних випадках допускалось доводити загальну суму відсотків до чотирикратної суми боргу). 4

Також мали місце договори позики (до 100 % річних), найму, оренди землі. А от останньому випадку орендна плата становила від 1/3 до 5/6 врожаю (якщо надавалося ще й зерно для посіву).

Договір наймання. Цей договір теж був відомий на території Стародавнього Єгипту. До речі, він міг бути як особистого, так і речового наймання. В першому різновиді говориться про те, як найматися могли сільськогосподарські працівники, майстри-будівельники, лікарські послуги, художники, ремісники та ін. В другому наймалися речі, це коли майно передавалося в оплатне користування на певний час. І якщо бачили, що ця річ не могла бути доцільно використана в роботі, як, наприклад, раб, який був хворий чи не міг працювати, то власник цієї речі мав віддати плату за оренду в двократному розмірі. Важливо зазначити, що втрата чи загибель речі, яку орендували, не могла звільнити орендаря від оплати орендної ціни. Повинна ж була вона повернути власнику орендованої речі її вартість.

В Єгипті угіддя, які призначені для сільськогосподарського вжитку, віддавали в оренду не більше, ніж на рік. А от інші землі під забудову, якісь будівлі, житлові будинки могли віддаватися на необмежений строк. Орендну ціну за поле виставляли, як правило, якоюсь частиною врожаю. Але орендовану землю потрібно було обов’язково обробляти. Проте, важливим є те, що неврожай не міг звільнити орендаря від платні.

Широко поширення набули договори перевезення вантажів. Власники кораблів були, як правило, на державній службі і були матеріально відповідальними особами, унаслідок чого були зобов`язані відшкодовувати власникові збиток в разі загибелі чи псування товару. Під час тривалої дороги (наприклад, при доставці зерна з Нубії до Фів) вантаж охороняли воїни відповідних гарнізонів. При отриманні вантажу в пункті призначення місцеві працівники, наприклад, працівники зерносховища, були зобов`язані в найкоротші терміни надіслати в столицю писарям казначейства звіт про здобуття і розподіл вантажу.

Єгипетському праву відомий договір поклажі, тобто зберігання чужих речей. Зберігання було безоплатним. Зберігач повинен був ставитись до переданої йому речі з усією відповідальністю. Цей договір охоронявся ще й релігією. Існували також інші види договорів – товариства, обміну тощо.5

Ряд договорів супроводилися оформленням особливого «документа про забезпечення», який фіксував тимчасовий характер договірних стосунків, обмежуючи їх трирічним терміном (договори позики, «контракти поневолення», оформляючи рабство, що пішло з боргів. Гарантіями прав сторін служили «документи про забезпечення» і розписи того, що скріпляє основний договір клятвою і право звернення в спірній ситуації в «будинок суддів».

А у спеціальні «будинки записів», які були своєрідними державними архівами, поступали на тривале зберігання більшість ділових документів, засвідчуючий характер і походження тієї чи іншої власності, включаючи відомості про посади і службові володіння, копію документів по купівлі-продажі, оренди та ін. Джерела, що дійшли до нас підтверджують вищий юридичний авторитет всякого роду довідок-відомостей, видаваних за запитом чиновників і суддів «будинками записів»





  1. Право власності

У Давньому Єгипті, економіка якого мала переважно аграрний характер, особливим чином регламентувалися сфера майнових стосунків і сфера звороту земель. Тут було розроблено зведення (каталог) всіх земель країни – «Книга розпису земель Верхнього і Нижнього Єгипту», де всі землі були розписані по тримачах полів (храми, управління царської адміністрації, конкретні особи) на поточний рік. Будучи верховним власником земельного фонду країни, фараон («володар всього, що обходить сонце») міг дарувати орну землю як винагороду за службу окремим жерцям, воїнам та іншим своїм підданим разом з обслуговуючими її рабами та інвентарем. Але будь-який час фараон, тобто держава, міг позбавити особу або громаду права володіння землею, якщо володілець не виконував своїх обов`язків перед державою. Фараон міг змушувати володільців виконувати будь-які повинності на користь держави: будівництво пірамід, храмів, палаців, іригаційних споруд – це було найтяжчим.Такі земельні дарування («будинок номарха») набували статусу тимчасового приватного землеволодіння (джет), хоча державні чиновники продовжували управляти цими землями і стягувати з них частину доходу. Поступово ці землеволодіння набували статусу приватної власності («будинок батька мого»). У правових документах, освітлюючи введення державних службовців на посаду, вказувалося, що, по-перше, посадове володіння неділиме (хто володіє будинком, той володіє і всіма останніми частинами цього сукупного володіння); по-друге, його не можна було успадкувати без призначення на ту ж саму посаду; по-третє, заборонено користуватися двома неділимими посадовими володіннями, щоб уникнути плутанини при виконанні, пов`язаних з правом, обов`язків.

Проте збереження титулу власності на землю за фараоном ускладнювало порядок передачі права власності на землю (цей порядок включав ряд формальностей, ритуалів та ін.). Так, після складання письмового договору купівлі-продажу, скріпляє його клятвеними завіреннями і релігійного освячення здійснювався урочистий обряд введення покупця у володіння у присутності царського або храмового сановника. До складу царсько-храмового господарства, окрім землеволодінь, входили царські виноградники, каменоломні, мідні і срібні копальні, зерносховища тощо. Всі водні джерела в Давньому Єгипті вважалися власністю фараона і обкладалися в місцевих господарствах особливим податком, який поширювався на воду не лише в каналах, водоймищах, колодязях, але навіть в бурдюках і на дерева, в тіні яких ці бурдюки вішалися.6

Відомо, що в I тисячолітті до нашої ери арура землі продавалася за один дебен (91 г.) срібла, в той час як вартість рабині становила чотири дебена і один кіте срібла (373, 1 г.), а раба - 20 дебенів срібла (1820 г.). Повинності перед державою у разі продажу землі переходили па нових володільців. Процедура продажу, однак, була надто заформалізована.

Згідно з віданням жерцям спрадавна належала третя частина земель Єгипту, що призначалася для служби богам і предкам, а також виконання священних обрядів. Храмове землеволодіння відрізнялося особливим режимом: користувалося вічним заступництвом фараона як «земля богів», звільнялося від ряду податків і повинностей на основі спеціальних грамот захисту, нерідко супроводилося складанням так званих контрактів співтовариства або партнерства, які полягали між жерцями і трудовим населенням храмової округи.

Останній земельних фонд поступав у безпосереднє управління громадських старост (ксерпів), які отримували ділянку землі («будинок») за межами общини з фондів фараона або місцевого храму. Але землі селян також вважалися власністю фараона, і за користування ними землевласники-общинники платили податок як орендну плату. Земельний наділ міг передаватися по спаду лише по чоловічій лінії і за умови правильного культивування ґрунту спадкоємцем.

«Царські хемуу» отримували особисті наділи в маєтках і вельмож з обов`язком виплачувати податки продуктами сільського господарства. Виділялося також землеволодіння «палацових хентіуше», тобто тих, що «що стоять перед ставком», поминальних храмів єгипетських фараонів, які були дрібними власниками засобів виробництва, що служать. Необхідно визнати, що основу староєгипетської економіки складали не експлуатація праці рабів чи кріпаків, а праця вільних єгиптян, що відносилися до середнього класу староєгипетського суспільства.7

Інша нерухомість (житлові будинки, сади) і всі рухомі речі могли відчужуватися вільним єгиптянам без відповідного обов`язку нести службу із майже необмеженим правом розпорядження. «Оскільки сказав фараон: «Повеліваю, щоб муж всякий творив відносно майна його за бажанням своїм».8

Окрему категорію складала родинна власність, що знаходилася під контролем старшого члена сім`ї, що особливо оберігав так звану культову власність для похоронних цілей. До категорії священних земель, на яких, зокрема, заборонялося зводити приватні споруди або розбивати сади, відносилися землі під двірцево-храмовими спорудами, усипальнями, стеламі, обелісками, гробницями священних тварин і птиць (наприклад, священних соколів, кішок).


  1. Сімейне і спадкове право

Основною фундаментальною часткою виникнення і розвитку системи права Стародавнього Єгипту ставали принципи шлюбно-сімейного та спадкового права.

Сьогодні нам показані багато вчень давньогрецького історика Геродота, який вивів опис греко-перських воєн з викладом історії держави Єгипту. Він зауважив, що становище жінки в суспільстві Стародавнього Єгипту досить високе, навіть незалежне, якщо прирівнювати до буття жінки в інших державах давнини. За Геродотом жінки в Єгипті відвідують площу, тобто малось на увазі брали участь в масових зборах, та навіть їм дозволялося торгувати різними товарами, найбільш прибутковими були косметичні засоби, наприклад, туш.

І як відомо, протягом всієї історії існування Стародавнього Єгипту жінці відводилась значна роль в усіх сферах життєдіяльності єгипетського суспільства, та й в сім'ї займала достатньо високе положення і була названа «володаркою, господинею дому». Діти називалися більше за ім`ям матері («син такої-то»). Звичним було те, що в гробницях Стародавнього Єгипту на малюнках покійного зображували не з батьком, як можна було б подумати, а з матір`ю. Найбільшою повагою посеред родичів користувалися батько та брат матері.

Тому доволі поширеним став шлюб-договір, де вільна жінка могла внести свої поправки до остаточного оформлення шлюбного контракту, в якому могло закріпитися не лише власне майно і чоловіка, і дружини, та й вільне розлучення, тобто свобода подання на розірвання шлюбу. Будь-який шлюбний контракт обов`язково супроводився традицією, обрядом обміну «шлюбними» браслети, а потім – металевими кільцями, і мав був бути підтвердженим джаті. Сам джаті наглядав за тим, щоб у змісті договору мав місце бути опис власності дружини, було обговорені суми необхідних виплат чоловіка для забезпечення його дружини. В єгипетському суспільстві тотожними поняттями були «побудувати дім» та «взяти дружину». Шлюбний обряд був досить простим, основною частиною весільної церемонії був перехід нареченої з власним посагом із отчого дому в дім свого нареченого. Але була одна особливість: в Стародавньому Єгипті після церемонії чоловік називав дружину «сестрою», а не «дружиною», проте так її могли називати родичі по лінії чоловіка.

Відомо, що з часом та за певних обставин все міняється. Десь майже за часів правління п'ятої династії фараонів в єгипетському суспільстві, сім'ї права чоловіка розширюються та зміцнюються. Отже, жінка втрачає своє рівноправне становище, і не дивлячись на попередню її роль у суспільстві, главою сім’ї став чоловік. Дружина все знаходиться дещо нижче чоловіка, її перестають вважати вищою чи рівноправною чоловіку. Від тепер починає допускатись полігамія чоловіків щодо жінок: будь-який чоловік, окрім жерців, має право взяти другу дружину, яка прирівнювалась по рівноправ`ю з першою. У деяких багатих єгиптян почали заводитися гареми. Жінки, які перебували в таких гаремах не могли мати прав законних дружин, а народжених ними дітей не можна було вважати членами сім'ї чоловіка.

Загальноприйнятними могли бути шлюби між близькими родичами (наприклад, дядьками і племінницями, братами і сестрами в якомусь коліні), та були відомі полігамні шлюби фараонів та деяких відокремлених чиновників. Старшою дружиною в фараоновому гаремі була, зазвичай, жінка, яка доводилася йому старшою сестрою) здійснювала організацію ритуалу в палаці, займала посаду «володарки дому царя», тобто була господинею в домі. Також зараз нам добре відомі шлюби, що укладалися між братами і сестрами по кровній лінії, але характерним це було для вищих станів староєгипетського суспільства і, як не дивно, царського роду. Також хтось можливо знає вислів одного з царських суддів про те, що ні один закон цього дозволити не може, проте закон не власний перед фараоном, який вищий за закон і владний робити все, що заманеться. Окрім всього, у Стародавньому Єгипті в сім`ях різних фараонів та найвищих станів староєгипетського суспільства склався звичай заміно померлого чоловіка його братом чи близьким родичем. А от в Англії це вважалося тяжким гріхом стосовно церкви, і навіть королівські сім`ї всі мали дотримуватися духовного закону.

Навіть якщо не «господиня дому», тобто не законна дружина, а рабиня народжувала чоловікові дитину, той не мав права відмовитися від свого потомства. Відомо, що Страбон (давньогрецький географ та історик) виокремив досить цікавий звичай єгиптян, що відігравав у їх житті достатню велику роль – вигодувати (або давати кошти на це) та виростити (докласти всі зусилля на здобуття кращої долі для дитини) всіх народжених у них дітей. За цим можемо простежити турботу про потомство.

Невірність чоловіка не каралась ніякими заходами, тому він цілком законно міг тримати у своєму будинку наложниць. За не послухання чи якусь провину чоловік міг покарати свою дружину, проте жорстоке побиття могло стати приводом до судового розгляду і привести до винесення вироку, що передбачає сто кийових ударів з позбавленням права на спільно придбане майно. Проте шлюбні договори не могли перешкодити жінці за певних обставин розлучитися і вийти заміж ще раз. Тому для цього необхідним було придане деякої вартості, шлюбний договір та обговорені в ньому всі умови щодо всього майбутнього спільного майна.

Коли один член подружжя помирав, то інший мав право продовжити користуватися всім спільним майном. А коли розлучалися по проханню чоловіка, то все своє майно він передавав старшому сину.

На протязі всієї історії староєгипетського права залишалася роздільність майна чоловіка і дружини, і хоча дружина могла за заповітом успадковувати майно чоловіка, природними його спадкоємцями були все ж тільки діти. Для передачі дружині свого майна чоловік повинен був, як правило, її удочерити. Своєю власністю жінка мала право розпоряджатися самостійно, заповідати, продавати і купувати. По жіночій лінії могло також переходить землеволодіння і пов'язаний з ним посадовий титул батька, чоловіка або брата.


Та «старшим сином», а, отже, і спадкоємцем може бути будь-яка дитина, яку глава с ім'ї обрав згідно свого веління, в тому числі й ним («старшим сином») могли стати діти з попередніх шлюбів. Сини мали провести гідні похорони батька та постійно наглядати за його гробницею, що визначалися найважливішими обов'язками дітей. Також можна додати, що дочка мала такі самі права, тобто нарівні з братами – пояснюється тим, що спадщина передавалася і по чоловічій, і по жіночій лінії. І якщо жінка виявлялася старшої, а брати і інші сестри були малолітніми, вона призначалася «управителькою» над усіма спадкоємцями.

У староєгипетському праві також відомий такий вид договору як заповіт.

Єгипетському праву відомий і заповіт. Спадкодавець мав право окремим розпорядженням заповідати збільшення чи зменшення часток спадкової маси різним спадкоємцям, дружині. Він міг розглядатися стосовно передання певних речей чи іншого майна у фонд заупокійного культу. До V династії й дружина могла самостійно, без участі чоловіка, заповідати своє майно.9





  1. Кримінальне право і судовий процес

Кримінальному праву в Стародавньому Єгипті були притаманні специфічні особливості. Римський історик Амміан Марцеллін залишив цікавий опис стародавніх єгиптян, вони «легко знаходили порушення з будь-якого приводу, жорстокі, вперті. В єгипетському суспільстві соромляться ті, хто не може відкрити іншим багато пошрамованих частин тіла із-за несплати податків. Відомо й те, що в країні ніяк не спромогалися винайти таких знарядь тортур, які б могли в справжнього нападника випитати проти його волі справжнє ім'я, а також видати його співучасників.

Найтяжчі злочини або гріхи містилися в одній лише книзі, яка називалася «Книга Мертвих або Омертвіння», і яка налічувала в собі сорок два злочини. Найтяжчими визначалися злочини, скеровані на фараона. До них відносили: зраду за час проведення воєнних дій, певних секретних операцій на рахунок подолання ворогів, а також розповсюдження змісту державної таємниці, заколоти та змови проти фараона, гостювання в сусідському номі без особливого на те дозволу, яке мало назву «перехід Річки» і певні злочини, скоєні чиновниками на своїх посадах. Наприклад, за царювання фараона Хоремхеба, що припадало приблизно десь на 1319-1292 роки до н. е., настав період, коли була проведена боротьба проти корумпованих чиновників, тобто проти хабарництва. За це винних засуджували до смерті, але якщо тільки цей злочин був засвідчений двома людьми. Також виокремлювалися певні релігійно-культові злочини.

Інший показник тяжчих злочинів відокремився тому, що кримінальне та правове бачення єгипетського суспільства сконцентрувало в собі різноманітні міфічні (їх також можна назвати міфологічними) образи, до них приєднувалися й тотемічні. Ось так в будь-якому номі діяла особлива посада «наглядача за священними тваринами», яка відносилася до адміністративного розпорядку. Відомо, що «всеосяжний вогняний кіт» (в інших джерелах – кішка) був одним з земних образів бога сонця Ра, тому жорстоко переслідувалися будь-які посягання на життя представників всього сімейства котячих. Наприклад, якщо загибала кішка, то винного засуджували до смертної кари, не дивлячись на те, навмисно чи випадково вона була вбита. Єгипетське суспільство можна ще виокремити тому, що в ньому особливе місце було віддане цікавому ставленню до певних традицій носіння одягу та прикрас. Це відбувалося з метою упізнання їх номів божествами та добрими духами. І тому переодягання в одяг інших станів, не свого посадового рангу прирікало винного на прилюдне покарання, що пов`язувалося з посмертним «роздвоєнням» його душі на суді великого бога Осіріса і вічними пошуками його такої частини в «полі мороку Амен».10

Дуже жорстко відносилися до таких злочинів, як, наприклад, захоплення храмової власності, крадіжки похоронних речей та грабіж некрополя, що переслідувалося та жорстоко каралися. Ось один правитель Фів порушив справу про пограбування некрополя, пославшись на те, що це було великим злочином і підлягає покаранню через страту посадженням на кіл. Так, проглянувши зміст указу Сеті I крадіжка храмового власності могла каратися 100 ударами та стягненням на користь храму штрафу в аж стократному розмірі вартості вкраденого майна. За крадіжку храмового худоби крадієві відрізали ніс і вуха, після чого його віддавали в рабство храмові, а членів його сім'ї робили приналежними до того ж храму. Окрім всього вищесказаного, всякі святотатці позбавлялися права на вчинення похоронних церемоній і приречені на замогильні кари.

Також виокремимо категорію, яка поєднала в собі злочини проти особи (вбивство, порушення правил лікування, що спричинило смерть хворого) і проти сім'ї і моральності (перелюбство, згвалтування). З часом від`єдналася інша група злочинів, яка була націлена проти приватної власності (крадіжка, грабіж, шахрайські дії у вигляді обмірювання або обважування та ін.) Як покарання за ці злочини передбачалося, як правило, повернення викраденого майна і виплата в якості штрафу дво- або триразової вартості викраденого на користь потерпілої людини. Лихварство переслідувалося тому, що його відносили до низького ремесла, яке не могло бути названим працею гідного доброчесного підданого; їм могли займатися тільки чужинці (євреї, крітяни, фінікійці, фракійці, галли). У «Повчанні Аменемопе» міститься наступне розпорядження: «Не думайте, щоб знайти вигоду, щоб забезпечити свої [плотські] бажання. Якщо ти придбав багатства грабунком, вони не проведуть і ночі з тобою; на світанку вони вже поза твого дому ». 11

Також можна наголосити на тому, що основною ціллю покарання було залякування. У «Повчанні Мерікара» були закладені деякі загальні принципи та засади системи покарань: «Остерігайся карати необачно! Не вбивай - ні тобі в цьому користі, карай побоями і висновком; завдяки цьому буде заселятися ця країна; виняток лише для бунтівника, чий задум розкритий ».12 До системи покарань відносилися: смертна кара, наприклад, розповсюдженим покаранням було саджання на кіл, віддача на поживу крокодилам тощо; ув'язнення; звернення в рабство; посилання на каторжні роботи до Ефіопії, Нубію, Фракію та до інших країн; тілесні покарання і покарання, що призводили до ушкодження якоїсь частини тіла; позбавлення звання і перетворення посадової особи на ремісника або землероба, що вважалося ганебним; грошовий штраф; конфіскація приватних рабів на користь держави.

Так як фараон визнавався найвищою особою в державі та мав найбільшу силу в здійсненні різних (будь-яких) дій на свій розсуд, то він міг помилувати злочинців. Нещодавно стало відомо, що в одному лише тексті певного указу (постанови), який був прийнятий жерцями усіх храмових установ Єгипту в Мемфісі приблизно в 195 р. до н. е.. і висічений на «Розеттському камені», про фараона Птолемея V Епіфані (204-180 рр.. до н. е..), де говориться про приналежність до ув'язнених у тюрмах, а також і тих людей, проти яких вже давно були відкриті судові справи, що фараон звільнив їх усіх від усіх звинувачень, «він наказав, щоб тубільні вояки та інші особи, що повертаються на батьківщину, які були вороже налаштовані (по відношенню до влади) у період смути, після повернення залишалися у володінні своєю власністю ». У той же час «ватажків повсталих при його батька, що розорили країну і творили несправедливості по відношенню до храмів, він, з'явившись в Мемфіс і помсту за батька і за свою корону, покарав їх, як вони того заслуговували, коли настав час для здійснення церемоній, супроводжуючих прийняття корони ».13

Дуже нехарактерним для країни Стародавнього Сходу було те, що в Древньому Єгипті не існувало кровної помсти. Там вже поступово зникали грошові відкупи за певні злочини. Покарання здійснювалися державою і не могли бути відворотними.

Щодо судового процесу, то суд в Стародавньому Єгипті був невідокремленим від адміністрації. В період Древнього царства місцевими судовими органами могли виступати громадські органи самоврядності. До їх компетенції відносилися суперечки щодо землі та води, родинні і спадкові стосунки. Вищі наглядові функції над їх діяльністю здійснював сам фараон або візір, які могли переглянути рішення будь-якого суду.

Певні судові функції мали храми, причому вирішення жерця-оракула через величезний релігійний авторитет не могло бути оспорене царським чиновником. Тюрми в Стародавньому Єгипті мали адміністративний характер затримки та здійснювали свої повноваження через господарські розселення злочинців, розбійників. Спеціальне царське бюро займалося розподілом різних категорій безправного населення на важкі примусові роботи.

Царськими суддями виступали жерці богині Істіни — номархи, а також вищі посадові особи. Фараон міг переглянути вирішення суду, виконуючи наглядову функцію.14 Але так само «обійти» закон деколи було просто неможливим, бо покарання різнились особливою жорстокістю до винних. А все тому, що головною метою судових процесів було припинення можливості повторного здійснення скоєного протиправного вчинку.

Судочинство здійснювалося колегіально. Центральний суд, який єгиптяни називали кебет, був складений з 30 суддів, які могли бути обрані лише із підібраних із відомих громадян різних міст держави. На меті загального судочинства було заснування кенбетів округів та окремих міст. Також мали місце храмові суди, які складалися лише з одних жерців. У номах керівництво судочинством проводилося номархами. Фараон був вищою судовою інстанцією, міг особисто вирішити будь-яку справу і відмінити вирішення останніх судів. Всі вільні єгиптяни могли звертатися до нього з жалобами і проханнями про помилування.



Єгиптяни могли звернутися до суду, щоб улагодити свої конфлікти і спори. Обвинувачених судили за існуючими законами, хоча інколи на дізнаннях піддавали биттю, щоб з'ясувати, чи говорять вони правду. Суди ділилися на регіональних і окружних, але, якщо ці суди не могли вирішити тяжбу, справа передавалася візіру. Спостерігати за ходом судового процесу було популярним в Давньому Єгипті проведенням часу.

Засуджених злочинців чекали покарання: якщо злочин був тяжким, винуватців могли стратити або понівечити (відрізувати ніс, вуха або руки). Провина і правопорушення каралися таким, що батожить, штрафами або засланням.




Висновок

Отже, древнім джерелом права Єгипту був звичай. Пізніше набуває великого значення законодавство фараонів. Джерелом права були також і розпорядження візиря.

У VIII столітті до нашої ери з'явився т.з. "Кодекс Бакхариса (Бокенранфа)". Але кодекс виходить за межі хронологічної рамки Нового царства і не є типовим для староєгипетського права.

Що стосується правового положення різних категорій населення, то слід виділити ділення на вільних (жречество, чиновники, військова знать, селяни і ремісники) і скованих (рабів).

Праву Єгипту були відомі такі договори, як договір купівлі-продажу, позики, оренди, поклажі і товариства. Особливий порядок існував для переходу землі з рук в руки. Він передбачав 3 акти: угода між покупцем і продавцем про предмет і платіж, релігійну клятву продавця, введення покупця у володіння.

Землі в Єгипті ділилися на: державні, храмовиє, приватні, общинниє. Існували операції із землею (дарування, купівля-продаж, спадкоємство). У селі спостерігався повільний розвиток приватної власності із-за общини. У розряді рухомого майна: раби, худоба, інвентар. Рухоме майно рано виявилося в приватній власності і було предметом різних операцій.

Сім'я характеризувалася пережитками матріархату. Наприклад, діти називалися на ім'я матерів (явище матрілінейності). Жінка займала досить високе положення в сім'ї. Брак полягав у формі договору, розлучення було вільним. Батьківська влада була відносно слабка. Діти успадковували порівну, дочки отримували спадок нарівні з синами. Єгипетське право знало інститут заповіту.

В області кримінального права кровна помста зникла, як і грошові викупи. Покарання, вживані державою, відрізнялися жорстокістю. Застосовувалася страта, членоушкодницькі і тілесні покарання. Суворо каралися злочини проти віри (чаклунство, вбивство тварин, шанобливих священними).

Суд не був відокремлений від адміністрації. Главою судової влади був фараон, вища судова влада належала і візиреві. Вищою судовою установою з часів Древнього царства були т.з. "шість палат", главою яких називають візиря. У надзвичайних випадках фараон призначав особливі судові колегії. В період Нового царства судова влада здійснюється особливими колегіями - кентетамі: центральною, такою, що складається з 30 чоловік, окружними, міськими. Існували і комові суди. Поряд з державними судами, існували храмові суди. Не дивлячись на те, що суддя вважався "жерцем богині Істини" і символ її носив у себе на грудях, хабарництво в судах було звичайним явищем, як і у всьому державному апараті.

Отже, можна зробити висновок, що право Стародавнього Єгипту позитивно вплинуло на розвиток та формування права інших зарубіжних країн, так як Єгипет – перша держава, яка утворилась на Сході. Тому доцільно вважати, що інші правителі брали приклад саме з цієї правової культури.

Список використаної літератури

1) Тищик Б.Й. Історія держави і права стародавнього світу. – Львів: Видавництво «Світ», 2001. – 60 с.

2) Крижанівський О.П. Історія Стародавнього Сходу.

3) История Древнего Востока. Тексты и документы. Учебное пособие / под ред. В. И. Кузищина. М., 2002. С. 18.

4) Томсинов В. В. Краткая история египтологии. С. 167.

5) Берлев О. Д. Об особенностях института царской собственности на землю// Подати и повинности на Древнем Востке. С. 6-33.

6) Берлев О. Д. Трудовое население Египта в эпоху Среднего царства.

7) Фішер Г. Дж. Єгипетська жінка Старого Царства. С. 112

8) Тексты и документы Древнего Египта. С. 17

9) Брестед І. Г. Інші відомості про Єгипет. Том 1. С. 255

10) История Древнего Востока. Тексты и документы. С. 26.

11) Хрестоматия по истории Древнего мира / под ред. В. В. Струве. М., 1951. Т. 2. С. 274–277.



12) О. О. Шевченко. Історія держави і права зарубіжних країн. К., «Вентурі», 1997. – С. 12

Додаток

Кількість файлів:

1

Типи файлів:

Документ Microsoft Office Word

Розмір файлів:

331 КБ

Дата створення:

15 декабря 2011 г., 11:01:10

Атрибути файлу:

Только чтение

Назва фалу:

Інформатика

Тема файлу:

Характеристика Стародавнього права Єгипту

Автор :

Солона Валентина, Пишкович Максим

Категорія:

Залікова робота




1 Історія Стародавнього Сходу - Крижанівський О.П.

2 История Древнего Востока. Тексты и документы. Учебное пособие / под ред. В. И. Кузищина. М., 2002. С. 18.

3 Томсинов В. В. Краткая история египтологии. С. 167.

4 Тищик Б. Й. Історія держави і права країн Стародавнього світу. С. 77.

5 О. О. Шевченко. Історія держави і права зарубіжних країн. К., «Вентурі», 1997. – С. 12

6 Берлев О. Д. Об особенностях института царской собственности на землю// Подати и повинности на Древнем Востке. С. 6-33.

7 Берлев О. Д. Трудовое население Египта в эпоху Среднего царства.

8 Фішер Г. Дж. Єгипетська жінка Старого Царства. С. 112

9 Тищик Б. Й. Історія держави і права країн Стародавнього Сходу.

10 Брестед І. Г. Інші відомості про Єгипет. Том 1. С. 255

11 История Древнего Востока. Тексты и документы. С. 26.

12 Тексты и документы Древнего Египта. С. 17

13 Хрестоматия по истории Древнего мира / под ред. В. В. Струве. М., 1951. Т. 2. С. 274–277.

14 Жидков, Крашенникова. История государства и права зарубежных стран. С. 38



База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка