Hah україни В. І. Семчик, П, Ф, Кулинич



Сторінка9/42
Дата конвертації05.03.2017
Розмір7.91 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   42

5. Міжнародні договори як джерела земельного права України

Крім нормативно-правових актів національного законодав­ства України, в деяких випадках джерелом земельного законо­давства є міжнародні договори з участю нашої країни. Згідно зі ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є части­ною національного законодавства. А в ст. 17 Закону України «Про міжнародні договори України»1 зазначено, що укладені і належним чином ратифіковані міжнародні договори України становлять невід'ємну частину національного законодавства України і застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства України. Більше того, якщо міжна­родним договором України, укладеним у формі закону, встанов­лені інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору України.

За період після досягнення незалежності Україною були підписані і ратифіковані Верховною Радою ряд міжнародних до­говорів, які регулюють екологічні відносини у планетарному масштабі, зокрема й відносини щодо охорони земель. До таких договорів належить Конвенція про водно-болотні угіддя, що ма­ють міжнародне значення головним чином як середовище існу­вання водоплавних птахів, яка була підписана 2 лютого 1971 р. у м. Рамсар (Іран) і стала частиною екологічного законодавства України 29 жовтня 1996 р.2 Однак слід зазначити, що міжнарод­но-правовими угодами регулюються перш за все екологічні пи­тання, що мають планетарний характер і не можуть ефективно регулюватися лише законодавством однієї чи кількох країн. Тому питома вага міжнародно-правових угод, якими регулю­ються земельні відносини, є незначною.



1 ВВР. — 1994. — №10. — Ст. 45.

2 ВВР. — 1996. — № 50. — Ст. 279.

• РОЗДІЛ 4

ЗЕМЕЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ
1. Поняття, зміст і види земельних правовідносин

У процесі здійснення різного роду діяльності громадяни та ор^ ганізації вступають у певні суспільні відносини. Правовідноси­ни — один із видів суспільних відносин, які виникають внаслідок їх регулювання нормами права. В результаті впливу норм права на суспільні відносини їх учасники наділяються відповідними правами та обов'язками, здійснення яких відбувається доб­ровільно, у разі потреби — примусово, а порушення обов'язків тягне за собою застосування до порушника заходів державно-примусового характеру. Тому будь-які правовідносини є такі суспільні відносини, в яких їх учасники виступають носіями суб'єктивних прав та обов'язків і здійснення яких забезпе­чується засобами державно-примусового характеру. Права та обов'язки, якими наділяються учасники правовідносин, назива­ються суб'єктивними саме тому, що належать суб'єктам — учас­никам (сторонам) відносин1.




1 Грибанов В. П. Гражданское правоотношение и его особенности // Со­ветское гражданское право: В 2-х т. / Отв. ред. В. П. Грибанов и С. М. Кор-неев. — М.: Юрид. лит-ра, 1979. — Т. 1. — С. 92.

Правовідносини мають вольовий характер, оскільки, перш ніж скластися, вони проходять через свідомість людей. Отже у правовідносинах відтворюється воля його учасників. При цьому в одних випадках, наприклад, при укладенні договору купівлі-продажу земельної ділянки; сторони беруть активну участь у формуванні прав та обов'язків відповідно до приписів закону чи іншого нормативно-правового акта, а в інших випадках, напри­клад при відшкодуванні шкоди у разі порушення прав на землю, їх участь проявляється в реалізації прав та обов'язків. Відтак, одні правовідносини будуть вольовими як під час їх виникнення, так і під час здійснення, а інші — лише у процесі здійснення. Кла­сичним видом суспільних правовідносин є приватні (цивільні) правовідносини. їх особливості визначаються специфікою суспільних відносин, що регулюються приватним правом, прин­ципами і методами їх регулювання (рівноправністю сторін, зма­гальністю і диспозитивністю вирішення спорів тощо. Гарантіями здійснення наданих суб'єктам приватних (цивільних) пра­вовідносин, прав та обов'язків є, головним чином, заходи майно­вого характеру.

Вольовий характер має місце й у відносинах, які регулюються нормами публічного права, наприклад адміністративного, зе­мельного та деяких інших галузей права. Вольовий характер по­ведінки учасників правовідносин, що регулюються публічним правом, проявляється в такому. Одним з учасників правовідно­син публічного права виступає держава в особі уповноваженого нею органу, а іншим учасником — громадянин, організація чи установа, правила поведінки якої визначаються органом державної влади чи органом місцевого самоврядування.

При цьому воля органу законодавчої влади відтворюється в законі, органів виконавчої влади — у рішеннях (постановах), прийнятих у межах наданих їм повноважень, а органів місцевого самоврядування — у рішеннях, прийнятих у порядку та в межах законів про місцеве самоврядування. Саме в законах, постано­вах, рішеннях, інших актах, прийнятих органами публічної вла­ди, проявляється воля держави, територіальної громади за умо­ви, що воля кожної уповноваженої особи формується в межах і у спосіб, визначений в установленому порядку державою.

Воля іншого учасника публічних (адміністративних) право­відносин проявляється в тому, що він (учасник), вступає у право­відносини свідомо і здійснює свої права та обов'язки з дотриман­ням встановлених правил поведінки в межах і в спосіб, визначе­них волею уповноваженої особи, забезпечуючи неухильне виконання адміністративних приписів, вибираючи варіанти ви­конання своїх обов'язків, якщо такі допускаються уповноваже­ною особою, і використовуючи при цьому ті права, які передба­чені для цього законом чи актами уповноваженого органу.

На практиці, в умовах багатоманітності суспільного життя, розвитку виробництва, громадської діяльності, інших соціаль­них явищ, міжгалузевих, міжрегіональних і міждержавних від­носин значно розширюється сфера публічних правовідносин, а в багатьох випадках — комплексного регулювання суспільних відносин нормами публічного і приватного права.

Такі правовідносини виникають і здійснюються у комплекс­них галузях права, зокрема, аграрного, земельного, екологічного, інвестиційного права та інших галузей. За традиційним уявлен­ням, джерела комплексних галузей права включають норми права, які мають «подвійну прописку». Згідно з іншою кон­цепцією до комплексних галузей права належить наявність не лише комплексного предмета та використання різних методів правового регулювання суспільних відносин, але й застосування власних норм права, які не входять у жодну з основних галузей. Так, в російській аграрно-правовій доктрині норми основних га­лузей права, якими регулюються аграрні відносини, розгляда­ються як норми з «подвійною пропискою». Саме у наявності та­ких правових норм, що одночасно належать і до основної, і до комплексної галузей права, проявляється одна з особливостей джерел комплексної галузі права. Однак акти основних галузей законодавства, якими регулюються, наприклад, аграрні відноси­ни, не входять до складу аграрного законодавства. В цілому, аг­рарне право, за концепцією московських професорів Г. Ю. Бист-рова і М. І. Козиря, до складу якого входять норми інших галузей права, ширше, ніж аграрне законодавство, яке складається з нормативних актів, що мають одну галузеву прописку1.

Зазначені теоретичні положення повною мірою можна засто­сувати при визначенні комплексності земельного права України. Так, основними джерелами земельного права України є ЗК
Аграрное право: Учебник / Под ред. Г. Е. Быстрова, М. И. Козыря. — М.: Юрид. лит-ра, 1996. — С. 29-31.

України і низка законів, що стосуються регулювання земельних відносин. Одночасно, до адміністративного права належать нор­ми ЗК України, якими визначаються повноваження вищих, цен­тральних і місцевих органів виконавчої влади у галузі земельних відносин. При цьому норми, якими регулюється діяльність ор­ганів виконавчої влади всіх рівней у галузі земельних відносин, стосуються і земельного права. Норми ЗК України, якими визна­чаються повноваження органів місцевого самоврядування в га­лузі земельних відносин, належать до норм права місцевого са­моврядування, а норми Закону України «Про місцеве самовря­дування», якими регулюються земельні відносини, належать також до земельного права на засадах «подвійної прописки».

Особливості комплексного підходу до регулювання земельних відносин стосуються також норм цивільного права. Так, до цивільного права належать відносини і норми земельного права, якими регулюються цивільні відносини, зокрема: договори купівлі-продажу земельних ділянок, їх міни, дарування, успад­кування, сервітут, право власності на земельні ділянки громадян і юридичних осіб, застава земельних ділянок, способи захисту прав на земельні ділянки тощо. Одночасно у земельному праві застосовуються норми ЦК України щодо юридичних осіб при­ватного права та юридичних осіб публічного права, щодо права власності на земельну ділянку, захисту права власності, права користування чужою земельною ділянкою для сільськогоспо­дарських потреб, права користування чужою земельною ділян­кою для забудови, захисту права власності, норми зобов'я­зального права: про забезпечення виконання зобов'язання, га­рантію, заставу, про укладення, зміну і розірвання договору, зокрема про договори купівлі-продажу, дарування, міни, ренти, комерційної концесії тощо.

Правила «подвійної прописки» норм стосуються норм ЗК України у частині правового режиму земель лісогосподарського призначення у лісовому праві і норм Лісового кодексу України (далі — ЛК України) в частині використання земель лісогоспо­дарського призначення у земельному праві. Такі ж правила сто­суються норм ЗК України і Водного кодексу України (далі — ВК України) та ін.

Застосування норм ЗК України у цивільному праві і норм ЦК України у земельному праві свідчить про те, що земельне право містить у собі норми як публічного, так і приватного права, тоді як застосування норм ЗК України у цивільних правовідносинах не дає підстав для віднесення цивільного права до комплексної галузі.

З розвитком інвестиційної та інноваційної діяльності сфера за­стосування норм приватного права буде розширюватися, а норм публічного права — звужуватися. Водночас у відносинах, що ре­гулюються публічним правом, буде збільшуватися практика за­стосування норм приватного права, що сприятиме підвищенню ефективності розподілу, використання та охорони земель.

Наведене вище дає підстави визначити земельні правовідно­сини як суспільні відносини між органами державної влади та органами місцевого самоврядування, організаціями і громадяна­ми, а також організаціями і громадянами між собою щодо роз­поділу, використання та охорони земель, які регулюються нор­мами земельного права та іншими суміжними з ним галузями права в комплексі.

Земельні правовідносини, як й інші правовідносини, склада­ються з таких елементів:

1) норма права, якою регулюються ті чи інші земельні відносини;

2) суб'єкти земельного права, тобто учасники земельних відносин;

3) об'єкти земельного права — це індивідуально-визначена земельна ділянка, щодо якої виникають земельні правовідносини. У сфері державного управління об'єктом правовідносин можуть бути землі як узагальнюючий об'єкт, тобто земельний фонд у цілому чи його складові в межах держави, територіальних громад, окремих земельних ділянок.

Змістом будь-яких правовідносин, зокрема земельних, є суб'єктивні права та обов'язки учасників цих відносин. Суб'єк­тивне право — це можливість учасника (суб'єкта) земельного правовідношення поводити себе у взаємостосунках з іншими учасниками (суб'єктами) земельних правовідносин у порядку і за правилами, встановленими нормами земельного права. Суб'єкт земельного правовідношення наділений правом не тільки здійснювати дії, передбачені законом, а й вимагати від зобов'язаної особи виконати певні дії. Отже, суб'єктивному пра­ву одного суб'єкта земельних правовідносин кореспондує суб'єктивний обов'язок іншого суб'єкта права.

Суб'єктивний обов'язок учасника земельних правовідно­син— це міра належної поведінки зобов'язаного учасника пра-вовідношення. Він може полягати у здійсненні тих чи інших ак­тивних дій — у галузі земельних відносин — передати продану земельну ділянку покупцеві та одержати від нього узгоджену плату, так і в пасивних діях, коли зобов'язана особа (сторона) по­винна утриматися від здійснення тих чи інших дій.

Так, власник земельної ділянки не може заборонити дорож­но-будівельній організації прокладати автомобільну трасу на зе­мельній ділянці, якщо є рішення суду про викуп цієї ділянки у власника і передання її у користування автодорожній ор­ганізації за умови, що ця організація виконала рішення суду про сплату грошей за викуплену ділянку.

Основні права та обов'язки учасників земельних правовідно­син, які складають зміст цих правовідносин, визначаються цільовим призначенням земельної ділянки та завданнями, пра­вовим режимом її використання та особливостями правового ре­гулювання земельних відносин щодо конкретної земельної ділянки в межах земель відповідної категорії.
2. Земельно-правові норми

Земельно-правова норма є одним із різновидів правових норм, якими регулюються земельні відносини щодо набуття, викори­стання, припинення прав на земельну ділянку та охорони зе­мель. Земельно-правові норми містяться в ЗК України, земель­них законах, а також указах Президента України, постановах й розпорядженнях Кабінету Міністрів України, актах централь­них і місцевих органів виконавчої влади, а також рішеннях ор­ганів місцевого самоврядування, які в сукупності складають сис­тему земельного права. За період незалежності України 13 бе­резня 1992 р. був прийнятий Земельний кодекс, чинний у редакції від 25 жовтня 2001 р., зі змінами і доповненнями. На реалізацію норм ЗК України були прийняті закони України: «Про землеустрій» від 22 травня 2003 р., «Про оренду землі» від б жовтня 1998 р. зі змінами і доповненнями, «Про розмежування земель державної та комунальної власності» від 5 лютого 2004 р., «Про охорону земель» від 19 червня 2003 р., «Про оцінку земель» від 11 грудня 2003 р., «Про порядок виділення в натурі (на місце­вості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» від 5 червня 2003 р. та ін.

Указом Президента України від ЗО травня 2001 р. були схва­лені Основні напрями земельної реформи в Україні на 2001-2005 рр. Були прийняті укази Президента України: «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» від 8 серп­ня 1995 р., «Про захист прав власників земельних часток (паїв)» від 21 квітня 1995 р. та ін. Норми земельного права закладені в по­становах Кабінету Міністрів України: «Про затвердження По­рядку державної реєстрації договорів оренди землі» від 25 груд­ня 1998 р. № 2073, «Про затвердження форми державного акта на земельну ділянку та державного акта на право постійного ко­ристування земельною ділянкою» від 2 квітня 2002 р. № 449; «Про затвердження Положення про технічний паспорт земель­ної ділянки, яка виставляється на земельні торги» від 16 травня 2002 р. № 648.

Серед норм-центральних органів виконавчої влади варто на­звати нормативні акти Державного комітету України по зе­мельних ресурсах (Держкомзему України): Інструкція про по­рядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі, затверджена наказом Держкомзему від 4 травня 1999 р. № 43; Рекомендації щодо визначення вартості землевпорядних робіт при реформуванні колективних сільськогосподарських підпри­ємств, затверджені наказом Держкомзему від ЗО грудня 1999 р. № 130, Інструкція про загальні вимоги до оформлення тех­нічного паспорта земельної ділянки, яка виставляється на зе­мельні торги, затверджені наказом Держкомзему від 10 липня 2002 р.№ 114.

Джерелом земельного права також є деякі нормативні акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, зареєстровані Міністерством юстиції України: Порядок розпо­ділу та використання майна реорганізованих сільськогосподар­ських підприємств, затверджений наказом Міністерства аграр­ної політики України від 14 березня 2001 р. № 62 тощо.

У статті 5 ЗК України зазначено, що земельне законодавство базується на таких принципах:

а) поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу й основного засобу виробництва;

б) забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад і держави;

в) невтручання держави у здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землями, крім випадків, передбачених законом;

г) забезпечення раціонального використання та охорони земель;

ґ) забезпечення гарантій прав на землю;

д) пріоритет вимог екологічної безпеки.

За своїм функціональним призначенням земельні правові норми можуть бути імперативними, тобто такими, що встанов­люють обов'язок здійснювати ті чи інші активні дії. Так, іноземні громадяни, а також особи без громадянства, які одержали зе­мельну ділянку сільськогосподарського призначення у спадщи­ну, зобов'язані протягом року відчужити її (ст. 81 ч. 4 ЗК України).

Заборонні норми зобов'язують не вчиняти дій, заборонених цією нормою. На відміну від зобов'язальної (імперативної) нор­ми, яка вимагає активних дій, заборонні норми приписують утримуватися від учинення дій, які закон вважає небажаними. Так, ст. 103 ЗК України забороняє порушувати права інших власників, землекористувачів, зокрема орендарів.

Уповноважувальні (дозвільні) норми надають учасникам зе­мельних відносин можливість здійснювати певні дії, визначені в певній нормі. Так, учасники земельних правовідносин мають право використовувати земельні ділянки житлової та громад­ської забудови для будівництва та обслуговування житлового бу­динку відповідно до містобудівної документації з дотриманням державних стандартів і норм, регіональних та місцевих правил забудови (ст. 39 ЗК України). За функціональним призначенням земельні правовідносини можуть бути регулятивними і правоохо­ронними. Регулятивні правовідносини — це такі правовідносини, які виражаються у здійсненні учасниками певних відносин пози­тивних дій. Це звичайні відносини, які найбільшою мірою вини­кають і здійснюються на практиці. Так, до регулятивних право­відносин належать, наприклад, відносини щодо використання фермерськими господарствами земельних ділянок для вироб­ництва товарної сільськогосподарської продукції на землях сільськогосподарського призначення.

Правоохоронні земельні відносини, на відміну від регулятив­них, викликані відхиленням учасників земельних правовідносин від норми закону. Такі відхилення мають місце здебільшого у разі вчинення учасником правовідносин порушення земельного законодавства. Перелік таких порушень визначено у ст. 211 ЗК України. Це:

а) укладення угод із порушенням законодавства;

б) самовільне зайняття земельних ділянок;

в) невиконання вимог щодо використання за цільовим призначенням та ін.

Правоохоронні земельні відносини виникають тоді, коли насту­пає необхідність юридичного впливу на порушника земельного за­конодавства. Правоохоронні відносини можуть мати місце і за від­сутності правопорушення, коли є загроза його настання. Наприк­лад, власник земельної ділянки має намір розпочати будівництво будинку з відхиленням від містобудівної документації та з пору­шенням земельних стандартів. У таких випадках з боку земле­впорядної служби, яка здійснює контроль за використанням та охороною земель, вживаються попереджувальні (охоронні) заходи, щоб не допустити правопорушення, яке мало відбутися.

Земельні правопорушення можуть бути матеріальні — на під­ставі норм матеріального права, і процесуальні — на підставі процесуальних норм. До матеріальних земельних правових норм належать ті, якими встановлюються відповідні права та обов'язки учасників земельних правовідносин. Це, наприклад, право на отримання громадянином земельної ділянки у влас­ність у разі приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні (ст. 118 ЗК України), або обов'язок власника земельної ділянки не порушувати прав власників суміжних зе­мельних ділянок та землекористувачів (ст. 91 ЗК України).

Процесуальними нормами встановлюється порядок набуття чи припинення права власності на земельну ділянку, процедура розгляду земельних спорів, порядок оскарження рішень органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, у разі коли учасник земельних правовідносин не погоджується з таки­ми рішеннями.


З. Класифікація і види земельних правовідносин

З огляду на відмінність природних властивостей землі, її різне господарське, природоохоронне, територіальне чи соціаль­не використання виникають різноманітні земельні правовідно­сини. З метою забезпечення найбільш оптимальної побудови системи права і системи законодавства, організаційної структу­ри викладення актів земельного законодавства виникає не­обхідність класифікації земельних правовідносин.

В основу класифікації земельних відносин, що регулюються ЗК України та іншими нормативно-правовими актами у галузі зе­мельних відносин, покладені завдання земельного законодавства щодо регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних гро­мад та держави, раціонального використання та охорони земель.

Структурно ЗК України складається із 10 розділів з яких у розділі І викладена загальна частина, розділі IX — прикінцеві по­ложення, розділі X — перехідні положення. У кожному розділі вміщена певна кількість глав залежно від предмета регулювання певних видів земельних відносин.

У розділі І відтворена конституційна норма про те, що земля є основним національним багатством, яка перебуває під особливою охороною держави і право власності на яку гарантується, викла­дені принципи земельного законодавства, відповідно до яких формуються земельні правовідносини. У цьому розділі визна­чені повноваження Верховної Ради України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим та органів місцевого самовряду­вання, а також органів виконавчої влади у галузі земельних відносин.

У розділі II визначається склад, цільове призначення земель України та поділ їх на категорії. За основним цільовим призна­ченням землі України поділяються на такі категорії:

а) землі сільськогосподарського призначення;

б) землі житлової та громадської забудови;

в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення;

г) землі оздоровчого призначення;

ґ) землі рекреаційного призначення;

д) землі історико-культурного призначення;

е) землі лісогосподарського призначення;
є) землі водного фонду;

ж) землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Передбачено, що земельні ділянки кожної категорії земель, які не надані у власність або користування громадян чи юридич­них осіб, можуть перебувати у запасі.

У цьому ж розділі визначено правовий режим земель кожної категорії, у нормах яких відтворені особливості і специфіка пра­вового регулювання земельних відносин та особливості земель­них правовідносин з урахуванням цільового призначення, по­рядку й умов використання та охорони земель.

Зміст земельних правовідносин, обсяг прав та обов'язків їх учасників залежить від цільового призначення земель. Якщо власники земель сільськогосподарського призначення зобов'я­зані виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, то землекористувачі земель автомобільного транспорту зобов'я­зані використовувати такі землі для створення автомагістралі для перевезення вантажів і пасажирів, а на землях лісогоспо­дарського призначення земельні правовідносини спрямовані на вирощування, догляд і збереження лісового фонду, на створення лісогосподарських підприємств, для раціонального використан­ня лісових ресурсів.

В інших розділах ЗК України визначаються права власності та постійного і тимчасового користування земельними ділянками, набуття і реалізації права на земельну ділянку, гарантії, захист прав на землю, порядок використання та охорони земель. У само­стійному розділі врегульовані відносини щодо управління в галузі використання охорони земель. Спеціальний розділ присвячений земельним правовідносинам, якими визначається юридична від­повідальність за порушення земельного законодавства.

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   42


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка