Hah україни В. І. Семчик, П, Ф, Кулинич



Сторінка7/42
Дата конвертації05.03.2017
Розмір7.91 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   42

3 За останній період було надруковано ряд наукових праць, які стосують­ся розвитку земельного законодавства, земельної реформи і системи зе­мельного права. Див.: Кулинич П. Ф. Ринкова реформа і структурна пере­будова земельного законодавства України // Правова система України: теорія і практика. Тези доповідей і наукових повідомлень науково-практичної конференції (7-8 жовтня). К, 1993. — С. 301-303; Сем-чик В. І. Про концепцію правового забезпечення земельної реформи в Україні // Проблемы земельной реформы в Украине: Материалы науч­но-практической конференции (27-28 октября). — К.: СОПС Украины, 1994. — С. 17-18; Семчик В. І. Земельний пай: законодавство і практи­ка// Закон і бізнес. — 1995. — № 4;

Андрейцев В. И. Земельная реформа: Приватизация. Экология. Право. — К: УЭАН, 1997. — 292 с; Носгк В. В. Конституційно-правові засади формування ринку землі // Землевпо­рядний вісник. —1997. — №1. — С.13; Семчик В. І. Правові аспекти паю­вання земель // Аграрне законодавство України: проблеми ефектив­ності / За ред. В. І. Семчика. К, 1998. — С. 66-107;

Вівчаренко О. А. Право власності на землю в Україні (актуальні проблеми) / Наук. ред.

Проблемами розвитку науки земельного права в незалежній Україні займаються науковці Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого, Одеської державної юридич­ної академії, Львівського державного університету імені Івана Франка, інших наукових та навчальних закладів3.

Вітчизняними науковцями розроблена сучасна система зе­мельного права України, сформульовані такі його правові інсти­тути: земельної реформи і приватизації земель; права власності на землю; права користування землею; плати за землю; держав­ного регулювання земельних відносин та управління в галузі ви­користання та охорони земель; передачі і придбання земельних ділянок у власність; надання земель у користування; вилучення і викупу земель; правового регулювання використання земель сільськогосподарського призначення, населених пунктів, про­мисловості, транспорту, зв'язку, оборони, іншого призначення; природно-заповідного, іншого природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного, історико-культурного призначення, лісового фонду, водного фонду, земель запасу; правової охорони земель; відшкодування збитків, втрат сільськогосподарського і лісогос­подарського виробництва, контролю і моніторингу; державного земельного кадастру, землеустрою, відповідальності за пору­шення земельного законодавства.

Центральним інститутом земельного права України є право власності на землю, — вважає В. І. Андрейцев. Значну увагу він приділяє питанням земельної реформи і вдосконалення земель­ного законодавства1, які повинні стати основою подальшого роз­витку земельного права.


В. Л. Мунтян. Івано-Франківськ, 1998. —179 с; Кулииич П. Ф. Правові проблеми земельної реформи в Україні // Правова держава. К., 1998. — Вип. IX. С. 222-231; Шульга М. В. Актуальные правовые про­блемы земельных отношений в современных условиях. — Харьков: Кон-сум, 1998 та ін.

Андрейцев В. І. Проблеми реформування юридичної освіти в Україні // Право України. — 1998. — № 12. — С. 14-23.

Інтенсивно розвивається наука земельного права. Вона при­вертає все більшу увагу юридичних навчальних закладів. Про­тягом десяти років в юридичних вузах як навчальна дисципліна викладалося земельно-кооперативне право. Починаючи з 1938/1939 навчального року земельне право і колгоспне право викладаються як самостійні дисципліни за окремими програма­ми і підручниками. У 1940 р. було видано підручник з земельного права для юридичних вищих навчальних закладів. Друге видан­ня підручника було здійснено в 1949 р. Проте і після цього в дея­ких вузах ще певний час земельне і колгоспне право вивчалися як одна навчальна дисципліна. У 1957 р. видано підручник В. К. Григор'єва, Б. В. Єрофєєва і М. С. Ліпецкера «Земельное и колхозное право»1. У 1959 р. українською мовою вийшов нав­чальний посібник П. Д. Індиченка «Основи земельного і колгосп­ного права»2. У 1958 р. в Ленінграді вийшов підручник «Земельне право» за редакцією М. Д. Казанцева, в якому були надруковані розділи з земельного права та окремо — з колгоспного права. У 1960 р. цей підручник було видано українською мовою за ре­дакцією українського вченого В. 3. Янчука3.

Видавалися підручники земельного права і в Україні. Профе­сор П. Д. Індиченко видав підручник «Радянське земельне пра­во» у 1971 р4. У 1981 р. підручник «Советское земельное право» за редакцією В. С. Шелестова вийшов у Харкові5.




Григорьев В. К., Ерофеев Б. В., Липецкер М. С. Земельное и колхозное пра­во. М., 195 7. — 171с. Див. також: Полянская Г. Н., Рускол А. А. Советское земельное право: Учебник. — М.: Госюриздат., 1951. — 248 с;

Земельное право / Под общ. ред. Г. А. Аксененка. — М.: Юрид. лит-ра, 1969 та ін. Індиченко П. Д. Основи земельного і колгоспного права: Посіб. для вик­лад, сер. шкіл. — К: Радянська школа, 1959. — 93 с.

Земельне право / За ред. М. Д. Казанцева. — Українське видання / За ред. В. 3. Янчука. — К.: Вид-во Київського ун-ту, 1960. — 302 с.

Індиченко П. Д. Радянське земельне право. — К.: Вища школа, 1971. — 194 с.

5 Советское земельное право / Под ред. В. С. Шелестова. — X.: Вища шко­ла, изд-во при Харьк. ун-те, 1981. — 232 с.

6 Андрейцев В. І. Екологічне і земельне право України: Практикум для студ. юрид. вузів і ф-тів. — К.: Юрінком Інтер, 1998. — 272 с.

Ерофеев Б. В. Земельное право: Учебник. — М.: Новый юрист, 1998. — 544 с.

Після проголошення незалежності в Україні викладання кур­су «Земельного права» як навчальної дисципліни в юридичних і сільськогосподарських вищих навчальних закладах продов­жується. В навчальному процесі з українських видань викори­стовується навчальний посібник В. А. Андрейцева6, а з росій­ських — підручник Б. В. Єрофєєва7. Використовуються також публікації з окремих питань земельного права (розділи у моно­графіях і наукові статті в юридичних журналах).

З першого дня формування української правової системи курс земельного права як навчальної дисципліни викладається в усіх державних юридичних академіях та інститутах, на юридич­них факультетах університетів, а також в багатьох економічних і сільськогосподарських вищих навчальних закладах.

Невеликий історичний період розвитку української юридичної науки свідчить, що галузь земельного права посідає чільне і стабільне місце у правовій системі, має ґрунтовну законодавчу і науково-теоретичну базу, широко застосовується на практиці.

• РОЗДІЛ з

ДЖЕРЕЛА ЗЕМЕЛЬНОГО ПРАВА 1. Поняття і види джерел земельного права

Поняття джерел земельного права. В юриспруденції термін «джерела права» прийнято розглядати у двох аспектах: мате­ріальному та формально-юридичному. В матеріальному аспекті під джерелами права розуміють соціально-економічні умови життя суспільства, які детермінують правотворчу діяльність ор­ганів державної (публічної) влади та обумовлюють її резуль­тат— зміст права як регулятора суспільних відносин. У фор­мально-юридичному значенні термін «джерела права» означає способи та форми правотворчої діяльності органів публічної вла­ди, результатом якої є правові акти, що містять правові норми.

Право як регулятор суспільних відносин перш за все є сукуп­ністю правових норм, якими встановлюються та вводяться в дію правила поведінки людини в суспільстві, що досягло державного рівня розвитку. Для забезпечення однозначного розуміння та за­стосування таких правил поведінки всіма членами суспільства (громадянами) їх зміст має бути чітко визначеним. Фіксація пра­вил поведінки відбувається у процесі формування «носіїв» за­гальновизнаних правил поведінки членів суспільства — джерел права.

У науці земельного права джерела права вивчаються в фор­мально-юридичному значенні. Отже, джерелами права визна­ється зовнішня форма вираження загальновизнаних правил по­ведінки, які є обов'язковими для дотримання, виконання та сліду­вання всіма особами, що мають юридичний зв'язок із державою (громадянство) чи перебувають на її суверенній території.

Як свідчить історія права, воно знаходить своє об'єктивне, зовнішнє вираження в різних джерелах. Зокрема, до джерел права належать: правовий звичай, судовий прецедент та закон (нормативно-правовий акт). Правовий звичай є характерним, найпоширенішим, а то й єдиним джерелом права на ранніх ета­пах розвитку держави. З переходом суспільства, організованого в державу, до більш розвинених соціально-економічних фор­мацій роль звичаєвого права починає знижуватися, поступаю-чись місцем писаним джерелам права - судовим прецедентам та нормативно-правовим актам.

В Україні прийняті та діють велика кількість норматив­но-правових актів, які регулюють суспільні земельні відносини і які у своїй сукупності складають земельне право як самостійну галузь українського права1. Наявність відповідних джерел зе­мельного права, тобто нормативно-правових актів, що регулю­ють ті чи інші суспільні земельні відносини, є важливою перед­умовою існування відповідної самостійної галузі права земель­ного права України. Отже, джерелами земельного права є прийняті уповноваженими державою органами влади норма­тивно-правові акти, які містять правові норми, що регулюють суспільні земельні відносини відповідно до земельної політики держави.




Див., наприклад: Екологія і закон: Екологічне законодавство України: У 2-х кн./ Відп. ред. В. І. Андрейцев. — К: Юрінком Інтер, 1997.

Класифікація джерел земельного права. Нормативно-пра­вові акти як джерела земельного права України не є однорідни­ми, їх структура відображає складність, структуровану ієрар-хічність органів влади та правової системи країни в цілому і охоплює правові акти різної юридичної сили та правової спе­ціалізації. Відображаючи структуру державної (публічної) влади, правовий статус і компетенцію органів влади, що вида­ють нормативно-правові акти, а також характер самих актів, нормативно-правові акти як джерела земельного права знахо­дяться між собою в суворій ієрархічній підпорядкованості.

За питомою вагою земельно-правових норм у нормативно-правових актах, що регулюють суспільні земельні відносини, їх можна розподілити на дві групи. До першої групи належать нор­мативно-правові акти, всі або переважна більшість норм яких спрямована на регулювання тих чи інших земельних відносин. Такі нормативно-правові акти називаються спеціалізованими. Прикладом спеціалізованих актів є ЗК України1, Закон України «Про землеустрій» від 22 травня 2003 р.2 тощо. Спеціалізовані зе­мельні нормативно-правові акти становлять значну частину джерел земельного права України.

Разом із тим, у дійсності земельні відносини досить тісно пе­реплітаються з іншими видами суспільних відносин. Такі реалії знайшли відображення і в законодавчій техніці. Тому суспільні земельні відносини регулюються й нормативно-правовими акта­ми, основне призначення яких полягає в регулюванні інших суспільних відносин (цивільних, господарських, екологічних, адміністративних тощо) і які містять окремі правові норми, при­свячені регулюванню певних земельних відносин. Саме ці акти складають другу групу. Так, до актів цієї групи належать закони України «Про основи містобудування» від 16 листопада 1992 р.3, «Про колективне сільськогосподарське підприємство» від 14 лю­того 1992 р.4, «Про фермерське господарство» від 19 червня 2003 р. та ін. Поява зазначених нормативно-правових актів є відображенням об'єктивного процесу екологізації земельного за­конодавства України та наповнення його господарським змістом.


1 Офіційний вісник України. — 2001. — № 46. — Ст. 2038.



2 Офіційний вісник України. — 2003. — № 25. — Ст. 1178.

3 ВВР. —1992. — №52. — Ст. 683.

4 ВВР. - 1992. — №20. — Ст. 272.

Важливою особливістю земельного права України є наявність кодифікованого систематизуючого законодавчого акта — ЗК Ук­раїни. Його головне завдання полягає у встановленні висхідних, принципових положень правового регулювання відносин у га­лузі охорони, використання і відтворення земельних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки, запобігання і ліквідації нега­тивного впливу господарської та іншої діяльності на земельний фонд, збереження родючості ґрунтів, ландшафтів та інших при­родних комплексів, унікальних територій та природних об'єктів, пов'язаних з історико-культурною спадщиною.

За юридичною силою джерела земельного права поділяються також на закони та підзаконні акти. В основу такого розподілу по­кладена юридична сила нормативних актів. Маючи найвищу юри­дичну силу, закони посідають головне становище в ієрархічній структурі земельного та інших галузей законодавства, а всі інші нормативні акти видаються на основі, в розвиток й у виконання вимог законів, через що називаються підзаконними актами.

Верховенство законів в ієрархічній структурі законодавства України означає, що:


  1. всі інші правові акти повинні виходити із законів і не супе­речити їм; у випадку розходження закону і підзаконного акта пріоритет мають норми закону;

  2. закони приймаються, як правило, вищим законодавчим ор­ганом держави — Верховною Радою України — і не підлягають затвердженню будь-яким іншим органом держави;

  3. ніхто не має права змінити чи відмінити закон, крім органу, який затвердив його.

Слід зазначити, що законодавчій практиці України відомі й інші, крім законів, нормативно-правові акти, що мають силу за­кону. Річ у тім, що в 1992 р. з метою оперативного рішення пи­тань, пов'язаних із проведенням ринкової реформи, Верховна Рада України тимчасово делегувала ряд своїх повноважень у сфері законодавства Кабінету Міністрів України. Зокрема, згідно із Законом України «Про тимчасове делегування Кабінету Міністрів України повноважень видавати декрети у сфері зако­нодавчого регулювання» від 18 листопада 1992 р.1 здійснення ре­гулювання взаємин у галузі раціонального використання при­родних ресурсів й охорони навколишнього середовища тимчасо­во (на 6 місяців) було передано Верховною Радою Кабінету Міністрів України.


1 ВВР. — 1993. — №2. — Ст. 6.



Отже, в період з 15 грудня 1992 р. по 15 травня 1993 р. Кабінет Міністрів України був наділений повноваженнями видавати нормативно-правові акти у формі декретів, які мали силу закону.

Протягом зазначеного періоду Кабінет Міністрів України прий­няв цілий ряд декретів. Деякі з них стали джерелами земельного права. Так, наприклад, 26 грудня 1992 р. був прийнятий Декрет «Про приватизацію земельних ділянок»1. Проте регулювання суспільних відносин декретами, що мають силу закону, — це ви­няток із загального правила.

Прийняті упродовж зазначеного періоду декрети Кабінету Міністрів України є обов'язковими для виконання на всій тери­торії України. Ними не тільки вводилися в дію нові правила по­ведінки, але й була призупинена в цілому або в окремих частинах дія низки законодавчих актів, прийнятих Верховною Радою України, зокрема, ряд статей ЗК України. Після припинення повноважень Кабінету Міністрів України щодо видання декретів останні можуть бути змінені чи відмінені тільки законом, прий­нятим Верховною Радою України.

За суб'єктом видання земельно-правових актів як джерел земельного права вони поділяються також на акти органів законодавчої й виконавчої влади, органів місцевого самовряду­вання, а також інші джерела земельного права. Верховна Рада України як єдиний орган законодавчої влади приймає, крім за­конів, нормативно-правові акти у формі постанови.

Як правило, постановами уточнювалися строки й порядок введення в дію законів. Однак, ряд постанов Верховної Ради України мають характер самостійного нормативно-правового акта та є джерелом земельного права. До таких постанов нале­жать, наприклад, Постанова Верховної Ради України від 18 грудня 1990 р. «Про земельну реформу»2 та Постанова Верховної Ради «Про прискорення земельної реформи та прива­тизації землі» від 13 березня 1992 р.


1 ВВР. — 1993. — №10. — Ст. 79.



2 ВВР. — 1992. — № 52. — Ст. 686.

Значна роль у галузі правотворчості належить Президенту України. В межах своєї компетенції і на основі Конституції та зако­нів України він приймає нормативні укази й розпорядження (зок­рема з питань регулювання земельних відносин). Президент Ук­раїни фактично виступає організатором реформування відносин землекористування. Так, 10 листопада 1994 р. Президентом Украї­ни прийнято Указ «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва»1, яким регламентуються відносини у сфері паювання земель сіль­ськогосподарського призначення, що передані у колективну влас­ність. Паювання сільськогосподарських земель є одним із пріори­тетних напрямів державної політики в сфері реформування відносин власності на землю в сільському господарстві України.

Кабінет Міністрів України на основі й на виконання Консти­туції та законів, указів і розпоряджень Президента України видає постанови й розпорядження, які є обов'язковими для вико­нання всіма підприємствами, установами, організаціями, поса­довими особами та громадянами. Так, Кабінетом Міністрів України прийнято постанову «Про порядок визначення й відшкодування збитків власникам землі й землекористувачам» від 19 квітня 1993 р.2

Прийняті закони з питань регулювання земельних відносин у багатьох випадках містять прямі вказівки Кабінету Міністрів України щодо прийняття відповідних нормативно-правових актів. Це підвищує роль урядових постанов. Наприклад, вико­нуючи пряме розпорядження ст. 126 ЗК України, Кабінет Міністрів постановою від 2 квітня 2002 р. затвердив форми дер­жавного акта на право власності на земельну ділянку та держав­ного акта на право постійного користування землею.

Джерелами земельного права виступають також акти відпо­відних міністерств, державних комітетів, відомств, органів гос­подарського управління й контролю, на які законодавством по­кладено функції організації раціонального землекористування, а також охорони земельних ресурсів. До таких органів належать Державний комітет України по земельних ресурсах, Державне агентство земельних ресурсів України, Міністерство охорони навколишнього природного середовища України, Державний комітет лісового господарства України та інші відомства.




1Урядовий кур'єр. — 1994. — 15 листоп.

2 ЗП України. — 1993. — № Ю. — Ст. 284.

Відомчі підзаконні акти нормативного характеру видаються, як правило, з питань, віднесених до компетенції відомства, але нерідко мають міжвідомчий характер. Найчастіше вони імену­ються постановами, наказами, інструкціями тощо. Наприклад, наказом Держкомзему України від 4 січня 2005 р. № 1 затвер­джений Порядок видачі та анулювання дозволів на зняття та пе­ренесення ґрунтового покриву (родючого шару ґрунту) земель­них ділянок. Цей наказ має міжвідомчий характер, оскільки рег­ламентує порядок видачі та анулювання дозволів на зняття та перенесення ґрунтового покриву земель, що знаходяться як у користуванні підприємств, установ і організацій інших відомств, так і у власності чи користуванні недержавних юридичних осіб, а також громадян.

Нерідко такого роду нормативно-правові акти приймаються зазначеними відомствами спільно. Саме так було затверджене 5 квітня 1996 р. спільним наказом Держкомзему України, Держ-коммістобудування України, Держжитлокомунгоспу України та Фонду державного майна України1' Положення про порядок встановлення та закріплення меж прибудинкових територій існуючого житлового фонду та надання у спільне користування або спільну сумісну власність земельних ділянок для спору­дження житлових будинків.



Органи місцевого самоврядування та місцеві органи вико­навчої влади приймають нормативні рішення й розпорядження, які не повинні суперечити чинному законодавству. Прийняті на­званими органами акти, в яких вміщуються норми про раціо­нальне використання та охорону земель, є обов'язковими для ви­конання усіма суб'єктами на підпорядкованій цим органам тери­торії. Так, згідно зі ст. 144 Конституції України органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території. Повноваження органів місцевого самовря­дування у сфері використання та охорони земель визначені За­коном України «Про місцеве самоврядування в Україні» від


1 Земельні відносини в Україні. Законодавчі акти і нормативні докумен­ти.—К, 1998. —С. 638-645.

21 травня 1997 р.1 Так, згідно зі ст. 26 Закону Ради як органи місцевого самоврядування мають право приймати рішення про організацію територій і об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення та інших територій, що підлягають особливій охороні, вирішувати питання регулювання земельних відносин, затверджувати ставки земельного податку тощо.

За дією в часі нормативно-правові акти як джерела земельно­го права поділяються на чинні та такі, що були чинними протягом певного періоду часу раніше, але втратили чинність. До останніх належать нормативно-правові акти, які регулювали земельні відносини не в давні часи, а в період новітньої історії, як правило, протягом останніх 10-30 років. Справа в тому, що значна частина земельних ділянок у нашій країні виникли як окремі об'єкти зе­мельних прав, тобто були надані у користування або у власність, задовго до прийняття чинного ЗК України і мають тривалу пра­вову історію. Певна частина таких земельних ділянок неоднора­зово змінювала своїх користувачів та власників, а також кате­горійну належність та інші елементи їх правового режиму. Відповідно на практиці досить часто виникають спори щодо прав на земельну ділянку, які виникли під час дії одного чи більше нормативно-правових актів, що послідовно втратили чинність, а спір має вирішуватися в цей час. Оскільки зміст прав на відпо­відні земельні ділянки визначався нормативно-правовими акта­ми, що діяли раніше, то без їх використання неможливо ви­рішити земельний спір. У таких випадках суди та інші органи, які компетентні розглядати земельні спори, застосовують при їх розв'язанні не тільки чинні нормативно-правові акти, а й такі, що втратили чинність.


2. Конституція України як джерело земельного права


1 ВВР. — 1997. — №24. — Ст. 170.



Фундамент земельного законодавства складають закони, прийняті Верховною Радою України. Закони є основним джере­лом земельного права України. Серед законів, що регулюють зе­мельні відносини, особливе місце належить Конституції Украї­ни, яка була прийнята 28 червня 1996 р. Будучи Основним Зако­ном країни, вона є нормативно-правовим актом, що має найвищу юридичну силу і, відповідно, є основним джерелом усіх галузей права України, зокрема й земельного.

В Конституції України урегульовані лише найважливіші суспільні земельні відносини. Зокрема, у ст. 13 визначено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ре­сурси, які знаходяться в межах території України, природні ре­сурси її континентального шельфу, виключної (морської) еко­номічної зони є об'єктами права власності Українського народу. У статті 14 Конституції України зазначено, що право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою. А статтею 142 Основного Закону встанов­лено, що земля може знаходитися також у власності тери­торіальних громад сіл, селищ, міст і районів у містах. Отже, Кон­ституцією в Україні встановлені дві форми земельної власності, а саме: публічна (суспільна) власність, яка охоплює державну і комунальну власність, та приватна власність, яка охоплює власність фізичних осіб і власність недержавних юридичних осіб.

Крім того, відповідно до ст. 14 Конституції України земля про­голошена основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Нарешті, ст. 92 Конституції Ук­раїни передбачає, що найбільш важливі екологічні, в тому числі й земельні, відносини, зокрема, засади використання природних ресурсів, виключної (морської) економічної зони, континенталь­ного шельфу, а також відносини екологічної безпеки, повинні ре­гулюватися виключно законами. Зазначені конституційні норми є висхідними положеннями для прийняття відповідного земель­ного законодавства з конкретних питань.

Ряд норм Конституції України визначають основи діяльності і компетенцію різних державних органів та посадових осіб у га­лузі організації раціонального використання, відтворення при­родних ресурсів й охорони навколишнього природного середови­ща. Відповідно до Конституції України Президент України є га­рантом державного суверенітету, територіальної цілісності країни, виконання вимог Конституції України, прав і свобод лю­дини і громадянина, в тому числі їх земельних прав і свобод (ст. 102). На основі та на виконання Конституції і законів України він видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до вико­нання на всій території України (ст. 106).

Конституцією України також встановлено, що Кабінет Міністрів України вирішує питання державного управління на основі Конституції, законів України, актів Президента України. На Кабінет Міністрів України, зокрема, покладено забезпечення проведення політики у сфері охорони природи, екологічної без­пеки та природокористування, що включає й сферу використан­ня земель (ст. 116).

Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Сева­стополі здійснюють місцеві державні адміністрації. Згідно зі ст. 119 Конституції України вони забезпечують на своїй тери­торії виконання Конституції та законів України, актів Прези­дента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади, зокрема, вони забезпечують додержання прав і свобод громадян, в тому числі й екологічних та земель­них, а також виконання державних і регіональних програм охо­рони довкілля.

Стаття 14 Конституції визначає, що право власності на землю набувається та реалізується виключно відповідно до закону, закріпивши пріоритет закону у цій сфері земельних відносин.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   42


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка