Hah україни В. І. Семчик, П, Ф, Кулинич



Сторінка6/42
Дата конвертації05.03.2017
Розмір7.91 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   42

1 Корольков А. И. Опыт кодификации земельного законодательства в СССР // Вопросы кодификации советского права. — Вып. 1. — Л.: Изд-во ЛГУ, 1957. — С. 77-89.

Індиченко П. Д. Радянське земельне право. — К.: Вища школа, 1971. —

Кодекс надав право земельним громадянам приймати будь-яку форму землекористування: товариську (артілі, комуни, ТСОЗи), общинну, дільничну, хутірську, змішану, але найбіль­ше заохочував колективну. Землекористувачі ставали власни­ками всього, що ними створювалося на земельній ділянці, — будівель, садів, посівів тощо. Кодекс визначав поняття і регла­ментував питання селянського двору, виходячи з принципу спільного землекористування і рівноправності всіх членів двору, зокрема й новонароджених, на майно двору. Встановлювалися норми, що обмежували куркульство, регламентували землевпо­рядкування, земельну реєстрацію, переселення і визначали правовий режим міських земель, земель спеціального призна­чення та земель державного запасу. Земельними громадами мог­ли бути і колгоспи (ст. 42), але за умови, що вони об'єднують не менш як 15 дорослих членів колгоспу. Земельна громада підко­рялася сільраді (статті 63-65), відповідала перед державою за правильне та доцільне використання земельних угідь (ст. 53) і вирішувала питання про порядок землекористування, переділ земель, сівозміни, землевпорядкування тощо. Земельним кодек­сом допускалася «трз'дова оренда» землі, але не більше ніж на 12 років (статті 27-37).

ЗК УСРР було затверджено постановою VII Всеукраїнського з'їзду Рад від 14 грудня 1922 р. Постанова закликала селянство перейти до поліпшених форм землекористування. Уряду було запропоновано надати всебічну допомогу всім починанням се­лянства в галузі землеустрою і в першу чергу тим селянам, які переходять на колективне землекористування. Цією постано­вою, як видно, уряд був зорієнтований на перехід до колективних форм господарювання на селі1. На розвиток виробничого коопе­рування в різних статутних формах, на організацію зразкових радгоспів були спрямовані постанови V Всеукраїнського з'їзду Рад «Про відбудову сільського господарства» від 5 березня 1921р. та «Про колективізацію сільськогосподарського вироб­ництва» від 6 березня 1921 р2.

З метою реалізації постанов V Всеукраїнського з'їзду Рад РНК УСРР 7 березня 1921 р. прийняла декрет «Про організацію робітничих факультетів», яким народному комісаріатові освіти було доручено організувати дворічні робітничі факультети з сільськогосподарськими відділеннями у Києві, Харкові, Одесі3. Однією з важливих дисциплін на цих факультетах було вивчен­ня земельного законодавства і землеустрою в УСРР.


1 33 УРСР. — Додатковий збірник за 1922. — Ст. 1.



2 33 УРСР.— 1921, — №3. — Ст. 95, 98.

3 33УРСР.—1921. —№4. —Ст. 120.

Важливим земельно-правовим актом зазначеного періоду стала постанова ВУЦВК і РНК УСРР від 18 липня 1928 р. про вилучення і відведення земель для державних і громадських потреб1. Ці та інші земельно-правові акти визначали націона­лізацію землі, перетворення її у державну власність, яка прого­лошувалася всенародним добром у межах Української СРР. Пе­релічені основоположні законодавчі акти про землю і заходи щодо підготовки кадрів для сільського господарства, як стверд­жує професор П. Д. Індиченко, послужили організаційно-право­вою базою для розвитку науки земельного права в Україні2.

Примітка. Наукові дослідження в галузі земельного права в ра­дянський період були зосереджені здебільшого в PociïJ. Певні здобутки в цій галузі мали також українські вчені4.


1 ЗУ УРСР. — 1928. — №21. — Ст. 184.



2 Індиченко П. Д. Радянське земельне право. К: Вища школа, 1971. — С. 24.

3 Аксененок Г. А. Земельные правоотношения в СССР. — M.: Госюриздат, 1958; Жариков С. Ю. Право сельскохозяйственного землепользова­ния.— М.: Юрид. лит-ра, 1969; Ерофеев Б. В. Основы теории земельного права. — М.: Юрид. лит-ра, 1971 та ін.

Індиченко П. Д. Земельне законодавство поміїцицько-буржуазної Росії (1861-1917). — К: Вид-во КДУ, 1959; Миронець І. М. Право землекори­стування колгоспів. Питання колгоспного права. К: Вид-во КДУ, 1960; Середа И. Е. Право приусадебного землепользования колхозного дво­ра.M.: Юрид. лит-ра, 1964; Мунтян В. Л. Правова охорона ґрунтів Української PCP. — К: Наукова думка, 1965; Мунтян В. Л. Правова охорона природи Української PCP. — К.: Вид-во КДУ, 1966; Янчук В. 3. Проблемы теории колхозного права. M.: Юрид. лит-ра, 1969; Греч­ко В. В. Правові питання вилучення земель для державних потреб // Радянське право. — 1970. — № 1; Титова H. І. «Земельний кодекс» чи «Кодекс законів про землю» // Радянське право. — 1970. — № 2; Коцю­ба О. П. Особисте замлекористування громадян. К.: Урожай, 1984; Шемшученко Ю. С. Правовые проблемы экологии. — К.: Наукова думка, 1989; Вовк Ю. А. Советское природоресурсовое право и правовая охрана окружающей среды. Общая часть. — Харьков: Вища школа, 1986; Ян­чук В. В. Правова охорона земель сільськогосподарського призначен­ня.— К., 1987; Кулинич П. Ф. Рациональное использование мелиориро­ванных земель (вопросы правового обеспечения). — К., 1987 та ін. 5 СЗ СССР. — 1927. — № 15.— Ст. 161.

Постановою ЦВК і РНК СРСР «Про колективні господарства» від 16 березня 1927 р. було проголошено про закінчення земле­устрою на колгоспник землях, про передачу колгоспам у кори­стування землі із державного фонду, про надання їм пільг5. Ці правила стосувалися земель усіх союзних республік. Союз­ний земельний закон «Загальні засади землекористування і зем­леустрою» від 15 грудня 1928 р. встановлював, що правом виключної державної власності на землю визнано право кори­стування землею, право колгоспного двору на невелику приса­дибну ділянку землі.

Оренда землі на загальносоюзному рівні заборонялася поста­новою ЦВК і РНК СРСР «Про заборону здачі в оренду земель сільськогосподарського призначення» (1937 р.)1. На боротьбу з порушеннями у колгоспному землекористуванні була спрямова­на постанова ЦК ВКП(б) і РНК СРСР «Про заходи охорони гро­мадських земель колгоспів від розбазарювання» від 27 травня 1939 р.2


1 СЗ СССР.— 1937. — №37. — Ст. 150.

2 СЯ СССР.— 1939. — №34. — Ст. 235.

3 ВВР СРСР. — 1968. — № 51. — Ст. 485.

4 ВВР УРСР, — 1970. — №29. — Ст. 205.

Після Великої Вітчизняної війни централізація правового ре­гулювання земельних відносин посилювалася. Базою подальшого розвитку земельного права став загальносоюзний Закон «Основи земельного законодавства Союзу PCP і союзних республік», прийнятий Верховною Радою СРСР у 1968 р.3 В Основах (ст. 2) було закріплено, що земельні відносини в СРСР регулюються, крім Основ, ще й земельними кодексами та іншими актами зако­нодавства союзних республік, які повинні видаватися відповідно до Основ. ЗК УРСР було прийнято 8 липня 1970 р.4 Стаття З ЗК УРСР підкреслювала, що відповідно до Конституції СРСР і Кон­ституції УРСР земля є державною власністю і надається лише в користування. Дії, які у прямій або прихованій формі порушували право державної власності на землю, заборонялися. Землі в ме­жах території УРСР були складовою єдиного земельного фонду СРСР. Отже, компетенція органів державної влади УРСР в галузі регулювання земельних відносин встановлювалася в межах со­юзного земельного законодавства. ЗК УРСР лише деталізував по­ложення союзних Основ. Згідно зі ст. 7 ЗК УРСР до відання УРСР в галузі земельних відносин належали розпорядження в межах республіки єдиним державним фондом Союзу PCP, встановлення порядку користування землею та організації землевпорядкуван­ня, а також регулювання земельних відносин з інших питань, якщо вони не віднесені до компетенції СРСР.

Основи законодавства Союзу PCP і союзних республік про землю в новій редакції були прийняті 28 лютого 1990 р.1 Стат­тею 3 Основ земля проголошувалася надбанням народів, що про­живають на цій території.

Кожний громадянин СРСР мав право на земельну ділянку, умови та порядок надання якої визначалися цими Основами, за­конодавством союзних і автономних республік.

Новелою Основ стало введення нового виду земельних пра­вовідносин — права довічного успадковуваного володіння зем­лею. Згідно зі ст. 5 Основ у довічне успадковуване володіння зем­ля надавалася громадянам СРСР для ведення селянського госпо­дарства, особистого підсобного господарства, будівництва та обслуговування жилого будинку, садівництва і тваринництва, дачного будівництва, традиційних народних промислів у випад­ку одержання у спадщину чи придбання будинку. Основами була встановлена компетенція в галузі регулювання земельних відно­син місцевих рад, союзних і автономних республік, Союзу PCP.

ЗК УРСР був прийнятий Верховною Радою УРСР 18 грудня 1990 р. відповідно до Основ законодавства Союзу PCP і союзних республік про землю, але з урахуванням Декларації про дер­жавний суверенітет України, прийнятої Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 р. Згідно з розділом VI «Економічна са­мостійність» Декларації земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах Української PCP, проголошувалися власністю народу України, ставали матеріальною основою суверенітету Республіки і по­винні використовуватися з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб її громадян.


1 ВВРСРСР.— 1990, — № 10. — Ст. 129.



Декларація проголошувала державний суверенітет України, верховенство Конституції та законів Республіки на своїй тери­торії, самостійність у визначенні свого економічного статусу і закріплення його в законах. Проте у ній нічого не зазначалося про відмову від чинності на території України законів Союзу PCP.

4. Земельна реформа і розвиток земельного права України після 1991 р.

Після проголошення незалежності України розпочався про­цес національного відродження і розбудови української держав­ності. Цим обумовлюється потреба створення власної україн­ської правової системи.

Правова система української держави почала формуватися дещо раніше — з дня прийняття Декларації про державний су­веренітет України (16 липня 1990 p.). З цього часу було прийнято ряд законів, які стосуються державного будівництва, економіч­ного і соціального розвитку України, агропромислового комплек­су, екології, землі та інших природних об'єктів. Наявність теоре­тичних засад законотворення стала передумовою для розробки концепції правової системи та її формування.

Для формування законодавчої бази були використані досяг­нення юридичної науки, історичний і сучасний міжнародний досвід, досвід економічних реформ та інших перебудовних про­цесів, зокрема переходу від планово-регульованої до ринкової економіки.

Основою формування системи права мала бути Конституція України, оскільки всі галузі права повинні бути узгоджені між собою і відповідати Основному Закону. На початку становлення правової системи належної Конституції України не було, вона була прийнята лише у 1996 р. Це призводило до певних усклад­нень. За таких умов важливого значення набувало прогнозуван­ня і наукове обґрунтування розвитку законодавства. У перші роки розбудови держави законотворчий процес здійснювався стихійно, здебільшого до прийнятих законів вносилися зміни і доповнення, в окремих випадках закони приймалися у новій ре­дакції.

У радянський період земельне право базувалося на концепції, що земля є виключною власністю радянського народу, держав­ною власністю. Для всіх потреб розвитку економіки і жит­тєдіяльності людей земля надавалася у постійне чи тимчасове користування. Союзні республіки, зокрема й Українська PCP, не були суб'єктами права власності на землю. Законом СРСР від

13 грудня 1968 р. були затверджені Основи земельного законо­давства Союзу PCP і союзних республік1. Статтею 3 Основ земля проголошувалася надбанням народів, які проживали на цій те­риторії. Кожен громадянин СРСР мав право на земельну ділян­ку, надання якої визначалося Основами і законодавством союз­них і автономних республік. Основами в галузі земельних відно­син була розширена компетенція союзних республік. Так, згідно зі ст. 14 Основ до відання союзних республік належали: розпо­рядження землями в межах союзних республік за погодженням з місцевими радами народних депутатів, а також із землево-лодільцями і землекористувачами; розробка і вдосконалення зе­мельного законодавства союзної республіки; контроль за вико­ристанням та охороною земель; організація землевпорядкуван­ня, ведення державного земельного кадастру та з деяких інших питань.

У зв'язку з цим була звужена компетенція Союзу PCP в галузі регулювання земельних відносин. Наприклад, вирішення питань про надання земель для загальносоюзних і міжреспубліканських потреб здійснювалося Союзом PCP спільно із союзною рес­публікою.

Лише 18 грудня 1990 р. було прийнято новий ЗК Української PCP, ст. 1 якого проголошувала, що відповідно до Декларації про державний суверенітет України земля є власністю її наро­ду. Кодексом було встановлено, що земля надається громадя­нам України у довічно успадковуване володіння для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобно­го господарства, будівництва та обслуговування жилого будин­ку і господарських будівель, садівництва, дачного і гаражного будівництва; для традиційних народних промислів (ст. 6 Кодек­су). В усіх інших випадках і для всіх інших цілей земля надава­лася громадянам і юридичним особам у постійне чи тимчасове користування (ст. 7). Статею 8 цього Кодексу вводилася оренда землі.



Ведомости Съезда народных депутатов СССР и Верховного Совета СССР. — 1990. — № 10. — Ст. 129.

Цього ж дня — 18 грудня — була прийнята Постанова Верховної Ради УРСР «Про земельну реформу»1. У Постанові відзначалося, що земельна реформа є частиною економічної ре­форми, здійснюваної в Україні у зв'язку з переходом економіки держави до ринкових відносин. Верховна Рада УРСР постанови­ла оголосити з 15 березня 1991 р. всі землі УРСР об'єктом земельної реформи.

На виконання цієї Постанови, використовуючи норми прий­нятого тоді Земельного кодексу, в Україні розпочалася земельна реформа, основним завданням якої було надання земельних ділянок громадянам України для зайняття селянським (фер­мерським) господарством. Багато селян, зокрема колгоспники, отримали земельні наділи і стали господарювати самостійно. Отже, можна вважати, що з 15 березня 1991 р., коли ЗК України 1990 р. набув чинності, розпочався перший етап розвитку зе­мельного права і земельної реформи.

Реформування економіки зростало, змінювалася концепція реформи, яка була зорієнтована на роздержавлення економіки, широкомасштабну приватизацію і розвиток приватних форм господарювання. Виходячи з цієї концепції, Верховна Рада України ЗО січня 1992 р. (уже після проголошення незалежності України) прийняла Закон України «Про форми власності на зем­лю»2. Цим Законом встановлювалися приватна, колективна і державна форми власності на землю.


1 ВВР УРСР. — 199.1. — №10. — Ст. 100.

2 ВВР. — 1992. — № 18, — Ст. 225.

13 березня 1992 р. було прийнято оновлений Земельний ко­декс України, який підтвердив указані вище форми власності на землю і врегулював порядок передання земель у приватну власність громадянам України для тих самих цілей, для яких вони за попереднім кодексом надавалися у довічно успадковува­не володіння, за винятком надання земель для традиційних на­родних промислів. Для інших суб'єктів права і для інших цілей зберігалося надання земель у постійне чи тимчасове користу­вання, зокрема на умовах оренди.

Закон України «Про форми власності на землю» і ЗК України 1992 р. започаткували нові форми земельних відносин, скасува­ли монополію державної власності на землю, встановили при­ватну і колективну форми власності. Це призвело до ґрунтовних змін у земельних відносинах та проведення земельної реформи. З цією метою 13 березня 1992 р. була прийнята Постанова Верховної Ради України «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі»1. 5 травня 1993 р. були внесені відповідні зміни і до Постанови Верховної Ради УРСР «Про земельну ре­форму»2.

З цього часу розпочався другий етап розвитку земельного права і земельної реформи в Україні. Основними завданнями земельної реформи стали приватизація землі, передача її у при­ватну власність громадянам України та у колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, сільсько­господарським кооперативам, сільськогосподарським акціонер­ним товариствам, садівницьким товариствам. Важливе значення для регулювання земельних відносин в умовах ринкової еко­номіки мають також закони України «Про плату за землю» в ре­дакції від 19 вересня 1996 р.3 та «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 р4.


1 ВВР. — 1992. — № 25. — Ст. 355.



2 ВВР. — 1993. — № 26. — Ст. 277.

3 ВВР.- 1996.— №45. — Ст.238.

4 ВВР. — 1998. — № 46-47. — Ст. 280.

5 Урядовий кур'єр. — 1994. — № 176, 15 листоп.

6. Урядовий кур'єр. — 1995. — №121,12 серп.

7 Урядовий кур'єр. — 1995. — № 106, 18 лип.

З метою прискорення земельної реформи було прийнято низ­ку указів Президента України: «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» від 10 листопада 1994 р.5, «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподар­ським підприємствам і організаціям» від 8 серпня 1995 р.6, «Про приватизацію та оренду земельних ділянок несільськогоспо-дарського призначення для здійснення підприємницької діяль­ності» від 12 липня 1995 р.7, «Про невідкладні заходи щодо при­скорення реформування аграрного сектора економіки» від З грудня 1999 р.1 та ряд інших.

На виконання указів Президента України з застосуванням адмінстративно-командних методів відбулося масове паювання земель колективних сільськогосподарських підприємств і сіль­ськогосподарських кооперативів. Члени цих підприємств за безцінь продавали земельні паї стороннім особам або передавали їх в оренду новоствореним товариствам з обмеженою відпо­відальністю чи приватним сільськогосподарським підприємст­вам, створеним, як правило, колишніми керівниками цих уже ре­організованих чи ліквідованих підприємств. Велика кількість власників паїв втратили право на паї і на земельні ділянки. Це був своєрідний перерозподіл землі, власниками якої ставали за­можні особи, власники новостворених підприємств.


1 Урядовий кур'єр. — 1999. — № 230, 8 груд.; № 235,15 груд.

2 ВВР. — 2002. — №3-4. — Ст. 27.

За таких умов 25 жовтня 2001 р. був прийнятий ЗК України в новій редакції, який набув чинності з 1 січня 2002 р.2 З цього часу розпочався третій етап розвитку земельного права і земельної реформи. Норми ЗК України були спрямовані на завершення земельної реформи. У новому Кодексі не стало такої правової ка­тегорії, як «право колективної власності на землю». Замість неї як суб'єкти права власності на землю були визначені юридичні особи — щодо земель приватної власності і територіальні грома­ди — щодо земель комунальної власності. У Перехідних поло­женнях Кодексу України було закладено норму про заборону продажу земельних ділянок і земельних паїв із земель сільсько­господарського призначення на строк до 1 січня 2005 р. Потім цей термін було продовжено на строк до 1 січня 2008 р. В цей період не допускалася купівля-продаж земельних ділянок земель сільськогосподарського призначення державної та комунальної власності, а також купівля-продаж або відчуження іншим спосо­бом земельних ділянок чи зміна цільового призначення (викори­стання) земельних ділянок, які перебувають у власності грома­дян та юридичних осіб для ведення товарного сільськогоспо­дарського виробництва, земельних ділянок, виділених в натурі

(на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельних часток (паїв), крім передання у спадщину, обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону та вилучення (вику­пу) земельних ділянок для суспільних потреб.

На період до 1 січня 2015 р. громадяни та юридичні особи мо­жуть набувати право власності на землі сільськогосподарського призначення загальною площею до 100 гектарів. Ця площа може бути збільшена у разі успадкування земельних ділянок за законом.

Новий ЗК України містить ще одну новелу.

Процес правотворчості і право реалізації свідчить про станов­лення в Україні самостійної галузі земельного права, яка розви­вається динамічно, послідовно, про вдосконалення інститутів зе­мельного права, створення сприятливих умов для підвищення ефективності земельних реформ і впорядкування земельних відносин охорони земель та захисту прав на землю громадян України, інших держав і юридичних осіб.

Наведене свідчить, що земельне право України як галузь пра­ва посідає одне з провідних місць в українській правовій системі.

Земельне право посідає чільне місце і в системі правової науки. Наука земельного права почала розвиватися в колиш­ньому СРСР після прийняття земельних кодексів союзних республік (УСРР — 1922 р.)1. На початку, в роки розгортання суцільної колективізації (1928-1930 рр.) у боротьбі проти теорії «селянського права», з однієї сторони, і проти теорії «кооперативного права», з другої, виникла теорія земельно-колгоспного права. її основним представником був московський професор А. П. Павлов.


1 Евтихеев И. И. Земельное право. М., 1923.

2 Павлов И. В. Колхозное право. — М.: Госюриздат, 1960. — С. 22-24.

Головна увага в його працях була спрямована на підміну коо­перативного права земельно-колгоспним правом і визначення предметом правового регулювання останнього господарської діяльності колгоспів як вищого типу кооперації з використан­ням державних земель2. В Україні концепцію теорії земельно­колгоспного права підтримував професор Київського універси­тету П. Д. Індиченко1.

Варто відзначити, що офіційна влада негативно ставилася до науки земельно-колгоспного права, яка, на її думку, правове ре­гулювання господарської діяльності колгоспів нібито зводила лише або ж переважно до питань правового регулювання сільсь­когосподарського землекористування, тоді як в колгоспах існу­вали багатоманітні і досить складні господарські відносини.

У зв'язку з цим Всесоюзна нарада з питань радянської правової науки в 1938 р. прийняла рішення про розподіл єдиної галузі земельно-колгоспного права на дві самостійні галузі: зе­мельне право і колгоспне право2. З того часу земельне право ста­ло самостійною галуззю в системі правової науки.


1 Індиченко П. Д. Основи земельного і колгоспного права: Посіб. для вик­лад, сер. шкіл. К.: Радянська школа, 1959. — 93 с.



2 Павлов И. В. Колхозное право. — М.: Госюриздат, 1960. — С. 22-24.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   42


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка