Hah україни В. І. Семчик, П, Ф, Кулинич



Сторінка5/42
Дата конвертації05.03.2017
Розмір7.91 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   42

ІСТОРІЯ ЗЕМЕЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ
1. Земельно-правові відносини на території України в період феодалізму до скасування кріпосного права у 1861 р.

Земельні відносини на території сучасної України існують з давніх давен. Про це свідчать записи грецького історика Геродо-та1. У них він згадує, що скіфи, які проживали на узбережжі Дніпра, Буга, Дністра (нині Дніпропетровська, Київська, Пол­тавська, Вінницька, Хмельницька області), займалися вирощу­ванням хліба для продажу, розводили рогату худобу, коней, овець. Із нескіфських народів землеробами були переважно, ге-лони, які вживали хліб як харчовий продукт. Багатства Скіфії приваблювали греків, які, починаючи з VIII ст. до Різдва Христо­вого, засновують у північному Причорномор'ї свої колонії, оброб­ляють землі. Стародавні римляни у І ст. після Різдва Христового також користувалися багатствами Скіфії2.


1 Геродот / Пер. М. Мищенка. — 1885. — С. 305, 307, 318, 345 та ін.

2 Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків: У 3 т. — К: Наукова дум­ка, 1990.—Т. І — С. 397.

Оскільки юридичних джерел щодо змісту і природи земель­них відносин не збереглося, можна припускати, що скіфські на­роди займалися землеробством і використовували для цієї мети вільні, незаймані землі гуртом, общинами за правилами зви­чаєвого права, що переходило з покоління в покоління. Правила використання землі для вирощування хліба з метою споживання і виділення для продажу встановлювалися общинами, зборами громади відповідного поселення.

Регулювання земельних відносин нормами звичаєвого права здійснювалося на території нинішньої України багато віків. Відо­мий історик М. С. Грушевський пише, що об'єднання земель Руської держави було закладено князем Володимиром, продов­жено його сином Ярославом і синами Ярослава.

До того часу державницьких відносин на території України не було або про них немає літературних згадок. Руським правничим кодексом М. Грушевський називає «Руську правду», прийняту київським князем Ярославом Мудрим. М. Грушевський підкрес­лював, що Ярослав таки дійсно зазначив себе у сфері нормуван­ня державних відносин, виділяв його зі звичаєвого права і нази­вав це чимось особливим1.

Як свідчать історичні пам'ятки, територія України поділяла­ся на землі і волості, які належали князям. Волості входили до складу земель. Землі поділялися на княжі, що належали князям, і громадські, що належали громадам («земським династіям»). У громадах відповідних волостей (поселень) згодом сформувала­ся громадська «аристократія».

Київська Русь, до складу якої входило багато удільних князівств, була феодальною державою з князівсько-дружинним устроєм. «Руська правда», як перший в історії Київської Русі правовий акт, регулювала відносини переважно між князями, з метою забезпечення єдності всіх князівств. Першим серед них було Київське князівство, київський князь роздавав волості підлеглим князям2. Громадськими землями управляла громада та її орган — віче, які свої внутрішньогромадські відносини вирішували як за нормами звичаєвого права, так і окремими нор­мами «Руської правди».


1 Грушевський М. Історія України-Руси. ХІ-ХІІ вік: В 11 т. —• К: Наукова думка, 1992. — Т. 2. — С. 38.



2 Грушевський М. Там само. С. 296-297.

Громадська аристократія спочатку мала значний вплив на князів і навіть вирішувала питання про їх призначення чи заміну. Віче все більше прибирало до себе владні повноваження. Так створювалася сильна і впливова аристократія, яка вступала в союз з князівсько-дружинними правителями. Цей союз відби­вався на княжій політиці і знайшов відтворення у «Руській правді», яка значною мірою має ясно виражений характер за­хисту інтересів багатих. Деякі обмеження, зроблені проти цих інтересів, були викликані, ймовірно, народними рухами, що в той час мали місце1.

Поступово відбувалося зрощування громадської аристократії з князями та їх дружинниками, внаслідок чого сільська община стала розпадатися, поділятися на феодалів і залежних від них смердів.

Феодали привласнювали собі общинні землі, закріпачували селян. Селяни ставали повністю залежними від феодалів, але до кінця XV ст. мали право вільного переходу від одного феодала до іншого після сплати податку землевласнику.

Після возз'єднання України з Росією у 1654 р. кріпосне право впроваджувалося на території України у жорсткіших формах.

У другій половині XVII ст. була проведена ревізія всіх земель. У XVIII ст. було запроваджено Генеральне межування земель. У 1765 р. уряд Катерини II опублікував маніфест про початок відмежування приватних земель, а в 1766 р. — «Генеральні пра­вила» і «Настанови землемірам» про проведення межування. Ці правові акти більше ста років відігравали основоположну роль в організації і регулюванні земельного кадастру2.

Політика закріпачення селян, яка проводилася польськими королями, а згодом російськими царями та імператорами, поси­лення утисків з боку панів-поміщиків спонукало селян втікати від переслідувань на вільні землі — землі запорізьких козаків. З XVIII ст. українські селяни масами осідали на Низу, спору­джували там житло, культивували землю.


1 Грушевський М. Там само. — С. 289-291.

2 Ерофеев Б. В. Земельное право: Учебник. — М.: Новьій юрист, 1998. — С.81.

Юридичних джерел регулювання земельних відносин серед запорізьких козаків не збереглося. Як пише відомий український історик Д. І. Яворницький, у запорізькому краї вся земельна те­риторія являла собою общинну власність. За його твердженням, січове товариство володіло різними угіддями на правах общини, міняючи щорічно володіння ними між усіма без винятку товари­шами. Відомо й те, що січове товариство віддавало деякі ділянки землі для козаків-зимівчан в їх особисту власність1. Тим самим підтверджується думка, що поряд з общинною власністю на те­риторії запорізьких січовиків поступово впроваджувалася при­ватна власність на землю.

Кріпосницькі земельні відносини на Запоріжжі, як і на всій те­риторії України, були впроваджені російською імператрицею Катериною II, яка в 1765—1766 рр. поширила на всі козацькі землі дію російського законодавства2.

У XIX ст. система земельних відносин зазнала деяких змін. Народжуваний у Росії капіталізм потребував землі для будів­ництва заводів і фабрик. Указом імператора Олександра І «Про купівлю до заводів сіл» від 12 грудня 1801 р. скасовувалася забо­рона на купівлю населених пунктів купцями і промисловцями разом із заводами. Цим Указом міщанам, купцям і всім селянам, крім поміщицьких, було надано право купувати землі, а Указом імператора Миколая І від 3 березня 1848 р. таке право було нада­но і поміщицьким селянам. Указом імператора Олександра І «Про вільних хліборобів» від 20 лютого 1803 р. поміщикам було надано право (проте це не було обов'язком) відпускати своїх се­лян на волю за ними ж установлений викуп.

Російський вчений Б. В. Єрофєєв виділяє такі особливості право­вого регулювання земельних відносин у стародавній і середньо-віковій Русі:




  1. 1 Яворницький Д. Історія запорізьких козаків: У 3 т. — К.: Наукова думка 1990. —Т. І. — С. 397.


    Ерофеев Б. В. Земельное право: Учебник. — М.: Новый юрист, 1998. — С.81.

    у Київській Русі феодальні відносини розвивалися нерівно­мірно. У Київській, Галицькій і Чернігівській землях цей процес відбувався швидше, ніж в інших;

  2. феодальна землевласність породжувала в середні віки сис­тему васальних відносин, типу васалітету — сюзеренітету. Існу­вала особиста залежність одних васалів від інших, а великий князь спирався на менших князів та бояр, які шукали у нього за­хисту під час воєнних конфліктів;

  1. високий авторитет церкви в давні і середні віки сприяв ста­новленню її як великого землевласника, який отримував наділи від держави та феодалів;

  2. розвитку феодальних відносин сприяло майже двостолітнє панування на Русі Золотої Орди;

  3. феодальна роздробленість була гальмом економічного роз­витку регіонів, оскільки стримувала обмін між ними. Це негатив­но впливало на розвиток землеробства1.

Професор Б. В. Єрофєєв зробив ще один висновок з аналізу зе­мельних відносин у Російській імперії. Він пише, що у ХУІІ-ХУІІІ ст. фактично склався земельно-правовий лад, який у ході Лютневої революції 1917 р. не був повністю зруйнований, а через пару десятиліть окремі елементи цього ладу в трансфор­мованому вигляді були закріплені у нормах законодавства ра­дянського періоду2.

Певні зміни у державному регулюванні земельних відносин під впливом капіталістичного розвитку і посилення феодаль­но-кріпосницьких тенденцій супроводжувалися загостренням суперечностей у суспільстві між окремими соціальними група­ми. Через це кріпосне право стало «пороховою бочкою» для дер­жави3. Держава вимушена була його скасувати.


2. Характеристика правового режиму земель в Україні від скасування кріпосного права до встановлення радянської влади (1861—1917 рр.)

До 1917 р. Україна була частиною Російської імперії. Власної правової системи вона не мала, як не мала і земельного законо­давства. На території України діяло законодавство Російської імперії. Тому правильніше буде говорити про правовий режим земель України, яким визначався правовий порядок викори­стання земель відповідно до російського законодавства.


1 Ерофеев Б. В. Там само. — С. 78, 79.

2 Ерофеев Б. В. Там само. — С. 80, 81.

3 Правительственный аппарат самодержавной России в XIX в. — М., 1978. —С. 109, 123,124.

Історично, до 60-х років XIX ст., пануючою формою господа­рювання в Російській імперії було кріпосницьке господарство поміщиків-дворян. Російські імператори роздавали землю боя­рам, воєначальникам, іншим вельможам у «помісні наділи», у власність. Поміщики — власники земельних наділів — були не тільки власниками землі. Селяни, які проживали на помісних на­ділах, перебували у повній кріпосній залежності від поміщиків. Вони були зобов'язані відбувати панщину, безплатно працювати в господарстві поміщика або виплачувати оброк натурою чи грішми. Кріпаки не мали права міняти «свого» пана або міняти місце проживання. Законодавство царського уряду закріплюва­ло й охороняло власність поміщиків на землю і пов'язані з нею станові привілеї, а також закріплювало безправне становище се-лян-кріпаків та їх особисту залежність від поміщиків.

Маніфест від 19 лютого 1861 р. і Положення про селян, що вий­шли з кріпосної залежності оголосили, що селяни звільняються від кріпосної залежності за викуп.

Проте землю селяни одержали не у власність, а лише в «постійне користування». За користування землею селяни по­винні були відбувати на користь поміщиків натуральні повин­ності або компенсувати їх грішми. До викупу землі між селянами і поміщиками зберігалися кріпосницькі відносини у вигляді пан­щини і оброку. В результаті селяни перетворювалися з кріпаків у «тимчасовозобов'язаних».

Закон передбачав, що через дев'ять років селяни мали право перейти на викуп. Порядок викупу визначався спеціальним зако­ном — Положенням про викуп. Це Положення розрізняло право викупу садиби і право викупу польового наділу. Польову землю селяни могли викупити лише за згодою поміщика, який міг скори­статися правом примусового викупу, якщо йому це було вигідно.

Положенням від 19 лютого 1861 р. встановлювалося, що селя­ни, які вийшли з кріпосної залежності, в обов'язковому порядку мусили об'єднуватися у сільські громади. Громада була позе­мельною спілкою селян, пов'язаних спільністю землекористу­вання (за общинного порядку землеволодіння), і водночас адміністративною одиницею, що виконувала адміністративні і поліцейські функції. Сільська громада наділялася великими правами щодо своїх членів і відповідала перед державою і поміщиками за справне виконання селянами як грошових, так і натуральних повинностей. Усі члени громади були пов'язані круговою порукою. Щоб одержати згоду громади на вихід із неї, необхідно було виконати низку її вимог: відмовитися від землі, сплатити всі недоїмки, сплатити половину викупної позики та ін. Надільна земля надавалася не кожній особі окремо, а селянсько­му двору, селянській сім'ї в особі її домохазяїна. Всі члени сім'ї перебували у повній залежності від домохазяїна.

Положення від 19 лютого 1861 р. торкалося лише найбільш численної категорії селян, що перебували у кріпосній залеж­ності від поміщиків, — так званих приватно-власницьких селян. Законом від 26 липня 1863 р. основні положення реформи були поширені на удільних селян (що перебували в залежності від осіб царської сім'ї), а законом від 18 січня 1866 р. положення реформи поширювалися на державних селян (тих, які платили оброк без­посередньо казні)1.

Положення про викуп 1861 р. надавало членам сільської грома­ди право виділитися з її складу за умов дострокового викупу свого наділу. Законом від 14 лютого 1893 р. право окремих домохазяїв вимагати виділу скасовувалося, виділ з общини був поставлений у залежність від згоди громади. Селянам заборонялося продавати свої наділи землі стороннім, не приписаним до сільської громади особам. Були обмежені права общини на проведення переділів землі. Вони могли проводитися не частіше, ніж через кожні 12 ро­ків. Законом від 18 березня 1886 р. заборонялися самовільні сімей­ні розділи. Для сімейних розділів потрібний був дозвіл сільської громади й управління в селянських справах. Законом від 3 липня 1894 р. посилювалася залежність селян від сільської громади. З цього часу без згоди сільської громади селянин не міг одержати посвідки на проживання (паспорта). Крім того, щоб одержати пас­порт, потрібна була також згода глави сім'ї — домохазяїна.


1 Земельне право / За ред. М. Л. Казанцева. — Українське видання / За ред. В. 3. Янчука К: Вид-во Київського університету, 1960. — С. 19-23.

Законом від 12 липня 1889 р. царський уряд запровадив поса­ду земських начальників, яким надавалися широкі права щодо селян. Вони мали право звільняти з посад неугодних їм пред­ставників селянського самоуправління, зокрема й волосних суддів, розглядати вироки сільського сходу, припиняти виконан­ня цих вироків і подавати їх на скасування в повітовий з'їзд, на­кладати штрафи на селян і на власний розсуд, без суду, піддава­ти селян тілесним покаранням, арештам тощо.

9 листопада 1905 р. було видано царський маніфест під назвою «Про поліпшення добробуту і полегшення становища селянсько­го населення». Згідно з цим маніфестом, викупні платежі за зем­лю, що залишалися, скорочувалися наполовину, починаючи з 1906 р., і скасовувалися зовсім з 1907 р.

З цього часу на земельні відносини в Російській імперії мала вплив столипінська аграрна реформа, автором і організатором якої був відомий російський державний діяч — голова Ради Міністрів Росії П. А. Столипін.

Після революції 1905 р. земельна політика царського уряду зазнала значних змін, що знайшло своє відображення в ряді за­конодавчих актів. Уряд вирішив створити для себе соціальну опору на селі в особі заможного селянства.

9 листопада 1906 р. було видано указ про доповнення деяких постанов чинного закону щодо селянського землеволодіння і землекористування. За цим указом вихід із общини вже не зале­жав від згоди громади. Кожному домохазяїну надавалося право вимагати закріплення за собою наділу землі у приватну власність і виділення з общини навіть у тому разі, коли його розмір перевищував норму, яка припадала на частку двору в певній сільській громаді на момент виділення.

У тих земельних громадах, де протягом 24 років не було за­гальних переділів, общинний порядок землеволодіння вважався ліквідованим. За окремими домовласниками закріплювалися у приватну власність земельні ділянки, якими вони володіли. Гро­мада зобов'язана була виділяти землю селянам, які виходили з общини, в одному місці (відруб). Селяни могли переносити свої садиби та створювати хутори.

Цим указом значно обмежувався принцип сімейної власності в селянському дворі. Власником землі та майна двору вважалася тепер не сім'я, а глава сім'ї — домовласник.




Основні положення указу від 9 листопада 1906 р. закріпилися і розвилися законом від 14 червня 1910 р. Встановлення приватної власності на землю дало можливість заможним селянам скупити землі бідних селян і тим самим посилити концентрацію надільної селянської землі у своїх руках. Значна частина надільної землі перейшла до рук заможних селян на підставі договорів про орен­ду землі.

Значне місце у столипінському аграрному законодавстві по­сідало землевпорядкування. Згідно з указом від 4 березня 1906 р. створювалася система землевпорядних органів, яка стала про­відником земельної політики царського уряду. У законі про зем­левпорядкування від 29 травня 1911 р. основи столипінського землевпорядкування одержали подальший розвиток. Цим зако­ном визначалися способи поділу земельних громад, порядок виділення землі при виході з общини і перетворення різних форм землеволодіння у відруби і хутори.

Столипінське аграрне законодавство внесло істотні зміни у правовий режим селянських надільних земель. Проте воно не змінило основ земельного ладу Росії з його численними форма­ми землеволодіння та землекористування. Повністю зберігало­ся поміщицьке землеволодіння, землеволодіння казни, церкви, монастирів тощо. І в селянському надільному землеволодінні зберігалися численні залишки кріпосницьких відносин.

Виникнення в Російській імперії земель різних форм влас­ності, землеволодіння і землекористування привело до створен­ня в системі російського права особливої галузі — земельного права, яке в працях різних авторів мало різні найменування і зміст. Окремі праці з земельного права видавалися й у Києві1.



Удинцев В. Русское горно-земельное право. — К, 1909; Кассо Л. А. Рус­ское поземельное право. — М., 1906; Леонтьев А. Крестьянское право. — СПб, 1909; Хацке О. А. Крестьянское земельное право. — М., 1914.
3.Становлення і розвиток земельного права в Україні в період з 1917 р. до 1991 р.

Після перемоги Жовтневої соціалістичної революції в земель­ному законодавстві Росії, України, а з 1924 р. — і Союзу PCP, відбулися докорінні зміни.

Першим земельним законодавчим актом радянської держави був декрет «Про землю», прийнятий Другим Всеросійським з'їздом Рад 26 жовтня (8 листопада) 1917 p., який скасував назав­жди і без будь-якого викупу право приватної власності на землю. Він був запроваджений в Українській PCP рішенням Першого Всеукраїнського з'їзду Рад від 12 (25) грудня 1917 р.1 З'їзд ухва­лив негайно встановити «повну погодженість» у цілях і діях з ра­дянською Росією та іншими частинами колишньої імперії. З'їзд доручив обраному ним Центральному Виконавчому Комітетові України (ЦВК) негайно поширити на територію Української рес­публіки всі декрети і розпорядження Робітничо-Селянського Уряду РСФРР, які мають загальне для всієї Федерації значення, зокрема декрет «Про землю». В основу російського декрету було покладено «Селянський наказ про землю», що був складений на підставі 242 місцевих селянських наказів. Згідно з декретом всю землю — поміщицьку, удільну, кабінетську, монастирську, цер­ковну, посесійну — було націоналізовано, конфісковано і переда­но в розпорядження волосних земельних комітетів і повітових Рад селянських депутатів. Землі рядових селян і рядових ко­заків не конфісковувалися.


1 Хронологічне зібрання законів, указів Президії Верховної Ради, поста­нов і розпоряджень Уряду УРСР. — Т. 1. — С. 77.

2 СУРСФСР. —1918. —№25. —Ст. 346.

3 СУ УССР — 1919.— № 1. — Ст. 1.

Декретом РНК РСФРР «Про соціалізацію землі» від 19 лютого 1918 р. приватна власність на землю скасовувалася назавжди і земля передавалася трудящим на засадах зрівняльного земле­користування2. В Україні маніфест Тимчасового робітничо-селянського уряду в 1919 р. проголосив, що землі поміщиків з усім живим і мертвим інвентарем повинні бути негайно відібрані у них і безплатно передані селянам3. Такі ж вимоги висувалися і в

Конституції УСРР 1919 р.1, а також в декреті РНК УСРР від З квітня 1920 р.2

У 1917-1920 рр. на українських землях існувала Українська Народна Республіка (УНР). 7 (20) листопада 1917 р. Третім Універсалом Української Центральної ради вона була проголо­шена як автономна частина майбутньої федеративної Росії. 9 (22) січня 1918 р. УНР була визнана «самостійною, ні від кого не залежною, вільною суверенною державою українського народу. Центром політичного і державного життя у цей час була Україн­ська Центральна Рада. 13-14 листопада 1918 р. на засіданні Українського національного союзу була створена Директорія УНР, яка 26 грудня 1918 р. затвердила Раду Міністрів УНР і ухва­лила ряд законів, серед яких новий земельний закон про передачу селянам усієї поміщицької землі без викупу. Земля проголошува­лася добром народу, а земельні ділянки надавалися у безстрокове користування корисним підприємствам загального або місцевого громадського значення; приватно-трудовим господарствам, які займаються власною працею, працею окремих осіб, сімей або то­вариств; під оселі і будівлі окремим особам товариствам або гро­мадським установам для мешкання, або для торговельних і про­мислових підприємств. Землі, що передавалися у користування за цим законом могли передаватися у спадщину. Однак наприкінці 1920 р. внаслідок контрнаступу радянських військ державні струк­тури УНР залишили Східну Україну, і на землях України з 1921 р. вона втратила свій вплив і діяла в еміграції у формі Державного цен­тру Української Народної Республіки в екзилі3. Отже, норми зе­мельного закону НДР на практиці не були реалізовані.


1 Известия ВЦИК Харьковского губревкома. — 1920. — № 91.



2 СУ УССР. — 1920. — № 19.

3 Хрестоматія з історії держави і права України: У 2-х т. — К, 2000. — Т. 2. — С. 40.

4 СУРСФСР.— 1922. —№68. —Ст. 901.

Нова економічна політика радянського уряду вимагала відпо­відного впорядкування земельного законодавства. Його коди­фікація пішла у напрямі видання земельних кодексів радянсь­ких республік. Першим був виданий Земельний кодекс РСФРР (жовтень 1922 р.)4. Його значення як джерела земельного права визначається насамперед тим, що це була перша кодифікація зе­мельного законодавства, яка створила передумови для форму­вання земельного права як галузі права1.

Досвід РСФРР з кодифікації земельного законодавства (як і інших галузей законодавства) було використано й іншими союзними республіками. 29 листопада 1922 р. третьою сесією ВУЦВК шостого скликання було прийнято перший кодифіко­ваний акт про землю — ЗК УСРР. Це була перша законодавча база для створення галузі земельного права в Україні. Через єдність класової суті й соціально-економічних основ земельні кодекси союзних республік майже не відрізнялися один від одного. Але все ж таки можна говорити про формування га­лузі земельного права в Україні, оскільки на той час Союз PCP ще не був офіційно проголошений. Створення його стало­ся у 1924 р.

Перший ЗК УСРР закріпив націоналізацію землі і скасуван­ня приватної власності на неї, заборонив купівлю-продаж, оренду та інші правовідносини, пов'язані з відчуженням землі2. Право на одержання землі в безплатне і безстрокове користу­вання визнавалося за всіма громадянами, що бажали обробляти її власною працею, незалежно від статі, віросповідання, націо­нальності.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   42


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка