Hah україни В. І. Семчик, П, Ф, Кулинич



Сторінка42/42
Дата конвертації05.03.2017
Розмір7.91 Mb.
1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   42

2. Правові вимоги щодо охорони

та використання земель водного фонду

Порядок охорони та використання тієї частини земель водно­го фонду, які вкриті водою, регламентується законом. Згідно зі ст. 86 ВК України на земельних ділянках дна водних об'єктів — річок, озер, водосховищ, морів тощо — можуть проводитися лише роботи, пов'язані з будівництвом гідротехнічних споруд, поглибленням дна для судноплавства, видобуванням корисних копалин (крім піску, гальки і гравію в руслах малих та гірських річок), прокладанням кабелів, трубопроводів, інших комуніка­цій, а також бурові та геологорозвідувальні роботи. Місця і поря­док проведення зазначених робіт визначаються відповідно до проектів, що погоджуються з державними органами охорони навколишнього природного середовища, водного господарства та геології.

Однак будь-які будівельні, днопоглиблювальні роботи, видо­бування піску і гравію, прокладання кабелів, трубопроводів та інших комунікацій на дні водних об'єктів можуть здійснюватися за наявності дозволів, які видаються територіальними органами Держводгоспу за погодженням з територіальними органами Мінприроди. Порядок надання таких дозволів встановлений по­становою Кабінету Міністрів України «Про затвердження По­рядку видачі дозволів на проведення робіт на землях водного фонду» від 12 липня 2005 р.

Для створення сприятливого режиму водних об'єктів, попе­редження їх забруднення, засмічення і вичерпання, знищення навколоводних рослин і тварин, а також зменшення коливань стоку вздовж річок, морів та навколо озер, водосховищ і інших водойм встановлюються водоохоронні зони. Залежно від харак­теру водного об'єкта водоохоронні зони бувають двох видів. До першого виду належать водоохоронні зони, які встановлюються навколо замкнених водних об'єктів (озер, водосховищ, ставків тощо). Водоохоронна зона навколо таких водних об'єктів є зе­мельною ділянкою, яка розташована по всьому периметру замкненого водного об'єкта, опоясуючи його. До другого виду водоохоронних зон належать ті з них, які встановлюються вздовж берегів незамкнених, тобто лінійних водних об'єктів. Такі водоохоронні зони встановлюються вздовж обох берегів рік і являють собою лінійно розташовані земельні ділянки, які тяг­нуться від витоку ріки до її гирла.

Розміри водоохоронних зон визначаються за проектами земле­устрою з урахуванням характеру водного об'єкта, його конфігу­рації та цільового призначення земель, розташованих на прибе­режній території (ст. 58 ЗК України). Проте водоохоронна зона має визначені межі. Зокрема, виділяється внутрішня і зовнішня межі. Внутрішня межа водоохоронної зони збігається з мінімаль­ним рівнем води у водному об'єкті. При цьому не має значення категорія водного об'єкта, його правовий режим та характер водо­користування. Зовнішня межа водоохоронної зони залежить від категорії земель, видів населених пунктів, територією яких вона проходить, а також від природних характеристик водних об'єктів.

Порядок визначення розмірів і меж водоохоронних зон та ре­жиму ведення господарської діяльності в них затверджений по­становою Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 р. № 486і. Згідно з постановою розміри і межі водохоронних зон визнача­ються проектом землеустрою на основі нормативно-технічної документації. Проекти таких зон розробляються на замовлення органів водного господарства та інших спеціально уповноваже­них органів. Такі проекти підлягають узгодженню з органами охорони навколишнього природного середовища, земельних ре­сурсів, власниками землі, землекористувачами та затверджу­ються відповідними місцевими органами виконавчої влади та ор­ганами місцевого самоврядування.

Правовий режим водоохоронних зон залежить від типу вод­ного об'єкта, уздовж чи навколо якого вони встановлені, та охо­ронної спрямованості зони. Водоохоронна зона є природоохорон­ною територією господарської діяльності, що регулюється. На території водоохоронних зон забороняється: 1) використання стійких та сильнодіючих пестицидів; 2) влаштування кладовищ, скотомогильників, звалищ, полів фільтрації; 3) скидання неочи-щених стічних вод, використовуючи рельєф місцевості (балки, пониззя, кар'єри тощо), а також у потічки. В окремих випадках у водоохоронній зоні може бути дозволено добування піску і гравію за межами земель водного фонду на сухій частині запла­ви, у праруслах річок за погодженням з державними органами охорони навколишнього природного середовища, водного госпо­дарства та геології (ст. 87 ВК України).

Самі по собі території водоохоронних зон не мають статусу зе­мель водного фонду. Однак на території водоохоронних зон мо­жуть встановлюватися прибережні захисні смуги, смуги відве­дення, берегові смуги водних шляхів та зони санітарної охорони водних об'єктів, які належать до земель водного фонду і мають спеціальний правовий режим. Отже, в їх межах діють правові об­меження щодо господарської діяльності, встановлені як для во­доохоронних зон, так і правові обмеження, встановлені щодо господарської діяльності на територіях прибережних захисних смуг, смуг відведення, берегових смуг водних шляхів та зон санітарної охорони.

Уздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших во­дойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднен­ня і засмічення та збереження їх водності виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Прибережною захисною смугою є частина водоохоронної зони, на якій встановлено більш суворий режим господарської діяльності. Такі смуги встановлю­ються уздовж урізу води (у меженний період) з мінімальною ши­риною: а) для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари — 25 м; б) для середніх річок, водо­сховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гекта­ри — 50 м; в) для великих річок, водосховищ на них та озер — 100 м. Якщо крутизна схилів уздовж водойми перевищує три градуси, то мінімальна ширина прибережної захисної смуги под­воюється. Що стосується прибережних захисних смуг уздовж таких водойм, як моря, морські затоки та лимани, то їх розмір та межі встановлюються за проектами землеустрою, а в межах на­селених пунктів — ще й з урахуванням містобудівної докумен­тації (ст. 60 ЗК України). Разом із тим, згідно зі ст. 88 ВК України ширина прибережної захисної смуги уздовж таких водних об'єктів має становити не менше двох кілометрів від урізу води.

Основною метою встановлення прибережних захисних смуг є охорона поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічен­ня та збереження їх водності. Тому у прибережних захисних смугах, встановлених уздовж річок, навколо водойм та на остро­вах, забороняються такі види господарської діяльності, як: а) ро­зорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво; б) зберігання та застосування пестицидів і добрив; в) влаштування літніх таборів для худоби; г) будівництво будь-яких споруд (крім гідротехніч­них, гідрометричних та лінійних), зокрема баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів; ґ) влаштування звалищ сміття, гноєсховищ, накопичувачів рідких і твердих відходів виробництва, кладовищ, скотомогильників, полів фільтрації тощо; д) миття та обслуговування транспортних засобів і техніки.

Об'єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, мо­жуть експлуатуватися за їх призначенням, якщо при цьому не порушується її режим. Проте непридатні для експлуатації спо­руди, а також ті, що не відповідають встановленим екологічним вимогам господарювання на прибережних захисних смугах, підлягають винесенню за їх межі (ст. 61 ЗК України).

Аналогічні обмеження передбачені законом і щодо господар­ської діяльності на прибережних захисних смугах, встановлених уздовж морів, морських заток і лиманів та на островах у внут­рішніх морських водах. Так, у межах таких смуг забороняється: а) влаштування полігонів побутових та промислових відходів і на­копичувачів стічних вод; б) влаштування вигребів для накопичен­ня господарсько-побутових стічних вод об'ємом понад 1 куб. м на добу; в) влаштування полів фільтрації та створення інших споруд для приймання і знезаражування рідких відходів; г) застосування сильнодіючих пестицидів (ст. 62 ЗК України).

У межах населених пунктів розміри прибережної захисної смуги встановлюються з урахуванням правил їх забудови на підставі містобудівної документації. Межі таких смуг підляга­ють закріпленню в натурі (на місцевості) чітко видимими знака­ми на відстані видимості один від одного. Контроль за створенням прибережних захисних смуг, а також за дотриманням режиму використання їх територій здійснюється місцевими органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядуван­ня та органами Міністерства охорони навколишнього природного середовища України.

Уздовж штучно створених водних об'єктів та споруд (каналів зрошувальних і осушувальних систем, гідротехнічних та гідро­метричних споруд, водойм і гребель) встановлюється інший вид водоохоронних зон — смуги відведення. Основним завданням встановлення смуг відведення є забезпечення експлуатації та захисту від забруднення, пошкодження і руйнування штучно створених водних об'єктів. Тому земельні ділянки в межах смуг відведення, як правило, надаються для створення водоохорон­них насаджень, берегоукріплювальних та протиерозійних гідро­технічних споруд, будівництва переправ тощо. Розміри та ре­жим використання земельних ділянок смуг відведення визнача­ються за проектами землеустрою для кожного водного об'єкта (ст. 63 ЗК України).

Розміри та режим використання земельних ділянок смуг відведення визначаються проектами землеустрою. Проекти землеустрою розробляються на замовлення користувачів відпо­відних штучно створених водних об'єктів та споруд, узгоджу­ються зі спеціально уповноваженими центральними органами виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища і водного господарства та затверджуються водо­користувачами.

Уздовж водних об'єктів, які використовуються як водні шля­хи сполучення,, встановлюються берегові смуги водних шля­хів — земельні ділянки водного фонду з особливим режимом ко­ристування. Берегові смуги водних шляхів встановлюються тільки на судноплавних водних шляхах за межами населених пунктів (ст. 64 ЗК України, ст. 92 ВК України). Згідно зі ст. 67 ВК України перелік внутрішніх водних шляхів, віднесених до кате­горії судноплавних, затверджується Кабінетом Міністрів Украї­ни. Кабінет Міністрів України затвердив перелік річкових і морських шляхів постановою від 12 червня 1996 р. № 640і.

Порядок встановлення берегових смуг водних шляхів і кори­стування ними затверджений постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку складання паспортів річок і Порядку установлення берегових смуг водних шляхів та користу­вання ними» від 14 квітня 1997 р.2 Згідно з постановою берегові смуги водних шляхів не є лінійними земельними ділянками. Вони встановлюються лише на окремих ділянках уздовж судноплав­них водних шляхів і лише за межами населених пунктів.

Берегові смуги водних шляхів встановлюються і використо­вуються для проведення робіт, пов'язаних зі створенням умов для безпечного судноплавства. Тому в межах таких смуг дозво­ляється лише: влаштування причалів, установлення пристроїв для навантаження і розвантаження самохідних суден і барж, тимчасових пристроїв для швартування суден і наплавних спо­руд, а також тимчасове зберігання вантажів та механічної тяги суден; установлення берегових навігаційних знаків; установлен­ня гідрометрологічних постів; зберігання твердого палива для суден підприємств і організацій водного транспорту, а також тимчасове зберігання суднового обладнання; влаштування тим­часових зимових приміщень і проведення інших робіт у разі випадкової зимівлі чи виходу з експлуатації судна. Разом із тим, на берегових смугах водних шляхів забороняється діяльність, що суперечить їх цільовому призначенню, а господарська діяльність обмежується відповідно до ст. 89 ВК України.




1 ЗП України. — 1996. — № 13. — Ст. 364.

Офіційний вісник України — 1997. — № 16. — Ст. 80.

Розміри земельних ділянок берегових смуг водних шляхів за­коном не встановлені і визначаються для кожного судноплавного водного об'єкта в проектах землеустрою. Проекти землеустрою розробляються і затверджуються Міністерством транспорту України за погодженням з органами охорони навколишнього природного середовища, водного господарства та земельних ре­сурсів.

З метою охорони водних об'єктів у районах забору води для централізованого водопостачання населення, лікувальних і оздоровчих потреб встановлюються зони санітарної охорони. Порядок встановлення, охорони та використання таких зон ви­значений ВК України (ст. 93), Законом України «Про питну воду та питне водопостачання» від 10 січня 2002 р. та постановою Кабінету Міністрів України «Про правовий режим зон санітарної охорони водних об'єктів» від 18 грудня 1998 р. Зона санітарної охорони — це частина земель водного фонду з особли­вим правовим режимом, метою якого є попередження погіршен­ня якості води джерел централізованого водопостачання у райо­нах забору води, а також з метою забезпечення охорони водо­провідних споруд. Згідно зі ст. 34 Закону України «Про питну воду та питне водопостачання» зони санітарної охорони не тільки відмежовуються від інших земель межами, але й поділя­ються на окремі складові — пояси особливого режиму.

Межі зон та їх пояси встановлюються органами місцевого са­моврядування за погодженням з місцевими органами виконавчої влади з водного господарства та органами державного санітарно-епідеміологічного нагляду. Проте у разі розташування зони санітарної охорони на територіях двох і більше областей її межі встановлюються Кабінетом Міністрів України за поданням цен­трального органу виконавчої влади з питань житлово-комуналь­ного господарства та за погодженням із центральними органами виконавчої влади із забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя, водного господарства, земельних ресурсів та відповідними органами місцевого самоврядування. Встановлен­ня меж зон санітарної охорони джерел та об'єктів централізова­ного питного водопостачання здійснюється у процесі розроблен­ня проекту землеустрою.

Зони санітарної охорони джерел та об'єктів централізованого питного водопостачання входять до складу водоохоронних зон і поділяються на три пояси особливого режиму: перший пояс (су­ворого режиму) охоплює територію розміщення водозабору, майданчика водопровідних споруд і водопідвідного каналу; дру­гий і третій пояси (обмеження і спостереження) охоплюють те­риторію, що відводиться для забезпечення охорони джерел та об'єктів централізованого питного водопостачання (ст. 35 Закону України «Про питну воду та питне водопостачання»).

У межах зони санітарної охорони джерел питної води та об'єктів централізованого питного водопостачання господарська та інша діяльність обмежується. Зокрема, забороняється роз­міщення, будівництво, введення в дію, експлуатація та реконст­рукція підприємств, споруд та інших об'єктів, на яких не забезпе­чено в повному обсязі дотримання всіх вимог і виконання заходів, передбачених у проектах зон санітарної охорони, проектах на будівництво та реконструкцію, інших проектах (ст. 36 Закону України «Про питну воду та питне водопостачання»).

Режим зони санітарної охорони джерел та об'єктів цен­тралізованого питного водопостачання встановлюється Кабіне­том Міністрів України. Забезпечення дотримання режиму поясів особливого режиму санітарної охорони джерел та об'єктів цен­тралізованого питного водопостачання покладається: у межах першого поясу зон — на підприємства питного водопостачання; у межах другого та третього поясів зон — на місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень, а також підприємства, установи, організації та громадян, які є власниками або користувачами земельних ділянок у межах цих зон (ст. 37 Закону України «Про питну воду та питне водопостачання»).


3. Право власності на землі водного фонду та право користування ними

Право власності на землі водного фонду. Згідно зі ст. 59 ЗК України землі водного фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Проте самі води (водні об'єкти), як передбачено ст. 6 ВК України, є виключно власністю народу України і надаються тільки у користування. Природною є функціональна єдність водних об'єктів та земель водного фонду, на яких вони розташовані, домінуючим видом права власності на такі землі є державна власність. Такий статус державної влас­ності щодо земель водного фонду фактично закріплений у ст. 84 ЗК України. Так, згідно з п. З цієї статті до земель державної власності, які не можуть передаватися в комунальну власність, належать землі під водними об'єктами загальнодержавного зна­чення. Перелік водних об'єктів визначений у ст. 5 ВК України і охоплює: 1) внутрішні морські води та територіальне море; 2) підземні води, які є джерелом централізованого водопостачан­ня; 3) поверхневі води (озера, водосховища, річки, канали), що знаходяться і використовуються на території більш як однієї об­ласті, а також їх притоки всіх порядків; 4) водні об'єкти в межах територій природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, а також віднесені до категорії лікувальних. До водних об'єктів місцевого значення належать поверхневі води, що зна­ходяться і використовуються в межах однієї області і які не нале­жать до водних об'єктів загальнодержавного значення, а також підземні води, які не можуть бути джерелом централізованого водопостачання. Отже, в комунальній власності може перебува­ти лише невелика частина земель водного фонду, а саме та, на якій розташовані водні об'єкти місцевого значення.

Ще більші обмеження встановлені щодо можливості перебу­вання земель водного фонду у приватній власності. Як визначено у п. 4 ст. 84 ЗК України, землі водного фонду не підлягають пере­дачі у приватну власність, крім випадків, передбачених у ст. 59 Кодексу. Нею встановлено, що громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватися у власність лише замкнені природні водойми загальною площею до 3 гек­тарів. По суті, у приватну власність можуть передаватися такі земельні ділянки водного фонду, на яких розташовані невеликі озера та ставки, площа водної поверхні яких не перевищує 3 гек­тарів. Разом із тим, цією ж статтею встановлено, що власники на своїх земельних ділянках можуть у встановленому порядку створювати рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні во­дойми. Це означає, що такі земельні ділянки після будівництва на них згаданих штучних водойм можуть бути переведені до ка­тегорії земель водного фонду, залишаючись у приватній влас­ності.

Право постійного користування землями водного фонду. Ос­новним правовим інститутом, норми якого регулюють викори­стання земель водного фонду, є інститут права постійного земле­користування. Землі водного фонду, які перебувають у дер­жавній власності, підлягають передачі у постійне користування державним водогосподарським організаціям для догляду за вод­ними об'єктами, прибережними захисними смугами, смугами відведення, береговими смугами водних шляхів, гідротехнічни­ми спорудами тощо. Така передача здійснюється за рішенням органів виконавчої влади, якщо земельна ділянка водного фонду розташована за межами населеного пункту, або органів місцево­го самоврядування, які розпоряджаються землями водного фон­ду в межах населених пунктів (п. 12 Перехідних положень ЗК України). Право постійного користування цими землями посвідчується державним актом, що видається та реєструється відповідними органами влади. Право користування земельною ділянкою на землях водного фонду виникає після встановлення меж цієї ділянки в натурі (на місцевості), одержання державного акта на право постійного користування земельною ділянкою і його реєстрації.

Право оренди земель водного фонду. Громадянам та юридич­ним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреацій­них, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (ст. 59 ЗК України).

Оскільки на праві постійного землекористування земельні ділянки водного фонду надаються тільки державним водогоспо­дарським організаціям, то всім іншим юридичним особам, зокрема приватним, а також громадянам, земельні ділянки вод­ного фонду надаються в користування на умовах оренди. Отже, орендарями земельних ділянок водного фонду можуть бути підприємства, установи, організації, об'єднання громадян, релігійні організації, громадяни України, іноземні юридичні і фізичні особи тощо. Право оренди підтверджується договором оренди, що укладається між відповідним органом влади та юри­дичною або фізичною особою, який підлягає державній реєстра­ції відповідно до закону.

Використання земельних ділянок водного фонду для рибаль­ства здійснюється за згодою їх власників або за погодженням із землекористувачами, тобто без відведення земельних ділянок (ст. 59 ЗК України).

Права та обов'язки користувачів земель водного фонду. Постійні користувачі та орендарі мають право використовувати надані їм земельні ділянки водного фонду виключно за цільовим призначенням таких ділянок та з урахуванням вимог законодав­ства про охорону та використання земель водного фонду.

Визначені законом межі здійснення права постійного кори­стування та права оренди земель водного фонду конкретизовані постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження По­рядку користування землями водного фонду» від 13 травня 1996 р.1 Зокрема, постановою передбачено, що користувачі зе­мельних ділянок водного фонду зобов'язані: 1) виконувати захо­ди щодо охорони земель від ерозії, підтоплення, забруднення відходами виробництва, хімічними і радіоактивними речовинами та від інших процесів руйнування; 2) суворо дотримуватися встановленого режиму для зон санітарної охорони, прибереж­них захисних смуг, смуг відведення, берегових смуг водних шляхів; 3) запобігати проникненню у водні об'єкти стічних вод, пестицидів і добрив через прибережні захисні смуги.


1 ЗП України. — 1996. — № 11. — Ст. 326.



Користування землями прибережних захисних смуг уздовж річок, навколо водойм і на островах може здійснюватися у ре­жимі обмеженої господарської діяльності. Це означає, що на за­значених землях забороняється діяльність, що негативно впли­ває або може вплинути на їх стан чи суперечить їхньому призна­ченню, зокрема: розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і заліснення), а також садівництво та городниц­тво; зберігання та застосування пестицидів і добрив; влаштуван­ня літніх таборів для худоби; будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), зокрема баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів; миття й обслу­говування транспортних засобів та техніки; влаштування зва­лищ сміття, гноєсховищ, накопичувачів рідких і твердих відхо­дів виробництва, кладовищ, скотомогильників, полів фільтрації тощо.

Під час користування землями прибережних захисних смуг уздовж морів, морських заток, лиманів і на островах заборо­няється: застосування стійких і сильнодіючих пестицидів; влаш­тування полігонів побутових та промислових відходів і накопи­чувачів стічних вод; влаштування вигрібів для накопичення гос­подарсько-побутових стічних вод обсягом більш як 1 куб. м на добу; влаштування полів фільтрації та створення інших споруд для приймання і знезаражування рідких відходів.



Користувачі земель водного фонду, що експлуатують гідро­технічні (водопідпірні, водопропускні, водозахисні або водо­забірні) споруди водогосподарських систем, зобов'язані дотриму­ватися встановлених режимів їх роботи та правил експлуатації, здійснювати посадку, догляд і охорону лісів у смугах відведення каналів, гідротехнічних та інших споруд міжгосподарського зна­чення. На ділянках зі штучно створеними лісонасадженнями та природними лісами у смугах відведення каналів, гідротехнічних споруд та інших споруд міжгосподарського значення допуска­ються лише рубки догляду та санітарні рубки, що проводяться згідно з рекомендаціями органів лісового господарства.


Навчальне видання

1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   42


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка