Hah україни В. І. Семчик, П, Ф, Кулинич



Сторінка2/42
Дата конвертації05.03.2017
Розмір7.91 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   42

1 Надалі, де відсутнє застереження, застосовуються норми Земельного кодексу України 2001 р. (ВВР. — 2002. — № 3-4. — Ст. 27).

До компетенції сільських, селищних, міських рад у галузі зе­мельних відносин належить передача земельних ділянок у влас­ність, надання їх у користування із земель комунальної власності, зокрема на умовах оренди; вилучення (викуп) земель, організація землеустрою, обмеження, тимчасова заборона (зупинення) вико­ристання земель громадянами та юридичними особами у разі по­рушення ними норм земельного законодавства тощо.

Характерною особливістю земельного права є те, що саме його нормами визначається компетенція Автономної Республіки Крим (ст. 13 Земельного кодексу України), органів місцевого самовряду­вання, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, у галузі регулювання земельних відносин, тобто районних та обласних рад, а також компетенція Верховної Ради України.

Спеціальними нормами земельного права є норми, якими регу­люються передача земель у власність і надання їх у користування; припинення і перехід права власності на землю; вилучення (викуп) земель; встановлюється плата за придбання землі у власність, зе­мельний податок, орендна плата за землю, а також визначаються права й обов'язки власників землі та землекористувачів, захист і гарантії їхніх прав.

Спеціальні розділи земельного права присвячено питанням ви­користання земель усіх категорій, зокрема земель сільськогоспо­дарського призначення; земель житлової і громадської забудови; земель природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення; оздоровчого призначення; рекреаційного призначен­ня, історико-культурного призначення, земель лісогосподарського призначення, земель водного фонду, а також земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Земельне право як галузь права, що має свою систему, містить такі важливі інститути: відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам і втрат сільськогосподарського та лісогоспо­дарського виробництва; контроль за використанням і охороною зе­мель та їх моніторинг; державний земельний кадастр; землеустрій; вирішення земельних спорів, відповідальність за порушення зе­мельного законодавства.

Лише перелік зазначених інститутів земельного права свідчить про те, що земельне право є самостійною комплексною галуззю в системі права України.

Аналіз земельного законодавства дозволяє визначити земельне право як сукупність земельно-правових норм, якими регулюються земельні відносини в Україні, що стосуються права власності на землю і права користування землею, визначення прав та обов'язків суб'єктів земельного права, розподілу земель на категорії відповідно до їх цільового призначення, використання земель за цільовим призначенням з додержанням екологічних правил, вста­новлення правового режиму земель відповідних категорій, земель­ного кадастру і землеустрою, створення умов для раціонального ви­користання землі, збереження її природних властивостей, охорони земель та захисту земельних прав громадян, юридичних осіб, тери­торіальних громад, держави та Українського народу.

Земельне право як галузь права буде мати належне визнання і розвиватися за умови, що воно матиме систему земельно-правових норм, свої ідеї, теоретичні обґрунтування, принципи, предмет, ме­тоди і витоки правового регулювання, тобто якщо існує наука зе­мельного права, якщо воно вивчається в юридичних навчальних за­кладах як програмна дисципліна.

Наведені характеристики земельного права складають основні елементи його навчального курсу.

Цей підручник є узагальненням наукових ідей і концепцій щодо розвитку земельного законодавства, прийнятого після проголошен­ня незалежності України, зважаючи на традиції земельного права, які сформувалися в минулі роки. Підручник підготовлено з ураху­ванням того, що окремі положення земельних відносин вивчаються в курсах «Цивільне право», «Екологічне право», «Природоресурсне право», «Аграрне право». Основні положення земельних право­відносин базуються на загальнотеоретичних положеннях теорії та історії права, інших галузей права з визначенням особливостей предмета земельного права, який має різнобічний склад і вимагає спеціального правового регулювання.

Структура підручника дещо ширша за структуру розділів зе­мельного законодавства. У виданні містяться загальнотеоретичні положення земельного права, його історія, розглянуто відмінності земельного права від інших галузей права, зокрема цивільного, адміністративного, права місцевого самоврядування, а також від екологічного, аграрного та інших галузей права, з якими земельне право з огляду на його комплексність перетинається, стикується, використовує їхні окремі норми чи специфічні елементи зазначених норм.

Підручник складається з 22 розділів. У першій — загальній час­тині — висвітлюється теорія земельного права, якій присвячені роз­діли: предмет і система земельного права; історія земельного права України; джерела земельного права України; земельно-правові норми і земельно-правові відносини; право власності на землю; пра­во землекористування, зокрема оренди; право земельного сервіту­ту, право добросусідства; гарантії прав на землю; державне управ­ління у сфері використання та охорони земельних ресурсів; правове регулювання обігу земельних ділянок; правова охорона земель.

У другій — особливій частині — викладається правовий режим земель сільськогосподарського призначення; земель житлової і громадської забудови, промисловості, транспорту, зв'язку, енерге­тики, оборони та інших категорій. Також викладається правове ре­гулювання охорони і використання земель водного фонду.

Опанування викладеними у цьому підручнику правовими знання­ми про землю і земельно-правові відносини сприятиме підвищенню ефективності земельного законодавства, законотворчої і право-застосовної діяльності, забезпеченню раціонального і цільового вико­ристання земель різних категорій, захисту права власності на землю і права землекористування, прав на землю та інтересів громадян і юридичних осіб України та іноземних держав, осіб без громадянства, територіальних громад, держави та Українського народу.

Авторський колектив підручника висловлює щиру подяку за сприяння і допомогу рецензентам рукопису та професорам і викла­дачам кафедр земельного права навчальних закладів, науковцям відділу проблем аграрного, земельного та екологічного права та вче­ним радам Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, Київського університету права НАН України за підтрим­ку і створення умов для підготовки підручника.

Загальна частина

РОЗДІЛ 1


ПРЕДМЕТ, ПРИНЦИПИ І СИСТЕМА ЗЕМЕЛЬНОГО ПРАВА
1. Поняття і предмет земельного права

Після проголошення незалежності в Україні почала формува­тися національна система права. Вона базується на поєднанні традицій і нового розвитку права, які відображають реалії політичних та економічних перетворень у суспільстві. Виходячи з цього, правова наука розглядає систему права як об'єктивну реальність. Система права формується з галузей права. Відме­жування однієї галузі права від іншої, віднесення норм права і правових інститутів до певної галузі права здійснюється на підставі предмета правового регулювання.

Предметом правового регулювання нормами земельного пра­ва є суспільні земельні відносини. Предмет земельного права ви­пливає із завдань земельного законодавства. Згідно зі ст. 4 Зе­мельного кодексу України (далі — ЗК України) завданнями зе­мельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використан­ня та охорони земель. Характерною особливістю предмета зе­мельного права є те, що він охоплює собою як матеріально-пра­вові, так і процесуальні норми, створюючи тим самим механізм (процедуру) реалізації земельно-правових норм, наприклад, по­рядок приватизації державних земель, вилучення земельних ділянок для державних і громадських потреб, надання земель­

них ділянок у приватну власність для ведення фермерського та особистого селянського господарства, землеустрій, порядок роз­гляду земельних спорів, облік тощо.

Земельні правовідносини мають свою історію. В попередні історичні періоди земля як об'єкт права належала до речового права, земельні відносини регулювалися нормами цивільного (приватного) права, а щодо казенних земель — нормами публіч­ного права. До предмета цивільного права належали власне зе­мельні ділянки, а також земельні ділянки разом із побудованими на них будинками, будівлями і спорудами. Такі будівлі з земель­ними ділянками називалися нерухомістю і розглядалися як єди­ний об'єкт суспільних відносин, їх правового регулювання.

Після Жовтневої революції 1917 р. декретом «Про землю», прийнятим Другим Всеросійським з'їздом рад 26 жовтня (8 ли­стопада) 1917 р., всю землю — державну, поміщицьку, удільну, кабінетську, монастирську, церковну, посесійну, громадську і всі інші великі приватні землеволодіння — було перетворено у все­народне добро: націоналізовано, конфісковано і передано в роз­порядження волосних земельних комітетів і повітових рад се­лянських депутатів1. Згідно зі ст, 5 декрету землі рядових селян і рядових козаків не конфісковувалися, а передавалися їм у кори­стування. Категорично заборонялася купівля-продаж землі, здавання в заставу, дарування тощо. Цей декрет було запрова­джено в УРСР відповідно до постанови Першого Всеукраїн­ського з'їзду рад2. Декретом РНК РСФСР «Про скасування права приватної власності на нерухоме майно в містах» від 20 серпня 1918 р. було скасовано приватну власність на всі без винятку зе­мельні ділянки як збудовані, так і не збудовані, як ті, що належа­ли приватним особам і промисловим підприємствам, так і ті, що належали відомствам і установам у межах міських поселень (ст.1)3.


1 СУ РСФСР. — 1917— № 1. —Ст.'З.

2 Хронологічне зібрання законів, указів Президії Верховної Ради, поста­нов і розпоряджень Уряду УРСР. К, 1963. — Т. 1. — С. 14.

3 СУ РСФСР.— 1918. — № 362. — Ст. 684.

З того часу на всій території СРСР, зокрема і в УРСР, всі землі були вилучені з торгового обігу, земельні відносини перестали бути предметом цивільного права і були віднесені до предмета земельного права як самостійної галузі права.

Після проголошення незалежності ЗО січня 1992 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про форми власності на землю», яким в Україні було визнано приватну, колективну і державну форми власності на землю1. 13 березня 1992 р. було прийнято ЗК України в новій редакції, який підтвердив всі три форми власності на землю2.

5 травня 1993 р. до ст. 14 Закону України «Про власність», яким було визначено право приватної власності громадян на землю, були внесені зміни і доповнення3. Громадяни України мали право на одержання у приватну власність земельних ділянок для:

1) ведення селянського (фермерського) господарства;



  1. ведення особистого підсобного господарства, а тепер — фер­мерського та особистого селянського господарства;

  2. будівництва та обслуговування жилого будинку і господар­ських будівель (присадибна ділянка);

4) садівництва.

Суб'єктами права приватної власності на землю могли бути лише громадяни України. Об'єктом земельних відносин, зокрема відносин власності, виступають земельні ділянки, конкретний розмір яких надається громадянам у власність для певної мети.

Згідно зі ст. 20 цього Закону суб'єктами права колективної власності на землю були визнані колективні сільськогоспо­дарські підприємства, сільськогосподарські кооперативи, садів­ницькі товариства, сільськогосподарські акціонерні товариства.


1 ВВР. — 1992.—-№18. — Ст. 225.



2 ВВР. — 1992. — № 325. — Ст. 354.

3 ВВР. — 1993. — № 26. — Ст. 277.

З дня прийняття Закону України «Про форми власності на землю», ЗК України в редакції від 13 березня 1992 р. і внесення 5 травня 1993 р. поправок до Закону України «Про власність» зе­мельні відносини, що складаються в частині приватної і колективної власності на землю, стали предметом цивільного права України. Відповідні правові норми щодо регулювання зе­мельних відносин передбачені в новому Цивільному кодексі України 2003 р.

Але це не означає, що земельні відносини перестали бути предметом земельного права, що земельне право як галузь права втратило свою регулятивну роль, самостійне місце в системі пра­ва України. Для науково обґрунтованого висновку треба виходи­ти з того, що земля посідає особливе місце в життєдіяльності лю­дини і має такі властивості, які не можуть ігноруватися законом і не вписуються у цивільне право.

По-перше, земля — це єдине місце проживання людей, тва­рин і всіх живих організмів. Земля — це основа основ самого існу­вання і буття, єдине місце для господарської і будь-якої іншої діяльності. Земля виступає як найважливіший природний ре­сурс, основа життя, загальнолюдське і загальнонаціональне на­дбання, як компонент природи і біосферна категорія.

По-друге, земля виступає як просторовий операційний базис, що використовується для розташування житлових, адміністра­тивних, наукових та інших об'єктів у населених пунктах, вироб­ничих об'єктів і як основний засіб виробництва у сільському гос­подарстві. Вона обмежена у просторі і не може бути ні збільшена, ні зменшена як майно.

По-третє, земля — найважливіший компонент навколишньо­го природного середовища, який функціонує за законами живих організмів, здатних до самовідновлення, створення умов для розвитку і підтримання життя рослин, тварин, птахів, риб, мікроорганізмів, до очищення атмосфери, збереження води, надр тощо.

По-четверте, земля використовується як важливий, не­замінний і складний об'єкт господарювання та засіб виробни­цтва. В АПК — це найголовніший засіб сільськогосподарського виробництва і виробництва сільськогосподарської продукції. Земля не може бути замінена ніяким іншим засобом проживання і виробництва, не старіє, не зношується і не може збільшуватися.

По-п'яте, як засіб виробництва згідно із цивільним законодав­ством земля належить до майнових об'єктів. Але це майно особли­вого роду. Вона не має і не може мати вартості. У сфері обігу ціна на землю складається з урахуванням її природних властивостей і вкладених коштів на її поліпшення. Саме тому угоди щодо землі повинні укладатися за спеціальними правилами.

Різне економічне, екологічне, географічне і соціальне призна­чення землі як об'єкта земельних відносин виділяє землю серед усіх інших об'єктів матеріального світу і вимагає від людей і від держави особливого ставлення до неї. Якщо розглядати землю з цих позицій, то вона є надбанням всього людства. У статті 13 Кон­ституції України закріплено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, є об'єктами права власності Українського на­роду. Статтею 14 Конституції України проголошено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Незва­жаючи на те, що земля належить усьому Українському народу, Конституція допускає право приватної власності на землю і га­рантує це право. Питання права власності на землю досить ґрун­товно врегульовані ЗК України, прийнятим 25 жовтня 2001 р. та введеним у дію з 1 січня 2002 р.1 Наведене свідчить, що земельні відносини, зокрема і відносини власності на землю — це відноси­ни особливого роду, регулювання яких не охоплюється нормами цивільного та інших галузей права. Саме тому дуже важливо, що в новому Цивільному кодексі України (далі — ЦК України), прийнятому 16 січня 2003 р. та введеному в дію з 1 січня 2004 р., у загальних рисах врегульовані лише відносини власності на зем­лю (земельну ділянку)2. Згідно зі ст. 9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які ви­никають у сфері використання природних ресурсів, а, отже, і землі, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.


1 ВВР. — 2002. — №3-4. — Ст. 27.

2 ВВР. — 2003. — № 45-46; № 47-48.

Ерофеев Б. В. Земельное право: Учебник. — М.: Новый юрист, 1998. — С. 13-14.

Обґрунтованими є висновки Б. В. Єрофєєва, що з правової та економічної точки зору цінність землі визначається особливостя­ми, специфікою властивостей та ознак, які відрізняють її від інших майнових об'єктів3. Слушним є також зауваження Г. В. Чу­букова, що цивільне право не має правового інструментарію для врахування різноманітності і специфіки землі як об'єкта земель­них відносин. Воно визначає єдині уніфіковані правила цивільно­го обігу і власності на землю без урахування її унікальних особ­ливостей1.

Ряд земельних відносин мають такі особливості і таку спе­цифіку, завдяки яким їх регулювання здійснюється нормами зе­мельного права.

Так, земельним законодавством визначається склад земель України, віднесення їх до категорії відповідно до цільового при­значення і порядок переведення з однієї категорії до іншої; ви­значаються функції і компетенція органів виконавчої влади і місцевого самоврядування у питаннях розпорядження землею і регулювання земельних відносин, виникнення, припинення і пе­реходу прав на землю; права та обов'язки власників земельних ділянок і землекористувачів; порядок та умови використання зе­мель сільськогосподарського та іншого призначення; організація раціонального використання та охорони земель; встановлюється порядок та умови ведення державного земельного кадастру і землеустрою, вирішення земельних спорів і відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, втрат сільсько­господарського виробництва.

В цілому наведене вище підтверджує, що суспільні земельні відносини виникають між органами державної влади всіх рівнів та органами місцевого самоврядування, юридичними особами і громадянами щодо права власності на землю та її використання за цільовим призначенням, які з урахуванням особливих власти­востей землі як об'єкта суспільних відносин регулюються пере­важно земельно-правовими і частково цивільно-правовими нор­мами у тій частині, в якій вони не врегульовані нормами земель­ного права2.




Чубуков Г. В. Земельная недвижимость в системе российского права // Государство и право. — 1995. — № 9. — С. 8.

Ерофеев Б. В. Земельное право: Учебник. — М.: Новый юрист, 1998.

Це означає, що предметом земельного права є суспільні зе­мельні відносини, які обумовлені особливими специфічними вла­стивостями землі як об'єкта суспільних відносин у тій частині, в якій вони регулюються нормами земельного права.

Наявність у земельному законодавстві окремих норм щодо регулювання земельних відносин, які за змістом можна розціню­вати як цивільно-правові (купівля-продаж, дарування, спадщи­на, відшкодування збитків тощо) свідчить про те, що земельне законодавство має комплексний характер, але від цього норми земельного права, якими регулюються специфічні земельні відносини, не втрачають притаманні їм галузеві ознаки, не змен­шують ролі земельного права як самостійної галузі права, основ­ною функцією якого є регулювання суто земельних відносин, за предметом регулювання відмінних від правових норм інших га­лузей права.

Отже, земельне право можна визначити як сукупність зе­мельно-правових норм, спрямованих на регулювання земельних відносин в Україні, які стосуються права власності на землю, ви­користання земельних ділянок за цільовим призначенням, зок­рема для виробництва сільськогосподарської продукції з додер­жанням екологічних правил, встановлення правового режиму земельних ділянок з урахуванням категорії земель, до якої вони належать, створення умов для раціонального використання та охорони земель, збереження її природних властивостей, захисту земельних прав громадян, юридичних осіб, держави та Україн­ського народу.


1 Андрейцев В. 1. Проблеми реформування юридичної освіти в Україні // Право України. — 1998. — № 12. — С. 15-20.

Погоджуючись з позицією про нормативно-регулятивне при­значення права та його галузевих складових, В. І. Андрейцев звертає увагу на те, що нормативно-регулятивне розуміння пра­ва звужує його функціональні можливості, що обмеження лише нормативного визначення права створює умови для його обме­женого сприйняття і функціонального призначення1. Він вважає доцільним «розкривати багатогранні функціональні можливості права та його галузей, щоб показати «різнобарвні» можливості цього соціального явища». В. І. Андрейцев виклав ряд слушних наукових позицій, в яких розширив зміст поняття права і його складових, що збагачує розуміння права і сприяє його сприйнят­тю та усвідомленню1.

З урахуванням цього земельне право як галузь у системі правової науки розглядається як система ідей, теорій, націо­нальних правових традицій та інших ціннісних категорій про землю; земельно-правових принципів; правових норм, якими ре­гулюються земельні відносини, а також правових способів задо­волення і захисту земельних інтересів фізичних і юридичних осіб за допомогою державних і земельно-правових інститутів.


2. Методи регулювання в земельному праві

В теорії права поряд із висвітленням питання предмета пра­вового регулювання багато уваги приділяється вивченню ме­тодів правового регулювання. Під методом правового регулюван­ня суспільних відносин розуміється сукупність способів, засобів, прийомів, за допомогою яких право впливає на суспільні відноси­ни, на поведінку людей у процесі цих відносин. І якщо право роз­глядається як регулятор суспільних відносин, то їх регулювання здійснюється в нормативному порядку шляхом встановлення правил поведінки учасників суспільних відносин, з наданням громадянам, юридичним особам, а також органам державної влади і місцевого самоврядування певних прав і наділенням їх відповідними обов'язками.

В юридичній літературі висловлюється думка, що у правово­му регулюванні застосовується два методи: імперативний і дис­позитивний2. Імперативний метод застосовується шляхом: 1) встановлення обов'язків суб'єктів правовідносин; 2) заборон, які підлягають виконанню.


1 Андрейцев В. І. Там само. С. 16-17.



2 Ще в 1957 р. В. 3. Янчук визначив такі основні методи регулювання: 1) дозвіл; 2) імперативна вказівка; 3) заборона. Див. Янчук В. 3. Рецензія на монографію Г. Полянської «Правовая охрана лесов» // Сов. гос. и пра­во. — 1957. — № 10.— С. 89-93.

Диспозитивний метод (від лат. (Ия-розіНо — розташування) означає такий спосіб правового впливу, за якого суб'єктам пра­вовідносин надається свобода (власний розсуд) у реалізації ними своїх цілей і завдань. Існує три види диспозитивного методу пра­вового регулювання: рекомендаційний, санкціонований, делего­ваний. Рекомендаційний метод передбачає надання можливо­стей альтернативної поведінки суб'єктів правовідносин. Санк­ціонований метод полягає в тому, що рішення про реалізацію своїх правочинів суб'єкт правовідносин приймає самостійно, але це рішення набуває юридичної сили лише після затвердження відповідним компетентним органом. Метод делегування право­вого регулювання означає, що суб'єкт правовідносин наділяєть­ся низкою прав і свобод щодо певного кола правочинів.

Існує й інша класифікація методів правового регулювання, яка в принципі не суперечить згаданій вище. Так, окремі пред­ставники теорії і деяких інших галузей права вважають, що за­конодавець використовує для встановлення прав та обов'язків такі способи: у формі юридичної заборони здійснювати певні дії, юридичного припису (позитивного зобов'язання) учасникам відносин певної поведінки, а в багатьох випадках юридично доз­воляє самим визначати характер взаємовідносин один з одним у певних межах. При цьому на відміну від норм моралі, додержан­ня яких забезпечується громадською думкою, заходами гро­мадського впливу, додержання правових норм забезпечується можливістю застосування до правопорушників заходів держав­ного примусу.

Іноді громадяни, посадові особи і навіть державні діячі, освітлюючи той чи інший закон, поширюють думку, що закон не виконується, що він не ефективний. Такі думки, хоч і мають певні підстави для існування, лежать у площині методів право­вого регулювання або ж методів правореалізації. Якщо закон не працює, то він не передбачає тих методів правового регулюван­ня, які потрібні для певного виду суспільних відносин (такий за­кон називають декларативним чи таким, що не має механізму реалізації), або ж у державі немає політичної волі для реа­лізації законів. Юридична сила правової норми полягає в тому, що в структурі правової норми повинний бути закладений ме­ханізм її реалізації.

Ці властивості права як регулятора суспільних відносин при­таманні більшості галузей права. Одночасно кожна галузь права має ряд специфічних особливостей впливу на суспільні відноси­ни. Вони мають важливе значення для побудови всієї системи права, враховуються при розмежуванні галузей права.

Механізм правового регулювання суспільних відносин — складна система засобів і способів впливу на поведінку людей і юридичних осіб.

Для галузевих методів, в яких домінує централізоване регу­лювання (адміністративне право, фінансове право тощо), що на­лежать до публічного права, в комбінації трьох названих вище способів превалюють приписи (зобов'язання) і заборони. У галу­зевих методах, яким притаманні диспозитивні засади (цивільне право, сімейне право, трудове право тощо), що відносяться пере­важно до приватного права, превалюють дозволи1.

Для земельного права характерні всі три методи правового регулювання. Переважна більшість земельних відносин регулю­ються імперативними нормами права: імперативними приписа­ми (зобов'язаннями) і заборонами.

Так, обов'язковими для всіх власників землі і землекористу­вачів будуть вимоги статей 91 і 96 ЗК України щодо використан­ня земельних ділянок за цільовим призначенням, встановленим для відповідної категорії земель, додержання вимог законодав­ства про охорону довкілля тощо.

В імперативному порядку, тобто на умовах обов'язкових при­писів, притаманних публічному праву, вирішується більшість питань, що регулюються земельно-правовими нормами. На­приклад, віднесення земель до відповідних категорій і переве­дення їх з однієї категорії до іншої провадиться органами, які приймають рішення про надання цих земель у власність або в ко­ристування, а в інших випадках — органами, які затверджують проекти землеустрою і приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного, оздоровчого, історико-культурного та іншого призначення.


1 Алексеев С. С. Теория права. — Харьков: Изд-во «Бек», 1994. — С. 157-158; Яковлев В. Ф. Гражданско-правовое регулирование общест­венных отношений. — Свердловск, 1972.

Згідно зі ст. 120 ЗК України при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину переходить на підставі цивільно-правових угод, а право користування — на підставі договору оренди.

Статтями 90 і 95 ЗК України встановлені права власників зе­мельних ділянок і землекористувачів. Водночас статтями 91 і 96 ЗК України в порядку імперативного припису на них покла­дається низка обов'язків щодо використання землі.

Чітко простежується можливість регулювання земельних відносин шляхом заборони. Так, у статтях 83, 84 ЗК України по­дано вичерпний перелік земель комунальної і державної влас­ності, які не можуть передаватися у приватну власність.

Право на одержання земельних ділянок у власність передба­чено для громадян і юридичних осіб України та іноземних дер­жав (статті 81, 82 ЗК України). Закон забороняє надання у власність громадянам та юридичним особам іноземних держав або ж особам без громадянства земельних ділянок сільськогоспо­дарського призначення. Землі сільськогосподарського призна­чення, прийняті у спадщину іноземними громадянами, особами без громадянства, а також іноземними юридичними особами, підлягають відчуженню протягом одного року. Статею 121 ЗК України встановлено, що для ведення особистого селянського господарства можуть безоплатно передаватися у приватну власність із земель державної або комунальної власності зе­мельні ділянки, розмір яких не повинен перевищувати 2,0 гек­тари земель. Цей розмір для ведення особистого селянського гос­подарства може бути збільшено у разі отримання в натурі (на місцевості) земельної частки (паю).

Земельні відносини регулюються і диспозитивними методами (ме­тоди дозволу). При цьому ряд диспозитивних (дозвільних) правових норм належать до галузі земельного права, які регулюють суто зе­мельні відносини, які не є предметом регулювання цивільним правом.

Можливість застосування дозволів як методу правового регу­лювання земельних відносин можна підтвердити низкою при­кладів із земельного законодавства. Вище зазначалося, що до дозволів (диспозитивного методу) належать три таких види: ре­комендаційний, санкціонований, делегований.

Рекомендаційний метод правового регулювання передбачає можливість альтернативної поведінки суб'єктів земельних пра­вовідносин, коли учаснику надається можливість, скористав­шись дозволом, самому вибрати спосіб вирішення земельного питання. Так, право користування земельною ділянкою або право власності на земельну ділянку припиняється у разі доб­ровільної відмови від земельної ділянки та з інших підстав, пе­редбачених статтями 140,141 ЗК України. Отже, за землекори­стувачем чи власником земельної ділянки є вибір: він має право зберегти за собою право землекористування чи право власності на землю або ж добровільно відмовитися від земельної ділянки. Згідно зі ст. 142 ЗК України припинення права власності на зем­лю або права користування земельною ділянкою у разі добро­вільної відмови власника землі або землекористувача прова­диться за його заявою на підставі рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування. Згода власників землі і землекористувачів потрібна і для вирішення компетент­ними органами питання про вилучення (викуп) земельних діля­нок з метою передачі їх у власність або надання у користування громадянам, підприємствам, установам і організаціям. Згода на вилучення (викуп) є не що інше, як альтернативний підхід до вирішення питання.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   42


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка