Голодомор 1932-1933 років на Україні



Скачати 225.93 Kb.
Дата конвертації30.12.2016
Розмір225.93 Kb.

Реферат

З історіі України

На тему:

«Голодомор 1932-1933 років на Україні»

Учениць 45-Г групи

Ліцею «Наукова зміна»

Лук’яненко Валерії, Буневич Катерини, Дзюндзі Вікторії




Зміст


Реферат 1

З історіі України 1

На тему: 1

«Голодомор 1932-1933 років на Україні» 1

Учениць 45-Г групи 1

Ліцею «Наукова зміна» 1

Лук’яненко Валерії, Буневич Катерини, Дзюндзі Вікторії 1

Зміст 2

Вступ 3

Причини голодомору 4

Складові голодомору 6

Жертви 7

Реакція міжнародної спільноти на голодомор 8

Ставлення Української держави до голодомору 8

Спогади виживших 9

«ПОЧЕКАЙТЕ, НЕ ЗАКОПУЙТЕ — ЩЕ ПІДНЕСУТЬ...» 12

ПРО ВКРАДЕНУ ХЛІБИНУ, МІЛІЦЕЙСЬКУ «МИЛІСТЬ» І ДРАНУ СТУПУ 12

НА ЗАЛІЗНИЧНІЙ СТАНЦІЇ 14

СЕСТРИ СЕСТРУ ЗАРІЗАЛИ Й З'ЇЛИ 15

Вшанування пам'яті жертв 16

Офіційні події та заходи, присвячені Голодомору 16

Меморіальні споруди, музеї 17

Висновки 18

Вступ

Так уже, на жаль, повелося, що в історії нашої країни вікопомних дат із чорними і трагічними позначками вистачає. Серед них голодомор 32-33рр.

Більше того, голодомор початку 30-х рр. був справжнім геноцидом. Чому так сталося? І досі ми напевно не знаємо всієї правди. Документів про цю трагедію в державних архівах збереглося небагато і хрестів на кладовищах з цією датою не знайти. Однак, скільки б ми не говорили, скільки б не поверталися до лихоліття, всього цього надто мало, щоб досконало дізнатися про все. Істина, без сумніву, одна: наша пам’ять не повинна забувати того, що діялося. Цього принаймні, вимагають нові часи.

Голодомор став національною катастрофою. В 1932 році щогодини помирала 1тис. чоловік, щодоби – 25тис. Пік припав на весну 33-го. 11тис.українських сіл опустіли.

Жертв голодомору в Україні поминають в багатьох країнах світу. В підтвердження цього в Ізраїлі стартував міжнародний художній проект „Україна пам’ятає – світ признає». Ця акція пройде по 15 країнах світу, включаючи Канаду, Німеччину, США, Іспанію, Чехію, Бельгію, Швейцарію... Акція спрямована не тільки політичним колам, мистецькій еліті, але й широкій громадськості держав, що виступають традиційними партнерами України, підтримують її зовнішньополітичний курс і, у багатьох випадках, відстоюють інтереси нашої держави в світі.

Над померлими від голоду ніхто не читав молитов, не відправляв панахид; часто ті, хто відвозив покійників на цвинтар, заздрили їм, бо їхні муки вже скінчилися і настав вічний спочинок.

Минули десятиліття, і лише тепер починаємо дізнаватися правду про страшні події 1932-1933рр. – про голодомор на Україні. Тільки наприкінці 80-х – у 90-х рр. 20-го століття про голодомор з’явилися наукові статті, спогади очевидців, про нього заговорили в пресі; складено мартиролог жертв голодомору. Сьогодні люди оповідають страшні події тих років.

Ми маємо ще й ще раз говорити про цю страхітливу трагедію, щоб слова глибокої скорботи не лише дійшли до свідомості кожного, а й увійшли у його серце.


Причини голодомору


Голодомор - це зумисне організований радянською владою у 1932 - 1933 роках штучний голод, який призвів до смерті мільйонів українців і є геноцидом українського народу. В історії бурхливого XX-го століття голодомор 1932-33 років був другим масовим голодом на території України.

Голод 1932-33 років охопив значну частину України, серед якої Запорізька, Донецька, Катеринославська, Миколаївська, Одеська губернії. Найбільше постраждали: Харківська, Полтавська, Сумська, Київська, а також Житомирська області, але цього разу голодомор спричинили, насамперед, для досягнення політичної цілі: потрібно було винищити численний прошарок заможних і незалежних від держави селян-підприємців. Серед основних причин можна виділити такі:



  • Хлібозаготівельна криза 1927-1928 років

  • Тоталітарний режим Сталіна

  • Колективізація

  • Ухвалення завідомо нереальних планів хлібозаготівель

  • Насильне вилучення в селян продовольства

  • Вивезення продуктів до Німеччини

Масове фізичне винищення українських хліборобів штучним голодом було свідомим терористичним актом політичної системи проти мирних людей, внаслідок чого зникали цілі покоління землеробів-універсалів, було зруйновано соціальні основи нації, її традиції, духовну культуру та самобутність.

Аналіз змісту опублікованих протягом 29-33 рр. близько 30-ти постанов Центрального Комітету КПБ, Раднаркому УРСР та СРСР, ЦК КПБУ засвідчує факти свідомого створення таких умов життя для сільського населення, що призвело до їх відвертого фізичного винищення. У документах Політбюро ЦК КПБУ збереглося свідчення про те, що восени 1932 року організовувалися з України так звані зелені ешелони для забезпечення промислових центрів Росії продуктами харчування до жовтневих свят. З України вивозили навіть квашені огірки, капусту та помідори. Таким чином, ті люди, котрі вирощували цю продукцію, залишалися приреченими на голодну смерть.


Складові голодомору


Складовими політики голодомору були:


  • Насильне вилучення всіх продовольчих припасів,

  • Закон «про п’ять колосків»,

  • Натуральні штрафи,

  • Вивезення із колгоспів усіх фондів,

  • Заборона на виїзд за межі України,

  • Запровадження системи «чорних дощок».

Закон «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та зміцнення громадської (соціалістичної) власності» був заснований на спільній постанові ЦВК та Раднаркому СРСР і прийнятий в серпні 1932 року. Причиною до написання цього закону послужило те, що в переджнивні дні з’явилися «несуни». Виснажені голодом селяни крадькома збирали колоски й несли зерно додому в кишенях, за пазухою. Коли про це довідалися в Кремлі, то уряд прийняв спеціальний закон про охорону соціалістичної власності, яким за розкрадання колгоспного майна призначалася «вища міра соціальної відповідальності» – розстріл із конфіскацією всього майна. Тому закон в народі одержав назву «закон про 5 колосків», оскільки часто за ним засуджували селян, що займалися ручною збіркою залишків зерна.


Система «чорних дощок» - корально-репресивна акція держави. Занесення на «чорні дошки» колгоспів, сіл і цілих областей означало їх повну ізоляцію, вилучення всього наявного продовольства і повну заборону пресування в інші райони або навіть села.

Жертви

Історики і демографи сперечаються навколо кількості жертв голодомору, виголошуючи різні дані від 3 до 10 мільйонів. Найвірогідніше, враховуючи матеріали перепису населення 37-го року, втрати населення внаслідок повного фізичного виснаження, тифу, кишково-шлункових отруєнь, канібалізму, репресій, самогубств на грунті розладу психіки, жертви становили близько 7 мільйонів чоловік на теренах України.

За антиукраїнською спрямованістю та масштабністю застосування, голод 33-го року виявився найжахливішою зброєю масового знищення та соціального поневолення селянства, якою скористався тоталітарний режим в Україні.

Географія смертності від голоду в Україні строката. Менш уражені північні райони першої половини 32-го і суцільний мор в усіх областях протягом другої половини 32-го та першої половини 33-го років. Голодною смертністю вирізнялися села і райони, які мали економічну зумовленість, тобто впиралися в обсяги, терміни та методи хлібозаготівель.

Голод 33-го року в Україні - це не фізіологічне явище, а, насамперед, цинічна форма політичного терору, проблемами якої повинні перейматися історики, соціологи, правники і політики. Наслідки та масштаби голодомору у містах та селах України в 1932-33 роках засвідчують глобальну соціо-гуманітарну катастрофу в історії людства, а не лише українства.

Архівні документи зберегли інформацію про загальну кількість населення, яке нестерпно голодувало. Так, весною 33-го в 66-ти районах Київської області зафіксували півмільйона голодуючих селян, а на Дніпропетровщині голод охопив більше 70 відсотків населення. В таємних листах керівників держави, керівників обласного рівня до ЦК КПУ за травень 33-го року повідомлялось про смертність в окремих селах, яка сягала від 450 до 600 чоловік.

Найбільш досконала статистика не спроможна передати глибини та масштабності соціально-економічних, політичних та морально-психологічних наслідків голодомору, жахливого свавілля владних структур і масових випадків ганебного для людини явища - канібалізму. Голодне лихоліття, яке охопило адміністративні райони з населення понад 40 млн. чоловік, і тривало майже два роки, явище не стихійне, а цілком рукотворне.


Реакція міжнародної спільноти на голодомор


Про обставини та масштаби голоду в Україні, судячи з спецдонесень закордонних консулів в Києві, Одесі, Харкові, було відомо керівникам інших держав. Про жахливі наслідки голоду в Україні йшлося в зверненнях голови еміграційного уряду УНР в Парижі професора Олександра Шульгіна до Ліги націй, а також до міжнародного Червоного Хреста, до міжнародних торгівельних організацій. Але політичні та бізнесові кола зарубіжних країн мовчазно споглядали.

Міжнародна комісія з розслідування голоду 32-33-го років в Україні користувалася загальноприйнятними нормами міжнародного права, зокрема Конвенцією Генеральної Асамблеї ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього від 9 грудня 48-го року. В ній геноцид означає акт, учинений з наміром знищити повністю або частково національну, етнічну, расову чи релігійну групу, зокрема сумісне створення для членів групи таких умов життя, розрахованих на проведення її фізичного знищення повністю або частково.

Голодомор в Україні як дійсний історичний факт визнали близько 70 країн світу. Парламенти 10 країн визнали голод 1932-1933 років актом геноциду. Серед них: США, Канада, Естонія, Аргентина, Австралія, Італія, Угорщина, Литва, Грузія, Польща.

Ставлення Української держави до голодомору


Визнання голоду актом геноциду має принципове значення для стабілізації суспільно-політичних відносин в Україні і є фактором відновлення історичної справедливості, морального зцілення кількох поколінь від страшного шоку, заподіяного масовими репресіями та голодоморами. Визнаючи українських селян жертвами геноциду 1932-33 років, Україна не лише увічнює пам'ять про загиблих, а прагне постати справді державотворчою нацією, цивілізованою і гуманною, шанобливою і культурною, здатною до прозріння і спокути.

Спогади виживших





  • Марія Пилипівна Тарасенко, 1922 р.н.: «Було мені тоді 9 років та все дуже добре пам’ятаю. Вимирали цілими сім’ями: мати, батько, діти – порожніми ставали хати. Не було навіть кому з родичів хоронити померлих. Із сільради давали людину, яка цим і займалася. Але ж хіба можна те було назвати похороном? Недалеко коло нас жив дядько Степан, прізвища не пам’ятаю, то в його сім’ї всі повимирали.

У нашій сім’ї теж троє старших із семи дітей, а також рідна тітка померли. Батько опух, ноги були, як ті колоди, здавалось, от-от потече з них вода.

1932 рік був неврожайний. Щоб якось вижить їли все, що можна було їсти. У нас в хаті коло печі полик стояв, а на ньому деко полови. Сусідський хлопчина забіг до нас і почав її собі в кишені набирать. Я нічого не сказала, бо на полову вже дивитись не могла, а не тільки їсти.

Пам’ятаю, що біля двору росла колгоспна конюшина, а там сила – силенна щавлю. Ми з братом бігали туди рвать його, щоб поїсти. А ланковий їздив і бив за це батогом.

Мати моя ходила в колгосп, там усім робочим давали горохову юшку. Вона і нас нею годувала. Але ми вижили тому, що у нас в Ласках Народницького району була трохи заможня баба, яка і підгодовувала нас.»



  • Згадує Ганна Наумівна Власенко.

«Їли все: жолуді, кінський щавель, гнилу тогорічну картоплю, навіть котів та собак. Люди на ходу валились з ніг. Від голоду були сірі, як земля, тільки зуби зелені. Ну, ходячі тобі мерці. Було сидять на лавочці, а з рота слина вже біжить, і посунулися донизу.

Коли мені виповнилось 8 років, померла мати. Жили ми тоді в Гладковичах. Старша сестра до себе в Мошки забрала. Її чоловік був головою сільради. Йому на пайок давали гарячий ячмінь (саме в Овручі згоріла заготконтора). З цього ячменю ми робили млинці і їли. Навіть сестрі в Черніговку їх передавали, в неї вся сім’я від голоду опухла.

Я й війну пережила, це щось страшне, але страшнішого від голоду 1932-1933 рр. не бачила. І навіть ворогу не бажаю. І до цих пір не знаю, як пережила це все.»


  • Із спогадів Ярмолюк Уляни Пилипівни про тяжкий, невідступний, болючий 1933 рік.

«… Смерть косила людей, кого під тином, кого в полі, де шукали щось їстівне, у садках. І не в силах живі донести померлих до кладовища. Як могли, ховались у дворах. Із навколишніх сіл ішли діти, просили хліба. Дехто із жінок не витримував, забирав із вулиць тих дітей, скільки міг. Так у хатах з’являлись крім своїх дітей, ще й чужі.»

  • Спогади Христі Іванівни Радкевич.

«...На кожному кроці простягали руки голодні діти. Просили хоч маленький кусочок хліба. А як дістанеться якась крихта, то аж трясуться від радості.

Пам’ятаю, в сусідньому колгоспі у селі Великій Фосні рятував від голоду людей тодішній голова колгоспу Панчин, 25-тисячник – руський, якого прислали в село з міста. Йому доводилось нелегко. Бо треба було хліб державі віддавать, різні там плани виконувать і людей рятувать. Отож, приховавши трохи такої – сякої пашні він організовував обіди в колгоспі, а тих, хто вже не міг і ходити, підгодовував вночі, тайком. Кажуть, що сам він хліб по хатах розносив, щоб ніхто не бачив. А в багатьох селах нашого району: в Сарнинках, Вересах, Малій Фосні, Костюшках люди вмирали від того, що не було чого їсти. Пам’ятають люди цього Панчина, дітям і онукам про нього розказують, і кажуть такі слова: “Якщо помер, то нехай пухом буде йому земля”.

В нашому колгоспі давали трохи зерна, але не всім воно було порятунком. Троє сімей моїх сусідів за тиждень вимерли, десь понад 20 чоловік ходили в Словечне за хлібом, багато там у чергах й вимирало. А кому вдавалось роздобуть таку – сяку їжу, то, зголоднівший, було як наїсться, то тоже помирав. В Панасихи (так по вуличному жінку називали), за чотири дні восьмеро дітей не стало, а через тиждень й вона за ними пішла. Чоловік не витримав цього й наклав на себе руки. Дев’ятеро дітей забрав голод у Денисовичів, п’ятеро у Зінкевичів. Стало легше, коли почало спіти жито.»


  • Меланія Наумівна Ханчич. Нині 80 років.

Ось що вона запам’ятала: «Тоді по селу ходили “буксири” й все забирали для господарства. Залишалися люди без куска хліба. Вмирали, як мухи. Лежали мертві під тинами, серед двору. Щоб врятуватись від голодної смерті, пекли коржі з жолудів, збирали весною в полі мерзлу картоплю, м’яли гречану полову, верес і тоже коржі пекли.»

  • Христина Архипівна Куб’юк:

«Почалося те десь року з 30-го. Що заробиш, припасеш, те майже все й забирали. Не податки, а справжні побори були. А в 33-му взагалі життя не стало. Лютував тоді сталінський режим. Приходили тоді його представники – прислужники й все забирали, геть усе з домівок вичищали. І раз приходили, і другий, і третій, щоб нічого не залишилося. До мене якось навідались, давай шастати по хаті, нічого не знайшли. Бо я тоді торбинку з борошном під свою малу дитину поклала да разом і сповила все. Другого разу чую, знов по хатах снують. В мене тоді на горищі в одній діжечці трохи сушки було, а в другій – квасоля. Зверху – то я ті діжечки клоччям накрила, але ж, думаю, як добре шукатимуть, знайдуть. Тому я драбину аж у хлів сховала. Отож вони туди – сюди, а на горище вилізти не можуть. Сусідського хлопчика позвали, підсадили його, той і видряпавсь наверх. “Ти, - наказують, - добре там усе обдивись, бо якщо після тебе щось найдемо, то не поздоровиться”. Але хлопчина той добрий був. Сказав, що нічогісінько, крім клоччя, не побачив. Отак і тоді пронесло.

А в людей все під мітлу вимітали. Може й не для держави, може самі їли. Мені ще нічого було, бо чоловік на підприємстві працював. Гляди, та й принесе щось. До мене ще й двоє чужих діток бігало. Батька їхнього у Сибір забрали (ворогом народу нарекли), а матір з дітьми залишили. То ото й підгодовувала їх хоч чимсь. Мати їхня не видержала, померла з голоду, а дітки залишилися. Коли голод вже відходив, з’явивсь батько тих діток. Прийшов у свою хату, а там – нікого. Односельці підказали, що в мене діти. Він сюди бігом. Як же дякував.

Добре, що оті дітки вижили. А скільки їх померло. Дивлюсь якось, знайома йде. Однією рукою мертву дитину притулила, в другій – заступ, щоб на кладовищі таку – сяку могилу викопать. Підвода її доганяє, а там покійника везуть. Набряк з голоду. “Сідай, Гапко, разом хоронитимемо” – кличуть її. Тоді в людей сил не було, щоб і поховать як треба.

Геть до страшного доходило, до звірства. У односельчанина, Лукаша, від дитини люди лише голівку знайшли, тіло було з’їдене. В іншому селі половинка трупика дівчинки залишилася.»

Старі люди розповідають, що в ті роки звичним було те, що за будь – яку їжу людина віддавала добрячі речі. Коли ніякої їжі не стало, їли мишей, собак, котів. Найстрашніше ж те, що люди втрачали людські якості. Вони забули, що таке совість, жалість.


  • Згадує Марія Іванівна Першко (із спогадів її покійної матері Євдокії).

«В однієї жінки з чоловіком був малий син. Голодуючи, втративши розум, ця жінка зарізала свого сина і зварила борщ з м’ясом дитини. Прийшов чоловік з роботи і запитує жінки, де син? “Десь гуляє” – відповіла та. “А де це ти м’ясо взяла”, - спитав. “Сусідка дала”. А сина не було день, два. Чоловік до жінки пристав: “Скажи, де син?”Та й призналась. Мало не забив до смерті чоловік свою жінку.»

Олесь Воля (Міщенко Олександр Володимирович) видав книгу «Мор», в якій йдется про страшні події 1932-1933 років. Тут зібрані спогади очевидців.



«ПОЧЕКАЙТЕ, НЕ ЗАКОПУЙТЕ — ЩЕ ПІДНЕСУТЬ...»


І жило нас у хаті дев'ять душ. Батько й мати шили. І дещо в нас водилося. Була корівчина сла­бенька. Навесні тридцять третього хліб закінчив­ся, і батько їздив за харчами аж у Харків. Хлібина коштувала сто карбованців. Двічі він з'їздив, а на більше грошей не стачило. В Кобеляці був торгсин, де за золото хліб у євреїв вимінювали. Покійна мати на сережки й обручку виміняла торбинку пшона й борошна. Трохи в нас буряків лишилося, то терли й давили сік, кукурудзу обминали. Стала достигати зелень — дядько Іван переїв огірків і помер. На грядках посадили ми з піввідерця картоплі, на ранок дивимося на ту постать: картопля вирита і померлий на землі лежить. Чужий якийсь чоловік, не наш... Ми з батьком перенесли його до кладовища. Вирішили закопати по-людському. З Віктором Іванком ви­копав яму, коли сусідка Наталка Стовба гукає:

— Зачекайте, хлопці, Павло мій помирає...


За годину його в ряднині принесли й укинули в яму. Стали засипати яму — гукає Федір Пурас, сусід з другого боку:

— Хлопці, зачекайте, дочка Оля померла...


І її вкинули.

Загортаємо, коли Софія Дубина гукає:

— Зачекайте, хлопці, моя кровиночка помер­ла;..

Ми і її дочку в ту саму яму. І так сім душ сховали.

Перед літом найдужче людей косило — і по десятеро, і по дванадцятеро в одній ямі закопу­вали. Своїми очима бачив.

Ще згадується чомусь, як кобила в садку сит-никівському ходила. Стара-стара, нікуди не го­дяща. На шию їй хтось почепив табличку, де було написано:

Ходжу блукаю, СОЗ'у шукаю.

СОЗ'у не зайду — На ковбаси піду...

Та нарешті дочекалися ми жнив. Перше до­стигло жито. Давай ми його підсушувати і зерно на жорнах терти та млинці пекти. Хто багато з'їсть —- живіт роздимало, й помирала людина.

ПРО ВКРАДЕНУ ХЛІБИНУ, МІЛІЦЕЙСЬКУ «МИЛІСТЬ» І ДРАНУ СТУПУ


Мого тестя в колгосп не приймали, а хліб за­брали.

І покликав мене батько в Бригадирівку до бра­тів і сестер. З рік я там побув. І дружина почала нападатися, щоб повернутися знову в Андрійки, Хай буде, думаю, по її. Повернулися. А потім і нас з дружиною буксирна бригада заходилася вига­няти, як мого тестя, з хати.

— Ви хоч що-небудь залиште,— кажу букси­рові Костирі, який зерно забирав.

А він:


— З хати не виганяємо — живи, чого тобі ще треба, пасинку куркульський...

Обчистили нас, як заєць липку взимку обчищає. Нічого їсти. А потім поступила позичка—її да­вали тим, що роблять у колгоспі. Тетяна, моя дружина, принесла в хустині зерна — хустина трохи більша від носової. Зерна вистачило на два тижні. І пішла справжня голодовка. Купити ні­чого не купиш. Були в жінки сережки золоті й браслет, а в Кременчуці в торгсині на золото давали хліб. Повіз я це залізо золоте, здав, і дали мені одну хлібину велику. А треба ще купити зер­на. Пішов за ним. І ось стою на базарі, а кошолка стоїть біля ніг. Мірить мені бабуся зерно, а тут хтось мене штурхонув, що я носом землю про­орав. Встати не встану. Та якась жінка допомогла зіп'ятись, а хлібини вже нема...

Поїзд ходив тоді лише до Галещини. А я уже не дійду до Андрійок — слабий. У моєї жінки в Галещині був двоюрідний брат, зайшов я туди. Бачу, його жінка порається коло печі, їсти готує. Я сидю розпитую, як живуть люди. В них тесть помер. Зварила вона галушок, а в мене слина котиться.

«Іване,— звертається вона до свого чоловіка,— ти там управився?» — «Управився».— «Заходь тоді в хату та будемо вечеряти». Увійшов Іван. Насипали галушок і запрошують до столу: «Сі­дай!» — А в мене такий дурний характер. «Я не голодний,— кажу.— Я недавно їв...» А сам думаю, що ще будуть припрошувати. А вони не просять. Вечеряють собі. «Хоч би ж ще раз сказали сідай». Не кажуть. Повечеряли і пішли доуправлятися. А на столі лежить картопля нечищена. Печена. Глянув я у вікно — не видно нікого. Ухопив дві картоплини і жую. Лампа в хаті горіла, і Йван по­бачив, як я запихався тими картоплинами. Увій­шов у хату: «Чого ж ти вечеряти не сідав?» — «Та... та... мені їсти не хотілося, а це чогось не втерпів...» А додому ж іти п'ятнадцять кілометрів, і годитися не годюся. Вийшов на Галещину, став і стою. Хоч би яка машина або підвода їхали. Коли це дядько одноконкою гуркотить. «Далеко, мужиче, йти?» — «Ой, далеко, дядьку».— «То я підвезу тебе. До Підгорівки підкинув і повернув на Гнойовівку. Зліз я з підводи — ще гірше стало. Ногу за ногою переставляю, але зерно, що купив, несу. Додому прийшов уже після обіду. А надворі ніби вітерець. Жінка каже: «Ти понеси оце зерно та змели, і будемо пекти б лини». Пішов. А тоді молоти можна було лише з дозволу голови. Добре, що мірошником був мій товариш дитинства. Він і змолов. У млині нікого не було. Тільки приходив Андрій Яременко: і там, на камені, борошно по­мацає, і там, хтозна й навіщо... Отож змолов я бо­рошно, узяв клунок і поніс.

Вдома жінка рада — блини печемо. Аж ось у хату зайшов посланець з сільради й сказав, щоб негайно туди з'явився. Повертаюся додому — жінка каже, що борошно забрали. Того ж дня викликає мене в контору міліціонер і допит ро­бить, звідки в мене борошно. Коли я робив зав­фермою, то коняці коли-не-коли давали трішки вівса. І вони подумали, що той овес, який давали коняці, я взяв і змолов для себе. Тут і почалося: «Де був? Що робив?» Кажу в Кременчуці, отак і отак, чого їздив, пояснив. «А де овес брав?» — «Купував».— «Іди гуляй, та подумай...» Завели інших на допит, Андрейка Захарька і Петра Карпенка. Чую крізь двері, що їх міліціонер Давиденко товче, і коли виходив Захарько, в нього сльози на очах були, а Петро держався за стіну — такий побитий був. Знову міліціонер заходився мордувати:


  • Де брав овес?

  • Нічого я вам більше не скажу — купував.
    Давиденко мене за шиворіт над столом нахилив і ручкою з нагана по потилиці б'є.

  • Признавайся!

  • Нічого я більше не скажу...

  • Іди гуляй.

Знову допит Захарька та Петра. Знову крик. Мене потім Давиденко викликав. За чуба вхо­пив і наганом у потилицю гамселить. Коли я сідав на табуретку, то вже на неї і не попав, а додолу полетів.

Давиденко посадив-таки, а я вже так забився та ослаб, що не веидю.

Подав він мені води, а я не п'ю. Не хочу.

Він мене тоді ручкою з нагана під бороду — й оце й досі ось шрам на бороді.

— Можеш бути свободен,— сказав, коли поба­чив, що кров з мене юшить.

А в колгоспі давали галушки. Галушки рвані, а то й саму юшку. Треба якось хоч до обіду викріпити, аби пообідати. Подибав я на наряд. Якраз орали кіньми на пар за Бреускою, де яр. Напар­ник чекає на мене, щоб орати разом. А я коней не поведу і плуга не вдержу. Але до обід таки доконали. Сам напарник орав. Кинулися їхати на обід. Напарник каже, щоб я сідав на коня. Але ж я на коні не всидю, бо позвонок від Давиденкових побоїв пече. Тож він поїхав, а я пішки пішов. Опинився біля хати Марка Яковича Андрейка. І нема вже сили далі йти. Упав. Марко Якович побачив мене і виніс кухоль молока. Я те молоко випив. А жінці моїй вже донесли, що я лежу серед дороги. Запрягла вона воли і забрала мене додому. Лежав я до двох місяців у постелі догори черевом. Ні перекинутися, ні повернутися — позвонок болів.



НА ЗАЛІЗНИЧНІЙ СТАНЦІЇ


Падали люди на землю і вже не вставали. Хати пустіли навіки.

Втікали, хто ще живий, у місто з торбами за плечима, від смерті рятуючись. Підійшов один чо­ловік до криниці води напитися, присів над кри­ницею — і вже мертвий... Трупи гризли собаки й кішки бездомні. А згодом собак і кішок не стало, і ворони й синички до хат не літали.

Зайшли в село Єфремівку Черкаської області в хату — нема нікого. У другу хату — мертво, у третю хату — нікого, у четверту хату — мерт­во, у п'яту хату — нікого, у шосту хату — мер­тво. І була сьома хата. Біля криниці відра не було, а корак утоплений. Зайшли в сіни, ступну­ли через поріг і скам'яніли: біля самої стіни, на дерев'яній лаві, коло вікна лежала висхла дити­на років п'яти — шести. Над нею схилилася мати, тримаючи в руці ніж — відрізала дитині голівку. Ніж і руки закривавлені. Дитина конвульсивне сіпала ніжками. Жінка мене не бачила, але ви­падково голову повернула в мій бік. Очі в жін­ки — сухі і збляклі, як у мерця. А руки, здавало­ся, переломляться — тонкі. Жінка люто замах­нулася на мене ножем і впала на долівку, як підкошена...

І вискочила я з тієї хати, і кричала, аж поки не опинилася в сільраді.

— Ти, жінко, не хвилюйся,— заспокоював виконавець.— Теперь нікого нічим не здивуєш... На ось води попий.

Я припала губами до вінця.

Через годину знову увійшли ми до тієї хати і по­бачили мертву жінку на долівці земляній; і очі її, як у живої, вгору дивилися на закінчену чорну стелю. До грудей вона притискала відрізану го­лівку дитини своєї.

Голова сільради діловито писав протокол, а ви­конавець розповідав:

— В сусідньому селі позавчора жінка убила молотком свого чоловіка, коли він спав. Накрила рядниною, приготувала сокиру і ніж з гострої ко­си. А чоловіка вбила вона не зовсім, й у хату за­йшов він, виконавець; чоловік той тепер лежить у лікарні, а жінка — в психушці.

У мене не було ні сил, ні терпіння слухати, і я пішла до дверей.

— А протокол хто буде підписувати? — крик­нув услід голова, і я повернулась.

А виконавець розповідав:

— Дві дочки разом з матір'ю з'їли свого батька, а потім і маму свою. Через деякий час старша дочка з'їла меншу. Кілька днів тому й сама по­мерла від голоду...

В наступному селі заходимо на чиєсь обійстя. Нікого. І так чотири хати минули. І побачили зарослого до вух чоловіка на призьбі під хатою. Не визначиш, скільки років йому.



  • Діду, чому не видно нікого в селі? — пита­ємо.

  • Я не дід, мені двадцяти немає...

І сказав цей «дід», що вимерли всі люди в селі, а через три хати товариш його доїдає свою сестру. Увійшли в сіни до «діда». Хата й комора розчинені. В коморі висить підв'язана жіноча нога, а хлопець напівмертвий лежить на полатях; мовчки вийшли з хати й пішли далі.

Пішки вже не було сил іти. Залізнична станція. Може, під'їдемо... Але квитків не дають, людей розганяють. Перон. А люду — море! Міліціонер до чоловіка з клумаком вчепився, а чоловік благав його як Бога: «Віддай торбу! Віддай, прошу... Я ж узяв усе краще з дому і проміняв на оцю кукурудзу. У мене п'ятеро діточок помирають з голоду...»

Міліціонер:

— Ти, куркульська морда, ще й вижити хо­чеш? Здихай! Здихай разом зі своїм куркуль­ським виводком... Геть з очей, експлуататоре трудового народу!

До станції підійшов товарняк.

— Це мій поїзд,— уже плакав чоловік.— Я мушу їхати. Може, порятую своїх діток... Віддайте, товаришу міліціонер, кукурудзу. Від­дайте...



  • Який я тобі товариш, куркульська мордо!
    Чоловік упав на коліна:

  • Миленький... товаришу... Богом прошу...

  • Мовчати! Відійди! Кому сказано!
    Поїзд рушив.

Чоловік на мить озирнувся і, стоячи на колінах, склавши долоні до купи перед собою, хрипом про­хрипів:

— Будь же ти тричі проклятий, іроде, і Богом, і людьми! — Він раптом підхопився з колін на но­ги і кинувся під рейки. Це побачив машиніст і почав гальмувати поїзд. Увсібіч цівкнула кров.


І ніхто навіть ойкнути й крикнути не встиг. Люди мовчки дивилися на розчавлене надвоє тіло. Го­лова чоловіка була навбік відкинута, а на блі­дому, аж синьому, обличчі виділялися широко витріщені ще живі очі.

Поїзд зупинився, і якісь два чоловіки у формі залізничників підняли перерізаного з колії, поклали на перон. Всі перевели погляд на осоружного міліціонера. Міліціонер сердито сказав:

— Від смерті цієї куркульської морди збитку не буде...

Раптом до нього підійшов якийсь чоловік, про­стоволосий, у пропилючених чорних штанях і брудній сорочці.

— Це кому збитку не буде? Вам?—гнівно спитав. Витягнув з кишені штанів револьвер і ви­стрілив двічі в міліціонера.

А поїзд тим часом рушив. Чоловік круто по­вернувся, підбіг до поїзда, який набрав швидкості, скочив на приступку вагона. І... був такий.

І доблукала я до великого міста, І було Перше травня. Мітинг. Кричать усі, щоб жив у віках ве­ликий батько Сталін, а неподалік крита машина підбирає трупи. І бездомних ловили. Впіймали й мене. І повезли хвостики від цукрових буряків збирати. А невдовзі висадили мене. Ішли ми повз якийсь хлів, а в ньому душ п'ять мертвих було. Увечері увійшла до якоїсь хати переночувати, а там мама мертва на долівці лежить, а дитина повзає по ній і так: «Е-е-е...»—їсти просить.

СЕСТРИ СЕСТРУ ЗАРІЗАЛИ Й З'ЇЛИ


І стояла серед степу голого хатка, а в ній жили три сестри — Софія, Галька і Параска. А пололи ми грядку. Аж чуємо крик. Тато наш осторонь були і подумали, що, може, на нас напали: балач­ки прокотилися, що сестри ті ловлять дітей і ріжуть. Прибігли — на місці ми, полемо. Біжать далі тато, а в житі крик: дві сестри залигали тре­тю сестру мотузкою, і ніж у роті стремить... «Во­на нас хотіла зарізати,— пояснювали сестри криком кричучи, ніби звірі, в яких намагалися здобич відняти,— а ми їй це зробили...»

Бігала і я дивитися.



І що ж?

Сестри трупа потягли вірьовкою додому. Не­вдовзі дим ішов з димаря: Софія і Параска варили Гальчине м'ясо, щоб самим не вмерти...


Вшанування пам'яті жертв

Офіційні події та заходи, присвячені Голодомору


  • У 1988 році Конгрес США, а у 1989 р. Міжнародна комісія юристів офіційно визнали голодомор 1932-33 рр. актом геноциду проти української нації.

  • 15 травня 2003 р. Верховна Рада України в офіційному зверненні до народу України визнала голодомор 1932-33 рр. актом геноциду.

  • На вересень 2003 р. офіційні документи з приводу голодомору ухвалили у Бельгії, США, Канаді, Аргентині і Країні Басків (Іспанія).

  • Міжнародна конференція з нагоди 70-ї річниці Голодомору, організована Інститутом досліджень історії суспільства та релігії міста Віченца (Італія) 16—18 жовтня 2003 року. За результатами роботи опубліковано книгу «Смерть землі. Великий голод в Україні 1932—1933 років» (вийшла італійською мовою).

  • У листопаді 2003 року угорський парламент одноголосно прийняв постанову, яка визнає голодомор 1932—1933 років актом геноциду проти українського народу.

  • Проблема визнання голодомору 1932-33 рр. в Україні злочином проти людства розглядалася на 58-й сесії Генеральної Асамблеї ООН — з нагоди 70-х роковин подій (10 листопада 2003 р.).

  • В кінці листопада 2003 р. в Парижі проведено дні пам'яті жертв голодомору.

  • 3 липня 2008 Парламентська Асамблея Організації з безпеки й співробітництва в Європі (ПА ОБСЄ) прийняла резолюцію щодо Голодомору в Україні. Резолюція "рішуче пропонує всім парламентаріям вжити заходів для визнання факту Голодомору в Україні".

Меморіальні споруди, музеї




    • Пам'ятник (обеліск) жертвам Голодомору у Києві (Михайлівська пл., зліва від входу до відтвореного Михайлівського собору).

    • Пам'ятник жертвам Голодомору у м. Едмонтон (Канада, провінція Альберта), 1983 р. Перший в світі пам'ятник жертвам Голодомору.

    • Пам'ятник жертвам Голодомору у м. Калґарі (Канада, провінція Альберта), 1999 р.

    • Пам'ятник жертвам Голодомору у м. Вінніпеґ (Канада, провінція Манітоба), 1984 р.

    • Меморіальний курган біля м. Лубни (недалеко від Мгарського монастря).

    • Меморіальний хрест на сільському цвинтарі у с. Литвяки, (Лубенський район , Полтавська область).

    • Меморіальний хрест у м. Харків, перший в Україні, встановлено 4 жовтня 1989 р.

    • Меморіальний хрест у м. Миколаїв.

    • Меморіальний хрест у м. Коломия (недалеко від церкви Благовіщення).

    • Меморіальний хрест у м. Дніпропетровськ (встановлено 2005р.).

    • Меморіальний тризуб Українського православного собору св. Володимира у м. Парма, Огайо (передмістя м. Клівленду).

Висновки


Голод не був наслідком посухи чи неврожаю, а став результатом цілеспрямованої політики комуністичного режиму. Шляхом тотального вилучення харчів, блокади сіл і цілих районів, заборони виїзду за межі голодуючої України, репресій незгодних сталінський режим створив для українців умови, несумісні із життям.

Такі дії влади є злочином і відповідають визначенню геноциду в Конвенції ООН  від 9 грудня 1948 року.



На цій основі 28 листопада 2006 р. Верховна Рада України за ініціативою Президента України Віктора Ющенка прийняла Закон "Про Голодомор 1932―1933 років в Україні", яким Голодомор визнано геноцидом Українського народу.




База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка