Фондова лекція з історії та культури України Тема Витоки історії українського народу та його культури. Україна княжої доби Навчальний час 2 години



Сторінка1/4
Дата конвертації30.12.2016
Розмір0.6 Mb.
  1   2   3   4
МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ


Кафедра історії держави і права

"ЗАТВЕРДЖУЮ"

Завідувач кафедри

________ Кузьминець О.В.

“___”____________ 2015 р.


ФОНДОВА ЛЕКЦІЯ


з історії та культури України

Тема 1. Витоки історії українського народу та його культури. Україна княжої доби
Навчальний час 2 години

Для слухачів ННІЗН

Обговорено та ухвалено на засіданні кафедри “___” _____________ 2015 року, протокол № ____.

Київ 2015



ТЕМА 1: «Витоки історії українського народу та його культури. Україна княжої доби»
З навчальної дисципліни: «Історія та культура України».

Категорія слухачів: слухачі, студенти.

Навчальна мета: утворити систему знань по проблемі еволюції людських спільнот на території України у найдавніші часи а також сформувати цілісне розуміння процесу соціально-економічної, політичної, культурної та духовної еволюції східнослов’янських племен у період княжої доби.

Виховна мета: Через опанування навчальним матеріалом досягти усвідомлення проблеми окремішності української нації та її культури, розвинення почуття національної гордості, відданості інтересам України.

Розвиваюча мета: Отримати навички роботи з фактичним матеріалом, його структурним аналізом, встановлення причинно-наслідкових зв’язків, виявлення тенденцій розвитку, формулювання висновків.

Навчальний час: 2 години.

Навчальне обладнання, ТЗН: мультимедійний проектор, екран, ноутбук, акустика.

Міжпредметні та міждисциплінарні зв’язки: історія України, історія української культури, історія держави і права України, історія держави та права зарубіжних країн, релігієзнавство.
Література:

  1. Бойко О.Д. Історія України. Навч. посібн. 3- тє видання доповнене. – К.: “Академвидав”, 2010. – 688 с.

  2. Котляр М.Ф. Галицько-Волинська Русь. – К.: Альтернативи, 1998. – Т. 5. – 336 с.

  3. Русина О.В. Україна під татарами і Литвою. – К.: Альтернативи, 1998. – Т.6. – 274 с.

  4. Яковенко Н.М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. – К.: Генеза, 2001. – 532 с.

  5. Толочко А.П. Князь в Киевской Руси: Власть, собственность, идеология. – К.: Наукова думка, 1992. – 223 с.

  6. Коваленко В. Чернігів і Галич у XIІ – ХІІ ст. // Галичина та Волинь у добу Середньовіччя. – Львів: Інститут українознавства НАНУ, 2001. – С. 287–295.

  7. Войтович Л. Князівські династії Східної Європи (кінець ІХ – початок XVI ст.): склад, суспільна і політична роль. – Львів: Інститут українознавства НАНУ, 2000. – 649 с.

  8. Котляр М.Ф. Шляхи християнства на Русь (легендарні й реальні) // Укр. істор. журн. – 2008. –№ 5. – С. 4–14.

  9. Ольговський С. Володарі степу. Військова справа й озброєння скіфів. VII ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е. – К.: Наш час, 2010. – 128 с.

  10. Ричка В.М. Знаки влади: організація та форми репрезентації верховної влади у Київській Русі // Укр. істор. журн. – 2009. – № 1 – С. 67–83.

  11. Котляр М.Ф. «Отчина» у правосвідомості Давньої Русі // Укр. істор. журн. – 2010. – № 2. – С. 4–16.

  12. Войтович Л. Князівські династії Східної Європи (кінець ІХ – початок XVI ст.): склад, суспільна і політична роль / Л. Войтович. – Львів, 2000 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://litopys.org.ua. – Назва з екрана.

  13. Грюнвальдська битва – битва народів / А. Бумблаускас, І. Марзалюк, Б. Черкас. – К.: Балтія-Друк, 2010. – 272 с.

  14. Довідник з історії України. – Львів, 2001 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://history.franko.lviv.ua/dovidnyk.htm. – Назва з екрана.

  15. Історія первісного суспільства: [навч.-методичний посібник] / МОН, молоді та спорту України, Уманський ДПУ імені П. Тичини; [упоряд. А.В. Кукуруза]. – Умань: ПП Жовтий О.О., 2011. – 215 с.

  16. Історія України: навч. посіб. / М.В. Лазарович. – К.: Знання, 2011. – 683 с.

  17. Історія української культури. – Т. 1. – К., 2001. – 1134 с.

  18. Княжа доба: історія і культура / Відп. ред. Л. Войтович.– Лвів: Інт українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2010. – Вип. 3. – 404 с.

  19. Котляр М.Ф. Галицько-Волинська Русь / М.Ф. Котляр. – К., 1998. – Т. 5. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://ukrknyga.at.ua. – Назва з екрана.

  20. Котляр М.Ф. Початки Русі. Довкола 862-го року / М.Ф. Котляр // Укр. істор. журн. – 2012. – № 2. – С. 28–41.

  21. Котляр М.Ф. Шляхи християнства на Русь (легендарні й реальні) / М.Ф. Котляр // Укр. істор. журн. – 2008. – №5 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.history.org.ua. – Назва з екрана.

  22. Малий словник історії України. – К.: Либідь, 1997. – 464 с.

  23. Ричка В.М. Візантійські походи київських князів в історичній пам’яті східного слов’янства / В.М. Ричка // Укр. істор. журн. – 2012. – № 4. – С. 4–20.

  24. Ричка В.М. Знаки влади: організація та форми репрезентації верховної влади у Київській Русі // Укр. істор. журн. – 2009. – № 1. – С. 67–83.

  25. Русина О.В. Україна під татарами і Литвою / О.В. Русина. – К., 1998. – Т. 6. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ukrknyga.at.ua. – Назва з екрана.

  26. Толочко А.П. Князь в Киевской Руси: Власть, собственность, ідеологія / А.П. Толочко. – К., 1992. – 224 с.

  27. Толочко О.П. Київська Русь / О.П. Толочко, П.П. Толочко. – К., 1998. – 352 с. (Україна крізь віки. – Т. 4.)

  28. Шейко В.М. Історія української культури: навч. посіб. / В.М. Шейко, Л.Г. Тишевська – К.: Кондор, 2011 – 259 с.

ПЛАН ЛЕКЦІЇ:

  1. Предмет, джерела та історіографія історії та культури України. Методологічні основи її вивчення.

  2. Первісний лад на території України. Трипільська культура. Скіфосарматська доба. Античні містадержави Північного Причорномор’я.

  3. Східні слов’яни.

  4. Виникнення, розвиток та занепад Русі. Галицько-Волинське князівство.

  5. Розвиток культури Русі.




  1. Предмет, джерела та історіографія історії та культури України. Методологічні основи її вивчення.

Історія України відіграє особливо важливу роль у навчально-виховному процесі кожного навчального закладу. Історія – це не лише навчальна дисципліна, але й частина національного світогляду, важлива складова загальної культури суспільства. З грецької мови буквальне значення цього слова – розпитування, розвідування.
Предметом курсу історія та культура України в частині історія України є вивчення і розвиток людського суспільства на українських землях. Складним і водночас славним був історичний шлях народів на нашій землі. Протягом багатьох віків українському народові доводилось відстоювати своє право на історичне існування, на свою національну і державну незалежність. За словами М. Грушевського: «У наших сторонах письменство почалося ширитися тоді, як почалося ширитися християнство. Найдавніші звістки про наші сторони починаються приблизно 2 500 років тому. Але це відомості про чорноморське узбережжя, де ще тоді нашого народу не було, а про наш народ письменні звісти у чужих народів починаються тисячу літ пізніше – 1 500 років тому. Це зветься початок історичних часів – доки сягають писані звістки людські. Для нашого народу це значить півтори тисячі літ назад, або 50 людських поколінь, рахуючи коло 30 літ на людське покоління»1.

Предметом курсу історія та культура України в частині історія української культури є культура як система цінностей, їх зміст та призначення, основні концепції в їх історичному розвитку.
Періодизація історії та культури України

У сучасній українській історіографії проблема періодизації українського етногенезу є дискусійною — досі ще не вироблено єдиних критеріїв її поділу. Запропонований нижче поділ є домінуючим в історіографії історії України. На кожному його етапі йшов відповідний розвиток культури. Тому запропонований нижче поділ торкається як історії, так і культури України.



  1. Стародавній розвиток історії та культури – до VI ст.

  2. Середньовіччя – Київська Русь, Галицько-Волинська держава. Русько-Литовське князівство. VII – XV ст.

  3. Розвиток ранньоновітньої історії та культури – Українська козацька держава. XVI—XVIII ст.

  4. Українські землі у складі Російської та Австрійської імперій кінець XVIII ст. – XIX ст.

  5. Історія та культура Української революції 1917 – 1921 рр.

  6. Радянська Україна 1922 – 1991 рр.

  7. Україна незалежна (з 1991 р.).

Джерела вивчення історії, їх класифікація та коротка характеристика.

Дослідженням історичних джерел з історії України займається спеціальна наукова дисципліна — джерелознавство. Під історичними джерелами розуміють всі пам'ятки минулого, які свідчать про історію людського суспільства. Розрізняють п'ять типів історичних джерел:

1) речові — пам'ятки матеріальної культури — археологічні знахідки (знаряддя виробництва, предмети побуту, монети тощо), архітектурні споруди;

2) етнографічні — пам'ятки, в яких знаходимо дані про характер і особливості побуту, культури, звичаїв того чи іншого народу;

3) лінгвістичні джерела, тобто дані з історії розвитку мови;

4) усні джерела — народні пісні, історичні думи, перекази, легенди, народні прислів'я, приказки та ін.;

5) писемні джерела, які є основою історичних знань. Писемні джерела, в свою чергу, можна поділити на дві основні групи: 1) актові матеріали — джерела, що є наслідком діяльності різних установ, організацій і офіційних осіб: грамоти, угоди, протоколи, циркуляри, накази, статистичні дані, стенограми і т.п.; 2) оповідні пам'ятки — літописи, спогади, щоденники, листи, записки, публіцистичні, економічні, літературні та Інші твори.

Історіографія

У дослідженнях, присвячених історії та культурі Русі, як у вітчизняних, так і особливо зарубіжних, довгий час існувала думка про її культурну відсталість, про ніби загальну неписьменність населення. Ця помилка розвіялася після 1951 р., коли археологи відкрили перші берестяні грамоти. Сьогодні на східнослов'янських землях їх знаходять у Чернігові, Новгороді, Пскові, Смоленську, Полоцьку, Вітебську, Києві та інших містах. «Вікном у світ, що зник», назвали вчені ці послання з минулого. Серед авторів берестяних послань до нас, їх нащадків, – прості городяни, торговці і ремісники, жінки і навіть діти. Нові докази досить значного поширення писемності були отримані в ході реставраційних робіт у Софійському соборі у Києві, на стінах якого розчистили різноманітні написи (графіти), зроблені у XI ст.

Інтерес до вивчення історії та культури України виявляла виняткова живучість українського етносу, який зберіг свою мову, духовність, культурні надбання в умовах іноземних гноблень, спроб духовного та фізичного нищення. Про останнє свідчить той факт, що коли Україна входила до складу Російської імперії та в радянський час історична наука сприймалася як ідеологічна зброя, адже пануюча влада постійно вимагала викоренення рис самобутності українського народу його культури, забути його традиції, звичаї, які несли за собою риси автономії чи незалежності. В радянську добу історики за вказівкою зверху повинні були підганяти наукову об`єктивність до партійності, ці два поняття мали збігатися. Історія України, а відтак і її культура, не розглядалася як самостійний курс, а завжди досліджувалися й викладалася у школах і вузах як частина історії СРСР, а до 1917 р. – Російської імперії.

Зовсім іншою була історична наука в діаспорі. В літературі діаспори завжди червоною ниткою проходить ідея національного відродження. Проте переважна частина праць представників діаспори були наступально антитоталітарними, мали антисталінську спрямованість. Дещо вони змінились в останні десятиліття. Зокрема книга О. Субтельного «Україна. Історія» усім своїм змістом спрямована на виховання національної самоповаги. Скажімо, торкаючись гострих моментів у взаємовідносинах України з Польщею та Росією, автор в основному обирає спокійний тон і зважені висловлювання. Він переконує, що історію не можна використовувати як зброю для силового розв`язання проблем національного буття.

Із здобуттям незалежності історична наука отримала моливість об`єктивно і правдиво відтворити українську історію. Нині все менше залишається «білих плям» в нашому минулому, хоча роботи тут, мабуть, вистачить не одному поколінню дослідників. В суспільстві активізувалися ряд наукових дискусій. Зокрема, про те якому народові належить давньоруська історична спадщина, включаючи мову, культуру, державність. Відомо, що до 1917 р. немало російських вчених вважали Київську Русь невід`ємною частиною національної історії Росії, а українські вчені - відповідно України. Серед розмаїття точок зору полярними виявилися концепції М.П. Погодіна і М.С. грушевського. Перший з них стверджував, що після розпаду київської русі населення Наддніпрянщини перейшло на територію Центральної Росії і згодом створило Московську державу. Інакше кажучи, він навідь не помічав існування окремого українського народу. Другий вважав, що російський народ не має будь-якого відношення до Київської Русі. Щоб досягти компромісу між цими двома крайніми позиціями, в радянській історіографії післявоєнного періоду вводиться поняття єдиної давньоруської народності, яка нібито дала початок трьом спорідненим народам - російському, білоруському і українському. Мета компромісу полягала не стільки в поділі «по справедливості» давньоруської спадщини, скільки у спробі обгрунтувати історичними «фактами» суто політичну концепцію злиття націй. Існував нібито один народ, потім через зовнішні несприятливі обставини (татаро-монгольське завоювання) він роздрібнився, а після воз`єднання в кордонах однієї держави треба поступово позбутися національних відмінностей і повернутися до першооснови.

Етногенез східних слов`ян неясний повністю і сьогодні, адже ототожнення протягом тривалого часу Київської Русі з «колискою» трьох братніх народів аж ніяк не сприяло науковим дослідженям у цьому напрямі. Нині можна твердити, що п`ять східнослов`янських племінних союзів, які утворили Київську Русь, не могли за короткий час існування цього досить крихкого ранньофеодального державного утвору злитися в одну народність. Очевидно, відмінні між трьома сучасними народами беруть свій початок у відмінностях між союзами племен, які існували ще з перших віків нашої ери.

Тому сьогодні ми маємо по-новому глянути на історичне минуле України, а розглядаючи праці вчених минулих років критично оцінювати їх погляди.
Походження терміну «культура».

Зі всього розмаїття соціальних процесів, відносин і фактів, які існували у минулому й існують нині, ми виділяємо певну особливу сферу, яка іменується культурою. Більшість людей переконана, що саме культура – те головне, основне, що відрізняє людське і соціальне буття від існування дикої природи. Пояснення і докази цієї тези наводяться найрізноманітніші – в залежності від того, що розуміється під культурою. Слово «культура» – латинського походження, яке буквально означало обробку, догляд, поліпшення, обробіток.



Визначення терміну «культура».

Культурні процеси і явища відрізняються складністю і багатоплановістю. Тому у сучасній науці нараховується декілька сотень визначень культури. Деякі з них широко відомі: культура - це сукупність досягнень людства; все багатство матеріальних і духовних цінностей; це інтегральний образ, що об'єднує науку, освіту, літературу, мистецтво, мораль, уклад життя при визначальній ролі світогляду. У таких визначеннях міститься вказівка і перелік елементів культури.

Суть соціального призначення культури розкривається в цілому ряді дефініцій (визначень). Наприклад, культура це:

1) надбіологічний спосіб адаптації (пристосування) людства до природного середовища, яке змінюється;

2) форми і способи комунікації людей;

3) соціальна пам'ять людства;

4) нормативно-спадкове програмування суспільної поведінки людей;

5) характеристика типу суспільства або певної стадії його розвитку;

6) єдність людських дій, відносин і установ, які забезпечують соціальну стабільність.

Сучасне розуміння культури у контексті соціальної історії розглядає її як систему життєвих орієнтацій людини. Культура – це сукупність матеріальних і духовних цінностей вироблених людством в ході його розвитку.

Культура вивчається багатьма науками, як конкретними і прикладними, так і філософськими. Кожна з наук відтворює образ культури у відповідності до своїх завдань і методів. Провідна роль тут належить історико-філологічному циклу наук. Тому вчення про культуру, за необхідністю, виступає як комплексне міждисциплінарне дослідження, яке використовує результати багатьох гуманітарних наук як свої джерела. Основними завданнями і ступенями цього дослідження є: 1) опис фактів культури (прикладне культурознавство); 2) виявлення закономірностей розвитку культури (історія культури); 3) теоретичне пояснення культурних процесів (культурологія, теорія культури); 4) побудова універсальних моделей і науковий прогноз перспектив культури (філософія культури, футурологія); 5) вироблення рекомендацій для практичної діяльності; 6) виховання шанобливого і дбайливого відношення до національної і світової культури тощо.
Методологічні основи вивчення історії та культури.

Розробка загальних проблем історії України, теорії та історії культури вимагають залучення понятійного і методологічного апарату, який створюється соціологією, філософією, етикою, естетикою, інформатикою тощо. Тим самим досягається об'єднання емпіричного і теоретичного рівнів вивчення історії та культури України. При цьому використовуються загальнонауковий, філософські і спеціальні методи дослідження. Серед останніх особливе значення мають: 1) порівняльно-історичний метод (послідовне вивчення історії та культурного об'єкту, які змінюються); 2) типологічний метод (порівняння різних історичних процесів, подій історико-культурних періодів, культурних об'єктів з метою виявлення конкретних, типових чи загальних для них властивостей); 3) герменевтичний метод (тлумачення історико-культурних значень).




  1. Первісний лад на території України. Трипільська культура. Скіфосарматська доба. Античні містадержави Північного Причорномор’я.

Перші сліди перебування людини на території України сягають у давнину близько мільйона років тому. Стоянки первісних людей збереглися з часів раннього палеоліту (кам’яної доби) і виявлені у с. Королеве у Закарпатті, поблизу міста Амвросіївка в Донбасі, у с. Лука-Врублевецька, що на Подністров’ї, стоянка Кіїк-Коба в Криму та ін. Люди жили невеликими групами, видобували вогонь, полювали на дрібних тварин і займалися збиральництвом. Колективне виробництво та колективне споживання становили суть їхнього суспільного життя. Община була як родовою, так і соціально-економічною одиницею.

Археологи на території України виявили поселення людей часів пізнього палеоліту (35 – 10 тис. років до н. е.). Із цих поселень, де знайдено знаряддя праці з кременю і кісток мамонта (окремі навіть з орнаментом), найбільше досліджені стоянки в Києві на Подолі, у с. Мізин на Чернігівщині, поблизу Кривого Рогу. Всього палеолітичних стоянок знайдено в Україні понад двісті2.

Тогочасний клімат України характеризувався різким похолоданням, що було пов’язане з наступом льодовика. Земля перетворилася на лісотундрову зону. Змінився тваринний і рослинний світ. Характерною особливістю пізнього палеоліту була відносна осілість населення. Села складалися з 5 – 8 житлових споруд, насамперед зимових у вигляді яранг, де мешкало 40 – 50 осіб. Удосконалилися й урізноманітнилися знаряддя праці. У цей час завершується фізичне й розумове формування людини сучасного типу (Homo sapiens).

За доби мезоліту клімат стає набагато м’якшим, оскільки останній льодовик у Європі зник приблизно 2 тис. років до того. На території України виявлено сотні мезолітичних поселень: поблизу сіл Білолісся та Мирне на Одещині, села Осокорівка Запорізької області, у Криму. Наявність багатьох маленьких стоянок свідчить про розпад общин на невеликі мисливські колективи. У цей період почали використовувати лук і стріли, приручати диких тварин, спочатку собак, а згодом – свиней. Поширилося рибальство. Індивідуалізація виробництва і споживання підвищила роль парної сім’ї.

Останньою стадією кам’яного віку була доба неоліту, що тривала з VІ до ІІІ тис. до н. е. Найхарактернішою для цього періоду була поява нових форм господарської діяльності людини – скотарства і землеробства, тобто перехід до свідомого виробництва продуктів харчування. У цьому зв’язку з’явилися досконаліші типи кам’яних сокир, ножів, виникли нові способи обробки каменю – шліфування, свердління, розпочалося виготовлення керамічного посуду.

В Україні виявлено близько 500 неолітичних поселень у районах Дніпра, Південного Бугу, Десни, Дністра, Сули та ін. Їх можна поділити на дві культурно-господарські зони: південно-західну (землеробсько-скотарську) і північно-східну (мисливсько-риболовну). Перша охоплювала територію Лісостепу Правобережжя, Західну Волинь, Закарпаття, Подністров’я, друга – Лісостеп Лівобережжя, Полісся.

У цей період підвищується роль сім’ї. Зміцнюється родова община.

Основу виробничих відносин становить спільна власність роду на знаряддя й продукти праці та на певну територію. Починають виникати територіальні зв’язки, які сприяють появі сусідських общин, а згодом і племені.

У ІV – ІІІ тисячоліттях до н. е. на території України відбувається перехід до енеоліту (мідно-кам’яного віку), для якого характерні виробництво і обробка міді. Цей період залишив численні пам’ятки, які знаходять на всій території України. Особливо багато їх на околицях Києва і в долині Дніпра. Від села Трипілля на Київщині до Карпат та нижнього Дунаю залишилися сліди життя людини доби енеоліту, і культура цього періоду дістала в науці назву трипільської (наприкінці XІX ст. саме в с. Трипілля вперше виявлено її пам’ятки). Будівлі мешканців цієї культури поділялися на житлові й господарські і розміщувалися рядами або колом. На пізньому етапі трипільської культури поселення значно збільшилися й налічували 1 – 1,5 тис. будинків. Трипільці займалися орним землеробством і скотарством. При обробці землі використовувалося рало. Великого розвитку досягло виробництво кераміки, яка характеризувалась вишуканістю й розмаїттям форм, оздобленістю різноколірним орнаментом. Особливо були поширені жіночі статуетки.

У цей час на основі територіальних общин формуються племена та виникають міжплемінні об’єднання, починають виокремлюватися найзначніші роди на чолі з старійшинами. Підвищується роль чоловіків у суспільстві. Господарською основою стає патріархальна сім’я, що свідчить про перехід від матріархату до патріархату.

Населення трипільської культури стало субстратом, або основою українського народу. Воно було автохтонним, тобто не прийшло з інших країв, а зародилося на берегах Дніпра і розселилося на всіх українських землях3.

Долю трипільських племен остаточно не з’ясовано. Мабуть, вони розпалися на кілька груп. Частина їх залишилася на місці, інші започаткували нові етномовні групи Східної Європи та Азії. У другій половині ІІІ тисячоліття до н. е. на території України розпочалася бронзова доба. Її характерна особливість – поширення виробів з бронзи. Це сприяло появі нових видів знарядь праці і зброї. Основними видами господарської діяльності залишалися землеробство (лісостеп) і скотарство (степ). Розвиток землеробства й обміну, а також боротьба за території спричинили до створення великих союзів племен на чолі з вождями. За темпами соціального розвитку лісостепова зона дещо поступалася степовій, проте суспільні відносини там ґрунтувалися на патріархальній сім’ї і племінній організації. З відкриттям і використанням заліза в історії України почалася нова доба, що характеризувалася руйнуванням старих соціально-економічних структур. У цей період завершується процес розпаду первіснообщинного ладу і розпочинається перехід до станово-класового суспільства. Поява додаткового продукту призвела до створення військово-політичних об’єднань, а це, у свою чергу, сприяло виокремленню військово-аристократичної верхівки суспільства. В її руках почала зосереджуватись влада. Значно розширилися торговельні контакти із сусідами, особливо між Півднем і Північчю.

З початком VІІ ст. до н. е. історичний процес на території України був позначений впливом давньогрецької цивілізації – як у матеріальному, так і в соціально-економічному й духовному аспектах. Це прискорило формування станово-класового суспільства, сприяло зародженню державної традиції.

Археологічні розкопки, окремі писемні джерела (передусім грецькі) вказують на те, що серед народів, які колись населяли українську землю, першими на шлях державотворення в І тис. до н. е. стали кочові племена Північного Причорномор’я – кіммерійці, скіфи, сармати та ін.

На початку І тисячоліття до н. е. у степах Північного Причорномор’я оселилися кіммерійці – найдавніший історичний народ на території України, про який, зокрема, писав Гомер в «Одіссеї» (VІІІ ст. до н. е.). Вчені припускають, що кіммерійці належали до одного з фракійських племен. Головним заняттям кіммерійців було кочове скотарство. Вони мали військові кінні загони, здійснювали воєнні походи, поступово переходили від військової демократії до станово-класового суспільства на основі рабовласницького способу виробництва. Військово-політичне об’єднання кіммерійців проіснувало до VІІ ст. до н. е. і розпалося під натиском скіфських племен.

У стародавніх книгах записано, що літ за сімсот до Різдва Христового на українських землях пасли свої череди скіфи4. Саме у VІІ ст. до н. е. в південноукраїнських степах з’являються скіфи – племена іранського походження. Вони захопили територію лісостепової зони України. Давньогрецький історик Геродот поділяв скіфів на чотири групи: царські, кочовики, скотарі й орачі. Останні були нащадками трипільців, протослов’янами, які проживали на території між Дніпром і Дністром і були завойовані скіфами. Наприкінці VІ ст. до н. е. у причорноморських степах формується велике державне об’єднання, очолюване скіфами, до якого ввійшло місцеве населення степових і лісостепових районів. Верховна влада у Скіфії належала царям, столиця розміщувалася поблизу м. Кам’янки Дніпровської (Нижній Дніпро). Розквіту скіфська державність досягла у VІ – ІV ст. до н. е. Про це засвідчують, зокрема, відомі скіфські кургани. Скіфи створили високу матеріальну культуру, істотно вплинули на хліборобське населення лісостепової України. Наприкінці ІІІ ст. до н. е. під натиском сарматів скіфи відійшли до Нижньої Наддніпрянщини і в Степовий Крим. Тут утворилося нове державне об’єднання – Мала Скіфія зі столицею в Неаполі (залишки цього міста знаходять на околицях Сімферополя). У ІІІ ст. до н. е. Мала Скіфія внаслідок нападів сарматів з півночі і римлян з півдня припинила існування.

З ІІІ ст. до н. е. до Північного Причорномор’я зі сходу почали проникати сарматські племена, які також мали іранське походження. За два століття вони захопили межиріччя Дону і Дніпра, а згодом – Дніпра і Дністра. Шість століть вони правили у степах Північного Причорномор’я, мали зв’язки з грецькими і римськими містами Причорномор’я.

На зміну сарматам з’являються алани, так само кочовики. Вони не зводили будинків, не займалися землеробством, мали багато коней, жили на возах.

Загалом на території України, за свідченням грецьких і римських авторів, протягом І – ІІ ст. н. е. проживало багато племен і народів, що змінювали одне одного.

Наприкінці ІІ – на початку ІІІ ст. н. е. на території України з’являються германці – готи, вихідці з Прибалтики. Просуваючись через Полісся, готи розселилися на півдні України від Дністра до Дунаю і Карпат. Поблизу Дніпра вони створили власну державу. Періодично готи здійснювали напади на римські провінції. У ІV ст. готи прийняли християнство. У тому ж столітті зі сходу розпочинається рух гунів – кочових племен, які вторглися на територію Європи. Племена гунів витіснили готів і антів і зайняли простір між Доном та Карпатами. Готи відійшли за Дунай. Проте гуни довго не затрималися в Україні й у середині V ст. на чолі з Аттілою почали просуватися на захід, завдаючи вагомих ударів Римській імперії. Заснована Аттілою держава з центром на середньому Дунаї (сучасна Угорщина) розпалася після його смерті у 453 р.

Велику роль в історії України відігравали античні міста-держави Північного Причорномор’я. Заселення греками-колоністами цих земель почалося в VІІ – VІ ст. до н. е. В історії античних міст-держав Північного Причорномор’я виокремлюються два основних періоди. Перший період – V – середина І ст. до н. е. – характеризується відносно самостійним життям і мирними відносинами зі скіфськими племенами. Для другого періоду – середина І ст. до н. е. – 70ті роки ІV ст. н. е. – характерним стало те, що міста-держави поступово потрапляли в коло інтересів Риму і водночас зазнавали нападів з боку готів і гунів. У процесі античної колонізації у Північному Причорномор’ї утворилися чотири основних центри. Перший – побережжя Дніпровсько-Бузького і Березанського лиманів (міста Борисфеніда на сучасному острові Березань під Очаковом, Ольвія поблизу сучасного села Парутиного Очаківського району Миколаївської області). Другий – побережжя Дністровського лиману (міста Никоній, Тіра – нині Білгород-Дністровський). Третій центр – у Південно-Західному Криму (міста Херсонес, Керкінітіда – нині Євпаторія). Четвертий центр – на Керченському і Таманському півостровах (міста Пантікапей, Феодосія, Горгіпія). Усі ці центри були рабовласницькими демократичними республіками, що підтримували тісні зв’язки із Грецією і Римом.

Таким чином, давнє населення сучасної України пройшло всі основні етапи розвитку: кам’яний, мідно-кам’яний, бронзовий і залізний віки. Згідно з цим створювались типи суспільно-господарської організації життя: первісна і родова общини, племінна структура, станово-класове рабовласницьке суспільство.

  1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка