Фондова лекція з "Історії держави та права зарубіжних країн" тема №2 "Держава та право Середньовіччя" Навчальний час годин(и)



Сторінка1/4
Дата конвертації05.03.2017
Розмір0.61 Mb.
  1   2   3   4
МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

Національна академія внутрішніх справ
Кафедра історії держави та права

ФОНДОВА ЛЕКЦІЯ
з "Історії держави та права зарубіжних країн"
ТЕМА № 2

"Держава та право Середньовіччя"

Навчальний час _____ годин(и)

Для слухачів Навчально-наукового інституту заочного та дистанційного навчання
Обговорено та ухвалено на засіданні кафедри “___” _____________200_ року, протокол N ____.
Київ 2015


Дидактичні цілі:

1. Навчальні: розвиток навички усвідомлення закономірностей розвитку держави і права, вміння аналізувати правові акти, реформи державного апарату, розуміти їх причини, наслідки та ефективність.

2.Розвиваючі: розвивати інтелектуальні здібності, мовлення, пам'ять, увагу, уяву, спостережливість, активність, творчість, та самостійність у пізнавальній діяльності.

3.Виховні: сприяти формуванню наукового світогляду, підвищення рівня правової свідомості, правової культури, моральних, етичних якостей.


Міжпредметні та міждисциплінарні зв’язки:

Забезпечуючі дисципліни: історія України; теорія держави і права;

Забезпечувані дисципліни: історія вчень про державу і право; галузеві та спеціальні юридичні дисципліни.
Навчально-методичне забезпечення лекції:

Наочні засоби: схеми, таблиці, лекція, підручник, навчально-методичний комплекс.

Навчальне обладнання, ТЗН: ноутбук, мультимедіатека, мультимедійний проектор.
План лекції:
1. Ранньофеодальна монархія.

2. Станово-представницька монархія.

3. Абсолютна монархія.

Рекомендована література:


  1. Глиняний В.П. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / В.П. Глиняний; Одеська нац. юрид. акад. [Вид. 5-те, перероб. і доп.] – К.: Істина, 2008. – 768 с.

  2. Історія держави і права зарубіжних країн. Хрестоматія / Ред. Гончаренко В.Д. – К., 2002.

  3. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник / О.М. Джужа, Т.А. Третьякова, В.С. Калиновський та ін. – К.: НАВС, 2012. – 376 с.

  4. Історія держави і права зарубіжних країн: правові джерела / Упорядн. Г.І. Трофанчук; [навч. посіб.]; МОН України. – К.: Юрінком Інтер, 2008. – 347 с.

  5. Кузьминець О. В. Історія держави та права зарубіжних країн (схеми, таблиці, коментарі, термінологічний словник) : навч. посіб. / О. В, Кузьминець, Є. С. Дурнов, Ю. В. Сокур. – К. : Гранмна, 2012. – 240 с.

  6. Макарчук В.С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: навч. посіб. / В.С. Макарчук; МОН України. – вид. 6-те, доповн.- К.: Атіка, 2010. – 623 с.

  7. Мудрак І. Д. Історія держави і права зарубіжних країн: Курс лекцій / І.Д. Мудрак. – Ірпінь, 2001.

  8. Страхов М.М. Історія держави та права зарубіжних країн: Підручник [вид. 2–е.]. –К.: “Ін. Юре”, 2003.

  9. Трофанчук Г.І. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посіб. / Г.І. Трофанчук; М-во освіти і науки України. – К.: ЮрІнком Інтер, 2010. – 381 с.

  10. Шевченко О.О. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / О.О. Шевченко; МОН України. – К.: Олан, 2008. – 351 с.

Література:

  1. Глиняний В.П. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / В.П. Глиняний; Одеська нац. юрид. акад. [Вид. 5-те, перероб. і доп.] – К.: Істина, 2008. – 768 с.

  2. Історія держави і права зарубіжних країн. Хрестоматія / Ред. Гончаренко В.Д. – К., 2002.

  3. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник / О.М. Джужа, Т.А. Третьякова, В.С. Калиновський та ін. – К.: НАВС, 2012. – 376 с.

  4. Історія держави і права зарубіжних країн: правові джерела / Упорядн. Г.І. Трофанчук; [навч. посіб.]; МОН України. – К.: Юрінком Інтер, 2008. – 347 с.

  5. Кузьминець О. В. Історія держави та права зарубіжних країн (схеми, таблиці, коментарі, термінологічний словник) : навч. посіб. / О. В, Кузьминець, Є. С. Дурнов, Ю. В. Сокур. – К. : Гранмна, 2012. – 240 с.

  6. Макарчук В.С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: навч. посіб. / В.С. Макарчук; МОН України. – вид. 6-те, доповн.- К.: Атіка, 2010. – 623 с.

  7. Мудрак І. Д. Історія держави і права зарубіжних країн: Курс лекцій / І.Д. Мудрак. – Ірпінь, 2001.

  8. Страхов М.М. Історія держави та права зарубіжних країн: Підручник [вид. 2–е.]. –К.: “Ін. Юре”, 2003.

  9. Трофанчук Г.І. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посіб. / Г.І. Трофанчук; М-во освіти і науки України. – К.: ЮрІнком Інтер, 2010. – 381 с.

  10. Шевченко О.О. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / О.О. Шевченко; МОН України. – К.: Олан, 2008. – 351 с.

1. Ранньофеодальна монархія.

Суспільний та державний лад Франкської держави.

Феодалізм був більш прогресивною, порівняно з рабовласницькою, суспільно-економічною формацією. Його економічною основою була власність феодала на засоби виробництва (передусім на землю). При цьому безпосередній виробник (селянин) перебував у цілковитій залежності від феодала.

Феодалізм як суспільно-економічна формація виник у два способи:

перший - як результат внутрішніх суперечностей, що склалися в первіснообщинному суспільстві;

другий - в наслідок розкладу й ліквідації рабовласницької суспільно-економічної формації.

Феодалізмові був властивий вищий рівень розвитку продуктивних сил. У нових економічних умовах панівний клас не був зацікавлений в експлуатації рабської праці, вона стала невигідною економічно. У період феодалізму основний виробник, позбавлений власності на землю, все ж таки мав засоби виробництва, своє приватне господарство, але змушений був віддавати частину своєї праці, або її плодів - феодалові — власнику землі.

Феодальній суспільно-економічній формації відповідав феодальний тип держави та права. Форми виникнення феодальної держави і права такі:



  1. виникнення феодальної держави і права безпосередньо з розкладом родового ладу і зародженням класового суспільства (Русь);

  1. трансформація рабовласницької держави і права у феодальну державу і право (Візантія);

  1. формування феодальної держави і права внаслідок завоювання (Франкське королівство).

У своєму розвитку феодальна держава проминула кілька етапів, критерієм поділу на які є форма правління:

  1. ранньофеодальна монархія (V-ІХ ст.);

  1. сеньйоріальна монархія (Х-ХІІІ ст.);

  1. станово-представницька монархія (ХІІІ-ХVІ ст.);

  1. абсолютна феодальна монархія (ХVІ-ХVІІІ ст.).

У феодальних державах Західної Європи на верхньому щаблі ієрархічної структури суспільства стояв король, який вважався верховним власником землі. Він давав землю в «утримання» феодалам вищого рангу, а ті, своєю чергою, наділяли землею феодалів нижчих рангів. Селяни перебували на найнижчій сходинці в суспільній ієрархії та були у феодальній залежності від феодалів. Подібна система відносин власності детермінувала й відповідний тип держави і права.

Феодальне право прийнято називати «кулачним» правом - правом сильного, покликаним забезпечити позаекономічний примус народу працювати на феодалів. Феодальне право заохочує свавілля і самоуправство феодалів, відкрито закріплює у своїх нормах переваги панівного класу, затверджує поділ суспільства на стани і передбачає спадковість належності до певного стану.

У феодальному праві немає поділу на галузі права. Натомість існував такий поділ: ленне (вотчинне) право, церковне (канонічне) право, доменіальне (королівське) право, міське (магдебурзьке) право.

Значний вплив на правові норми мали релігійні приписи. Для всіх без винятку феодальних держав було властивим панування релігійного світогляду та привілейоване становище служителів культу.

Характерною рисою феодального права була також рецепція римського права.



Виникнення ранньофеодальної держави у франків

Кінець IV - початок V ст. характеризувався тим, що народи Європи вступили в якісно новий етап свого розвитку - період феодального типу держави і права. Початок середньовіччя збігся з масовою міграцією народів Європи - гунів, германців, слов'ян, арабів, сарматів. Це явище в історії дістало назву великого переселення народів. Виникали нові, зникали відомі етнічні групи і народності. Кордони Римської імперії постійно зазнавали нападів племен варварів - германців, салічних франків (жили в гирлі Рейну) та ін.

Спершу салічні франки оселялися на території Галлії - провінції Римської імперії, захищаючи її кордони. Після падіння Західної Римської імперії салічні франки на чолі з Хлодвігом І (465-511 рр.) 486 р. захопили Галлію, а потім підкорили населення, що жило в долині Рейну. Згодом війська Хлодвіга захопили землі королівства Бургундії, Тюрінгів на Ельбі та баварців на Дунаї. Владу франків визнали з часом і сакси. Так, у результаті завоювання сусідніх племен та їх підкорення виникло франкське королівство. Франки перебували на стадії ранньофеодального суспільства.

У державно-правовому розвитку держави франків вирізняють два періоди:



  1. монархія Меровінгів (V-VII ст.);

  1. монархія Каролінгів (VІІ-ІХ ст.).

Королівство франків досягло розквіту за часів правління Карла Великого (768-814 рр.), який прагнув створити єдину централізовану державу через об'єднання германських племен із романськими на засадах християнської віри. Він розширив територію франкського королівства, підкоривши сусідні землі, та спробував за допомоги церкви відновити Римську імперію. У 800 р. Карл Великий був коронований у Римі короною імператора, але держава його виявилася недовговічною - розпалася після смерті імператора.

У 843 р. у Вердені три брати, онуки Карла Великого, підписали договір (трактат) про поділ імперії на три частини. Східна частина франкської держави відійшла Людовікові Німецькому (це майбутня Німеччина); західна - Карлові Лисому (Франція); Північна Лотарингія, Північна Італія - Лотареві (Італія).

Так Верденський трактат започаткував три європейські держави - Францію, Німеччину та Італію.
Державний устрій

Процес становлення державності у франків тривав близько двох століть. За часів династії Меровінгів існувала двірцево-вотчинна система управління. Керував королівським двором майордом, який мав у своєму підпорядкуванні сенешаля (управитель королівським двором), маршала (начальник кінноти), двірцевого графа, камерарія (завідував королівською скарбницею), референдарія (керував канцелярією), вікарія. Управлінська бюрократія у франків ще не склалася. Суд не був відокремлений від адміністрації та підпорядковувався королю. Дедалі більшого впливу набувало духовенство. Після прийняття християнства церква швидко збагачувалася і стала великим землевласником. Церква відала питаннями шлюбно-сімейного права.

За Меровінгів система місцевого самоуправління зберігала залишки воєнної демократії. Королівство поділялося на адміністративно-територіальні одинці - графства і сотні. Формально король здійснював управління всім господарством, а фактично на місцях правили його довірені особи.

За традицією скликали збори вільних людей (в сотнях), на яких розглядали різні провини, правопорушення і злочини. Судове мито збирали в королівську скарбницю.



Суспільний лад

Франки перебували на стадії ранньокласового феодального суспільства. Їхня община - марка - колективно володіла землею, її члени були рівноправними вільними селянами - воїнами. Франки були знайомі з латиною, мали уявлення про римське право, залучали до себе на службу римських поселенців.

Община складалася з великих сімей, між якими ще існували родинні зв'язки. Орна земля була у колективній власності марки і періодично перерозподілялася між общинниками. Заможні сім'ї мали рабів як хатню прислугу (патріархальне рабство) і напіввільних літів (хатніх ремісників). Згадуються також ковалі, конюхи, свинопаси, виноградарі. Якщо вільна дочка франка виходила заміж за раба, вона втрачала свободу.

«Салічна правда» згадувала про алод - ділянку землі, володарі якої вийшли з общини. Але земля ще не була приватною власністю. Під алодом розуміли насамперед спадкове майно, як рухоме, так і нерухоме. За «Салічною правдою», жінка не могла бути власником алода.

З розпадом селянської общини - марки - селяни потрапляли в залежність від великих землевласників - світських і духовних феодалів. Перехід у залежне положення відбувалося у різних формах:



  1. за проханням селянина про заступництво феодала - комендації;

  1. з одержанням земельних наділів - прекаріїв, за які селяни повинні були відробляти панщину або сплачувати оброк;

  1. з установленням незалежності від юрисдикції державної влади (судової, поліцейської, фінансової) - імунітети.

Так утверджувалися феодальні відносини васала і сеньйора, сюзерена. Право на користування землею, її утримання належало васалові, право власності - сеньйорові.

У VIII ст. за реформою Карла Мартела набули поширення бенефіції. Кінні дружинники короля за свою службу стали одержувати землю у довічне володіння. На відміну від алода, бенефіцій був умовним дарунком на період королівської служби. Відмова від військової служби, від рицарських походів позбавляла права на бенефіцій.

У цілому соціальна структура населення франкського королівства була такою:


  1. король, королівські чиновники (родова знать);

  1. феодали (світські й духовні);

  1. вільне населення: вільні франки, вільні римляни;

  1. напіввільні франки (літи), колони;

  1. раби.


"Салічна Правда" – видатна пам’ятка ранньофеодального права.

«Салічна правда» - видатна пам'ятка ранньофеодального права салічних франків, складена на межі V-VI ст., після завоювання франками римської провінції Галлії та прийняття християнства. У ній письмово закріплено перелік правових звичаїв салічних франків, які фіксували суспільний лад як родового, так і ранньо-класового суспільства.

Основними джерелами «Салічної правди» були:



  1. звичаєве право;

  1. королівські акти (капітулярії), що поширювалися на всю територію держави і на підданих, містили загальні положення, регулювали суспільні відносини;

  1. судові рішення (королів, рахінбургерів, тунгінів, графів, скабінів);

  1. грамоти (формули), що фіксували різні цивільно-правові угоди;

  1. рецепція римського права.

Характерна риса «Салічної правди» - формалізм: усі правові дії та акти відбувалися відповідно до суворо встановленої форми, порушення якої позбавляло акт і дії законної юридичної сили.

Головне завдання «Салічної правди» - захист приватної власності панівної верхівки. Основна увага приділялися злочинам і покаранням. Під злочином розумілося заподіяння шкоди особі або майну, а також порушення королівського миру, під покаранням - відшкодування збитку потерпілому або членам його роду (композиції) та сплата штрафу (вергельду) королю за порушення королівського миру.

«Салічна правда» характеризувалася відсутністю загальних, абстрактних понять правопорушень і покарань. Вона мала казуїстичний характер, тобто передбачала конкретні випадки правопорушень і відповідні покарання за них.

Здебільшого статті «Салічної правди» визначали покарання за крадіжку свиней, коней, собак, рабів, за підпал, пошкодження огорожі, за напади і грабежі та ін. Суворі покарання, великі штрафи встановлювалися за вбивство, тілесні ушкодження. Загалом покарання залежало від соціального і правового становища правопорушника. Наприклад, плата за відірваний ніс вільного франка становила стільки ж, скільки коштувало життя літа.

«Салічна правда» не зафіксувала такого виду покарання, як страта. Це знаходимо лише в «Саксонському зерцалі» (початок IX ст.). Одним із найтяжчих і найбільш принизливих покарань, закріплених «Салічною правдою», було вигнання з общини, позбавлення прав на общинні землі, а фактично на життя.

Статті «Салічної правди» захищали честь і гідність жінки. За викрадення чужої жінки передбачався штраф 200 солідів (вартість 100 бичків); за вбивство жінки або хлопчика - 600 солідів, за побиття вагітної жінки, що призвело до її смерті, - 700 солідів. Отже, жінка мала велику повагу в сім'ї та суспільстві франків, була під надійним захистом права.

Для злочинів і покарань за «Салічною правдою» були характерними такі риси:


  1. кровна помста і вигнання з общини замінялися системою штрафів (композиція);

  1. розмір штрафу встановлювався залежно від соціального і правового становища злочинця і потерпілого, а також статі, віку потерпілого;

  1. привертає увагу надзвичайна суворість матеріального покарання - штрафу. Найнижчий штраф за крадіжку - 3 соліди, а за вбивство - 200 солідів (це при тому, що бик коштував 2 соліди). Штраф був ефективним засобом захисту приватної власності панівної верхівки, її прав і привілеїв.

Отже, «Салічна правда» встановлювала такі види злочинів: проти особи, проти власності, проти правосуддя, порушення королівського миру. Основними видами покарання вона визначала штраф, конфіскацію майна, тілесні покарання, каліцтво, оголошення винного поза законом, вигнання з общини. Смертна кара передбачалась у виняткових випадках до рабів або учасників повстань.

Отже, кримінальне право за «Салічною правдою» зберігало значні пережитки родового ладу, мало відкрито класовий характер щодо бідних і багатих, не містило загальних принципів призначення покарань, які в основному не залежали від наміру правопорушника.

Судовий процес за «Салічною правдою» мав змагальний та звинувачувальний характер. Цивільний і кримінальний процес здійснювалися в однаковій процесуальній формі. Процес починався у присутності свідків з ініціативи приватної особи. Обидві сторони процесу мали формально однакові процесуальні права та обов'язки. Суд лише оцінював подані сторонами докази, а сам у збиранні судових матеріалів участі не брав. Судовий розгляд здійснювався з дотриманням суворих формальностей. Нез'явлення без поважних причин до суду, неправдиві свідчення, відмова свідків брати участь у процесі каралися штрафом.

Основними доказами вчинення злочинів у франків було затримання правопорушника на місці вчинення злочину, його власне зізнання (дозволялося катування рабів) і дані свідків. Крім того, «Салічна правда» передбачала підтвердження присяги обвинуваченого родичами, друзями або сусідами. Вони засвідчували, що підозрюваний за своїми діловими вчинками і моральними якостями чесно і правдиво клявся в тому, що не скоїв протиправних діянь. Поширеним засобом доказу вини були ордалії (випробування) вогнем, залізом, водою та ін.

У разі незгоди з рішенням суду відповідачів із привілейованої верхівки останнє слово належало королю.

Значення «Салічної правди» полягає в тому, що разом із збірниками судових звичаїв германських племен баварців, саксів, вестготів, бургундів та ін. вони дають об'єктивну інформацію про перехід від первіснообщинного ладу (безкласового) до феодального (класового) та про формування феодальної держави і права, зміни в державному устрої та суспільному ладі.


Золота Орда: державний та суспільний лад, право.

Наприкінці ХІІІ ст. з імперії Чингізхана виокремилося державне утворення, яке дістало назву Золотої Орди. Воно проіснувало в безпосередній близькості від руських князівств до кінця XIV ст.

Особливостями феодальних відносин тут були кочовий і напівкочовий характер життя суспільства. Важливу роль відігравали племінні вожді. Державною релігією в Орді був іслам.

Родоплемінні відносини базувалися на кочовій ієрархії: хан, царевичі, беки, найони, тархани, нукери. Відповідно складалась і військова ієрархія монголо-татар, заснована за десятинною системою: темники (від слова тьма - 10 тис), тисячники, сотники, десятники. Все військо складалося з важкої та легкої кавалерії.

Імперія Чингізхана була поділена на чотири улуси, на чолі яких стояли його сини. Золоту Орду очолював хан, який мав повноваження диктатора. Він обирався з'їздом монгольської аристократії - курултаєм. Органами державного управління були дивани, роботу яких координував голова уряду - візир. Вищими посадовими особами в улусах були еміри, в армії - бакоули і темники. Місцеве управління очолювали баскаки і даруги, які спиралися на численний штат чиновників.

Після розгрому татаро-монголами руських князівств у першій половині ХІІІ ст. останні потрапили в становище данників Орди. Руські князівства зберегли свою автономію, церкву й адміністрацію, але змушені були сплачувати податки, збирання яких доручалося одному з князів. Це доручення закріплювалося видачею ханського ярлика. Одержання цього символу начебто давало великому князеві політичну і військову підтримку з боку Сарая (столиці Орди). Цю ситуацію вміло використовували князі, щоб посилити свою роль і вплив на інші князівства. Данина й побори, облік населення, каральні та поліцейські функції на території руських князівств здійснювали баскаки з військовими загонами.

Московська держава сприйняла деякі риси адміністративного управління, що їх використовували монголо-татари. Цей вплив позначився на системі й порядку оподаткування, формуванні ямської транспортної служби, організації війська і фінансово-казеного відомства.

Основним джерелом права Золотої Орди була "Велика яса Чингізхана» (1206 р.), яка містила в основному норми звичаєвого кримінального права, а згодом - норми шаріату.

Яса реально закріпила необмежену владу Чингізхана. Речове й зобов'язальне право перебувало в зародковому стані: політична влада і васальні відносини ототожнювалися з відносинами власності. Сімейні, шлюбні, спадкові відносини регулювалися правовим звичаєм і традицією (багатоженство, влада батька, мінорат, тобто пріоритет молодшого сина у спадкуванні).

Страта призначалася за різні види злочинів: непокору ханові, брехню в суді, подружню зраду, чаклунство та ін. У судовому процесі, крім показань свідків і присяг, застосовувалося катування, використовувалися засади кривавої поруки, групової відповідальності. Судову владу не було відділено від адміністративної. З посиленням ісламізації Орди виникали суди кадіїв та іргучі, які діяли на основі Корану.

Через внутрішні та зовнішні причини (боротьбу за владу і поразку біля Синіх Вод 1362 р.) Золота Орда в XV ст. розпалася. На території колишньої імперії Чингізхана утворилися: Казанське та Астраханське ханства, які нерідко ворогували одне з одним і в XVI ст. були завойовані Московською державою.
2. Станово-представницька монархія.
Виникнення станово-представницьких установ у державах Західної Європи.

Економічний образ західноєвропейських держав істотно змінився в ХІІІ-ХІV ст., що зумовило перехід до нової форми феодальної держави, а також певні зміни у праві. В Європі спостерігалося бурхливе зростання міст, кількості міського населення. Це сприяло зміцненню внутрішнього ринку. Розвиток товарно-грошових відносин, поштовх яким дали організовані католицькою церквою хрестові походи, викликав розквіт ремесла і торгівлі.

Ідейними організаторами походів були римо-католицька церква та рицарство, які прагнули розширити свої земельні володіння.

Феодали, які мали на території своїх земельних володінь міста, нещадно грабували міщан, викликаючи в їхнім середовищі не лише гнів, а й постійні повстання. Міста прагнули звільнитися від зверхності феодалів і нерідко вдавалися до купівлі у короля хартій свободи.

У цій ситуації інтереси міст і короля багато в чому збігалися. Міщани прагнули міцної централізованої держави, в якій були б умови для захисту їхніх інтересів, власності, вільного розвитку ремесла й торгівлі. Король також хотів єдності та могутності країни. Міста боролися проти сваволі феодалів, і король бажав обмеження влади останніх. Так і виникла неписана угода: міста забезпечують короля грошима і солдатами, король забезпечує містам захист від домагань феодалів. Отже, серйозні зміни в економічному укладі зумовили зміни і в суспільному житті.

  1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка