Фондова лекція з історії держави та права України Тема ідпу як наука та навчальна дисципліна. Державно-правовий розвиток України княжої доби Навчальний час 2 години



Скачати 327.17 Kb.
Дата конвертації05.03.2017
Розмір327.17 Kb.
МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ


Кафедра історії держави і права

"ЗАТВЕРДЖУЮ"

Завідувач кафедри

________ Кузьминець О.В.

“___”____________ 2015 р.


ФОНДОВА ЛЕКЦІЯ


з історії держави та права України
Тема 1. ІДПУ як наука та навчальна дисципліна.

Державно-правовий розвиток України княжої доби
Навчальний час 2 години

Для слухачів ННІЗН

Обговорено та ухвалено на засіданні кафедри “___” _____________ 2015 року, протокол № ____.

Київ 2015



Категорія студентів: слухачі.

Кількість годин: 2 години

НАВЧАЛЬНА МЕТА: ознайомлення студентів з предметом, основними методами вивчення дисципліни та досягненнями української історіографії, особливостями держано-правового розвитку найдавніших держав на території України; із закономірностями та особливостями суспільної організації населення, виникнення, розвитку і порядку функціонування держави та права Русі та Галицько-Волинського князівства

ВИХОВНА МЕТА сприяти формуванню наукового світогляду, підвищенню рівня правової свідомості та правової культури, моральних, естетичних та інших якостей особистості, національно-патріотичному вихованню курсантів

РОЗВИВАЛЬНА МЕТА: сприяти формуванню наукового світогляду, методологічних та теоретико-концептуальних засад в осмисленні курсантами юридичного фаху, підвищення якості їх історико-правової підготовки.

НАВЧАЛЬНЕ ОБЛАДНАННЯ: ноутбук та відеотека

НАОЧНІ ЗАСОБИ: схеми, таблиці, лекція, підручник, начально-методичний комплекс

МІЖПРЕДМЕТНІ ТА МІЖДИСЦИПЛІНАРНІ ЗВ’ЯЗКИ

ЗАБЕЗПЕЧУЮЧІ ДИСЦИПЛІНИ: Історія України, історія держави та права зарубіжних країн, теорія держави та права.

ЗАБЕЗПЕЧУВАНІ ДИСЦИПЛІНИ: історія вчень про державу і право; галузеві та спеціальні юридичні дисципліни
ПЛАН ЛЕКЦІЇ:
2 год.

  1. Предмет, методи та завдання дисципліни «Історія держави і права України».

  2. Періодизація і джерела історії української державності та права.

  3. Стародавні держави та право на території сучасної України

  4. Дискусійні питання виникнення державності у східних слов’ян. Формування Руської держави.

  5. Джерела та характерні риси права Русі.


Рекомендована література

  1. Заруба В. М. Держава і право Київської та Галицько-Волинської Русі (кінець VІІІ ст. – початок ХІV ст.) : навч. посіб. / В. М. Заруба. – К. : Істина, 2007. – 128 с.

  2. Історія держави і права України : підруч. / [А. С. Чайковський (кер. авт. кол.), В. І. Батрименко, Л. О. Зайцев та ін.] ; за ред. А. С. Чайковського. – К. : Юрінком Інтер, 2006. – 512 с.

  3. Історія держави і права України. Словник термінів і понять / [В. В. Щукін, Н. В. Сугацька, А. М. Павлюк] ; під ред. М. М. Шитюка. – К. : Кондор, 2011. – 284 с.

  4. Іванченко Р.П. Україна. Перші історичні державницькі кроки [Текст] / Раїса Іванченко. - Вид. 3-тє, допов. - Київ : Артикул.нет, 2015. - 31 с. - 1000 экз.

  5. Історія українського права : посіб. / [І. А. Безклубий, І. С. Гриценко, О. О. Шевченко та ін.] ; за ред. І. А. Безклубого. – К. : Грамота, 2010. – 336 с.

  6. Котляр М. Ф. Княжий двір Південної Русі Х – ХІІІ ст. : наук. видання / М. Ф. Котляр, В. М. Ричка. – К. : Наукова думка, 2008. – 357 с.

  7. Котляр М. Ф. „Отчина” у правосвідомості Давньої Русі / М. Ф. Котляр // Український історичний журнал. – 2010. – № 2. – С. 4 – 16.

  8. Кузьминець О. Історія держави і права України : навч. посіб. / О. Кузьминець, В. Калиновський. – 2-е вид. допов. – К. : Україна, 2002. – 448 с.

  9. Терлюк І. Я. Історія держави і права України : навч. посіб. / І. Я. Терлюк. – К. : Атіка, 2011. – 944 с.

  10. Трофанчук Г. І. Історія держави та права України : навч. посіб / Г. І. Трофанчук. – К. : Юрінком Інтер, 2011. – 384 с.

  11. Україна - європейська країна [Текст] [ст. з історії Укр. держави : використ. факсим. копії рідкіс. іст. док.] / [Нац. музей історії України] ; [авт.-уклад і керівник проекту С. Чайковський ; відп. ред. Ю. Ференцева ; фото: О. Іванов та ін.]. - Київ : Балтія-Друк, 2015. - 119, [2] с. :

  12. Хрестоматія з історії держави і права України : навч. посіб. / Упоряд.: А. C. Чайковський (кер.), О. Л. Копиленко, В. М. Кривоніс та ін. – К. : Юрінком Інтер, 2003. – 656 с.

  13. Шип Н. А. Дискусія про термін „Русь” / Н. А. Шип // Український історичний журнал. – 2002. – № 6. – С. 92 – 107.


ТЕКСТ ЛЕКЦІЇ

Історія держави і права України є історико-правовою наукою, оскільки вона має безпосереднє відношення як до науки історії, так і до науки про державу та право. За своїм характером це навчальна юридична дисципліна. Саме тому вона є невід'ємною частиною і необхідним елементом вищої юридичної освіти. На відміну від загальної історії, історія держави та права України не досліджує суспільство в цілому. Історія держави і права України вивчає процеси виникнення, розвитку, змін різних типів і форм держави, а також правових інститутів українського народу в хронологічній послідовності.

Обов'язковим компонентом, відсутність якого унеможливлює пізнання історико-правової спадщини, є глибокий і всебічний аналіз найважливіших юридичних пам'яток нашої минувшини. Потреба у цьому обумовлена підвищенням якості історико-правової підготовки слухачів, курсантів та студентів, їхньої загальної правової культури, а також можливістю ознайомлення з процесом становлення галузей українського права.

Питання 1. Предмет, методи та завдання навчальної дисципліни „Історія держави та права України”.

Український народ має величну, узгоджену з ритмами всесвіту культуру, що бере свої витоки від часів Трипілля, а то й ще раніше, – стверджують сучасні археологи, етнологи, етнографи та ін. Прагнення до порядку – це закладена вже на рівні етногенетичного коду парадигма буття українського народу. Для українського етносу характерним є прагнення до впорядкованості в усьому, що концентрується в праві, правді, яким протистоять неправда, кривда.

Історія держави та права України є невід’ємною складовою частиною багатовікової історії нашого народу, який творив та розвивав власну державність, втрачав її не зі своєї волі, відроджував Українську державу, розбудовував її, творив і вдосконалював національне право.

Предметом історії держави та права України є закономірності та особливості виникнення, становлення, розвитку різних типів і форм держави та права, а також державно-правових інститутів і суспільно-політичних систем, що функціонували на території України, в їхній історичній конкретності та хронологічній послідовності. Історія держави та права України є важливою складовою історії нашого народу, яка загальними і специфічними методами виявляє закономірності розвитку державотворчих процесів і правових систем. Саме тому історія держави та права, маючи чітко визначений предмет дослідження, належить до юридичних, державно-правових дисциплін. Вона охоплює розвиток усіх аспектів еволюції держави на території України – її державного механізму, форм державної єдності, правової системи.

Процес набуття, поглиблення, розширення та розвитку знань називають „пізнанням”. Людина пізнає світ різними способами та засобами, які в контексті наукових досліджень отримали назву „методи” (від лат. methodus – прийом, спосіб). Методи історії держави та права України – це сукупність прийомів, способів і засобів дослідження та практичного засвоєння дійсності, за допомогою яких пізнаються державно-правові явища у процесі їх виникнення, розвитку та функціонування на території сучасної України.



Система методів історії держави та права України включає такі складові: 1) загальні методи мислення (аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, індукція, дедукція, аналогія); 2) філософські методи (діалектичний); 3) загальнонаукові методи (історичний, системний, функціональний, структурний); 4) конкретно-наукові (приватнонаукові) методи (неюридичні – статистичний, математичний та юридичні (власні) – історико-правовий, порівняльно-правовий, спеціально-юридичний).

Діалектичний метод – це універсальний метод, в основі якого лежить діалектика, тобто вчення про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства та мислення. Цей мето використовується з метою продемонструвати зв’язки між певними суспільними явищами, що мають істотний вплив на становлення та розвиток українського права й державності.

За допомогою історичного методу, який ґрунтується на вивченні процесів формування та розвитку української державності та права в хронологічній послідовності, розкрито розуміння їх сутності.



Порівняльно-історичний метод дозволяє виявити загальні закономірності розвитку держави та права в різних народів, які населяли українські землі в різні історичні епохи. Метод правової аналогії найчастіше застосовується в разі, коли відомості про певні явища не збереглись у первісній формі або є фрагментарними. Заповнити прогалини пізнання можна через зіставлення їх з іншими подібними фактами та подіями. Статистичний метод стає в пригоді для дослідження кількісних сторін історичного процесу, коли для об’єкта пізнання характерні значні числові показники.

Історія держави та права України перебуває в тісному зв’язку з загальною історією, теорією держави та права, історією держави та права зарубіжних країн, галузевими юридичними дисциплінами. Так, історія держави та права використовує результати узагальнень, категорії та поняття, розроблені теорією держави та права, й водночас надає конкретний історико-правовий матеріал для таких узагальнень. Проте відмінність між ними полягає в тому, що теорія держави та права узагальнює найхарактерніші закономірності всієї людської цивілізації, а історія держави та права вивчає конкретні державно-правові системи, їх особливості та характерні риси, в нашому випадку – на території України.

Історія держави та права України перекликається з історією держави та права зарубіжних країн, вирішуючи притаманні обом дисциплінам завдання. Як одна, так і інша застосовують спільні методи дослідження, виконують аналогічні функції, використовують спільний поняттєво-категоріальний апарат, проте розрізняються за предметом дослідження. Історія держави та права виступає в ролі своєрідного вступу до галузевих і спеціальних юридичних дисциплін. Вона вивчає історію формування галузей права від моменту їх виникнення до нинішнього часу, включаючи і основи чинного права, враховує специфіку окремих галузей, висвітлює їхні роль і значення. Вона з’ясовує взаємозв’язок певних галузей, показує їх підпорядкованість інтересам певних політичних сил, соціальних груп, класів і т. д.
Питання 2. Періодизація і джерела історії української державності та права.

Періодизація історії держави та права України відіграє важливу роль, оскільки ця навчальна дисципліна охоплює надзвичайно великий період історії, тож хаотично, вибірково її вивчати не можна. Має бути хронологічно, системно та логічно обґрунтований виклад матеріалу, поділеного для кращого засвоєння на певні періоди. Марксистська історична наука в основу періодизації клала типологічно-класові критерії, наприклад, рабовласницький період, феодальний, капіталістичний і соціалістичний періоди.

На теперішній час цей підхід вважається одностороннім, обмеженим. Логічнішою є загальносвітова цивілізаційно-хронологічна теорія, де певні періоди історичного розвитку визначаються не лише об’єктивно-матеріальними факторами та реальним співвідношенням класових сил, а й ідейно-політичними факторами, накопиченими у процесі історичного розвитку.

На жаль, в українській державно-правовій науці досі немає єдиної, чіткої й обґрунтованої періодизації. Вчені визначають від 5 до 19 періодів.

Однак взявши за основу хронологічно-цивілізаційну підставу періодизації, обґрунтовану суттєвими змінами, що відбувалися на землях України, можна виокремити такі основні періоди розвитку державності та права на території сучасної України:

І період – стародавні (перші) державні утворення на території України та їх право (середина І тис. до н. е. – V ст.).

ІІ період – держава і право Русі та Галицького-Волинського князівства (ІХ – ХІV ст.).

ІІІ період – держава та права на українських землях у складі Великого князівства Литовського, Польщі та Речі Посполитої (ХІV – ХVІІ ст.).

ІV період – Запорозька Січ і Гетьманщина (ХVІ – кін. ХVІІІ ст.).

V період – суспільно-політичний лад і право України у складі Австрійської, Австро-Угорської та Російської імперій (кін. XVІІІ – поч. ХХ ст.).

VІ період – національна державність і право України у 1917 – 1921 рр.

VІІ період – радянська державність і право в Україні (1917 – 1991 рр.).

VІІІ період – розпад СРСР і відродження Української незалежної держави (1991 – поч. ХХІ ст.).

Водночас можна виокремити більш глобальні періоди становлення та розвитку власне Української держави і права: 1) Русь і Галицько-Волинська держава; 2) Запорозька Січ і Гетьманщина; 3) УНР, Українська Держава та ЗУНР; 4) сучасна Українська республіка та право.


Питання 3. Стародавні держави та право на території сучасної України

Першим етносом, що населяв територію України, про які в джерелах збереглися певні відомості, були кімерійці (IX – перша половина VII ст. до н. е.). Цей давньоіранський кочовий народ, генетично близький до скіфів, займав значні простори між Дністром і Доном, а також Таманський і Кримські півострови. Вершники, об’єднані в загони, були основою кімерійського війська, їм були притаманні рухомість і маневреність, що давало значні переваги у боях із піхотою. Кімерійці – це насамперед кінні стрільці, озброєні сталевими чи залізними мечами, бойовими молотками та булавами. На чолі загонів у першій половині VII ст. до н. е. стояли вожді Лігдаміс і Теушпа.

Незважаючи на значну територію, де мешкали кімерійці, наявність численних правителів-царів, створити повноцінну державу вони не спромоглися. Цьому завадили численні племена скіфів, які у другій половині VII ст. до н. е. витіснили кімерійців з Причорномор’я, частково асимілювавшись з ними, а частково потіснивши їх на Близький Схід.

Кочові племена скіфів захопили причорноморські степи, утворивши могутній племінний союз – Велику Скіфію, – який проіснував упродовж VII – III ст. до н. е. Скіфські племена освоювали територію між Меотидою (Азовським морем) та Істром (Дунаєм). Давньогрецький історик Геродот визначав Скіфію як величезний квадрат, розміром 4 тис. на 4 тис. стадій, що практично охоплював територію сучасної України.

Населення поділялося на дві великі групи: кочові племена, до яких належали скіфи-кочівники та царські скіфи, які відповідно розпорошилися на схід від Дніпра та в Криму, а також осілі племена – скіфи-хлібороби та скіфи-орачі, місцем розселення яких стало Лівобережжя та простори на захід від Дніпра.

На думку більшості скіфологів, наприкінці VI – початок V ст. до н. е. утворилася Скіфської держави, яка досягла найвищого розквіту за часів царя Атея в IV ст. до н. е. Держава стала централізованою, розпочалося карбування власної монети, було розширено кордони країни. Однак у III ст. до н. е. Велика Скіфія занепала, хоча й ненадовго, її відродження, щоправда, у значно вужчих кордонах, розпочалося через кілька десятиліть. У степовому Криму утворилася нова держава – Мала Скіфія з центром у м. Неаполі Скіфському (поблизу сучасного Сімферополя). Відтоді історія пізніх скіфів впродовж 600 років спливала в межах територіальних утворень Нижнього Придніпров’я, Степового Криму та Нижнього Придунав’я. У цьому ареалі розселення скіфи переходили до повної осілості, ставали землеробами.

Найбільшої могутності Мала Скіфія досягла в II ст. до н. е. за часів царя Скілура. Вона перебувала на піднесенні, що наприкінці II – III ст. змінилося занепадом. Таким чином, Мала Скіфія проіснувала до III ст. н. е., доки не була остаточно знищена готами.

Державний лад. За формою правління Скіфське царство відносять до монархії на чолі зі спадковим царем. В історії відомі імена таких скіфських царів як Скілур, Палак, Фарзай та Інісмей. У них зосереджувалася судова влада, інколи вони виконували жрецькі функції, були верховними власниками землі. Проте влада царя не була абсолютною. Вона обмежувалася радою скіфських племен та народними зборами всіх воїнів, про існування яких повідомляв Геродот. Апарат державного управління складався в основному з найближчих родичів царя та представників аристократії. На рівні місцевого управління ще панували пережитки родоплемінної організації. Старійшини та вожді племен традиційно очолювали місцеві органи влади.

Суспільний лад. Основні матеріальні ресурси зосереджувалися в руках скіфської знаті, до якої належали: царська родина, дружинники та багаті купці. Особливе місце в суспільній ієрархії посідала відокремлена соціальна верства – жерці. Вони перебували у привілейованому становищі відносно інших соціальних груп. Разом з царем, ймовірно, провадили судочинство.

Найчисленнішу верству скіфського суспільства становили вільні общинники. Саме на них покладались обов’язки військової служби, сплати різноманітних повинностей. У Малій Скіфії вільні ремісники й торгівці становили основну частину міського населення. На нижній сходинці суспільної піраміди перебували раби. Вони не відігравали вирішальної ролі в системі виробництва матеріальних благ, але їхня частка у складі населення була значною. Кількість рабів зростала насамперед за рахунок військовополонених.



Джерела та основі риси права. Основним джерелом права Скіфського царства було звичаєве право, яке так і не набуло писемної форми. Паралельно існували норми права, встановлені царською владою. Існували у скіфів і міжнародні договори. Серед злочинів найнебезпечнішими вважалися злочини проти царя, тобто замах на його життя або вбивство правителя, непокора царському розпорядженню. Такі протиправні діяння каралися смертю. Упродовж тривалого часу у скіфів зберігалася кровна помста. Шлюбно-сімейні відносини базувалися на принципах патріархату (зверхності батька). Дозволялося багатоженство. Привілейоване становище серед жінок мала старша дружина. Вдова померлого переходила як річ у спадок до старшого брата. Батьківський будинок з господарством спадкував молодший син (принцип мінорату).

Античні міста-держави та їх політико-правова система.

У VII ст. до н. е. на невеликому острові Березань переселенці з Греції заснували м. Борисфеніда, що стало першим еллінським поселенням у Північному Причорномор’ї. Слідом за ним виникли Ольвія, Тіра, Херсонес, Пантикапей, Феодосія та низка інших міст, в яких панівною формою соціального, економічного й політичного устрою суспільства була полісна модель, властива організації життя в самій Греції. Вона полягала в існуванні єдиного комплексу, до якого входило місто як центр культури, політики, ремесла, торгівлі, з одного боку, та прилегла сільська округа (хора) як осередок землеробства – з іншого.

У своєму розвитку міста-держави Північного Причорномор’я пройшли три основні етапи:

1. Ранньоантичний (VII – І ст. до н. е.), який охоплював період від початку грецької колонізації до захоплення Понтійським царством усіх причорноморських держав.

2. Римський (І ст. до н. е. – 70-ті роки IV ст. н. е.), який характеризується початком боротьби Римської імперії з Понтійським царством, її перемогою й поширенням впливу на все Північне Причорномор’я.

3. Пізньоантичний (70-ті роки IV ст. – середина VI ст.), який дослідники виокремлюють лише для Пантикапея та Херсонеса, які ввійшли до складу Візантії.



Державний лад міст Північного Причорномор’я визначався республіканськими традиціями, наявними в метрополії. Залежно від панівної в місті політичної сили поліси мали аристократичний характер як міста Боспорського царства чи демократичний як Ольвія та Херсонес.

Вищим органом законодавчої влади в містах Північного Причорномор’я були народні збори (еклесія), в роботі яких мали право брати участь лише повноправні громадяни міста, які досягли 25-річного віку. Жінки, іноземці та раби до участі у зборах не допускалися. Права громадянства надавалися лише тим іноземцям, які зробили великі послуги державі.

На народні збори покладалося розв’язання питань зовнішньої політики, оборони держави, вибори посадових осіб (магістратів), утримання флоту тощо. Збори також ухвалювали закони щодо грошового обігу, надавали право на звільнення від митних зборів, приймали постанови про натуралізацію іноземців.

Виконавчу владу здійснювали магістратури – колегії або окремі посадові особи – магістрати, обрані на народних зборах відкритим голосуванням терміном на один рік. Вищою магістратурою була колегія архонтів, яка складалася з п’яти осіб. Вона керувала всіма іншими колегіями, наглядала за фінансовою системою, відповідала за дипломатичні відносини. У разі потреби колегія архонтів скликала народні збори. Президент колегії очолював адміністративну владу всього міста.

Існували й інші колегії. Так, військовими справами відала колегія стратегів із шести осіб – найвищих воєначальників поліса. Термін повноважень членів колегії також становив один рік. Нагляд за порядком на ринках, якістю товарів, сплатою мита іноземними купцями здійснювала колегія агораномів. Колегія астиномів мала поліцейські функції та стежила за порядком у міському комунальному господарстві, водопостачанні, наглядала за будівництвом, шляхами, ремісничою діяльністю тощо.

У деяких містах Північного Причорномор’я ще існувала посада царя. Щоправда, в Ольвії та Херсонесі вона була вже лише релігійною, особливим магістратом. Обрана на посаду особа виконувала обов’язки довічно.



Рада міста (буле), будучи постійним органом влади, також обиралася повноправними громадянами. Вона готувала рішення народних зборів, перевіряла кандидатів на виборні посади, контролювала їхню діяльність.

В античних містах існували й суди. Вони складалися з кількох відділів, кожен з яких вирішував окремі питання. Засуджені сплачували штрафи, в них конфісковували майно на користь держави. Особливо суворо карали вільновідпущеників, які порушили закон, їх можна було повернути до попереднього рабського стану.



Суспільний лад міст Північного Причорномор’я характеризувався наявністю рабів і рабовласників. З-поміж джерел рабства вирізнялися воєнний полон, народження від рабині, купівля рабів на невільничих ринках або в сусідніх племен. Рабська праця використовувалась у домашньому господарстві, ремісничих майстернях, частково в сільському господарстві. Поряд з рабською широко використовувалася праця прикріплених до землі місцевих жителів – пелатів. Обробляючи землю, вони змушені були віддавати частину врожаю власникам земельних угідь.

Джерелами права в містах Північного Причорномор’я були рішення народних зборів, декрети рад міст, розпорядження магістратів і магістрів, місцеві звичаї. Земля перебувала як у державній, так і в приватній власності. Тому значного розвитку набуло зобов’язальне право. Налагоджені торговельні зв’язки з сусідніми країнами зумовили появу таких договорів як позики, дарування, купівлі-продажу, поклажі тощо. Більшість важливих угод купівлі-продажу укладалися при свідках, у державних установах або у присутності чиновників. Відомості про стан кримінально-правових відносин – надзвичайно скупі. Найнебезпечнішими злочинами вважалися зрада, змова За їх здійснення на винного очікувала смертна кара.

Суспільний, державний лад і право Боспорського царства.

Об’єднавчі тенденції між грецькими містами-полісами призвели до створення Боспорського царства. Воно сформувалося в V – ІV ст. до н. е. внаслідок союзу кількох грецьких держав, таких як Панти(і)капей, Фанагорія, Гермонасса, Феодосія та ін. Воно охоплювало територію Керченського і Таманського півостровів, а також південне узбережжя Азовського моря до гирла Дону. Центром і столицею царства було місто Пантикапей (сучасна Керч). Цю державу створили не лише грецькі поселенці, до неї входила територія місцевих племен.

Свого найвищого політичного і культурного розвитку Боспорське царство досягло в IV – III ст. до н. е., а з II ст. н. е., зруйноване готами та розгромлене гунами, воно ввійшло до складу Візантійської імперії. У Боспорському царстві одразу після об’єднання містам надавалася певна самостійність у розв’язанні внутрішніх справ. Поступово залишки автономії скасувались, і в перших століттях нашої ери Боспор перетворився на державу з монархічною формою правління, де в царя зосереджувалася вся повнота влади. Він став головним розпорядником матеріальних благ і людських ресурсів.

Функції виконавчої влади виконували придворні чиновники: міністр двору, особистий секретар царя, охоронець царської скарбниці, спальник, управитель сіл тощо. До центрального апарату управління входили начальник двору, начальник фінансів, охоронець скарбниці, керуючий справами релігійних культів та ін. Зв’язок з місцевими племенами й сусідніми державами здійснювався через спеціальний штат на чолі з головним перекладачем.

За римських часів Боспор опинився у васальній залежності від Риму. Царі стали офіційно титулуватися „друг кесаря і друг римлян”. При вступі на престол боспорський цар обов’язково затверджувався римським імператором, від якого одержував символ царської влади – скіпетр. Римські правителі опікувалися Боспором, тримали тут свої залоги. Держава поділялася на округи, якими управляли призначені царем намісники. При цьому широка автономія Боспору залишалася.

Суспільний лад Боспорського царства як і міст Північного Причорномор’я характеризувався наявністю рабів і рабовласників.

До пануючої верхівки належали царська сім’я та її оточення, чиновники центрального й місцевого апаратів влади, судновласники, работоргівці, власники земельних ділянок, ремісничих майстерень, заможні купці, представники родоплемінної й військової знаті, жерці.

У Боспорській державі жили вільні піддані середнього достатку, які не мали рабів, іноземці, а також вільні селяни-общинники (пелати). Новим явищем соціального життя Боспору в римський період стала поява вільновідпущеників. Найнижчий щабель соціальної драбини традиційно займали раби, які поділялися на приватних і державних.

Право. В істориків права надто мало відомостей про боспорське право. Джерелами права були звичаї місцевих племен, закони й декрети грецьких міст-полісів, закони Боспорського царства. Найбільша кількість юридичних норм стосувалася регулювання майнових відносин, насамперед права державної і приватної власності на землю, рабів, основні знаряддя й засоби виробництва, а також захист цих норм. Право власності, право володіння, зобов’язальне право регулювалися найчіткіше.

Найтяжчими злочинами вважалися змова та замах на життя царя, повстання, державна зрада, зносини з політичними емігрантами. За ці злочини присуджувалася смертна кара з конфіскацією майна.


Питання 4. Дискусійні питання виникнення державності у східних слов’ян. Формування Руської держави.

Проблеми етногенезу (походження народів) і державотворення є найбільш складними і суперечливими не тільки в українській історичній науці, а й у закордонній. За відсутності якісних, умотивованих джерел, як писемних, так і археологічних, у літературі з’явилася значна кількість наукових концепцій і гіпотез зародження державності у східних слов’ян.

Серед них найпомітнішими й найпоширенішими є:

1. Норманська теорія – її прибічники вважають норманів (варягів, вікінгів, тобто вихідців зі Скандинавії) засновниками Руської держави. Як наукова течія виникла в першій половині XVIII ст. Радянські вчені вважали норманську теорію в основному подоланою. Однак її прихильники й донині не відмовляються від концепції, оперуючи такими аргументами:

по-перше, вони спираються на літописне повідомлення про закликання варягів на княжіння частиною східнослов’янських племен північного ареалу розселення, заснування ними держави в Новгороді та перенесення центру згодом до Києва;

по-друге, візантійський імператор Костянтин Порфирородний в одній зі своїх праць вказував назви дніпровських порогів двома мовами – слов’янською і руською. У слов’янській знаходимо відомі донині назви порогів, а руські слова мають характерний відбиток старої шведської мови. Ще й зараз фіни називають шведів „руотсі”, „ротсі” у значенні „мореплавець”, що етимологічне близьке до слова „Русь”;

по-третє, оповідаючи про облогу Царграда Руссю у 860 р., венеціанець Іоан Диякон назвав її „норманськими племенами”;

по-четверте, арабські автори (Фергані, Ібн-Ростех) також називали Русь норманською, проте вже відрізняли русів од слов’ян, звичаї одних від інших;

по-п’яте, імена перших руських князів, бояр, купців мають скоріше скандинавське походження, ніж слов’янське, – Олег (Хелг), Ігор (Інгвар), Свінельд, Асмуд, Ольга (Хелга, варяжка, походженням зі Пскова) тощо;

по-шосте, неонорманісти вважають, що додатковим свідченням на їхню користь є факт поєднання двох кольорів на національних прапорах Швеції та України – жовтого та синього;

2. Торговельна теорія, її засновником був російський вчений В. Ключевський. Фактично була похідною від норманської теорії, досить впливовою на початку XX ст. Значний інтерес варягів до Наддніпрянщини пояснював торговельно-економічними причинами. Торговий шлях „із варяг у греки”, освоєний скандинавськими купцями і воїнами, потребував об’єднання найближчих територій під однією владою. На думку прибічників теорії, саме це й стимулювало утворення держави з центром у Києві (на середині шляху між Скандинавією на півночі та Візантією на півдні);

3. Антинорманська теорія, її засновником був російський вчений М. Ломоносов. Антинорманісти доводять, що заснування східно-слов’янської держави та й сама назва „Русь” мають винятково слов’янські коріння та походження. Жодного відношення до цих процесів нормани, мовляв, не мали.

У цьому контексті слід виокремити позицію М. Грушевського, який став конструктором власної „схеми руської історії”. Вчений наголошував, що вихідною датою історії українського народу слід вважати IV ст. н. е. Саме в той період в кордонах Подніпров’я, Подністров’я і Побужжя постало об’єднання слов’янських племен-антів, яких М. Грушевський ідентифікував із пращурами українців. Анти – одна з частин східного слов’янства, що проживала між Дніпром та Дністром і далі на схід від Дніпра. Фактично вони розселялись у межах сучасної України. Перша згадка про антів датується 375 р., а остання – 602 р. н. е.

Сучасні українські історики М. Брайчевський і Ю. Павленко ототожнюють антів із відомим літописним племенем полян, називаючи об’єднання антсько-полянською конфедерацією. Саме про них візантійські джерела свідчать як про наймогутніших серед слов’ян. Ними не правила окрема людина, але вони жили в народоправстві (демократії). Проте в моменти загальної небезпеки вони обирали царя-рекса, авторитет якого визнавав увесь народ. Такими вождями антів були Бож та його сини Мезамир, Ардагаст, влада яких передавалась у спадок. Після загибелі Божа, а згодом і його синів, спадкоємна одноосібна влада над усім антсько-полянським об’єднанням уже не відновлювалася. Ним керували представники вищого аристократичного прошарку. Одним із них став засновник Києва – напівлегендарний Кий.

Ю. Павленко вважає, що Кий, разом з іншими «володарями антськими», очолював походи на Балкани в середині VI ст., міг бути, а можливо й очолював, антське посольство до Константинополя. Після укладення миру з Візантією та невдалої спроби військового походу до Середнього Подунав’я Кий повернувся до свого містечка на Дніпрі, де утвердив власну „князівську, тобто одноосібну та спадкоємну владу, яка поширювалася не на всіх полян-антів, а лише на ту їх частину, що мешкала в районі Києва”.

Зникнення антів з історичної арени на початку VII ст. значною мірою пояснюється розгромом антського племінного союзу аварами. Проте, як стверджував М. Брайчевський, «зникнути або піти кудись цілий народ, що налічував кілька мільйонів душ, не міг». Антсько-полянська конфедерація повністю не зникла, а лише змінила свою форму. Окремі її частини почали жити своїм життям. Так, придунайські анти орієнтувалися на союз із Візантією, а наддніпрянські поляни-анти пішли на зближення зі своїми союзниками «росами» і переросли у VIII ст. в ядро етнічної спільності Київської Русі.

Отже, антсько-полянська конфедерація була першою відомою спробою пращурів українського народу створити власне державне утворення з організованим військом та участю населення в політичному житті.

Слід зазначити, що один із найавторитетніших дослідників історії Русі Б. Рибаков виводить назву „Русь” від імені союзу слов’янських племен Середнього Подніпров’я, що взяв ім’я одного з них – народу «Рос» або «Рус», відомого в VI ст. далеко за межами слов’янського світу. Сталося це, на його думку, наприкінці VIII – на початку IX ст. У той час Русь як держава і народ неодноразово згадувалися арабськими і візантійськими письменниками.

Характерно, що руський літописець добре відрізняв Русь від варягів і навіть слов’ян. Маємо численні свідчення того, що Русь у вузькому значенні – це землі, які населяли поляни, сіверяни і древляни. Саме на цих територіях збереглося найбільше власних географічних імен, пов’язаних з назвою «Русь» – Росава, Рось, Роставиця тощо. Коли на Русі з’явилося кілька міст із назвою Переяслав, то першим серед них було місто з промовистим іменем Переяслав Руський, яке розташовувалося в межах нинішніх українських територій. Відтак, в науковому обігу вживається й інша назва Київської Русі – Україна-Русь;



  • болгарська теорія твердить, що Київ був заснований у VI ст. вихідцями з Болгарії, зокрема братом хана Великої Болгарії Курбата –Шамбатом. Пізніше навколо Київського князівства утвориласядержава-імперія на чолі з болгарським правителем Угер Лачина (князем Ігорем). При цьому основоположники концепції спиралися на збірку давніх болгарських літописів «Історія Джагфагра», поему Шамсі Башту «Легенда про доньку Шана», а також свідчення візантійського імператора Костянтина Порфирородного про другуназву Києва – Самбатос;

теорія пантюркизму. В її основі лежить твердження деяких західних істориків і археологів про винятково благотворний впливХозарського каганату (держава в пониззях Дону та Волги, що існувала впродовж VII–X ст.) на формування держави у східних слов’ян.Вважалося, що хозари були народом тюркської мовної сім’ї, але сформувалися на основі угро-фінського субстрату і лише згодом зазнали тюркизації. Професор Гарвардського університету (США), українець за походженням О. Пріцак пропонує взагалі відмовитися від слов’янського походження Русі. На його думку, поляни були не слов’янами, а хозарами. Одна з їхніх родових гілок стала спадкоємницею роду Кия, який заснував м. Київ.

Сучасна концепція виникнення держави на Русі

Вітчизняні дослідники обстоюють думку, що Руська держава у своєму формуванні проминула кілька етапів.

Вихідним пунктом складення державності були племінні об’єднання східного слов’янства. „Повість врем’яних літ” зафіксувала їх близько 15. Поступово вони видозмінювалися і перетворювалися на племінні князівства з власною територією, притаманною їм культурою, побутом, звичаями, зрештою, із зародками державності.

Другим етапом формування держави стало виникнення ранньодержавних об’єднань у дніпровських та ільменських слов’ян, відповідно з центрами у Києві та Новгороді. Консолідація кожного з них відбувалася в різних політичних умовах. У кінці VIII – на початку IX ст. на Подніпров’ї, раніше за інші східнослов’янські землі, склалось утворення з виразними ознаками державності. Первісним територіально-політичним ядром Руської землі було полянське племінне князівство на чолі з місцевою правлячою династією. Єдність території князівства базувалася вже не на родоплемінній спільності, а на політичній. Руська земля була самодостатнім утворенням державного типу.

Важливим кроком до розширення кордонів Руської землі стало об’єднання новгородських і київських земель. Його здійснив 862 р. князь Олег із династії Рюриковичів, підступно знищивши місцевих правителів і захопивши Київ. Політичний переворот і зміна правлячих династій сприяли розвитку об’єднавчих процесів. Київ було проголошено «матір’ю градів руських», а його влада поширилася далеко на північ, увібравши у свою орбіту як слов’янські, так і неслов’янські племена і народності.

Отже, переважна більшість сучасних дослідників Русі вважають, що державу заснували саме східні слов’яни, хоч і не заперечують політичного, економічного і культурного впливу на цей процес з боку норманських племен і Хозарського каганату.


Питання 5. Джерела та характерні риси права Русі.

Утворення Руської держави супроводжувалося формуванням феодального права. Система права ґрунтувалася на досить широкій базі загальних і партикулярних (особливих) джерел права. У тогочасних джерелах не існувало чіткого розмежування на галузі права, але наявні норми можна розподілити на цивільно-правові та кримінально-правові. Суб’єктами права були лише вільні люди – за злочин раба відповідав його пан, а вбивство холопа прирівнювалося до знищення майна.

Джерела права Русі поділялися на дві групи: місцеві та рецептовані (іноземні). Місцевими джерелами права на Русі були як звичай, так і закон.

Основною, системоутворюючою формою права на Русі являлося звичаєве право. Джерелом звичаєвого права в Київській Русі були насамперед звичаї, традиції, побутове й культурне багатство, які домінували у свідомості народу, їх використання в повсякденному житті було тісно пов’язане із загальною культурою й духовністю народу. У свідомості народу вони поступово трансформувались і набували характеру правових. Створюючи й застосовуючи традиції і звичаї, будучи впевненим, що треба діяти, виходячи з доброти, справедливості тощо, народ на підсвідомому рівні творить право, яке може докорінно відрізнятися від офіційних, державних нормотворчих актів. Звичаєве право є продуктом народної правотворчості, перебуває в постійному розвитку, а його зрілість і досконалість залежить від правосвідомості народу. Норми звичаєвого права є самостійними видами соціальних норм.

У Русі ІХ ст. звичай набув значення неписаної норми права. У стародавніх письмових пам’ятках застосовувалися різноманітні поняття звичаєвого права: звичай, норов, правда, покон і закон. Правові звичаї проявлялися в різних формах: у формі обряду „посадження князя на стіл” (узаконення князівської влади); через „рукобиття”, що символізувало укладання договору; у формі обряду „покори”, що символізувало примирення родичів убитого з убивцею тощо. Досліджуючи українські прислів’я і приказки, ми можемо отримати відповіді на розуміння народом суті права, про норми й інститути давньоукраїнського права: „молодий князь, молода і дума”, „що вирішить місто, те й села будуть робити” – це свідчення про обов’язковість рішення народних зборів (віче) міста і для селян.

З українських прислів’їв ми дізнаємося про шлюбно-сімейні взаємини та про право власності: „Чоловік дружині отець, а дружина чоловікові вінець”, „Чоловік з дружиною лається, третій не втручається”, „Молодшому синові батьків двір, старшому – новосілля”, „Чий двір, того й хороми”, „Чия воля старіша, той і правіший”; про визначення межі володіння: „Куди коса і плуг ходили”. Є українські прислів’я і приказки, що характеризують кримінальне право і процес: „З одного вола дві шкури не здереш”, „Повинну голову і меч не січе”, „Розбійника, грабіжника і душогубця де спіймають, там і судять”, „ІІравда важча за золото, але у воді не тоне”, „Заліза і змій боїться” тощо.

Звичаєве право будь-якого народу характеризується своєрідними рисами й особливостями, які формуються під впливом його психологічного складу, матеріальної та духовної культури.

Першою писаною збіркою права, яка, на жаль, не дійшла до нас, був „Устав і закон руський” (Закон Руський). На його існування вказує згадка, що міститься у ст. 6 русько-візантійського договору 945 р.

Писані норми права на Русі зустрічаються також у формі договорів. В історичних і правових пам’ятках того часу вони мають назву „миру”, „ряду”. Відомі такі договори:



  • договір князя з народом. Укладався в разі обрання князя на віче або в разі самовільного захоплення князівського стола. У період становлення держави (ІХ – ХІ ст.) укладалися як усно, так і письмово. З ХІІ ст. договори стали оформлятися лише в письмовій формі. У них зазначалися умови, на яких князь мав здійснювати свою владу. Договір скріплювався взаємною присягою народу й обраного князя. Вона складалася обома сторонами у формі хресного цілування;

  • міжкнязівські договори. Відомі з ХІІ ст., мали на меті запобігти чи припинити міжусобні війни, розв’язати існуючі суперечності. Зазвичай називалися „хрестовими грамотами”;

  • договори Русі з Візантією 911, 945, 971 років. В історико-правовій літературі часто зустрічається згадка про договір 907 р. Проте, за твердженням дослідників руської історії та права, посилання на нього є некоректним, адже не доведена реальність існування самого договору. Договір 911 р. містив зобов’язання греків перед Києвом і навпаки. Зобов’язання греків були набагато ширшими, ніж у слов’ян. Договір 945 р. князя Ігоря є додатковим до договору 911 р. Його норми мають характер уточнень і доповнень, спричинених новими обставинами. Невдалий похід Ігоря на Візантію і, як наслідок, звуження зобов’язань греків перед Руссю, знайшов відображення в статтях, які забороняють русичам боротися за Корсунську землю, зобов’язують надавати грекам військову допомогу. Договір 971 р. був самостійною угодою князя Святослава після поразки в бою під Доростолем. У чотирьох статтях київський князь бере односторонні зобов’язання не воювати з греками, завжди виступати союзником, мати з ними „мир і міцну дружбу”.

Князівські уроки та устави. Урок означає „уректи”, тобто проголосити, висловити, а устав – „установити”, „постановити”. Уроки видавалися за власним бажанням князя, стосувалися здебільшого фінансових справ держави, носили тимчасовий характер. Устави мали погоджуватися з представниками державної влади, насамперед з князівською Радою і діяли на увесь період перебування князя при владі. Так, „Устави” та „Уроки” княгині Ольги (Х ст.) є першими зразками князівської правотворчості. Окрім того, серед цього виду джерел збереглися: 1) Устав земляний князя Володимира Святославовича – визначав основи державного ладу та правового становища дружинників; 2) Устав князя Володимира (церковний) – конспективний кодекс церковного судового права, що діяв від часу прийняття християнства аж до XVIII ст. У його основі лежала грамота князя Володимира, що додавалася до Кормчої книги. У ній підтверджувалися постанови візантійського імператорського законодавства про церкву і визначався обсяг візантійської церковної юрисдикції; 3) Устав князя Ярослава (церковний) – розвивав ідеї, закладені в Уставі князя Володимира. Він визначав церковну юрисдикцію у справах моралі, сім’ї та шлюбу, а також тих, що стосувалися злочинів священиків, членів їхніх родин, церковної обслуги. Оригінал тексту не зберігся.

Найвідомішим джерелом права періоду, що нами розглядається, безумовно, є „Руська Правда” – перший відомий кодифікований збірник феодального права Руської держави. Комплексному аналізу юридичної природи цього джерела права присвячена наступне питання лекції.



Рецептовані (запозичені) джерела права. Окрім власне руських (місцевих) джерел права, широкого застосування набули й іноземні форми права. Їх поява на Русі була зумовлена впливом візантійської церкви, особливо після прийняття християнства у 988 р. До них належать:

  • Закон судний людем” – юридичний збірник, укладений болгарським царем Симеоном (893 – 927 рр.), що являв собою переробку візантійських і давньоєврейських законів. Мав велике поширення на Русі;

  • Номоканони”, які на Русі називалися Кормчі книги – це юридичні збірники, де містились як церковні правила, так і настанови римських і візантійських імператорів про церкву. Формувалися в епоху Вселенських соборів у зв’язку з потребою кодифікації і практичного використання значної кількості церковно-канонічного та світського законодавства щодо церкви, напрацьованого на той час. Найдавнішим Номоканоном традиційно вважається „Номоканон у 50 титулах” Івана Схоластика (565 – 578 рр.), а найвідомішим і найбільш важливим для становлення християнської церкви – „Номоканон у 14 титулах”, авторство якого приписується константинопольському патріарху Фотію 883 р.;

  • Еклога” (грец. – відбір, вибір) – офіційний законодавчий звід візантійського права VIII ст. мав на меті обмежити церковні привілеї та землеволодіння, спрямовувався проти пишності обрядів, збільшення кількості монастирів. Проголошувався намір слідувати принципам християнської моралі, зокрема запроваджувався, принцип рівності всіх перед законом, оплатність діяльності суддів, безкоштовність судових послуг для учасників процесу. Звід значно пом’якшувалася відповідальність за злочинні діяння. Збірник регулював також шлюбно-сімейні відносини, зобов’язальне право, питання власності.

  • Прохірон” (букв. – той, що є під руками) – своєрідний посібник для вивчення законодавства Візантійської імперії, змінив багато джерел права. Виданий у 879 р. за імператора Василія Македонянина. Був своєрідним практичним керівництвом у тогочасному візантійському судочинстві. Його 40 титулів (глав) містили стислий виклад нормативних положень цивільного, кримінального, почасти судового і церковного права. У галузі спадкового права скасував інститут заповіту, збільшив розмір шлюбного подарунку нареченого. Перекладені слов’янською мовою „Еклога” та „Прохірон” отримали на Русі назву „Градського закону”;

  • Книги законні” – це переклад візантійських законів. Їх джерелами були закони візантійських імператорів, „Еклога” та „Прохірон”. На Русі з’являються в кінці ХІІ – на початку ХІІІ ст. Основна увага приділена кримінальному праву, зокрема системі покарань за злочини проти держави, віри, життя, здоров’я, честі фізичних осіб.

Руська правда”: історія створення, списки та редакції.

Руська правда” – це систематизований збірник норм давньоруського права, основне історичне джерело вивчення суспільного ладу та державно-правових інститутів Руської держави. Це перший зі збірників руських законів, що дійшли до нас, – джерело не менш цінне та унікальне, ніж літописи, яке демонструє як у зв’язку зі зміною суспільних відносин трансформувалися й норми права, які сформувалися протягом X – XI ст. Поза сумнівами і те, що окремі статті „Правди” сягають ще в язичницьку давнину.



Питання про походження „Руської правди”, час появи її найдавнішої частини ще повністю не досліджене. Так, академік Б. Греков відносить її створення до VII ст. Проте переважна більшість сучасних дослідників поєднують „Руську правду” з іменем Ярослава Мудрого. Суперечливим залишається і питання про місце видання цієї частини „Руської правди”. У літописі вказується Новгород, хоча чимало авторів небезпідставно називають Київ. Оригінал „Руської правди” не зберігся, її текст пощастило відтворити по 106 списках, що збереглись у Кормчих книгах та інших юридичних збірниках. Списки – це тексти „Руської правди”, переписані, вірогідно, місцевою адміністрацією, суддями, один в одного, їх цікавив насамперед зміст постанов, а не форма їх викладу. Залежно від часу написання, обсягу та авторства дослідники поділяють „Руську правду” на три редакції:

1. Найдавніша або „Коротка правда”. В її тексті трапляються фрагменти, що відносяться до VIII – IX ст. Вона поділяється на кілька частин:



  • Правда Ярослава”, час укладення якої відносять до періоду князювання Ярослава Мудрого (перша пол. XI ст.), складалася з 18 статей, майже повністю присвячених кримінальному праву та процесу. Умовно їх можна поділити на дві частини: 1) норми права про злочини проти особи (ст. 1 – 9); 2) норми права про злочини проти майнових прав і про способи відновлення права власності на рухомі речі (ст. 10 – 18);

  • Правда Ярославичів” – укладена трьома синами Ярослава Мудрого й ухвалена на одному з князівських з’їздів (скемів) у період між 1054 і 1073 рр. Відрізнялася відсутністю чітко впорядкованої системи. Юридичні норми були розташовані хаотично та мали між собою лише хронологічний зв’язок. Складалася з 23 статей (ст. 19 – 41), що доповнювали „Правду Ярослава” та були присвячені в основному злочинам проти особистих, майнових прав і деяким питанням кримінального процесу;

  • Покон вірний” (ст. 42) – виданий у 30-х роках XI ст., стосувався надходжень від штрафів, накладених за протиправні діяння, а також винагород князівським слугам;

  • Урок мостикам” (ст. 43) – датується кінцем XII – початком XIII ст., присвячений організації мостіння головних торгових вулиць Новгорода. Належить до пам’яток новгородського адміністративного законодавства.

2. „Розширена правда” (або Велика, Широка, Просторова), час укладення якої відносять до періоду князювання Володимира Мономаха або його сина Мстислава (перша третина XII ст.), за змістом повніша, ніж „Коротка правда”. Поділялася на дві частини:

  • Суд Ярослава Володимировича. Правда Руська”, яка містила 52 статті – більшість норм „Короткої правди”, які онуки і наступники Ярослава Мудрого доповнили новими юридичними нормами цивільного, кримінального, кримінально-процесуального права;

  • Устав великого князя Володимира Всеволодовича Мономаха” – охоплював статі 53 – 121. Окрім цивільного, кримінального, процесуального права, регулював шлюбно-сімейні відносини, питання спадщини, опікунства та інші галузі права. Кожній статті „Короткої правди” відповідали одна чи кілька статей Статуту зокрема і „Розширеної правди” загалом.

3. „Скорочена правда”, створена вилученням низки застарілих норм із „Розширеної правди”. Більшість науковців відносять її появу до ХІІ – XV ст. чи навіть XVII ст. Вона є вибіркою з „Розширеної правди”, пристосованою до більш розвинених суспільних відносин періоду феодальної роздробленості та монгольської супремації (окупації, домінування) Русі.

Кожна редакція відображає певний етап суспільно-політичного розвитку Руської держави. Текст у всіх списках пам’ятки – суцільний (неструктурований). Дослідники запропонували умовний поділ Короткої редакції на 43 статті, Поширеної – на 121 або 142 статті (залежно від списку) і Скороченої редакції – на 52 статті. Існують відмінності між окремими списками однієї редакції в послідовності розміщення статей та їх формулюванні.

У часи, коли створювалася „Руська правда” ще не розрізнялися окремі галузі права, але, виходячи з сучасних підстав, тепер виокремлюють низку норм кримінального права, цивільного права (права власності, зобов’язального права, спадкового права), процесуальні норми (без поділу на цивільний і кримінальний процес) тощо. Дослідники здебільшого не вбачають певної логічної системи у викладі цих норм.

На теперішній час в історико-правовій науці „Руська правда” переважно розглядається як офіційне джерело світського характеру, кодекс феодального права, що від імені княжої влади забезпечував правовий захист життя, тілесної недоторканності, честі, майнових та інших інтересів панівних верств суспільства, а також обмежений захист інших верств населення. Вона відобразила становлення феодальних відносин на Русі: розвиток товарного господарства, поглиблення соціальної диференціації суспільства та посилення феодальної залежності сільського населення (смердів, холопів, закупів).



Встановлено, що „Руська правда” базувалася на власне вітчизняних джерелах права; питання ж про вплив на неї німецького, візантійського та болгарського права залишається дискусійним. Після занепаду Русі „Руська правда” продовжувала діяти в Галицько-Волинському князівстві й Великому князівстві Литовському, Московському великому князівстві (до 1497 р.) та на інших колишніх давньоруських землях.


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка