Фондова лекція з дисципліни «Забезпечення законності та прав людини в діяльності міліції громадської безпеки» Тема №1: захист прав людини в правоохоронній діяльності



Сторінка1/3
Дата конвертації05.03.2017
Розмір0.59 Mb.
  1   2   3




МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ
КАФЕДРА АДМІНІСТРАТИВНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ


ФОНДОВА ЛЕКЦІЯ

з дисципліни

«Забезпечення законності та прав людини в діяльності міліції громадської безпеки»

Тема № 1: ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ В ПРАВООХОРОННІЙ ДІЯЛЬНОСТІ

Навчальний час 1 година


Для слухачів навчально-наукового інституту заочного навчання
Обговорено та ухвалено на

засіданні кафедри адміністративної діяльності 28.08.2014 протокол № 1



Київ – 2014


Вид лекції:

Фондова

Категорія слухачів:

Слухачі

Кількість годин:

1 година

ДИДАКТИЧНІ ЦІЛІ:

НАВЧАЛЬНІ ЦІЛІ:

Набути та розширити теоретичні знання по темі: «ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ В ПРАВООХОРОННІЙ ДІЯЛЬНОСТІ».

ВИХОВНІ ЦІЛІ:

спонукати слухачів до постійного вдосконалення знань та професійного зростання, сприяти встановленню довірливих відносин між викладачем та слухачами.

РОЗВИВАЛЬНІ ЦІЛІ:

розвивати інтелектуальні здібності, мовлення, пам'ять, сприяти ініціативності, активності, самостійності в роботі, привчати до систематичного, планомірного засвоєння навчального матеріалу.


МІЖПРЕДМЕТНІ ТА МІЖДИСЦИПЛІНАРНІ ЗВ’ЯЗКИ:

ЗАБЕЗПЕЧУЮЧІ

ДИСЦИПЛІНИ:

Адміністративна діяльність ОВС, Адміністративне право, діяльність міліції громадської безпеки, забезпечення прав людини у правоохоронній діяльності, організація охорони громадського порядку, актуальні проблеми та організація попередження правопорушень тощо.

ЗАБЕЗПЕЧУВАНІ

ДИСЦИПЛІНИ:

Забезпечення законності та прав людини в діяльності міліції громадської безпеки


НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЛЕКЦІЇ:

НАОЧНІСТЬ:

схеми, таблиці, лекція, підручник, навчально-методичний комплекс

ТЕХНІЧНІ ЗАСОБИ НАВЧАННЯ:

ноутбук, мульмедійний проектор


ПЛАН ЛЕКЦІЇ:

  1. Положення міжнародних документів щодо захисту прав людини.

  2. Основні види прав і свобод людини в Конституції України і роль органів внутрішніх справ у їх забезпеченні.

  3. Способи забезпечення захисту прав людини в правоохоронній діяльності.

  4. Вимоги Закону України «Про міліцію» щодо захисту прав, свобод і законних інтересів громадян.


РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА:

  1. Адміністративна (поліцейська) діяльність ОВС. Загальна частина: Підручник. Видання друге / За загальною редакцією Коваленка В.В., Олефіра В.І., / Константінов С.Ф., Кузьміних Г.Б. та ін. – К. : «Директ Лайн», 2012. – 816 с.

  2. Адміністративна (поліцейська) діяльність органів внутрішніх справ. Особлива частина: Підручник. Видання друге / За загальною редакцією Коваленка В.В., Римаренка Ю.І. Олефіра В.І., / Константінов С.Ф., Кузьміних Г.Б. та ін. – К. : «Директ Лайн», 2012. – 642 с.

  3. Адміністративна (поліцейська) діяльність органів внутрішніх справ. Спеціальна частина: Підручник. Видання друге / За загальною редакцією Коваленка В.В., Римаренка Ю.І. Олефіра В.І., / Константінов С.Ф., Кузьміних Г.Б. та ін. – К. : «Директ Лайн», 2012. – 504 с.

  4. Адміністративна діяльність органів внутрішніх справ: Навчальний пособник/ [Чернєй В.В., Константінов С.Ф., Братель С.Г. та ін.]; під заг. ред. Коваленка В.В. [5-те вид.]. – К.: ПП «Дірект Лайн», 2014. – 408 с.

  5. Адміністративна діяльність ОВС у питаннях та відповідях. Навчальний посібник. Видання друге.  К.: ПП «Дірект-Лайн» , 2014.   236 с.

  6. Адміністративно-правове забезпечення прав і свобод людини та громадянина : [Навч. посіб.] / І. О. Ієрусалімова, І. О. Ієрусалімов, П. М. Павлик, Ж. В. Удовенко. – Київ : Знання, 2007 р. – 223 с.

  7. Коментар Закону України «Про міліцію»: науково-практичний посібник // Під. заг. ред. В.В. Коваленка. – К.: ПП «Директ Лайн», 2013. – 256 с.

  8. Загальна декларація прав людини : прийнята Резолюцією 217 А (ІІІ) Генеральної Асамблеї ООН 10 грудня 1948 року.

  9. Декларація про захист усіх осіб від тортур та інших жорстоких, нелюдських чи принижуючих гідність видів поводження та покарання : резолюція 3452 (ХХХ) Генеральної Асамблеї ООН від 9 грудня 1975 року.

  10. Кодекс поведінки посадових осіб у підтриманні правопорядку. Прийнято резолюцією 34/169 Генеральної Асамблеї 00Н від 17.12.1979 р.

  11. Конвенція проти тортур та інших жорстоких, нелюдських чи принижуючих гідність видів поводження та покарання : резолюція 3946 Генеральної асамблеї ООН від 10 грудня 1984 року.

  12. Європейська конвенція про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню : прийнята Радою Європи 28 листопада 1987 року.

  13. Декларація про поліцію : резолюція Парламентської асамблеї Ради Європи № 690 (1979) від 8 травня 1979 року.

  14. Європейський кодекс поліцейської етики : рекомендація Rec. (2001) 10 прийнята Комітетом міністрів Ради Європи 19 вересня 2001 року.

  15. Конституція України : прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року .

  16. Закон України від 20 грудня 1990 року «Про міліцію».

  17. Указ Президента України від 6.04.2011 N 383/2011 "Про затвердження Положення про МВС України" .

  18. Постанова КМУ від 3.11.2010 року № 996 ,,Про  забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики”

  19. Закон України від 19 червня 2003 р. «Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави».

  20. Закон України від 22.02.2006 р. «Про Дисциплінарний статут ОВС України».

ВСТУП

У діяльності ОВС України центральне місце відводиться інституту, норми якого закріплюють основи правового статусу особи. Цей інститут відображає найбільш суттєві, вихідні начала, що визначають правове становище людини, засади взаємовідносин між особою і державою. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Конституційне положення про те, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, визначає основний соціальний вектор у взаємовідносинах людини та органів внутрішніх справ: такий вектор відображається формулою «від людини – до держави», а не «від держави – до людини». З цього випливає, що міліція – не всевладна щодо людини. У своїй діяльності вона має бути обмежена, «пов’язана» правами та свободами людини.

На сучасному етапі побудови в Україні демократичної, правової, соціальної держави з кожним днем проблема особистості набуває все більшого значення, має особливу гостроту та актуальність. Вона розглядається багатьма країнами світу, підтвердженням чого є прийняті за останній час міжнародні акти. Права і свободи людини є найбільшою цінністю людської цивілізації. Як певні норми структурованої властивості буття вони є невід'ємним і необхідним способом та умовою життя, особистості, її взаємовідносин з суспільством, державою, індивідами. Сучасний світ неможливо уявити без системи прав і свобод особи, які ґрунтуються на принципах свободи, рівності, і мають універсальний характер.

Тема даної лекції обумовлена особливою роллю ОВС у забезпеченні прав та свобод людини і громадянина; необхідністю більш детального аналізу основних елементів механізму утвердження і забезпечення прав і свобод особи відповідно до норм міжнародних нормативно-правових актів, Конституції України і вимог сучасного суспільства; нагальною потребою подальшого вдосконалення діяльності ОВС щодо забезпечення основних прав громадян.

1. Положення міжнародних документів щодо захисту прав людини.
Правовий механізм забезпечення основних прав і свобод являє собою взаємозалежну систему національних і міжнародних стандартів, засобів і способів, які гарантують умови нормальної життєдіяльності особистості.

Міжнародний механізм забезпечення прав і свобод людини складається з двох елементів:

1) включення норм міжнародного права стосовно захисту прав і свобод людини до національного законодавства;

2) діяльність міжнародних організацій щодо нагляду та контролю за дотриманням цих документів.

Введення в правову систему міжнародних договорів, визнаних міжнародно-правових норм в якості безпосереднього регулятора суспільних відносин, охоплюваних внутрішньодержавною юрисдикцією, передбачає актуальність и практичну цінність механізму погодженої реалізації прав і свобод людини, зафіксованих не лише в Конституції і законах України, але і в міжнародно-правових актах.

Нормативно-правовий акт (конвенція, декларація, пакт тощо) може бути впроваджений в національне законодавство двома шляхами:

1) сприйняття міжнародної норми в законі з припустимою конкретизацією і пристосуванням визнаного в документі права до національних умов і традицій;

2) введення у свою правову систему, тобто в процеси правозастосування, міжнародної норми в якості самостійного і безпосереднього регулятора з включенням сформульованого в міжнародному документі права в правовий статус індивіда в якості одного із суб'єктивних прав.

Вибір державою другого методу може охоплювати визнання права в цілому (як таке) чи його компонентів або визначати умови користування правом і можливі обмеження.

Національне законодавство є основою усього юридичного механізму забезпечення прав людини. Визначаючи смисл позитивних законів, будучи їх соціальним джерелом, права людини, щоб перетворитися з можливості в реальність, повинні бути опосередковані ним, піднесені до рангу юридичних. Тому особливого значення на­буває визнання і закріплення в національному законодавстві основних прав людини відповідно до міжнародно-правових актів.

Слід зазначити, що правова система України допускає безпосередню дію укладених і належним чином ратифікованих нею договорів поряд і нарівні з внутрішньодержавним законодавством. Важливість останнього полягає також в тому, що воно передбачає й всі інші юридичні засоби реалізації, охорони і захисту прав людини. Тому національне законодавство є визначальним, головним еле­ментом юридичного механізму забезпечення прав людини. Але не зважаючи на це, національне законодавство повинно ґрунтуватись на загальновизнаних постулатах міжнародного права, відбивати в собі концептуальні засади, вихідні ідеї міжнародних норм, які склалися внаслідок багатовікового вивчення і узагальнення стану і способів додержання і забезпечення прав і свобод людини в різних країнах.

Основні та загальновизнані міжнародні документи видаються міжнародними організаціями і мають власний механізм забезпечення. Тобто мова йде про те, що міжнародні організації, яки прийняли той чи інший документ, з метою забезпечення його охорони та реальної дії створюють в межах своєї компетенції органи, які виконують функції захисту даного акту.

Детальніше такі органи ми розглянемо нижче, а зараз охарактеризуємо основні міжнародні документи з захисту прав і свобод людини які діють на даний момент. До таких документів, зокрема, слід віднести: Конвенцію про захист прав і свобод людини 1950 року та додаткові протоколи до неї, Паки про громадянські і політичні права та Факультативний прото­кол Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року, Міжнародний пакт про цивільні і політичних права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Конвенція про припинення злочину апартеїду та покарання за нього; Європейська конвенції про захист прав і основних свобод людини; Європейська соціальна хартія; Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації; Конвенція проти катувань та інших жорстоких нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання та інші.

Нажаль, обсяг лекції не дозволяє в повній мірі охарактеризувати вказані документи, тому пропонуємо розглянути лише основні з них.

Основним актом, який має важливе практичне значення, є Міжнародний білль про права людини, що складається із чотирьох документів. Міжнародні пакти про права людини розвили, конкретизували й доповнили права й свободи, проголошені в загальній Декларації прав людини 1948 р., в якій уперше в історії було встановлено перелік основних прав і свобод людини, що підлягають дотриманню в усьому світі, а також було погоджено юридичний зміст цих прав і свобод та визначено легальні випадки допустимих їх обмежень. Загальна декларація була прийнята у формі резолюції Генеральної Асамблеї ООН і тому мала на той час рекомендаційний характер.

На основі зазначеної Декларації, ООН підготувала і в 1966 р. відкрила для підписання та ратифікації Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права та Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, які було ратифіковано Україною в 1973 р. Ці документи є міжнародно-правовими документами, які ратифікували держави-члени ООН, або приєдналися до них, тим самим вони взяли на себе зобов'язання їх виконувати, тобто надати їм чинність. Це і є взаємозв'язком міжнародно-правового й національного механізму захисту прав людини.

У Римі 4 листопада 1950 р. було прийнято Європейську конвенцію з прав людини і основних свобод, яка вступила в силу 3 вересня 1953 р. Через 25 років учасниками конвенції ста­ли всі члени Ради Європи. Загальновизнаним є той факт, що система контролю, встановлена Європейською Конвенцією про захист прав людини й основних свобод є субсидіарною по своїй суті. Доказ цьому можна знайти в ст. 35 вищезазначеного міжнародного документа, яка є максимальним виразом цієї правової доктрини. Слід зазначити, що принцип субсидіарності є одним з найважливіших у практиці Суду, яка складалася протягом десятиліть.

У рамках Ради Європи діють понад 150 міжнародних багатосторонніх конвенцій, угод і протоколів, обов'язкових для виконання. Крім Європейської конвенції з прав людини і основних свобод, найбільш відомими є Європейська соціальна хартія, Європейська конвенція щодо запобігання тортур і тілесних ушкоджень та жорстокого поводження і приниження людської гідності, Європейська конвенція з питань культури. До більшості з цих угод можуть приєднуватися всі без винятку європейські держави. Тільки 10 конвенцій передбачають участь виключно держав-членів Ради Європи, як, наприклад, Європейська конвенція з прав людини і основних свобод. Держави-учасники цієї конвенції зобов'язалися гарантувати кожній людині, яка підлягає їхній юрисдикції, права і свободи, чітко визначені в першому розділі.

На Всесвітній конференції з прав людини (Відень, 1993 р.) представники 171 держави, в тому числі й України, підтвердили універсальність та загальнообов’язковість міжнародних стандартів прав людини і наголосили, що їх виконання є важливим чинником існування демократичного суспільства в будь-якій країні. Загальне визнання міжнародних стандартів обумовлює зобов’язання всіх держав світу погодитись на міжнародний контроль за додержанням цих стандартів у національній правовій системі.

Відповідно до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та Факультативного протоколу до нього 1966 р., Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 р., Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р., Конвенції про права дитини 1989 р., Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 р. Україна, ратифікувавши їх, взяла на себе зобов’язання надавати конвенційним органам доповіді про дотримання прав і свобод, передбачених цими конвенціями, і виконувати зауваження цих органів, а також брати участь у інших формах міжнародного контролю.

Приєднавшись до Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р., Україна взяла на себе зобов’язання щодо імплементації цього документа в національне законодавство. Особливістю цієї конвенції є встановлення механізму міжнародного контролю, найважливішим елементом якого є діяльність Європейського суду з прав людини, який розглядає заяви будь-яких осіб, неурядових організацій або груп осіб про порушення положень конвенції або Протоколів до неї.

Особливі форми міжнародного контролю передбачено Європейською конвенцією про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню 1987 р., яку Україна ратифікувала 5 травня 1997 р. Відповідно до цієї конвенції діє Європейський комітет по запобіганню тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню. У ньому працюють представники всіх держав-учасниць, у тому числі й України. Комітет проводить інспекції на місцях на предмет дотримання конвенції усіма державами-учасницями і відповідно до наслідків інспекцій готує доповідь про стан дотримання конвенції, яку в конфіденційному порядку надає уряду держави, в якій відбулася інспекція. Уряд повинен вжити необхідних заходів щодо викорінення зазначених порушень і доповісти комітетові. У разі відмови держави співробітничати з комітетом, останній може оприлюднити факти порушень і обов’язково доповідає Комітету міністрів Ради Європи про наслідки своєї роботи.

Отже, як бачимо, на сьогодні Україна взяла на себе зобов’язання брати участь у міжнародних засобах імплементації універсальних і європейських конвенцій у галузі прав людини.

Випадки невиконання міжнародних стандартів прав людини завдяки цій системі міжнародного контролю стають широко відомі в світі і зумовлюють негативні наслідки для держави-порушниці. Рішення Європейського Суду з прав людини у разі встановлення порушень прав людини мають наслідком відшкодування матеріальної і моральної шкоди державою-порушницею.

Відповідно до Статуту ООН і Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. Україна має сумлінно виконувати чинні договори, учасницею яких вона є, а також дотримуватися всіх загальновизнаних норм міжнародного права в сфері прав і свобод людини.

Отже, Україна з часу проголошення незалежності стала складовою частиною міжнародної системи захисту прав людини, взяла на себе відповідні міжнародні зобов’язання, зокрема в рамках європейської системи захисту прав людини, яка є найбільш розвинутою і найефективнішою у світі.



Міжнародні контрольні механізми бувають або універсальними, або регіональними.

Зупинимося детальніше на універсальних міжнародних контрольних механізмах з прав людини. Таким насамперед є Організація Об’єднаних Націй та органи, що створені і діють при ній

Організація Об'єднаних Націй (ООН), згідно зі ст. 13 Статуту ООН, покликана сприяти міжнародному співробітництву в галузі прав людини і основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови і релігії. ООН приймає рекомендації, ухвалює рішення, скликає міжнародні конференції, готує проекти конвенцій, здійснює дослідження, надає консультативну та технічну допомогу окремим країнам. Фактично усі головні і значна частина допоміжних органів ООН тією чи іншою мірою займаються питаннями прав людини.

Одним із головних органів ООН є її Генеральна Асамблея, на яку покладена відповідальність за виконання функції зі сприяння загальній повазі і дотриманню основних прав і свобод людини. Питання прав людини, як пра­вило, включаються до порядку денного Генеральної Асамблеї на підставі відповідних розділів доповіді Економічної і соціальної ради, а також рішень, прийнятих Генеральною Асамблеєю на попередніх сесіях. Іноді питання прав людини пропонуються для обговорення іншими головними органами ООН, а також її Генеральним секретарем. Для сприяння Економічній і соціальній раді у розгляді питань, які стосуються прав людини, створюються спеціальні комітети та комісії. Від 1946 р. діє Комісія з прав людини. Вона складається з представників 53 держав-членів, які обираються строком на три роки. Комісія може запросити взяти участь у своїй роботі будь-яку державу, а також представників національно-визвольних рухів.

На 48-й сесії 20 грудня 1993 р. Генеральна Асамблея ухвалила резолюцію про запровадження посади Верховного комісара ООН з прав людини. Він вважається посадовою особою ООН і під керівництвом та егідою Генераль­ного секретаря несе основну відповідальність за діяльність Організації Об'єднаних Націй у сфері прав людини. Фактично ж Верховний комісар ООН з прав людини здійснює загальне керівництво діяльністю Центру з прав людини. Він забезпечує ділове співробітництво між органами ООН і конвенційними контролюючими механізмами. Апарат Верховного комісара ООН з прав людини складається з кваліфікованих експертів. Особливу увагу він приділяє надзвичайним ситуаціям, коли треба діяти швидко й рішуче для ліквідації масових брутальних порушень основних прав і свобод.

Для ефективності захисту прав і свобод людини відповідно до міжнародних конвенцій створено спеціальні органи. Так, у 1977 р. згідно з Міжнародним пактом про громадянські та політичні права був створений Комітет з прав людини. До його складу обирають 18 експертів, які є громадянами держав-учасниць пакту і мають високі моральні якості та визнану компетентність у сфері прав людини. Комітет вивчає доповіді держав і надсилає їм загальні зауваження. Він утримується від винесення рекомендацій на адресу конкретних держав.

Серед регіональних контрольних механізмів з прав людини зупинимося на європейських.

Європейський суд з прав людини — міжнародний судовий орган, юрисдикція якого поширюється на всі держави-члени Ради Європи, що ратифікували Конвенцію про  захист  прав  людини і основоположних свобод, і включає всі питання, які стосуються тлумачення і застосування конвенції, включаючи міждержавні справи і скарги окремих осіб.

До складу Суду входять 47 суддів , по одному від кожної держави - члена. Суд розглядає справи:



  •  по першій інстанції , подані на інститути Союзу фізичними та юридичними особами ,

  •  позови , пов'язані з порушеннями юридичними , приватними особами та державами - учасниками рішень і директив Союзу. 

Європейський суд з прав людини формувався протягом довгого часу. Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод не тільки проголосила основоположні права людини , а й створила особливий механізм їх захисту.

Взагалі сам цей механізм включав три органи, які несли відповідальність за забезпечення дотримання зобов'язань, вчасних виконань рішень, прийнятих на себе державами-учасницями конвенції: 



  1. Європейську комісію з прав людини;

  2. Європейський суд з прав людини (почавши свою діяльність в 1959 році; 

  3. Комітет міністрів Ради Європи.

З 1 листопада 1998 року, по вступі в силу Протоколу № 11, перші два з цих органів були об'єднані в один, постійно діючий Європейський суд з прав людини.

Почнемо з того, що за першою системою всі скарги, подані індивідуальними заявниками або державами-учасниками конвенції, ставали предметом попереднього розгляду Європейської комісії з прав людини.

По-перше, вона розглядала питання про їх прийнятність і при позитивному рішенні передавала справу до Європейського суду з прав людини для прийняття остаточного, що має обов'язкову силу рішення.

По-друге якщо справа не передавалася до Суду, то вже тоді вона вирішувалася Комітетом міністрів, але це виявилося не так просто, а саме для спрощення з  1 жовтня 1994 заявникам було надано право самим передавати свої справи до Суду з скаргами, визнаних Комісією прийнятними.

Важливою функцією Європейського Союзу є забезпечувати неухильне дотримання і виконання норм конвенції її державами-учасницями. Він здійснює це завдання шляхом розгляду і вирішення саме якихось конкретних справ, прийнятих ним до провадження на основі індивідуальних скарг.

Предметом скарги можуть бути тільки права і свободи, які гарантуються конвенцією або її протоколами. Перелік цих прав є досить широким, але цікаво те, що в ньому відсутні деякі права, відомі нашому і новітньому конституційному законодавстві.

Зокрема, Конституція України (глава 2, «Права і свободи людини і громадянина»), охоплюючи всі права людини, про які говорить конвенція, називає і деякі інші, наприклад, ті, хто працює,мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів,кожен, хто працює, має право на відпочинок, кожен має право на житло, право на соціальне забезпечення та ін. Ці права закріплені в іншій конвенції Ради  Європи – Європейської соціальної хартії, однак юрисдикція Європейського суду заснована виключно на конвенції про захист прав людини та основних свобод.

Відповідно до статті 34 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод, Суд може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, які стверджують, що заяви про порушення з боку держав-учасниць конвенції (вони називаються в конвенції високими договірними сторонами) їх прав, визнаних у конвенції або в протоколах до неї. Це означає те, що заявнику необов'язково бути громадянином держави - члена Ради Європи або взагалі громадянином держави, на яку він подає скаргу.

Важливою функцією Європейського суду є забезпечувати неухильне дотримання і виконання норм конвенції її державами-учасницями. Він здійснює це завдання шляхом розгляду і вирішення саме якихось конкретних справ, прийнятих ним до провадження на основі індивідуальних скарг, поданих:


  • фізичною особою;

  • групою осіб 

  •  неурядовою організацією . 

Для України вичерпанням національних засобів правового захисту буде  проходження заявником першої, апеляційної та касаційної інстанцій .

 Скарги , що направляються до Європейського суду , повинні стосуватися подій, за які несе відповідальність державна влада . 

Незважаючи на велику кількість Міжнародних правозахисних організацій, багато аспектів прав і свобод людини входять до внутрішньої компетенції держави. Основними гарантами прав людини є національне законодавство і сама держава, на території якої мешкає особа.

Таким чином, на основі системного аналізу діяльності системи міжнародних організацій та органів, створених відповідно до міжнародних конвенцій з прав людини, дає змогу вирізнити чотири основні групи методів захисту прав людини:

- розгляд доповідей держав стосовно виконання зобов'язань, узятих згідно зі статутами міжнародних організацій і відповідними міжнародними конвенціями;

- розгляд взаємних звинувачень держав з приводу порушень цих зобов'язань;

- розслідування ситуації щодо передбачуваних чи встановлених брутальних, систематичних і масових порушень прав і основних свобод людини;

- процедури розгляду скарг окремих осіб або груп осіб.


  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка