Фондова лекція з дисципліни «Міжнародне публічне право» Тема 4 «Право міжнародних організацій та міжнародні конференції» Навчальний час 2 години



Скачати 303.45 Kb.
Дата конвертації30.12.2016
Розмір303.45 Kb.


НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Кафедра конституційного та міжнародного права

ЗАТВЕРДЖУЮ

Начальник кафедри конституційного та міжнародного права, професор, полковник міліції

А.М. Колодій

______ ______________ 2014 р.


ФОНДОВА ЛЕКЦІЯ

з дисципліни «Міжнародне публічне право»

Тема 4 «Право міжнародних організацій та міжнародні конференції»

Навчальний час – 2 години

Обговорено та ухвалено на засіданні кафедри конституційного та міжнародного права НАВС, протокол № 10 від «17» січня 2014 р.


Київ - 2014
Вид лекції: інформаційна
Навчальний час: 2 академічні години
Дидактичні цілі:
Навчальні: домогтися міцного засвоєння знань, формування практичних умінь і навичок з конкретного навчального матеріалу.
Розвивальні: розвивати інтелектуальні здібності, мовлення, пам'ять, увагу, уяву, мислення, спостережливість, активність, творчість, самостійність курсантів, прищеплювати їм раціональні способи пізнавальної діяльності та ін.
Виховні: сприяти формуванню наукового світогляду, моральних, естетичних та інших якостей особистості, вихованню колективу.
Міжпредметні та міждисциплінарні зв’язки:

Забезпечуючі дисципліни: Конституційне право України; Державне право зарубіжних країн, Право Європейського Союзу, Теорія держави та права.

Забезпечувані дисципліни: Права, свободи та обов’язки людини і громадянина, Конституційна реформа в Україні.
Навчально-методичне забезпечення лекції:

Наочність: навчальна програма з навчальної дисципліни “Міжнародне право (публічне)”, навчально-методичний комплекс, мультимедійні матеріали.

Технічні засоби навчання: проектор

План



  1. Поняття, правова природа та види міжнародних організацій.

  2. Поняття, скликання та порядок роботи міжнародних конференцій.

  3. Організація об’єднаних націй: її цілі, принципи, система органів.

  4. Спеціалізовані установи ООН.



Використані та рекомендовані джерела:



Нормативні джерела:

  1. Декларация о принципах международного права, касающихся дружественных отношений и сотрудничества между государствами в соответствии с Уставом Организации Объединенных Наций, Международное право в документах. - М.,1982; -С.4-12.

  2. Всесвітній поштовий союз;  Статут, Міжнародний документ  вiд 10.07.1964 //http://zakon1.rada.gov.ua/

  3. Ліга арабських держав, Ірак, Ємен, Ліван, Саудівська Аравія, Сирійська Арабська Республіка, Йорданія, Єгипет;  Пакт, Витяг, Міжнародний документ  вiд 22.03.1945 Пакт Ліги арабських держав //http://zakon1.rada.gov.ua/

  4. Рада Європи;  Статут, Міжнародний документ  вiд 05.05.1949 Статут Ради Європи//http://zakon1.rada.gov.ua/

  5. Євратом;  Договір, Міжнародний документ  вiд 25.03.1957 Договір про заснування європейського співтовариства з атомної енергії //http://zakon1.rada.gov.ua/

  6. Деякі питання адаптації законодавства України до законодавства Європейського союзу. Постанова Кабінету Міністрів України від 15 жовтня 2004 р. № 1356 //Офіційний вісник України. – 2004. № 42 – Ст. 2763.

  7. Статут Організації Об'єднаних Націй. — ООН, Сб. документов. М. , 1985.

  8. ООН;  Статут, Міжнародний документ  вiд 26.06.1945 Статут Організації Об'єднаних Націй і Статут Міжнародного Суду//http://zakon1.rada.gov.ua/

  9. СНД;  Угода, Міжнародний документ  вiд 08.12.1991 Угода про створення Співдружності Незалежних Держав (укр/рос) //http://zakon1.rada.gov.ua/

  10. ЮНЕСКО;  Статут, Міжнародний документ  вiд 16.11.1945 Статут Організації Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури//http://zakon1.rada.gov.ua/

  11. НАТО;  Договір, Пакт, Міжнародний документ  вiд 04.04.1949 Північноатлантичний договір (укр/рос) //http://zakon1.rada.gov.ua/

  12. НАТО;  План, Міжнародний документ  вiд 24.04.1999 План дій щодо членства в НАТО (ПДЧ) //http://zakon1.rada.gov.ua/

  13. Україна, НАТО;  Декларація, Міжнародний документ  вiд 21.08.2009 Декларація про доповнення Хартії про особливе партнерство між Організацією Північно-Атлантичного договору та Україною, підписаної 9 липня 1997 року//http://zakon1.rada.gov.ua/

  14. Україна, ЄС, Бельґія, Данія, Німеччина, Греція, Іспанія, Франція, Ірландія, Італія, Люксембурґ, Нідерланди, Португалія, Великобританія;  Угода, Протокол, Міжнародний документ  вiд 14.06.1994 Угода про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами // zakon1.rada.gov.ua/

  15. Рада Європи; Статус, Список, Міжнародний документ вiд 04.06.2007 Список підписань та ратифікації Третього протоколу до Генеральної угоди про привілеї та імунітети Ради Європи (ETS N 28).

  16. СОТ, Україна; Протокол, Міжнародний документ вiд 05.02.2008 Протокол про вступ України до Світової організації торгівлі.

  17. ЄС, Албанія, Болгарія, Боснія і Герцеґовина, Республіка Македонія, Румунія, Сербія і Чорногорія, Хорватія;  Договір, Міжнародний документ  вiд 25.10.2005 Договір про заснування Енергетичного Співтовариства // zakon1.rada.gov.ua/

  18. Кабінет Міністрів України, ЄС;  Угода, Міжнародний документ  вiд 17.09.1993 Угода між Урядом України і Комісією Європейських Співтовариств про заснування представництва Комісії Європейських Співтовариств в Україні та про його привілеї та імунітети // zakon1.rada.gov.ua/


Доктринальні джерела

  1. Антонович М.М. Міжнародне публічне право: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. - К.: Вид. дім "KM Академія"; Алерта, 2003. - 308 с.

  2. Анцелевич Г.О., Покрещук О.О. Міжнародне право: Підручник. /М-во економіки та з питань Європейської інтеграції Укр. Українська акад. зовніщньої торгівлі – Київ: Алерта –Пектораль, 2003 – 409 с.

  3. Арах М. Европейсктий Союз. Видение политического обьединения. - М., 1998.

  4. Баймуратов М.А., Анцупова Т.А. Международно-правовое сотрудничество Причерноморских государств: современное состояние й перспективи. - Одесса, 2005.

  5. Баймуратов М.О. Міжнародне право: Підручник. – Суми: ВТД «Університетська книга»; Одеса: «Астропринт», 2006. – 424с.

  6. Воєнно-політичне співробітництво Збройних Сил України з НАТО (1991- 2009 рр.) [Текст]: автореф. дис. ... канд. іст. наук : 20.02.22 / Речич Сергій Леонідович; Нац. ун-т оборони України. - К., 2012. - 18 с.

  7. Действующее международное право : в 2 томах том 1. Колосов Ю.М. Кривчикова Э.С., сост., «Международные отношения» - 2007, 766 с.

  8. Демократизація і Європейський Союз. Країни Центральної і Східної Європи в першому десятилітті ХХІ ст. [Текст]: [дослідження] / [Адам Боднар та ін.; ред. В. Вишневий; пер. з англ. О. Кислюка]. - К.: Український письменник, 2012. - 267 с.

  9. Дмитрієв А.І., Муравйов B.I. Міжнародне публічне право: Навч. посіб. -Стер. вид. / Відп. Редактори Ю.С. Шемшученко, Л.В. Губернський - К.: Юрінком Інтер, 2001. - 640 с.

  10. Євроатлантичне співробітництво та міжнародні організації [Текст]: навч. посіб. / [Деменко О.Ф. та ін.]; під заг. ред. канд. іст. наук, доц. Пошедіна О.І.; Нац. ун-т оборони України, Каф. міжнар. відносин. - К.: НУОУ, 2011. - 296 с.

  11. Європейський Союз: історія і засади функціонування [Текст]: навч. посіб. / В.В. Копїйка, Т.І. Шинкаренко; за ред. акад. НАН України, Надзв. і Повнов. Посла України Л.В. Губерського. - 2-ге вид., виправл. і доповн. - К.: Знання, 2012. - 760 с.

  12. Кернз В. Вступ до права Європейського Союзу: Навч. посіб: Пер. з анегл. – К.: Т-во „Знання”, КОО, 2002. – 381 с.

  13. Консолідовані версії Договору про Європейський Союз та Договору про функціонування Європейського Союзу (2010/C 83/01) [Текст]: хрестоматія / [упоряд. Б.В. Бабін]. - О.: Фенікс, 2012. - 292 с.

  14. Кубинський В. „ООН: напередодні змін” „Урядовий кур’єр” № 46 15 березня 2005 р.

  15. Кулеба Д.І. Реалізація міжнародної правосуб'єктності України шляхом участі в діяльності міжнародних організацій // Автореф. дис... к.ю.н. Спеціальність 12.00.11 - міжнародне право. - К., 2005.

  16. Мацко А.С. Міжнародне право: Навчальний посібник/' МАУП.- Київ: МАУП, 2002.- 212с.

  17. Міжнародне право: Підручник /Ліпкан В.А., Антоненко В.Ф., Акулов С.О. та ін./ За ред. В.А. Ліпкана. – К.: КНТ, 2009. – 752с.

  18. Міжнародне право: Навч. посібник / За ред. М. В. Буроменського – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 336 с.

  19. Міжнародне право: Підручник. – Суми: ВТД «Університетська книга»; Одесса: «Астропринт», 2006. – 424с.

  20. Международное право: учебник /Отв. Ред. Ю.М. Колосов, Э.С. Кривчикова. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Междунар. отношения, 2005. – 816с.

  21. Международное право: Учебник /Под ред. А.И. Микульшина. – М.: Междунар. отношения, 2005. – 360с.

  22. Опришко В.Ф., Омельченко А.В., Фастовець А.С. Право Європейського Союзу. Загальна частина. - К., 2002.

  23. Петров Р.А., Опейда З.И., Федорчук Д.Е., Вакуленко А.О. Вступ до права Європейського Союзу. - Донецьк, 2001.

  24. Пронюк Н.В. Сучасне міжнародне право : Навчальний посібник // Мін. освіти і науки України. – Київ: КНТ, 2010. – 280 с.

  25. Рада Безпеки ООН: міжнародно-правовий статус та актуальні проблеми реформування [Текст] : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.11 / Годованик Євген Валентинович ; Ін-т законодавства Верховної Ради України. - К., 2011. - 20 с.

  26. Тимченко Л.Д. Международное право: Учебник/ МВД Украины. Нац. ун-т внутр. дел.- Изд. 2-е, стереотип.- Харьков: Консум, 2002.- 525с.

  27. Україна та міжнародні організації [Текст]: навч. посіб. / М.М. Ольхович-Новосадюк, Ю.І. Рудакевич; Львів. нац. ун-т ім. Івана Франка. - Л.: Львівський нац. ун-т ім. Івана Франка, 2011. - 120 с.

  28. Україна та Європейський Союз [Текст]: [навч. посіб.] / В.В. Копійка, В.А. Манжола, Н. М. Весела. - К.: Знання, 2012. - 78 с.

  29. Черкес М.Ю. Міжнародне право : Підручник // Мін. освіти і науки України. – Київ: Знання, 2011. – 397 с.


Вступ


Міжнародні організації як правовий феномен виникли наприкінці XIX - початку XX століть, коли потреби світового розвитку обумовили необхідність створення постійно діючих колективних міждержавних органів. На сучасному етапі міжнародні організації як форма міжнародного співробітництва та багатосторонньої дипломатії відіграють надзвичайно важливу роль. Для сучасних міжнародних організацій визначальною рисою є подальше розширення їх компетенції та ускладнення структури. Нині загальна кількість таких організацій наближається до 5 тисяч, з яких понад 400 - міжурядові. Тому можна із впевненістю говорити про світову систему міжнародних організацій, в центрі якої, безперечно, перебуває ООН.

Усі існуючі на міжнародній арені міжнародні організації є різними за своєю спрямованістю та структурою. Їх розвиток призвів до появи специфічного предмета правового регулювання – міжнародних відносин в рамках міжнародних організацій, включаючи взаємовідносини держав-членів і не членів з міжнародною організацією в цілому, та її органами. Усе це викликало необхідність дослідження таких специфічних взаємовідносин, аналізу накопиченого нормативного матеріалу в рамках самостійної галузі міжнародного права – права міжнародних організацій.

Сьогодні Україна - повноцінний член світової спільноти, чого не можна сказати про не таке вже й далеке минуле. Здобуття Україною державної незалежності поряд з багатьма іншими питаннями висунуло цілу низку проблем у сфері міжнародних відносин. Це і вироблення власної позиції, стилю та навичок у відносинах із зовнішнім світом, це і новий, самостійний тип взаємин з державами колишнього СРСР, так званим "близьким зарубіжжям", це, з рештою включення України в інтеграційні процеси, які розгорнулися серед розвинутих країн Європи.



  1. Поняття, правова природа та види міжнародних організацій.

Як свідчить історія, одні із перших об’єднань міжнародного характеру з’явились ще у VI столітті до н.е. Так, у Древній Греції в VI столітті до н.е. були створені перші постійні міжнародні об’єднання — симмакїі та амфіктіонії. Вони являли собою релігійно-політичні союзи племен (громад) і міст із спільними святилищем, казною, правилами ведення війни. Найбільш відомі Лакедеминська і Делосська Симмакії, а також Дельфійсько-Фермопільська амфіктіонія, до якої входило 12 громад Середньої Греції і Фессалії.

Фактично, можна сказати, що ці об'єднання і стали прообразами майбутніх міжнародних організацій.

Досвід розвитку перших уже міждержавних міжнародних організацій пов'язаний зі створенням у XIV столітті Ганзейського союзу - торгового і політичного союзу північнонімецьких міст на чолі з містом Любеком, що формально проіснував до 1669 року. Союз здійснював посередницьку торгівлю між Західною, Північною і Східною Європою. Завдяки широким торговим і політичним зв'язкам, постійному поширенню кількості членів союзу, до яких входило і російське місто Новгород, Ганзейський союз справив значний вплив на соціальний розвиток німецьких земель і до XVI століття вивів із стану середньовічного варварства всю Північну Німеччину.

Виникнення міжнародних організацій у XIX столітті стало відображенням і результатом становлення об'єктивної тенденції до інтернаціоналізації багатьох сфер життя суспільства. Починаючи зі створення в 1815 році Центральної комісії навігації по Рейну, міжнародні організації наділяються власною компетенцією і повноваженнями.

Створені в 1865 році Всесвітній телеграфний союз і в 1874 році Всесвітній поштовий союз стали першими універсальними міжнародними організаціями, що мають постійну структуру. Такі ж риси мала створена в 1919 році Міжнародна організація праці.

Першою міжнародною організацією, що мала яскраво виражену політичну спрямованість, була Ліга Націй, створена в 1919 році відповідно до положень Версальської договірної системи і яка проіснувала формально до 1946 року. Статут Ліги Націй був вироблений спеціальною комісією, створеною на Паризькій мирній конференції 1919-1920 років, і включений у Версальський мирний договір 1919 року й інші мирні договори, що завершили Першу світову війну 1914-1918 років

Найважливішими питаннями, що обговорювалися у Лізі Націй з 1934 до 1939 років, були:



  • Італійська агресія проти Ефіопії (1935-1936);

  • порушення Німеччиною Версальського (1919) і Локарнського (1925) договорів у зв'язку з ремілітаризацією нею Рейнської зони в 1936 року;

  • Італійсько-німецька інтервенція в Іспанії (1936-1939);

  • захоплення Німеччиною Австрії (1938) та ін.

У ці роки позиція західних держав, що прагнули спрямувати фашистську агресію проти СРСР, визначила безпомічність Ліги Націй, яка не зуміла провести жодного ефективного заходу проти держав-агресорів.

Ліга Націй припинила своє існування у квітні 1946 року відповідно до рішення спеціально скликаної Асамблеї.

Хоча Ліга Націй не змогла виконати своє основне статутне завдання (насамперед, запобігти розв'язанню Другої світової війні і мирно врегульовувати міжнародні конфлікти), вона відіграла свою історичну роль, котра полягає в тому: ця організація стала прообразом міжнародної універсальної організації світового співтовариства - Організації Об'єднаних Націй, тому що в рамках Ліги Націй був накопичений, нехай і не завжди ефективний, але досвід колективного вирішення найважливіших міжнародних проблем.

Міжнародна організація — це об’єднання держав відповідно до міжнародного права і на основі міжнародного договору для здійснення співробітництва в політичній, економічній, культурній, науково-технічній, правовій та інших галузях, що має необхідну для цього систему органів, права й обов'язки, похідні від прав і обов’язків держав, і автономну волю, обсяг якої визначається волею держав-членів.

З цього визначення можна виділити такі ознаки будь-якої міжнародної організації:


  • членство трьох і більше держав.

  • поважання суверенітету держав — членів організації і невтручання у внутрішні справи.

  • створення відповідно до міжнародного права.

  • заснування на основі міжнародного договору.

Об'єктом такого договору є поведінка як суб'єктів договору, так і самої міжнародної організації. Сторонами установчого акта є суверенні держави. Проте в останні роки повноправними учасниками міжнародних організацій є також і міжурядові організації. Наприклад, Європейський Союз є повноправним членом багатьох міжнародних рибальських організацій;

  • здійснення співробітництва в конкретних галузях діяльності. - створюються для координації зусиль держав у тій чи іншій профільній галузі, наприклад, політичній (ОБСЄ), військовій (НАТО), науково-технічній (Європейська організація ядерних досліджень), економічній (Європейський Союз), валютно-фінансовій (Міжнародний банк реконструкції і розвитку, Міжнародний валютний фонд), соціальній (Міжнародна організація праці), у сфері медицини (Всесвітня організація охорони здоров'я) і в багатьох інших галузях. Водночас на міжнародній арені є організації, уповноважені координувати діяльність держав практично в усіх галузях, наприклад ООН та ін. Вони виступають у якості органу співробітництва зі специфічних проблем міжнародних відносин; наявність відповідної організаційної структури (постійні органи і штаб-квартира). Ця ознака, що характеризує інституціональну будову міжнародної організації, є однією із найважливіших. Вона ніби демонструє та підтверджує постійний характер організації і тим самим відрізняє її від багатьох інших форм міжнародного співробітництва. На практиці ця ознака виявляється в тому, що міжурядові організації мають штаб-квартири, членів в особі суверенних держав і необхідну систему головних (основних) і допоміжних органів. Зазвичай вищим органом організації є сесія (асамблея, конгрес), що скликається один раз у рік (іноді один раз у два роки). Виконавчими органами є ради. Адміністративний апарат очолюється виконавчим секретарем (генеральним директором) організації. Всі організації мають постійні або тимчасові виконавчі органи з різноманітним правовим статусом і компетенцією;

  • наявність прав і обов'язків організації.

  • установлення порядку прийняття рішень і їх юридичної чинності.

Міжнародні організації можна класифікувати за декількома параметрами:

1. За предметом діяльності

2. За колом учасників:


  • універсальні

  • регіональні

  • субрегіональні

  • міжрегіональні

  • 3. За порядком приймання нових членів:

  • відкриті

  • закриті

4. За сферами діяльності:

    • організації з загальною компетенцією

    • організації зі спеціальною компетенцією

5. За цілям і принципам діяльності:

      • правомірні

      • протиправні

Міжнародна організація не може розглядатися як проста сума держав-членів або як їх колективний уповноважений, що виступає від імені всіх.

Для того щоб виконати свою статутну роль, організація повинна мати особливу правосуб'єктність, що відрізняється від простого підсумовування правосуб'єктності її членів. Тільки за такої передумови, проблема впливу міжнародної організації на її сферу має певний сенс.

До найважливіших критеріїв правосуб'єктності міжнародних організацій можна віднести такі:

1. Визнання якості міжнародної особистості з боку суб’єктів міжнародного права.

2. Наявність відособлених прав і обов'язків.

3. Право на вільне виконання своїх функцій

4. Право на укладання договорів

5. Участь у створенні норм міжнародного права.

Правотворча діяльність міжнародних організацій має ряд особливостей:


    • по-перше, будь-яка норма, має бути визнана державою як міжнародно-правова норма,

    • по-друге, як норма, обов'язкова для даної держави.

Для правотворчості міжнародних організацій характерний ряд таких ознак:

  • правотворчість міжнародної організації правомірна тільки в тому випадку, якщо вона спрямована на прогресивний розвиток міжнародного права;

  • правотворчість в повному обсязі властива тільки тим міжнародним організаціям, що мають міжнародну правосуб'єктність;

  • міжнародні організації мають тільки такі обсяг і напрямки правотворчості, які передбачено в їх установчих актах.

6. Право мати привілеї та імунітети.

Основне призначення привілеїв та імунітетів полягає в забезпеченні нормальної практичної діяльності будь-якої міжнародної організації. Слід мати на увазі, що в одних випадках обсяг привілеїв та імунітетів визначається спеціальною угодою, а в інших - національним законодавством.

7. Право на забезпечення виконання норм міжнародного права.

Основними засобами є інститути міжнародного контролю і відповідальності, включаючи застосування санкцій.

Міжнародно-правові санкції, що можуть застосовуватися міжнародними організаціями, більшість авторів поділяють на дві групи:

а) санкції, здійснення яких допустиме для всіх міжнародних організацій (призупинення членства в організації; виключення з організації; відмова в членстві, виключення з міжнародного спілкування з певних питань співробітництва);

б) санкції, право на застосування яких мають тільки певні організації (залежить від цілей, виконуваних даною організацією) Наприклад, Рада Безпеки ООН відповідно до ст. 42 Статуту ООН, управі застосовувати примусові дії повітряними, морськими або сухопутними силами. Такі дії можуть передбачати демонстрації, блокаду й інші операції повітряних, морських або сухопутних сил членів ООН.

8. Міжнародно-правова відповідальність.

Виступаючи на міжнародній арені як самостійні об'єднання, ММУО є суб'єктами міжнародно-правової відповідальності. Вони, наприклад, повинні відповідати за протиправні дії своїх посадових осіб. ММУО можуть нести як політичну, так і матеріальну відповідальність.

Політична відповідальність організації може настати у разі порушення нею своїх функцій, невиконання угод, укладених з іншими організаціями та державами, втручання у внутрішні справи суб'єктів міжнародного права.

Матеріальна відповідальність ММУО може виникнути у разі порушення законних прав своїх співробітників, експертів, надмірної витрати коштів і т.д.

2. Поняття, скликання та порядок роботи міжнародних конференцій.
Міжнародні конференції е дуже поширеною формою міждержавного співробітництва і скликаються для роз­в'язання політичних, економічних, військових та інших проблем. Як інституціональний механізм міжнародного права і міжнародних відносин вони з'явилися в другій половині XIX сторіччя. В даний час щорічно на різно­манітних рівнях міжнародних відносин проводиться більше 1000 конференцій, На думку деяких спеціаліс­тів, у середині XXI сторіччя щорічно буде проходити приблизно 50 тисяч міжнародних конференцій.

У доктрині міжнародного права під міжнародною конференцією розуміють тимчасовий колективний ор­ган держав — її учасників. Міжнародні конференції не є міжнародними організаціями і суб'єктами міжна­родного права, їх частіше називають багатосторонньою або парламентською демократією.

Таким чином, міжнародна конференція — це зустріч офіційних представників двох або більше держав для обговорення питань, що представляють взаємний інтерес.

Слід мати на увазі, що розрізнення в найменуванні конференції (конгрес, нарада, зустріч і т.д.) не мають особливого юридичного значення.

Водночас слід враховувати, що як правовий інститут міжнародні конференції мають багато спільного з між­народними організаціями:

— вони являють собою збори представників держав;

— для забезпечення діяльності конференції створю­ються робочі органи (комітети, комісії);

— ці органи діють на основі правил, установлених державами-учасницями конференції.

Крім того, зазвичай цілями міжнародної конферен­ції е:

а) розроблення і прийняття тексту міжнародного договору (наприклад, прийняття Конвенції про пра­во міжнародних договорів на Віденській конферен­ції 1968-1969 років);

б) обговорення певної актуальної міжнародної проблеми або проблем і прийняття спільної заяви (наприклад, Декларація Ріо-де-Жанейро Конферен­ції 00Н з навколишнього середовищу);

в) обмін думками й інформацією з певної міжна­родної проблеми або проблем і вироблення рекомен­дацій (наприклад, Гельсінський документ 1992 року «Виклик часу змін», прийнятий у рамках Конферен­ції НБСЄ).

Конференції розрізняють за різними основами:

— у залежності від суб'єкта, який скликає кон­ференцію:

а) конференції, що скликаються в рамках міжна­родних організацій (наприклад, кодифікаційні кон­ференції);

б) конференції, що скликаються поза міжнарод­ними організаціями;

— у залежності від представництва учасників конференції:

а) універсальні;

б) регіональні конференції;

— у залежності від рівня представництва дер­жав, котрі приймають участь у конференціях:

а) конференції за участю вищих керівників дер­жав;

б) конференції міністрів закордонних справ;.

в) конференції послів і т.д;

— у залежності від питань, що входять до по­рядку денного:

а) конференції мирні;

б) політичні; 'в) економічні;

г) дипломатичні;

д) змішані.

— у залежності від періодичності скликання кон­ференцій:

а) періодичні, що скликаються через певний пері­од часу (наприклад, конференції, що проводилися в рамках НБСЄ);

б) конференції ad hoc — що скликаються держа-вото-ініціатором (державами) або міжнародною ор­ганізацією для одноразової роботи з метою вирішен­ня певної проблеми. В даний час більшість конферен­цій, що скликаються, е конференціями ad hoc.

Слід зазначити, що в сучасному міжнародному праві право міжнародних конференцій не кодифіковано. Його джерелами є звичаєві норми й акти міжнародних орга­нізацій.

Конференції скликаються з ініціативи одної або де­кількох держав або міжнародної організації. Скликан­ню конференції передують переговори, під час яких уз­годжуються час і місце проведення конференції, коло учасників, попередній порядок денний. У конференції можуть брати участь спостерігачі (без права вирішаль­ного голосу).

Порядок роботи конференції визначається регламен­тами, що затверджуються учасниками конференції або органами міжнародної організації, котра скликає. Рег­ламенти містять у собі правила процедури, норми яких належать до внутрішнього права конференцій.

Правила процедури звичайно складаються з таких основних положень:

Представництво і повноваження. Делегація кож­ної держави-учасниці конференції включає повноваж­них представників, їхніх заступників і радників. На початку роботи конференції призначається комітет з перевірки повноважень, що, виконавши свою функцію, негайно представляє доповідь конференції.

Посадові особи. Конференція обирає з числа предста­вників держав-учасниць конференції посадових осіб (го­лову, трьох заступників голови і доповідача).

Секретаріат конференції. Він забезпечує усний пе­реклад виступів на засіданнях; одержує, перекладає, розмножуе, видає і поширює документи; здійснює звукоза­писи засідань і забезпечує їхнє збереження; забезпечує збереження і цілість документів конференції в архівах ООН; виконує всю іншу роботу, що необхідна для підго­товки і проведення конференції.

Відкриття конференції. На своєму першому засіданні конференція обирає голову; підтверджує правила про­цедури, порядок денний; обирає посадових осіб конфе­ренції; приймає рішення про організацію своєї роботи.

Порядок ведення засідань. Ніхто не може виступати на конференції, не отримавши попереднього дозволу кон­ференції. Слово ораторам голова надає в тому порядку, у якому вони заявили про своє бажання виступити. Упо­рядкування списку виступаючих доручається секрета­ріату. Конференція може встановити тимчасовий рег­ламент для виступу. Будь-який представник у будь-який час може внести пропозицію про припинення де­батів. Пропозиції і поправки по суті питань представ­ляються в писемній формі в секретаріат конференції, що розсилає їх усім делегаціям.

Прийняття рішень. Рішення конференції можуть прийматися шляхом голосування і консенсусу. Кожна делегація має на конференції один голос.

Допоміжні органи. На конференції звичайно ство­рюються такі комітети: з перевірки повноважень; із забезпечення роботи конференції; з обговорюваних проб­лем; редакційний комітет із підготовки рішення та ін.

Мови і звіти про засідання. Зазвичай мовами всесвіт­ньої міжурядової конференції є англійська, французька мови і мова держави, на території якої провадиться кон­ференція. При проведенні конференцій під егідою ООН її мовами будуть офіційні і робочі мови ООН. Але будь-який представник може виступати мовою, котра не є мовою конференції, якщо відповідна делегація забезпе­чує усний переклад на одину із таких мов.

Акти конференції можуть містити тексти міжнарод­них договорів (конвенції), розроблених на конференції, або бути самостійними джерелами міжнародного права.

Таким чином, діяльність конференції визначається діями і взаємодією трьох її основних компонентів: делегацій держав, керуючих посадових осіб, а також сек­ретаріату і його виконавчого глави.

3. Організація об’єднаних націй: її цілі, принципи, система органів.
Корінні зміни у міжнародному розвитку відбулися під час Другої світової війни. В ті роки почала складатися система цих організацій, головне місце в якій справедливо зайняла Організація Об'єднаних Націй. Створенню ООН пе­редував досить тривалий історичний процес міждержавних відносин провідних країн світу періоду розвитку воєнних дій на фронтах Другої світової війни.

Невдовзі після відкриття Східного фронту, 14 серпня 1941 р. президент США Ф. Д. Рузвельт і прем'єр-міністр Ве­ликобританії У.Черчілль підписали так звану Атлантичну хартію. А вже 24 вересня 1941 р. на Міжсоюзницькій конфе­ренції у Лондоні пролунала Декларація уряду СРСР. Ці до­кументи стали початком обговорення і розробки проблеми організації загальної безпеки. Вони поставили надзвичайно важливе завдання пошуку шляхів і засобів для організації міжнародних^відносин у суперечливому і напруженому світі.

Аналогічним документом, що містив ідею створення но­вої міжнародної організації безпеки, була Декларація уряду СРСР та уряду Польської Республіки про дружбу і взаємну допомогу, підписана 4 грудня 1941 р.

Проте прийнято вважати, що першим практичним кро­ком на шляху створення загальної організації безпеки стала Декларація чотирьох держав (СРСР, США, Великобританії і Китаю), підписана 30 жовтня 1943 р. на конференції в Мо­скві. Ця Декларація містила основні принципи, що були взя­ті за основу майбутньої організації. Рішення Московської конференції були підтверджені й розвинуті на конференції представників СРСР, США і Великобританії у Тегерані в листопаді —грудні 1943 р.

З наближенням розгрому фашизму в Другій світовій вій­ні активізувався процес підготовки створення міжнародної організації нового типу. Зокрема, за пропозицією США в серпні—жовтні 1944 р. у містечку Думбартон-Оксі, на око­лиці американської столиці, відбулася конференція чотирьох названих вище держав. Історичним підсумком конференції стало прийняття "Пропозицій щодо створення Загальної міжнародної організації безпеки". Згодом цей документ був покладений в основу створення Статуту ООН.

Напередодні розгрому фашизму, у лютому 1945 р. в Ялті відбулася конференція на найвищому рівні представників СРСР, США і Великобританії. На ній вдалося врегулювати дуже важливе питання — процедуру голосування у Раді Безпеки ООН. Основою цього механізму став принцип єд­ності дій великих держав при розв'язанні всіх питань, роз­глянутих у Раді Безпеки ООН. Цей принцип був покладений в основу ст. 27 Статуту ООН про голосування. Ялтинська конференція прийняла також рішення про скликання уста­новчої конференції ООН у Сан-Франціско 25 квітня 1945 р. Статут ООН був підписаний там же 26 червня 1945 р. на за­ключному засіданні Конференції Об'єднаних Націй зі ство­рення Міжнародної Організації за участю представників 50 держав. День набрання чинності Статутом ООН — 24 жовт­ня 1945 р. офіційно вважається днем створення ООН. За рі­шенням Генеральної Асамблеї, яке було прийнято в 1947 p., цей день оголошений Днем Об'єднаних Націй.



Статут О ОН складається з преамбули і 19 розділів, що охоплюють 111 статей. Невід'ємною частиною Статуту ООН вважається Статут Міжнародного суду. Цілі і принципи Ор­ганізації Об'єднаних Націй проголошуються у преамбулі і розділі І Статуту ООН. Цілі Організації сформульовано у ст. 1. Це підтримання міжнародного миру та безпеки, розви­ток дружніх відносин між націями, здійснення міжнародного співробітництва у розв'язанні міжнародних проблем еконо­мічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру. У ст. 1 також сказано, що ООН має бути центром для узго­дження дій націй у досягненні спільних цілей.

Для досягнення викладених цілей Організація та її члени діють відповідно до принципів, закріплених у ст. 2 Статуту. З урахуванням ступеня деталізації на період прийняття Ста­туту ООН таких основних принципів, як уже зазначалося, було сім (див. главу 12 "Основні принципи міжнародного права").

Питання членства в Організації регламентуються норма­ми, що містяться у розділі II Статуту (статті 3—6). Наступні розділи Статуту визначають структуру, компетенцію і порядок функціонування головних органів ООН: Генеральної Асамблеї (розділ IV), Ради Безпеки (розділ V), механізму мирного розв'язання спорів (розділ VI—VII), ставлення до регіональних угод (розділ VIII). У Статуті ООН значне місце займають розділи, присвячені міжнародному економічному і соціальному співробітництву (розділ IX), Економічній і соці­альній раді (розділ X). Члени Організації закріпили своє ставлення до територій, які не мають самоврядування (роз­діл XI), і до міжнародної системи опіки (розділи XII, XIII). Основні положення про Міжнародний суд ООН викладено в розділі XIV, а про Секретаріат ООН — у розділі XV. Різні постанови, заходи щодо безпеки у перехідний період, а та­кож положення про ратифікацію і підписання угод містяться відповідно у заключних розділах Статуту ООН (XVI, XVII, XIX). Передбачено можливість зміни Статуту (розділ XVIII).

Статут ООН — це унікальний універсальний договір, ре­візія основних положень якого зможе спричинити надто не­гативні наслідки для всього світового співтовариства. Саме тому процедура внесення поправок і перегляду Статуту ду­же ретельно врегульована. Для внесення до Статуту попра­вок, що мають частковий характер, необхідно прийняти їх двома третинами голосів членів Генеральної Асамблеї ООН з подальшою ратифікацією двома третинами членів Органі­зації, включаючи всіх постійних членів Ради Безпеки.



Перегляд Статуту відбувається на Генеральній конфе­ренції членів ООН. Термін і місце її проведення мають бути визначені двома третинами голосів членів Генеральної Асамблеї і голосами будь-яких дев'яти (з п'ятнадцяти) чле­нів Ради Безпеки. Передбачено, що кожний член Організації матиме на такій конференції один голос. У майбутньому будь-яка зміна Статуту ООН, рекомендована двома третина­ми голосів учасників конференції, набирає чинності після ра­тифікації відповідно до конституційної процедури двома тре­тинами членів Організації, включаючи всіх постійних членів Ради Безпеки. Тобто й у разі перегляду Статуту для цього необхідна обов'язкова згода всіх п'яти постійних членів Ради Безпеки.

Членами Організації Об'єднаних Націй є суверенні держави. За процедурою оформлення членства Статут (стат­ті 3—4) розрізняє найперших членів і пізніше прийнятих членів Організації. При цьому найпершими членами ООН є держави, які, взявши участь у Конференції у Сан-Франціско, підписали і ратифікували Статут ООН. Серед пострадян­ських республік після розпаду СРСР тільки Росія, Україна і Білорусія належать до найперших членів ООН. Інші держа­ви — колишні республіки СРСР оформляли своє членство в ООН на підставі ст. 4 Статуту шляхом подання заяв про прийом.

Генеральна Асамблея має право за рекомендацією Ради Безпеки, призупинити здійснення прав та привілеїв одному з членів Організації (ст. 5). Підставою для цього є застосу­вання проти такого члена Організації дій превентивного або примусового характеру. Відновлення втрачених прав та при­вілеїв може бути здійснене також Радою Безпеки. І як край­ній захід за рекомендацією Ради Безпеки будь-який член Ор­ганізації, що систематично порушує принципи Статуту ООН, може бути виключений з Організації рішенням Гене­ральної Асамблеї (ст. 6).

Статут ООН (ст. 7) передбачає головні та допоміжні органи ООН. Останні, якщо є потреба, можуть засновувати­ся відповідно до Статуту ООН. Головні органи Організації Об'єднаних Націй: Генеральна Асамблея, Рада Безпеки, Еко­номічна і соціальна рада, Рада з опіки, Міжнародний суд і Секретаріат. Хоч у тексті Статуту головні органи наведено єдиним списком, за своїм правовим становищем і реальним значенням вони далеко не однозначні. Центральне місце у системі органів ООН посідають, безумовно, Рада Безпеки і Генеральна Асамблея.

Рада Безпеки ООН. Як зазначається у Статуті ООН (ст. 24), для забезпечення швидких і ефективних дій Органі­зації на Раду Безпеки покладається головна відповідальність за підтримання міжнародного миру і безпеки.

Генеральна Асамблея. Склад, функції і повноваження, голосування і процедура Генеральної Асамблеї закріплені в статтях 9—22 Статуту ООН. Генеральна Асамблея склада­ється з усіх членів ООН. Вона повноважна роз­глядати загальні принципи співробітництва у справі підтри­мання міжнародного миру і безпеки, у тому числі проблеми роззброєння і регулювання озброєнь. Генеральна Асамблея організовує дослідження і надає рекомендації з питань між­народного співробітництва в галузі економічній, соціальній, культури, освіти, охорони здоров'я і сприяння здійсненню прав людини й основних свобод для усіх, незалежно від ра­си, статі, мови і релігії.

Економічна і соціальна рада (ЕКОСОР). Організа­ція Об'єднаних Націй покликана, як зазначається в її Стату­ті (ст. 55), сприяти створенню умов стабільності і благо­получчя, необхідних для мирних і дружніх відносин між на­ціями, основаних на поважанні принципу рівноправності і самовизначення народів. Здійснювати таке міжнародне спів­робітництво в економічній і соціальній сферах під керівницт­вом Генеральної Асамблеї і покликана ЕКОСОР. ЕКОСОР здійснює функції, які входять до її компетенції, у зв'язку з виконанням рекомендацій Генеральної Асамблеї.


Рада з опіки. Розділи XII і XIII Статуту присвячені між­народній системі опіки і Раді з опіки. Зазначені інститути розроблялися у період створення Статуту ООН. У той час вони були актуальними, оскільки мали на меті розробку ме­ханізму управління територіями, що охоплювалися міжна­родною системою опіки. Слід підкреслити, що Рада з опіки виконала покладену на неї історичну місію сприяння полі­тичному, економічному і соціальному розвиткові підопічних територій.

Міжнародний суд є головним судовим органом ООН, що діє на підставі розділу XIV Статуту ООН і Статуту Між­народного суду, що є невід'ємною частиною Статуту ООН.

Секретаріат ООН. Норми, що регулюють діяльність Секретаріату, містяться у розділі XV Статуту ООН. Голов­ним завданням Секретаріату є забезпечення діяльності Орга­нізації Об'єднаних Націй.


4. Спеціалізовані установи ООН.
Спеціалізовані установи ООН, як випливає зі ст. 57 Ста­туту ООН, створюються на основі міжурядових угод і наді­ляються самостійними повноваженнями в характерних для них спеціальних галузях діяльності.

Існує 16 спеціалізованих установ ООН, про функціональ­ну орієнтацію яких можна судити з їх найменувань. Наприк­лад, спеціалізовані установи економічного характеру (міжнародна торгівля, фінанси, зв'язок і транспорт). До цієї групи належать 12 організацій , серед яких: Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), Міжнародний валют­ний фонд (МВФ), Продовольча і сільськогосподарська організація ООН (ФАО) та ін. Окрему групу становлять спеці­алізовані установи ООН соціального характеру. Це Міжна­родна організація праці (МОП) і Всесвітня організація охо­рони здоров'я (ВООЗ).

Спеціалізовані установи ООН, такі як Організація Об'єд­наних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) і Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ), прийнято також виділяти в окрему групу установ культур­но-гуманітарного характеру.

Всі спеціалізовані установи ООН пов'язані з Організа­цією за допомогою угод, що затверджуються Генеральною Асамблеєю ООН. Такий характер взаємозв'язку з ООН ви­значений ст. 63 Статуту. А безпосереднім органом, що упов­новажується вступати з будь-якою із спеціалізованих уста­нов ООН в угоди, визначена Економічна і соціальна рада (ЕКОСОР). Вона може погоджувати діяльність спеціалізова­них установ за допомогою як консультацій із ними і подання відповідних рекомендацій, так і за допомогою вироблених ре­комендацій Генеральній Асамблеї і членам Організації.

Виходячи з поняття "спеціалізованої установи", даного у Статуті ООН, можна виділити чотири основні ознаки, прита­манні цим установам ООН:


  • міжурядовий характер установчих актів;

  • широка міжнародна відповідальність, визначена статутом;

• здійснення діяльності в соціально-економічній і гуманітарній галузях;

• наявність зв'язку з Організацією Об'єднаних Націй.


Спеціалізовані установи ООН є похідними суб'єктами міжнародного права. Практика їх діяльності належно відоб­ражена у підготовці і прийнятті у 1986 р. Віденської конвен­ції про право договорів між державами і міжнародними орга­нізаціями або між міжнародними організаціями. Основ­ний принцип співробітництва спеціалізованих установ між собою та з іншими суб'єктами міжнародного права ґрунтується на договірній нормі права міжнародних організацій. Саме договірна норма є регулятором відносин спеціалізова­них установ у системі ООН. Привілеї та імунітети, передба­чені для ООН, застосовуються також до їх спеціалізованих установ.

Виходячи зі сформованої міжнародної практики, що від­повідно відображена в статутах спеціалізованих установ, членство в них можливе одним із двох способів. Перший — це так зване первинне членство, коли держава брала участь у виробленні установчого акта організації і ратифікувала його. Другий спосіб — коли вступ до організації здійснюєть­ся шляхом приєднання до її установчого акта (члени, що приєдналися).

Кожна спеціалізована установа має свій внутрішньо-організаційний механізм, що ґрунтується на її статуті і забезпе­чує її безперервну діяльність. Але характерним для всіх спе­ціалізованих установ є наявність вищого органу, що визна­чає напрям діяльності організації, і виконавчого комітету, що забезпечує її безперервну діяльність між сесіями вищого органу. Як вищі органи, так і виконавчі комітети спеціалізо­ваних установ мають різні найменування. Наприклад, можна назвати такі вищі органи: Конгрес (ВПС, ВМО), Асамблея (ІКАО, ІМО, ВООЗ), Генеральна конференція (ЮНЕСКО, МОП), Повноважна конференція (МСЕ), Конференція (ФАО). Найменування виконавчих комітетів також різнома­нітне: Адміністративна рада (МСЕ), Рада (ІКАО, ІМО, ФАО), Виконавча рада (ВПС) і т. д.

Спеціалізовані установи ООН функціонально, з одного боку, є органами співробітництва держав, з другого — вико­нують властиві тільки їм основні види діяльності. З-поміж них можна назвати такі, як:



  • координація діяльності держав-членів у соціально-еко­номічних галузях міжнародного співробітництва;

  • розробка міжнародних конвенцій і регламентів з метою створення уніфікованих правил і норм для регулювання від­повідного міжнародного співробітництва;

  • надання технічної допомоги державам, що розвива­ються;

  • інформаційна діяльність;

  • наукова діяльність.

Зазначений перелік слід назвати основними видами ді­яльності спеціалізованих установ ООН, хоч кожна з них, безумовно, має свої характерні риси, пов'язані із її специфі­кою, цілями і завданнями.

Висновки

Міжнародні організації е основною інституціональною формою співробітництва держав, вони є основним організатором міждержавного спілкування.

Виникнення міжнародних організацій у XIX столітті стало відображенням і результатом становлення об'єктивної тенденції до інтернаціоналізації багатьох сфер життя суспільства.

Міжнародні організації стають практично універсальними структурами, у рамках яких держави в колективному порядку вирішують найбільш важливі питання міжнародного життя. Проте міжнародна організація не може розглядатися як проста сума держав-членів або як їх колективний уповноважений, що виступає від імені всіх. Для того щоб виконати свою статутну роль, організація повинна мати особливу правосуб'єктність, що відрізняється від простого підсумовування правосуб'єктності її членів.

На сьогоднішній час існує велика кількість міжнародних організацій основною метою яких є співробітництво держав у різних сферах. Деякі із них мають універсальний характер (ООН), інші регіональний (Рада Європи, НАТО, ЄС та ін.).

Важливим для України є підписання країнами-членами Європейського Союзу Лісабонського договору, що набрав чинності 1 грудня 2009 р. З появою і ратифікацією державами-членами ЄС даного договору фактично розпочався новий період у розвитку Європейського Союзу. Положення Лісабонського договору передбачають ряд суттєвих змін, спрямованих як на посилення інституцій ЄС, так і внутрішньої інтеграції загалом. Поряд із набуттям Євросоюзом міжнародної правосуб’єктності, основні зміни відбулися в інституційній сфері, а також у механізмах ухвалення рішень всередині Європейського Союзу.

Змінилися критерії отримання членства в ЄС, що стали значно жорсткішими через те, що інститутам ЄС надані значно ширші дискреційні повноваження з регулювання процесу розширення ЄС. Крім того, у тексті документу є посилання на Копенгагенські критерії вступу нових держав-членів ЄС, що надає їм юридично зобов’язуюче значення. Вимоги до країн-кандидатів ускладняться новим («ціннісним») підходом до вже відомих категорій, які відносяться наразі до «принципів». Такий підхід означатиме для України, як держави, що претендує на вступ до ЄС, необхідність освоєння та імплементації нових категорій.

Усе це безумовно вплине на Євроінтеграційні наміри України. Разом з тим, не тільки співробітництво але й перспектива членства залишається для нашої держави цілком можливою. Підтвердженням цього є схвалення 25 лютого 2010  Європарламентом резолюції про ситуацію в Україні в яіий, зокрема, визнається право України на приєднання до ЄС. Також Єврокомісії надається мандат задля роботи над “дорожньою картою” безвізових подорожей між Україною та країнами ЄС.





База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка