Фондова лекція з дисципліни «Міжнародне публічне право» Тема 1 : «Поняття та особливості сучасного міжнародного публічного права» Навчальний час 2 години



Скачати 396.04 Kb.
Дата конвертації28.12.2016
Розмір396.04 Kb.
МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Кафедра конституційного та міжнародного права

ЗАТВЕРДЖУЮ

Начальник кафедри конституційного та міжнародного права, професор, полковник міліції

А.М. Колодій

______ ______________ 2014 р.



ФОНДОВА ЛЕКЦІЯ

з дисципліни «Міжнародне публічне право»

Тема 1 : «Поняття та особливості сучасного міжнародного публічного права»

Навчальний час – 2 години

Обговорено та ухвалено на засіданні кафедри конституційного та міжнародного права НАВС, протокол № 10 від «17» січня 2014 р.

Київ - 2014

Вид лекції: інформаційна.

Дидактичні цілі:



  1. Навчальні: ознайомитись з особливостями міжнародного публічного права, системою елементів міжнародного права та ін..

  2. Розвиваючі: розвивати інтелектуальні здібності, світоглядні позиції, уявлення та мислення з питань співвідношення міжнародного публічного та внутрішньодержавного права.

  3. Виховні: формувати основні знання з питань застосування норм, принципів, та інститутів міжнародного публічного права.

Між предметні та міждисциплінарні зв’язки:

Забезпечуючи дисципліни: теорія держави і права, історія держави і права, конституційне право України, права і свободи людини , філософія, право Європейського Союзу.

Забезпечувані дисципліни: кримінальне право, кримінально-виконавче право, цивільне право, кримінально-процесуальне право.

Навчально-методичне забезпечення лекції:

Наочність навчальні посібники, підручники, презентація теми лекції у програмі Power Point.

Технічні засоби навчання: мультимедійний проектор



П Л А Н

  1. Поняття та особливості сучасного міжнародного публічного права.

  2. Співвідношення міжнародного та внутрішньодержавного права.

  3. Система міжнародного публічного права.

  4. Джерела міжнародного публічного права.

Рекомендована література:

  1. Декларація про державний суверенітет України: Прийнята Верховною Радою України 16 липня 1990 р. - К.: Політ вид. України, 1990.

  2. Закон України „Про правонаступництво України”: від 12 вересня 1991р. //Голос України. —1991.- 24 вересня.

  3. Акт проголошення незалежності України: Прийнятий Верховною Радою України 24 серпня 1991 р. // Голос України. - 1991.- 27 серпня.

  4. Международное право: Учебник /Отв. ред. Ю.М.Колосов, В.И.Кузнецов. – М.: Междунар. отношения, 1995. – 608 с.

  5. Конституція України, 1996 р.

  6. Международное право: Учебник /под редакцией Ю.М.Колосова, Э.С. Кривчикова. Москва, - 2000.

  7. Пітер Маланчук Вступ до міжнародного права за Ейкхерстом пер. з англ.. – Харків: Консул, 2000. – 592 с.

  8. Черкес М.Ю. Міжнародне право: Підручник. - 2-ге вид., стер. - К.: Т-во "Знання", КОО, 2001. - 284 с.

  9. Международное публичное право: Учебник. - Изд. 2-е, перераб. и допол. / Под ред. К.А. Бекяшева. - М., 2001. - 640 с.

  10. Дмитрієв А.І., Муравйов B.I. Міжнародне публічне право: Навч. посіб. -Стер. вид. / Відп. Редактори Ю.С. Шемшученко, Л.В. Губернський - К.: Юрінком Інтер, 2001. - 640 с.

  11. Международное публичное право. Учебник. Издание второе, переработанное и дополненное / Под ред. К.А. Бекяшева. — М., 2001. - 640 с.

  12. Тимченко Л.Д. Международное право: Учебник/ МВД Украины. Нац. ун-т внутр. дел.- Изд. 2-е, стереотип.- Харьков: Консум, 2002.- 525с. /Х91 Т4І9/

  13. Буткевич В.Г. Міжнародне право. Основи теорії: Підручник /'В.Г.Буткевич (ред.), В.В.Мицик, О.В.Задорожній.- Київ: Либідь, 2002.-606с.

  14. Баймуратов М.О. Міжнародне право. – Х.: „Одіссей”, 2002.- 672 с.

  15. Кернз В. Вступ до права Європейського Союзу: Навч. посіб: Пер. з анегл. – К.: Т-во „Знання”, КОО, 2002. – 381 с.

  16. Мацко А.С. Міжнародне право: Навчальний посібник/' МАУП.- Київ: МАУП, 2002.- 212с.

  17. Международное публичное право: категории и термины; Учеб. пособие /МВД России. Санкт-Петербургский университет. Акад. права, экономики и безопасности; Под общ. ред. В.П. Сальникова. – Спб, 2003. – 78 с.

  18. Антонович М.М. Міжнародне публічне право: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. - К.: Вид. дім "KM Академія"; Алерта, 2003. - 308 с.

  19. Анцелевич Г.О., Покрещук О.О. Міжнародне право Підручник. Затверд. М-вом освіти і науки. Укр. /М-во економіки та з питань Європейської інтеграції Укр. Українська акад. зовніщньої торгівлі – Київ: Алерта –Пектораль, 2003 – 409 с.

  20. Міжнародне право в документах /Ред.: М.В.Буролинскиай, Укл.: Ю.В.Щокін, В.М. Стешенко, Р.Б. Хорольський, - Харьків, 2003. –375 с.

  21. Буроменський М.В. Міжнародне право: Навч. посібник. К, 2005. – 336 с.

  22. Международное публичное право в вопросах и ответах .Г.Моисеев, К.А.Бекяшев издательство «ТК Велби» 2006. - 224 с.

  23. Міжнародне право: Підручник. – Суми: ВТД «Університетська книга»; Одесса: «Астропринт», 2006. – 424с.

  24. Е.Ю.Бархатова Международное публичное право в вопросах и ответах издательство «ТК Велби» 2007. - 232 с.

  25. Действующее международное право : в 2 томах том 1. Колосов Ю.М. Кривчикова Э.С., сост., «Международные отношения» - 2007, 766 с.

  26. Действующее международное право : в 2 томах том 2. Колосов Ю.М. Кривчикова Э.С., сост., «Международные отношения» - 2007, 511 с.

  27. Бекяшев К.А., Моисеев Е.Г. Международное публичное право в вопросах и ответах: учебное пособие, издательство: М.: Проспект, 2008. – 224 с.

  28. Шумилов В.М. Международное право, издательство: «Велби», 2008. - 488 с.

  29. И. Н. Глебов Международное право. Словарь, Издательство: Дрофа, 2010. – 464 с.

  30. Автор: Л. А. Васильева, О. А. Бакиновская Международное публичное право,; Издательство: ТетраСистемс.; 2010 . - 576с.

  31. Р. А. Каламкарян, Ю. И. Мигачев Международное право, Издательство: Эксмо; 2010. - 464 с.

  32. П. Н. Бирюков, Международное право, Издательство: Юрайт, 2011. – 800 с.

  33. Л. П. Ануфриева, Г. М. Мелков, В. П. Панов, Г. Г. Шинкарецкая, В. М. Шумилов, Международное право, Издательство: РИОР, ; 2011 . - . 720 с.

  34. Абашидзе А.Х. Предисловие // Актуальные проблемы современного международного права: материалы X ежегодной Всероссийской научно-практической конференции, посвященной памяти профессора И.П. Блищенко : в 2 ч. – Ч. I. Москва, 13–14 апреля 2012 г. / отв. ред. А. Х. Абашидзе, Е. В. Киселева. - М: РУДН, 2012. - С. 9-11.

  35. Международное право : учебник для бакалавров / И. В. Гетьман-Павлова. 2-е изд., перераб. и доп. — М. : Издательство. Юрайт, 2013. — 709 с.

  36. Международное право: Общая часть / Отв. Ред. А.Х. Абашидзе, Е.М. Абайдельдинов. - Воронеж: Наука-Юнипресс, 2013. - 650 С.

  37. Капустин А. - Международное право: ученик для бакалавров. Базовый курс. – М.: Юрайт, - 2014. – 724 с.

  38. Международное право. Краткий курс. – М. : Юрайт, 2014. - 176 С.

Веб-сайти.



  1. http://www.cidct.org.Ua/uk/publications/Panchuk/l.html.

  2. Офіційний сайт Державної Думи Російської Федерації [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.duma.gov.ru/

  3. Офіційний сайт Верховної Ради України [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://portal.rada.gov.ua/

Питання 1. Поняття та особливості сучасного міжнародного публічного права.
Міжнародне публічне право виникло внаслідок реальних сус­пільних процесів. Вже на ранніх стадіях розвитку пер­вісні общини і племена не існували відокремлено, а були об'єднані неписаними родовими законами. Перші зви­чаєві норми зароджувалися ще в період первіснообщин­ного ладу, до становлення державності. Поява ж між­народного публічного права в сучасному його розумінні як права міждержавного прямо пов'язано з процесами станов­лення державності.

Сучасне міжнародне публічне право є дуже об'ємним і складним комплексом історичних, доктринальних, юридичних і практичних положень, що характеризують, регулюють, коментують і в цілому визначають міжнародно-правові відносини у світовому співтоваристві. Ці відносини стають усе більш і більш різноманітними, різнобічними, і це, у свою чергу, розширює та ускладнює міжнародне публічне право. Підтверджень цьому багато. Зокрема ще на початку XX сторіччя коло суб'єктів міжнародно­го публічного права було обмежене менше ніж трьома десятками держав, а в наш час їхнє число зросло до 200.

Міжнародне публічне право є результатом суспільної практи­ки. З'явившись як засіб усвідомлення людьми (група­ми, класами) свого матеріального інтересу, особливо в зв'язку з міжнародними відносинами, що постійно змі­нюються, воно справляло і справляє величезний вплив на розвиток держав і народів.

Прогресуючий розвиток міжнародних відносин, регульованих також міжнародним публічним правом, що розвивається, висуває міжнародне публічне право в число найважливіших координаторів міжнародного життя. Цим пояснюється зростаюче значення міжнародного публічного права, його вивчення в кожній державі.

Україна, що розвивається як самостійна, суверенна держава, активно розширює свої міжнародні зв'язки, використовуючи при цьому засоби і способи, регламентовані міжнародним правом враховувати це.

З огляду на особливу значимість міжнародного публічного пра­ва як соціального феномена, пошуком його визначення займається доктрина міжнародного публічного права.

Міжнародне публічне право — це система юридичних прин­ципів і норм договірного і звичаєвого характеру, що ви­никають у результаті угод між державами й іншими суб'єктами міжнародного спілкування і регулюючих відносини між ними з метою мирного співіснування.

Виходячи з особливої значимості міжнародного публічного права для становлення, розвитку й існування людського спів­товариства і світового об'єднання держав, воно має різ­номанітні трактування, що даються як ученими міжнародниками, так і різними міжнародними органами.

Так, наприклад, проф. Н.Т. Блатова думала, що між­народне право — це сукупність юридичних норм, дого­вірних і звичаєвих, вироблюваних у результаті угоди між державами і регулюючих відносини між учасниками міжнародного спілкування. Л. Оппенгейм бачив у міжнародному праві сукупність звичаєво-правових і дого­вірних норм, визнаних цивілізованими державами, юри­дичне обов'язкових у взаєминах між ними. В.П. Панов вважає, що міжнародне право — це особлива правова система, що регулює відносини між його суб'єктами за допомогою юридичних норм. Ж.Тускоз визначає між­народне право як сукупність юридичних норм та ін­ститутів, що регулюють відносини в міжнародному спів­товаристві з метою встановлення в ньому миру, справе­дливості і сприяння його розвитку.

Таким чином, можливо запропонувати узагальнюю­че трактування міжнародного публічного права, відповідно до кот­рого міжнародне публічне право — сукупність норм, що виника­ють у результаті угоди між суб'єктами державного права, що досягається в результаті взаємних поступок і ком­промісів, із метою підтримки міжнародного правопо­рядку й організації усіх форм спілкування між держа­вами, реалізація яких забезпечена заходами примусового характеру.

Важливою характерною рисою міжнародного публічного права є те, що воно виступає в якості окремої відособленої пра­вової системи зі своїми галузями й інститутами. Та­ким чином, воно не є галуззю внутрішньодержавного права і не входить у його правову систему.

Міжнародне публічного право слід відрізняти від міжнародних відносин і дипломатії.

Міжнародні відносини можуть виникати між фізичними і юридичними особами й іншими суб'єктами різних дер­жав і міжнародних суб'єктів, у тому числі такими, що не е суб'єктами міжнародного права.

Основними рисами міжнародних відносин е:

— зміцнення різнопланового співробітництва між державами;

— розширення міжнародних відносин;

— забезпечення миру;

— зростання ролі науково-технічного прогресу;

— посилення глобальної тенденції інтернаціоналі­зації господарського життя і зміцнення світової систе­ми господарських зв'язків;

— зростання ролі міжнародних організацій, у тому числі і неурядових, і їхньої кількості;

— виникнення якісно нових міжнародних проблем (глобальні проблеми виживання людської цивілізації);

— актуалізація глобальних проблем виживання люд­ської цивілізації (особливо проблем миру, запобігання ядерній війні, роззброювання);

— підвищення регулятивної, інтегруючої і коорди­наційної ролі міжнародного права.

Міжнародні відносини частіше всього виявляються зовні в таких видах:

— міждержавні відносини (між державами, між дер­жавами і націями, що борються за незалежність); між­державні відносини недержавного характеру (наприклад, відносини між державами і міжнародними організаці­ями, а також державоподібними суб'єктами; між між­народними організаціями; між державами, міжнарод­ними організаціями, з одного боку, і фізичними і юри­дичними особами — з іншого; між фізичними і юриди­чними особами);

— внутрішньодержавні відносини, що входять, по суті, у внутрішню компетенцію держави, але включені в сфе­ру міжнародно-правового регулювання (питання оборо­ни і міжнародної безпеки, надання гуманітарної й іншої допомоги у разі стихійних лих в інших країнах і т.д.).

Міжнародні відносини стають міжнародно-правови­ми відносинами в результаті угод (укладання догово­рів або усних угод) між державами й іншими суб'єкта­ми міжнародного права, що містять правові норми, які регулюють їхню поведінку.

Дипломатією ж називають сукупність засобів і методів зовнішньої політи­ки держав та інших суб'єктів міжнародного права, за допомогою яких реалі­зуються норми міжнародного права.

Міжнародне публічне право здійснює певні функції в міжнародних відносинах.

Функції міжнародного публічного права - це основні напрями його впливу на соціаль­не середовище, що визначається його суспільним призначенням.

За своїми зовнішніми рисами вони поділяються на дві групи:

- соціально-політичні;

- юридичні.

Міжнародне публічне право відрізняється від всіх інших пра­вових систем предметом і методами правового регу­лювання, об'єктом і суб'єктами права, а також засобом нормотворення і забезпеченням виконання розпоряд­жень міжнародно-правових норм.

Отже, узагальнюючи, міжнародне публічне право можна визначити як особливу правову систему, що регулює міжнародні відносини між його суб'єктами за допомогою юридичних норм, що створюються шляхом фіксованої (договір) або мовчазної вираженої (звичай) домовленості між ними, які забезпечують­ся примусом, форми, характер та межі якого визначаються в міждержавних угодах.


Питання 2 Співвідношення міжнародного та внутрішньодержавного права.
Питання про співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного (національного) права є одним із центральних у теорії міжнародного права.

Міжнарод­на доктрина в цьому питанні виробила наступні основні підходи: дуалістичний, моністичний, радянський.

В основі дуалістичного підходу лежить теза про те, що міжнародне право і право національне являють собою два різноманітних правопорядки. Відмічаючи це, основопо­ложник цього напрямку німецький учений XIX сторіччя Г. Трипель писав: «Міжнародне і внутрішньодержавне право суть не тільки різноманітні галузі права, але і різноманітні правопорядки. Це два кола, що не більш ніж стикаються і ніколи не перетинаються».

Суть моністичних концепцій полягає у визнанні єд­ності обох правових систем. Міжнародне і національне право розглядаються як частини єдиної системи пра­ва. При цьому прихильники цих концепцій розходять­ся тільки в питанні примату (першості, верховенства) цих правових систем.

Одні з них виходять із примату внутрішньодержавного права над міжнародним (німе­цька юридична література другої половини XIX — початку XX в.). Так, один із видатних представників цьо­го напрямку німецький вчений А. Цорн писав: «Між­народне право юридичне є правом лише тоді, коли воно є державним правом». А його колега А. Лассон стверд­жував, що «держава лишає за собою свободу вирішува­ти, дотримуватися міжнародного права або ні, в залеж­ності від того, чи диктується це її інтересами».

Обґрунтування позиції прихильників іншого різно­виду моністичної концепції — примату міжнародного права над внутрішньодержавним, що одержала широке поширення, міститься в працях австрійського юриста XX в. X. Кельзеяа, у повоєнні роки, професора Каліфор­нійського університету (США). Ототожнюючи державу л корпорацією, Кельзеп писав: «Держава розглядається тільки як правове явище, як юридична особа, тобто корпорація». Тому співвідношення між міжнародним правопорядком і національними правопорядками «нагадує співвідношення національного правопорядку І внутрішніх норм корпорації».

Радянська концепція по цьому питанню ґрунтувалася на таких посилках:

— міжнародне і внутрішньодержавне право, будучи самостійними правовими системами, знаходяться в по­стійній взаємодії, що опосередковується волею держав-учасниць міжнародного спілкування;

— оцінюючи обидві моністичні теорії як невідповід­ні об'єктивній реальності існування суверенних держав, не можна заперечувати можливого переважного зна­чення тієї або іншої системи права в процесі їхньої тісної взаємодії;

— якщо вплив норм внутрішньодержавного права на міжнародне можна назвати первинним, тому що ко­жна держава, що бере участь у створенні міжнародного права, виходить із характеру і можливостей свого вну­трішнього права, то в процесі взаємодії вже існуючих норм вона не може не визнавати принципу переважно­го значення норм міжнародного права. Цей принцип одержав чітке вираження в статті 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року, від­повідно до якої учасник договору *не може посилатися па положення свого внутрішнього права в якості ви­правдання для невиконання ним договору».

Тут доречно торкнутися питання про взаємовплив міжнародного і національного права. Дійсно, з одного боку, міжнародне право справляє суттєвий вплив на ста­новлення, формування і динаміку норм національного права, покладаючи на держави виконання зобов'язань, узятих ними під час підписання різних міжнародних договорів (наприклад, до цього їх зобов'язував Віден­ський документ НБСЄ 1989 р.). Але, з іншого боку, і саме міжнародне публічне право може відчувати на собі вплив норм внутрішньодержавного права. Наприклад, прий­няття в 1951 році в СРСР Закону про заборону пропа­ганди війки призвело до того, що в статті 20 Міжнарод­ного пакту про громадянські та політичні права, при­йнятого Генеральною Асамблеєю ООН у 1966 році, з'яв­илася норма, відповідно до котрої «всяка пропаганда війни повинна бути заборонена законом».

Норми міжнародного публічного права створюють права й обо­в'язки тільки для суб'єктів міжнародного публічного права. Орга­ни державної влади й інші суб'єкти, що знаходяться на території держави, безпосередньо нормам міжнародно­го права не підпорядковуються.

Реалізація міжнародних зобов'язань на внутрішньо­державному рівні здійснюється шляхом входження норм міжнародного публічного права в норми внутрішньодержав­ного права.

Питання 3 Система міжнародного публічного права.

Міжнародне публічне право — це самостійна, відмінна від на­ціональних правових систем конкретних держав сис­тема права. Міжнародне право функціонує в міжнарод­ній системі, будучи її нормативною підсистемою.

Міжнародна система охоплює міжнародні (міждер­жавні) організації, різноманітні об'єднання держав (рух неприєднання, група 77 та інші), нації і народи, що бо­рються за незалежність.

Міжнародна система включає не тільки зазначені суб'єкти, але і відносини між ними (міжнародні відно­сини у вузькому значенні слова), міжнародно-правові й інші соціальні норми (норми міжнародної моралі, між­народної ввічливості, міжнародні порядки), а також вза­ємодії між усіма компонентами міжнародної системи і між нею та її компонентами.

Основна своєрідність міжнародної системи полягає в тому, що головні її компоненти — держави — лише частково інтегровані в ній. Вони існують і функціону­ють насамперед як самостійні системи — суверенні дер­жави. Водночас кожна з них має різноманітні і постійні зв'язки з іншими державами й у цьому плані виступає як інтегральний компонент міжнародної системи, при­чому ступінь такої інтеграції в різних міжнародних системах неоднаковий.

Міжнародних систем дуже багато. Насамперед, існує загальна міжнародна система, що охоплює всіх суб'єк­тів, усі відносини між ними і всі інші компоненти. Але поряд із цим є універсальні, функціональні системи — такі, наприклад, як система міжнародних економічних відносин. Крім того, є значна кількість локальних між­народних систем різного характеру, зокрема система європейських економічних співтовариств.

Основні риси сучасної загальної міжнародної систе­ми визначаються також науково-технічним прогресом (НТР).

НТР впливає на міжнародну систему і міжнародне право:

— як безпосередньо, розширяючи сферу відносин між державами і, отже, сферу міжнародної системи і міжна­родного права (наприклад, поява міжнародного косміч­ного, міжнародного екологічного права);

— так і через відповідні соціальні процеси, що вона викликає, і які, у цілому, ведуть до росту прогресивних сил у світі.

У сучасний період розвитку НТР, завдяки володінню людством ядерною зброєю й іншими засобами масового знищення, загостренню світової екологічної кризи, виникає ряд глобальних проблем, від розв'язання яких залежить подальше існування людської цивілізації. Це насамперед збереження миру й усунення загрози світо­вого термоядерного конфлікту, охорона навколишнього середовища, боротьба з голодом і наслідками економічної кризи, використання Світового океану, міжнародні енер­гетичні проблеми й інші. У процесі визначення і розв'я­зання цих проблем сучасне міжнародне право відіграє найважливішу роль інтегративного і координаційного характеру.

Система міжнародного публічного права — це об'єктивно існу­юча цілісність внутрішньо взаємозалежних елементів:

— загальновизнаних принципів;

— норм міжнародного права (договірних і звичай­но-правових);

— рішень і рекомендаційних резолюцій міжнарод­них організацій;

— рішень міжнародних судових органів;

— а також інститутів міжнародного права.

Міжнародне публічне право, як і внутрішньодержавне право, складається з юридичних норм.

Під нормою міжнарод­ного публічного права розуміється правило поводження, що при­знається державами й іншими суб'єктами міжнародно­го права в якості юридичне обов'язкового.

Тому що міжнародне публічне право розвилося зі звичаю, що й у даний час не втратив свого значення, норми міжна­родного публічного права поділяються на дві групи: норми звича­євого права і норми, що виникли в результаті узгодження воль держав. Остання група норм міжнародного права займає в його нормативному масиві значне місце, тому що, поступаючись об'єктивним вимогам стабільності міжнародного права, однозначності у визначенні прав і обов'язків учасників міжнародних відносин, договірні норми витиснули норми звичаєвого права.

У процесі створення договірних норм міжнародного публічного права знаходить свій прояв марксистська теорія узгод­ження воль держав, що лежала в основі радянської доктрини міжнародного нормотворення.

Оскільки переважне число норм міжнародного публічного права створюється державами, що виступають у якості основ­них авторів міждержавної системи, цю теорію для стислості звичайно називають теорією узгодження воль держав, маючи на увазі, що її положення відносяться і до створення міжнародно-правових норм іншими суб'єк­тний міжнародного права.

До основних положень цієї теорії належать наступ­ні посилання:

— процес створення норм міжнародного права е про­цесом узгодження воль держав. Його результатом е угода щодо конкретного правила поведінки і визнання ного в якості юридичне обов'язкового;

— зміст волі держави складає його міжнародно-пра­вова позиція, тобто позиція держави з усіх питань між­народного права, що знаходить своє вираження не тіль­ки в його заявах, але й у практичних діях на міжнарод­ній арені.

Така позиція має системоутворюючий характер і мі­стить у собі:

а) загальне ставлення держави до міжнародного права, його прогресивного розвитку і дотримання принципів і норм;

б) уявлення про характер міжнародного права і його соціально-політичної ролі у функціонуванні суспільст­ва і держави;

в) принципи і норми, що держава виробила в процесі своєї зовнішньополітичної діяльності, і за впроваджен­ня яких у міжнародне право вона виступає;

г) розуміння принципів і норм чинного міжнарод­ного права і т.д.

У процесуальнім аспекті більшість міжнародно-пра­вових норм створюється в два етапи:

1) узгодження воль суб'єктів міжнародного права щодо правила поведінки;

2) надання суб'єктами міжнародного публічного права згоди на юридичну обов'язковість узгоджених правил пове­дінки.

Вони можуть збігатися хронологічно, якщо міжна­родний договір набирає сили з моменту його підписан­ня — тоді підписання договору означає остаточне узгод­ження тексту договору (правил(а) поведінки) і Одноча­сно надання узгодженому текстові сили міжнародної договірної норми. Якщо в міжнародному правилі поводження відсутня юридична обов'язковість, то мож­на говорити про реалізацію лише першого етапу ство­рення міжнародно-правової норми.

На відміну від більшості міжнародно-правових норм, процесуальна характеристика створення так званих ім­перативних норм (норми), включає три етапи.

У відповідності зі статтею 53 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року, імператив­ність міжнародно-правової норми означає, що вона «приймається і признається світовим співтовариством держав у цілому як норма, відхилення від якої непри­пустимо і яка може бути змінена тільки наступною нормою загального міжнародного права, що носить та­кий же характер». Таким чином, можна зробити ви­сновок про те, що, по-перше, імперативні норми мають більшу, у порівнянні з іншими міжнародно-правовими нормами, юридичну чинність; по-друге, всі знову прий­няті норми повинні їм відповідати і не можуть їм суперечити.

Процес створення імперативних норм містить у собі наступні етапи:

1) узгодження волі суб'єктів міжнародного права щодо правила поводження;

2) узгодження воль цих суб'єктів щодо надання цьо­му правилу поводження вищої юридичної чинності в конкретній правовій системі;

3) надання суб'єктами міжнародного права згоди на юридичну обов'язковість узгодженого правила пове­дінки.

Необхідність окремого розгляду процесу створення імперативних норм міжнародного публічного права пояснюється насамперед тим, що ці норми утворюють основу сучас­ного міжнародного публічного права, надаючи йому внутрішній вза­ємозв'язок і узгодженість, здійснюючи тим самим без­посередній вплив на його стабільність, ефективність і обов'язковість. Імперативними нормами є основні прин­ципи міжнародного публічного права, розгляду яких присвячений окремий розділ.

Структура норм міжнародного публічного права має свої від­мінності. Якщо в загальній теорії права визнано, що правові норми мають тричленну структуру (гіпотезу, диспозицію, санкцію), то специфіка норм міжнародно­го публічного права полягає в тому, що вони складаються звичайно з двох елементів — гіпотези і диспозиції.

Гіпотеза норми міжнародного публічного права містить опис умов, при наявності яких застосовується правило пове­дінки. Наприклад, відповідно до статті 1 Конвенції про права дитини 1989 року дитиною визнається кожна людська істота до досягнення 18-літнього віку, якщо за законом, застосовним до даної дитини, вона не досягає повноліття раніше.

Диспозиція міжнародно-правової норми вказує на саме правило поведінки (права й обов'язки) суб'єкта міжнародних правовідносин. Так, наприклад, стаття 2 Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року встановлює, що особи, які стверджують, що яке-небудь з їхніх прав, перерахованих у Пакті, порушено і вичерпані усі внут­рішні засоби правового захисту (гіпотеза), можуть пред­ставити в Комітет з прав людини ООН письмову заяву про це (диспозиція).

У деяких випадках міжнародні норми можуть скла­датися лише з однієї диспозиції. Так, наприклад, стат­тя 3 Угоди СНД про допомогу біженцям і вимушеним переселенцям 1993 року визначає, що статус біженця і вимушеного переселенця підтверджується видачею від­повідного документа.

Відсутність санкції в більшості міжнародно-право­вих норм пояснюється тим, що міри відповідальності і санкції в міжнародному праві відділені від самих пра­вил поведінки, тому що держави й інші суб'єкти між­народного публічного права самостійно вибирають примусові за­ходи з арсеналу таких заходів, що допускаються між­народним публічним правом стосовно правопорушників. Як еле­мент міжнародної норми санкція зустрічається в нор­мах, застосовуваних до правовідносин приватного хара­ктеру (у міжнародному приватному праві). Наприклад, стаття 4 Конвенції ООН про морське перевезення ван­тажів 1978 року встановлює відповідальність перевіз­ника за вантаж.

Види міжнародно-правових норм визначаються за різноманітними класифікуючими ознаками:

І. За змістом і місцем в системі міжнародного публічного пра­ва:

У свою чергу, в залежності від обсягу змісту і значення, норми діляться на два види:

а) основні — регулюючі найважливіші суспільні відносини між суб'єктами міжнародного права;

б) підпорядковані — які конкретизують і допов­нюють основні норми.

II. За способом створення і формою існування (за джерелами): договірні, звичаєві;

III. За сферою дії: а) універсальні,б) партикулярні;

IV. За юридичною силою: імперативні, диспозитивні;

V. За змістом правил поведінки: матеріальні, процесуальні;

VI. За своєю роллю в механізмі міжнародно-право­вого регулювання: регулятивні, охоронні;

Існують такі інститути міжнародного публічного права, як ін­ститут міжнародного визнання, інститут правонаступництва стосовно договорів, інститут міжнародної відпо­відальності й інші.

Всі ці елементи системи в різних сполученнях скла­дають галузі міжнародного публічного права. Такі, як галузь мор­ського права, галузь дипломатичного права, галузь пра­ва міжнародних договорів та інші.

Кожна галузь являє собою самостійну систему, але кожна може вважатися і підсистемою в рамках цілісної, єдиної системи міжнародного публічного права.
Питання 4 . Джерела міжнародного публічного права.
Говорячи про джерело в загальному його розумінні слід вказати на те, що в літературі слово «джерело» вживається у декількох значеннях.

Зокрема, «джерело» трактується як: потік води; те, що дає початок чому - небудь; основа чого-небудь; вихідне начало; писемна пам’ятка, документ та ін.

Поняття джерел права в юридичній науці є неоднозначним. Загальній теорії права відомі різні підходи щодо з’ясування поняття «джерело права».

Одні автори взагалі обходять це поняття, вживають його в лапках або визначають його термінами «форма» або «зовнішня форма права». Інші - визнають джерелом права форми позитивного права. Третя група авторів розглядають даний термін ширше й розрізняють джерела права в матеріальному та джерела права у формально-юридичному розумінні. При цьому, під джерелом права в матеріальному розумінні мають на увазі його оцінку з точки зору соціальної обумовленості змісту норм права.

В даному випадку джерелами права виступають ті об’єктивні соціальні чинники, які породжують право, викликають необхідність встановлення нових норм, зміни чи скасування старих. У другому значені джерело права трактується з точки зору офіційних форм, в яких здійснюється встановлення, зміна чи скасування правових норм і знаходить свій вираз їх зміст.

Аналізуючи дані точки зору слід вказати, що в першому випадку воно є однобічним, а третій - розширений варіант, в цілому не дає повного його розуміння. Ми ж будемо виходити з суто юридичної сторони цього питання й розглядати джерела права у формально-юридичному їх розумінні. Отже, офіційні форми встановлення і вираження правових норм - джерело права у юридичному розумінні.

Правовими джерелами у формально-юридичному розумінні можуть бути:



  • правові звичаї,

  • правові прецеденти,

  • нормативно - правові договори,

  • нормативно-правові акти.

Вони розрізняються за суб’єктами і характером волевиявлення. Можуть бути результатом колегіального волевиявлення (судовий прецедент, закон), всенародного волевиявлення, (референдум), двостороннього чи багатостороннього волевиявлення (нормативно-правові договори), а також характеризуватися в певній мірі невизначеністю суб’єктів волевиявлення (правовий звичай).

Джерела - одна із складових права, зокрема і міжнародного права. Виходячи із загального юридичного розуміння джерел права можна сказати, що джерелами міжнародного права є форми існування міжнародно - правових норм у яких виражені погоджені суб’єктами міжнародного права й визнані ними правила поведінки. Вони уявляють собою зовнішню сторону правотворчого процесу у міжнародній сфері та відображають її специфіку. Саме в них виражені результати волевиявлення учасників міждержавних відносин.

Певний період історія розвитку міжнародного публічного права зводилась до історії становлення і розвитку джерел міжнародного публічного права. Цей факт є цілком обґрунтованим, адже зміна поглядів науковців на джерела ставала підставою зміни поглядів і на саме міжнародне публічне право.

Джерела міжнародного публічного права не є сталою категорією. Одні з’являються й певний період розвивають міжнародне публічне право, а з часом припиняють виконувати функцію джерела права (рішення вселенських церковних зборів). Інші таку функцію виконують постійно (звичай міжнародного публічного права). Не всі джерела функціонували в чітко визначених формах, що відповідно давало підстави придумувати нові джерела або не визнавати тих, які не зовсім чітко проявлялися у функціонуванні цієї складної юридичної системи.

Науковці виходили з двох категоричних тверджень щодо розуміння джерел міжнародного публічного права.

Перше твердження полягало в тому, що «джерело міжнародного публічного права» є надуманим і неоднозначним й тому вживати його небезпечно.

Інші науковці вказували, що джерело міжнародного публічного права - це будь-який аргумент, що використовується в міжнародних домаганнях для підтвердження існування певного правила чи норми. Прихильники цього твердження до джерел міжнародного публічного права відносили: традиції, звичаї, звички, правосвідомість народів, основні вимоги поведінки, божі заповіді, зручність, раціональні принципи справедливості, необхідність, первісну норму, що не підлягає доведенню, логічні висновки раціональної поведінки тощо.

Джерелами вважали також й закони держав. В даному випадку в певній мірі можна погодитись з тим, що джерелом міжнародного публічного права є, наприклад, звичаї.

Поряд з тим слід вказати, що в основі міжнародного публічного права лежить угода між двома і більше суб’єктами, а отже, джерелами в даному випадку не можуть бути правові акти, що виходять тільки від однієї держави, або ж звичаї, які санкціоновані однією державою.

Закон можна розглядати як одностороннє визнання державою певного правила, але це позиція тільки конкретної держави, а не інших суб’єктів міжнародного публічного права. Отже, закон як джерело внутрідержавного права не може бути джерелом міжнародного публічного права.

На сьогоднішній час прийнято вважати, що джерелами міжнародного публічного права є міжнародно-правові акти і міжнародні звичаї.

Міжнародно-правовий акт - результат цілеспрямованих дій суб’єктів міжнародного публічного права, що здійснені у встановленому ними порядку й зафіксована в певній формі, які виражають їх наміри наділити результати цих дій в певну форму.

До міжнародно-правових актів відносять міжнародні договори і деякі рішення міжнародних організацій, що мають юридично обов’язковий характер і правила, що розраховані на неодноразове застосування.

Слід зазначити, що не можна ототожнювати поняття міжнародно - правовий акт та міжнародно-правовий документ.

Зазвичай під міжнародно-правовим документом розуміють формальну фіксацію здійснення міжнародно-правового акту. Документ можна ліквідувати але це не означає, що він є анульованим.

Міжнародні звичаї - це форма існування норм міжнародного права, яка характеризується відсутністю чіткої письмової фіксації змісту цих норм.

Звичай завжди складається стихійно, без попередньої свідомої діяльності людей направленої на його створення, він утворюється незалежно від намірів окремих осіб утворити нову норму права.

На сьогоднішній час немає єдиного загальновизнаного правового акту який б встановлював перелік джерел міжнародного публічного права та давав чітке розуміння їх суті та змісту. Однак, нормами міжнародного публічного права є договірні та звичайні норми, а вони знаходять своє вираження відповідно у договорах та звичаях.

Про міжнародні договори та міжнародні звичаї згадується у багатьох міжнародних актах, зокрема, у Віденській конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. та ін.

При визначенні кола джерел слід також звернути увагу на статтю 38 Статуту Міжнародного Суду ООН де, як вважає ряд науковців, міститься перелік джерел міжнародного права.

Звичаї, як ми уже зазначали вище, не оформляються певним актом у письмовому вигляді, а отже, їх досить тяжко встановити. Для цього використовують допоміжні засоби - судові рішення та доктрини, які в певних випадках сприяють встановленню звичайної норми, з’ясуванню окремих міжнародно-правових положень, міжнародно-правових позицій держав.

Також, як свідчить міжнародна практика, допоміжними засобами для визначення існування звичаю можуть використовуватися й рішення міжнародних організацій і конференцій. Саме вони на сьогоднішній час відіграють одну з важливих ролей у формуванні нових та тлумаченні уже існуючих норм міжнародного права.

Досить дискусійним виявилось питання щодо визнання джерелами міжнародного права загальних принципів права. У міжнародно-правовій літературі існує дві точки зору щодо їх природи та змісту. Одні науковці вважають, що загальні принципи права - це загальновизнані принципи міжнародного права. Інші спираючись на положення статті 38 Статуту Міжнародного Суду ООН розуміють під ними ті принципи, які визнаються державами у їх правових системах і діють чи можуть діяти у міжнародному праві.

Розмаїтість джерел міжнародного права дало підставу для їх класифікації.

Так, ряд науковців поділяють їх на такі основні групи:



  • формальні і матеріальні джерела;

  • загальносоціальні і юридичні;

  • прямі і опосередковані;

  • обов’язкові і допоміжні;

  • такі, що розкривають зміст та обов’язковість права тощо.

Поділ джерел міжнародного публічного права на формальні та матеріальні є характерним для представників англосаксонського права.

До матеріальних джерел вони відносять первинні, історичні джерела, а також ті, що сприяли появі норми міжнародного права.

До формальних джерел - прямі та юридично обов’язкові джерела, правові процедури та методи створення норм міжнародного публічного права.

Крім цього, з огляду положень статті 38 Статуту Міжнародного Суду ООН, виділяють основні, похідні та допоміжні джерела міжнародного публічного права. В даному випадку до основних джерел зазвичай відносять договори, звичаї та загальні принципи права. До похідних, і- рішення міжнародних організацій. Допоміжними джерелами вважають судові рішення та доктрини. Поряд з тим, як вказують Ю.М. Колосов та Е.С. Кривчикова, така класифікація є не зовсім коректною оскільки вищезазначена норма тільки встановлює на основі яких положень Суд повинен вирішити спір й не визначає названі положення у якості джерел міжнародного права .

В цілому питання щодо класифікації джерел міжнародного права є досить спірним. З огляду на це, а також враховуючи вищезазначені погляди та позицію деяких сучасних науковців ми будемо виходи з поділу джерел міжнародного права на дві групи: основні джерела та допоміжні джерела.

Міжнародний договір як джерело міжнародного права.

На даний час міжнародний договір займає одне із перших місць серед основних джерел міжнародного публічного права. Він є чітко сформульованою угодою держав, Зручним засобом формулювання норм, взаємних прав і обов’язків, що дозволяє йому мати певну перевагу над іншими джерелами міжнародного права. А отже, можна сказати, що міжнародний договір є універсальним джерелом міжнародного публічного права.

Відповідно до статті 2 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969р. міжнародний договір «означає міжнародну угоду, яка укладена між державами у письмовій формі і регулюється міжнародним правом, незалежно від того, чи міститься така угода в одному документі, чи в двох або декількох пов’язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретної назви». Слід звернути увагу, що у Конвенції говориться про укладення договору у письмовій формі, але разом з тим міжнародна практика свідчить про укладання міжнародних договорів й в усній формі, що фактично не є заборонено вищезазначеною нормою. Усні договори - це рідкісне явище, але вони наділені такою ж юридичною силою які і письмові договори.

Міжнародні договори містять загальні правила поведінки, не мають персоніфікованого і разового характеру. В міжнародному праві договорами виступають тільки угоди укладені між суб’єктами міжнародного права. Міжнародні договори є обов’язковими для їх учасників.

В залежності від кількості учасників розрізняють договори:

А) двосторонні - укладені тільки двома суб’єктами міжнародного права;

Б) багатосторонні - укладені двома і більше суб’єктами (напр., регіональні угоди);

В) універсальні - договори у яких приймають чи можуть приймати участь усі суб’єкти міжнародного публічного права (напр., Статут Організації Об’єднаних Націй).

Сьогодні в міжнародному публічнму праві відзначається зростання значення й кількості як двосторонніх договорів так і багатосторонніх. Зокрема, в рамках ООН було укладено більше 200 договорів. Такий ріст зумовлений перш за все необхідністю врегулювання ряду глобальних проблем, що можливо лише на основі спільних дій суб’єктів міжнародного публічного права, в рамках загальних принципів та норм.

У міжнародному договорі (в письмовій формі) визначається мета їх укладання, об’єкт договору, закріплюються права і обов’язки сторін, порядок і умови його вступу в силу, термін дії тощо.

Мета договору - те, що суб’єкти міжнародного права прагнуть здійснити або досягти шляхом укладання.

Об’єктом - усе те, з приводу чого суб’єкти міжнародного публічного права вступають в договірні відносини. При цьому, у якості об’єкта можуть виступати як матеріальні так і нематеріальні блага, дії чи утримання від дій. В міжнародному праві не існує будь-яких обмежень щодо вибору об’єкту міжнародних договорів.

Міжнародний договір уявляє собою міжнародно-правовий акт. Міжнародно-правовим він є оскільки, по-перше, виступає як форма втілення узгодженого волевиявлення не одного, а як мінімум двох учасників міжнародних відносин; по-друге, забезпечується примусовою силою держав, здійснення якої повинно проходити в порядку і у рамках, що передбачені міжнародним правом; по-третє, регулюється міжнародним правом. Слід вказати, що термін «міжнародний договір» є не тільки видовим, але й родовим поняттям, який об’єднує усі різновиди міжнародних договорів. Зокрема, до них слід віднести: акт, пакт, угоду, конвенцію. Усі вони мають однакову юридичну силу.

Міжнародний звичай.

Звичай - одне із найдавніших джерел права. В загальному його розумінні звичай - це визнане державою правило поведінки, яке склалося стихійно внаслідок його фактичного одноманітного застосування протягом тривалого часу.

В міжнародному публічному праві міжнародний звичай відіграє значну роль як джерело права.

В ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН вказується, що «Суд, який зобов’язаний вирішувати передані йому спори на підставі міжнародного права, застосовує... міжнародні звичаї як доказ загальної практики, визнаної як правова норма».

Отже, для того щоб певне правило поведінки стало міжнародним звичаєм, воно повинно відповідати певним умовам:

а) одноманітність, повторюваність;

б) тривалість;

в) визнання.

Дії держав, направлені на утворення правила поведінки, повинні носити повторюваний характер, бути одноманітними й постійними. Саме за наявності зазначених умов дії держав можуть привести до утворення певного правила поведінки.

Говорячи про час необхідний для формування Звичаю, необхідно вказати, що якщо в минулому вважалось - це тривалий проміжок часу (напр., 50, 100 років і більше), то за сучасних умов цей фактор не має такого значення. Сьогодні міжнародні звичаї можуть формуватись за досить короткий проміжок часу .

Важливою умовою формування міжнародного звичаю є його визнання. Правила поведінки, які склалися в міжнародній практиці повинні набути юридично обов’язкового характеру, бути визнаними учасниками міжнародних відносин. Виникнення певного правила поведінки не вказує на утворення звичаю. Тільки визнання в якості правової норми дає підстави для перетворення його в міжнародний звичай.



Міжнародний звичай як основне джерело міжнародного публічного права суттєво відрізняється від іншого основного джерела міжнародного публічного права - міжнародного договору.

Розвиток інтеграційних процесів в сучасному світі зумовило визнання у якості джерел права принципів, що сформувались у міжнародній сфері. Одні з них мають глобальне значення і діють в сфері міжнародного публічного права. Так, Міжнародний Суд Організації Об’єднаннях Націй згідно своєму Статуту (ст. 38) поряд з іншими джерелами застосовує при розгляді справ «загальні принципи права, що визнаються цивілізованими націями». Інші - визнаються джерелами права в рамках міждержавних утворень. Наприклад, Європейським Судом застосовуються «загальні принципи, характерні для права держав-учасниць». На думку Суду джерелами формування цих принципів є конституційні традиції держав-членів Європейського Союзу, Європейська конвенція прав людини та інші міжнародно-правові акти .

На сьогоднішній час не існує будь-якого міжнародно-правового акту де б чітко визначалось поняття,. суть та зміст основних принципів права. З огляду на це у науковій літературі позиції авторів щодо цього питання розділились.

Одні науковці розглядають загальні принципи права у широкому його розумінні й вважають, що це поняття охоплює загальні принципи природного права і справедливості, що в даному випадку мова іде про особливе джерело міжнародного публічного права. Така позиція суперечить природі міжнародного публічного права й не підтверджується практикою.

Інші вважають, що загальні принципи права - це загальновизнані, основні принципи міжнародного публічного права.

Про загальні принципи міжнародного публічного права вказується в прийнятій Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаннях Націй в 1970 року Декларації про принципи міжнародного публічного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами у відповідності з Уставом Організації Об’єднаннях Націй. У Декларації розкривається їх зміст й підкреслюється, що принципи Уставу Організації Об’єднаннях Націй є основними принципами міжнародного публічного права. Зокрема, згідно Декларації, відносять: незастосування сили чи погроза силою; мирне вирішення спорів; невмішування в справи, що входять до внутрішньої компетенції держава; співробітництво держав; самовизначеність народів; суверенної рівності держав; добросовісного вирішення зобов’язань по міжнародному праву.

В науковій літературі існує третій підхід щодо розуміння суті та змісту загальних принципів права. У даному випадку науковці виходячи із положень пп. с п. 1 ст. 38 Статуту Міжнародного Суду Організації Об’єднаннях Націй, про яку ми уже згадували вище, під загальними принципами права розуміють ті принципи, які визнаються державами у їх правових системах і діють чи можуть діяти в міжнародному публічному праві. Такі принципи не можуть носити правового характеру оскільки правових норм загальних для міжнародного та внутрішнього права не існує. Загальні принципи права можуть застосовуватися при тлумаченні і з’ясуванні змісту міжнародно-правових норм. Деколи до загальних принципів права відносять і правила юридичної техніки: «спеціальний закон відміняє загальний закон», «наступний закон відміняє наступний» та ін. Вони можуть виступати інструментом зближення національного та міжнародного права.

Схиляючись до третьої позиції можна сказати, що загальні принципи права і загальні принципи міжнародного права це різні поняття. Ці поняття не можна ототожнювати, їх природа і зміст різні. Зокрема, якщо принципи міжнародного публічного права формуються на основі чинних міжнародних договорів та міжнародних звичаїв, то загальні принципи права - на основі функціонування правових систем.

Рішення міжнародних організацій і конференцій.

Питання щодо віднесення до джерел міжнародного публічного права актів міжнародних організацій є дискусійним, неоднозначним.

Одні науковці абсолютно не визнавали рішення міжнародних організацій як джерело міжнародного публічного права (М.К. Коростаренко, Л.А. Моджорян та ін.). Інші - визнаючи їх джерелами вказували, що це «особливе джерело міжнародного публічного права» або «третє джерело міжнародного публічного права» (С.Б. Крилов, Д.Б. Левін, К. Скубішевський та ін.). При цьому прихильники другої позиції висували різні умови за яких рішення міжнародних організацій визнавалися як джерело міжнародного права. Зокрема, висловлювалась необхідність одностайного його ухвалення або схвалення рішення двома третинами голосів та ін.

Для визнання рішень міжнародних організацій джерелами міжнародного публічного права також вказувалось: на необхідність прийняття рішення в межах компетенції організації; повна відповідність рішення положенням статуту міжнародної організації; прийняття рішення за певною процедурою, що діє в міжнародній організації; рішення повинно чітко виражати волю держав визнати викладені у ньому принципи та норми.

Існувала також думка, що рішення міжнародних організацій, одностайно схвалених з приводу тлумачення норм міжнародного публічного права, є джерелом міжнародного публічного права, а усі інші рішення, незалежно від кількості голосів, не є джерелом міжнародного публічного права (Д.І. Фельдман та ін.).

Поштовхом для зміни позиції більшості науковців стало дослідження природи резолюції Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаннях Націй, рішення Ради Безпеки та акти інших органів Організації Об’єднаннях Націй. Саме резолюції Асамблеї, прийняті одностайно, вперше були визнані такими, що виходять за межі простих рекомендацій, являються обов’язковими для усіх членів Організації Об’єднаннях Націй, а отже є джерелами міжнародного права.

Обов’язковий характер як для країн-членів Організації Об’єднаннях Націй так і для тих держав, що не є членами Організації Об’єднаннях Націй, мають і резолюції Ради Безпеки Організації Об’єднаннях Націй, особливо з питань миру, порушення миру та актів агресії.



Рішення міжнародних конференцій також можуть бути джерелами міжнародного права, якщо вони містять нормативно-правові норми. Зокрема, можна виділити Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва у Європі 1975 року та інші підсумкові документи НБСЄ, в тому числі й Віденський підсумковий документ 1989 року, який зобов’язав держави-учасниці НБСЄ привести своє національне законодавство у відповідність норм міжнародного права.

Судові рішення та доктрини міжнародного публічного права.

Стаття 38 Статуту Міжнародного Суду до допоміжних засобів для

визначення правових норм відносяться судові рішення та доктрини найбільш кваліфікованих спеціалістів з публічного права. Однак дана норма отримала неоднозначне тлумачення серед вчених.

Значна кількість науковців досить довгий період вважали, що рішення судів не можуть бути джерелами міжнародного публічного права. Аргументом, на підтвердження такої позиції, виступало те, що завданням суду є не створення міжнародно-правових норм, а застосування їх у конкретних випадках. Крім цього, Міжнародний Суд Організації Об’єднаннях Націй може надавати консультативні висновки, що відповідно говорить про консультативний, юридично не обов’язковий характер. Також на сьогоднішній час мало хто з науковців наважується визнати джерелами міжнародного публічного права й рішення міжнародного арбітражу.

На переконання деяких науковців, що рішення судів можуть бути джерелами міжнародного права, значно вплинули результати діяльності Європейського Суду з прав людини і Суду Європейського Суду. Так, Європейський Суд з прав людини одним із своїх завдань визнав «розвиток норм, що встановлені Європейською конвенцією про захист прав людини та основних свобод». Мотивуючи свої рішення власними прецедентами, він фактично зобов’язав держави поважати їх і брати за основу в аргументації у власних справах.

Юридична наука як система знань про правову дійсність сприяє усвідомленню стану речей в суспільстві та здійснює відповідні теоретичні узагальнення, займається розробкою практичних проблем суспільного життя. Саме з доктрин як джерел права законодавець здобуває законодавчі ідеї та рішення.

Доктрина може виступати не лише в ролі правостворюючого фактора, а може виконувати й роль форми, яка безпосередньо містить норми права, що підлягають реалізації в юридичнім дійсності.

Доктрини найбільш кваліфікованих спеціалістів з міжнародного права виступають допоміжним засобом для визначення існування звичайних міжнародно-правових норм.

Як свідчить історія значний авторитет у практиків міжнародного права мали висновки глосаторів і постглосаторів. Тлумачення багатьох науковців середньовіччя і сьогодні цитуються як джерела міжнародного публічного права.

Думка вчених високо цінувалась, до їх послуг вдавалися у разі необхідності кваліфікованого тлумачення міжнародно-правових актів.

Досить часто тлумачення міжнародно-правових норм використовують міжнародні судові установи. Судді нерідко обґрунтовують прийняті ними рішення посилаючись на праці визначних вчених. Такі праці - доктрини вважаються джерелами права. Використання доктрини у якості основи судового рішення припускає відсутність необхідної норми закону, звичаю.

Про спеціалістів в публічному праві говориться і у статті 38 Статуту Міжнародного Суду Організації Об’єднаннях Націй. Дана норма вказує, що суд зобов’язаний вирішувати спори на основі міжнародного права і застосовувати доктрини найбільш кваліфікованих спеціалістів з проблем публічного права як допоміжного засобу для визначення правових норм. Поряд з тим, як свідчить практика, жодного разу Міжнародний Суд Організації Об’єднаннях Націй у своїх рішеннях не посилався на доктрину міжнародного права.

Таким чином джерелами міжнародного публічного права є форми в яких воно втілюється й існує. У них виражені результати волевиявлення двох і більше учасників міждержавних відносин.

У багатовіковій міжнародній практиці склались два основних джерела міжнародного права: нормативні міжнародний договір та міжнародні звичаї.



Як міжнародний договір так і міжнародний звичай створюються в результаті взаємних дій суб’єктів міжнародного права і мають ідентичну юридичну природу. Вони містять правила поведінки, які носять обов’язковий характер й вимагають дотримання одного із основних принципів міжнародного права - принципу добросовісного виконання міжнародних зобов’язань.



База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка