Філософський факультет



Сторінка5/23
Дата конвертації05.11.2016
Розмір4.12 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23

ІІ. Ренесансна філософія

  1. Платонізм Ренесансу

Гуманізм в Італії і філософія Платона. Виступ проти схоластизованого Арістотеля. Роль Платона в ренесансній філософії. Трактування Платона як синтезу всієї філософії минулого, як символу прогресу. Флорентійська платонівська академія і Платон.

Ґеорґіос Гемістос Плетон (Пліфон) – визначний проповідник ідей Платона у Флоренції. Прийняття і поширення філософії в Італії. Роль Плетона в заснуванні Флорентійської академії (Козіно Медічі) у 1459 р. Процвітання платонізму у Флорентійській академії. Роль академії у розвитку платонізму в Італії.



Марсіліо Фічино (1422-1495) – видатний платонік. Твір – “Платонівське богослов’я”. Керівник гуртка у Флорентійській академії.

Розвиток ідей ренесансного платонізму. Філософія – не служанка, а сестра релігії. Філософія – “учена релігія”, удосконалена теологією. Залежність досконалості теології від її філософського рівня.

Пантеїзм Фічино і його містична спрямованість. Бог і світ: всеосяжність і всемісткість світу в Богові. Бог – постійна динамічність, активність. Постійні прояви Бога в динамічних силах.

Ідея універсальної релігії. Усі релігії і релігійні вчення – прояви загальної релігії. Вродженість ідеї Бога – онтологічна основа універсальної релігії. Походження всього сущого від єдиного, досконалого буття – Бога. Бог – основа одного світу, однієї релігії.

Фічино про історичну ґенезу релігії: від найдавніших форм – аж до християнства. Християнство – продовження і удосконалення античності. Християнство – найвище законодавство в етиці.

Фічино про світову ієрархію. Душа – основа єдності усіх ланок світової ієрархії, їхній рушій.

Вчення Фічино про людину. Перше (і вище) місце людини в гармонійній ієрархії світу. Самоудосконалення людини і її піднесення до найвищого єства – Бога. Прагнення до свободи – один з найважливіших елементів діяльності людини. Філософські знання – духовна основа діяльності законодавців і правителів. Ідеал правителя-філософа.

Джовані Піко делла Мірандола (1463-1495) – найвидатніший діяч гуртка Фічино. Твір – “Висновки філософії, кабалістики і теології”.

Еклектичний характер платонізму Мірандоли. Знайомство з падуанським аверроїзмом, паризьким і оксфордським номіналізмом, східною філософією, містикою і кабалістикою.

Пантеїстичне розуміння світу. Ієрархічна будова світу: ангельська, небесна і елементарна сфера. Заперечення тези “творення світу із нічого”. Основа світу – вище нетілесне начало, “хаос”. Творчість Бога – упорядкування хаосу. Суперечність світу: світ – поза Богом і Божественність появи світу. Постійна присутність Бога в природі. Бог – завершення світу. Краса світу – в гармонії.

Полеміка з “пророчою астрологією”. Мірандола про вивчення природи, про причини руху небесних тіл. Погляди Мірандоли на “природну магію”, на її роль у практичному вивченні природних сил та створенні “дивних речей”. Погляди Мірандоли на людину. Заперечення фатуму: доля людини – наслідок її природної вільної діяльності. Заперечення зв’язку долі людини з сукупністю зірок. Людина – особливий мікрокосм (“про гідність людини”). Людина – творець свого щастя. Звеличення людини. Виняткове і невід’ємне право людини – свобода. Свобода волі і вільний вибір – природна основа буття людин. Антропологічна суть гуманізму Мірандоли. Антропоцентризм поглядів Мірандоли.



  1. Арістотелізм Ренесансу

Визнання філософії Арістотеля та її пристосування до потреб церкви. Критика схоластизованого Арістотеля в епоху Ренесансу як головного вчителя схоластики.

Зростання інтересу до античного Арістотеля. Критика томізму. Дві полемічні школи арістотелізму в епоху Ренесансу: олександристи (Болонія) і аверроїсти (Падуя).

Аверроїстський арістотелізм у Болонському університеті в кінці ХV ст. Близькість аверроїстського арістотелізму до філососфії античного Арістотеля. Критика арістотелівського томізму, очищення вчення Арістотеля від схоластичних нашарувань. Захист учення Арістотеля. Впровадження ідей арістотелівської філософії у розвиток ренесансного світобачення. Дискусії з олександристами навколо ідей безсмертності і смертності душі. Вчення аверроїстів про Нус, його безсмертність і нематеріальність. Участь Нус у мисленні. Ренесансний арістотелізм і томізм – філософські світогляди, падіння “схоластичного” Арістотеля і утвердження античного. Примирення і компроміс між аверроїстами і олександристами. Твердість і рішучість олександристів, їхні успіхи і досягнення.

П’єтро Помпонацці (1462-1525) – прихильник олександристів; обстоювання вчення Арістотеля. Нова філософія у середньовічній формі. Твори: “Про безсмертя душі”, “Про причини явищ природи”, “Про долю, свободу волі, призначення і Боже передбачення”.

Помпонацці про незалежність філософії від теології. Істина – результат раціонального пізнання. Місія релігії – виховання народу.

Помпонацці про раціональне пояснення явищ природи, про пізнання всезагальних природних закономірностей, принципу причинності, вічного закону руху. Поняття детермінізму і вічності круговороту руху (рух по колу).



Пізнання як єдність чуттєвості і раціонального мислення. Залежність ідей (узагальнень) від чуттєвих сприйнять: “немає нічого у нашому розумі, чого б спочатку не було у відчуттях”. Різниця між людиною і твариною: абстрактне мислення в людини, чуттєвість та інстинктивність у тварини.

Помпонацці про матеріальність душі і її смертність. Безсмертя душі – результат віри, а не раціональних доказів. Безсмертя людини – у створенні загальних ідей, в осягненні щастя і блаженства на основі раціонального мислення як мети роду людського. Безсмертя людини – родове поняття.

Етика Помпонацці – антропологічна, світська. Моральність людського життя в земних умовах.

Ідея загальної необхідності як фатум, доля. Випадковість як прояв загальної необхідності. Відношення “причина – наслідок” – основа поведінки людини. Свобода волі і свобода вибору людини не абсолютна: її здійснення пов’язане з об’єктивним середовищем і власною природою. Поняття Божественного призначення і особиста відповідальність індивідуума: Бог – абсолютна причина всього сущого (і людини). Роздуми Помпонацці про можливу відповідальність Бога за гріхи і зло у світі, за всі дії людини.

Теодицея Бога. Бог позбавлений свободи волі. Внутрішня упорядкованість і детермінованість діяльності Бога. Діяльність Бога – природна необхідність. Природна необхідність дії Бога і звільнення його від відповідальності за зло. Добро і зло – необхідність. Боротьба добра і зла – необхідна гармонія світу. Постійне подолання зла і постійне утвердження добра. Ототожнення Бога з фатумом, природною необхідністю – наближення до пантеїзму.

Симоне Порціо (1496-1554) – представник ренесансного арістотелізму. Твори: “Про начала природних речей”, “Роздуми про людський розум”.

Про єдність субстанції, єдність та одночасність актуальності та потенціальності матерії. Форма і матерія, їхня єдність. Єдність форми і матерії, потенції і акту в людському розумі. Розум як творіння природи.



Андреал Цезальпіно (1519-1603) – природодослідник, лікар, систематизатор рослин. Твір – “Перепатетичні питання”. Про акт і потенцію матерії. Заперечення розуміння матерії як “несущої” і принципу творення з нічого. Матерія – первинна, субстанція всіх речей.

Прихильники і продовжувачі вчення Помпонацці: Жакоб Забарелла з Падуї (1532-1589), Лучіліо Ваміні (1585-1619) та ін. Гуманістичне спрямування філософії падуанських мислителів.

Протидія ренесансним арістотелікам з боку церкви, схоластів і богословів. Засудження арістотеліків.
ІІІ. Натурфілософія Ренесансу

Досягнення гуманізму, ренесансного платонізму, ренесансного арістотелізму як філософська основа вивчення природи і її законів, пізнання людиною самої себе.



  1. Нове природознавство

Розвиток природознавства. Переоцінка старих традицій. Нові відкриття. Заперечення схоластичних філософських і методологічних основ науки. Досвід, дослідження природи, логіка, експериментальний метод дослідження. Математика і математизація науки.

Леонардо да Вінчі (1452-1519) – художник, учений, винахідник, мислитель.

Основоположна засада дослідження – досвід, розум, математика як метод. Об’єкт пізнання – природа. Шлях пізнання – чуттєві сприйняття, розум і досвід. Розробка наукового методу. Досвід, розум (логіка) і математика – основа побудови наукової системи. Проблема істини і істинної науки.

Завдання науки – побудова цілісної картини світу. Леонардо про причинно-наслідкові зв’язки, необхідність і закони природи.

Леонардо про Бога. Особливий статус законів і необхідності у поєднанні з Богом. Бог – ґарант законів і необхідності природних рухів. Бог як перший рушій.

Місце людини в картині світу. Про душу і тіло, їхній зв’язок. “Подвійність” людини: людина як “земний бог” і людина як нікчемність.

Винахідницькі досягнення Леонардо да Вінчі. Значний спадок у галузі астрономії, математики, геології, анатомії, лінгвістики.

Микола Коперник (1473-1543) – астроном, математик.

Роль ідей Арістарха Самоського, Філолая, Геракліда Понтійського, піфагорійців, філософії флорентійського неоплатонізму у становленні та розвитку світобачення Коперника.



Суть геліоцентризму Коперника. Основні засади геліоцентризму Коперника. Проблема геліоцентризму і Всесвіт. Проблема руху і причини руху. Філософські висновки із вчення Коперника. Досягнення і обмеженість учення Коперника, його значення для дальшого розвитку науки.

Йоганн Кеплер (1571-1630) – астроном, математик. Теорія Кеплера про закони руху планет та її значення для сучасності. Докази нерівномірності руху небесних тіл. Рух планет по еліпсах. Кеплер і Ньютон.

Дослідження Кеплера у галузі оптики і поширення звуку (“гармоніка”). Математичні основи досліджень Кеплера. Значення вчення Кеплера для розвитку філософії.



Ґалілео Ґалілей (1564-1642) – визначний учений. Твори: “Діалоги про дві найважливіші системи світу, птолемеївську і коперниківську”, “Розмови та математичні докази, що стосуються двох нових галузей науки, які відносяться до механіки і місцевого руху”.

Створення нового природознавства, механіки земних мас. Методологічний принцип наукового пізнання: відчуття – розум – досвід. Експериментальні дослідження Ґалілео Ґалілея: спостереження Місяця, Сонця, Юпітера, Венери, Молочного Шляху. Нові дані про геліоцентризм. Реакція церкви.



Відкриття Ґалілея і їх значення для розвитку науки і філософії. Вчення про рух і заперечення арістотелівської фізики. Відкриття закону інерції, закону рівномірно прискореного руху, принципу відносності та інше.

Ґалілей про роль математики в науковому пізнанні. Кількісний метод: вимірність природних процесів, встановлення їхніх законів (часових і просторових відношень). Пізнання гармонії світу шляхом відкриття і вивчення універсальної динамічності світу математичними та геометричними способами. Аналіз і синтез, індукція і дедукція в науковому пізнанні.

Матерія – реальне буття. Заперечення поглядів на матерію як “можливість буття”. Вічність і нескінченність світу і матерії. Погляди Ґалілея на атоми як незмінні частинки матерії. Властивості матерії – вимірні і кількісні. Рух матерії – універсальний механічний рух.

Заперечення авторитетів: єдина основа науки – досвід, розум. Істина – в книзі мудрості, в природі, у Всесвіті. Заперечення схоластичних поглядів на світ. Істина – це результат нескінченного процесу пізнання: органічне поєднання спостережень, досвіду, експерименту з математичним аналізом як методом наукового пізнання. Дослідження природи – це пізнання величини, форми, кількісних вимірів і руху матеріальних тіл. Ґалілей про якості матеріальних тіл.

Новаторство Ґалілея. Історична доля ученого.

  1. Філософія природи

Останній період розвитку середньовічної філософії – ренесансна філософія природи. Італійська філософія природи. Досягнення науки і розвиток філософії.

Микола Кузанський (1401-1464) – кардинал, філософ, учений. Твори: “Про передумови”, “Про прихованого Бога” та ін. Вплив на світогляд Кузанського ідей пантеїстичної містики Екгарта, пантеїзму шартрських платоніків, Давида із Дінанта, вчення Платона і Прокла.

Теоцентризм у трактуванні співвідношення Бога і світу. Апофатичне богослов’я і катафатичне богослов’я. Перевага апофатичного богослов’я: Бог – нескінченний, абсолютний максимум, поєднання усіх протилежностей до нескінченності. Містичний пантеїзм Кузанського: мінімум і максимум. Утотожнення максимуму (найбільшого) і мінімуму (найменшого) в нескінченному Богові. Нескінченне розгортання Бога у всесвіті до індивідуального існування: індивідуалізація Бога, нескінченне розширення згорнутого Божественного максимуму в космосі. Розгортання людського мінімуму: наповнення людського єства Божественністю, абсолютне злиття Божественного і людського в Христі. Бог – максимум, речі світу і людина – мінімуми, їхня збіжність: “все у всьому”, “Бог у всіх речах, як і всі вони в Ньому”. Кузанський про Всесвіт як про чуттєво-мінливого Бога.

Об’єкт пізнання – пантеїстичний Бог: Бог і чуттєвий світ в єдності. “Розгорнутий” Бог як світ речей, предмет розуму, “згорнутий” Бог – об’єкт віри.

Концепція “de docta ignorantia” (“про вчене незнання”): пізнання речей (“розгорнутого” Бога) за допомогою чуттів, розсудку, розуму, інтуїції. Продукт “ученого незнання” – збіг протилежностей у нескінченній єдності “максимуму” (Бога), злиття нескінченного і скінченного, максимуму і мінімуму, суб’єкта і об’єкта.

Номіналізм Кузанського, заперечення існування універсалій поза речами, визнання буття одиничного й індивідуального. Пізнання від одиничного до загального. “De docta ignorantia” – нескінченний процес пізнання тайн світу: постійне долання незнання знанням.

Кузанський про роль математики в пізнанні світу. Математичні знаки – символи невидимого світу, “зразки речей”. Вплив піфагореїзму. “Збіг протилежностей” і математика.

Зв’язок космології Кузанського з онтологією. Земля – рухома, рух Землі навколо своєї осі. Рух будь-якої частини неба. Брак центру світу: центр всюди і ніде. Нескінченність Всесвіту. Заперечення принципової різниці між земним світом і небесними емпіреями. Шлях до геліоцентризму.

Роль Миколи Кузанського в розвитку філософії і науки.



Парацельс (Теофраст Бомбаст із Гогенгейма, 1493-1541) – лікар, учений, “чудотворець”.

Новаторство Парацельса в галузі науки та медицини. Парацельс про активну духовну життєву силу – архей як ключ до природи. Ідея взаємозв’язку всіх речей. Медицина – головна універсальна наука. Теологія і філософія, астрологія і алхімія – джерело і опора медицини.

Заперечення закостенілих традицій і середньовічних авторитетів, традиційного мислення. Роль досвіду в розвитку науки і медицини. Створення нової дисципліни – медичної хімії, або ятрохімії.

Заслуги Парацельса в науці і медицині середніх віків.

Бернардіно Телезіо (1509-1583) – представник італійської філософії. Твір – “Про суть речей, згідно з їхніми власними принципами”.

Протиставлення творчості Телезіо офіційній схоластиці. Емпіричне і експериментальне дослідження природи. Вільнодумство Телезіо. Діяльність Телезіо в Козентійській академії.



Вихідна позиція натурфілософії Телезіо – вчення про матерію. Матерія – вічна і незмінна, однорідна і без’якісна. Заперечення вчення Арістотеля про чотири елементи речей у земному світі. Незмінність величини світу і маси тілесної речовини. Заперечення вчення атомістів про абсолютну порожнечу: простір – заповнений матерією. Тотожність простору у всіх його частинах. Зближення предметів – наслідок дій окремих сил. Заперечення вчення Арістотеля про загальну тенденцію заповнення порожнечі, про страх перед порожнечею.

Вічність, нерухомість, пасивність матерії. Джерело руху і змін – боротьба двох принципів: тепла і холоду. Боротьба тепла і холоду за матерію. Особливості руху. Заперечення арістотелівського і схоластичного вчення про перший рушій. Протиставлення схоластиці діалектичних поглядів.



Космологічні погляди Телезіо. Конструювання природи з матерії і двох активних начал (сил). Боротьба Сонця (тепла) і Землі (холоду), підмісячного і надмісячного світів. Критика поглядів Арістотеля на фізичний світ. Бог – творець світу без подальшого втручання у його розвиток. Звільнення філософії від теології.

Вчення Телезіо про людину. Тілесність людини. “Дух” (spiritus) – принцип існування людини. “Дух” – тонка, тепла, рухома, чуттєва речовина, ”духовна матерія”. Залежність дії “духовної матерії” від насиченості її тепловим началом. Вмирання духу разом з тілом.

Визнання нетлінної і безсмертної душі (окрім “духовної матері”). Бог – творець душі. Бог і душа – об’єкт віри, а не знання.



Теорія пізнання Телезіо. Вилучення Бога із сфери пізнання. Бог – об’єкт віри, природа – об’єкт філософського і наукового дослідження. Чуттєві сприйняття – вихідна основа пізнання. Функція “духовної матерії” в пізнанні. Роль світла у сприйнятті “духовною матерією” речей. Пам’ять “духовної матерії”: зберігання і відтворення сприйнятого. Дані пам’яті “духовної матерії” – основа діяльності інтелекту. Пізнання – рух від відчуттів до понять, від окремого – до загального.

Етичні погляди Телезіо. Природне прагнення людини до самозбереження – основа етичних поглядів Телезіо. Індивідуалістична етика Телезіо. Людське спілкування, співжиття і солідарність – чинники захисту індивіда від небезпеки, самозахисту. Гуманність – вище доброчинство.

Значення вчення Телезіо для розвитку філософії і науки.



Джордано Бруно (1548-1600) – гуманіст, пантеїст, філософ. Життєвий шлях. Твори: “Сто шістдесят статей проти математиків і філософів”, “Про причину, принцип і єдине”, “Про нескінченність, Всесвіт і світи” та інші.

Розвиток Джордано Бруно ідей італійського гуманізму в дусі Флорентійської академії. Вільнодумство Джордано в дусі аверроїзму і неоплатонізму. Вплив на погляди Бруно ідей Миколи Коперника, Миколи Кузанського, Бернардіно Телезіо.



Пантеїзм Бруно. Вічність, нескінченність, динамічна єдність світу. Праоснова всього сущого – Єдине, нерозгорнута матерія. “Світова душа” – основа єдності світу. “Світова душа” – загальний розум, внутрішня дія матерії. Заперечення схоластичних поглядів на матерію як “чисту” можливість і арістотелівського розуміння матерії як пасивної потенції. Матерія – активний творчий принцип. Панпсихічний характер філософії природи Бруно.

Матерія – Єдине і в бутті, і в реальності речей, природи, Всесвіту. Збіг в Єдиному одного і численного, мінімуму і максимуму як протилежностей. Суперечливість єдності: стійкого – нестійкого, рухомого – нерухомого, скінченного – нескінченного, одиничного – численного в Єдиному.



Космологічні погляди Бруно. Світ – Єдине, Єдине – множина (численність) самостійних одиниць. Космос – структура з дискретних частин-атомів у їх неперервній нескінченності. Вчення про мінімуми і максимуми – основа атомізму Бруно: фізичний мінімум – атом, математичний мінімум – точка, філософський (метафізичний) мінімум – монада, максимум – Космос. Пантеїстичне ототожнення руху і матерії, природи і “світової душі” (Бога). Теза про нескінченність космосу. Всесвіт – рівночасно порожня і наповнена нескінченність. Космос – всебуття, вічний і нестворений Бог. Геліоцентризм і наукові висновки Бруно. Незчисленність світів, нескінченність їх виникнення і зникнення. Можливість життя в інших світах.

Теорія пізнання Бруно. Основоположна ідея теорії пізнання: людська душа – прояв єдиної всесвітньої (космічної) душі, невіддільної від матерії. Роль руки і праці у розвитку розуму. Передумова пізнання – сумнів, скепсис. Ступені пізнання: чуттєве сприйняття, відчуття (sensus), розсудок (ratio), розум (intellectus), дух (animus). Нескінченність пізнання, нескінченність предмета пізнання. Осягнення наукової істини – у можливостях філософії, а не теології. Пізнання – розкриття таємниць природи.

Етичне вчення Бруно. Єдине – це добро. Істинний критерій моральності – діяльність, земні цілі людей. Заперечення аскетизму, пасивного гедонізму.
ІV. Протестантський рух

  1. Реформація

Реформаційний рух у ХV-ХVІ ст. Реформація як міжнародний рух. Протестантські церкви. Ренесанс і Реформація – два шляхи подолання схоластики, їхні відмінності та особливості. Англійський реформатор Вікліф і його послідовники.

Боротьба за оновлення церкви, проти абсолютної папської влади. Соціальна і гуманістична спрямованість реформаційного руху. Вплив ренесансних ідей на Реформацію, зв’язок Ренесансу і Реформації.



Ян Гус (1371-1415) – чеський реформатор. Перші виступи Реформації – в Чехії. Соціальні, національні та релігійні мотиви реформаційного руху в Чехії. Виступ проти абсолютної влади Папи. Ян Гус про несуперечність Святого Письма і розуму. Захист права особи на свободу.

Мартин Гуска і Петр Хельчицький – продовжувачі справи Яна Гуса.

Мартін Лютер (1483-1546) – засновник німецького протестантизму. Виступ проти католицької церкви як єдиного посередника між Богом і людиною: справа спасіння в руках кожної людини. Вина і гріх – наслідок дії людини. Відповідальність людини перед Богом (молитва і спокута). Безпосередня віра у Святе Письмо, в Слово Боже – шлях до спасіння. Вчення Лютера – євангельське.

Учення про предестинацію. Призначення Богом людей до спасіння: неминучість віри кожної людини в Бога. Залежність спасіння людини від її чистоти віри як “Божого дару”, а не від церковних таємниць, обрядів і пожертвувань на користь церкви. Одкровення, Слово Боже – антипод раціоналізму. Раціоналізм – “діва чортова”. Негативне ставлення Лютера до філософії: Слово і розум, теологія і філософія – відмінні, недопустимість їхнього змішування. Заперечення філософії Арістотеля.

Світ – це доля гріха і страждань. Спасіння в Богові. Держава – гріховне знаряддя земного світу. Світська несправедливість – незнищувальна. Терпіння і підкорення їй – єдиний шлях до спасіння. Підпорядкування християн владі.

Пилип Меланхтон (1497-1560) – сподвижник Лютера. Меланхтон про повернення до старих, схоластичних традицій, визнання вчення Арістотеля як опори протестантизму. Філософія – служанка теології. Зникнення первісного бунтарського піднесення лютеранства, його містичної сили. Пожвавлення схоластичних традицій.

Поширення лютеранства (ХVІ ст.) в Австрії, Скандинавських країнах, Прибалтиці, Польщі, Угорщині, Франції. Виникнення нових напрямів Реформації: цвінґліанства і кальвінізму в Швейцарії.



Ульріх Цвінґлі (1484-1531) – реформатор церкви. Вимоги: скасування статусу священиків як окремого стану, передача церковного майна державі, ліквідація церковних обрядів.

Жан Кальвін (1509-1564) – реформатор. Земне життя – шлях до спасіння. Кальвін про поміркованість життя. Вчення Кальвіна про предестинацію: визначення Богом спасіння і неспасіння людей. Кальвін і середньовічна містика.

Томас Мюнцер (1490-1525) – реформатор, захисник містичного пантеїзму. Відхід від лютеранства як обмеженого вчення. Ідеї Божої влади на землі як фундамент соціальної рівності. Утопічний християнський соціалізм Мюнцера.

Пантеїзм Мюнцера: Бог – всюдисущий у своїх творіннях, всеосяжність у Божому єстві всього сущого (створеного). Бог – не даність, а процес (Божа воля у всьому). Христос – не історична особа, а втілення і виявлення у вірі (Христос як віра, Христос у вірі). Роль Христа як спасителя у вірі, а не в церкві. Внутрішньопережита воля Бога – основа влади бога на землі і підпорядкування особистих інтересів – інтересам спільності (утопічний соціалізм).

Якоб Беме (1575-1624) – містик. Відхід від відомих філософських учень.

Теоцентризм Беме. Німецький містичний пантеїзм – основа теоцентризму Беме. Бог – найвища єдність, сутність, початок і кінець усіх речей. Творіння світу – саморозкриття Бога. Беме про саморозкриття Бога в його перетворенні в природу. Трійця – вияв саморозкриття Бога. “Триєдиність” – розвиток від позитивних через негативне до примирення в Єдиному. Заперечення самопізнання Бога. Безпосереднє існування Бога – в речах, у людині і природі – центральні ідея філософсько-теологічного вчення Беме. Суть пантеїзму Беме: Бог не тільки в природі, а й над нею та поза нею, природа замкнута в Богові.

Суперечливість природи та речей: сіяння сонця на фоні темноти, добро і зло – взаємозалежні, зло – передумова свободи. Суперечності – принцип руху і розвитку в природі. Принцип – “мука матерії” (Qual). Суперечності, боротьба суперечностей – джерело розвитку, переходу від Бога до природи. Суперечливість людини. Людина – “мікрокосм” і “малий бог”: суперечливість світового і Божественного в людині. Людина – єдність добра і зла, Божественного і природного, духовного і тілесного.

Містицизм Беме і його вплив на майбутній розвиток духовного життя. Звинувачення Беме в єресі.


  1. Контрреформація

Контрреформація і боротьба проти протестантизму. Орден єзуїтів (1534) і його боротьба проти протестантів. Пожвавлення схоластичної філософії, томізму. Роль домініканів і єзуїтів в розвитку контрреформації.

Франціск Суарес (1548-1617) – іспанський консервативний філософ томістського напряму, єзуїт.

Спроба Суареса відновити середньовічну схоластику. Вимога визнання більшої самостійності філософії проти теології. Перегляд філософської системи Аквіната відповідно до вимог часу.



Суарес про буття: вічність Божественного буття, скінченність матеріального буття. Джерело скінченного буття – вічне буття. Логічний постулат про існування першопричини і цілі всього сущого – Бога.

Завдання філософії – розкриття суті протиставлення скінченного і нескінченного, доказування істинного буття як вічного Божественного, розумності скінченного буття як плоду вічного буття – Бога.

Онтологічне вчення Суареса. Конкретне, індивідуальне буття як плід Божественного розуму. Акт і потенція – два аспекти однієї і тієї ж речі, а не дві реальності. Матерія – актуальне буття. Рівноцінності матерії і форми. Сутність (essentia) та існування (existentia) – основа індивідуалізації речей.

Суарес про пізнання. Об’єкт пізнання – конкретні речі. Роль розуму, логічного мислення у пізнанні. Універсалії – наслідок пізнання (узагальнення) одиничних речей.

Повернення від суаризму до томізму.




РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Абеляр Пьер. История моих бедствий. М., 1959.

Абу Хамид аль-Газали. Воскрешение наук о Боге. М., 1980.

Аверинцев С.С. Поэтика ранневизантийской литературы. М., 1977.

Аврелій Августин. Сповідь.

Аль-Фараби. Философские трактаты. Алма-Ата, 1972.

Антология мировой философии. К., 1991. Т.1. Ч.1.

Антология мировой философии. М., 1969.

Антология мировой философии. М., 1970.

Баткин Л.М. Итальянские гуманисты: стиль жизни и стиль мышления. М., 1978.

Біблія. Книга Святого Письма Старого і Нового Заповіту. М., 1988.

Болтаев М.Н. Абу али Ибн-Сина – великий мыслитель, ученый энциклопедист средневекового Востока. Ташкент, 1980.

Бруно Дж. Диалоги. М., 1949.

Бруно Дж. О героическом Энтузиазме. М., 1953.

Быховский Б.Э. Сигер Брабантский. М., 1979.

Виппер Р.Ю. Рим и раннее христианство. М., 1954.

Втуп до філософії. К.: Вища шк., 1999.

Гарен Э. Проблемы итальянского Возрождения. М., 1986.

Герман Лей. Очерк истории средневекового материализма. М., 1962.

Горфункель А.Х. Гуманизм и натурфилософия итальянского Возрождения. М., 1977.

Горфункель А.Х. Философия эпохи Возрождения. М., 1980.

Гребенников Е.А. Николай Коперник. М., 1982.

Григорян С.Н. Из истории философии Средней Азии и Ирана VІІ-ХІІ вв. М., 1960.

Григорян С.Н. Средневековая философия народов Ближнего и Среднего Востока. М., 1965.

Гуревич А.Я. Категории средневековой культуры. М., 1972.

Гусєв В.А. Історія західноєвропейської філософії ХУ-ХУІІ ст. К., 1992.

Данте. Божественная комедия. М., 1967.

Ибн-Сина. Избранные философские произведения. М., 1980.

Ибн-Туфейль. Повесть о Хайе ибн Янзане. М., 1978.

Из истории культуры средних веков и Возрождения. М., 1976.

Из произведений Фомы Аквинского. Приложение. – Боргош Юзеф. Фома Аквинский. М., 1975.

Из философского наследия народов Ближнего и Среднего Востока. М., 1961.

Избранные произведения мыслителей стран Ближнего и Среднего Востока ІХ-ХІУ вв. М., 1961.

История философии в кратком изложении. М., 1991.

Коперник Н. О вращении небесных сфер. М., 1964.

Коплстон Фредерік Чарльз. Історія середньовічної філософії. М., 1997.

Кузанский Николай. Сочинения: В 2 т. М., 1980.

Кузнецов В.Г. Идеи и образы Возрождения. М., 1979.

Культура эпохи Возрождения// Сб. научн. Трудов. М., 1986.

Курантов А.П. Стяжкин Н.И. Уильям Оккам. М., 1978.

Лосев А.Ф. Эстетика Возрождения. М., 1978.

Майоров Г.Г. Формирование средневековой философии, 1979.

Медведев И.П. Византийский гуманизм. Л., 1976.

Мессорі Вітторіо. Гіпотези про Ісуса. Львів, “Свічадо”, 1998.

Монтень Мишель. Опыты: В 3 кн. М., 1979-1980.

Рассел Бертран. Історія західної філософії. К., 1995.

Ревякина Н.В. Проблемы человека в итальянском гуманизме второй половины ХІУ – первой половины ХУ в. М., 1977.

Роттердамский Эразм. Философские произведения. М., 1986.

Роттердамський Еразм. Похвала Глупоти. Домашні бесіди. К., 1993.

Рутенбург В.И. Титаны Возрождения. Л., 1976.

Сагадеев А.В. Ибн-Рушд. М., 1966.

Соколов В.В. Европейская философия ХV-ХV вв. М., 1984.

Соколов В.В. Очерки философии эпохи Возрождения. М., 1962.

Соколов В.В. Средневековая философия. М., 1979.

Соловьев. История средневековой философии. М., 1979.

Сочинения итальянских гуманистов эпохи Возрождения.

Тажуризина З.А. Философия Николая Кузанского. М., 1972.

Татаркевич Владислав. Історія філософії. Львів: Свічадо, 1997. Т.1.

Татаркевич Владислав. Історія філософії. Львів: Свічадо, 1999. Т.2.

Творения К.С.Ф. Тертулиана. Ч.1. Апологетические сочинения. К., 1910.

Хайруллаев М. Фараби. Эпоха и учение. Ташкент, 1975.

Чалоян В.К. Восток – Запад. М., 1968.

Чанышев А.И. Курс лекций по древней и средневековой философии. М., 1991.

Черстон Г.К. Вечный человек. М., 1991.

Шевкина Г.В. Сигер Брабантский и парижские аверроисты ХІІІ в. М., 1972.

Штекл Альберт. История средневековой философии. С.-Пб, 1996.

Historia filozofii њredniowiecznej. Warszawa, 1979.

Legwich Yan. Historia filozofii staroїytnej. Warszawa, 1986.


Контрольні питання з історії філософії середніх віків


  1. Августин про знання і віру, раціональне і ірраціональне.

  2. Єврейська філософія і неоплатонізм.

  3. Тома Аквінський про знання (науку) і віру.

  4. Боецій про божественний промисел і свободу волі людини.

  5. Сігер Брабантський і вчення Аристотеля.

  6. Філософська школа типу “via moderna”

  7. Августин про божественне творіння світу, час і вічність.

  8. Соломон-бен-Гебіроль і неоплатонізм.

  9. Вчення про буття Томи Аквінського.

  10. Боецій і його філософське вчення. “Утішання філософські”.

  11. Спільне і відмінне у патристиці і схоластиці.

  12. Філософська школа типу “via arbiguel”.

  13. Філон Олександрійський і християнство.

  14. Ібн-Туфейль і його твір “Про Хайя, сина Якзака”.

  15. Вільгельм із Шампо і реалізм.

  16. Вчення Августина про волю.

  17. “Каббала” і її місце у середньовічній єврейській філософії.

  18. Тома Аквінський і його філософське вчення.

  19. Татіан і апологія християнства.

  20. Філософське вчення Авіценни.

  21. Філософське вчення Гугона.

  22. В. Оккам про космологію і фізику.

  23. Дж. Бруно, його творчість, філософські погляди.

  24. “Сповідь” Августина.

  25. Августин про волю і розум.

  26. Єврейська філософія і арістотелізм.

  27. Вчення про світ Томи Аквінського.

  28. Філософія стоїків і християнство.

  29. Аль-Ашарі та ортодоксальна віра. Ашаріти.

  30. Концепція творення Еріюгени.

  31. Арабський арістотелізм і його значення для розвитку філософії.

  32. Концепція призначення Еріюгени.

  33. Бернардіно Телезіо – його філософія природи.

  34. Псевдо-Діонісій та його “Ареопагітики”.

  35. Вільям Оккам і його філософське вчення. Оккамізм.

  36. Реформація та її роль у духовному житті.

  37. Іконоробство і павлікіани.

  38. Сорбона і Оксфорд – важливі осередки філософської думки в Середні віки.

  39. Еразм Роттердамський – гуманіст-мислитель.

  40. Аріанство і афасіанство. Нікейський собор 325 р.

  41. Аверрос про релігію, науку та істину.

  42. “Латинський арістотелізм.

  43. Маніхейство і християнство.

  44. Аль-Кінді та його роль у розвитку арабської науки і філософії.

  45. Ансельм Кентерберійський та його філософське вчення.

  46. Юстин і апологія християнства.

  47. Аль-Фарабі, його науково-природничі та філософсько-релігійні погляди.

  48. Початки середньовічної містики. Бернард – представник ексклюзивної містики.

  49. Антична філософія і християнство.

  50. Філософське вчення Франциска Суареса.

  51. Фрнческо Патріці – представник філософії природи.

  52. Християнство і антична філософія.

  53. Авіценна про універсалії.

  54. Гугон про істину.

  55. Теоцентризм Августина.

  56. Анан-бен-Давид – представник караїмського руху у єврейській філософії в арабському халіфаті.

  57. Філософське вчення Р.Бекона.

  58. В.Оккам і окамісти.

  59. Платонізм в епоху ренесансу та його представники.

  60. Й.Екгарт та містицизм у ХІУ ст.

  61. Містика Й. Екгарта.

  62. Проблема універсалій у філософському вченні В.Оккама.

  63. Ренесанс і його роль у розвитку культури, науки, філософії.

  64. Августин – “Сповідь”.

  65. Патристика та її особливості як філософського мислення.

  66. Скотизм як філософський напрям.

  67. Філософське вчення Августина.

  68. Вчення Аверроса про інтелект людського роду.

  69. Бонавентура та його філософське вчення.

  70. Ісихазм і антиісихазм, їх представники.

  71. “Ареопагітики” – джерело візантійської філософії.

  72. Тома Аквінський і філософське вчення Аристотеля.

  73. Філософія ренесансу та її місце середньовічній філософії.

  74. Томізм і оккамізм.

  75. М.Кузанський і його філософське вчення.

  76. Каппадокійські отці церкви /ІУ ст./ /Григорій Назіянський, Григорій Нісський, Василій Великий/ і їх місце у патристиці.

  77. Вчення Аверроса про Бога, світ, матерію, рух, простір, час.

  78. Філософія томізму.

  79. Аріанство як філософсько-релігійний напрям.

  80. Аверроізм і арістотелізм.

  81. Розквіт схоластики.

  82. Олександрійська богословська школа та її представники.

  83. Філософське вчення Ібн-Баджа.

  84. Росцелін та його філософське вчення.

  85. Платон і християнська філософія.

  86. Культура, наука та філософія в арабському халіфаті.

  87. Еріюгена та його філософське вчення.

  88. Августин про добро і зло.

  89. Мойсей-бен-Маймун і його філософське вчення.

  90. Вчення про Бога Томи Аквінського.

  91. Оккамізм – заперечення класичної схоластики.

  92. Піко делла Мірандолла – видатний представник платонізму.

  93. Пертуліан про Бога та його творчу сутність.

  94. Християнська філософія на Заході і Сході Римської імперії у У-УІ ст. та її коментаторський характер.

  95. Особливості схоластичної філософії.

  96. Філософське вчення Дунс Скота.

  97. Філософсько-релігійне вчення Іпполіта та його ставлення до гностицизму.

  98. Західна арабська філософія /Кордова/ та її представники.

  99. Концепція призначення Еріюгени.

  100. Вчення Августина про сутність людини.

  101. Арабський аверроїзм і європейська філософія.

  102. Вчення про душу Томи Аквінського.

  103. Вчення Августина про душу.

  104. Стадія – представник рабінізму, критик караїмської теології.

  105. Філософське вчення Альберта Великого.

  106. Проблема інтуїтивізму у філософії В.Оккама.

  107. Містичне вчення Якоба Беме.

  108. Арістотелізм в епоху ренесансу.

  109. Гностицизм і християнство.

  110. Східна арабська філософія /Багдад/ та її представники.

  111. Концепція пізнання Еріюгени.

  112. Джерела середньовічної філософії /схоластики/.

  113. Августин і християнство.

  114. Природознавство і натурфілософія в епоху Ренесансу.

  115. Монофізитство і монофелітство.

  116. Неоплатонізм і арістотелізм у християнській філософії.

  117. Пізня схоластика та її характерні риси.

  118. Августин про божественну благодать і божественну предестинацію.

  119. Західна арабська філософія і розвиток європейського арістотелізму.

  120. Теорія пізнання Томи Аквінського.

  121. Неоплатонізм і його роль формуванні християнської філософії.

  122. Мутакалими і мутазиліти.

  123. Концепція Бога у вченні Еріюгени.

  124. Оріген і його філософська концепція.

  125. Філософське вчення Аеверроеса і його значення для розвитку філософії.

  126. П.Абеляр і номіналізм.

  127. Пізня схоластика і розвиток науки у ХІУ-ХУ ст.

  128. Скептицизм у філософії В.Оккама.

  129. П”єтро Помпонацці та його вчення.

  130. Юліан і його антихристиянство.

  131. Патристика і схоластика.

  132. Дунс Скот і “нова школа францисканців”.

  133. Вчення Йоанна Златоуста.

  134. Арабський Арістотелізм.

  135. Боротьба августинізму і томізму у ХІІІ ст.

  136. Філософська концепція Тертуліана.

  137. Аль-Газалі, релігійна апологетика.

  138. Проблема універсалій в античній та середньовічній філософії.

  139. Тома Аквінський про докази існування Бога.

  140. Мареліо Фічіно – представник платонізму /ХУ ст./

  141. Формування християнської філософії.

  142. Афанасій і його християнська апологетика.

  143. Аверрос про науку, релігію і філософію.

  144. Гетеродоксальний арістотелізм Давида із Дінанта.

3. ПРОГРАМА З ДИСЦИПЛІНИ

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ НОВОГО ЧАСУ”



ЧАСТИНА ПЕРША

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка