Філософський факультет



Сторінка4/23
Дата конвертації05.11.2016
Розмір4.12 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23

В. ФІЛОСОФІЯ В АРАБСЬКОМУ СВІТІ

Арабський халіфат. Розвиток виробництва, торгівлі і мореплавства. Виникнення ісламу. Розвиток науки і культури. Багдад – великий науковий центр в арабському халіфаті у ІХ ст. Великий науковий центр у Х ст. в Кордові. Предмет уваги арабських учених, досвідне знання та природничо-наукові дослідження. Розвиток географії, математики, астрономії, фізики, медицини, хімії, винаходи та ін. Успіхи в гуманітарних науках, у філології, історичній науці тощо.

Розвиток філософії. Місце грецької науки і філософії в культурі арабського світу. Вивчення філософії Платона й Арістотеля. Переклади арабською мовою творів Платона й Арістотеля. Вплив неоплатонізму. Арістотелівсько-платонівські і неоплатонівські вчення в арабській філософії. Містичний напрям.

І. Іслам і ранні філософські вчення

“Калам” – перша форма арабської філософії. Завдання обґрунтування релігійних догматів Корану. Калам – релігійна філософія.

Мутакалими – прихильники каламу. Заперечення античної філософії. Обстоювання релігійних догм Корану.

Концепція світу мутакалимів. Заперечення вчення Арістотеля про форму і матерію, визнання складовими елементами світу атомів, нічим між собою не зв’язаних. Брак природного зв’язку атомів компенсує Божий зв’язок. Характеристика атомів: природна однорідність, випадкові властивості акциденції та їхня минущість. Мутакалими про пасивність речей світу, джерело руху – Бог. Брак постійних зв’язків між речами.

Основний постулат мутакалимів – абсолютна свобода волі Бога.

Мутазиліти – напрям відступників ІХ ст. від ортодоксальних мутакалимів. Відступники, розкольники на ґрунті вільного обговорення релігійних догматів ісламу.

Мутазилітське заперечення ортодоксальної концепції призначення (передвизначення, предестинація). Необмежена свобода волі людини, людина сама творець своїх вчинків, вона ж сама за них відповідальна. Свобода волі людини, необхідна справедливість Бога.

Заперечення антропоморфізму Бога; перенесення численних атрибутів людської уяви на Бога. Бог – Абсолют, сутність Бога непізнаванна. “Бог є”.

Заперечення вчення Арістотеля: Бог як нерухомий першодвигун, вічність світу і непорушність його законів та ін.

Діяльність мутазилітів у трактуванні традиційних вірувань. Заперечення чудес святих. Непохитний захист своєї догматики аж до застосування сили.

Аль-Ашарі (873-935) – захисник ортодоксальної віри з використанням елементів раціоналізму.

Крайня теологічна позиція ашаритів, заперечення науки і філософії. Заперечення вічності світу та його законів. Бог – творець світу, світ у божій свободі волі. Неперервне творіння Богом речей: ніщо є і не природна поява, все – продукт постійного творіння Бога. Заперечення природного зв’язку між причиною і наслідком, природних законів, усе – безпосереднє і неперервне творіння Бога. Не причина і наслідок, а звичка.

Прийняття вчення ашаритів як панівної філософської догми ісламу.

Містики-суфіти – (суф – ряса з верблюжої вовни). Монахи-жебраки. Основні принципи: аскетизм, споглядальне самозаглиблення, відмова від активного життя, заперечення знання.



ІІ. Арабські філософські школи

  1. Багдадська філософська школа

Багдад – важливий центр арабської науки, філософії і культури Х-ХІ ст. Звернення до грецької філософії – Платона, Арістотеля, неоплатоніків. Розвиток арабської філософії.

Аль-Кінді (ХІ ст.) – адепти філософії Арістотеля. Життєвий шлях філософа. Наукові праці Аль-Кінді з геометрії, астрономії, оптики, метеорології, медицини, психології, музики.

Погляди Аль-Кінді на наукове пізнання. Три ступені наукового пізнання: логіка й математика, природничі науки, метафізика. Обґрунтування метафізики (першої філософії). Пізнання істини – мета науки, математики, природознавства. Істина – це процес, осягнення істини в історії діяльності учених, цілих поколінь.

Аль-Кінді про два ступені пізнання (ґносеології): чуттєвий і раціональний. Вплив учення Арістотеля.

Про відмінності між наукою і філософією.

Використання вчення Арістотеля про форму і матерію, про чисту форму – форму всіх форм (в арабській і європейській філософії – Бог), перший рушій (Бог), ентелехію, телеологію для філософського осмислення Бога як творця всього сущого.



Про предмет філософії.

Розгляд категорій Арістотеля. Аль-Кінді про п’ять категорій замість арістотелівських десяти.



Про чотири види розуму: “активний розум” (вічно діючий), “пасивний”, “набутий”, “демонстративний”.

Науково-природничі погляди Аль-Кінді. Вплив геоцентричної системи Арістотеля Птолемея. Прийняття поділу світу на “підлунний” і “надлунний”, аналіз цих сфер. Питання вічності і часу, Бог і створений світ.

Аль-Кінді про залежність людського життя від дій небесних тіл (сонце та інші планети).

Деяке скептичне ставлення до Корану; захоплення Аль-Кінді “негативною теологією”. Засудження вчення Аль-Кінді.

Аль-Фарабі (870-950) – головний арістотелік. Життєвий шлях. Дослідження з логіки, класифікації наук, теорії музики, етики і політики. Коментарі до “Метафізики” і логічних творів Арістотеля.

Намагання Аль-Фарабі примирити арістотелізм з неоплатонізмом: сприйняття від Арістотеля логіки, від неоплатонізму – онтології.

Проблема знання і його предмета. Місце уявлень, розуму і логіки в знанні. Світ як предмет знання з його будовою, властивостями, відношеннями тощо.

Питання про “можливо суще” і “необхідно суще”. “Необхідно суще” – Абсолют, Бог, Вічність. Характеристика “необхідно сущого”. “Необхідно суще” – Творець усього сущого. Ступені творіння і принципи еманації.



Про виникнення чотирьох елементів – землі, води, вогню, повітря, про відмінність небесної субстанції і субстанції матеріальних тіл, про відмінність структур небесної субстанції і матеріальної субстанції.

Про рух: небесний і минущий (земний, матеріальний). Вічний рух і часовий рух. Зв’язок простору з рухом. Простір – “поверхня тіла, що охоплює, і поверхня тіла, що охоплюється”. “Порожнечі не існує”. Зв’язок руху, простору і часу. Види руху, Підлунний світ.

Про небесну сферу та її характерні особливості. Джерело руху небесної сфери – душа. Небесні тіла і їх спільний предмет любові – Бог. Надлунний світ.

Про особливе місце людини в світі. Душа людини та сила її дії на тілесні органи. Розум – особлива сила душі. Розум “практичний” і “умоглядний”; ступені умоглядного розуму. Функція розуму: сприймання умоглядного, а не матеріального.

Субстанція душі незалежна від матерії, її перше вмістилище – серце . Душа стає перед Богом зі своїми діяннями – добрими чи злими.

Історичні заслуги Аль-Фарабі.

Авіценна (Абу-Алі Ібн-Сіна, 980-1037) – філософ, політик, лікар, поет. Твори: “Канон медицини”, “Книга видужування” – загалом понад 100 праць. Намагання звільнити філософію від неоплатонізму, зблизити її до вчення Арістотеля. Арабський арістотелізм – плід Авіценни.

Онтологічні погляди. Теоцентризм філософського вчення Авіценни. Бог – творець світу: світ – творіння Божого розуму, Божої думки, а не Божої волі (погляд християнських отців). Створення світу з вічної матерії, а не “ex nihilo”. Світ вічний, згідно з твердженням Арістотеля.

Бог – вічний рушій, форма всіх форм, вічне творче начало. Бог – творець світу. Авіценна про діяльність Бога як мислення Бога про самого себе. Принцип еманації.



Авіценна про вічність і часовість. Бог – вічний. Бог – творець світу. Світ – вічний як задум вищого Бога. Авіценна про відношення “можливо сущого” і “необхідно сущого”, світу (речей) і Бога. Бог і загальне (види, роди), підпорядкованість одиничних речей загальним законам. Боже провидіння і долі видів.

Учення Авіценни про душу: рослинна, тваринна і людська душа. Авіценна про виникнення рослин і тварин, про місце і роль душі – вегетативної (рослини), вегетативної і сенсетивної (тварини). Людська душа – розумна, з підпорядкуванням вегетативної і сенсетивної. Поділ розумної душі на практичну силу і умоглядну силу, їх характеристика.

Теорія пізнання Авіценни і ґносеологія Арістотеля. Діяльність розумної душі, розуму, мисленний процес, пізнавальна функція умоглядного розуму. Безсмертність розуму. Умоглядний розум пасивний і активний, індивідуальний і космічний (загальний), їхні особливості та функції в пізнанні.

Об’єкт пізнання – всезагальне, абстраговані форми. Місце чуттєвого пізнання і його значення для розумового пізнання.



Авіценна про потенціальне й актуальне, та їхня роль у пізнавальній дії умоглядного розуму.

Авіценна про універсалії та їхню структуру.

Раціоналізм у філософії Авіценни, місце в ній ідей Арістотеля.

Ставлення представників ісламу до вчення Авіценни.



Аль-Газалі (1059-1111) – представник скептичного містицизму, послідовник суфітського містицизму й аскетизму, супротивник арістотелізму та раціоналізму.

Аль-Газалі – визначний мислитель і ворог філософії. Протиставлення віри та релігії науці та філософії. Твори: “Заперечення філософів”, “Відродження релігійних наук”.

Перша позиція Аль-Газалі – заперечення шести частин філософії: математики, логіки, фізики, метафізики, політики, етики. Аналіз Аль-Газалі цих частин філософії, доказування їх небезпеки для віри і релігії.

Друга позиція Аль-Газалі – містика як позитивний шлях до пізнання істини. Аль-Газалі про чуттєво-конкретне сприйняття, абстрактне мислення як дію розуму; надрозумне – це сфера містики. Намагання обґрунтувати містичний ступінь осягнення істини гносеологічними та психологічними обмеженнями людини.

Аль-Газалі про розум, пророцтво, сон, віру. Істинне пізнання – містичне злиття з Богом.


  1. Кордовська філософська школа

Кордова – визначний центр наукового і філософського життя в арабському халіфаті у ХІІ ст. Розвиток економіки, зокрема торгівлі, - визначальна основа розвитку арабсько-іспанської культури, філософії.

Ібн Баджа (Авемпаце, помер 1138) – представник арістотелізму. Твір – “Порадник пустинника” (або “Спосіб життя пустинника”), коментарі до природничих творів Арістотеля, зокрема “Фізики” і “Метеорології”. Збереглися лише фрагменти творів.

Розкриття поступового піднесення душі шляхом звільнення від чуттєвих тваринних елементів до вищого ступеня пізнання умоосяжного світу. Інтелектуальне удосконалення.

Нарис утопічної ідеальної держави: ідеальна досконалість у всіх сферах життя. Торжество принципу любові, недопустимість суперечок і розбратів, панування морального і інтелектуального самоудосконалення.

Ібн Туфейль (Абубацер, 1100-1185) – лікар, математик, філософ, поет. Філософський роман “Про Хайля, сина Якзана” (“Про Живого, сина Бадьорого”), психологічний твір, своєрідна робінзонада. Розкриття ступенів самоудосконалення природної людини аж до осягнення Божественної істини.

Ібн Рошд (Аверроес, 1126-1196) – теолог, юрист, лікар, математик, філософ. Твори: “Спростування спростування”, “Міркування, що виносить рішення щодо зв’язку між філософією і релігією”. Арістотелізм Аверроеса. Очищення арабської філософії від елементів неоплатонізму.

Аверроес про Бога. Бог – “думка, яка сама себе мислить”. Бог – вічний, вічна і матерія. Критика Аверроесом поглядів Аль-Газалі на світ і матерію.

Про співвідношення часу і вічності.



Про співвідношення Бога і створеного світу.

Про можливість світу і вічність.

Про вічність матерії.

Аверроес про рух і час. Рух вічний і неперервний. Субстрат руху – вічна матерія: нескінченність руху, мінливість руху самого в собі. Зв’язок часу з рухом. Належність вічності Богові, часу – рухомим предметам. Вічність руху і вічність часу. Труднощі вирішення питання вічності й часу з позицій протиставлення вічності та часу.

Аверроес про розвиток органічного світу. Дві концепції походження органічного світу – розвиток (еволюція) і творення.

Учення про душу. Заперечення безсмертя індивідуальної душі, загробних нагород та воскресіння. Про особливості людської душі, єдність душі і тіла.

Вчення про розум. Пасивний і активний розум. Зв’язок пасивного розуму з індивідуальними уявленнями. Всезагальність і вічність активного розуму.

Аверроес про співвідношення науки і релігії, філософії і релігії, про двоїстість істини. Алегоричне трактування окремих тверджень Святого Письма.

Історичне значення філософського вчення Аверроеса, роль аверроїзму в розвитку філософії в Європі в період середніх віків.


  1. Єврейська філософія в арабському халіфаті

Єврейська філософія і арабська культура. Роль єврейства в духовному житті Кордови. Зв’язок єврейської філософії з теологією. Єврейська філософія і арістотелізм. Рабінізм і караїмський напрям у єврейській філософії.

Кабала – містична течія у єврейській філософії. Старий Заповіт, елементи іудейсько-олександрійської філософії, перські релігійні уявлення, неоплатонізм, ідея еманації – теоретичні основи кабали. Символічно-містичні тлумачення букв, чисел і окремих слів Святого Письма.

Основні твори кабали: “Ієціра” (“Творення”) і “Зоґар” (“Сіяння”).

Учення про Бога як першосвітло, принцип еманації і творення світу. Вчення про три світи: внутрішнє небо, небесні сфери, нижчий світ. Кабала – еманаційна система з включенням ідей Платона і неоплатонізму.

Соломон бен-Ієгуда ібн-Гебіроль (Авіцеброна, 1020-1070) – поет, філософ. Твір – “Джерело знання”.

Поєднання в концепції Авіцеброна принципу творіння світу Богом із нічого з принципом еманації. Матерія і форма – основи речей. Визначення матерією єдності речей, формою – їх відмінності.



Авіцеброна про Божественну волю як творче начало сущого, про волю і рух.

Вчення Авіцеброна про універсальну субстанцію і її специфікацію – “всезагальну тілесну субстанцію” і “всезагальну духовну субстанцію” та їх місце у світі.

Авіцеброна про пізнання форми і матерії, речей світу. Визнання трьох душ: рослинної, тваринної, людської. Джерела знання. Пізнання Бога – найвище благо.

Питання будови людини і будови всесвіту. Порівняння світу з деревом.



Ієгуда Галеві з Толедо (нар. 1080). Послідовник Аль-Газалі. Твір-діалог “Аль-Хазарі”.

Діалог між єврейськими, християнськими та мусульманськими теологами. Мета дискусії – доведення неспроможності філософів та неправомірності поєднання віри і знання. Перемога єврейського теолога, його сила в талмуді і кабалі.



Ієгуда Галеві про вищість віри над знанням, розумом. Поняття Божественного Лоґосу. Вище пізнання і Божественний Лоґос. Філософське пізнання і його завершення в містиці.

Невдалі спроби Галеві зупинити інтерес до філософії.



Авраам бен-Давид із Теледо (помер 1180). Знавець творів Арістотеля, платонізму та східного арістотелізму. Критик учення Авіцеброна. Твір – “Велична віра”. Шанувальник творів аль-Фарабі та Авіценни.

Обґрунтування релігійної віри вченням Арістотеля, доведення поєднання філософії з Святим Письмом. Ідея про свободу волі людини.



Мойсей бен-Маймун (Маймонід, 1135-1204) – філософ, теолог, учений, лікар. Твір – “Путівник заблудників”. Спроба поєднання філософії Арістотеля з положеннями іудаїзму. Заперечення поглядів Аль-Газалі і Галеві. Наука і віра – єдині в результатах. Усування суперечностей між Святим Письмом і філософією (наукою) в алегоричному тлумаченні окремих положень Святого Письма. Раціоналізування теології на основі вчення Арістотеля. Заперечення вчення Арістотеля про вічність і несотворенність світу, перевага Біблії.

Про філософське тлумачення речей та їхніх основ: про матерію та форму, можливість та дійсність.

Про поняття Бога. Роль філософії у створенні поняття і знання про Бога. Роль фізики як підстави для філософії (метафізики). Виключення юрби із трактування питань релігії.

Про раціональну недоказовість доґми про воскресіння із мертвих. Смертність рослинної і тваринної душ. Безсмертя розумної душі.

Погляд на добро і зло. Добро ради добра.

Роль філософії в інтелектуальному та моральному самоудосконаленні людини.

Популярність творів та вчення Маймоніда в Західній Європі.

Леві бен-Герсон (Герсонід, 1288-1344) – арістотелік, за фахом – астроном. Твір – “Битви Господні”.

Захист ідеї вічності світу і матерії, заперечення “творення із нічого”, проповідь учення Арістотеля.

Роль арабської філософії та науки у розвитку схоластики в Західній Європі.
Г. СХОЛАСТИКА

Патристика і схоластика. Розвиток схоластики в період від VІІІ – ХІV ст. Розвиток феодальних відносин і зміцнення політичних і духовних позицій християнської церкви. Розвиток системи освіти, виникнення навчальних закладів різних рівнів, ріст наукового знання. Роль античних, арабських і єврейських філософських учень у розвитку схоластики. Релігія і філософія.



І. Схоластика у Візантії

  1. Перші прояви візантійської схоластики

Фотій (820-891) – константинопольський патріарх. Твір “Тисячокнижжя” – збірник стародавніх нарисів і коментарі до них. Захист основ християнства.

Лев Математик (805-870) – митрополит у Фессалоніках, поміркований іконоборець, ректор Константинопольського університету, професор філософії і математики. Наукові зацікавлення: логіка, математика, прикладна механіка, астрономія. Його учні: Кирило і Мефодій.

Наростання суперечностей між Східною і Західною церквами. Відмінності в обрядах, мовах богослужіння, в системі церковного управління. Самостійність і незалежність римських пап, залежність патріархів від римського імператора.

Розкол християнської церкви у 1054 році на православну (Східну) і католицьку (Західну). Деякий застій філософської думки у Візантії.

Михайло Пселл (1018-1096) – філософ, учений, державний та політичний діяч. Твори з питань філософії, теології, філології, математики, астрономії, медицини, граматики, права та інших наук.

Пселл про античну філософію і християнські доґми. Прийняття вчення Платона і неоплатоніків. Пселл – засновник пізньовізантійського платонізму (лінія до Італа і Пліфона).

Пселл про “вищу” і “нижчу” філософію і математику між ними.

Вчення про дві природи: небесну і земну, про дві причини: кінцеву і найближчу, Бога і природу.

Принцип еманації і матерія як останній ступінь в ієрархії буття. Дотримання позицій неоплатоніка Прокла в трактуванні матерії.

Місце вчення Пселла в історії логіки, його погляди на історію.

Йоан Італ (друга половина ХІ ст.) . Життєвий шлях філософа. Конфлікт з ортодоксальною церквою. Провина Італа: заперечення втілення Бога-Лоґоса, прийняття платонівського вчення про ідеї, визнання вічності ідей і матерії. Анафема і ув’язнення Італа в монастирі.

Вплив на погляди Італа вчень Платона і Арістотеля, обстоювання ідеї вічності матерії. Вчення про форму і матерію, їхнє значення у визначенні речей, сущого і не сущого.

Питання людського воскресіння. Італ про вчення Арістотеля про форму і матерію.

Вплив Йоана Італа на розвиток філософії на Сході.



  1. Номіналізм і реалізм у візантійській філософії

Сотирих – єпископ в Антиохії. Порівняння боротьби номіналістів і реалістів з боротьбою Арістотеля з Платоном. Позиція Сотириха – арістотелівська, заснована на критиці ідей Платона.

Микола Манефонський – засновник реалізму, філософські основи його вчення – концепція Платона про потойбічний світ ідей.

Никифор Велемід (1197-бл. 1272). Твори: “Трактат з логіки і фізики”, “Трактат про чесноти”. Заперечення реалізму, загальні поняття – універсалії – плід мислення, пізнання речей. Носій універсалій – мова: слово, ім’я, номіна.

Вчення про державу , про монарха-філософа, про виховання державне і сімейне.



  1. Містицизм. Ісихазм

Містицизм у формі ісихазму. Зародження і розвиток ісихазму (ІV – VІІ ст.). Характерні вимоги ісихазму: мовчання, очищення серця сльозами, самозосередження, повторення однієї і тієї ж фрази, похила сидяча поза, ресумування дихання і руху крові, аскетизм.

Григорій Синаїд – керівник громади ісихастів на Афоні, родоначальник візантійського ісихазму.

Григорій Палама (1296-1359) – учень Синаїда. Ісихазм – панівний світогляд у Візантії. Ісихазм у формі паламізму і визнання його у 1351 році офіційним ученням візантійської церкви.

Микола Ксавима (бл. 1320 – 1371) – поміркований ісихаст. Твір – “Про життя у Христі”. Головний зміст людського життя – в богопізнанні.

Варлаам Калабрійський (1290 – 1357) – ісихаст. Твори: “Етика стоїків”, “Логіка” та ін. Високе пошанування Піфагора, Платона та Арістотеля. Розходження Варлаама з панівним містицизмом паламістів. Культурно-наукова діяльність Варлаама.

4. Георг Гемістос Пліфон (Плетон)

Георг Гемістос Пліфон (Плетон) (бл. 1355-1452) – філософ-неоплатонік. Твори: “Промови про реформи”, “Закони”, “Про відмінність платонівської і арістотелівської філософії”. Прагнення відновлення античної культури і філології, антична міфологія з її політеїзмом. Засудження цих поглядів церквою. Плетон – учасник Ферраро-флорентійського собору (1438-1439). Основна тенденція філософії Плетона – подолання розриву божественного і природного начал, відмова від креаціонізму. Утвердження принципу детермінізму. Заперечення свободи волі Творця: вічність і Бог, їхнє підпорядкування необхідності. Принцип еманації. “Еллінська теологія” Плетона. Використання міфологічних богів для викладу еллінської теології.

Три елементи еллінської теології: вічний Бог, матерія – вічна та нескінченна та її наближення до вічності й нескінченності Бога; надчуттєвий світ. Бог, матеріальний світ, божественність світу в його гармонійності і красі, божественність людини в реалізації в собі і в природі гармонії і краси.

Плетон – останній візантійський філософ.



ІІ. Схоластика в Західній Європі

Захід – центр філософської думки. Зміцнення позицій церкви. Зміцнення релігійної філософії. Наявність містики. Філософія – служанка теології. Школи і напрями в середньовічній філософії. Розвиток науки і шкільництва: монастирські, єпископські, кафедральні і капітульні школи. Поява колегіумів та університетів. Роль і місце античної філософії, Платона та Арістотеля. Вплив арабської філософії і науки на розвиток духовного життя в Західній Європі. Схоластика як шкільна мудрість. Періоди у розвитку схоластики.



  1. Рання схоластика (ІХ-ХІІ ст.)

Йоан Скот Еріугена (Ерігена, 810-877). Життєвий шлях. Твори: “Про призначення”, “Про поділ природи” та ін. Еріугена – “перший отець схоластики”, “Карл Великий схоластичної філософі”.

Концепція Бога. Бог – початок, середина і кінець. Розвиток від Бога до світу, і повернення усього сущого до єдиного Бога. Неоплатонівський принцип еманації, творіння Боже.



Еріугена про два шляхи пізнання Бога: позитивна і негативна теологія. Еріугена про пізнання не сутності Бога, а його об’яв. Заперечення приписування Богові людських уявлень про Бога.

Еріугена про чотирояку природу відкриття Бога:



  • Природа не сотворена, але творяча;

  • Природа створена, але творяча;

  • Природа створена, але не творяча.

  • Природа не створена і не творяча.

Чотирояка природа відкриття Бога – теоретична основа гносеології Еріугени. Неоплатонізм у концепції творення і пантеїзм Еріугени.

Еріугена про призначення (предестинація).

Захист раціоналізму і раціоналізація теології.

Оголошення вчення Еріугени єретичним.



Рабан Мавр (776-856) – архієпископ у Майнці. Захист реальності як речей, так і слова (позначення). Логіка на службі церкви.

Герберт (помер 1003) – папа під іменем Сільвестра ІІ. Твір – “Про раціональне і про користування розумом”. Логічні дослідження та їхнє значення для теології.

Петро Даміані в Італії (1007-1072) і Отло в Німеччині (помер 1070) – захисники Біблії. Заперечення законів природи, визнання у всьому волі Божої.

Беренгарт Турський (999-1088) – філософ, медик. Предмет зацікавлення – тайна вечеря і предестинація. Заперечення Божественного свавілля. Заперечення раціоналістичної плутанини предестинації. Неможливість зміни субстанції хліба і вина без відповідної зміни її акциденції. У пошуках істини більша довіра розумові, ніж авторитетам.

Церковний осуд цих положень Беренгара.



Лафранк (1005-1089) – єпископ кантуанський, філософ, противник деструктивної логіки Беренгара. Знавець логіки.

а) Універсалії: реалізм і номіналізм

Зародження реалізму і номіналізму. Вчення Платона і Арістотеля. Крайній реалізм. Поміркований реалізм. Крайній номіналізм. Поміркований номіналізм. Боротьба номіналістів і реалістів.

Росцелін (1050-1120) – чільний представник номіналізму. Виступ Росцеліна проти реалізму. Заперечення платонівського реалізму. Обстоювання крайньої форми номіналізму: універсальне – тільки слово, звук, звукова оболонка. Розвиток “теорії голосів”.

Речі – єдина реальність: колір – реальність речей, мудрість – реальність мудрої душі. Властивість не родова, а субстанціальна.

Визнання реальності одиничних речей, заперечення реальності універсалій (виду, роду) – теоретична основа тритеїстичної доктрини і заперечення Святої Трійці: реальність одиничних речей – основа визнання реальності трьох Божих осіб і заперечення єдиного Бога. Критика цієї позиції Росцеліна Ансельмом Кентерберійським. Визнання церквою вчення Росцеліна про Трійцю єретичним.

Ансельм Кентерберійський (1033-1109) – єпископ, настоятель Кентерберійського собору, реаліст, борець проти номіналізму.

Ансельм про співвідношення віри і розуму: за допомогою віри дійти до розуму, а не за допомогою розуму – до віри. Пізнання істини за допомогою і віри і розуму. “Вірю, щоб розуміти”. Свобода і самостійність розуму в межах догматів. “Віра шукає розум”.

Ансельм про раціональність Бога і світу. Відповідність природи Бога логічним законам. Докази існування Бога. Онтологічний доказ існування Бога. Бог – абсолютне буття, “мислимий зміст”. Створення світу із нічого. Ансельм про предвічне існування ідей і речей в розумі Бога до створення світу. Все створене – відображення Божого слова.

Ансельм про реальність понять. Реалізм. Вплив учення Платона на трактування універсалій. Існування ідей як реальних сутностей. Істина – реальна сутність.

Застосування доктрини реалізму в теорії спокути гріха. Всі люди – один і той же вид, вид – загальна ідея, “людина взагалі”, універсалія. Кожна ж людина – індивідуальний різновид людини взагалі, однієї і тієї ж сутності.

Гріхопадіння – гріх усього людства як виду. Спокута Христом первородного гріха – спокута первородного гріха усього людства як виду.

Застосування реалізму для пояснення Святої Трійці. Один Бог як єдність персоніфікованих окремих іпостасей: єдине через численне, численне через єдине.

Історичне значення вчення Ансельма Кентерберійського.

Гауніло (помер 1083) – критик Ансельма Кентерберійського. Заперечення онтологічного доказу існування Бога. Полеміка між Гауніло і Ансельмом. Дискусійний характер доказів існування Бога.

Гільом із Шампо (1070-1121) – представник реалізму, учитель риторики, філософії і теології в Парижі. Критик номіналізму.

Єдина реальність – загальні поняття (універсалії), види і роди. Нереальність – індивідуальні речі як конкретні відбитки видів. Припущення реального існування “людства” як загального, універсального без існування людей. Вплив неоплатонівського реалізму.

Пєр Абеляр (1079-1142) – визначний мислитель, представник компромісу між реалізмом і номіналізмом. Життєвий шлях Абеляра. Твори: “Про Божественну єдність та триєдиність”, “Діалектика”, “Теологія”, “Пізнай самого себе”, “Історія нещасть”, “Коментарі до Порфірія” та ін.

Учення Абеляра про віру і розум. Поміркованість позиції Абеляра в питаннях співвідношення віри і розуму. Розуміння віри за допомогою доказів розуму: неможливість віри в незрозумілому. Ідея самостійності філософії і її відокремлення від теології – принцип відношення філософії і теології. Раціональне розуміння теології: можливість розуму без віри, неможливість віри без розуму. Основа віри в розумовому знанні. Протилежність принципу Абеляра : “Пізнаю те, у що вірю” принципові Ансельма : “Вірю, а тому знаю”.

Абеляр про розвиток діалектики (логіки) і теорії пізнання в дусі вчення Арістотеля. Питання про роль діалектики у пошуках істини. Мета пізнання – істина. Діалектика – мистецтво розрізнення істини і хиби. Роль діалектики в розумінні віри, Святого Письма.

Абеляр про виведення логіки від Ісуса Христа – Лоґоса. Перемога Ісусом Христом супротивників не тільки вірою і чудом, але й силою слова, логіки.

Успіх у дослідженні істини – в дотриманні вимог логіки: об’єкт логіки – слово, слово – вираження думки, думка – вираження предмета. Вторинність слова, залежність значення слова від знання предмета.

Трактування Святої Трійці як три властивості Бога. Дискусія між Абеляром і Альбертиком з приводу трактування Святої Трійці.

Погляди Абеляра на універсалії, пом’якшення крайнього номіналізму Росцеліна: загальні поняття – це не тільки звуки, бо звук також одиничний як кожна річ. Природа загального не в словах, як у звуках (голосах, vox), а в значенні. Загальне не сам знак, звук, а значення знаку, слова, висловлювання (sermo, сермонізм).

Заперечення іманентності загального конкретним речам, самостійності родів і видів як таких, уродженості загальних понять, універсалій як реалій. Пізнання чуттєвих, конкретних речей і розумове абстрагування – шлях до узагальнення, абстрактних понять, універсалій. Концепція співвідношення загального і одиничного – сермонізм Абеляра (концептуалізм Абеляра). Критика поглядів Гільома.



Аделярд із Боти (помер 1110) – номіналіст. Вихідна теза Аделярда: “Визнання реального існування тільки одиничного”. Шлях до універсалій: заперечення в розумі індивідуальних властивостей – поняття про вид, заперечення видових відмінностей – поняття про рід. Ідеї і іманентні речам і поза речами.

б) Школа в Шартре

Засновник школи Фульберт (990). Школа – важливий центр філософської думки, культури і науки. Програма навчання: трівіюм і квадрівіюм. Обстоювання позицій отців церкви. Вивчення поглядів античних атомістів: Демокріта, Епікура, Лукреція. Керівники школи: Бернар із Шартре (помер 1130), Жільбер Порретанський (1076-1154), Теодорік із Шартре (помер між 1150-1155), Гільом з Конша (помер 1154).

Джерела: Платон – у філософії, Арістотель – у логіці. Двоякість трактування універсалій.

Розвиток гуманітарних наук, спекулятивної теології. Поєднання філософії природи з логікою, заперечення спекулятивної філософії, ґрунтування філософії на даних про зовнішній світ.



в) Початки середньовічної містики

Розвиток містицизму поряд з схоластикою. Два різновиди містики: ексклюзивний містицизм і поміркований містицизм (доповнення схоластики).



Цістеріанська школа

Бернард Клервоський (1091-1153) – представник цістеріанської школи, захисник церкви та релігії, рішучий противник єретичних учень. Твори: “Про ступені людяності і гордості”, “Про любов Божу”, “Про ласку і свобідну волю” та ін.

Бернард про містицизм як теорію пізнання, істини та спілкування з Богом. Заперечення розуму як шляху до Божої істини. Бернард про ступені пізнання Бога. Протистояння містицизму Бернарда як раціоналізму, так і пантеїзму. Вороже ставлення Бернарда до світської науки.

Школа св. Віктора

Гуго Сен-Вікторський (1096-1144) – ініціатор поєднання містики і схоластики. Гуго – поміркований містик. Твори: “Поучення”, “Про обряд християнської віри”.

Гуго – прихильник раціональної науки. Поділ світських наук на теоретичні, практичні, механістичні, логічні. Верховенство теології.

Гуго про містичне знання. Три способи споглядання буття: предмет і зовнішні речі, чуттєве і образне пізнання, роздумування – поняттєве діяння, контемпляція – найвища всеосяжна інтуїція. Контемпляція – шлях пізнання Бога через рід ступенів. Перевага чуття над розумом: підпорядкування розуму містичному екстазу.

Гуго про відношення віри і знання (розуму). Аналіз віри, необхідність віри. Віра і розум – два шляхи пізнання Бога . Бог – головний об’єкт пізнання. Пізнання природи як втілення мудрості Бога. Через пізнання природи – до пізнання Бога.

Ришар Сен-Вікторський (помер 1173) – видатний логік, містик, теоретик контемпляції. Твори: “Про Трійцю”, “Про підготовку душі до контемпляції”, “Про ласку контемпляції”.

Шлях пізнання Бога: чуття, розсудливість, розум і чисте споглядання душею Бога. Засіб пізнання Бога не інстинкт, а любов; не розум, а Євангеліє. Любов до Бога - найвища любов людини. Любов до Бога – в містичному екстазі.



  1. Розквіт схоластики

Розвиток міст, економічне піднесення в Західній Європі в ХІІІ ст., зміцнення позицій римо-католицької церкви. Наука і культура, університети – центри розвитку філософії. Роль орденів домініканів і францисканів у релігійному та філософському житті середніх віків. Вплив арабської філософії на розвиток схоластики: арабський арістотелізм і аверроїзм. Учення Арістотеля – нова віха в розвитку середньовічної філософії в Європі.

а) Пантеїстичний арістотелізм ХІІІ ст.

Давид із Дінанта (Дінантський, кінець ХІІ – початок ХІІІ ст.) – логік (діалектик), знавець творів Арістотеля.

Пантеїзм Давида. Бог – “розум усіх душ і матерія усіх тіл”. Бог – перша матерія, матерія рівночасно і розум і “вічна субстанція”.

Давид про буття. Справжнє буття – родове, спільне для речей, матерія. Форма – різнорідність речей. Розбіжність Давида і Арістотеля в питанні співвідношення форми і матерії.

Погляди Давида на субстанції – духовну та матеріальну. Зв’язок тіла і душі.

Давид про матерію і тіло, дух і душу. Матерія - субстанція речей, а не їх сукупність. Бог – субстанція усіх тіл та усіх душ. Форма – доступність Бога відчуттю.

б) Латинський аверроїзм

Сіґер Брабантський (бл. 1240-1284) – засновник латинського аверроїзму. Життя і діяльність Сіґера. Твори: “Про вічність”, “Про необхідність і взаємну залежність причин”, “Питання про розумність душі”.

Загальна проблема: співвідношення віри і розуму, теології і філософії, фідеїзму і раціоналізму в ХІІІ ст. Раціоналізм Брабантського і вимога незалежності філософії від теології.

Сіґер про вічність світу, його повну самостійність. Детермінізм – загальний принцип природи. Матеріальні, формальні і активні причини. Заперечення цільових причин.

Трактування Бога як рушія світу, а не його творця. Дія Бога – не безпосередня причина світу, а опосередкована через закони природи. Заперечення провидіння.

Проблема людини, її розуму і душі. Твердження про душу як форму тіла: поєднання діяльності одиничної душі з чуттєвістю (тілесністю). Притаманність інтелектуальної діяльності всьому людському роду та індивідуальній душі як вищий рівень. Минущість індивідуальної душі і тіла із смертю людини. Індивідуальне безсмертя у безсмертності людського роду.

Питання пізнання. “Двоїстість істини”. Вплив Арістотеля та Аверроеса. Заперечення як скептицизму, так і ірраціоналізму. Співвідношення чуттєвого і раціонального компонентів пізнання в дусі Арістотеля. Пізнання природи – сфера чуттєвого і раціонального пізнання; пізнання Бога – сфера віри. Брабантський про пасивний розум як носія чуттєвих сприйнять і активний розум – як носія понять. Аналіз самопізнання інтелекту.

Проблема універсалій. Концептуалізм Брабантського.

Етика Сіґера Брабантського: засади розуму, принципи добра та щастя. Брабантський про відплату: відплата в добрі, покарання у злі. Заперечення потойбічної посмертної відплати: винагорода і покарання за життя.

Історичне значення Сіґера Брабантського, роль латинського аверроїзму в розвитку філософії.

Засудження церквою вчення Брабантського. Приборкання радикального арістотелізму. Пробудження августинізму, його пристосування до арістотелізму та арабської філософії.

в) Філософсько-теологічний арістотелізм

Вимога очищення теології філософією Арістотеля. Питання шляхів його реалізації. Консервативне збереження основних положень Августина в теології і залучення елементів арістотелізму. Орієнтація прогресистів на вчення Арістотеля.

Продовження традицій августинізму у Парижі та Оксфорді ( ХІІІ ст.). Роль францисканів в утвердженні августинізму.

Вільгельм з Овернії (помер у 1249) – августиніст, знавець творів Арістотеля, супротивник Арістотеля, єпископ Парижа.

Вільгельм Овернський - критик арабських послідовників Арістотеля з питань: матерія – вічна; створення – не акт волі Божої, а необхідний процес; Бог – не безпосередній творець нижчих духів і матеріальних речей; байдужість провидіння до одиничних речей.

Вільгельм – послідовний захисник августинізму.

Теорія пізнання Вільгельма. Чуттєвий рівень – за Арістотелем, розумово-душевний – за Августином (ілюмінація, самопізнання душі, творення понять не абстрагуванням, а окремою силою розуму).

Олександр із Гельса (1170-1245) – францисканин, продовжувач августинізму з включенням елементів арістотелізму. Докази існування Бога як августинським, так і арістотелівським способами.

Позиції в ґносеолоґії: пізнання перших сутностей через Божественне осяяння (Авґустин); пізнання фізичного світу через досвід, докази й абстракції (Арістотель).

Запозичення від Арістотеля:



  • понять пасивного і античного розуму. Активний розум – світло, дане Богом (Августин);

  • учення про форму і матерію.

Впровадження Олександром поняття “духовної матерії”.

Джовані Фіданца (Бонавентура, 1221-1274) – традиціоналіст, знавець творів Арістотеля.

Теорія пізнання Бонавентури – своєрідне поєднання арістотелізму з авґустинізмом, теорії абстракції з теорією “освічення душі”, раціоналізму з містицизмом.

Пізнання світу через емпіричний досвід і абстрактне мислення до істини. Питання упевненості у знанні: пошуки відповіді у вченні Августина про вродженість здатності розуму – “природну здатність судження”, тобто “незмінні і вічні правила істини” як критерії окремих істин. “Незмінні і вічні правила істини, закладені в Богові”. Пізнання через Бога: знання речей не через самі речі, а через їхні вічні ідеальні зразки в розумі Бога. Доповнення емпіричного надприродним світлом – ілюмінізмом.

Пізнання Бога через містицизм, містичний екстаз як особливу ласку Бога. Бонавентура про шість ступенів піднесення на шляху до пізнання Бога. Поєднання поглядів Авґустина і Арістотеля - поєднання емпіризму і апріоризму, містицизму і раціоналізму. Містицизм Бонавентури.

Вчення Бонавентури про Бога і світ. Світ – відблиск ідей Бога: пізнання світу через Бога, а не Бога через світ. Розуміння створеного через розуміння Творця. Знання розуму Бога – основа знання створеного світу. “Позитивна теологія” Бонавентури.

Бонавентура про теологію як практичне знання. Атрибути Бога: “Лад і Закон”.

Модифікація метафізики світла і трактування світла як сили і форми всього сущого. Поєднання теорії “зародкових доказів” з арістотелівською теорією про форми: утотожнення зародків з формами. “Зародки” – думки Божі, як і світло – сила Божа.

Посилення впливу арістотелізму у філософії. Слабкість августинізму у протистоянні арістотелізмові. Потреба пристосування філософії Арістотеля до католицького вчення.

Альберт Великий (Альберт фон Больштедт Магнус, 1193-1280) – філософ, учений, просвітитель, прихильник учення Арістотеля, знавець праць Августина, Діонісія Ареопагіта, Авіценни.

Альберт Великий про вплив і значення античної культури для обґрунтування і зміцнення християнства. Наголошення на філософському авторитеті Арістотеля.

Альберт про неоплатонівські доктрини, августинізм, учення чисельності форм, ілюмінація – як умови пізнання.

Вчення про віру і розум. Відокремлення таємниць релігії (наприклад, Свята Трійця) від істин розуму, відмінність принципів теології від принципів природознавства, надання більшої самостійності філософії.

Альберт Великий про космологічне доведення існування Бога.

Космологічне трактування універсалій.

Наукові зацікавлення Альберта Великого в галузі зоології, хімії, математики, астрономії.

Тома Аквінський (1225,1226 чи 1227) – 1274), домініканин, учень Альберта Великого, творець томізму, автор численних фундаментальних філософських та теологічних праць.

Проблема науки і віри.


  • Завдання науки – пояснення законів світу, визнання можливості осягнення об’єктивного знання. Спрямування пізнання на об’єкт, а не на об’єктивні форми мислення. Принцип Арістотеля: “немає нічого в розумі, чого б спочатку не було у відчуттях”. Пізнання природи – пізнання мудрості Божої. Об’єктивність та істинність наукового пізнання.

  • Віра – вищий ступінь осягнення знання, ніж наука. Богослов’я – вищий ступінь пізнання, філософія – нижчий. Неспроможність проникнення природного мислення у теологічне пізнання. Трансцендентність найістотніших тайн християнства та їхня неосяжність людським розумом та філософським пізнанням. Триєдиність (Свята Трійця), воскресіння, Боголюдина, Боже Одкровення, блага вість, непорочність зачаття – поза- і надлюдські, надприродні істини, доступні лише вірі.

Відсутність суперечності між наукою і вірою. Вищість християнських істин над розумом – не суперечність: істина від Бога – одна. Спрямування сили розуму і віри (Святе Письмо) на одну і ту ж істину – Божу істину – різними шляхами.

Філософія – служанка теології. Завдання філософії – тлумачення релігійних істин у катеґоріях розуму і заперечення як неістинних арґументів проти неї.



Вчення про буття, використання вчення Арістотеля для християнської теології. Світ – упорядкована система ієрархічно субординованих ступенів: нежива природа, жива природа (рослини і тварини), світ людей, надприродна і духовна сфера, найвища досконалість, перша абсолютна причина, сенс і суть усього сущого – Бог.

Вчення про есенцію і екзистенцію (сутність та існування). Всяке суще – одиничне; Божественний Абсолют – єдність сутності (есенція) і існування (екзистенція). Нетотожність сутності та існування створених (одиничних) речей, тотожність сутності та існування Бога. Сутність та існування окремої речі – різні: сутність речі – родова і неіндивідуальна, виражена в загальному визначенні, а існування – індивідуальне і невиведене із одиничної суті речі, а зумовлене, створене і залежне від інших чинників. Бог – абсолютний і незумовлений: тотожність сутності та існування Бога. Необхідність існування Бога в його сутності. Бог – просте буття, суще само в собі. Створена річ – складне буття. Поєднання метафізики Арістотеля із вченням Платона як теоретична основа вчення про есенцію та екзистенцію. Вчення про есенцію і екзистенцію – філософське обґрунтування творчого акту і творення світу Богом.

Учення Арістотеля про форму і матерію і застосування його у філософській концепції Томи Аквінського. Позиція Арістотетеля: річ – синтез невизначеної, пасивної матерії й активної, визначальної форми. Форма завжди в єдності з матерією, окрім: чистої форми, форми всіх форм (ентелехія, перший рушій), не зв’язаної з матерією. Різниця між матеріальним і духовним: тілесне (речі) – єдність форми і матерії, духовне – лише форма. Позиція Аквінського: матеріальні речі – синтез невизначеної пасивної матерії і активної форми. Відокремленість форми від матерії подібно до того як душі, ангели, ентелехія у вигляді субсистентних, ідеальних явищ. Залежність появи речей як сущого, реального від проникнення чистих, ідеальних активних форм у пасивній матерії. Всезагальність самостійності форм та їхня відокремленість від матерії, активна і визначальна дія щодо матерії.

Вчення Аквіната про універсалії. Поміркований реалізм Томи Аквінського. Універсалії і форми. Аквінат про три роди універсалій (форм): універсалії в речах (in rebus) як сутнісна форма (forma substantiales), універсалії, створені у людському розумі при абстрагуванні від одиничних речей (post res), універсалії до речей (ante res) як ідеальні праобрази індивідуальних речей і явищ в розумі Бога. Відмінність цієї тези від Арістотеля. Онтологізація Аквінатом універсалій в дусі об’єктивного ідеалізму (ідей Платона, Августина).

Вчення Томи Аквінського про потенцію і акт. Катеґорії потенції (можливості) і акту – ширші, ніж у поняттях матерії і форми. Потенція і акт – складові елементи одиничних речей як самостійного буття. Аквінат про можливість (потенцію) як можливе буття, про акт - як про дійсне буття. Запозичення понять потенційного і актуального буття із вчення Арістотеля, його теологічне трактування. Матерія – потенція, а не вічна (Арістотель), а створена Богом із нічого (“creatio ex nihilo”). Потенційність матерії – дар Бога: матерія створена Богом як потенція і її перехід у дійсність – Божий акт. Форма – подоба Бога в одиничних речах, її дія – “заміна” дії Бога щодо конкретних речей, переходу можливості (потенції) в дійсність (акт). Аквінат про арістотелівську “форму всіх форм” (чисту форму) як про Бога, першого рушія, ентелехію, чистий акт. Аквінат про Бога як трансцендентну сутність, чисте джерело актуалізації потенції у створеній матерії. Бог – абсолютний акт, кінцеве джерело неперервної творчості, дії.

Тома Аквінський про розумові докази існування Бога. Близькість доказів існування Бога Аквіната до поглядів Арістотеля і Августина. Космологічний характер доказів існування Бога. Тома про докази існування Бога як компетенцію “природної теології”.

Аквінат про заперечення теорій доказів існування Бога.

  • “Очевидна істина” як доказ очевидності існування Бога: знання про Бога “природним чином вкладене в усіх” (Йоан Дамаскін), раціональні докази – зайві. Аквінат про очевидність існування Бога як недостатній доказ, заснований на незнанні самого Бога, і про необхідність раціонального доказування результатів його творення більш очевидних, ніж сам Бог.

  • Онтологічний доказ існування Бога Ансельма Кентерберійського: із усвідомлення самого поняття Бог випливає буття Бога. Тома Аквінський про неясність поняття Бога у свідомості: єдиний доказ буття Бога – раціональний.

  • Віра проти розуму в доказуванні буття Бога: віра вища від розуму, буття Бога – істина Одкровення. Аквінат про віру в Бога і раціональний доказ його існування.

  • Розумовий доказ існування Бога у пізнанні його сутності: неможливість пізнання сутності Бога в силу слабкості розуму. Для розуму Бог – непізнаванний, трансцендентний.

  • Раціональний доказ буття Бога на основі його творення. Нерозмірність творення і величі Бога, скінченність творіння і нескінченність Бога – творіння, позбавлене досконалості буття Бога.

Тома Аквінський про два способи доказування буття Бога: через причину (propter quid) і через наслідок (quia); перший – апріорний: від причини до наслідку, другий – апостеріорний – від наслідку до причини. Аквінат про прийнятність другого способу доказування буття Бога. П’ять доказів існування Бога.

Аквінат про розуміння сутності Бога: позиція Томи середня між уявленнями персоніфікованими Бога і неоплатонівським трактуванням Бога як “Єдиного” – трансцендентного і непізнаваного. Аквінат про Бога як самодосконале буття, як абсолютне існування в собі і для себе.

Тома Аквінський про пізнання Бога з трьох позицій: опосередкованість пізнання Божественним впливом у природі; пізнання на основі подібності Творця і створеного (поняття нагадують Божі творіння); розуміння усього створеного як частини нескінченного, досконалого єства (Бога). Недосконалість людського пізнання і його здатність свідчення про досконалість Бога. Аквінат про Одкровення як пізнання Бога в його абсолютності.

Тома Аквінський про душу. Вчення про чуття, поняття, душевні здібності, їхній взаємозв’язок, їх пізнання. Учення про пасивну матерію і активну душу. Аквінат про душу як форму, як формуючий загальний принцип у всіх відношеннях. Безтілесність душі, душа – чиста форма, незалежна від матерії, духовна, безсмертна і незнищувальна субстанція.

Теорія окремих душевних сил (властивостей). Аквінат про вегетативну душу рослин – обмін речовин і розмноження; сенсетивну душу тварин – чуттєві сприйняття, стремління, вільний рух; інтелектуальну (розумову) душу людини – розум. Підпорядкування функцій рослинної та тваринної душі – душі розумній. Розумна душа як єдність розуму і підпорядкованих йому вегетації та сенсетивності – форма людського єства. Аквінат про перевагу розуму над волею.

Теорія пізнання Томи Аквінського. Раціоналістичний характер томістського вчення про душу і пізнання. Аквінат про джерело пізнання: пізнання суті речей на основі зовнішньої реальності. Непричетність до Божественних ідей (Августин). Досвід, чуттєве сприйняття і розумове осмислення (Арістотель). Матеріал пізнання – у відчуттях, обробка їх – в інтелекті: “Немає нічого в розумі, чого б спочатку не було у відчуттях” (Арістотель). Схоплення індивідуальної, окремої речі в чуттєвому досвіді, розкриття сутності в інтелекті. Аквінат про образне сприйняття реальності на рівні чуттєвого досвіду, збіг образу з дійсністю – запорука правильності пізнання. Пізнання суті – в абстракціях.

Протиставлення ідей домініканина Аквіната ідеям францисканців у питаннях психології та ґносеології: ідея францисканців – активність людського пізнання, ідея Аквіната – пасивний, рецептивний характер пізнання (Арістотель).

Етичне вчення Томи Аквінського. Вчення про душу і пізнання – основа етики. Свобода волі – передумова моральної поведінки людини. Доповнення чеснот античних мислителів – мудрість, відвага, поміркованість і справедливість – християнськими чеснотами – віра, надія і любов. Томістський принцип учення про чесноти: розум – вищий від волі, воля підпорядкована розуму, розум – суть людського єства. Заперечення розуму рівнозначне запереченню людини. Аквінат про сенс життя – щастя як пізнання і споглядання Бога. Кінцева мета життя людини – пізнання, споглядання і любов до Бога. Аквінат про роль розуму в осягненні щастя.

Вчення Томи Аквінського про суспільство. Теократична теорія держави. Соціальні, політичні і духовні проблеми суспільного розвитку. Заперечення соціальної рівності, визнання вічності соціальної нерівності як Божого установлення. Обов’язок держави – опіка загальним благом. Краща форма держави – монархія. Принцип: “душа – в тілі, монарх – в державі, Бог – у світі”. Влада монарха – відображення влади Бога у світі. Завдання монарха – забезпечення доброчесного життя громадян, миру і добробуту. Вища роль церкви в суспільному та державному житті. Вища мета – осягнення небесного блаженства. Влада церкви – вища, ніж світська, державна. Підпорядкування світської (державної) влади церковній ієрархії. Теократична теорія держави – вчення про підпорядкованість світської влади всеосяжній владі церкви.

Боротьба за провідну роль томізму в католицькій церкві. Виступ францисканських августиністів: неприйняття вчення Томи Аквінського. Заперечення томізму. Доля томізму: утвердження томізму як офіційної філософії католицької церкви.



г) Оксфордська школа

Економічний і політичний розвиток в Англії в ХІІІ-ХІV ст. Суперечності з Римом. Пожвавлення розвитку науки. Оксфордський університет і його діяльність, розвиток природознавства і філософії.



Роберт Ґроссетест (1168 – 1253) – францисканець, представник натурфілософії, теоретик і експериментатор.

Теорія світла Ґроссетеста і вплив арабського неоплатонізму. Елемент деїзму: першооснова – Бог, створення світлової точки, її миттєве розширення, виникнення першої матерії і першої форми, виникнення “першого тіла”. Світло – перша форма матерії, закони поширення світла - закони поступового творення матеріального світу. Математика – засіб пізнання світу. Творення фундаменту експериментального природознавства і філософії природи.

Роджер Бекон (1210-1294) – учень Ґроссетеста, супротивник томізму, прихильник новизни в науці та філософії, попередник англійського науково-природничого емпіризму.

Три основні заперечення проти схоластики (Альберта фон Больштедта і Аквіната):



  • Арістотель, Авіценна і Аверроес – великі філософи, недосяжні для схоластів унаслідок незнання арабської та грецької мов.

  • математика – основа усіх наук – недостатньо відома схоластам.

  • схоластичний метод – посилання на авторитети (Біблія, Отці церкви, Арістотель). Дедукція – засіб виведення висновків.

Бекон про досвід, експеримент і спостереження як справжнє джерело знання про світ. Емпіризм Бекона і його близькість до теорії пізнання Августина. Досвід – джерело пізнання чуттєвих і надчуттєвих, природних і надприродних речей. Досвід зовнішній і внутрішній. Внутрішній досвід – інтуїтивний, спроектований на надприродне. Божественне осяяння. Осягнення істини про Бога не розумом, а досвідом (внутрішнім, містичним). Роджер Бекон – представник філософії старої школи августинізму.

Йоанн Дунс Скот (1270-1308) – філософ, супротивник Томи Аквінського. Представник філософії августинізму. Життєвий шлях Дунс Скота. Твори: коментарі до “Книг сентенсії” П.Ломбардського, названі “Opus Oxoniense”, “Коментарі до Арістотеля”.

Критика філософії Альберта Великого і Томи Аквінського. Дунс Скот про невідповідність між поглядами Арістотеля (розуміння світу і природи) і положеннями християнської віри. Заперечення гармонії між теологією і арістотелівською філософією.



Погляди Дунс Скота на буття світу. Вчення про онтологічний індивідуалізм. Єдина реальність – індивідуальні речі. Родова форма – не єдина, індивідуальна форма та індивідуальні речі.

Дунс Скот про поняттєвий реалізм Аквіната. Виділення індивідуального значення реалізму. Індивідуальне – досконала та істинна мета природи. Номіналізм.

Заперечення волюнтаризму Авґустина. Питання волі і розуму: підпорядкування волі розуму, визначальна функція розуму щодо волі. Активність мислення.

Первинність Божественної волі: створення світу за волею Бога.

Залежність доброти людини від волі Бога.

Критика Дунс Скотом тверджень Аквіната за їхніми доказами, а не за змістом. Роздуми про способи рефлексії про світ, вивчення поглядів інших мислителів.

Дунс Скот про зміст філософського методу.

Перехід дискусії томізму і авґустинізму в дискусію томізму і скотизму.


  1. Пізня схоластика

Застій філософських систем у схоластиці ХІV-ХV ст. Розквіт міст, ріст бюргерства в суспільстві. Боротьба між світськими володарями і церковними ієрархами за політичну владу. Послаблення світської влади папства. Посилення єретичних учень. Виступ проти церковного монархізму.

Розвиток природничих і гуманітарних наук. Роль університетів у розвитку науки, культури, філософії. Нові тенденції у філософії. Послаблення впливу томізму. Народження нового мислення у схоластиці. Продовження боротьби між томізмом і августинізмом.



а) Філософські школи типу “via antiqua” в ХІV-ХV ст.

Томізм. Центри томізму: Париж, Неаполь, Авіньйон. Два напрями томізму: ортодоксальний (заперечення будь-якої модернізації) і ренесансний (можливе поєднання томізму з гуманістичними течіями).

Скотизм. Францисканці – спадкоємці вчення Дунс Скота. Томас Бредуорден (бл. 1290-1349) – теолог, філософ, математик. Основний твір – “Про справу Божу проти Пелагія”. Ідея Бредуордена про абсолютну владу Бога, про абсолютну залежність усього сущого від всесильності Бога, про брак свободи волі усього сущого. Обстоювання суворого детермінізму. Ідея утотожнення мислимого буття всіх речей з Божественною сутністю; натяк на пантеїзм.

Поширення вчення Дунс Скота і його вплив на розвиток філософії.

Аверроїзм. Відродження аверроїзму на початку ХІV ст. (після заборони 1227 року).

Жан Боден (помер 1340) і Марсилій із Падуї (помер 1340), їхня співпраця, боротьба проти папи Івана ХХІІ. Латинський аверроїзм у Парижі, у Болонії, Венеції, Падуї.

Авґустинізм. Захисники: оксфордські францисканці. Активність авґустиністів на початку ХІV ст., їхній опір томізму.



б) Філософські школи типу “via moderna” у ХІV-ХV ст.

Номіналізм в ХІV-ХV ст. Боротьба проти метафізики Аквіната і Скота. Зближення філософії з емпіричним знанням. Католицизм і його роль у новому, ренесансному піднесенні наук.

Паризький напрям “via moderna”. Представники: домінікани і францисканці.

Петро з Оріолі (помер 1322) – номіналіст, феноменаліст, емпірик, логічний концептуаліст.

Оксфордський напрям “via moderna” ХІV-ХV ст.

Вільям Оккам (1290-1350) – послідовний представник номіналізму, супротивник реалізму. Томізм і оккамізм. Послідовники томізму – домінікани, оккамізму – францисканці.

Нові позиції Оккама – проти старих традицій схоластики. Філософія схоластів: систематична, догматична, раціоналістична, реалістична.

Філософія Оккама: антисистематична, антидогматична, антираціоналістична, антиреалістична.

Оккам про основи схоластики – поняттєвий реалізм, загальні принципи віри, виведення наукових ідей і стверджень авторитетів із загальних понять, а не з безпосереднього спостереження одиничних речей. Позиція Оккама: все одиничне – реальне, воно ж – основа для виведення загального.

Заперечення субстанції як такої, визнання реальності конкретних індивідуальних речей; кожна річ – субстанція. Заперечення існування самих по собі кількості і якості як самостійних реальностей: визнання реальності конкретних речей. Відношення, зв’язки, властивості, якості не реальності самі по собі, а притаманності реальних і одиничних речей.

Оккам про логіку як науку про знаки. Універсалії – не реальні поняття, а знаки (signa, termini), копії одиничних речей. Загальні ідеї, універсалії не сутнісні Богові, не частина його єства (реалісти), а його знання про одиничні речі.

Основа пізнання – подібність предметів і знаків. Оккам про розумове (абстрактне) знання і інтуїтивне знання. Оккам про види знання. Реальність розуму і конкретних речей. Оккам про універсалії, терміни, знаки, значення.

Теорія універсалій: теорія понять (conceptus); теорія назв (voces); теорія знаків (signa) та значень (significatio); теорія позначення або заміщення (suppositio) предметів знаками.

Економія мислення – методологічне правило Оккама: “бритва Оккама”.

Скептицизм Оккама щодо знання про Бога і світ. Неможливість природного доказу існування Бога ( проти Аквіната). Одиничний досвід – знання про речі, а не про існування Бога. Неможливість природного знання про Бога. Теологія як наука – неможлива. Віра – основа сприйняття Бога. Окремішність теології і філософії, віри і науки, самостійність їхнього розвитку. Принцип двох істин.

Оккам про непоясненність теології розумом. Догмат Святої Трійці і його недосяжність для розуміння людським розумом. Розум про ймовірність існування Бога.

Ідеї Оккама в галузі космології і фізики. Критика Оккамом поглядів Арістотеля.

Вплив Оккама на подальший розвиток філософії в Європі.

Оккамісти.

Оккамісти в галузі філософії та теології. Принцип критицизму. Петро з Оліві (1350-1420) – єпископ, кардинал, діяч. Жан з Мірекура – номіналіст, оккаміст, обстоював атомізм, абсолютний детермінізм. Микола з Отрекурафранцузький схоласт, номіналіст. Проблема істинності знання. Віра – основа істинності знання. Микола з Отрекура про принцип суперечності як основу істинності (певності) знання. Заперечення принципу причиновості, послідовність “причина – наслідок” – справа звички. Погляди на субстанцію, існування речей, властивості речей, сприйняття речей. Відхід від поняття сили (органи) душі, прийняття поняття – психічні акти. Скептицизм стосовно традиційного і розумового знання. Крайній критицизм Миколи з Отрекура.

Оккамісти в галузі природознавства. Жан Бурідан (бл. 1300-1358). Розвиток теорії імпету (поштовху, імпульсу); пояснення прискорення під час падіння тіл; значення цієї теорії для розуміння руху планет і творення основ наукової механіки неба. Фізична однорідність земних і небесних тіл. Заперечення вчення Арістотеля про рух неба. Походження імпету від Бога. Микола із Орезму. Відкриття Миколи в аналітичній геометрії, теорія падіння тіл, теорія денного руху Землі. Випередження Декарта, Галілео Галілея, Коперника.

Роль оккамістів у розвитку філософії і науки, природознавства. Наближення до епохи Відродження.



в) Містицизм ХІV ст.

Поширення містицизму, види містицизму: аскетичний і спекулятивний. Німецька містика.



Йоганн Екгарт (1260-1327) – проповідник, неоплатонік. Учення Екгарта – негативна теологія. Вчення про Бога – центральна проблема. Уявлення про Бога, основана на неоплатонізмі (Плотін, Псевдо Діонісій). Бог – Добро, Єдине, Абсолют. Бог – світло невимовне, недосяжне, незбагненне. Бог і Божество. Божество – повністю трансцендентне, ненароджене, недіяльне. Особи Трійці – народжені природою Божества (еманація) як єдність Бога. Вияв Божества можливий через особи Трійці і відношення “суб’єкт – об’єкт”. Бог-Отець – суб’єкт, Лоґос (Слово) – Син Божий – об’єкт, Дух Святий – союз любові Отця і Сина. Трійця – єдність Бога, перша еманація Божества. Бог – активний, діяльний. Наступні етапи еманації як вияв дій Бога.

Містичне розуміння єдності Бога і душі. Душа – образ і подоба Бога, всі речі – роди душі. Триєдиність душі: три нижчі сили душі – емпіричне пізнання, збудженість, бажання; три вищі сили – розум, пам’ять, воля; три найвищі сили – віра, надія, любов. Над ними - “вищий розум”, “світло духу”.

Ідея самовідданості Богові. Звільнення від гріхів – шлях єднання душі і Бога. Умова народження Бога в людській душі: душевний спокій і рівновага, відречення від земних справ і від самого себе, відмова від своєї волі і віддання себе волі Божій. Спасіння в містичному пізнанні Бога. Можливість містичного пізнання Бога в земному житті.

Містично-пантеїстичне вчення Екгарта.



Ґ. Філософія епохи Відродження

Епоха Ренесансу. Поняття Ренесансу. Ренесанс і феодальне суспільство. Розквіт міст, розвиток виробництва і торгівлі. Формування соціальної верстви – бюргерства.

Носії ідеології Ренесансу – міські вищі верстви, умільці, міщани, монастирські і церковні інтелектуали. Антифеодальна і антиплебейська спрямованість ідеології Ренесансу. Вимога реформ державного апарату і церкви.

Питання теоцентризму і антропоцентризму. Вихід на перший план ідей гуманізму. Нове трактування Платона й Арістотеля, неоплатоніків і епікурійців. Вільне осмислення творів античності.

Гуманізм Ренесансу і внутрішня, земна “божественність” людини, відмова від зовнішньої “інституційної” істини Божої. Проголошення життєвої активності людини, утвердження віри людини в свої сили, в себе.

Реформація і Ренесанс, їхні спільність і відмінність.

І. Гуманізм

Духовний і суспільний розвиток у Західній Європі. Гуманістичний характер культури ХІV-ХV ст., розвиток природознавства. Гуманізм і самосвідомість людини, усвідомлення людиною самої себе, своєї ролі у світі, своєї сутності та призначення, сенсу і мети свого існування.

Гуманізм – ідейний рух епохи Ренесансу, вивчення античних мов, літератури, мистецтва, культури, філософії.


  1. Гуманізм в Італії

Данте Аліг’єрі (1265-1321) – останній поет середніх віків і перший поет Нового часу. Твори: “Комедія”, “Пир”, “Монархія”.

Новий виклад співвідношення Божественного і людського, їхня взаємна єдність. Божественна і природна детермінація людини. Два шляхи до блаженства: філософське повчання (людський розум) і духовне повчання (від Святого Духа).

Данте про гуманізм і антиаскетизм, віру в сили людини, відповідальність людини за свої вчинки. Завдання людини – реалізація можливостей розуму, їх втілення в практичній діяльності.

Вплив латинського аверроїзму і неоплатонівських ідей (“Ареопагітики”) на погляди Данте. Гуманізм Данте і теорія “двоїстої істини”.

Данте про невтручання церкви в земні політичні справи. Земні справи – предмет людської діяльності, людського розуму. Питання вічного трансцендентного – справа церкви.

Марсилій із Падуї (1288-1348) – італійський гуманіст. Марсилій про передумови людського щастя, мир і владу монарха. Головна роль народу в суспільно-політичному житті, народ – законодавець, джерело всякої влади, наближення до ідеї суспільної угоди. Заперечення Божественної природи церкви і держави: церква і держава – різні форми людської влади і суспільної організації. Марсилій про вчення Арістотеля як єдине джерело раціонального пізнання; про Біблію як ілюстрацію.

Франческо Петрарка (1304-1374) – “перший гуманіст”, “батько гуманізму”. Пропагандист античної культури. Твір: “Про власне незнання і незнання інших”. Заперечення “вічності” в схоластичному розумінні, культу авторитету, критика аверроїзму, арістотеліків, їх схоластичний спосіб ведення дискусій. Визнання Арістотеля. Ідея незалежності “свого мислення” від схоластичної ученості.

Петрарка про прийняття християнства в несхоластичній інтерпретації. Антропоцентризм. Активна реалізація людини. Етичні проблеми людини. Петрарка про земний характер своєї творчості.



Джованні Бокаччо (1313-1375 рр.) – автор “Декамерону”. Висміювання лицемірства частини духівництва, вихваляння розуму. Бокаччо про земне життя, практичний утилітаризм, людину.

Послідовники Петрарки: Колуччіо Салутаті, Леонардо Бруні, Паджіо Браччіоліні, Мануель Хризолорас. Лоренцо Валла (1407-1457) – один із засновників методу порівняльного аналізу. Антропоцентризм Валли. Природність людини. Індивідуалістична етика. Земне життя людини, її самозбереження. Наближення до епікуреїзму.



  1. Гуманізм у заальпійських європейських країнах

Вплив італійського гуманізму на розвиток духовного життя Англії, Франції, Нідерландів, Німеччини, Швейцарії, Польщі, Угорщини. Роль логіки, методології, філософії держави і права. Італійський гуманізм – літературний і метафізичний, “північний” (заальпійський) – філософський і природничо-суспільний. Уявлення про свободу людини, свободу совісті і віри, про критику і терпимість. Сутичка гуманістів з філософією католицизму.

Дезидерій Еразм Роттердамський (1469-1536) – голландський учений, письменник, філолог, філософ, богослов. Твір: “Похвала глупоті” . Викриття фальшивої моралі, заклик до повернення істинної моралі. Заперечення аскетизму і догматизму, псевдоученості. Проповідь нормального земного життя. Критика паразитизму частини духовенства і оздоровлення церкви. Християнство і висока моральність. Ідеал просвіченого правителя.

Пєр де ла Раме (Петр Рамус, 1515-1572) – французький гуманіст, реформатор науки, математик, логік, критик схоластизованого арістотелізму.

Вихідний принцип Раме – заперечення авторитетів. Раме про штучність і ненауковість учення Арістотеля, критика його методологічних і логічних основ. Раме про створення нової, наукової метолодгії, про методологічну роль математики. Основа нового методу – принцип природничої мудрості. Звільнення науки і філософії від учення Арістотеля.



Мішель де Монтень (1533-1592) – рішучий супротивник схоластики, викривач фальші і лицемірства. Критичне сприймання життя і культури своєї епохи.

Монтень про самостійність мислення. Скептицизм Монтеня. Заперечення песимізму. Проповідь любові до життя.

Натуралістичний характер етичного вчення Монтеня. Заперечення схоластичної моделі “доброчесного життя”. Утвердження гуманістичного ідеалу поміркованої доброчесності, мужності, непримиренності до страху, злоби і принижень. Гармонія природи і доброчесності. Земна основа етики Монтеня. Заперечення аскетизму. Ідея незалежності та самостійності людини, її мислення і творчості.

Трактування Бога: Бог – головний принцип усього сущого, Бог – непізнаванний, далекий від людських справ. Рівність усіх релігій.

Натуралістичний характер гуманізму Монтеня. Людина – частина природи. Природа – наставник людини в її житті. Філософія – духовне джерело доброчесного, справедливого життя.

Вплив ідей Монтеня на дальший розвиток філософії в Європі.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка