Філософський факультет



Сторінка3/23
Дата конвертації05.11.2016
Розмір4.12 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23

ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНІХ ВІКІВ


Зародження, виникнення та основні риси феодального суспільства: суспільно-економічне, політичне та духовне життя. Християнство й античність. Релігійний характер середньовічної філософії, її духовні та філософські джерела. Філософія Філона Олександрійського (30-ті рр. до н.е. – 50-ті рр. н.е.), спроба поєднання грецької філософії з іудейською релігією. Неоплатонізм: римський – Аммоній Саккас (145-242), Плотін (205-270), Порфірий (232-304); афінський – Прокл (412-485), його роль у формуванні ранньохристиянської філософії. Заперечення та прийняття античної філософії в історії християнської філософії.
А. РАННІЙ ПЕРІОД РОЗВИТКУ ХРИСТИЯНСТВА

І. Земна місія Ісуса Христа

Пророки про появу Спасителя (Машіаг). Біблія – основне духовне джерело християнства і християнської філософії. Монотеїзм і теоцентризм. Нагірна Проповідь Ісуса Христа та головні її ідеї. Основоположні засади християнства: “Люби ближнього свого як себе самого” (ближнім є не тільки іудей, а кожний виходець з іншого племені і народу), “Не роби нікому того, чого б ти не хотів, щоб тобі робили”, “Смиренність та спокута”, “Терпіння та каяття”, “Усі брати і сестри во Христі” (незалежно від етнічного походження), “Всяка влада від Бога”, “Кесарові – кесарове, Богові – Боже”. Принципи рівності свободи та братерства. Ісус про царство Боже і його суть. Ісус про земне та небесне існування людини. Ісус Христос і Старий Заповіт. Ісус про виконання Заповідей Божих. Ісус Христос – засновник нової релігії, християнства.


ІІ. Апостольський період християнства

Апостоли – місіонери християнства. Сходження Духа Святого на апостолів, проповідь і утвердження Божих істин. Діяльність апостола Павла, його шлях до християнства. Богонатхненні послання ап. Павла та їхнє значення у розвитку та утвердженні основоположних засад християнства. Ап. Павло про земну (людську) і Божу мудрість: проблема глупоти і мудрості. Віра і любов до Бога – шлях до Божої мудрості. Постановка питання про раціональне та ірраціональне, про розум та віру. Основоположність євангельських та апостольських ідей для догматики та філософського вчення християнства. Визначна роль апологетів у духовній діяльності християнських громад, в організації та утвердженні християнської церкви. Виконання апостолами настанови Ісуса Христа: “Ідіть по цілому світові, та всьому створінню Євангелію проповідуйте!” (Мар., 16; 15). Жертовна діяльність апостолів.



ІІІ. Єпископський період християнства

Єпископи – спадкоємці апостолів та продовжувачі їхньої діяльності. Своєрідність єпископської діяльності та її відмінність від апостольської. Сходження Святого Духа і дар непомильності – визначальна основа діяльності кожного апостола і всіх разом взятих, у єпископський період Святий Дух і непомильність – основоположні засади діяльності всієї християнської церкви й усього зібрання єпископів, а не окремого єпископа. Завершеність викладу істин Божих у Євангеліях, Посланнях апостолів: місія єпископів – це поширення, проповідь і пояснення завершеного Святого Письма. Тривалість єпископського періоду християнства і християнської церкви.



IV. Парахристиянські філософські вчення

  1. Ґностицизм

Розвиток християнства у ІІ – ІІІ ст. н.е. і ґностицизм. Ґностицизм – поєднання ідей Сходу і Заходу, реліґійних елементів перських, вавилонських, єгипетських, скіфських, єврейських учень, а також філософських учень стоїка Посидонія, Платона, неопіфагорійців. Учення Ісуса Христа і приєднання до нього ґностиків. Дуалістичне пояснення світу (джерело – перський зороастризм), абсолютизація дуалізму духу і матерії. Універсальність, космічність боротьби зла і добра, тьми і світла. Матерія – носій тьми, зла; дух – світла, добра. Ґностики про космічні сили, еони та їхні системи. Добро, зло й еони. Ґностики про бога-творця і бога-спасителя.

Проблема гріха. Гріховність – не вина людини, індивідуальна душа – поле битви добра і зла. Спасіння від зла і Христос. Христос – один з еонів, спаситель від злого світу, створеного занепалим еоном. Спасіння – звільнення від матерії, входження у світ чистого духу: Христос – чистий дух.

Проблема знання і віри, алегоричне тлумачення Святого Письма. Містика ґностиків. Раціональне та ірраціональне. Ірраціональне пізнання Бога.

а) Валентин. Діяльність Валентина в християнській громаді в Римі в ІІ ст. Вчення Валентина про “єдине” (“одиниця”): позачасова і позапросторова, непостала і незнищима сутність, “отець”, “глибина”, “несказанне”, “досконалий еон”. Відповідник “єдиному” “жіноче” начало – “мовчання” або “думка”. “Єдине” (“отець”, чоловіче начало) і “мовчання” (жіноче начало) – “розум” та “істина”. “Отець”, “мовчання”, “розум” та “істина” – чотири “коріння усіх речей”. Подальші дії : “розум” та “істина” – “логос” і “життя”, “людина” і “церква”, “Христос” і “Святий дух” та ін. Неоплатонівський принцип еманації – основа буття тридцяти еонів.

Питання про людський рід. Поділ людей на категорії: тілесних, душевних і духовних. Характеристика цих категорій.

б) Василід. Місце діяльності Василида – Олександрія в ІІ ст. Учення Василіда про невимовного і безіменного Бога як основу всього сущого. Неоплатонівська еманація як принцип творення вищих сил і “першого неба”: Бог – розум – логос – думка – мудрість і сила – справедливість і мир. Принцип еманації і творення таких небес: другого, третього аж до 365 “неба”. Суть імені “Абраксас”. Місце “365 –го неба”.

Перекази Іренея та Іполита про Василіда.

Критичне сприйняття ґностицизму.


  1. Маніхейство

Ґностицизм і маніхейство. Мані ( лат. – Маніхеус) (216-бл.270) – засновник маніхейства. Маніхейство і вчення Зороастра, Будди та Христа. Абсолютизація зороастрійського дуалізму двох основоположних, вічних і протилежних принципів: добра і зла, світла і темноти (матерії) та їхні взаємовідносини. Виклад дуалізму у системі “трьох часів” як розгорання боротьби між началами “добра” і “зла” і перемоги “добра”, “світла” над “злом”, “темнотою”. Загибель зла у всесвітній пожежі.

Проблема людини в маніхействі. Людина – творіння темноти (матерії) і ув’язнення душі, світла. Елементи божественності в людині. Дуалістична природа душі: світло і темнота, боротьба світла і темноти, неминуча перемога світла. Ісус Христос, син доброго отця, безтілесний рятівник людей за допомогою знання (“ґносіса”).

Маніхейство про боротьбу людини із злом за своє спасіння. Аскетизм – засіб самозахисту і боротьби із злом. Чужість маніхейства християнству. Заперечення маніхейцями Старого Заповіту. Несумісність маніхейства з положеннями християнства. Заперечення маніхейства християнською церквою.
Б. ПАТРИСТИКА

І. Апологетика

Загальні проблеми апологетики, її роль і значення в захисті та поширенні християнства. Боротьба проти язичництва та язичницької філософії.

Основна проблема – Бог і душа. Єдиність Бога через монотеїзм, ставлення Бога до світу, пізнання Бога. Питання про безсмертність та вічність душі, про божественну природу душі, про тілесність душі. Питання про належність тіла до природи людини на рівні з душею.

Апологети про метафізику як філософську концепцію християнства.

Юстин Мартир (106-166) – мученик з Палестини. Критичне сприйняття стоїцизму, перипатетики, піфагорійства. Захоплення Платоном. Юстин - платонік. Захист християнства від кініків, ґностиків і стоїків. Пошуки налагодження зв’язку між грецькою філософією (Платон) і християнським світоглядом.

Юстин про створення світу: “Словом Божим весь світ створений з речовини”. Вплив Платона на погляди Юстина щодо створення світу: потойбічний світ вічних ідей як зразок, вічна матерія, творення Деміюргом речей.

Спасіння душі як вища мета людини. Покора. Тілесне воскресіння. Питання долі. Заперечення предестинації як передвизначення (призначення) до добра або до зла. Вільний вибір – основа відповідальності і заслуженої винагороди або покарання. Допускання алегоричного тлумачення Святого Письма як можливість зближення християнського та філософського світоглядів.

Татіян (приблизно 125-175) – родом з Ассирії. Вороже ставлення до античної культури. Твір “Промова проти еллінів”. Непримиренність християнства і античної філософії. Саркастичне заперечення грецьких філософів, античної науки і культури.

Найвищий авторитет – “варварська філософія”, тобто християнське вчення, “варварські книги”, тобто Святе Письмо.

Татіян про творення світу і матерії Богом “з нічого”. Посилання на Євангеліє ап. Івана: Слово – початок світу. Свобода волі й гріхопадіння.

Трактування Бога в дусі євангельської та апологетичної теології. Погляди на душу.

Інші апологети: Афінагор, Фелікс Міндоцій, Теофіл Антіохійський, Іреней Антіохійський, Іпполіт.

Квінт Септимій Флоренс Тертуліан (160-230) з Карфагена. Юрист, філософ. Прийняття християнства (приблизно 195 року), апологет. Приєднання до монтаністів. Твори: “Апологія”, “Про ідолопоклонство”, “Про воскресіння тіла”, “Проти Маркійона”, “Проти Гермогена або проти вічності матерії” та ін.

Учення Тертуліана про співвідношення філософії та релігії, розуму та віри. Протиставлення моралі чуттєвості, Одкровення – людському розумові, релігії – філософії, християнства – язичництву.

Теза Тертуліана: “Credo quia absurdum est” (“Вірю тому, що абсурдне”). Віра і знання. Проблема абсурду, знання, істини. Мудрість людини – дар Божий.

Учення про Бога, його природу і сутність.

Теза Тертуліана: “Creatio ex nihilo” (“Творення із нічого”). Заперечення вічності матерії. Критика Платона і неоплатоніків, Гермогена (за визнання вічності матерії). Визнання вічності матерії – приниження та заперечення Бога.

“Теологічний матеріалізм” Тертуліана. Тілесність душі. Тілесність Бога: Бог – дух, дух – тіло sui generis. “Матеріалістична” психологія, сенсуалістична ґносеологія.

Неприйняття церквою окремих положень та ідей Тертуліана.

ІІ. Утвердження патристики


  1. Олександрійська богословська школа

Олександрія – великий культурний і науковий центр. Економічний, політичний і духовний розвиток Олександрії. Процвітання елліністичної культури, зокрема філософії.

Пантем – перший наставник Олександрійської школи. Стоїстичні позиції Пантема до прийняття ним християнства. Прихильність до античної філософії, впровадження її ідей в програму навчання в школі.

Тіт Флавій Климент (бл. 150-215) – наставник Олександрійської школи (190), великий прихильник еллінізму та неоплатонізму. Викладання філософії в школі.

Твори: “Напучування греків”, “Педаґоґ”, “Кольорові килими”. Вивчення Біблії – шлях до християнства.

Теорія поєднання віри і знання: узгодженість істини християнства із вченнями язичницької філософії. Климент про алегоричне тлумачення Святого Письма та узгодження його з істинами філософії. Підпорядкування філософії Одкровенню: філософія як пропедевтика до християнства. Ґносіс – не знання філософії , а - стан душі, вищий ступінь віри, блаженство за життя (радісний і мирний настрій душі), а по смерті – вічний спокій в Богові. Климент – істинний ґностик (заперечення попереднього ґностицизму).

Положення Климента про вищість Бога від Лоґоса і думки як продовження та розвиток позиції Філона Олександрійського. Теза Климента: “Лоґос – син Божий – є премудрість, істина, ідея, думка Божа. Через Лоґос Бог сотворив світ і управляє ним”.

Захист філософії від упереджень християн: “філософія – справа Божого промислу”. Климент про позитивний вплив філософії. Філософія – творіння Христа ще до його земної появи. Філософія – попередниця християнства.

Оріґен (бл. 185-254) – християнин, учень Климента, а також неоплатоніка Саккаса. Наставник Олександрійської богословської школи (217 р.). Твори: “Про засади”, “Проти Цельса”.

Оріґен – організатор навчального процесу і всієї діяльності школи. Впровадження у план навчання лоґіки (діалектики), фізики, астрономії, ґеометрії, посилення викладання філософії.

Питання Лоґосу у вченні Оріґена. Проблема Бога - людини. Бог – абстрактний, далекий і найвищий понад усе суще. Бог – один, незмінний, нескінченний, нематеріальний. Христос – Лоґос-Син – перший щабель у переході від Бога до світу: Бог – Христос-Лоґос-Син – світ. Христос-Лоґос-Син – безпосередній творець світу. Виникнення світу з Бога: “Creatio ex nihilo”. Споконвічність створення світу і вічність Бога як вічного діяння. Наш світ не перший і не останній, творення – це вічна діяльність Бога. Ґрадуалізм Оріґена. Неоплатонізм Оріґена, принцип еманації. Погляди Оріґена на Бога і Сина: Син нижче положений від Бога-Отця, Син не рівносущий Богові-Отцю.

Вплив Оріґена на християнський світ. Засудження церквою вчення Оріґена. Оголошення Оріґена єретиком.



Афанасій Великий – наставник Олександрійської богословської школи (319). Ліквідація філософського спрямування школи. Переміщення боротьби на вселенські та помісні собори.

2. Легалізація християнства в Римській імперії

Становище християнства і християнської церкви в кінці ІІІ - на початку ІV ст. у Римській імперії. Неефективність язичництва і культу імператора. Християнство і нові духовні цінності. Переваги християнства над язичництвом. “Едикт про віротерпимість” (324) імператора Констянтина, зрівняння у правах християн і язичників.

Загострення питання про поєднання божественної і людської природи в сутності Христа. Проблема христології: адаптаційний, модальний і докетичний погляди на природу Христа. Головний доґмат – єдиносущність Отця і Сина. Посилення боротьби між Арієм (аріанство) і Афанасієм (афанасіанство).

Арій (256-336) пресвітер в Олександрії, послідовник Оріґена.

Теза Арія: Бог-Син – творіння Бога-Отця; існування Сина не споконвічне, а часове: існування не до земної появи (вічність), а і земним народженням (часовість); Бог-Отець – вищий від Бога-Сина; Бог-Син - підпорядкований Богові-Отцеві.

Теза Арія: сутність Бога-Отця інша, ніж сутність Бога-Сина; Бог-Отець і Бог-Син не рівні, не єдині за своєю сутністю, не рівносутні, не єдиносутні; Син – образ Отця; Бог-Син лише подоба Бога-Отця; Бог-Син лише подібносутній з Богом-Отцем.

Теза Арія: не сутність Бога-Отця, а вищий ступінь моральної якості(досконалості) властива Богові-Сину (Христові).

Теза Арія: Дух Святий не вічний, а створений, створений не Богом-Отцем, а Богом-Сином (Христом).

Теологічна схема Арія і неоплатонізм. Неоплатоністська тріадичність і принцип еманації.



Афанасій (245-373) єпископ, наставник Олександрійської богословської школи.

Теза Афанасія: споконвічність існування Бога-Отця і Бога-Сина. Не створеність Сина, а його вічність нарівні з Отцем.

Теза Афанасія: сутність Бога-Сина тотожна сутності Бога-Отця; Бог-Син не подібносутній, а єдиносутній з Богом-Отцем.

Теза Афанасія: Дух Святий – єдиносутна іпостась з Богом-Отцем.

Боротьба між Арієм і Афанасієм, аріанцями і афанасіанцями. Питання єдності християнства і християнської церкви. Потреба вироблення єдиної догматики християнської церкви.

Нікейський собор 325 р. і утвердження єдності християнства та християнської церкви. Боротьба Арія та Афанасія. Перемога Афанасія. Перемогла теза: Бог-Отець і Бог-Син - єдиносутні. Прийняття Нікейського Символу Віри, або Нікейське кредо.

Продовження боротьби між аріанами та афанаціанцями. Опозиція язичницького світу проти християнства. Протиставлення християнству грецької філософії. Полеміка ритора Гімерія (315-386) з християнами, роль ритора Лібанія (315-393) в актуалізації античної релігії, зусилля ритора та філософа Фемістія (331-363) у протиставленні грецької філософії християнському світогляду.

Заборона імператора Юліана (331-363) християнства і спроба відновлення язичництва. Твір Юліана “До царя Сонця” – гімн на честь Сонця, а його твір “Проти християн” – критика християнства та спроба оновлення язичницької релігії. Антихристиянський виступ Юліана – остання спроба повернення монополії античної культури і язичництва.

Скасування усіх антихристиянських постанов Юліана за імператора Йовіана. Розвиток християнства за імператора Феодосія: імператорський едикт про прийняття християнства всім населенням імперії.



Вселенський Константинопольський собор 381 р. – важлива подія в житті християнсткої церкви. Підтвердження і доповнення Нікейського Символу Віри, увіковічнення єдиносутності Бога-Отця і Бога-Сина, сформулювання Святої Трійці у нікейському розумінні як сутнісної єдності Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Духа Святого. Підтвердження усіх інших тез Символу Віри. Завершення формування християнського монотеїзму. Елліністична теорія платонівського типу – філософська основа христологічного процесу, зокрема осягнень Константинопольського собору 381 р.

Проблема в христології – божественної і людської сутності в Христі: Христос – і Бог, і людина.



3. Кападокійські отці церкви

Установлення офіційної догматики і прийняття Символу Віри – теоретичне підґрунтя систематизації християнства. Потреба тлумачення, пояснення і захисту християнської науки. Кападокійські отці церкви – головні систематики.



Григорій Нісський (325-394) – єпископ Нісський з Кесарії в Кападокії. Ритор, філософ, богослов, послідовник Климента й Оріґена, Платона і неоплатоніків. Роль Григорія Нісського у формулюванні християнської доґматики у платонівських поняттях.

Учення Григорія Нісського про Бога і Слово: Слово – Боже Слово. Вічний Бог, вічне Слово. Слово – життя, “світ є справою слова”. Вплив неоплатонізму, вчення про Бога і Лоґос.

Співвідношення віри і розуму, Святого Письма і науки. Григорій (слідом за Оріґеном) про узгодженість віри і вільного знання. Доказовість істин віри. Позиція раціоналізму: дія розуму в рамках доґм.

Григорій Нісський про містичне пізнання: душа – “образ і подоба Божа”; в душі можливе споглядання безпосередньо Бога і вічних Божих істин.

Визнання вчення Платона про потойбічний світ вічних загальних ідей (універсалій) і використання його для інтерпретації доґм, зокрема доґми про Святу Трійцю. Ориґінальність і своєрідність пояснення Святої Трійці через Бога як загальне поняття і конкретні особи (іпостасі) як Його сутнісне вираження.

Концепція створення людини, її основа у вченні Платона. Первісне існування як виду (ідеї) в розумі Бога; конкретні люди – множинне втілення виду.

Сприйняття платонівської психології; заперечення вчення Арістотеля про душу.

Неоплатонівська есхатологія у вченні Григорія Нісського. Принцип еманації і спасіння душ як їхнього повернення до Бога. Есхатологія Григорія Нісського і апокатастаза Оріґена та інших олександрійських філософів.

Космологічні проблеми та імматеріалізм. Своєрідність поглядів Григорія Нісського на творення світу: нематеріальний Бог творить нематеріальний світ, світ – тільки ідеальний.

Полеміка з аріанами з приводу Святої Трійці.

Григорій Назіанський Богослов (330-390), Константинопольський патріарх. Намагання погодити аріанство з анафасіанством. Незадоволення отців церкви і імператора, усунення Григорія з патріаршого престолу.

Діяльність Григорія Назіанського на батьківщині: писання філософсько-релігійних, художньо-прозових та поетичних творів. Його прововіді “П’ять слів про богослів’я” протиаріанські, на захист нікейських установлень. Творча спадщина: листи (243), поеми та вірші (507), автобіоґрафічні поеми “Про моє життя”, “Про мою долю”, “Про страждання моєї душі”.



Василій Великий Кессарійський (330-379), брат Григорія Нісського, єпископ Кессарійський (з 370). Твір “Дев’ять бесід про шестиденник” – про шість днів Божого творіння.

Підтримка чернецтва, заперечення збагачення і обмирщення церкви, бренність земного життя. Перешкоди на шляху пізнання істини. Християнське відречення від світу, від земних розкошів та принад – шлях до пізнання істини. Діяльність Ісуса Христа і його учнів – зразок для наслідування. Проповідь аскетизму як ідеалу справжнього християнина.

Історична роль та заслуги Каппадокійських отців церкви у створенні доґматики християнської церкви, в утвердженні християнства.

Іван Златоуст (347-407), ритор і філософ, Константинопольський патріарх (з 398-404).

Основна ідея вчення Івана Златоуста – встановлення монополії християнської церкви в усіх сферах приватного та суспільного життя. Моральна монополія християнської церкви – головний засіб оздоровлення суспільства та імперії.

Проповідь християнських обов’язків у відносинах між людьми і Богом, паном і рабом, багатим і бідним, жінкою і чоловіком, батьками і дітьми. Аскетизм – вища міра життя, а піст – “їжа душі”.

Реформаторські зусилля Івана Златоуста. Незадоволення знаті, імператора Аркадія та імператриці Євдокії. Усунення Івана Златоуста з патріаршого престолу.



ІІІ. Систематизація філософських основ патристики

Стан економічного, суспільно-політичного і духовного життя в Римській імперії в кінці ІV – на початку V століття. Розпад Римської імперії на Західну Римську та Східну Римську імперії, їхні історичні особливості.



  1. Патристика в Західній Римській імперії в період її занепаду

Аврелій Авґустин (354-430) – єпископ, ритор і філософ, основоположник і засновник християнського філософського вчення – авґустинізму. Життєвий і творчий шлях Авґустина. Основні твори: “Проти академіків”, “Сповідь”, “Про Трійцю”, “Про державу Божу”, “Про земну державу” та ін. Неоплатонізм – джерело філософського вчення Авґустина.

Теоцентризм Авґустина. Бог – незалежне буття, все інше – залежне; Бог – не створений, все інше – створене. Бог – абсолютний творець усього сущого. Свобода волі Бога. Творіння світу за свободою волі, а не за необхідністю: Бог вільний у своїх діях. Неперервне творіння: “Слово Боже” – думки Бога, споконвічне Його мовлення.

Авґустин про час як минуле, теперішнє і майбутнє. Реальність теперішнього часу. Поєднання у Богові теперішнього з минулим та майбутнім часом. Вічність і час: протилежність вічності Бога і реальної часової мінливості матеріального та людського світу. Бог – вічність, матеріальний світ – часовий.

Учення про душу. Сутність людини не в тілесності, а в душі. Існування душі не в просторі, а в часі, точніше, у вічності, подарованій Богом. Притаманність душі розуму, пам’яті і свободи волі. Заперечення передіснування і переселення душ. Першість душі перед тілом, душа – сутність людини. Безсмертя душі та її близькість Богові.

Авґустин про волю як основоположний чинник духовного життя. Вищість активної волі над пасивним розумом. Сутність людського духу у свободі волі. Підпорядкованість розуму волі.

Авґустин про свободу волі та ірраціоналізм. Відхід від інтелектуалізму та раціоналізму до ірраціоналізму й волюнтаризму. Ірраціоналізм і віра. Акт віри – вищий акт волі. Переростання волюнтаризму в ірраціоналізм і фідеїзм.

Питання добра і зла. Оцінка добра і зла. Джерело добра – Бог, зла – людина з її свободою волі. Абсолютність добра, відносність зла. Зло як брак добра, незавершеність добра, недостача добра, відсутність добра, відвернення від вищих цілей, гординя, пожадливість тощо.

Авґустин про співвідносини Бога і людини. Про предестинацію, гріх, спасіння. Дискусія між Авґустином і Пелаґієм. Католицька церква про позицію Авґустина і Пелаґія: спасіння людини через благодать Бога (предестинацію) і християнську церкву.

Авґустин про щастя. Щастя як мета і сенс людського життя. Пізнання Бога і власної душі – необхідна умова осягнення щастя.

Ґносеологія Авґустина. Бог – об’єкт пізнання. Бог – причина пізнання, осяяння людського духу в пошуках істини. Бог – абсолютна істина, найвище благо і причина всякого блага. Критика Авґустином скептиків і обстоювання можливості пізнання. Подолання скептицизму запереченням ідеї про осягнення істини за допомогою чуттєвого пізнання: позиція скептиків заснована на сумніві щодо позитивної ролі чуттєвості.

Підтримування чуттєвого пізнання – пожива для скептицизму, заперечення ролі чуттєвості і на цій основі – скептицизму. Пояснення сумніву (скепсису) як мислення про сумнів, як свідомість сумніву, а отже, як про істину.

Мислення – функція душі, видобування з душі змісту, незалежного від навколишнього світу. Вплив теорії пізнання Платона. Авґустин про акт безпосередньої інтуїції, контемпляції, осяяння, екстазу, містики. Суть теорії пізнання Августина – апріорність, пізнання своєї душі, містика. Вічні і незмінні ідеї – істинні, їх творець – Бог. Пізнання Божественних ідей.

Соціально-політична доктрина Августина. Ідея нерівності як вічний і незмінний принцип суспільного життя. Ієрархічна структура суспільного організму як відображення небесної ієрархії. Августин про єдність людської і Божественної історії, її зміст – буття двох царств: Божого і земного. Особливе місце церкви в історії людства як представника царства Божого на землі. Теократичне розуміння суспільства. Августин – перший філософ історії.

Августин – засновник нової християнської філософії. Вплив Августина на подальший розвиток філософії.

Падіння Риму в 410 р. Напад гунів. Утворення варварських королівств-держав на території імперії. Фактичний розпад Західної Римської імперії. Християнська церква, її роль у духовному розвитку. Занепад духовної культури. Визначальна роль августинізму в розвитку західної філософії. Незначний філософський розвиток.



Амбросій Феодосій Макробій (кінець ІV – початок V ст.). Громадсько-державний діяч. Неоплатонік. Твори: “Сатурналії”, “Коментарі на “Сон Сціпіона” (автор твору “Сон Сціпіона” – Ціцерон). Ідеалізація вчення Плотіна. Виклад еманаційного принципу: благо (єдине) – розум (нус) – душа – світ. Рушійна сила світу – душа. Захист поглядів Платона.

Марціан Капелла (V ст.) – сучасник Макробія. Головний твір – “Про шлюб Філології і Меркурія”. Капелла про роль “вільних наук”, педагогічні та навчальні установи, використання античної педагогічної спадщини. Трактування понять та категорій. Десять категорій Арістотеля і п”ять категорій Порфірія, про силогізми. Вплив Капелли на розвиток освіти на Заході.

Кассіодор (бл. 490 – 538) – державний діяч та історик. Твір – “Історія готів”. Перекладач античних рукописів, автор енциклопедії про справи Божі і людські.

Боецій ( бл. 480 – 524) – латинський теолог і філософ. Перекладач творів Арістотеля з логіки, Платона, стоїків, неоплатоніків на латинську мову. Твори: “Коментарі до Порфірія”, “Вступ до категорій Арістотеля”, “Про музику”, “Про Святу Трійцю”, “Про католицьку віру”. Найголовніший твір – “Про втіху філософії”.

Роздуми Боеція про роль філософії у житті людини. Суть істинного щастя. Філософія і людська душа. Проблема зла і добра. Бог і створення світу. Бог – творець добра, творець зла – людина. Божий промисел, доля людини і свобода волі людини.

Життєвий шлях Боеція.


  1. Патристика у Східній Римській імперії – Візантії

Діяльність імператора Юстиніана, гоніння на язичницьку філософію. Закриття шкіл. Афіни і Олександрія – центри філософської думки. Розвиток неоплатонізму.

Єресі у східній церкві.

Несторій (V ст.) – константинопольський патріарх. Проблема співвідношення Бога-Отця і Бога-Сина: Бог-син єдиносутній з Богом-Отцем; від народження Ісус людина; Ісус – месія (Христос) через сходження Духа Святого. Марія не богородиця, а людинородиця. Звинувачення несторіанства в єресі, заборона несторіанства у 431 р.

Євтихій – константинопольський архімандрит, засновник монофізитства (monos – один; єдиний, fisis – природа). Природа Христа єдина, одна – божественна, його людська природа – видимість. Засудження монофізитства (451).

Монофелітство (monos – один, felema – воля) – визнання двох природ Ісуса – божественної і людської, але єдиної волі. Засудження монофелітства (681).

Іконоборство – відкидання ікон, усієї речової атрибутики та символіки християнської церкви. Оголошення іконошанування єрессю (754), засудження чернецтва, закриття монастирів. Засудження іконоборства (783 р., повторно – 842 р.).

Утвердження грецької християнської теології та її істотний вплив на християнську філософію. Джерело візантійської філософії в духовному спадку попередніх філософів, отців церкви.



Йоан Філопон (кін. V – поч. VІ ст.) – неоплатонік, перший візантійський філософ. Твір – “Проти Прокла з питання про вічність світу”. Боротьба Філопона проти Прокла і неоплатоніків під час гонінь імператора Юстиніана. Спроба Філопона критикувати Платона. Христологічна позиція Філопона – монофізитство.

Діонісій Ареопагіт (Псевдо-Діонісій). Твори: “Ареопагітики”, “Про імена Божі”, “Про небесну ієрархію”, “Про церковну ієрархію”, “Про містичну теологію”, а також десять послань-листів до різних осіб. Проблема авторства творів “Ареопагітики” – синтез християнства і неоплатонізму.

Метод пізнання Бога: позитивна теологія – катафатична, основана на аналогії і об’явах, на сходженні від загального до конкретного, та негативна теологія – апофатична, основана на неоплатонізмі і на неприпустимості приписування абсолютно непізнаванному й таємничому Богові незчисленних людських властивостей. Можливе єдине твердження: “Бог є”. Бог як початок, середина і кінець усього сущого.

Діонісій Ареопагіт про благо – як важливий принцип теології. Бог, благо, дух, душа. Всеосяжність блага – живу і неживу природу, Космос. Благо як краса, прекрасне, любов. Благо і добро, благо як заперечення зла. Благо дійсно суще.

Бог і його імена: великість і малість, тотожність і відмінність (інакшість), подібність і несхожість, рух і спокій. Непізнаваність сутності Бога. Об’яви Бога і окресленість іменами божими.

Діонісій про розум і мудрість Бога як абсолюту, самодостатню трансцендентність. Неприйнятність антропоморфної постановки питання про пізнання Богом світу і про самопізнання Бога: Бог – Абсолют і Творець світу.

Діонісій про пізнання Бога за його об’явами. Роль чуттєвості і розуму в пізнанні Бога. Пізнання Бога через контемляцію, містичне осяяння. Спроба узгодження раціонального та ірраціонального, знання і віри.

Місце і роль неоплатонізму у вченні Діонісія Ареопагіта.

Вплив “Ареопагітик” на розвиток середньовічної філософії на Сході і Заході.



Максим Сповідник (Maximus Confessor, 580 – 662) – послідовник Ареопагіта, інтерпретатор “Ареопагітик”.

Поступовий занепад Візантії, наступ арабів, складність умов духовно-релігійного життя і розвитку філософії.

Небезпека для “Ареопагітик” з боку імператорів-монофелітів. Монофізитство Максима Сповідника. Боротьба Максима Сповідника проти монофелітів. Знищення Максима Сповідника.

Основа філософських поглядів Максима Сповідника – логіка Арістотеля та ідеї “Ареопагітик”. Філософія історії Сповідника, виділення двох періодів: підготовка очоловічення Бога (до народження Христа) і підготовка обожнення людини (поєднання людини з Богом-Творцем).



Прокопій Кессарійський (кін. V – поч. VІ ст.) – видатний візантійський історик, державний діяч, дипломат. Тісний зв’язок світогляду Прокопія Кессарійського із вченням Ісуса Христа.

Державнополітичні погляди Прокопія. Прокопій – противник соціальних переворотів, захисник законної монархічної влади. Ідеальна держава: сильна влада, дотримання законів і покірність владі. Зразок ідеальної держави – далеке героїчне минуле Риму.

Філософсько-етичні погляди Прокопія, вплив античної філософії, античного скептицизму і еклектизму. Ідея непізнаванності світу і природи речей.

Погляди на змінність і нетривкість усього земного. Випадковість і тимчасовість щастя. Розуміння долі. Поєднання його з вірою в божественний промисел. Залежність усього сущого від волі Бога. Доля під дією промислу божого: визначальний чинник людського існування. Прокопій про предестинацію: поєднання античної ідеї долі, фатуму з християнською вірою в божественне призначення.

Заперечення релігійного фанатизму, поміркованість і раціоналізація віри.

Йоан Дамаскін (приблизно 675 – 750) – теолог і поет. Сирійське походження – Йоан Мансур з Дамаску. Життєвий шлях Йоана Дамаскіна. Шанувальник ікон. Недостатність фрагментарних платонівських спекуляцій, звернення до арістотелівської логічної систематизації церковного віровчення. Твір “Джерело знання” – компендіум філософського і теологічного знання.

Учення про Бога: Бог сама в собі сутність, непізнаванна і недоступна для обмеженого в просторі і часі людського знання. Бог – єдиний, вищий від усього сущого і самого буття.

Доказування існування Бога: логічне зіставлення феноменів створеного і нествореного. Створене – минуще і підвладне змінам, нестворене – вічне. Незмінність Бога. Дамаскін про суще, субстанцію, екциденції. Творець створеного – Бог.

Дамаскін про великий світ і малий світ – людину. Створення людини – тіла і душі. Душа – сутність людини, душа і розумова діяльність людини.

Дамаскін про природу, завдання і мету філософії. Визначення філософії: шість визначень філософії як цілісне схоплення філософії – Божої мудрості. Структура філософського знання: умоглядна і практична філософія. Умоглядна – богослов’я, фісіологія і математика. Практична – етика, домоведення, політика.

Вплив Йоана Дамаскіна на розвиток філософії Сходу і Заходу.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка