Філософія як наука



Сторінка4/5
Дата конвертації05.11.2016
Розмір0.73 Mb.
1   2   3   4   5

Українська філософія – це оригінальна система, в основі якої постає філософський дух українського народу як органічна єдність віри, надії і любові у вічному прагненні до втілення їх у свободі.

ЛЕКЦІЯ № 11

НАУКОВЕ ПІЗНАННЯ. ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ НАУКИ.

ПЛАН

1. Генезис і закономірності розвитку наукового пізнання.



2. Наука як соціальна система. Структура науки.

3. Наука як феномен культури.

КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ: наукова картина світу, соціальний інститут, теорія, феномен культури.

1. Підвищення ролі наукового пізнання в суспільстві, зростання соціального престижу науки ставить високі вимоги до знань про науку і методологію наукового пізнання. Поява наукового знання сягає своїм корінням у глибоке минуле. Практично зорієнтованим знанням спочатку була математика, теоретичним основам якої передували вимоги практичної діяльності. Тому історично першим способом організації математичного знання була так звана практична математика, яка виникає в Стародавньому Єгипті і Месопотамії. У Стародавньої Греції в У1 ст. до н.е. наука (насамперед математика) існує вже як форма теоретичнї свідомості. Античні греки, хоч і спирались на пізнавальний досвід древніх цивілізацій Сходу, однак математичні знання сприймаои вже як не сукупність правил числення і розрахунку, а як особливого роду ідеальне буття. Характеристику науки вперше було дано Арістотелем. Він створює науку як особливу форму знання – знання заради самого знання – і в досягненні його бачить вищу мету людської діяльності. Особливості Середньовіччя, і насамперед виняткове становище релігії в феодальній Європі, сприяли появі іншої особливості середньовічного вчення про природу, яка не властива науці періоду античності і повністю зникла в науці Нового часу. Це – алегоричність і більш моралістична спрямованість середньовічних трактатів про природу. В середні віки наука (як філософія) виступала «служницею теології». Швидкий розвиток промисловості і торгівлі, переворот у науковому світогляді, здійснений Коперніком, який завдав першого удару по схоластичній філософії і теорії, ряд досліджень і відкриттів у галузі механіки, оптики, магнетизму, техніки, біології, висунутих вимогами практичного життя, - все це було пов’язане з широким розвитком природознавства і наочно демонструвало відмінність нової епохи від попередньої. Відтоді починається звільнення науки від теології і формується її самостійність. Успіхи природознавства епохи Відродження створили нову об’єктивну основу виникнення філософського дослідження науки, а необхідність та неминучість боротьби зі схоластикою стимулювали даний процес. Подальший розвиток науки привів до синтезу органічного поєднання теоретичних і емпіричних методів дослідження. Такий тип наукового пізнання характерний для науки Нового часу. Родоначальником нового індуктивного методу дослідження став Ф. Бекон. Наука, за Беконом, - це історичний продкт людської діяльності. Лише у ХУ111 ст. завершився процес відокремлення від єдиного наукового знання таких важливих галузей природничих наук, як фізика, хімія, математика, біологія та інші. Більш чітко визначився і предмет філософії.

Розвиток науки в сучасному суспільстві спричиняє «вертикальну» інтеграцію науки – тенденцію до все більшого зближення науки з практикою, а в зв’язку з цим – до зближення між фундаментальними і прикладними науками. Відбуваються суттєві зміни в науці як системі знання, поглиблюються процеси диференціації та інтеграції наукового знання. Результатом диференціації є поява окремих теоретичних систем і виділення їх у самостійні галузі науки зі своїм предметом, мовою і методом. Диференціація наукового знання супроводжується його інтеграцією, що являє собою не просто об’єднання існуючих систем у щось єдине, не суму знань, досягнутих різними науками, а прагнення в процесі взаємозв’язку запозичити один у одного і методи, і мову, щоб застосувати їх для вивчення свого об’єкта. Інтеграція шляхом перенесення методів і мови науки є одним із показників глибокої єдності сучасного наукового пізнання. Внаслідок наукових революцій відбуваються суттєві зміни в структурі наукового знання, в побудові наукових теорій. Сучасна наука характеризується виникненням метатеорій і метанаук як специфічних форм наукового знання, прагненням усвідомити основи, що лежать у фундаменті побудови наукових теорій.

2. Аналіз науки як цілісної системи обумовлений її багаторівневою сутністю. Сучасна наука досліджується у найрізноманітніших аспектах: політико-економічному, історико-науковому, наукознавчому, державознавчому, етичному, естетичному, прогностичному, психологічному та ін. Розуміння науки як системи знання цілком правомірне, оскільки її функцією є пізнання. У рамках духовного виробництва вихідними для розуміння й аналізу сутності науки виступають уже не самі наукові знання, а діяльність щодо їх виробництва – наукова праця. Як система знань наука існує і як реальний факт, передусім у самому процесі наукової діяльності, і як результат наукової діяльності.Соціологічний аналіз науки передбачає також розгляд її яка певного соціального інституту. Наука як соціальний інститут є організацією не тільки людей, що займаються науковою діяльністю, а й організацією її матеріально-технічної бази. Отже, наука як соціальний інститут являє собою об’єднання професійно зайнятих науковою діяльністю людей і матеріальних засобів її здійснення у вигляді системи організацій і установ для виконання функцій свідомого і цілеспрямованого керування науковою діяльністю. З точки зору взаємовідносин суспільства і науки, головною функцією науки є практична, прикладна функція. Також дуже важлива гносеологічна функція. Прогностична функція наукового пізнання допомагає передбачати спрямованість розвитку дійсності. Наука виконує і певні культурно-світоглядні функції в суспільстві.

Для логіки наукового дослідження надзвичайно важливо виявити логічну структуру побудови науки взагалі. Елементами логічної структури науки є: 1\ основи, 2\ закони, 3\ основні поняття, 4\ теорії,5\ідеї. Основи науки, що входять в її систему, становлять ті її теоретичні положення, які виражають загальні закономірності предмета даної науки. Крім того, в структурі науки можна виділити три блоки основ: 1\ ідеали і норми наукового пізнання; 2\ наукова картина світу; 3\ філософські основи. Якщо основи науки стоять на верхній сходинці ієрархії логічної структури науки, то закони – на найнижчий. Закони, по суті, виконують функцію фактичної бази науки: відображають предмет даної науки і носять всезагальний характер. Теорія є найвищим рівнем синтезу знання. В ній воно досягає певної міри повноти і завершеності, набуваючи водночас безумовного характеру. Функція теорії – не тільки звести в систему досягнуті результати пізнання, а й служити шляхом до нових понять, законів які глибше і повніше відображають досліджуваний предмет. Слід також зазначити, що починаючи з Х1Х ст. відбувається створення теорій, які об’єднуються в одну на основі єдиної ідеї. Для розуміння суті цього процесу необхідно з’ясувати логіко-гносеологічну функцію ідеї, в якій органічно поєднуються два моменти, необхідні для науки: об’єктивно-істинне відображення дійсності і створення форм її перетворення із встановленням засобів практичної їх реалізації. Перший момент виражає споглядальну сторону знання, а другий – дієво-практичну. В ідеї вони злиті воєдино і завдяки цьому ідея виступає своєрідним гносеологічним ідеалом, до якого прагне пізнання. Щоб утвердити себе в світі, знання мусить стати ідеєю.

3. Наука не лише співвідноситься з культурою, а й відноситься до неї. Інакше кажучи, – наука має власну культурну сутність, оскільки освоєння людиною об’єктивного світу (процес творення «другої природи») власне і є вираженням культури. Система знань входить у культуру тією мірою, якою вони розпредметнюються в творчій діяльності – у виробництві, в мистецтві тощо, тобто в будь-якій сфері освоєння людиною дійсності. Як процес виробництва нового знання, наука тим самим є виробництвом людини як суб’єкта культурно-історичного процесу. Наука дедалі більше стає тією культурною силою, яка в поєднанні з художньо-практичним освоєнням світу і поглибленням моральних засад суспільства виступає одним із найважливіших і найнеобхідніших факторів не тільки перетворення зовнішніх умов людської життєдіяльності, а й творчого розвитку самої людини, її потреб і здібностей.

ЛЕКЦІЯ № 12

СУСПІЛЬСТВО ЯК СИСТЕМА, ЩО РОЗВИВАЄТЬСЯ

ПЛАН

1. Філософський аналіз суспільства.



2. Суб’єкти суспільного розвитку та його рушійні сили.

3. Матеріальні основи розвитку суспільства.

4. Духовне життя суспільства.

КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ: соціальний організм, рушійні сили, інтерес, стратифікація, соціальна мобільність,народ, продуктивні сили, виробничі відносини, суспільна свідомість.

1. Суспільство – надзвичайно складний і суперечливий предмет пізнання. Воно постійно змінюється, набуваючи все нових і нових форм. На зорі історії виникло первісне суспільство мисливців і збирачів. Пізніше його змінило рабовласницьке, згодом – феодальне, капіталістичне, соціалістичне. Є й інші класифікації типів і форм суспільства (до індустріальне, індустріальне, постіндустріальне, інформаційне і т.ін.). Термін «суспільство» у філософській , соціологічній та історичній літературі має щонайменше чотири різних значення: 1\ окреме конкретне суспільство, що є самостійною одиницею історичного розвитку; 2\ та чи інша конкретна сукупність соціальних організмів; 3\ сукупність усіх соціальних організмів, що існували й існують на земній кулі, тобто все людство в цілому; 4\ суспільство певного типу взагалі, наприклад, феодальне, індустріальне. Людство ще не знайшло обґрунтованої відповіді на питання, що ж таке соціальне. Первинна якість соціального осягається через усвідомлення докорінної відмінності даного феномена від природно-тваринного світу. Характерно, що в біологічному розрізі принципової різниці між людиною і тваринним світом немає. Проте різниця між ними принципова. Вона полягає у способі життя. Тваринне життя здійснюється природним чином, тобто як існування. Людське – суспільним, соціальним як життєдіяльність. Суспільне життя – це реальний життєвий процес людини (особи, соціальної групи, класу, суспільства), що відбувається в конкретно-історичних умовах і характеризується певною системою видів і форм діяльності як способу свідомого перетворення дійсності. Вся філософська традиція пронизана думкою про те, що найістотнішою ознакою людської життєдіяльності є її свідомий характер. Соціум є особливий спосіб життя людей , головними чинниками якого є свідомість, діяльність і спілкування. Генетично-функціональний зв’язок між якими спричиняє до створення відмінного від природного предметно-духовного світу культури. Якщо тварина живе в природі, то людина – в соціумі. У цьому зв’язку соціум постає як надприродний світ, що надбудовується над природою. Головною його ознакою є предметність. Соціум – це предметне буття людини, її існування в предметному середовищі, культурі. Звичайно, предметність вибудовується людською діяльністю з природного матеріалу. У цьому вимірі предметність є продовженням природи. В предметах, що оточують людину як культурне середовище, немає нічого надприродного. І, разом з тим, предмети докорінно відрізняються від природи саме тим, що в них засобами діяльності опредметнюється внутрішнє, притаманне лише людині усвідомлення довколишнього світу і заглиблення в себе.

2. Суб’єктом суспільного розвитку є особистість, що виступає як соціальний вияв кожної людини. У всіх сферах життя людина, особистість відіграє активну роль. Люди діють групами. Соціальна група – це сукупність людей, об’єднаних спільними інтересами чи спільною справою. Бувають малі, середні (наприклад, мешканці одного села) і великі (племена, народності, класи) соціальні групи. Групи – теж суб’єкти суспільного розвитку.

У соціальній філософії рушійні сили пов’язуються з суперечностями суспільного розвитку та їх вирішенням, з соціальним детермінізмом, з об’єктивними та суб’єктивними чинниками історії, з діяльністю людей або ж є комплексом усіх цих чинників. Кожен із вказаних підходів правомірний. Але рушійні сили розвитку суспільства пов’язані насамперед з діяльністю людей. Що є рушійною силою кожної людини, соціальної групи, суспільства в цілому? Відповідь може бути однозначною – інтерес. Зміст інтересу визначається умовами життя людей та їхніх спільнот, місцем у системі суспільних відносин. Інтерес є реальною причиною соціальних дій, подій, звершень, що стоять за безпосередніми спонуканнями, мотивами, помислами, ідеями індивідів, соціальних груп чи спільнот, які беруть участь у цих діях. Тому К. Гельвецій назвав інтерес «всесильним чарівником», який змінює вигляд будь-якого предмета. Серед численних інтересів особливе місце належить матеріальним. На основі спільності інтересів відбувається об’єднання людей у соціальні групи.

3. Англійський філософ і економіст Адам Сміт (1723-1790) вважав, що праця, прагнення людей до благополуччя виступають головним джерелом суспільного багатства, основою життя суспільства. На думку А. Сміта, розподіл праці є основою суспільних зв’язків людини. Внаслідок розподілу праці відбувається обмін плодами праці кожної людини. Отже, кожен працює на себе і в той же час змушений працювати на інших, а працюючи на інших, одночасно працює на себе. За А. Смітом, у трудовому суспільстві, щоб воно успішно функціонувало і розвивалося, необхідно дотримуватися трьох основних умов: панування приватної власності, невтручання держави в економіку та відсутність перешкод для всебічного розвитку особистої ініціативи. Праця – це цілеспрямована діяльність людей, у процесі якої вони перетворюють та пристосовують предмети природи для задоволення своїх потреб. Праця – це безперечна умова існування людей, вічна природна необхідність. Без неї неможливий обмін речей між людиною і природою, тобто неможливе саме людське життя. Тому незалежно від різних суспільних форм процес виробництва має бути безперервним. Як суспільство не може існувати без споживання, так само воно не може не виробляти. Під категорією суспільне виробництво слід розуміти не тільки виробництво матеріальних благ, а також форм спілкуваня і, так би мовити, виробництво самої людини. Тобто система суспільного виробництва виступає як єдність трьох видів виробництва: носіїв життя, засобів до життя (предметних умов його існування) та соціальних умов існування носіїв життя.

4. Однією із сторін виробництва людських сил є «духовне виробництво». Що таке духовне виробництво? Духовне виробництво – це вся багатогранна діяльність людей з виробництва, розподілу, обміну, споживання та зберігання духовних цінностей. Під духовними цінностями розуміються ідеї,уявлення, наукові знання, ідеали, виробництво яких здійснюється за допомогою певних соціальних інститутів. Духовне виробництво охоплює освіту, ідейне,моральне, естетичне, правове виховання, різні форми залучення людей до духовної культури. Духовне життя суспільства – це надзвичайно широке поняття, що включає в себе багатогранні процеси, явища, пов’язані з духовною сферою життєдіяльності людей; сукупність ідей, поглядів, почуттів, уявлень людей, процес їх виробництва, розповсюдження, перетворення суспільних, індивідуальних ідей у внутрішній світ людини. Суспільна свідомість не тільки відображає суспільне буття, а й творить його, здійснюючи випереджальну, прогностичну функцію щодо суспільного буття. Суспільна свідомість може існувати тільки тоді, коли є конкретні її носії – людина, соціальні групи, спільноти, конкретні особистості та інші суб’єкти. Тому суспільна свідомість здатна існувати тільки в індивідуальному, тобто через індивідуальну свідомість, що є духовним світом конкретної особистості, її поглядами, почуттями,настроями. Елементами структури суспільної свідомості є її різні рівні – буденна і теоретична свідомість, а також ідеологія та суспільна психологія. Форми суспільної свідомості: політична, правова,моральна, естетична, релігійна та ін.

ЛЕКЦІЯ №13

ФІЛОСОФІЯ ІСТОРІЇ

ПЛАН


1. Предмет і напрямки філософії історії.

2. Суспільно-економічна формація.

3. Нелінійна філософія історії.

КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ: лінійна філософія історії, нелінійна філософія історії, суспільно-економічна формація,географічний детермінізм, натуралізм, прогрес.



1. Осягнення особливостей історичного процесу в його єдності та невичерпному розмаїтті є основоположним завданням філософії історії. Термін «філософія історії» запровадив Вольтер. Але реальне формування філософії історії як певної галузі людських знань започатковується задовго до виникнення відповідного терміну – ще у стародавньому суспільстві. Початковими всезагальними історіями, що містили у поетичній формі комплекс найрізноманітніших знань і уявлень про розвиток суспільства, були міфології. Однак міфологічна історія дуже специфічна, оскільки тут час стоїть. Лише з руйнуванням міфологічного світогляду, час, по-перше, зрушує з мертвої точки, по-друге, суб’єктом і носієм філософських уявлень про історію стає вже не тільки народ в цілому, а й окрема особа. Звичайно, останньою обставиною певною мірою зумовлено те, що рух історичного часу тлумачиться неоднозначно: або як вічне повернення чи як висхідна лінія поступальних суспільних змін, або ж, навпаки, як низхідна лінія змін регресивних. Відповідно до цього ще в стародавньому суспільстві формуються три найважливіші напрями лінійної філософії історії:прогресистський, регресистський і циклічний. Всі ці напрями збереглись і не втратили значення основних донині. Водночас варто наголосити, що в двадцятому столітті поряд з цими напрямками, які репрезентують лінійну філософію історії, виникає й принципово відмінна, нелінійна філософія історії. Одним з перших дослідників історичного процесу був італійський філософ Джамбаттіста Віко (1660-1744). Запропонований Віко метод дослідження суспільства шляхом розгляду духовної культури народів став згодом панівним у філософії історії.Його концепція є прообразом майбутніх теорій циклічності в розвитку культур і цивілізацій. На відміну від класичного підходу епохи Просвітництва, Віко розглядає динаміку суспільно-ідеалістичної сутності натуралізму, оскільки географічне середовище (клімат, рельєф, рослинний та тваринний світ і т.д.) бачиться лише в зв’язку з історичним процесом. Згідно з ідеями натуралізму, географічне середовище поширювало свій безпосередній вплив лише на момент формування особливого духовного складу народу (структур та змісту суспільної свідомості), тоді як реально діючою причиною історичного розвитку в усій його складності та багатоманітності визнавався саме «дух народу», що формувався під впливом природного середовища. В концепції Віко відсутній принцип історизму в інтерпретації еволюції людського суспільства. Життєдіяльність кожної конкретної спільності трактується ним аналогічно з античною ідеєю про світовий кругообіг, що охоплює як необхідні стадії моменти виникнення, розквіту та загибелі. В цьому плані всі соціальні організми і культури світовій історії, за переконанням Віко, рівноцінні,оскільки не мають ніякої історичної перспективи. Кожну культуру та її прояв очікує неминуча смерть. Філософія історія ХУ111 – першої половини Х1Х ст. в поясненні закономірностей суспільного розвитку зовні орієнтувалась на дві методологічні установки. Однією з них був натуралізм у формі географічного детермінізму (Ш. Монтеск’є, Г. Гердер та ін.), або ж у формі ідеалістичного натуралізму (К.А. Гельвецій, Ж.-Ж. Руссо). Друга методологічна орієнтація, започаткована ще Дж. Віко, є характерною для об’єктивного ідеалізму (наприклад І. Кант, Г. Гегель). На сучасному етапі розвитку світової соціально-філософської думки поступово утверджується таке розуміння історії, яке умовно можна означити як монадне. Його характерною рисою є тлумачення всесвітньо-історичного процесу як єдності. Але єдності такої, що у свою чергу утворюється множиною великих історичних індивідів. Отже, монадне розуміння історії,враховуючи і реалізуючи можливості узагальнюючого (формаційного) та індивідуалізуючого(цивілізаційного) підходів до вивчення історичного процесу, водночас уникає однобічності кожного з них, оскільки не розглядає їх у протиставленні, а виходить з їхньої глибинної єдності, взаємодоповнюваності.

2. Формаційний підхід ґрунтується на моністичному, універсалістському розумінні історії.Він трактує всесвітню історію як єдиний лінійно-поступальний природно-історичний процес послідовної зміни суспільно-економічних формацій. Термін «суспільна формація» ввів у науку К. Маркс. Суспільна формація – це, за К. Марксом, сукупність суспільних відносин. Суспільство тут постає передусім як ансамбль конкретно-історичних зв’язків і відношень, у яких індивіди перебувають між собою. Суспільно-економічна формація частіше трактувалась як сукупність виробничих відносин. Основні значення формації у Маркса такі:

1\ історичне визначення сукупних виробничих відносин;

2\ історично визначена сукупність суспільних відносин;

3\ економічна структура суспільства взагалі;

4\ ступінь історичного розвитку суспільства: первинний – докласове суспільство; вторинний – класове; третинний – безкласове суспільство;

5\ історичний тип суспільства;

6\ різновид історичного типу суспільства (формації первіснообщинного суспільства).

У Леніна основні значення формації виокремлюються дещо інакше:

1\ суспільно-економічна формація як визначення сукупності виробничих відносин;

2\ суспільна формація як історично визначена сукупність суспільних відносин;

3\ суспільно-економічна формація як «жива», скелет її – система виробництва.

Пізніше, у часи сталінізму, формаційний підхід до історії вульгаризується, поступово трансформується у формаційний редукціонізм, намагання втиснути історичний процес у горезвісну «п’ятичленку» формацій. Але що ж таке «суспільно-економічна формація» - поняття чи сама соціальна реальність? Більшість філософів розглядають суспільно-економічну формацію як поняття, як категорію соціальної філософії. Інші дослідники, в основному представники спеціальних суспільних наук (історії, археології, економіки, соціологічних дисциплін), стверджують, що суспільно-економічні формації – реальні ступені розвитку людського суспільства.

3. Нелінійна, або плюралістично-циклічна, концепція є другою найзагальнішою просторовою моделлю історичного часу, яка визнає існування множинності самодостатніх історичних утворень із власною самодостатньою історією. Кредо прибічників такого бачення історії людства найповніше висловив авторитетний дослідник історії та культури Ганс-Георг Гадамер (нар. 1900), зазначивши, що розмаїтість індивідуальних виявів є не тільки характерною рисою грецького життя, а й історичного життя загалом – саме в цьому полягає цінність і сенс історії.Першим наповнив концепцію локальних цивілізацій необхідним філософсько-історичним змістом Микола Данилевський (1822-1895), який розглядав історію людства як поліцентричне утворення, низку автономних послідовних і співіснуючих соціальних організмів. Він назвав їх «культурно-історичними типами», а на стадії зрілості, піку розвитку – «цивілізаціями». Таких «культурно-історичних типів» (цивілізацій) він виокремив десять:

- єгипетський,

- китайський,

- ассиро-вавилоно-фінікійський, халдейський, або давньосемітичний,

-індійський,

- іранський,

- єврейський,

-грецький,

- римський,

- новосемітичний, або аравійський,

- германо-романський, або європейський.

Данилевський був одним із перших, хто відмовився від принципу європоцентризму, згідно з яким існує лише західноєвропейська цивілізація, а навколо проживають доцивілізаційні народи. Його ідеями скористувалися пізніше О. Шпенглер і Арнольд Тойнбі.

ЛЕКЦІЯ № 14

ПРОБЛЕМА ЛЮДИНИ У ФІЛОСОФІЇ. ЦІННОСТІ ТА ЇХ РОЛЬ

У ЖИТТІ СУСПІЛЬСТВА.

ПЛАН

1. Проблематичність людського буття.



2. Діяльність та екзістенціали людського буття.

3. Співвідношення понять «людина-індивід-особа-особистість-

індивідуальність».

4. Вихідні цінності людського буття.

КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ: відкритість, екзистенціал,індивідуація, «самість».

1. Проблематичність людського буття проявляє себе у тому, що можна народитися людиною, мати людський організм, проте не бути людиною повною мірою її необхідних проявів; наприклад, при цьому можна не мати свідомості, навичок людської поведінки. Це значить, що людські якості не з’являються в людині природним шляхом, наприклад, так, як у неї росте волосся. Проблематичність людського буття зумовлена ще й тим, що людина може мінятися, причому інколи – досить суттєво: у певному сенсі людина завжди не дорівнює собі самій, а це значить, що її буття постає відкритим та незавершеним. Буття людини постає перед нами складною системою ієрархічно вибудованих сходинок, кожна із яких передбачає існування попередніх. За судженнями Г.Сковороди, людина у відношенні до космосу являє собою щось подібне насінню, у якому в потенції знаходиться велика рослина. Отже, людський спосіб життя вимагає:

1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка