Філософія як наука



Сторінка3/5
Дата конвертації05.11.2016
Розмір0.73 Mb.
1   2   3   4   5

4. Свідомість як внутрішній світ людини має складну структуру. Враховуючи результати останніх досягнень науки, можна стверджувати, що структура свідомості є не чим іншим, як єдністю її властивостей та похідних від них форм прояву. За рівнями свідомість функціонує в єдності самосвідомості, свідомого та підсвідомого, за складовими власне свідомість складається із мислення, емоцій і почуттів та волі. Свідомість не тотожна психіці. Психіка людини вбирає у себе як свідоме, так і несвідоме та підсвідоме. Тобто значна частина людських реакцій відбувається на інстинктивному, або автоматичному, рівні, не стає предметом усвідомлення, не освітлена променями розуму. Свідоме і несвідоме перебувають у постійній взаємодії. Вищим рівнем свідомості є самосвідомість- здатність людини робити об’єктом розгляду свою власну свідомість. Основні функції свідомості: інформативна,пізнавальна, творча, оціночна, цілепокладальна, сенсотворча, організаційно-вольова, контрольно-регулятивна,самовиховна. Проблема свідомості, її онтологічного статусу, її можливостей постає для філософії найважливішою, оскільки поза свідомістю ми вже не маємо справи ні з людиною, ні з пізнанням.

ЛЕКЦІЯ № 8

ДІАЛЕКТИКА ЯК ЗАГАЛЬНА КОНЦЕПЦІЯ РОЗВИТКУ ТА ЇЇ

АЛЬТЕРНАТИВИ

ПЛАН

1. Закони діалектики.



2. Принципи і категорії діалектики.

3. Альтернативи діалектики.

КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ: закон, діалектика, якість, кількість, протилежність, протиріччя, принцип, категорія.

1. Діалектика є сучасною загальною теорією розвитку всього сущого, яка адекватно відображає його еволюцію у своїх законах, категоріях та принципах. Що таке розвиток? Розвиток – це закономірна якісна зміна матеріальних та ідеальних об’єктів, яка має незворотний і спрямований характер.Розвиток – це насамперед зміна, рух, але не будь-яка зміна є розвитком. Саморух і саморозвиток – важливі моменти діалектики як теорії розвитку. Саморозвиток «генетично» виростає з саморуху як невід’ємного атрибута матерії. Саморух відображає зміну явища, речі під дією внутрішніх суперечностей, їм притаманних. Діалектика як теорія розвитку спирається на такі фундаментальні поняття, як зв’язок, взаємодія, відношення. Поняття зв’язку відбиває взаємообумовленість речей і явищ. Поняття взаємодія відображає процеси взаємовпливу різних об’єктів один на одного. Категорія відношення характеризує взаємозалежність елементів певної системи. Закон – це зв’язок між сутностями, який є: 1/ об’єктивним; 2/ необхідним; 3/ загальним; 4/ внутрішнім; 5/ суттєвим; 6/ повторювальним. В законі, за висловом Гегеля, є «сталість, що зберігається». Саме явище – змінне, нестабільне. Закон же – спокійне, стійке відображення існуючого світу. Можна виділити три групи законів: 1/ часткові закони, притаманні лише певним формам руху матерії (закони механіки, хімії, біології тощо); 2/ загальні закони, притаманні усім або багатьом формам руху матерії (закони математики, кібернетики,закони збереження); 3/ універсальні закони (закони діалектики). Слід розрізняти закони природи і закони суспільства. Є також динамічні та статистичні закони. У динамічних законах передбачення мають однозначний характер – «так, а не інакше піде процес розвитку». У статистичних законах передбачення носять імовірний характер – «може бути, а може ні». Останнє зумовлене дією багатьох випадкових факторів. Статистичні закони виявляються в результаті взаємодії значної кількості елементів певної системи.

Діалектика спирається на три основні, універсальні закони: закон взаємного переходу кількісних змін у якісні, закон єдності та боротьби протилежностей і закон заперечення заперечення. Вони називаються основними, універсальними законами діалектики, тому що діють у природі, суспільстві та пізнанні.

Щоб з’ясувати суть закону взаємного переходу кількісних змін у якісні необхідно розкрити зміст таких категорій, як якість, кількість, міра, стрибок. Якість – це тотожна буттю визначеність. Якщо річ втрачає визначеність, то вона втрачає і свою якість. Кількість – філософська категорія, що відображає такі параметри речі,явища чи процесу, як число,величина, обсяг, вага, розміри, темп руху, температура тощо. За Гегелем, кількість – це «визначеність у межах даної якості». Спочатку кількісні зміни не зачипають якості предмета і тому на це не завжди звертають увагу, зауважує Гегель. Якісні зміни, що відбуваються в об’єктивному світі, здійснюються лише на основі кількісних змін. «Зміна буття, - писав Гегель, - суть не лише перехід однієї величини в іншу, а й перехід якісного в кількісне і навпаки».Взаємозалежність якості і кількості виражається в понятті міра. Міра – це межа кількісних змін, в рамках якої предмет залишається тим, чим він є, не змінюючи своєї якості. Порушення міри предмета веде до переходу в інше. Стара якість зникає, а нова виникає. Разом з тим виникає і нова міра. Так відбувається розвиток всього сущого. Важливою категорією в розумінні закону взаємного переходу кількісних змін у якісні є стрибок. Стрибок означає перехід від старої якості до нової. Є дві найбільш загальні форми стрибків: а/ стрибки у формі разових, одноактних змін; б/ стрибки у формі поступових якісних перетворень.

Закон єдності та боротьби протилежностей відображає фундаментальну особливість об’єктивної дійсності, котра полягає в тому, що всі її предмети, явища і процеси мають суперечливі моменти, сторони, тенденції, що борються і взаємодіють між собою. У будь-якому конкретному предметі тотожність і відмінність є протилежностями, які,взаємодіючи, зумовлюють одна одну. Взаємодія цих протилежностей, як писав Гегель, є суперечністю. Соціальний конфлікт – це взаємодія різних соціальних груп, інтереси яких взаємно протилежні і не знаходять розв’язання на спільній основі. Поняття «антагонізм» дає уявлення про одну з форм суперечностей, котра характеризується гострою, непримиренною боротьбою ворогуючих сил, тенденцій, напрямів. Закон заперечення заперечення – один із основних законів діалектики, який відображає поступальність, спадкоємність у процесі розвитку предметів і явищ об’єктивної дійсності. В основі закону лежить діалектичне заперечення як об’єктивний і суттєвий момент процесу розвитку. Діалектичне заперечення означає не просте знищення чи механічне відкидання старої якості, а її подолання, зняття. Воно включає момент внутрішнього зв’язку зі старим, утримання та збереження позитивного, що міститься у старій якості, і тим самим становить умову подальшого розвитку, можливість нового заперечення. Процес розвитку відношення протилежностей у рамках певної суперечності має такі етапи: 1/ вихідний стан об’єкта; 2/ розгортання протилежностей, роздвоєння єдиного, перетворення об’єкта – набуття нового якісного стану (перше заперечення), поява нових протилежностей; 3/ розгортання нових протилежностей, роздвоєння єдиного (як нової якості), перетворення об’єкта – набуття нової якості (друге заперечення), і т.д. В цьому процесі кожний з етапів виступає запереченням попереднього, а весь процес розвитку – запереченням заперечення.

Принцип (від лат. principium – начало, основа) – вихідна ідея, первоначало, що лежить в основі певної сукупності фактів, теорії, науки або внутрішнє переконання людини, ті практичні засади, котрими вона користується у житті. Принципами власне діалектики можна назвати принципи загального звязку і загального розвитку явищ у світі.

У категоріях діалектики знаходять відображення найбільш загальні суттєві ознаки, зв’язки, властивості, відношення речей, що мають місце в об’єктивній дійсності. Ці загальні ознаки з’ясовуються людьми в процесі пізнання, їхньої предметно-практичної діяльності, і це має для людини важливе значення. Мислення – це процес відображення світу в поняттях, категоріях, судженнях, умовиводах, концепціях, теоріях. І це відображення тим багатше, чим більше є понять, категорій, слів, що мають узагальнення. Тому більш досконала узагальнююча мова є свідченням більш розвиненого, обдарованого народу. Що являють собою категорії? Категорії – це універсальні форми мислення, форми узагальнення реального світу, в котрих знаходять своє відображення загальні властивості, риси і відношення предметів об’єктивної дійсності. В основі створення категорій лежить процес абстрагування. Це розумовий процес відхилення від одних властивостей речей і концентрація уваги на інших. У категоріях діалектики фіксується, відображається загальне в речах. Основними категоріями діалектики є: буття, матерія, рух, розвиток, простір, час, суперечність, антагонізм, кількість, якість, міра, стрибок, заперечення, становлення, одиничне і загальне, причина і наслідок, форма і зміст, необхідність і випадковість, можливість і дійсність, частина і ціле, система, структура, елемент і т.ін.

3. В значенні «анти діалектика» термін «метафізика» запровадив у філософію Гегель. Необхідно, однак, підкреслити, що метафізика як синонім філософії – це історично неминуча філософська теорія розвитку і метод пізнання, котрі займають певне місце в розвитку філософії, її категорійного апарату. Однак з розвитком науки метафізика виявила свою недостатність, поступилась діалектиці як більш сучасному методу пізнання, усвідомлення дійсності. Діалектика, з одного боку, виправдовує існуючі порядки, стан, речі, однак, для певних умов, для певного часу. З іншого боку, діалектика виходить з абсолютної змінності, плинності речей, станів, порядків, «ліквідації» того, що є, для розвитку того, що буде. На Заході, як правило, перебільшували, абсолютизували критичний, негативний бік діалектики. Відомими представниками такого способу інтерпретації діалектики були Теодор Адорно і Жан-Поль Сартр. Вони вважали цей бік сутністю діалектики. Тому діалектика взагалі, на думку цих філософів, може уявлятися і бути зрозумілою тільки як «негативна» діалектика. Альтернативами діалектики є також софістика і еклектика.


ЛЕКЦІЯ № 9

ГНОСЕОЛОГІЯ. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ПІЗНАВАЛЬНОЇ

ДІЯЛЬНОСТІ.

ПЛАН


1. Поняття пізнання та його види.

2. Рівні та форми пізнання.

3. Проблема істини в пізнанні.

4. Методи і форми наукового пізнання.

КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ: агностицизм, епістемологія, гносеологія, істина, метод.

1. Проблеми пізнання досліджує розділ філософії під назвою «гносеологія» (давньогрец. «гносис» - пізнання; «логос» - учення, наука). Інколи цей розділ філософії іменують»епістемологія» (давньогрец. «епістема» - знання, наука), але здебільшого епістемологію розглядають або як теорію знання, або як дослідження лише наукового знання. Гносеологія була більше характерною для часів класичної філософії, а епістемологія – це більше явище некласичної філософії. Вихідні поняття гносеології – поняття суб’єкта та об’єкта. Суб’єкт пізнання – це людина, що постає вихідним пунктом життєвої та пізнавальної активності. Об’єкт пізнання – фрагмент будь-якої реальності, який не збігається у цей момент з інтелектом, що пізнає, та на який спрямована пізнавальна активність. Поняття пізнання має принаймні три основні змістові акценти, пізнання – це:

- процес здобування знань, створення образів, моделей теорій реальності ( це інформативний аспект пізнання);

- прагнення оволодіти реальністю, проникнути в її приховані підвалини (це активістський або вольовий аспект пізнання); - бажання досягти найважливішого, найпозитивнішого для людини стану досконалості (це смисловий аспект пізнання). Багатоаспектність пізнання знаходить своє виявлення у різних видах пізнання:

- життєво-досвідне пізнання постає безпосереднім, прямо вписаним у процеси повсякденної людської життєдіяльності;

- мистецьке пізнання окреслює реальність не відсторонено, а через переживання. Воно більше передає не предметні окреслення дійсності, а людське ставлення до неї. За змістом воно умовне, тобто надає простір проявам уяви, фантазії, суб’єктивним схильностям людини;

- наукове пізнання культивується спеціально через усвідомлення ролі знання; воно є спеціалізованим та спеціально організованим, котролює свій хід, намагаючись досягти максимального ступеня достовірності знання;

- релігійне-містичне пізнання часто окреслює джерела своїх відомостей як божественне об’явлення, особливе просвітлення, і хоча ці джерела залишаються для нас багато в чому таємничими та недосяжними ні для контролю, ні для свідомого використання, немає сенсу заперечувати особливу значущість для людини того, що викладено у священних текстах і релігійних настановах – сама історія людства переконливо це доводить;

- екстрасенсивне пізнання також залишається для нас багато в чому незрозумілим. Цей вид пізнання використовують у суспільстві, але природа його для науки поки що незрозуміла.

2. За давньою усталеною традицією філософія виділяє два основні джерела знання та пізнавального процесу: відчуття (або чуття) та мислення. Але їх взаємодія у процесі пізнання виявляється досить складною. Зокрема, визнано. Що людські чуття ніколи не бувають «чистим чуттям», бо їх неодмінно певним чином «завантажують» розум, мислення, міркування, тобто у людини не існує простого біопсихічного чуття, воно визначено предметно, ціннісно, інтелектуально.Людські почуття є «чуттями-теоретиками», бо, дивлячись на речі, ми відразу вбачаємо в них значно більше від того, що може дати нам фізіологія відчуття. Першим, вихідним рівнем пізнання, поза яким неможливе формування знання, є чуттєве пізнання («перцептивний досвід»): це є фіксація окремих властивостей та ознак речей органами чуття людини відповідно до їх внутрішніх можливостей. Чуттєвий рівень пізнання ще не творить знання (наприклад, побачити річ – ще не значить її пізнати або зрозуміти), але дає пізнанню такий його компонент, поза яким пізнання неможливе. Чуттєве пізнання здійснюється у таких формах: відчуття фіксують окремі властивості речей (холодне, світле, гладке та ін.); сприйняття постають поєднанням відчуттів та створенням певного образу або певної проекції речей; уявлення є відтворенням образу без безпосереднього контакту з річчю. Але відчуття мають свої межі, вони мінливі і не дають нам надійного критерію для розмежування суттєвого та несуттєвого. Названі недоліки надолужуються подальшим рівнем пізнання: раціонально-логічним (або абстрактним) мисленням. Форми абстрактного мислення досить чітко виражають його особливості:

- поняття – це слова (терміни), що фіксують суттєві характеристики, як звичайно, класу предметів (але інколи – і окремих унікальних предметів);

- судження – це речення, які зв’язують між собою поняття так, що хід мислення у суттєвих моментах збігається з процесами реальності;

- умовиводи – сукупність речень (суджень), пов’язаних між собою законами логічного виведення. Є два основні типи умовиводів: індуктивний (рух думки від часткового до загального) та дедуктивний (рух думки від загального до часткового).

Подальший – це синтезувальний рівень пізнання, на якому умовиводи, поняття та концепції абстрактного мислення втілюються у реальність. Особливості третього рівня пізнання проявляються у таких формах:

- досвід – особисте свідоме нагромадження умов та обставин як збігання, так і не збігання розумового конструювання з реальним ходом речей і процесів;

- експеримент – дослідження певних, спеціально виділених властивостей, параметрів та характеристик речей у спеціально організованих умовах з обґрунтованим дозуванням дій чинників, факторів і т.ін.

- практика – свідомо фіксований досвід застосування теорій, учень, концепцій у реальному історичному житті певних соціальних груп, суспільств, цивілізацій і т.ін.

3. Ще за часів Аристотеля, найпоширенішим є тлумачення істини як відповідності знань та уявлень дійсності. Але, певна річ, пряме зіставлення абстрактних об’єктів з реальними речами неможливе. Тому кореспндентна концепція істини суттєво спрощує реалії пізнання. Може істиною слід вважати те, що більшість людей погоджується визнавати таким? Конвенціональна концепція істини вважає саме так. Також в науці з давніх часів існує переконання, що істиною можна вважати логічну несуперечливість наукової теорії. Доповнює ці погляди прагматичне тлумачення істини як ступеня корисності, ефективності, практичної виправданості знання. Але питання про істину не можна вирішувати більшістю голосів, так само, як і корисністю. Тому врешті-решт у сучасній гносеології авторитетнішою постає регулятивна концепція істини, згідно з якою знання розглядаються в якості таких інтелектуальних засобів, інструментів, моделей, що забезпечують оптимальність наших взаємодій зі світом.

4. Генетичним складником науки постає метод. За Р. Декартом, метод – це порядок і послідовність пізнавальних дій, що їх свідомо обґрунтовують та цілеспрямовано застосовують. Загальні особливості пізнання проявляються у науці через наявність у ній трьох рівнів пізнання: емпіричного, емпірично-теоретичного і власне теоретичного. На емпіричному рівні пізнання спрямоване на здобування наукових фактів. За висловом Ф. Бекона, «факти – живлення науки». Для того, щоб певне явище стало фактом, воно повинно бути зафіксоване з допомогою певного інструментарію науки, описане науковою термінологією. Звідси й форми емпіричного пізнання: описи, зведення, протоколи. Методи емпіричного знання: спостереження, порівняння, вимірювання, описування, експеримент. Коли факти здобуті та певною мірою впорядковані, виникає необхідність їх подальшого інтелектуального опрацювання. Отже, тут фігурують методи: аналіз та синтез, індукція та дедукція, формалізація, ідеалізація. Результатом теоретичного пізнання постають наукові теорії – система раціонально-логічних тверджень, понять принципів, законів, що віднесені до певної сфери реальності.
ЛЕКЦІЯ № 10

ТРАДИЦІЇ ТА ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ФІЛОСОФСЬКОЇ

ДУМКИ В УКРАЇНІ

ПЛАН


1.Філософія давніх слов’ян.

2. Філософія періоду Відродження.

3. Філософія в Києво-Могилянській академії.

4. Філософія Г. С. Сковороди.

5.Філософські ідеї Т. Г. Шевченка.

6. Філософія України другої половини Х1Х – початку ХХ ст.

КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ: антропоцентризм, братські школи, Ренесанс, Просвітництво, споріднена праця.

1. Українська культура посідає вагоме місце в історії людської цивілізації. Ще з давніх часів український народ був високорозвиненою спільнотою, свідченням тому – трипільська культура, пізніше – геніальна пам’ятка українського народу У-1Х ст. «Велесова книга». Якісно нового змісту набуває філософська думка у Київській Русі. Становлення філософії Русі відбувалось у процесі розв’язання суперечностей між слов’янським міфологічним світоглядом та християнством. Християнство впроваджується на Русі у 988 р. Світоглядна культура Русі акцентує увагу на таких важливих проблемах, як протистояння духу і природи, душі і тіла та інших. При цьому в центр названих проблем ставиться людина в етико-моральному світлі, її почуття і розуміння світу. Філософське звучання мають «Слово про закон і благодать» (автор митрополит Іларіон), «Посланіє» (автор Климент Смолятич), «Златоуст» (автор Кирило Туровський), «Слово о полку Ігоревім» та інші твори. Філософська думка Київської Руси мала християнський характер, у ній переважала етична проблематика: філософська картина світу, пізнання, людина, суспільство розглядалося крізь призму вічного конфлікту добра і зла. А в соціальній філософії домінували патріотичні ідеї єдності всіх руських земель, зміцнення держави, необхідність розвитку культури та освіти.

2. До ранніх українських гуманістів належали Юрій Дрогобич (1450-1494), Павло Русин (1470-?) із Кросна, Лукаш із Нового Міста, Станіслав Оріховський (1513-1566) та інші. Ю. Дрогобич у своїх поглядах на людину, світ, історію звеличував силу знання та людського розуму. Філософія українських гуманістів мала яскраво виражені риси антропоцентризму. Так, С. Оріховський вважав, що кожна людина має самодостатню цінність, він одним із перших у європейської філософії став заперечувати божественне походження влади й держави, виступав проти підкорення світської влади релігійній. Важливу роль у розвитку філософської культури України відіграла Острозька академія – перша українська школа вищого типу. Філософія як окрема дисципліна там ще не викладалася, але читався курс логіки, яка називалась тоді діалектикою. Іван Вишенський (бл. 1538- після 1620) вважав, що завдяки самопізнанню людина стає спроможною подолати свою земну форму й увійти у внутрішній духовний контакт із вищим буттям. У кінці ХУ1 і на початку ХУ11 ст. в Україні та Білорусі виникали і розвивались релігійно-національні організації православного населення міст – братства. Помітним представником братського руху був Мелетій Смотрицький (бл.1572-1633), який надає суспільно-громадянського спрямування своїм працям. Він вперше звертається в своїх творах до логіко-дедуктивного виведення логічних операцій і методів.

3. У Києво-Могилянській академії, заснованій Петром Могилою (1597-1647), вперше в Україні філософію викладали окремо від теології. Філософські курси, які тут читалися, були значною мірою схоластичними. Здобуття істини мислилося викладачами академії як результат складного процесу пізнання, здійснюваного на двох рівнях – чуттєвому і раціональному. Теофан Прокопович (1681-1736) предметом істинного пізнання вважав те загальне, що повторюється , тотожне в речах, що відтворюється в поняттях. Сутність методу пізнання він визначає як віднайдення невідомого через відоме. Вчені Києво-Могилянської академії зробили значний внесок у розвиток етики і філософії права.

4. Видатний український філософ Г.С. Сковорода (1722-1794) був вихованцем Києво-Могилянської академії. Сковорода вважав найважливішою з усіх наук науку про людину та її щастя. Поділяючи світ на істинне та тлінне, Сковорода віддає перевагу Вічності, Богу. Людина не може існувати у світі поза єдністю віри і любові. Антиподами любові та віри у Сковороди є поняття суму, туги, нудьги, страху. Вони роблять душу людини приреченою на розслаблення, позбавляють її здоров’я. Тому Сковорода наполягає на тому, що запорука здоров’я душі – її радість, кураж. На грунті об’єднання любові та віри у пізнанні людиною самої себе складається категорія «щастя». Щастя міститься в нас самих. Щастя легко досягається, якщо людина йшла шляхом любові та віри. Всі люди створені для щастя, але не всі отримують його. Ті, хто задовольнився багатством, почестями, владою та іншими зовнішніми атрибутами земного існування, роблять величезну помилку. Вони отримують не щастя, а його привид, який у кінцевому рахунку перетворюється на прах. Людина як мікрокосм містить у собі два начала – тлінне і нетлінне, які поєднуються: у тлінному відображається нетлінне. Над тлінним стоїть дух. До нього й зводив Сковорода сутність життя. Плоть не має істинного значення для людини. Залишаючись тільки плоттю, не намагаючись вийти за її межі, людина губить свою схожість до образу та подібності Бога і в кінцевому підсумку перетворюється в прах. Наше зовнішнє тіло саме по собі не працює, воно перебуває у рабстві нашої думки. Плоть іде слідом за всіма рухами мислі. Мисль, думка – це головна точка, тому її Сковорода часто називає серцем. Доки плоть та кров будуть панувати над серцем, доки людина не визнає їхньої злиденності, шлях до істини закритий, вважав Сковорода.

5. Після Г. Сковороди вперше з новою силою зазвучала філософія українського духу у творчості Т.Г. Шевченка (1814-1861). Ця філософія глибоко індивідуальна, особиста і, разом з тим, ґрунтувалась на національній ідеї українського народу, його ментальності. Філософія Шевченка виростає насамперед з конкретно-узагальненого ставлення до любові, надії і віри. Саме з любові до України виникає шевченківська філософія пробудження людської гідності, сили протесту і бунтарства. Улюблений герой Шевченкових поезій і картин – лицар народний, повстанець-гайдамака, козак-запорожець, що виступає оборонцем рідного краю, носієм народної правди і честі. Вінець Шевченкової творчості – уславлення свободи, першої й неодмінної передумови людського поступу, добробуту й щастя. До найволелюбніших книг належить «Кобзар».

6. Значний вплив на розвиток філософії в Україні мала творчість українського вченого зі світовим ім’ям О.О. Потебні (1835-1891). Потебня дав глибокий і всебічний аналіз проблеми взаємозв’язку мови і мислення. Потебня був не тільки мовознавцем, а й творцем «лінгвістичної поетики», яка мала величезне філософське значення. Найбільш видатним українським філософом Х1Х ст. був Памфіл Данилович Юркевич (1827-1874). За вічно змінними явищами природи, які сприймаються нашими органами чуття, він, як філософ-послідовник Платона, намагався знайти незмінну ідею об’єкта; в цей ідеї мислення і буття тотожні. Істина відкривається не тільки мисленням, а й «серцем», оскільки пошук істини пов’язаний з релігійними і моральними прагненнями людини. У цьому процесі сходження до істини знання пов’язане з вірою, яка є більш могутнім фактором, ніж просто емпіричний зміст мислення. Видатний внесок у розвиток української філософії другої половини Х1Х – початку ХХ ст. зробили М.П. Драгоманов (1841-1895), І.Я. Франко (1856-1916) та Леся Українка (1871-1913).

1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка