Філософія як наука



Сторінка2/5
Дата конвертації05.11.2016
Розмір0.73 Mb.
1   2   3   4   5

Д. Юм (1711-1776) вважав, що людина має справу не із зовнішнім світом, а з потоком своїх відчуттів і уявлень. «Нам нічого не відомо про світ, що нас оточує», - підкреслював філософ. Діяльність розуму не виходить за межі оманливої видимості речей. І в силу цього світ для людини залишається непізнаним.

4. Б. Спіноза(1632-1677) вважав вчення про загальні засади світу, тобто про субстанцію (від лат. «стояти під…», «бути в основі»), фундаментом систематичної філософії. Субстанція – це причина себе самої, тобто вона не може мати ще якоїсь причини, бо тоді перестане бути основою для всього. Г. Лейбніц (1646-1716) захоплювався філософією Спінози, але вважав, що таким чином осмислена субстанція не дозволяє нам зрозуміти, чому світ є рухливим та багатоманітним. Перший принцип його філософії – принцип «усезагальних відмінностей»: у світі немає жодної речі, яка була б тотожна іншій. Речі є монадами як єдностями тотожності і відмінності. Взаємозв’язок між ними постає як «наперед встановлена гармонія».

5.Глибоку і своєрідну концепцію людини в епоху Нового часу розробив відомий французький фізик,математик і філософ Блез Паскаль (1623-1662). У своїй праці «Думки» Паскаль змальовує вражаючу картину людського становища у світі: на тлі космічних масштабів людина перетворюється на непомітну горошину, але, якщо рухатися углиб матерії, людина є велетнем порівняно з нескінченно малими величинами. Людина ніби зависає поміж двох безодень, і ось цю вихідну відсутність опори вона весь час відчуває: тривога, нудьга, невпевненість є її звичними станами. Не маючи надійних коренів життя, людина кидається у розваги й інтриги, але вся людська велич полягає лише в мисленні. Людина – це «мислячий очерет», але вона перевершує природу тим, що може всю її осмислити й пізнати.

6. Німецька класична філософія, тобто філософія І. Канта, І.-Г. Фіхте, Ф.-В.-Й. Шеллінга, Г.В.Ф. Гегеля, Л. Фейєрбаха, збагатила європейську культуру цілою низкою ідейних надбань, без яких неможливо уявити собі сучасну інтелектуальну ситуацію в суспільстві. Початок німецької класичної філософії пов’язаний з діяльністю Іммануїла Канта (1724-1804), який народився і прожив усе життя у прусському місті Кенігсберзі (тепер Калінінград).До Канта вважали, що пізнання є результатом дії на людину зовнішніх чинників. При цьому людина сприймає (тобто перебуває пасивною), а світ діє на неї. Кант «перевернув» це співвідношення»: він проголосив, що пізнання і знання постають результатом людської (насамперед – розумової) активності. Пізнання не є дублюванням реальності, а є діяльністю створення інтелектуальних засобів людської взаємодії зі світом. Фіхте (1762-1814) ще більше підсилив ідею активності суб’єкта (людини) у процесі пізнання. Фіхте вважав, що з міркувань Канта можна без будь-яких витрат вилучити «річ-у-собі», адже вона все одно не мала ніяких визначень. Тому весь зміст пізнання або зміст наших уявлень можна вивести з активності Я. Щодо людини, то Фіхте вважав діяльність її першим і основним визначенням: «Діяти! Діяти! – ось для чого ми існуємо». Шеллінг (1775-1854) вважав, що вихідним пунктом для знання та виявлення будь-якої реальності є Я, яке усвідомлює себе. Будь-які кроки такого самоусвідомлення постають як єдність, тотожність об’єкта та суб’єкта. Розум є єдністю дії та споглядання, але це вже не окремий індивідуальний розум, а всезагальний світовий. Гегель (1770-1831) у своїх працях надав ідеям класичної філософії системно-заверешеного вигляду. Він вважав, що основою світу є духовна субстанція – абсолютна ідея, яка є єдністю свідомості та самосвідомості. Водночас це не лише субстанція, а й суб’єкт, тобто діючий розум. Це означає, що абсолютна ідея усе породжує, усе охоплює і все залучає у поле свого інтелектуального споглядання (рефлексії), вона вибудовує реальність сама із себе й водночас залучає усе це у свій зміст. Фейєрбах (1804-1872), докладно вивчивши філософію Гегеля, побачив у ній «логізовану теологію». За Фейєрбахом, «сутність і свідомість релігії вичерпується тим, що охоплює сутність людини, її свідомість та самосвідомість. У релігії немає власного, особливого змісту». Все через людину, і тому справжньою філософією може бути лише антропологія.

ЛІТЕРАТУРА

1. Гусєв В. Західноєвропейська філософія Х1У-ХУ111 ст. К., 1995.

2. История философии в кратком изложении. М., 1991.

3. Таранов П.С. Золотая философия. М., 1999.
ЛЕКЦІЯ № 5

СУЧАСНА СВІТОВА ФІЛОСОФІЯ

ПЛАН

1. Загальні особливості розвитку філософії у ХХ столітті.



2. Сцієнтистські напрями в зарубіжній філософії ХХ ст.

3 Напрями антропологічного спрямування.

4.Релігійна філософія ХХ ст..

5.Тенденції розвитку світової філософії на межі тисячоліть.

КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ: абсурд, верифікація,несвідоме, парадигма, проект, сублімація, сцієнтизм.

1. ХХ ст. являє собою особливий етап у розвитку сучасного суспільства. Воно вирізняється надзвичайною динамікою усіх сфер суспільного життя, прискоренням темпів соціальних змін. У цьому столітті людство пережило дві світові війни, жахливі чисельністю своїх жертв, кільканадцять революцій (також із руйнівними наслідками), вперше вийшло за межі земного простору, проникло у світ мікропроцесів, дешифрувало генетичний код людини і т. ін. Філософія ХХ ст. відмовилась від абсолютів, вивела на перший план суб’єктивну реальність, їй властива колосальна різноманітність, строкатість та варіативність.

2. У ХХ ст.. наука перетворилась на один із провідних чинників суспільного життя. Філософські напрями, що всіляко підкреслюють позитивні сторони наукового прогресу ,отримали назву «сцієнтизму»(з англ. – «science» - наука). На початку ХХ ст. більшість таких напрямів в цілому поділяла міркування О. Конта, що справжнє знання може бути тільки науковим; відповідно, і філософія справді може бути вартою чогось лише за умови, що вона також стане науковою. Вважалося, що предметом філософії повинно бути науковчення, тобто вчення, яке чітко визначить особливості та сутність науки, буде свідомо розробляти методологію наукового пізнання, а за власними методами філософія не повинна суттєво відрізнятися від інших наук; принаймні, вони повинні бути точними, такими, що можуть бути використаними та піддаються перевірці (це переконання на початку ХХ ст. поділяли Е.Гуссерль, Л. Вітгенштейн, Б. Рассел та ін.). Це завдання у філософії ХХ ст. намагалися виконати представники так званого «логічного позитивізму» або неопозитивізму. Його програмні положення були сформульовані у працях М. Шліка, Л. Вітгенштейна, Б. Рассела. Шлік сформулював засади процедури під назвою «верифікація» - перевірка на істинність. Проте практична спроба здійсніти верифікацію хоча б найпростіших наукових теорій закінчилася невдало. Традиції неопозитивізму розвивалися далі в межах так званої аналітичної філософії, виник і постпозитивізм (Т. Кун, І. Локатос, П. Фейєрабенд та ін.). Впливовою була Марбурзька школа неокантіанства (Г. Коген та Е. Кассірер). Ці філософи присвятили значну частину своїх праць дослідженню вихідних засад наукового пізнання.

3. Другим за значистю, впливом та авторитетом напрямом філософії ХХ ст. постають філософські осмислення людини. Проблема людини у цьому столітті набула особливої гостроти на тлі світових воєн, інтенсифікації міжнародних контактів, боротьби за права людини та ін. У ХХ ст. відбулось своєрідне переосмислення проблеми людини у філософії, або й навіть її перше надзвичайно гостре осмислення саме у плані намагання з’ясувати, що, власне, робить людину людиною. Сталося так, що основні течії антропологічного напряму сформувались у ХХ ст. Це екзистенціалізм, філософська антропологія, персоналізм, певною мірою – фрейдизм та неофрейдизм ; їх парадигми окреслились достатньою мірою у 20-і – 40-і роки. Мартіна Хайдеггера (1889-1976) вважають засновником філософії німецького екзистенціалізму. За Хайдеггером, розглядати людину треба не ззовні, не як об’єкт спостереження та вивчення, а із середини її феноменального світу. Людина є буттям, у самому становищі якого завжди стоїть питання про її буття, або ж її буття завжди постає під знаком запитання. Людина є отвором у бутті у тому сенсі, що лише їй відкрите буття як таке, лише вона може ставити питання про буття та небуття. За французьким екзистенціалістом Ж.-П. Сартром(1905-1980), людина є таким буттям, через посередництво якого у світ приходить ніщо; поза людиною, в природі, одне буття завжди переходить в інше, а для людини існує як буття, так і небуття. Страх смерті змушує людину ховатися від неї, живучи «як всі».Вихідною властивістю людини є свобода, а вона вимагає відповідальності, бо коли ти дієш від себе, а не за вказівкою або не так, як всі, треба мати сміливість взяти на себе відповідальність за всі можливі наслідки таких дій. Окрім згаданих філософів до екзистенціалістів належали Микола Бердяєв, Г. Марсель, Х. Ортега-і-Гасет, письменник А. Камю, художник П. Пікассо та ін. Іншою течією цього напряму була філософська антропологія, що була заснована М. Шелером (1874-1928). ЇЇ прихильниками були А. Гелен, Е. Ротхакер, Г. Плеснер. Персоналізм, наступна течія антропологічного спрямування, наполягав на тому, що вирішальними для людини є не якісь її властивості, а те, що вона є особа (лат. – «persona»), точніше – особистість. Яскравими представниками персоналізму були Е. Муньє і М. Бердяєв. Важливу роль у формуванні сучасного погляду на людину відігравав у ХХ ст. фрейдизм. Його засновником був австрійський психіатр З. Фрейд (1856-1939). Основним поняттям у вченні Фрейда є «несвідоме», яке відіграє величезну роль в життєдіяльності кожної людини.

4. У філософії ХХ ст. вагоме місце належить релігійній філософії. Найбільш поширеною та авторитетною у ХХ ст. постала філосософська концепція неотомізму – оновленої філософії Томи Аквінського. Корифеями неотомізму є французькі філософи Ж. Марітен (1882-1973), Е. Жільсон (1884-1978) та американський філософ Ю. Бохеньський (1902-1995). Авторитетним напрямом релігійної філософії була також протестантська теологія, яка отримала назву негативної, оскільки різко підкреслювала принципову неспівмірність Бога та світу.Її представниками були К. Барт, П. Тілліх, Р. Бультман. Серед філософських течій релігійного спрямування варто згадати також теософію (О. Блаватська, Р. Штайнер), учення «живої етики (О. Рерих) та російську релігійну філософію (М. Бердяєв, П. Флоренський), ідеї яких мали і мають неабиякий вплив і поширення.

5. Якщо філософія ХХ ст. починала із відкидання абсолютів, заперечення значення метафізичних роздумів,вважаючи, що вона покінчить з ними назавжди, то наприкінці століття ці теми знову виявилися актуальними. З одного боку, збільшився інтерес до тих філософських напрямів, які традиційно пов’язували філософію із метафізичними дослідженнями; йдеться про неотомізм, філософію М. Хайдеггера, М. Гартмана, протестантську теологію, філософську онтологію, традиції кантіанства, гегелівської філософії та ін. В цілому тенденція повернення до метафізичних міркувань та абсолютів отримала назву неоконсерватизму. З іншого боку, розпочинаючи із кінця 60-х років, розгорнулася справжня хвиля радикалізації тенденцій некласичної філософії, пов’язана із закликами покінчити із раціональністю, логікою, усякими нормуваннями інтелектуальної діяльності з метою виходу на нові горизонти творчості. З боку «нових лівих» (Б.-А. Леві, А. Глюксман та ін.) посилились нападки на владу, ідеологію, державу та науку. Була висунута теза про те, що індустріальне суспільство являє собою нову форму варварства та внутрішнього збіднення людини. Ці ідеї влилися у думки так званого «філософського постмодерну», який їх певною мірою змінив, а певною мірою радикалізував. Постмодерність передбачає радикальний сумнів щодо надійності основ, на які спираються претензії на наукові твердження, а отже, вона пов’язується з відчуттям визволення від колишньої обмежувальної практики. Її розвиток спричинив виникнення цілком нових галузей наукового дослідження, таких, як культурні студії, феміністські студії, жіночі студії, гей-лесбіянські студії, гендерні студії, теорія збочень,постколоніальна теорія (див. Едвард Саїд). Чимало відомих людей пов’язали себе з постмодерним проектом, зокрема Жак Аталі, Жан Бодріяр, Елен Сісу, Жиль Дельоз, Жак Дерида, Мішель Фуко, Фелікс Гваттарі, Люс Ірігаре, Фредрик Джеймсон, Чарлз Дженкс, Юлія Кристева, Жак Лакан, Жан-Франсуа Ліотар і Роберт Вентурі.

ЛІТЕРАТУРА

1.Головко Б.А. Філософська антропологія: Навч. Посібник. К., 1997.

2.Современная западная философия: Словарь. М., 1991.

3.Енциклопедія постмодернізму. К., 2003.

ЛЕКЦІЯ № 6

ПРОБЛЕМА БУТТЯ (ОНТОЛОГІЯ).

ПЛАН

1.Фундаментальне значення проблеми буття для філософії.



2. Проблема буття в історико-філософському окресленні.

3.Сучасна наука про рівні та форми виявлення буття.

КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ ІПОНЯТТЯ: буття – небуття, інтенція, метафізика та онтологія.

1.Проблема буття є однією з найдавніших тем філософських роздумів і досліджень. «Чому взагалі є сутнє, а не навпаки – ніщо?» - це запитання М. Хайдеггер, один із найавторитетніших філософів ХХ ст., вважав основним питанням метафізики як науки про фундаментальні основи всього сутнього. З ХУ111 ст. розділ філософського знання, пов’язаний із дослідженням буття, отримав назву «онтологія» ( від давньогрецького «онтос» - буття, сутнє). У сучасній філософії метафізику та онтологію найчастіше розводять у такий спосіб: онтологія вивчає прояви буття, те, яким воно постає перед людиною та осмислюється нею, а метафізика шукає коренів буття; умовно кажучи, онтологія ставить питання «Яким та як є буття?», а метафізика – «Чому та що є буття?». Проблема буття – це проблема сутності всього існуючого, а також проблема єдності світу як цілого. Фундаментальність проблеми буття для філософії пов’язана насамперед із тим, що філософія виконує функцію людського світоорієнтування, а буття – це найширше філософське поняття, і тому воно постає як граничний, цільовий,стратегічний людський орієнтир. Умовою визначення буття як гранично широкої категорії є зіставлення його з небуттям. Але в реальному життєвому досвіді ми ніде й ніколи безпосередньо не стикаємося із небуттям як таким. Коли зникають певні матеріальні речі, змінюються природні явища, умирають живі істоти, ми розуміємо, що все це ще не є переходом у небуття, адже при цьому немає повного зникнення, а є лише перетворення певних форм та вимірів того, що існує, в інші форми та виміри. Коли філософія ставить питання про абсолютні межі буття, вона намагається вивести на рівень людського розуміння те, що не є предметом або елементом практичного та пізнавального досвідів. Тому тут починається та галузь знання і пізнання, яка дістала назву метафізики, тобто галузь знання, що перевершує фізику, перебуває понад фізикою. М. Хайдеггер, коментуючи деякі міркування Аристотеля, визначав метафізику як науку про «суще у самому сущому», а філософію – як тлумачення такого «останнього сущого», як узгодження такого тлумачення з усім комплексом наших знань та уявлень. Філософія у такому підході постає як теорія, що поєднує знання про реальне та позамежне, про часткове та всезагальне. Певна річ, що в такому разі тлумачення, дослідження, розуміння буття є для філософії її змістовим та смисловим епіцентром. Філософія повинна виводити всі свої теми, проблеми та міркування на певну граничну межу – межу буття та небуття, тобто визначати, за яких обставин певна річ може бути саме такою, а за яких вона неминуче втрачає свою внутрішню якість, свою специфікацію. Зрозуміло знову-таки, що зробити це можна, лише розглядаючи кожну річ як фрагмент світової цілості, тобто крізь призму поняття буття. Отже, можна сказати, що філософом є той, хто виводить кожну річ на рівень її розгляду з позиції світового цілого або з позиції зіставлення буття та небуття.

2. Найпершою умовою розуміння буття є вироблення категорії «усе». «Усе» межує з «нічим», тому перші визначення буття йдуть через зіставлення та використання саме цих категорій. Фалес Мілетський стверджував, що «все народжується з води». Але натурфілософія пішла далі, висунувши поняття «першого початку всього» («архе»). Цим засвідчувалось, що в самому бутті вже вирізняли щось стійке, стале, незмінне, на відміну від нестійкого, мінливого, такого, що зникає. Стале з тих часів ототожнювали з буттям як таким, а мінливе поставало в якості образів його з’явлень. Саме таке тлумачення буття знаходимо в судженнях Парменіда, якому належить заслуга введення у філософський та науковий обіг поняття «буття»: «Те, що висловлюється та мислиться, повинно бути сущим, бо ж є буття, а ніщо не є…». Важливим моментом у судженнях Парменіда є те, що він розглядає буття у єдності з мисленням та розумінням. Але найпліднішою виявилась думка Парменіда про само тотожність і незмінність істинного буття. Цю думку підхопили Демокріт, Платон, Анаксагор, Аристотель а далі вона стала загальновизнаною у добу Середньовіччя. Але найбільше розвинені концепції буття розробили Платон та Аристотель; ці концепції можна вважати провідними парадигмами (взірцями) розуміння буття. За Платоном, справжнім джерелом буття може бути лише ідея, котра у вищому способі буття постає як Єдине. Воно є тотальне, вічне та незмінне. Всі ж речі та явища чуттєвого світу існують лише в міру їх причетності до Єдиного. Отже, речі самі по собі не мають у собі буттєвого кореня. Щоб зрозуміти їх, як і Космос узагалі, треба не стільки досліджувати речі, скільки, відштовхуючись від них, сходити до споглядання вічних ідей. За Арістотелем, річ та Єдине тотожні. Тому розуміння ідей, за Арістотелем, вимагає дослідження будови речей, з’ясування їх причин та функцій. Зазначений підхід, як це неважко зрозуміти, більш прийнятний для науки, ніж платонівська концепція. Протилежну позицію у трактуванні буття відстоював Геракліт. Першооснову світу він бачив в постійному русі, течії речей, змінах, які втілилися у його формулі «panta rhei» - «все тече». У Середні віки буття постає в окресленні абсолюту. Бог як абсолютне буття протистоїть світові, природі; за своїми якостями він вічний, незмінний, всеохоплюючий; він до того ж є запорукою того, що буття невмируще. Буття у Середньовіччі має тотальний, системний та ієрархізований порядок. Розуміння буття як системно-процесуального, енергетично-дійового набуло свого завершення в епоху Нового часу. На перший план у розумінні буття тут виходить поняття субстанції, яке розробляли Р. Декарт, Б. Спіноза, Г. Лейбніц та представники німецької класичної філософії. Некласична філософія ХХ ст. звернула увагу на те, що всі і всіляки розмови про буття мають сенс лише в межах усвідомлення дійсності. Буття є ніщо інше, як інтенція свідомості, її націленість на те, щоби фіксувати будь-що у статусі того, що постало як предмет свідомості та усвідомлення.

3. Найважливішими характеристиками буття в сучасній науковій картині світу є такі:

- по-перше, буття постає переважно в динамічному, а не в статичному вигляді;

- по-друге,буття постає у системних окресленнях, тобто в окресленнях зв’язку «всього з усім»;

- по-третє, до сучасної наукової картини світу входить рівнево-ієрархізована будова проявів буття: мікро-, макро- та мегапроцеси;

- по-четверте, буття демонструє себе ще й еволюційно;

-по-п’яте, сучасна наука докорінно змінила попередні уявлення про взємозвязок субєкта та обєкта. Тепер людина як суб’єкт постає органічною часткою світу як об’єкта.

ЛЕКЦІЯ № 7

СВІДОМІСТЬ, ЇЇ СТРУКТУРА. ПРОБЛЕМА ІДЕАЛЬНОГО.

ПЛАН


1.Проблема онтологічного статусу свідомості.

2.Проблема походження свідомості.

3.Ідеальний статус буття свідомості.

4.Структура та функції свідомості.

КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ: ідеальне, мислення, мова (мовлення), цілеспрямованість.

1. Однією з найбільших таємниць світу є людська здатність усвідомлювати, розуміти дійсність, тобто людський інтелект. Відомий американський нейрофізіолог Я. Прибрам писав, що ні на якому рівні наукового дослідження мозку людини не фіксується те, що ми називаємо думкою, хоча мозок узагалі не можна досліджувати інакше, ніж виходячи із тези, що він є орган думки та свідомості. У зв’язку із зазначеним інколи висувають досить радикальне твердження про те, що свідомості як особливої сутності взагалі не існує, що її можна звести або до функцій та процесів організму людини, або до реакцій нервової системи людського організму на зовнішні чинники (біхевіоризм у психології). Досить поширеним є тлумачення свідомості як особливої форми відображення дійсності. При цьому вважається, що вона не вносить у дійсність нічого принципово нового. За допомогою розуму людина здатна ніби бачити те, що у наявному вигляді не існує. Про «небіологічний» тип людської поведінки свідчать як спрямованість, так і змістова наповненість людських дій: їх здійснюють на основі соціокультурних процесів із використанням штучних знарядь та засобів життєдіяльності, що їх людина створила сама. Такими засобами стають знаки, серед яких найважливіша роль належить мові (передусім – мовленню). Мова і є найпершою та найочевиднішою ознакою свідомості. Великим дивом свідомості постає те, що, хоча вона не фіксується ніякими приладами та індикаторами, вона здатна фіксувати себе сама.Ця унікальна здатність називається самосвідомістю або саморефлексією людської свідомості (чи думки). У саморефлексії свідомості проявляє себе момент субстанційності свідомості, тобто той момент, що свідомість задля свого існування не поребує ніяких зовнішніх підкріплень чи засвідчень, що вона в самій себе знаходить свою «першу» (чи «останню») очевидність, що, врешті, і дає можливість людині поставати суб’єктом пізнання та діяльності, тобто самій та від себе продукувати свою дійову активність.

2. Сучасна філософія (і наука) не може дати остаточного розв’язання проблеми походження свідомості. Але наявні на сьогодні авторитетні концепції походження свідомості допомагають цю проблему висвітлити і багато чого зрозуміти в її розв’язанні. До таких концепцій можна віднести: теологічну, дуалістичну, еволюційну, трудову, теорію єдиного інформаційного поля та субстанційну.

- Теологічна (або релігійна) концепція стверджує, що свідомість людини є божим даром: створюючи людину, Бог «вдунув у неї дух живий», наділивши, таким чином, людину часткою божественного світла.

- Дуалістична концепція наголошує на моментах радикальної відмінності між свідомістю та матеріально-чуттєвою реальністю, що відкрита людині, і робить звідси висновок про існування в світі двох родов явищ (або двох субстанцій) – матеріальних та ідеальних.

- Концепція єдиного інформаційного поля наголошує на тезі:усі процеси світу супроводжуються обміном інформацією, а людська свідомість – один із проявів інформаційних процесів.

- Концепція еволюції у варіанті дарвінівської теорії стверджує, що внаслідок боротьби за існування та пристосування до умов довкілля відбувається удосконалення видів живих організмів, з’являються психіка та людська свідомість.

- Концепцію походження свідомості внаслідок розвитку праці враховують археологія та антропологія, але «трудова теорія» не пояснює, чому при наявності «праці із знаряддями» історичний процес формування свідомості був фактично або взагалі відсутній, або загальмований на дуже тривалий час.

- Концепція активно-діяльного самопородження людини або субстанційна намагається подати свідомість як конкретне, на рівні людини виявлення вихідної засади світу – духу, або ідеї, або світового розуму.

3. Традиційно ідеальність протиставляється реальному, речовому: речове (а слово «реальне» походить від слова «річ») має просторово-часові характеристики, а ідеальне виходить за межі простору і часу. Ідеальність свідомості виявляється у тому, що основне, вирішальне у внутрішньому світі людини не має просторово-часових визначень, не може бути безпосередньо зафіксованим органами чуття іншої людини.Навпаки, воно постає позачасовим і поза просторовим, як таке, що сягає абсолютних (максимальних) вимірів сущого. Внутрішній духовний світ людини не відокремлений від світу речей. Він постійно прагне знайти своє відповідне втілення, матеріалізуватися. На відміну від тварин,людина не пристосовується фізично до зміни середовища, а прагне своєю активністю змінити наявне. Світ ідеальних думок фіксує внутрішні можливості природних речей змінюватись у потрібному для людини напрямі. Формою існування думки, що поєднує можливості речей і бажані для людини зміни, є мета. Наявність уявного образу кінцевого результату діяльності (мети), що формується ідеально до початку дії і визначає її, виступає однією із суттєвих характеристик людського способу життєдіяльності. Діяльність людини тому визначають як цілеспрямовану, ціле стверджувальну або цілепокладальну. А процес цілеспрямованого продукування нових речей є процесом опредметнення ідеальної думки у природному матеріалі, коли людина змінює форму, структуру природної речі та надає їй нових меж буття та нового способу функціонування. Для предметів культури важливим є їх функціональне призначення, тобто відповідь на запитання «задля чого». Розуміння ідеального значення предметів культури називається розпредметненням. Способом організації та виразу думки (ідеального), найбільш адекватною формою опредметнення є мова. Свідомість і мова нерозривно пов’язані між собою.

1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка