Філософія як наука



Сторінка1/5
Дата конвертації05.11.2016
Розмір0.73 Mb.
  1   2   3   4   5
Філософія як наука

ПЛАН


1.Світогляд і філософія.

2.Предмет філософії у її співвідношенні до науки, релігії та мистецтва.

3.Структура та функції філософського знання.

КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ ПОНЯТТЯ:світогляд,філософія,рефлексія,категорії,міфологія,релігія,мистецтво.

1. Людина, усвідомлюючи дійсність, рано чи пізно починає усвідомлювати свою унікальність, свою відмінність від усього іншого в світі. В результаті у неї формуються певні уявлення як про основні засади та особливості світу, так і про свої власні риси та особливості.

Світогляд постає формою загального людського самовизначення в світі.Світогляд – це сукупність узагальнених уявлень людини про себе, світ, свої взаємини із світом, про своє місце в світі та своє життєве призначення.Тому світогляд синтезує цілу низку інтелектуальних утворень, таких як знання,бажання, інтуїцію, віру, надію і т. і. Складовими світогляду постають: погляди, переконання, принципи, ідеали, цінності, вірування, життєві норми та стереотипи.

Основні світоглядні питання (за німецьким філософом І. Кантом), що виокремлюють місце людини в світі, є такими: Що я можу знати? Що я маю робити? На що я можу сподіватися? Що таке людина?

За своїми функціями світогляд постає такою формою духовного засвоєння світу, яка покликана інтегрувати людину у світ, надати їй найперших життєвих орієнтирів та подати дійсність у її людських вимірах та виявленнях. Річ у тім, що навички людської соціокультурної діяльності не передаються генетично. Лише прилучення до культури, але прилучення внутрішньо активне, дійове, вольове та свідоме, робить нас людьми. Історично першою формою світогляду прийнято вважати міфологію – розповіді або переповідання про богів, першопредків, початкові події світу та ін. Вирішальну роль тут відіграло фактичне злиття архаїчної людини із природою. Але внаслідок розростання сфери соціально-культурних процесів, разом із появою та формуванням дискурсивного мислення міфологічна свідомість починає руйнуватися. Історично філософія і виникла шляхом виділення із первинного, синкретичного міфологічного світогляду як дискурсивний, тобто усвідомлений та послідовно розгорнутий тип мислення.

2. Термін «філософія» має давньогрецьке походження, бо саме у Стародавньої Греції філософія вперше відокремилась від інших сфер інтелектуальної діяльності та набула автономного характеру розвитку. «Філо» - любов, «софія» - мудрість. Ще у Х1Х ст. існував російський термін «любомудріє», який можна вважати дослівним перекладом слова «філософія».Філософія допомагає людині зорієнтуватися у власній реальності та отримати певні інтелектуальні інструменти для подальшого життя і діяльності. Її предмет є історично змінним, оскільки історично змінними постають самовиявлення та самоусвідомлення людини.

Отже, філософія:


  • має гранично широкий рівень узагальнення;

  • постає формою людського самоусвідомлення;

  • окреслює дійсність не лише такою, якою вона є, а й такою, якою має бути;

  • є більшою мірою мисленням про мислення, ніж мисленням та думкою про якусь реальність;

  • прагне поставити і вирішити граничні, абсолютні проблеми людського буття.

За допомогою філософії людина заявляє про своє бажання взяти на себе саму відповідальність за свідоме вирішення своєї життєвої долі.

3. Науку та філософію споріднює дискурсивність мислення, проте філософії властиве гранично широке узагальнення, науки ж, постаючи обмеженеми своїми предметами, узагальнюють лише в їх межах. Філософію та релігію споріднює те, що вони постають різновидами світогляду, обидві претендують на роль життєвого наставництва, проте релігія базується на вірі, а філософія – на свідомому розумінні. Філософія та мистецтво схожі між собою у тому, що вони подають дійсність через людське до неї відношення, а не відсторонено. Проте розходяться вони у тому, що філософія постає виключно розумовим осягненням світу, а мистецтво подає його через почуття та переживання.

Філософське знання має таку структуру:


  • природу і світ вивчають онтологія і натурфілософія;

  • суспільство вивчають соціальна філософія та філософія історії;

  • людину вивчає філософська антропологія;

  • духовні та інтелектуальні процеси (сферу свідомості) вивчають логіка,гносеологія, етика, естетика, філософія релігії, філософія права, історія філософії.

Філософія як сфера духовної культури виконує світоглядну, пізнавальну, логічну, соціально-адаптивну,критичну, виховну функції.

ЛИТЕРАТУРА:



  1. Радугин А.А. Философия: Курс лекцій.- 2-е изд., перераб. и дополн. –М., 2001.

  2. Спиркин А.Г. Философия.Учебник для технических вузов. – М., 2000.

  3. Філософія: Курс лекцій. – К., 1994.

  4. Філософія: Підручник ( Бичко І.В., Бойченко І.В., Табачковський

В.Г. та ін.). – К.: Либідь, 2001.

ЛЕКЦІЯ № 2

Тема: Філософія Стародавнього світу

ПЛАН


1.Поняття античної філософії. Етапи її розвитку та загальні особливості.

2.Розвиток ідей у натурфілософських («фізичних») школах Стародавньої Греції.

3.Ідеї та представники високої класики в розвитку античної філософії.

4.Завершальний цикл розвитку античної філософії.

КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ: фізис (або фюзис), архе, атом,космос,ідея (або ейдос), ноос (або нус), атараксія.


  1. Слово «античний» в перекладі з латинської означає «давній».Але у звуженому й усталеному вживанні воно позначає початок європейської культури та цивілізації, греко-римський давній світ.

Етапи розвитку античної філософії:

  • натурфілософський (фізичний) або рання класика (У11-У ст.. до Р.Х.);

  • висока класика (У-1У ст.. до Р.Х.);

  • пізня класика або завершальний цикл античної філософії, до якого входять періоди: елліністична філософія (ІУ-1 ст. до Р.Х.), олександрійська філософія (1ст. до Р.Х. – У-У1 ст.), римська філософія (1-У1ст.).

Отже, на двох перших етапах розвитку поняття античної філософії збігається з поняттям давньогрецької філософії, а в подальшому історичному розвитку сюди додалися і філософські досягнення інших, культурно споріднених із Грецією регіонів.

Найважливіші особливості античної філософії такі. Вона:



  • набула автономного характеру розвитку;

  • постала відкритою та доступною: всі вільні громадяни мали право займатися філософією;

  • терпимо ставилась до різних ідей та позицій (окрім атеїзму);

  • була надзвичайно пластичною та динамічною у розвитку.

2.Натурфілософія – це філософське осмислення природи. Грецькою мовою слово природа звучить як «фізис», тому таку філософію у Стародавній Греції називали «фізичною», а філософів цього періоду – «фізиками».Отже, на першому етапі розвитку античної філософії природа постала як її об’єкт, а першою проблемою цієї філософії – проблема пошуку вихідного початку буття («архе»). Першим філософом Стародавньої Греції був Фалес із Мілета (624-526 рр. до Р.Х.). Від нього до нас дійшло дві тези: «Усе із води» та «Усе має душу». Філософом Фалеса називають не лише тому, що мислитель висунув думку про першопочаток («архе») світу, а насамперед тому, що він почав це обґрунтовувати, доводити. Учень Фалеса – Анаксімандр (610-546рр. до Р.Х.), стверджував, що «архе» саме по собі не схоже ні на що; це – «апейрон», невизначене та безмежне.Третій представник мілетської школи Анаксімен (585-525 рр. до Р.Х.) синтезував ідеї своїх учителів: початок буття має бути досить невизначений, але доступний для сприйняття, необхідний для життя і рухливий. На думку Анаксімена, саме таким є повітря, яке він і визначив як першопочаток усього. Головний здобуток філософів мілетської школи – це таке розроблення ідей про світобудову, що виявляє рух людської думки від конкретного через абстрактне до поглибленого усвідомлення реальності. Піфагор (570-бл.500рр. до Р.Х.) прийшов до ідеї числа як вихідного виміру всього, що існує. Він уперше визначив умови застосування для пізнання математичного обчислення, уперше назвав себе не мудрим, а любителем та шукачем мудрості – філософом. Геракліт Ефеський (544-483 рр. до Р.Х.) вважав за необхідне в розумінні світобудови перенести акцент із питання «Що?» (Що є світ? Що є початком світу?) на питання «Як?» (Як слід мислити, щоб мати достовірні знання?). На думку Геракліта, світ слід розуміти як потік, що весь час тече: «Усе тече…». У течії, у становленні перебувають чотири світові стихії: вогонь, повітря, вода і земля. Світовий кругообіг здійснюється через виміряний рух від протилежного до протилежного. Логос – розумний порядок – визначає міри поєднання протилежностей у світі.Голова елейської школи Парменід (540-450 рр. до Р.Х.) висунув тезу про тотожність буття та мислення: «Лише буття є, а небуття узагалі немає». Зенон Елейський (490-430 рр. до Р.Х.) розробив апорії, що доводили немислимість руху і змін. Демокріт (480-390 рр. до Р.Х.) виходив із тези, що «ніщо не виникає з нічого і не перетворюється у ніщо». Можна ділити речовину, але не нескінченно; край, межа – атом (неподільний); його існування – запорука незнищенності світу. З атомів утворюються світові стихії. А. Ейнштейн назвав ідею атомізму однією з найпродуктивніших в історії науки. Емпедокл(483-423 рр. до Р.Х.) ініціював ідею еволюціонізму. Анаксагор (500-428 рр. до Р.Х.) розробив концепцію всесвітнього розуму – Нуса, або Нооса, який постає мірою для усього сущого.

3. Повернення проблематики від пізнання природи (космосу) в напрямі людини (мікрокосма) та реалій її буття здійсніли софісти – перші платні вчителі мудрості. Теза Протагора (481-411 рр. до Р.Х.) «людина є мірою усіх речей» вважається яскравим виявленням суб’єктивізму та релятивізму (принцип «все є відносним») у позиції софістів. Саме проти цих принципів виступив Сократ (469-399 рр. до Р.Х.), який вважав, що людина повинна грунтувати свою поведінку на надійних знаннях. Справжні знання, за Сократом, слід шукати в собі («Пізнай себе!»). Сократ проголосив: «Я знаю лише те, що я нічого не знаю, але інші не знають навіть і того». Платон (427-347 рр. до Р.Х.), учень Сократа, вважав, що вимогам Сократа щодо справжніх знань можуть відповідати ідеї – незмінні сутнісні основи буття усього сущого, які лежать в основі речей. Світ ідей – це особлива, надчуттєва реальність, яка своєю повнотою і досконалістю перевищує усе чуттєве. Речі – лише тіні ідей. Арістотель (384-322 рр. до Р.Х.) провів в Академії Платона близько 20 років і мав славу одного з найкращих його учнів, але він не прийняв його теорії ідей. Аристотель проголосив, що ідея та річ – це те ж саме, тільки річ існує у реальності, а ідея – у нашому пізнанні і позначає передусім не єдине, а загальне в різних речах. За своєю будовою речі складаються з матерії і форми. Матерія є пасивним матеріалом; поза формою вона лише чиста можливість; разом із формою матерія постає у визначеності матеріалу (субстрату) для певної форми (як мідь, глина, мармур для скульптора). Отже дійсність речей більше пов’язана з формами, що їх продукує «форма всіх форм», або світовий розум. Буття ж конкретних речей зумовлене дією чотирьох причин: причина матеріальна, формальна, причина дійова (з’єднує форму та матерію) і фінальна, або цільова, причина. Ототожнивши річ та ідею, Аристотель справедливо вважав, що ми можемо здобувати певні знання про реальність, оперуючи лише ідеями і не звертаючись до речей, Він створив науку про закони та форми правильного мислення, назвавши її логікою. Платон і Аристотель – неперевершені мислителі античної філософії.Платон розробив екзистенціально-містичний тип мислення, образний, символічний, Аристотель – стиль раціонально-логічний,

чіткіший та детально продуманий.

4.Філософія завершального циклу античної філософії була чітко орієнтована на захист окремого індивіда в умовах поступового руйнування класичного античного полісу. Вже учень Арістотеля Олександр Македонський створив грандіозну імперію. Пізня антична філософія поставала індивідуалістичною, суб’єктивно забарвленою. Через те тут не стільки продукували нові ідеї, скільки використовували вже наявні (епігонство), які часто сполучали між собою без достатньої внутрішньої єдності (еклектика).Епікур (342-271 рр. до Р.Х.) ставив собі завдання запобігати стражданням та зберігати душевну рівновагу, незворушність і безпристрасність (стан «атараксії»). Скептицизм робив висновок про неможливість створення істинної філософії. Стоїцизм пропагував спокій, покірність долі. Неоплатонізм деталізував провідні думки Платона.

ЛІТЕРАТУРА

1.Асмус В.Ф. Античная философия. М., 1978.

2.Лосев А.Ф. История античной философии. М., 1989.

3.Чанышев А.Н. Курс лекций по древней философии. М., 1981.


ЛЕКЦІЯ № 3

ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ,

ПЛАН

1.Місце філософії у духовному житті Середньовіччя.



2.Схоластика і містика як провідні напрями середньовічної філософії.

3.Поняття «Відродження» та провідні напрями ренесансного філософствування.

КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ: Абсолют, причетність, екзегетика, теоцентризм, об’явлення, антропоцентризм ,геліоцентризм.

1.Поява та утвердження християнства в Європі призвели до радикальної духовної революції у розвитку європейської цивілізації. Людина Середньовіччя зосереджується на внутрішньому, духовному. Спасіння душі для неї має не лише індивідуальний сенс: рятуючи себе, людина, по-перше, збільшує світовий потенціал добра та світла, а, по-друге, сприяє поверненню світу до того стану, в якому він перебував до гріхопадіння. Людське життя набуває цільового спрямування, а історія – часового виміру, оскільки все людство напружено очікує другого пришестя Христа. Бог створює світ із нічого, і тому останній весь час перебуває на межі буття і небуття. Світ існує лише тому, що Бог тримає його у своїй «десниці». Створений світ не впливає на Бога, оскільки Бог – це духовна сутність, абсолют усіх абсолютів, сукупність усіх можливих досконалостей. З цієї причини Бог постає для людини неосяжним і принципово позарозумовим (задум Божий невідомий); Бог лише із власного милосердя та любові може відкрити себе людині, і це відбулося, коли Він послав на Землю свого Сина – Ісуса Христа. З іншого боку, кожна людина несе в собі «іскру Божу», тому шлях до Бога лежить через духовне самозаглиблення та самозосередження і, врешті-решт, через самовдосконалення. Відповідно й розуміння природи, моралі, людських життєвих обов’язків визначали винятково релігійнів догмати (вихідні незмінні положення). Віхідним джерелом середньовічного світобачення постає Біблія у складі Старого та Нового завітів.Перші введення християнської догматики в контекст життя здійснювали апостоли перші учні Христа), але розгалужено та деталізовано здійсніли це історичне завдання представники християнської патристики – так звані Отці Церкви (лат. «pater» - батько). На ранньому етапі свого розвитку патристика набула характеру апологетики (11-1У ст..): перші християнські мислителі зверталися до римських імператорів або широкого загалу із посланнями на захист християн (давньогрецькою мовою «апологетика» - захист). У таких зверненнях апологети почали розглядати та розробляти важливі світоглядні ідеї, такі, як розуміння сутності Бога, природа та сутність віри, співвідношення віри і знання. Найбільш завершеного вигляду ідеям патристики надав Августин Блаженний (354-430). Августин уперше почав трактувати історію в аспекті її цільового спрямування; зокрема історію філософії він розглядав як єдиний спрямований рух до істини християнського об’явлення. Християнство із самого початку своєї історії увійшло у взаємодію з філософією,і цей зв’язок протягом усього Середньовіччя визначався формулою «Філософія є служницею теології».

2.Схоластика і містика були двома варіантами релігійної філософії, тому для них незаперечним був авторитет Святого Письма, а Бог поставав вихідним орієнтиром для усіляких міркувань та осмислень. Відмінність між схоластикою і містикою полягала в різному ставленні до можливостей людського розуму в питаннях богопізнання. Схоластика вважала, що, хоча з допомогою розуму Бога пізнати неможливо, людина повинна повною мірою використати можливості розуму. Оскільки найефективнішим засобом розуму є логіка, то найпершою ознакою схоластики є використання логіки в богопізнанні.Містики ж наполягали на тому, що розумування тільки шкодить християнському благочестю, тому в пошуках шляхів наближення до Бога слід покладатися на почуття, віру, любов та самозречення. Тома Аквінський (1225-1274) став засновником томізму – одного з найвпливовіших напрямів християнської схоластики. Його вчення характеризують як концепцію «симфонії (співзвучності) розуму та віри». Вільям Оккам (1285-1349) – навпаки – наголошував на тому, що знанню відкриті лише окремі речі: тому не слід збільшувати сутностей (під час обґрунтування) без потреби («бритва Оккама»).

3. Криза середньовічного світобачення, а також хід соціокультурних процесів пізнього Середньовіччя призвели до якісних зрушень у європейської культурі. В особливо концентрованому вигляді вони проявилися в Італії Х1У-ХУ ст., де й виникло явище Відродження. Які ж нові акценти з’явилися у світобаченні Відродження?

- Природа і земне життя людини мають реальну цінність;

- світ і природа являють собою єдине, до того ж розумне творіння Бога;

- найвище творіння Бога – людина;

- людина здатна осягати процес творіння, наслідуючи Творця, навіть змагатися з Богом у творчому генії.

У формуванні гуманістичного антропоцентризму великий внесок зробив поет і мислитель Італії Данте Аліг’єрі (1265-1321). Міркування Данте були спрямовані на обґрунтування цінності і значущості життя людини. Лінію Данте на звеличення людини продовжував інший поетичний геній Італії – Франческо Петрарка (1304- 1374). Треба відзначити, що канонізованому Середньовіччям Аристотелеві мислителі Відродження протиставляли Платона. Одним із перших платоніків Відродження був кардинал Микола Кузанський (1401-1464). Одним із перших натурфілософів Відродження був Леонардо да Вінчі (1452-1519) – архітектор, живописець, інженер, мислитель. Саме у цьому напрямі працювали Бернардіно Телезіо (1509-1598) і Джордано Бруно (1548-1600).

Відродження на той час вже перекидало місток до Нового часу. Саме йому належить Галілео Галілей (1564-1642).

ЛІТЕРАТУРА

1. Соколов В.В. Средневековая философия. М., 1979.

2. Горфункель А.Х. Философия эпохи Возрождения. М., 1980.

3.Соколов В.В. Европейская философия ХУ-Х11 веков. М., 1984.

ЛЕКЦІЯ № 4

ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ

ПЛАН

1.Особливості розвитку філософії у Європі Нового часу.



2.Методологічні пошуки Ф. Бекона та Р. Декарта.

3.Теорія пізнання Т. Гоббса та Дж. Локка. Скептицизм Д. Юма. Сенсуалістські максими Дж. Берклі.

4. Б. Спіноза та Г. Лейбніц –тотожність і відмінність їх вчень про субстанцію.

5. Б. Паскаль і філософія Просвітництва про місце і роль людини у світі.



КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ: деїзм, здоровий глузд, об’єкт і суб’єкт, субстанція.

  1. Епоха Нового часу охоплює період із ХУ11 ст. до кінця Х1Х ст.; після цього починається період так званої «новітньої історії», що триває і по наш час. Проте філософія цього періоду завершується першою третиною Х1Х ст., що є прикладом випереджаючого розвитку духовних процесів порівняно із політичними та соціально-економічними. За соціальним змістом це був період формування і утвердження в Європі буржуазних суспільних відносин. Слово «буржуа» значить із фр. «мешканець міста». На той час у самих засадах суспільного життя відбулися суттєві зміни: центр життя – виробничої, культурної, соціально-політичної діяльності змістився у міста, де почали бурхливо розвиватися різноманітні форми промислової діяльності, що привело до появи машинного виробництва, яке революціонізувало всю людську діяльність взагалі. Паралельно зі змінами у діяльності відбувались і зміни у суспільних стосунках: розриваються колишні зв’язки особистої залежності людини від людини, зникає «велика сім’я», а натомість з’являється вільний, автономний індивід. Розвиток мореплавства, виробництва, зростання міст та соціальної динаміки привели до швидкого розвитку наукового знання: наука в цю епоху стає провідним чинником життя та життєвих зрушень. З’являється перша завершена та експериментально підтверджена наукова теорія – механіка І. Ньютона. Виникають національні Академії наук, з’являються перші газети та часописи, міський транспорт і т. і.

Виникає новий світогляд:

  • індивід спирається, перш за все, на свою діяльну активність, на мислення «здорового глузду» (факти і логіка);

  • світ тепер розглядається людиною як об’єкт, на який спрямовується людська активність, а сама людина – як суб’єкт, тобто вихідний автономний пункт такої активності;

  • у духовний світ людини ХУ11-ХУ111 ст. проникають ідеї прогресу;

  • філософія починає розвиватися у діалозі із різними науками, які формуються в цю епоху, утворюються «філософські системи».

  1. Першим філософом Нового часу був англійський політичний діяч Френсіс Бекон (1561-1626). Використовуючи алегорію, він стверджував, що методом досягнення істини є спосіб дії бджоли, яка, на відміну від мурашки, що тільки збирає (а в науці – це збирання фактів), та павука, що тягне з себе павутину (а в науці – це виведення однієї теорії з іншої), сідає лише на певні квіти і бере з них найцінніше. Ф. Бекон обстоював дослідний шлях пізнання у науці, закликав до спирання на факти, на експеримент. Він був засновником індуктивного методу пізнання. Це такий шлях наукового пошуку, коли від спостереження одиничних явищ відбувається перехід до формулювання загальних ідей і законів. Він був прибічником емпіричного шляху пізнання, який передбачає живе споглядання, аналіз результатів експерименту.

Ця ж проблема хвилювала і Рене Декарта (1596-1650), французького математика і філософа, який у питанні про метод науки займав іншу позицію. Раціоналісти, до яких належав Р. Декарт, вважали, що емпіричний досвід має мінливий, нестійкий характер. Він стверджував, що»пізнання речей залежить від інтелекту, а не навпаки». За Р. Декартом, необхідно перейти від стихійного здобування знань до їх свідомого продукування. А свідоме пізнання потребує виправданого методу, який, за Р. Декартом, повинен спиратися на дедукцію – виведення часткових ідей із вихідних ідей розуму, але для цього треба мати певні незаперечні вихідні ідеї. Їх Декарт зміг вивести шляхом застосування так званого методичного сумніву. Він пояснює це так: я можу сумніватися в усьому, проте не в тому, що я сумніваюсь, а коли я сумніваюсь, я мислю; звідси випливає знаменита теза філософа «Cogito ergo sum» - «Мислю, отже існую».

  1. Англійський філософ Томас Гоббс (1588-1679), як і Ф. Бекон, вбачав у знанні силу. Теоретичні знання повинні базуватися на досвіді. Знання починається із відчуття. Воно ніколи не виходить за межі доступних чуттю реалій. Знання всезагальні та необхідні (наприклад, математичні) пов’язані із чуттям тим, що вони постають точним і фіксованим використанням знаків мови. Т.Гоббс вважав, що у світі існують тільки конкретні речі, не існує вроджених ідей, а знаки (слова) є універсаліями для позначення подібності різних речей. Англійський філософ Дж. Локк (1632-1704) значну увагу приділив запереченню існування «вроджених ідей», він вважав, що існує два джерела знань: 1.Відчуття, які дають нам прості ідеї (біле, овальне, солодке й т. ін.). 2.Рефлексія – діяльність розуму, спрямована на зіставлення й узагальнення простих ідей та утворення на їх основі «складних ідей». Локк дійшов висновку, що суб’єктно-об’єктні відносини у процесі пізнання виявляють різні за своїм характером якості речей:

-«первинні» - протяжність, фігура, об’єм , рух і спокій;

-«вторинні» - пов’язані з індивідуальними особливостями суб’єкту пізнання, виникають та існують лише в ньому.

Дж. Берклі (1685-1753) стверджував, що не лише «вторинні», а й «первинні» якості речей мають суб’єктивний статус. В дусі радикального сенсуалізму (від лат. «sensus» - відчуття; позиція, яка ставить усе знання в залежність від чуття та відчуття) Берклі вирішував найперші питання філософії: він стверджував, що лише чуття можуть незаперечно засвідчувати факт існування будь-чого; звідси його теза «Esse est percipi» - «Бути – значить бути сприйнятим». Він визнавав існування світу у трьох випадках: 1. Коли цей світ сприймає «я». 2. Коли його сприймає «хтось». 3. Коли він існує у розумі Бога як сукупність «ідей», що становлять єдино можливу основу людських відчуттів.

  1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка