Філософ, мудрець



Сторінка1/16
Дата конвертації31.12.2016
Розмір3.69 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16
В і т а л і й Ж а д ь к о

ТАРАС ШЕВЧЕНКО – ПОЕТ,

ФІЛОСОФ, МУДРЕЦЬ

(ДО 200-ЛІТТЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ)


З А П О Р І Ж Ж Я – 2 0 1 4
УДК 1 (091) (075.8)

ББК 80. 73

Ж 15

ТАРАС ШЕВЧЕНКО: ПОЕТ, ФІЛОСОФ, МУДРЕЦЬ (До 200-ліття з дня народження). Запоріжжя, ЗДМУ. – 2014. – 248 с.

Автор:


Жадько Віталій Андрійович – доктор філософських наук, професор, завідувач кафедри суспільних дисциплін

Рецензент:



Турган Ольга Дмитрівна – доктор філологічних наук, професор

У монографії проаналізовані поетичні твори Тараса Шевченка під кутом зору виявлення в них філософського, релігійного, художньо-естетичного змісту, що дає підстави вважати його геніальною пророчою людиною, яка адекватно, як ніхто інший, виразила не тільки специфічні особливості народної української душі, але й показала шлях гуманістичного розвитку будь-якого народу, будь-якого суспільства.

© Жадько В.А. 2014 р.

Запорізький державний медичний університет, 2014 р.



МІНІСТЕРСТВО ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я УКРАЇНИ

ЗАПОРІЗЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ МЕДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ВІТАЛІЙ ЖАДЬКО

ТАРАС ШЕВЧЕНКО – ПОЕТ,

ФІЛОСОФ, МУДРЕЦЬ

(ДО 200-ЛІТТЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ)

З А П О Р І Ж Ж Я – 2 0 1 4

ФІЛОСОФСЬКА ПЕРЕДМОВА

Не завжди мистецтво, особливо масове, здатне здійснити катарсичний, тобто очищувальний, вплив на людські відчуття, трансформувавши їх у почуття. Але, оскільки предметом соціальної філософії є пошук і відкриття загальних закономірностей і тенденцій розвитку суспільства та розкриття світоглядно-методологічного потенціалу людини як основного суб’єкта суспільних відносин, слід вести мову не про мистецтво, нейтральне по відношенню до його освітньо-виховної функції, а про мистецтво, яке засобами художньої образотворчості сприяє раціональному спрямуванню хаотичної невпорядкованості душевних схильностей людини. Адже характер в мистецтві це не тільки й не стільки енергія будь-якого її бажання, але, головним чином, енергія людинотворення, що вимагає уміння митця через зіткнення персонажів все ж таки вивести аудиторію на об’єктивний напрямок як власного, так і суспільного розвитку.

Зважаючи на таку „вимогу” соціальної філософії, художню літературу слід розглядати як головний вид естетичної людино-творчості засобами образотворчості, оскільки вона використовує матерію буття в її (матерії) і його (образо-творення) найбільш наближеній формі до форми буття духу – мовно-звуковій і мовно-знаковій, символічній, вічній і безкінечній водночас.

Тут, очевидно, потрібно виходити з того, що будь-який філософський текст є також своєрідною художньою літературою, адже філософія не має статусу суворої науки. Видатний філософ і водночас знавець слова в усіх його потенціях М. Гайдеггер розглядав її як певну форму мистецтва. З одного боку, вона доступна всім, адже ніхто не виключений із доступності буття для нього; з іншого, для цього потрібно „підняти власну присутність і присутність інших до плідної запитальності”, себто до сутності, що, справді, вимагає надзусиль зосередженого мислення в тиші світового і власного буття, вимагає „елементарної готовності до небезпеки філософії”. Ось чому „філософія – протилежність будь-якої заспокоєності та забезпеченості”. Вона „вирва, всередину якої затягує людину, щоб тільки так вона без фантазування могла зрозуміти власну присутність. Остільки ж правда такого розуміння є щось останнє і граничне, вона має за свого постійного і небезпечного сусіда найвищу недостовірність. Ніхто з тих, хто пізнає, не стоїть кожної миті так близько до краю помилки, як той, хто філософує. Хто цього ще не зрозумів, тому ніколи й не уявлялось, що по-справжньому зветься філософуванням. Останнє і граничне є найнебезпечніше, отже, тим, що це останнє і граничне, власне, має бути само собою зрозумілим, самоочевидним і най достовірнішим для кожного, адже тільки під таким виглядом філософія й виступає” [37, с.342].

Можемо бачити, що перед нами фактично художньо-естетичне визначення філософії як літератури, яка не допускає „будь-якої заспокоєності та забезпеченості”. Тобто, це відповідає відомій максимі: „бійся байдужих”. До речі, відомий український філософ А. Канарський, який був викладачем естетики в час мого навчання на філософському факультеті, розробляючи проблеми естетичної свідомості, вважав головною категорією естетики „небайдуже”.

Людина, проектуючи назовні свою внутрішню духовну сутність, органічно продукує щось нове, таке, в якому вона бажає постійно перебувати як у своєму власному домі. Але не в чітко визначеній простором і часом перебування в ньому як якійсь зовнішній відносно людини будівлі, а в такому, який би постійно залишався з нею самою. Таким домом для людини є її мова як водночас голос її власної душі, але також і голос народної родової сутності, оскільки мова є засобом спілкування, засобом створення тих значень, які визначають її як саме людину, здатну до усвідомлених дій, до самовдосконалення через намагання втілити зміст мови у зміст і форму власної життєдіяльності. Саме тому М. Гайдеггер розглядав мову як «дім людського буття».

Література і є головним засобом зняття з людини природно-інстинктивного зоологічного індивідуалізму та утвердження її в якості родової суспільної істоти. Слово, як основна змістовна форма літератури, за визначенням Ю.Борєва, „вічний будівельний матеріал літературного образу. Образність закладена в самій основі мови, яка створюється народом, вбирає в себе увесь його досвід і стає формою мислення” [4, с.291]. Т.Шевченко писав: „Ну що б, здавалося, слова. Слова та голос – більш нічого. Та серце б’ється, ожива, як їх почує. Знать від Бога і голос той, і ті слова прийшли між люде” [39, с.88]. Слово, мова загалом, є не лише будівельним матеріалом художнього образу, але й Буття загалом. Причому, слово як єдність звучання і значення, мовлення і мислення.

Оскільки слово, мова в цілому містять у собі матеріальний субстрат і разом з ним його розум, вони цілком об’єктивно й закономірно створюють цілісний образ буття, творцем і митцем якого є Бог як саме Слово. Ось чому мова є не просто засобом говоріння, не просто звуком, який надає навколишньому середовищу, фізичному полю певних хвилювань через свою коливальну природу. Вона виводить зі стану байдужої рівноваги душевне й духовне поле людської свідомості, піднімаючи її з суто біологічного стану до стану розумно-пізнавального, само-вдосконалювального, пов’язаного з переходом від суто наслідувального уміння говорити до уміння відкривати в ньому розумні значення і смисли, до бажання створити з фізичного звуку знаки, об’єднавши їх у склади, слова у речення, речення в мову, саму мову в спосіб пізнання й самопізнання засобами мислення як любові до мови, вагітної розумом.

Лише любов’ю до мови як носія розуму можна пояснити зародження літератури як писемної творчості. Це відповідає історичному факту, згідно якого люди, які займались пізнанням, тривалий час називались філологами, врешті, літераторами. Художня література і є творення цілісного образу світобудови в усіх її особливих і специфічних проявах, разом із яким твориться й сама людина. Народ, який дав світу неперевершену Книгу Мудрості – Біблію, зовсім не випадково пов’язував світотворчість із літерами. Так, вчення, або кабала, яке передавало історію ізраїльського народу від покоління до покоління, „стверджує, що Бог створив світ тридцятьма двома таємничими шляхами. З них двадцять два – це літери єврейського алфавіту, а ще десять – так звані сефірот. Три сефірот – це дух-повітря, вода й вогонь. Ще шість – виміри простору: чотири сторони світу, верх та низ. Сефірот – це начебто абстракції, нематеріальне. Літери ж – навпаки, першопричина матерії, яка завдяки злиттю із сефірот народжує світ речей” [9, с.33].

Те ж саме маємо в „Одкровенні Іоанна Богослова”. В містичному спілкуванні з вищими силами йому відкрився Христос, який мав такий художній образ: „І побачив я розкрите небо, і ось кінь білий, а хто сидить на ньому, називається Вірний і Істинний, Який праведно судить і войовничить. Очі в Нього як полум’я вогненне, і на голові Його багато діадем; Він мав ім’я написане, якого ніхто не знав, крім Нього Самого; Він був одягнений в одяг, политий кров’ю. Ім’я Йому: Слово Боже” [3;Одкр.,19:12-13]. Ідея образу: „Си, гряду скоро, і відплата Моя зі Мною, щоб оцінити кожного по справам його. Я є Альфа й Омега, початок і кінець, перший і останній” [3;Одкр.,22:12-13]. Повна аналогія з Магометом, який в містичному, а це чи не найпотужніший художній засіб виразності, спілкуванні з архангелом Джабраїлом отримав наказ, будучи неписьменним, навчитись читати. Коран і перекладається як Книга для Читання. Врешті, записана мудрість, будь-яке знання, в першу чергу наукове, морально значиме, є Священним Писанням, Святим Письмом.

Художня література є основною формою, в якій об’єктивна реальність, Буття загалом здатне органічно, тобто безпосередньо й без надзусиль, яких потребує наукове пізнання, увійти в душевний простір людини і створити її як свій власний образ – мікрокосм. Людина як природна істота, вдихаючи кисень, що є есенцією Буття, видихає перетворений власним організмом вуглекислий газ. Але разом із цим видихає принципово нове – мову як сутність світобудови. Аналізуючи з любов’ю мову, вона здатна знайти в ній іншу форму есенції Буття – Закон. Видатний мислитель Августин якраз і стверджував, що для людини більш важливо любити мудрість, ніж просто знати мудрі вислови, тим більше бути мудрою без любові до тієї форми, в якій вона їй дається.

Якщо природні форми буття можуть вражати людину своєю довершеністю, ввести її в стан замилування, що не зобов’язує до пізнання й самопізнання, то створена окремими людьми література здатна вразити її внутрішній світ настільки, що вона зобов’яже себе до цього. Адже мета пізнання полягає в тому, щоб розкрити сутність Буття, яке є об’єктивною демонстрацією єдності краси й гармонії, образом гармонійної цілісності. Любов – це сутність, що належить до цілого як прекрасного у своїй гармонійній єдності різноманітного й рівнозначного. Ненависть – відсутність бачення цілого й гармонійного, шлях помилок і зла, який веде людину від сутності, а не до неї. Ненависна людина тотожна людині без любові, вона відсутня в сутності, хоча й перебуває в її просторі. Любов – це вічність, „стихія” розуму та умодосяжних сутностей, світло істини, все те, що визначає буття Бога. Все інше пізнається без і поза любов’ю, тому слугує злу. Ось чому не мудрість сама по собі має значення, а любов до неї. Любов – це стан душі, від якого не можна щось відняти чи щось додати, тому вона тотожна стану самоусвідомлення особистості, стану розуміння, отже, й уміння жити любов’ю і з любов’ю, мати розум і жити з розумом і розумно [1; с.591,593].

Ми навели положення Августина у зв’язку з тим, що його твори, особливо „Сповідь” [27], якраз і являють людству естетичну філософію, власне – філологію філософії та філософію філології. Антична філософія через надмірне абстрагування від образів, властивих чуттєвій свідомості простолюдинів, яких завжди абсолютна більшість, фактично ображала увесь народ. Але, будучи перекладена видатним філософом з високо розвиненим почуттям естетичного Філоном на мову притч, легенд, міфо-поетичних оповідок, набула статусу релігійно-чуттєво визначеної, фактично – художньої літератури. Саме завдяки такій формі, яка не абстрагується від „почуття естетичного”, або, що те ж саме, „почуття почування”, „почуття в квадраті”, філософська література стала філософією літератури, таким її видом, в якому почуттям надається статус безпосередньої істини, якою є любов, а не просто розум чи розумне знання, любов як єдність мовленого слова і його усвідомлення в статусі поняття.

Августин, як через понад тисячоліття й нібито чистий раціоналіст Декарт, не вважав мислення процесом абстрагування від людських відчуттів і почуттів. „Розум є погляд душі, яким вона сама по собі, без опосередкування тіла, споглядає істинне” [1, с.595]. Тобто, душа споглядає розум світобудови безпосередньо, тому вона розчинена не тільки в просторі людського тіла, але й у тілесності Всесвіту насамперед. Відносно літератури це означає, що вона в цілому складає художній образ буття людини в світі, як і навпаки – буття світу в кожній людині. Як і те, що всі види пізнавально-пошукової діяльності людини, включно з науковим природознавством, також являють собою її художній витвір, коли вона стає персонажем пізнання у званні або ж під іменем Суб’єкта.

Це складно для розуміння пересічної людини, але це єдино вірний гуманний підхід до філософії, яка бажає наблизитись до неї, впливати на суспільне життя, соціалізувати його духом всезагальної всесвітньої об’єктивності. Розум можна пізнати зусиллями власного цілеспрямованого вольового мислення. Але його можна, і цього буде достатньо для утвердження гуманістичних відносин між людьми, визнати, впізнати через надання йому художньо-естетичної образно-асоціативної форми. Для цього воля до розуму повинна набути форми і статусу віри, яка скорочує шлях пізнання, але наслідок аналогічний розумно-вольовому мисленню, оскільки йдеться про безумовний авторитет мудрості. Для Августина це віра в Бога як суб’єкта Розуму, а не віра в будь-яку людину, яка від народження і певний період свого життя не здатна бути розумною в своїх почуттях. Це стосувалось і його самого, тому він і сповідується в „гріхах” нерозумної власної чуттєвості, тим самим здійснюючи, як про це перед ним писав Сенека, процес очищення душі від ненависті як прикутості, приреченості до звабливих примх не облагороджених відчуттів і почуттів. „Все, що ми знаємо, – писав він, – знаємо розумом; тому ніяке почуття не є знання... Отже, що я розумію, тому і вірю: але не все, чому я вірю, те й розумію. Все, що я розумію, те я знаю; але не все те знаю, чому вірю” [1, с.597].

Так, справді, почуття не є знання. Що зовсім не означає, нібито людині, щоб їх мати, потрібно абстрагуватись від почуттів, зробити їх чужими, відчуженими від себе. Правда людського буття належить такому продукту життєдіяльності, який вражає її цілісністю безпосереднього органічного входження в неї як також цілісність і таку ж саму цілісність, в ціле як ціль. Знання самі по собі ніщо, якщо вони не змінюють щось в самій людині. Найбільшою мірою щось змінити в ній самій в напрямку бажаного для неї самої і для людського суспільства володіє духовний потенціал естетичної філософії, або ж власне художньої літератури. Саме в ній дозволено (об’єктивно) чуттєвим способом зіштовхнути способи і форми буття персонажів, які є носіями діалектичних протилежностей добра і зла, прекрасного й потворного, трагічного й комічного, зацікавленого й байдужого і т. п., що, в свою чергу, дозволяє всій душевній цілісності адресата впізнати споріднене з собою і підсилитись вірою в правомірність і суб’єктність певних суб’єктивних схильностей, і, навпаки, відкинути щось негативне також з вірою, що це на краще, на очищення, на виправлення егоцентричної вдачі природного характеру, яка не принесе вдачі в сенсі життєвого успіху в суспільному бутті.

Розглядаючи художню літературу в контексті соціально-філософського знання, не слід, очевидно, повністю зводити саму філософію до її специфічного жанру. Значно важливіше відновити, особливо в сучасних умовах, коли в суспільстві різко зменшився інтерес до читання взагалі, художньої літератури зокрема, соціально-філософський статус останньої. Ми якраз і намагались показати, що в історії розвитку пізнання філософія органічно набула образно-естетичного вигляду через різноманітні форми, засобами яких вона, втрачаючи, можливо, свій власний вплив на людський соціум, тим не менше суттєво «філософувала» його свідомість, розчинившись у них. Йдеться про головні форми літературно-художньої творчості, серед них епос, роман, есе, дума, повісті, оповідання і т. ін., кожна з яких має свою зображально-виразну класифікацію.

Зважаючи на те, що українській народній свідомості властивий сенсуалістично-емпіричний спосіб мислення, а філософія, за визначенням Аристотеля, це процес «мислення про мислення» (у моїй версії це процес мовомислення див. монографію «Філософія як процес мовомислення»), розглянемо характеристику думи як її – свідомості українців – атрибутивної ознаки. Тим більше, що Т. Шевченко значною мірою тяжів до такого жанру.



Дума. За постановкою проблем самопізнання і водночас пізнання проблем суспільного буття дума, фактично, рівнозначна і рівноцінна епосу як максимально наближеному до народного духу жанру, оскільки epos в перекладі з грецької означає «героїчна пісня, слово, розповідь, думи, поеми, які розповідають про події та проблеми загальнонародного значення» [СІС, с.204], і водночас формі художньо-літературної образотворчості. До цього зобов’язує вже сама назва жанру, яка недвозначно спрямовує людський розум, людську свідомість на процес думання, до того ж не поверхового, а субстанціонального глибокодумання. Про задумлену/задумливу людину говорять, що вона „думу думає”. Інакше кажучи, вона мислить про головне, визначальне, атрибутивне, первинне як основне, як першоосновне, таке, з якого можна дедуктивно вивести все інше як похідне. Причому, цим іншим є прояви первинної основи у вигляді предметно-речових матеріальних форм. Дума ж задумується над духовною сутністю всього матеріального буття або ж якоїсь визначальної його складової. Насамперед, звичайно, суспільної. Тому без особливих натяжок можна стверджувати, що думою загалом є сама філософія, перш за все соціальна. Якщо ще точніше, то філософія як єдність онтології та гносеології органічно трансформується в естетичну філософію, в якій онтологія є вченням про буття сущого, представленого у вигляді системи взаємопов’язаних художніх образів. Адже почуття з’єднують людей у суспільство значно потужніше й надійніше, ніж поняття раціонального мислення.

Філософія в цілому якраз і являє собою спосіб колективного загальнолюдського процесу думання над первинними й вихідними засадами буття. Окремо взятий філософ думає думу дещо по-своєму, але не може обійтись без того, щоб брати натхнення для індивідуальної творчості в історії філософії, яка постає як щось безособове, як спільне духовне надбання людства в цілому, як духовно-пізнавальний літературний твір, творцями і водночас персонажами якого є і пересічні люди з властивим їм здоровим глуздом та його висновками, і видатні мислителі, кожен з яких додає щось своє, індивідуальне, оригінальне в розуміння загального, єдиного, спільного.

З особливою силою ця специфічність, органічно властива художньому образу, проявилась після намагання Гегеля представити філософію як строгу науку, яка його вустами заявляє, що оригінальність властива дикунам, тобто малоосвіченим або зовсім неосвіченим людям. Проти цього обурилась значна кількість оригінальних мислителів, надавши філософії статусу не стільки наукового панлогізму, скільки художньо-естетичного, образно-асоціативного, містично-інтуїтивного спрямування із застосуванням методології ірраціональної інтенції авторської свідомості.

Фактично повторилась ситуація, коли філософія епохи Відродження, відроджена, до речі, в першу чергу поетами, також набула яскраво вираженого гуманістичного, себто сенсуалістичного образно-художнього змісту, оформленого в форми простонародної мови, або ж оновленої новолатинської мови та реалістичної скульптури. У ХІХ ст. з’явились скульптурні роботи Родена „Мислитель”, який під вагою досить важливих і вагомих дум підтримує голову рукою, стиснутою в кулак; „Єва”, що означає життя; „Поцілунок” як символ духовної, душевної й тілесної єдності людей. Не лише з’явились нові форми філософії, як от філософія життя, психоаналіз, інтуїтивізм, екзистенціалізм і т. п., але й художня література урізноманітнилась різними жанровими формами, серед яких роман. Сама ж література визначалась як засіб передачі обдуманих, осмислених авторських почуттів широкій народній аудиторії.

Немає потреби в тому, щоб аналізувати наведені авторські глибокодумні філософські твори ХІХ-ХХ століть. Але все ж тема, яку ми розглядаємо, вимушує навести авторські думки Ф. Ніцше. Його ідея про надлюдину не обов’язково має тлумачитись як антигуманна. Навпаки, він закликав звичайну людину до пізнання в собі самій волі до самовдосконалення. Справді, викликає відразу його теза: „Нехай гинуть слабкі й потворні – перша заповідь нашого людинолюбства. Треба ще допомагати їм гинути. Що шкідливіше будь-якого пороку? – Співчувати слабким і калікам – християнство” [21, с.19]. Але ж якщо наведений зміст вражає, викликає занепокоєння, то в пізнавальному плані це означає підштовхування до його пізнання, до пошуку в ньому всіх можливих тлумачень, інтерпретацій, значень, а не поза-пізнавального відношення до автора з метою його морального або ж фізичного знищення.

Так, якщо враховувати, що Ф. Ніцше видатний мислитель, філософ, то, очевидно, можна і потрібно розуміти його вислів як заклик до самопізнання. Справді, сутність людини, наприклад, за Л. Фейєрбахом, це розум, воля і любов. Філософія, в тому числі релігійна, закликаючи до самопізнання, у всій своїй історії підпорядкована проблемі співвідношення розуму й волі на основі пізнавальної любові людини до себе самої, маючи яку, вона долає й суспільний егоцентризм тим, що в кожній іншій людині вбачає подібну собі пізнавальну істоту. Тому слабкість людини пояснюється її пізнавально-освітньою нерозвиненістю, духовними лінощами і, як наслідок, душевним каліцтвом. Але ж цей порок, як не парадоксально, підтримує християнська церква, попри заклики Христа до „вбогих духом” бути досконалими саме в розумі й волі, мати віру у власні сили хоча б із гірчичне зернятко, любити ближнього як себе самого, тобто бути близьким до себе самого як суб’єкта розумно-пізнавальної волі і далеким від власної суб’єктивності, яка й робить людину слабкою через афективну волю у вигляді певних пристрастей.

Якщо взяти художню літературу як модус соціальної філософії, то в ній якраз і співставляються поміж собою сильні і слабкі характером персонажі. Причому, перші, якщо це зробити талановито з естетичної точки зору, перемагають і викликають співчуття у читача чи глядача, якщо це театральна драматургія. Освітній і виховний виграш у тому, що морально-етичні категорії, які відповідають бажаним для людини рисам характеру, не доводяться сухо, раціонально, безпристрасно, а як наочний у своїй достовірності спосіб життя персонажів, яким хочеться наслідувати, дивлячись на яких виникає почуття сорому за неадекватність власного характеру і бажання його виправити.

Тому ми й вважаємо філософію формою глибокодумства, формою, в якій людина, мислячи про мислення інших людей, насамперед видатних письменників, поетів, драматургів, публіцистів, піднімає себе до їх рівня. У неї з’являється непереборне бажання постійно перебувати в стихії мислення, самій бути, за образним висловом релігійно-містичного філософа і фізика Б. Паскаля „мислячою очеретинкою”. Філософія – це думання про думи. Соціальна філософія – це думання про людину як соціальну суспільно-політичну істоту, суб’єкта власної волі і, відтак, власної долі. Причому, думання, навіть філологічно, лексико-семантично, означає щось більш заглиблене в пошук субстанціональних підвалин людського буття, ніж сприйняття визначення філософії як мислення про мислення. Останнє в багатьох його проявах можна передати комп’ютерам, а думання – це стан душі, постійно неспокійної в своїх пошуках спокою і рівноваги.

Звичайно, літературознавство дещо інакше визначає думу. Тобто, в суто літературно-мистецькому контексті. До того ж стверджується, що „дума – жанр (вид) суто українського речитативного народного героїчного ліро-епосу, який виконували мандрівні співці-музики: кобзарі, бандуристи, лірники в Центральній і Лівобережній Україні” [15, с.218]. Соціально-філософський контекст не можна зводити до національних рамок, тому нами й представлено інше бачення думи, сутністю якої просякнуті, фактично, всі наявні форми образно-естетичної філософії, реалізованої в літературі.

Щодо української думи, то, звичайно, вона досить характерна для народного епосу, особливо для поезії. Так, авторська поезія М. Петренка „Дивлюсь я на небо”, ставши піснею, відома насамперед як народна пісня на народні слова. В ній на епічному рівні відтворена одвічна дума-мрія української людини про власну небесну природу, про бажання поглянути на світ як Всесвіт з вершин сонця, зірок, показати себе в їх світі і світлі. Це бажання субстанціональне для людини, адже філософія починалась із погляду на небо, який і яке сформували в ній „почуття неба”.

Аналогічно з творчістю Т. Шевченка. Про властиву його свідомості пророчу домінанту свідчить те, що він написав багато поезій, персонажами яких, навіть винесеними в заголовок, були його власні думки, думи й почуття. В нього „думка говорить”, що, безумовно, означає: людина – істота мисляча, думаюча. Причому, говорить від самотності, від нерозуміння її змісту іншими людьми. Так, у декількох віршах, названих „Думка”, вона сумує і плаче:

„На чужині не ті люде або: «Щоб не пекло чуже сонце

– Тяжко з ними жити! Не топтали люде.

Ні з ким буде поплакати, Я ввечері посумую,

Ні поговорити”; [38, с.15]. А вранці поплачу

Зійде сонце – утру сльози

Ніхто й не побачить» [38, с.16-17].

Ще такі поезії:

«Пішов козак, сумуючи, «Свої люде – мов чужії,

Нікого не кинув, Ні з ким говорити;

Шукав долі в чужім полі Нема кому розпитати,

Та там і загинув. Чого плачуть очі;

Умираючи, дивився, Нема кому розказати,

Де сонечко сяє. Чого серце хоче» [38, с.19].

Тяжко-важко умирати

У чужому краю» [38, с.18].

Маємо в наведених образах соціальну філософію життя української людини, а саме: філософію серця, землі, неба й сонця. Тобто те, що аналітична філософія позначає як кордоцентризм, антеїзм і космізм як атрибутивні риси української душі.

Дуже хочеться, аби на честь 200-літнього ювілею Тараса Григоровича Шевченка «свої люде» як по всій Україні, так і в нашому навчальному закладі не були «мов чужії». Адже феномен відчуження: «Гірше ляха свої люде, Тебе розпинають», про який не будемо говорити, бо це глибока філософська проблема, присутній повсюдно. Але ніхто з нібито своїх «не розпитує, чого плачуть очі». Є сподівання, що, прочитавши почуття авторів щодо творчості Кобзаря, ми станемо ближчими один до одного не тільки в фізичному просторі, яке обіймає українське суспільство та університет, але, що більш важливо й нагально, в духовному просторі людських душ. Адже почуття, як зазначалось вище, більш тісно й потужно пов’язують людей в соціум, ніж раціонально осмислені ними наукові поняття.


  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка