Дзера Ірина Олександрівна



Скачати 436.43 Kb.
Сторінка1/3
Дата конвертації30.04.2017
Розмір436.43 Kb.
  1   2   3
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА


Дзера Ірина Олександрівна


УДК 347.23


Цивільно-правові засоби захисту права власності в Україні
12.00.03 – цивільне право і цивільний процес; сімейне право;

міжнародне приватне право

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ – 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі цивільного права

Київського національного університету

імені Тараса Шевченка

Науковий керівник – доктор юридичних наук,

професор, академік АПрН України

Кузнєцова Наталія Семенівна,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка,

професор кафедри цивільного права


Офіційні опоненти - доктор юридичних наук,

професор, академік Академії

правових наук України, Заслужений діяч науки і техніки

України Шевченко Ярославна Миколаївна,

завідуюча відділом цивільного і трудового права

Інституту держави і права ім. В.М. Корецького

Національної академії наук України;

кандидат юридичних наук Гопанчук Василь

Степанович, начальник кафедри цивільного права

Національної академії

внутрішніх справ України.

Провідна установа - Одеська національна юридична

академія, м. Одеса

Захист відбудеться “24” травня 2001 р. о 10 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д.26.001.06 по захисту дисертацій

на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка

(01033, м. Київ, вул. Володимирська, 64).

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського

національного університету імені Тараса Шевченка

(01033, м. Київ, вул. Володимирська, 64).
Автореферат розісланий “23” квітня 2001 р.
Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат юридичних наук, доцент Т.В. Боднар

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми дисертаційного дослідження. Нині в Україні продовжується процес корінних змін у системі відносин власності, заміни командно-адміністративних засад в управлінні економікою на ринкові методи, які покликані забезпечити рівність усіх форм власності і господарювання. Відносини власності є основною рушійною силою розвитку економіки у будь-якому суспільстві. Від рівня правової врегульованості відносин власності багато в чому залежить успіх ринкових реформ в Україні.

Інститут права власності, складовою частиною якого є також норми про захист права власності, є центральним інститутом в цивільному праві. Нині в Україні продовжуються процеси активного формування якісно нового інституту права власності, започатковані прийняттям Закону України “Про власність” від 7 лютого 1991 року. Значення цього Закону важко переоцінити, адже його положення стали правовою основою прийняття низки надзвичайно важливих для суспільства законів ринкової орієнтації, зокрема, Земельний кодекс України, Закони “Про підприємництво”, “Про підприємства в Україні”, “Про господарські товариства”, “Про приватизацію державного житлового фонду”, “Про приватизацію державного майна”.

Однак, як свідчить аналіз правозастосовчої практики, ще існує чимало прогалин у регулюванні відносин у сфері захисту права власності і труднощів у застосуванні чинного законодавства при розгляді справ даної категорії судами загальної юрисдикції та арбітражними судами. Конструктивну роль у підвищенні ефективності механізмів захисту права власності має відіграти юридична цивілістична наука. На жаль, в Україні за роки незалежності, як до речі і в радянський період, ще не було комплексних спеціальних досліджень питань цивільно-правового захисту права власності. В основному останнім часом увага українських науковців зосереджувалася на загальних проблемах інституту права власності, серед яких певна увага приділялася окремим питанням захисту права власності. Однак, цього безперечно недостатньо. Нині вкрай актуальною є необхідність розробки наукових рекомендацій для подальшого вдосконалення чинного законодавства про власність та її захист, які можуть сприяти також вдосконаленню відповідних положень проекту нового Цивільного кодексу України, який знаходиться нині на розгляді Верховної Ради України, а у разі його прийняття – вдосконаленню практики його застосування.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є аналіз правового регулювання відносин захисту права власності, виявлення проблем у застосуванні правових норм, а також розробка науково-теоретичних і практичних рекомендацій щодо поняття та змісту цивільно-правового захисту права власності і вдосконалення чинного законодавства.

Відповідно для досягнення поставленої мети визначені основні завдання дисертаційного дослідження: виявити джерела правового регулювання відносин

захисту права власності; виявити правову природу цивільно-правових засобів захисту права власності та їх місце в загальній системі захисту цивільних прав; дати класифікацію існуючих засобів захисту права власності; дати характеристику найважливішим засобам захисту права власності; встановити взаємодію окремих засобів захисту права власності між собою; надати рекомендації щодо вдосконалення законодавства про власність та її захист.

Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Обрана тема дисертаційного дослідження виконана відповідно до науково-дослідної теми “Напрями і засоби підвищення ефективності цивільно-правового захисту права власності в період ринкових реформ” № 97166.

Об’єктом дослідження є цивільно-правові засоби захисту права власності, правовідносини щодо їх застосування, їх юридична природа та структура.

Предмет дослідження становлять система законодавчих актів про право власності і його захист, практика їх застосування, літературні джерела, досягнення юридичної науки.

Методологічна і теоретична основа дослідження. Методологічну основу дисертаційної роботи складають закони матеріалістичної діалектики, об’єктивно існуючі закони суспільно-економічного розвитку суспільства і держави та окремі загальні та спеціальні методи наукового пізнання, правових категорій і явищ; системного аналізу досліджуваних правовідносин; порівняльно-правового аналізу правових норм і правових понять; формально-логічного аналізу правових категорій у їх взаємозв’язку; історико-правового висвітлення процесів становлення законодавства про право власності.

Використання в дисертації зазначених та інших загальнонаукових та галузевих методів наукового аналізу надало можливість автору виявити цивільно-правові засоби захисту права власності в системі засобів захисту цивільних прав, здійснити їх класифікацію, розкрити сутність речевих та інших засобів захисту права власності та встановити взаємодію між ними, сформулювати теоретичні і практичні висновки.

Сформульовані в дисертаційній роботі теоретичні висновки, практичні рекомендації та інші результати дослідження ґрунтуються на працях українських і російських вчених-юристів радянського і сучасного періодів в галузі загальної теорії права, цивільного права та цивільного процесу: Ч.Н.Азімова, С.С.Алексєєва, Г.І.Балюк, С.М.Братуся, Д.В.Бобрової, О.М.Вінник, Д.В. Генкіна, В.С.Гопанчука, К.А.Граве, А.С.Довгерта, О.В.Дзери, О.О.Єрошенко, Г.В.Єрьоменко, О.С.Йоффе, І.В.Жилінкової, Н.С.Кузнєцової, Т.П.Коваленко, І.М.Кучеренко, В.М.Коссака, В.В.Луця, Г.К.Матвєєва, В.П.Маслова, О.А.Пушкіна, О.А.Підопригори, З.В.Ромовської, В.І.Семчика, Є.А.Суханова, І.В. Спасібо-Фатєєвої, В.М.Самойленка, В.А.Тархова, Ю.К.Толстого, О.Є.Харитонова, Я.М.Шевченко, М.Й.Штефана, В.С.Щербини, Ю.С.Червоного та інших дослідників проблем права власності та захисту цивільних прав.

Наукова новизна дослідження полягає у тому, що дисертація є першим комплексним дослідженням всієї системи цивільно-правових засобів захисту права власності в Україні, яке стосується як традиційних речевих засобів захисту права власності, так і засобів зобов’язального права та інших інститутів цивільного права.

Наукова новизна дисертаційного дослідження конкретизується у наступних основних положеннях :

Правовий захист у загально-правовому розумінні уявляє собою комплекс правових засобів реагування на випадок порушення права власності, передбачених правовими нормами захисного характеру, тобто нормами активної захисної дії, які є складовою частиною механізму правової охорони цивільних прав.

Специфіка цивільно-правового захисту права власності у вузькому розумінні полягає насамперед у застосуванні таких юридичних механізмів (засобів), які забезпечують, як правило, усунення перешкод у здійсненні права власності та відновлення майнового становища потерпілого за рахунок майнових благ порушника чи іншої зобов’язаної особи, у тому числі шляхом витребування належного власнику майна з незаконного володіння будь-якої особи.

Право на захист права власності є субсидіарним відновлювально-нормалізаційним суб’єктивним правом, яке виникає після порушення основного суб’єктивного матеріального права (тобто права власності, належного конкретному власнику).

Будь-які визначення суб’єктивного права власності мають містити посилання на приналежність власнику права на примусовий захист порушеного права власності, оскільки реалізація права власності є неможливою без механізму захисту.

Норми інституту права власності умовно поділяються на три основні групи: а) регулятивні (правовстановлюючі, зобов’язуючі, уповноважуючі, заборонні); б) спеціалізовані; в) правозахисні. Усі вони містяться в Законі України “Про власність”.

Відносини, які виникають з моменту порушення суб’єктивного права і до моменту звернення до суду носія цього права (позивача) є цивільно-правовими, але не зникають з порушенням справи в суді, а продовжують співіснувати та взаємодіяти з процесуальними правовідносинами.

Визнається неконституційною норма п. 6 ст. 136 ЦПК України, яка передбачає відмову у прийнятті позовної заяви, якщо між сторонами укладено договір про передачу даного спору на вирішення третейського суду.

Обґрунтовується доцільність розмежування понять “захисту права власності”, “захисту права на власність” та “захисту майнового права чи інтересу власника”.

Пропонується класифікувати усі засоби захисту права власності на : а) основні речево-правові засоби (віндикація, негаторний позов); б) допоміжні (субсидіарні) речево-правові засоби захисту (позови про визнання права власності, про виключення майна з опису чи звільнення з-під арешту); в) спеціальні (наприклад визнання угод недійсними, позови співвласників майна); г) зобов’язально-правові.

В главі 29 Проекту нового ЦК України та в Законі України “Про власність” доцільно передбачити окрему статтю, яка б визначала основні засоби захисту права власності. В дисертації сформульовано їх орієнтовний перелік.

Самозахист права власності є позаюрисдикційною формою захисту і він не обмежується діями особи в стані крайньої необхідності та необхідної оборони. Самозахист може вчинятися діями щодо правопорушника оперативного характеру (наприклад, шляхом відмови від передачі покупцю оплаченого товару, від звільнення будівлі, яка підлягає зносу на підставі неправомірного, на думку власника рішення, відмови від участі у голосуванні на загальних зборах господарського товариства та ін.).

В умовах переходу до ринкової економіки віндикація, застосування якої обмежене підставами і способом вибуття майна з володіння власника та добросовісністю його набувача, має зберегти значення основного речевого засобу захисту права власності. Водночас можливе зняття певних обмежень у віндикації майна, наприклад щодо певних об’єктів права власності.

Під віндикацією необхідно розуміти не повернення майна, як про це зазначається в ст. 50 Закону України “Про власність”, а витребування майна власником з чужого незаконного володіння.

Суб’єктом негаторного позову може бути власник або титульний володілець, у якого знаходиться річ і щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем, тобто зобов’язаним суб’єктом – лише особа, яка перешкоджає власнику (титульному володільцю) у здійсненні цих правомочностей. Негаторними мають вважатися позови власника про усунення перешкод у здійсненні користуванні майном третіми особами, у яких існували підстави для цього, але згодом відпали, наприклад, у разі визнання угоди недійсною, припинення договору за угодою сторін. Запропоновані варіанти матеріально-правових вимог в негаторному позові, перелік яких може постійно розширятися.

Позов про визнання права власності може бути самостійним речевим позовом або додатковим до віндикаційного чи негаторного позовів, а також інших позовів. В цьому позові може бути відсутній спір, а відтак і відповідач.

В позовах про виключення майна з опису (звільнення майна з-під арешту) має міститися як мінімум дві вимоги : про визнання права на майно та виключення майна з опису (звільнення з-під арешту, якщо опис супроводжувався накладенням арешту на майно). Неприпустимою є конфіскація майна особи, яка непричетна до порушення митних правил.

Арешт майна” і “опис майна” – поняття не співпадаючі, і перше є ширшим, по відношенню до другого, наводяться критерії їх розмежування. Правова природа позову про виключення майна з опису (звільнення з-під арешту) залежить від ступеню накладених на майно заборон.



Визнання угоди недійсною є засобом захисту права власності лише тоді, коли її предметом були чи могли бути об’єкти права власності.

Право на звернення з вимогами про визнання угоди недійсною повинні мати ті особи, які мають певний правовий зв’язок з учасником угоди, а також ті особи, які вважають свої права порушеними укладенням такої угоди, наприклад акціонери щодо угод акціонерного товариства про відчуження належного йому майна.

Встановлено співвідношення понять “визнання угоди недійсною”, “визнання угоди неукладеною”, “розірвання угоди”. Угода не може визнаватися недійсною у зв’язку з невиконанням її умов.

Юридично некоректними є рекомендації Пленуму Верховного суду України про визнання угод з нерухомістю за участю громадян, зареєстрованих на біржі, але не посвідчених нотаріально, недійсними.

Для ефективного захисту майнових прав акціонерів в статутах акціонерних товариств необхідно передбачати положення про необхідність надання дозволу на укладення угод на певну суму, а не про затвердження вже укладених угод.

У разі визнання договору неукладеним до відносин сторін мають застосовуватися правові наслідки, встановлені для зобов’язань із безпідставного придбання чи збереження майна.

Правочин (угода) має вважатися таким, що порушує публічний порядок (завідомо суперечить інтересам держави і суспільства), якщо він спрямований на відчуження (придбання), використання об’єктів вилучених з цивільного обігу або дії сторін щодо укладення правочину (угоди) містять ознаки кримінального злочину або іншого правопорушення, вчиненого з умислом.

Спеціальні засоби захисту права власності встановлюються для учасників права спільної власності; осіб, визнаних безвісно відсутніми або оголошених померлими; осіб, права яких порушені внаслідок втручання органів публічної влади у здійснення правомочностей власника та видання такими органами актів; власників, права яких порушені у надзвичайних ситуаціях та в інших випадках.

Спеціальні засоби мають як специфічні для них особливості, обумовлені суб’єктним складом уповноважених та зобов’язаних осіб і характером правових зв’язків між ними чи іншими обставинами, так і окремі ознаки речевих та зобов’язальних засобів. Вони можуть бути спрямовані як на відновлення попереднього майнового стану власника, так і на компенсацію понесених ним збитків. Застосування цих засобів може бути і не пов’язане з наявністю ознак правопорушення у діях конкретних осіб.

В договірних і деліктних зобов’язаннях захист права власності або захист майнового права чи інтересу власника забезпечується засобами, спрямованими на відновлення порушеного права власності (наприклад, шляхом повернення майна стороною, яка неналежно виконує умови договору оренди чи іншого договору) або на відновлення майнового права чи інтересу власника шляхом відшкодування власнику збитків чи інших втрат особою, яка вчинила, як правило, винне правопорушення або шляхом застосування до останньої інших правових наслідків, передбачених законом. При цьому відшкодування збитків власнику є не лише засобом захисту його майнового права, але і мірою відповідальності для заподіювача шкоди.

Захист права власності або майнового права власника засобами інституту зобов’язань, що виникають внаслідок придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав, врегульованих главою 42 чинного ЦК України (за проектом нового ЦК України – інститут безпідставного збагачення), спрямовуються на повернення власникові майна, у тому числі визначеного родовими ознаками, одержаного набувачем без належної юридичної підстави (договору, спадкування, адміністративного акту тощо), а якщо таке майно не збереглося – на відшкодування його вартості.

На відміну від віндикаційного захисту, застосування засобів інституту безпідставного збагачення не залежить від способу вибуття майна з володіння власника (за його волею чи поза його волею) та добросовісності чи недобросовісності набувача. Засоби захисту прав власників, передбачені інститутом безпідставного збагачення можуть застосовуватися самостійно або субсидіарно з іншими засобами захисту цивільних прав.

Внесені відповідні рекомендації по вдосконаленню чинного законодавства України, проекту нового ЦК України, судової практики.

Теоретичне і практичне значення дисертаційних положень. Теоретичне значення полягає у тому, що у дослідженні міститься комплексний аналіз усіх основних засобів захисту права власності та їх взаємодії і співвідношення між собою, дається обґрунтування предмету, підстав та умов задоволення окремих видів позовів, що дає можливість для подальших наукових досліджень та прискорення удосконалення механізму захисту права власності. Практичне значення полягає насамперед у тому, що результати дослідження, зроблені висновки сприятимуть більш ефективному розгляду судами справ даної категорії, можуть бути використані для вдосконалення проекту нового ЦК України, інших законодавчих актів. Вони можуть бути використані при підготовці підручників, навчальних посібників, курсів лекцій для студентів юридичних факультетів та вищих навчальних закладів, а також можуть бути корисними для адвокатів та працівників юридичних служб підприємств, установ, організацій усіх форм власності.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною завершеною науковою роботою, першим в Україні спеціальним комплексним дослідженням інституту захисту права власності, що виконана на монографічному рівні.

Апробація результатів дослідження. Результати дисертаційного дослідження обговорювалися на засіданні кафедри цивільного права Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, були використані у практичній діяльності юридичного відділу ЗАТ “Інтер-Контакт” при підготовці проектів договорів, установчих документів, складанні позовних заяв і відзивів на позови, участі у розгляді арбітражних справ.

Публікації. Основні висновки та положення дисертації знайшли відображення у восьми статтях та інших наукових працях.

Структура дисертації зумовлена завданням та обраним предметом дослідження. Дисертація складається з вступу, трьох розділів, дев’яти підрозділів, висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації – 202 с. (список використаних джерел - 14 с.). Кількість використаних джерел - 207.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації та ступінь дослідження проблеми, визначається мета та основні завдання дослідження, обґрунтовується теоретичне і практичне значення роботи, її методологічні засади; розкривається наукова новизна одержаних результатів; формулюються основні положення, що виносяться на захист.

Перший розділ “Загальна характеристика цивільно-правового захисту права власності” складається з двох підрозділів.

У першому підрозділі “Поняття цивільно-правового захисту” розкриваються конституційні гарантії здійснення права власності та визначальні положення про його захист. Правовий механізм захисту права власності може вважатися таким, що відповідає стандартам правової держави, якщо ці положення знайдуть своє втілення в нормах відповідних галузей права. Реалізація права власності неможлива без встановлення механізму його захисту.

Специфіка цивільно-правового захисту полягає насамперед у застосуванні таких юридичних засобів (способів), які забезпечують, як правило, усунення перешкод у здійсненні права власності та відновлення майнового становища потерпілого власника за рахунок майнових благ порушника чи іншої зобов’язаної особи, у тому числі шляхом витребування власником (повернення) належного йому майна з чужого незаконного володіння.

Проаналізована дискусія щодо розмежування понять “правовий захист” і “правова охорона” та їх застосування у законодавчих актах. Встановлено, що в літературі поки що не здійснено чіткого їх розмежування, відсутні єдині принципи їх використання і в правових нормах. Водночас, спостерігається тенденція до визнання правової охорони більш широким поняттям, порівняно з правовим захистом.

Тобто, правова охорона цивільних прав у широкому значенні означає весь комплекс засобів (правових, економічних, організаційно-управлінських тощо), спрямованих на забезпечення реалізації проголошених чи закріплених правовими нормами (правовстановлювального, регулятивного чи заборонного характеру) суб’єктивних прав, в тому числі права власності, у їх нормальному (позитивному) розвитку, так і засобів реагування на випадок порушення цих прав, передбачених правовими нормами (захисного характеру) і спрямованих на відновлення порушених прав та інтересів суб’єктів цивільних правовідносин.
  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка