Дуже дивний незнайомець



Сторінка1/3
Дата конвертації26.12.2016
Розмір0.5 Mb.
  1   2   3
2010 р.

І таке буває.



Дуже дивний незнайомець

Мене звати Емма, і я розповім вам одну історію, яка трапилася зі мною минулого року.

Сприймайте це як витвір уяви, художній твір, але знайте - все, про що тут йтиметься, відбувалося насправді. Та якби я надумала розповідати це в усній формі будь-яким моїм знайомим, вони б просто подумали, що у мене поїхав дах, та і я на їхньому місці подумала б так само. Як би там не було, почалося все з того моменту, коли у кімнаті мого гуртожитку зявився дивний незнайомець.

Хоча ні, як я зрозуміла пізніше, почалося все з того моменту, коли викладачка мого університету захотіла черговий хабар. Для всіх нормальних людей це вже звична справа, але я завжди відрізнялася від інших своєю ненормальністю,- от і запротестувала. Спочатку я обережно запитала в старости : " А що, якщо хто - небудь не здасть гроші?" на що староста резонно підмітила : " Я не думаю, що у нашій групі є така сволота, яка б підвела всіх". Але староста помилилася. Така сволота була. В результаті екзамен мені не зарахували і на мене розізлилася вся група. Хоча їхня злість помякшувалася зловтіхою. Коли я виходила звідти, у моїй голові роїлося безліч різноманітних думок, більшість яких не призначена для друку, але суть зводилася до того, що я бажала торжества справедливості, ну і ще щоб їх усіх вхопив чорт.

Десь на півдорозі до моєї кімнати мені подзвонила моя подруга, Уляна, і сказала щось про те, що вчора неподалік від кладовища на мікрорайоні бачила величезну звірюку, схожу на вовка, але з крилами. Я не придала цьому значення, вирішивиши, що це якийсь жарт, і моє здивування тривало декілька секунд, а потім думки знову заполонили майбутні екзамени і під час її розповіді я тільки неуважно кидала " Ого!" , "нічого собі", і "ага".

Я допленталася до своєї кімнати з блаженною думкою про мяке ліжко, довгий сон і смажену картоплю, але не тут то було. Відчинивши двері, я побачила хмару якогось блакитного диму , і в серед тієї хмаринки сидів незнайомий хлопець. Джерело того задимлення з приємним запахом залишилося для мене таємницею. Незнайомець був убраний в чорний смокінг з білою сорочкою, туфлі з гострим носком, та чорний капелюх,- загалом скидався на лакея з англійських мультфільмів. На вигляд йому було років двадцять, не більше. Найбільше мою увагу привернув його погляд. У ньому світилася хитрість і незбагненна проникливість.На якусь долю секунди я завмерла,просто дивлячись йому у вічі, і у мене виникло дивне відчуття,наче мене просвічують рентгенівськими променями. На кутиках його вуст заграла посмішка. Це аж ніяк не сприяло умиротворенню мого настрою, і я помітивши дуже гарну мішень для того щоб зігнати злість, яка накопилася за цілий день - навіть зраділа.

- Ти хто ? - запитала я грізно.

- Я чекаю на тебе.

- На мене?..Чим ти тут палиш?!..

-Ой, вибачаюсь. Так інколи буває при моїй зяві, -сказав він мяко і взявши один з моїх конспектів, скрутив його і почав вимахувати ним в повітрі. Мені відняло мову.- То що ти хотіла?

- Щ-що?...Я?! Це ти що хотів, прийшов тут, як до себе додо...

- Але ти ж мене кликала!

Тут я відчула, що ситуація може вийти з-під контролю, як сьогодні на екзамені, коли Лохацька запитала мене, чому я дивлюсь на неї, як на ідіотку.

-Що?..Я тебе навіть не знаю, вперше бачу. Що за нісенітниці, коли це я тебе кликала?

- А хто сказав ...(це не для друку) і щоб їх усіх забрали чорти? Хто хотів встановлення справедливості? Ти побачиш Правду, якщо ти її потребуєш.

- Так, але...Стоп. Звідки ти знаєш що я казала?

Тепер все постало в іншому світлі. Я була така ошелешена, що навіть забула, як саме планувала на нього вилаятися. Звідки він знає, про що я подумала?..Адже я не говорила це вголос...Не могла говорити, бо йшла додому сама...

- Хто ти?.. І що тобі треба?.. - запитала я нерішуче і не зовсім впевнена, що хочу почути відповідь.

- Мені нічого не треба,- я тут для того, щоб дати те, що треба тобі.

Це мене не потішило.

- Нічого не хочу, окрім як впасти і виспатись.

-Добре,-простодушно посміхнувся він. І за мить все поринуло в темряву і я розпласталася на підлозі.

Платні помічники Господа

Коли я прокинулася, в кімнаті нікого не було було, а кисла мордочка настінного годинника показувала за чверть сьому вечора, а це означало, що до відїзду останнього автобуса в моє село залишалося півгодини. В мене починався блаженний відпочинок перед екзаменами, який повинен був тривати тиждень. Я миттю зіскочила з ліжка і почала на ходу закидувати в сумку все, що потрапляло під руки. Це одна з тих справ, які я виконувала просто таки професійно, бо мені ніколи не вистачало часу, щоб зібратися завчасно і спокійно.

Я пригадала незнайомця в своїй кімнаті і поступово він повністю заполонив мої думки так, що я уже не могла зосереджуватися на збиранні і коли сіла в автобус і виїхала з міста, то виявила, що не взяла гаманця, а значить розплатитися мені не буде чим. Десь з півгодини я нервувала, а потім вирішила що якось втечу. І почала знову думати про того хлопця. Звідки він дізнався про що я думала? Він повторив слово в слово все, що творилося в моїй бідній голові зранку. Що це означає?..І чому я ні з того ні з сього звалилася на підлогу, наче мене напоїли снодійним?..Ми почали підїжджати до кінцевої зупинки і в мене всередині все наїжачилося. Зараз буду тікати...Боже, ну що за день такий?!..

Автобус зупинився. Я пропустила всіх вперед, почекала поки вони відійдуть пару метрів від автобуса, щоб змогти вилетіти і набарати швидкість. Ну-сс...з Богом, подумала я і вискочила на всіх парах. Поки я летіла, збила когось з ніг, почула як мені навздогін кричать : "Дівчина, зачекайте", впала в калюжу, встала, побігла знову, потім мене наздогнав якийсь здоровило, схопив за шиворіт, і сказав:

-Дівчино! Ви забули забрати здачу.

-Що?...

-Ви забули забрати здачу. Куди ви так поспішаєте? - і тицьнув мені в руки купу паперців.-Мене водій попросив вас наздогнати.Щось не так? Чого ви так дивитесь на мене?

Кілька хвилин я стояла з відкритим ротом, а потім сказала :

-Ні, все добре!- і дала драла.

-Божевільна,-буркнув про себе чоловік.

Коли я прийшла додому, дивилася на всіх з настороженням, щомиті чекаючи що десь із закутку вискочить якийсь чебурашка чи зелений чоловічок, але окрім тата і діда з бабкою, за якими не спостеріглось нічого дивного, в хаті не було нікого. Єдиною нечистою силою тут був мій дід, який сьогодні десь загубив свою пенсію, але ця нечиста сила вже була приручена і домашня, так що ні в кого не викликала страху. Про гроші, які дивним випадком мені дісталися я не сказала нікому і вирішила на деякий час заховати їх подалі.

Вечір на щастя- і на диво- пройшов тихо і спокійно. Батько помітив, що я якась знервована. Я сказала, що все це через екзамен, який мені доведеться повторно перездавати. Мами у мене не було, і сестер з братами також, тож вдома мені з одного боку не було так весело, як би хотілося, а з іншого було так спокійно, як і треба було для відпочинку. А відпочивати мені доводилося, бо я завжди устрявала в якісь пригоди як не в університеті, то вдома. Вдома, тут, у себе я переважно товаришувала з хлопцями - з ними можна було робити якісь збитки і це все було дуже весело, що й говорити, не те, що з дівчатами. Дівчата тільки й знають що постійно торочити про хлопців, одяг, майбутнє весілля чи всілякі дурнуваті романтичні історії і драми, які показують по телевізору - справжнісіньке тобі занудство, а коли запропонуєш їм, наприклад втекти вночі з дому і піти на замерзлу річку - то всі вони тремтять від страху і кажуть, що вони б "залюбки, але мама не пускає".

Зранку все село потяглося до церкви. Ненавиджу ходити в церкву. Там усі замість того щоб молитися,розглядають тебе в чому ти одягнена,і яке зауваження можна зробити тобі сьогодні,щоб вирости в очах сусідів.Взагалі, якщо бути щирим,двоє - троє людей ходять туди,тому що по-справжньому вірять, решта ж прагне прославитися добропорядними християнинами.

Ранок був сонячний, по осінньому теплий і приємний, і в яскравих промінцях усі тривоги і сумні думки розсіювалися. Так би й відбувалося, якби мої думки, що за довгий період все ж вирішили налаштуватися на спокій, ніхто не перервав. Але самотність має одну цікаву особливість: як тільки вона починає подобатися, так одразу кудись і тікає. Так сталося і зі мною : тільки я налаштувалася на відпочинок, до мене підйшов мій товариш, Сашко. Він жив з мамою у напіврозваленій хатинці, був чи не найбіднішим у нашому селі, однак доволі добрим і веселим. Він розповів мені, що у нашого сусіда вкрали свиню, і я зраділа, бо запахло пригодами, але тут же вся моя радість погасла, коли він повідомив що з такої нагоди наш отець сьогодні читатиме ще якісь додаткові псалми і ще довше лякатиме всіх муками пекла, в надії, що хтось покається. На таке міг надіятися тільки наш отець,подумалося мені, бо всі давно знали, що нічого не присипляє краще, ніж його розповіді про страшний скрежет зубовний і пекельні вогні.

Прокинулася я, як і багато хто, десь на середині проповіді, коли отець промовив:

- А тепер, браття мої, поговорим про прикрий випадок що трапився в нашому селі. Всі ми знаємо, що в одній зі своїх великих заповідей Іісус сказав : "Не вкради". Але, на жаль, не кожен з нас...

Я відчула як хтось торкнувся мого плеча.

-Ти?!..

Позаду мене стояв той же незнайомець і хитро посміхався. Я відвернулася, зробивши вигляд, що уважно слухаю проповідь, хоча всі мої думки, все моє внутрішнє єство в ту ж мить просто таки прилипло до цього дивного незнайомця, що так раптово зявився у моєму житті.

- Що ти тут робиш?..-прошепотіла я, не витримавши і повернувшись знову до нього.

-Прийшов повеселитися.- відповів він просто.

-Не треба, тут і так весело, -буркнула я.- Он, в нашого сусіда свиню вкрали..

-Не переживай, він тільки радий з того буде. Скоро про нього все село говоритиме, і він стане хітом тижня, і так загордиться, що ще видумає, наче на нього напали і він захищався.

-Звідки ти знаєш? -скривилася я.

-Т-с-с,т-с-с...-зашипіли на нас, і я замовкла.

- Тож давайте помолимося, браття мої, щоб наш грішник навернувся і покаявся. Отче наш...

Церкву наповнило спільне бурмотіння.

-Дивись, що у мене є! -прошепотів незнайомець і потряс у мене перед обличчям стопкою грошей.

-Звідки це в тебе ?..-нажахано запитала я, нутром відчуваючи що це явно не його чесно зароблена зарплатня.

-Вкрав у вашого отця!

-Що?! - я відчула, як моє серце забилося в горлянці.- Сховай,сховай! Це ти вкрав свиню?!

-Ні, ти що! Це ваш отець.

Мені знову відняло мову.

-Слухай, не знаю що ти задумав, але поверни гроші на місце, прошу тебе !..Бо якщо дізнаються...

-Ні! В мене кращий план.

-Який ще план?..- я відчула, що пора брати ноги в руки і щезати звідси.

-Залишся, подивишся,-підморгнув він. Тим часом проповідь підбігала до свого кінця:

- Тож будьмо сіяти на полі Господньому, щоб нам воздавалося вдесятеро!

Збоку вискочив хлопець з кошиком, щоб дати людям можливість тут же засіяти.

Незнайомець підбіг до отця, став поруч нього і вигукнув:

- Хвилиночку уваги!

Я закрила очі долонями, щоб не бачити того жаху що зараз станеться і щиро пожалкувала, як ніколи, відколи ходжу до церкви, що не маю вати у вухах. Всі присутні перевели погляд на нього.

- Наш любий отець, який повсякчас нас вчить нічого не шкодувати для ближнього свого і засівати на полі Господньому, вирішив почати з себе і подати всім нам гарний приклад. Ось гроші, - він змахнув у повітрі тими ж купюрами, якими щойно махав у мене перед обличчям,- які наш добрий отець вирішив віддати от тій бідній жінці,- і він вказав на матір Сашка. Всі охнули, а незнайомець витягнув зі свого плаща червону хустинку та почав обгортати нею гроші. Я спостерігала, як у отця округлилися очі і він побліднів.

- Це..ее...мм-мо..-пробелькотав він.

-Саме так! Це ваша хустинка, та, у яку ви зазвичай ховаєте гроші.

-Звідки у тебе мої гроші?!

- Ви мені їх дали! Щоб я віддав цій добрій жінці. Невже ви забули?..

Та судячи з виразу обличчя святоші він не тільки не віддавав наказів роздавати свої гроші, а й взагалі не розумів, що коїться. Це була одна із тих життєвих картин, які врізаються в память до кінця віку, і які хвилюють і тішать серце, в який би період життя ми би їх не згадали. Усі прикипіли до нього поглядами.Спочатку він розгублено спотикався очима об людей, потім обличчя його стало набирати брунатного кольору. Я бачила : він розумів, що на кону щось набагато більше, ніж гроші, а саме його дута репутація. Він з останніх сил боровся сам з собою, і нарешті, тяжко зітхнувши, силувано посміхнувся і промовив:

- Так...кхм...я...я забув. Точно,я ж сказав віддати ці гроші!..

Між людьми пролетіло притишене "о-о". Незнайомець під захоплені вигуки пройшовся до жінки, яка розчулено ковтала сльози, віддав гроші. Я помітила, що отець супроводжує його вбивчим поглядом.

Деміан уже наче зібрався йти, але раптово передумав, обернувся, подивився на отця і сказав:

Деміан підійшов до мене і сказав:

-Приємно познайомитися, Деміан.

Я відчула, як мене огортає хвиля приязні до нього, змішана з насторогою.

Найкращий привид у світі

Після події в церкві в моєму селі зчинилася справжня метушня. Всі одностайно прийшли до висновку, що оскільки отець не може красти, бо він отець, значить, у нього від виснажливої та добросовісної праці сталася перевтома. А багато хто примкнув до думки, що отець навмисне так зробив, щоб вигородити справжнього злочинця. Хмара пліток згустилася над Деміаном, і хоча то був чи не єдиний раз, коли його бачили так багато людей одразу, різні історії,правдиві і вигадані (з переважанням останніх), я чула майже щодня.

Увага також посилилася і в мою сторону, адже мені пощастило бути персоною, якій він представився. Всі мої знайомі, і старші, і молодші не раз запитували, чому він підійшов саме до мене, і я, щоб не накликати таких же підозр і хмар побрехеньок і на свою голову, збрехала, що це мій новий одногрупник в університеті, після чого мене настійно попросили, особливо дівчата, доповідати про кожен його рух, коли я приїжджатиму на вихідні з навчання. Коли мене запитали що ж, власне,він робив у нашому селі, я відповіла , що він сказав,наче у нього тут є родичі, і відтоді усі почали дивитися одне на одного з примруженими очима і хитрим виразом обличчя. Як би там не було, в той день ми з Деміаном вийшли з церкви, і оскільки за нами бігли по п'ятах місцеві збирачі пліток, ми змушені були заховатися під печерою біля річки, і там уже спокійно поговорити. Я весь час намагалася вивідати у нього хто він такий, а він весь час ухилявся від відповіді.

- Пізніше скажу, ще не час.

- А коли буде час?

- Цього ніхто не знає точно.

І так всю розмову. Я вже намагалася підловити його зненацька, і заходячи здалеку, і використовуючи ще безліч воєнних прийомів хитрості, але все безрезультатно. Мене здивувало і трохи пригнітило що він нічого не питає за мене. Наче відчувши це, він раптово сказав:

- Можеш про себе не розповідати , я і так знаю.

- Що знаєш? Звідки?

- Пізніше скажу, ще не час.

І так по колу.Врешті- решт ми перемкнулися на розмову про літературу і філософію, бо я таке дуже любила, і тут виявилося що він знав усе, що б я в нього не запитала, і розповідав безліч цікавих фактів, про які я ніколи не чула і ніде не читала.

- Звідки ти стільки знаєш?-здивувалася я.

- Бачив багато,- посміхнувся він багатозначно, і знову вислизнув від конкретної відповіді.- А у вас в селі є бібліотека? Чи літературний гурток?

- Ні. У нас тут є лише релігійна спільнота, яка збирається щосуботи в монастирі,-сказала я і скривилася я так, наче вкусила шматок лимону.

- Ааах, зрозуміло...Тебе це дратує?

Я хвилину помовчала, а потім відповіла:

- Не знаю. Але інколи я відчуваю себе дуже самотньою.

***

- Так-так... І все ж до Бога приходять навіть затяті відступники. Згадаємо Вольтера, атеїста та безбожника...

У мене йокнуло серце. Я сиділа у невеличкій кімнаті старого монастиря, того, про який я цього тижня розповідала Деміану. Тут зазвичай збирається релігійна спільнота "Cвітло", що представляла греко-католицьку церкву.Сюди ходили більшість моїх друзів . Відверто кажучи, мене дратує і бісить все, що повязано з віруючими людьми- ну, практично все, окрім благодійної організації, яку вони створили, щоб допомагати калікам. Усе, що тут було добре- це ті моменти, коли вони допомагали комусь. А все інше - то просто суцільний маскарад. І тут, щоб не вийшло як зазвичай, хочу підкреслити, що я не виступаю проти будь-якої віри, я виступаю проти людського лицемірства. А на світі нема, мабуть, іншої установи, де було би більше показухи та брехні, окрім церкви. Хоча ні, заклади освіти і Верховна Рада складають їй достойну конкуренцію.

І от, мене зачепили за живе - згадали Вольтера. Щоразу, коли оці бізнесмени в рясах поливали його брехнею та брудом, тобто тим, з чого у багатьох випадках самі складалися, мене аж тіпало від злості. І що було найжахливіше, ніхто з моїх ровесників ні разу не відкривав книги, щоб, власне, перевірити чи правду вони говорять. Вони не знали нічого і так само нічого не хотіли знати. Коли я в них питала, чи знають вони що таке інквізиція чи індульгенція, вони заперечно махало головами. Коли я в них запитувала, чи власне вони читали хоча б один твір Вольтера? Або його біографію? Вони відповідали що ні, але точно знають, що він був нікчемною людиною, бо так казали їхні священики. Всі свято вірили у все, що про нього брехали ці пройдисвіти. Я бачила тут набагато глибшу проблему, ніж просто непрочитання творів. Суть в тому, що це були зомбовані люди, яким всілякими шляхами відбивали охоту знати правду. Отці говорили: не дивіться новини, бо там показують лише катастрофи. Але якщо у світі відбуваються катастрофи, то як їх можна ігнорувати? Якщо половину земної кулі затопить цунамі, а ти будеш сидіти на іншій половині нічого не знаючи і жуючи бутерброд на дивані, то чим ти кращий за свого собаку? Якщо ти будеш стверджувати, що динозаврів не існувало, і затикати вуха, коли тобі запропонують дивитися на їх рештки в музеях, якщо ти вважатимеш, що все зявилося на світ за шість днів, вичеркнувши з історії еволюцію, на яку пішло мільйони років - то чим ти кращий за середньовічну людину? І тоді я зрозуміла: не так жахливо, якщо ти чогось не знаєш, навіть якщо це елементарна річ. Набагато жахливіше, якщо ти уподібнюєшся тупій овечці і не хочеш нічого знати. Тоді ти стаєш легкою здобиччю, зручною іграшкою для будь-яких маніпуляцій.

- Ми знаємо, яким відступником був Вольтер,- продовжував белькотіти вовк у рясі. -Усе життя він виступав проти Бога і писав свої твори, переслідуючи церкву. Але ж він дуже страждав усе своє життя, тому що життя у радості без Бога неможливе. Радіти може тільки той, хто вірить в Ісуса. Всі інші глибоко нещасливі. І ви теж будете глибоко нещасливими, якщо не повірите у нього, я вам це гарантую. Коли настав час смерті Вольтера, наш милосердний Отець послав йому страшні муки, щоб той зрозумів з ким має справу, і визнав його. Що залишалося Вольтеру? він попросив вибачення (!) у Господа, тому що зрозумів: нема Отця більш люблячого, ніж той, що на небі, і тільки тоді спокійно вмер. Допомогли ж йому вийти на праведний шлях отці, служителі церкви, що запитали його: " Сину мій, чи ти відречешся від диявола?" і...

- ...і Вольтер відповів : "зараз не час наживати собі нових ворогів",- закінчила я. Прокотився смішок.

Отець обдарував мене злісним поглядом і зробив вигляд, що не почув. Але я не захотіла здаватися. Дуже дивно, але навіть мої попередні пригоди з Деміаном не навчили мене тримати язик за зубами. Мабуть, я можу навчитися всього, що завгодно, тільки не цього.

- Що ви можете сказати про його трактат " Про віротерпимість"? - запитала я, не даючи йому продовжити свій...мені на думку спало не надто літературне слово, тому я краще промовчу.

-Еммм....Я трохи давно читав і не памятаю...

- Що ж, а шкода. Перед тим як виносити вирок якомусь письменнику, варто прочитати його твори. Ну а праця "Бог" в "енциклопедії" вам нічого не говорить?..

- Я давно читав його твори і зараз не памятаю.- отець кинув на мене грізно-попереджувальний погляд, але я не звернула на це уваги.

- Ну що ж, а якже ви розумієте його слова " якби Бога не було, його слід було б вигадати" ? Чи це не перечить в якійсь мірі всьому, про що ви говорили, як і безліч його праць?..А що ви скажете на його слова " одного разу Бог велів, всесвіт же підкоряється вічно"? як він міг казати про те що велів Бог, якщо за вашими словами, він був атеїстом?.." Всякий, хто говорить мені : думай як я, інакше Бог тебе покарає, говорить мені : думай як я, інакше я тебе вбю."

- Ну що, ходімо пити чай?- награно весело запитав він решту людей і всі слухняно піднялися. На мене кидали несхвальні погляди, одна подруга підійшла і сказала:

- Шо ти так нашого отця грузиш, нашо?..Він хороша людина...

- Хіба я сказала йому, що він погана людина?

Всі пішли пити чай і їсти цукерки, але я відчула що мені тут стало тісно. Тому майже непомітно взяла сумку і вислизнула на вулицю. Перший ковток повітря і свободи приніс неабияке полегшення. Я попрямувала куди очі дивилися, а точніше під міст, до річки. Там було напрочуд живописне місце, яке чудово заспокоювало нерви навіть таким психам, як я.

В голові прокручувалася наша розмова з отцем, точніше моя розмова, адже він практично мовчав.

У мені дивно поєднувався тріумф і розчарування. Все ж ця ситуація зайвий раз нагадала мені про те, як я відрізняюся від усіх моїх друзів, причому неважливо чи ходять вони до церкви і чи вірять в Бога. Це мене радувало і засмучувало водночас. Хоча зараз мабуть таки більше засмучувало...

Мене поволі почала огортати хвиля дощу з туманом, хоча у небі горіло сонце і не було жодної хмаринки. Я вирішила помокнути під цією доволі рідкісною зливою і померзнути під температрою 50 градусів Цельсія.

Тільки-но я про це подумала, як почула позаду мякі кроки і різко обернулася. Деміан. Він підійшов і сів біля мене.

- Що таке?..-перелякано мовила я. Я не загадувала ніяких бажань. І подумки теж.

- Знаю. Невже я не можу просто так з тобою поспілкуватися?

Мені аж камінь з плеч звалився.

- І ти нічого не хочеш вчудити?..-недовірливо запитала я.

-Тільки якщо ти сама захочеш,- посміхнувся він.

- Будь впевнений, що не захочу!

- Я б не поспішав так говорити.- Деміан кинув на мене хитрий погляд. Він щось задумав, я знала, я відчувала це.

- Що ти задумав, Деміан?

- Ти теж навчилася читати думки?

- Це не так вже й важко, ти постійно щось вигадуєш...

Він все посміхався, і мене це дуже насторожувало.

- Подорожувати любиш?- запитав він.

- Люблю, але бажано так, щоб повернутися додому живою і здоровою, ну, чи хоча б живою...

- А хто такий Аллан Гріббен знаєш?

-Ні, а...

- Гарного настрою хочеш?

- Так, тобто ні, не знаю...Що, Деміан, що?!.

- Ти не бійся, просто візьми мене за руку,- сказав він і простягнув свою долоню.

Я завагалася. Ще не стерті з памяті давні пригоди боролися з непереборною жагою до нових пригод, яка дана мені була ще з дитинства. Але розум казав не спокушатися і не шукати нових проблем на голову.

- Добре, я згідна, - посміхнулася я і взяла його за руку.

Через кілька хвилин ми опинилися в просторому красивому приміщенні, дуже схожому на той, де я проводила з друзями літературні вечори. Тут і там були розставлені крісла, в яких сиділи поважні тітоньки та дядечки середнього і старшого віку; погляд мій притягували довгі книжкові полиці та портрети різних відомих письменників та поетів, чиї імена були записані англійською мовою.

Я обернулася назад і побачила високі вікна, які закінчувалися формою арки, а у них...у них вечір і міріади і хмарочоси вогнів, що рухалися чи стояли на місці. Велике, вечірнє місто, яке дихало заманливо-романтичним настроєм та шумом і пахло гарячим чаєм...

- Емма?..-прошепотів Деміан.

Я обернулася.

- Нас ніхто не бачить тут, -посміхнувся він. Це відомий професор, Аллан Гріббен, про якого я тобі згадував. Послухай, що він говоритиме.

Я подивилася на нього. Не знаю чому, але він одразу викликав у мене відштовхувальні емоції. Тхнуло зарозумілістю. Обличчя у нього було повне, яке дуже пасувало під таке ж кругле черево і самовдоволено-зверхній погляд. По зовнішньому вигляду він був просто вилитим викладачем мого університету, і то точно філології. Вибачте за ліричний відступ, але інколи мені здається, що філологи - найбезглуздіші люди на землі : вони можуть півжиття витратити на дослідження сполучників у якомусь романі, повністю ігноруючи його зміст, перегризти горлянки одне одному під час суперечок про походження якогось слова, вивчати мертві мови, якими ніколи в житті не будуть користуватися, ( бо лише поодинокі займаються перекладом стародавніх текстів) чи наприклад придумувати найменування для сміттєвих бачків, цвинтарів, і таких дурниць тисячі....ну а піком їхнього безглуздя є розкладання поезії на алітерації, асонанси, жіночу та чоловічу риму і тому подібні нісенітниці. Ніхто так як філологи не вміє псувати і бруднити мистецтво фальшивою наукоподібністю. Це всеодно, що розкладати в математичному порядку світанок чи аромат троянди. А ще вони сильно полюбляють вигадувати нові і нові терміни, без яких всі завжди прекрасно обходилися, запам'ятовувати їх численні визначення і вважати, що чим більше термінів та визначень вони придумають, тим краще розумітимуться на творчості. Інколи мені просто шкода на них дивитися.

От таке враження справив на мене оцей Аллан. Врешті, коли всі всілися по місцях і шепіт почав стихати, він почав свою лекцію.Англійською мовою. А я навчалася на німецькомовному факультеті, тому все, що він говорив було для мене темним лісом, і лише імя Марка Твена приємно торкнулося мого слуху.

- Про що він говорить, Деміан?

- Він говорить про те, що в книги Марка Твена будуть внесені поправки, і що в них багато нехороших, некоректних і навіть образливих слів. А саме - це слово "негр", що означувало чорношкірих, які працювали на білих людей. Він вважає що набагато менш образливо буде вживати слово "раб".

-Що?..- я відчула, як у мені піднімається хвиля обурення.- Але ж це частина історії Америки! Він що, хоче перечеркнути історію?..І взагалі, яке він має право переробляти чужу працю?..Хто він такий, і що про себе думає?..

Деміану, судячи з усього, приємно було дивитися на моє роздратування. Раптом він нахилився до мене і завмер, а в мене всередині наче вибухнула маленька атомна станція, і тут він прошепотів:

- Дивись, що зараз буде...

Раптом в кімнаті погасло світло. Я передчула щось недобре. Люди заворушилися і почали перешіптуватися, Гріббен припинив свою розмову.

В кутку заскрипіла дверна ручка. Всі затихли. Чути було лише, як шалено теліпається в горлі моє серце. Було відчуття, наче моє серце зараз почують на перших рядах.

Так зазвичай починаються усі фільми жахів, а маючи такого друга, як Деміан, можете бути певні, що жахи вам забезпечені.

- А де світло? -запитала постать.

Вмить усі лампи в кімнаті запалали.

Мої очі мало не вилізли з орбіт, і через секунду по кімнаті прокотилося гучне "о-о-о-ох..."

Я перевела ошелешнний погляд на Деміана, не вірячи своїм очам, а він, лукаво посміхнувшись, сказав:

-Так, це він.

Напівпрозора постать під загальне шоковане мовчання пройшлася до трибуни, з якої виглядав наш професор, і той з жахом та тихим попискуванням, дуже схожим на мишаче, відскочив убік.

- А чого то ви всі такі перепуджені?..Наче привида побачили,-пролунав приємний, веселий сміх неочікуваного гостя.- Я ж казав, чутки про мою смерть сильно перебільшені.

Після цього повідомлення багато дам втратило свідомість, решта почали кричати, зчинилася справжня паніка: дехто повискакував на столи і стільці, намагаючись опинитися якнайдалі від привида, дехто стрімголов, з криком полетів до дверей.

Постать сміялася.- А я сподівався на тепліший прийом!..Куди ж це ви всі? Агов! Тиша!!!

Всі завмерли, очевидно, очікуючи чогось жахливого.

- Куди ж це ви так поспішаєте? Наскільки я зрозумів, літературний вечір щойно почався, а ви вже всі хочете кудись розбігатися. Ви обговорюєте мої книги, а тут до вас власною персоною навідався автор- майте на увазі, дорога була не така легка, кілька дорожніх пробок між галактиками, та ще й відірвали мене від відпочинку- і що ж, ви всі хочете кудись йти?

Ніхто не смів ворушитися, всі так і застигли, боячись, очевидно, що дух Марка Твена зараз почне жбурлятися в них блискавками та вогнями. Але схоже на те, що йому було весело. Проникливо-хитрий погляд, весела посмішка, хмарка сивого волосся, такі ж сиві вусики і акуратний білий костюм- він був точно такий як я його бачила на картинах, тільки дещо прозоріший...Деміан сміявся, а я не вірила своїм очам. Без сумніву, тільки ради того, щоб пережити цей момент, варто було народитися.

- Ну так що?- знову весело озвався Сем. Від його голосу усі, окрім нас з Деміаном, здригнулися, і мовби аж присіли. - Чого ж ви мовчите?..- він поволі підійшов до нещасного професора, що забився в куток і з його наближенням присідав все нижче і нижче, мовби воліючи злитися з підлогою, і при цьому видавав жалюгідні схлипування. - Ви і досі вважаєте, що вживання слова "раб" недоцільне в моїх творах? Може, аргументуєте?..

- Н-н-ні...

-А хіба ви не знаєте такого історичного факту, що білі змушували чорношкірих служити їм в рабстві, купували, продавали їх як худобу? Може, ви вважаєте, що цього ніколи не було?..

-Н-ні...ні...

- То навіщо ж ви уникаєте правди?

Професор видав якесь нечленороздільне бурмотіння, тому Сем заговорив далі:

- Ви ж, безперечно, вважаєте себе дослідником і неабияким знавцем моєї творчості?- бурмотіння і ствердне кивання головою.

- Тоді ви повинні були чути такі мої слова, що різниця між точним і майже точним словом як мж світлячком і блискавкою?..

-Е-ее-ге...егее...

- То чи не будете ви заперечувати, шановний пане професоре, якщо мої твори, написані мною, залишуться такими, як я їх створив?.. Я розумію, що вони виставляють напоказ деякі напрочуд брудні плями в історії, та все ж...Чи не дозволите мені?..

- Т-так! Так, так, звичайно!

- О! Ви й говорити, виявляється, вмієте?!- засміявся Сем.Деміан та Сем весело засміялися.

- А це ж у нас хто?

І він подивився на нас з Деміаном.

Судячи з загального вигуку "о-ох!" ми стали видимими для всіх.

- О, Деміан, друже! - Сем усміхнувся і вони рушили назустріч одне одному. Я завовтузилися, але Деміан взяв мене за руку і потяг з собою.

Вони привіталися, як добрі знайомі, котрі давно не бачилися.

- Десь ти пропав, друже! Давно не бачилися.- сказав Сем.

- Та от...Думаю, можна ж колись і по землі прогулятися, не все ж під землею відігріватися та охолоджуватися в атмосферах!..Заодно і цікаві знайомства маю,- і він кивнув на мене.

- О, це що ж за молода леді?- Сем посміхнувся і схилив голову, вітаючись.

Тут я повела себе цілком неочікуванно для всіх, але не для себе самої - почала кричати і сміятися, розмахувати руками і стрибати.

-О! -Сем засміявся.-Ну хоч хтось радий мене бачити. Ну що, прогуляємся?

- Аякже! - вигукнули ми з Деміаном в один голос.
  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка