Дрогобич Видавнича фірма «відродження» 2004



Сторінка3/3
Дата конвертації28.12.2016
Розмір1.05 Mb.
1   2   3
Що страшніше від зради? Навіть смерть перед нею відступає. Зрадник, розбійник, ворог народу, бандит, вбивця… Хто не знає значення цих слів? Не спішіть відповідати. На Україні ці слова мають зовсім протилежне значення. Вже майже 400 років цими словами називають борців за волю України. І то всіх, починаючи з XVI століття. Дивно, але факт.
Польща називала зрадниками Криштофа Косинського, Северина Наливайка, Тараса Трясила, Сулиму, Павлюка, Дмитра Гуню, Остряницю, Богдана Хмельницького, Богуна, Максима Кривоноса… Хто зараз набереться сміливості хоч одного з них назвати зрадником? Та на цьому не закінчилось. Зрадники не перевелися. Відразу після січневого 1654 року московсько-українського договору в Переяславі естафету від Польщі переймає Москва. Вона теж називає зрадниками всіх борців за волю України. Ті, хто намагався скинути кайдани з українського народу, відразу ставали „зрадниками“ цього ж народу. Чогось підступнішого й не придумаєш. І першим зрадником українського народу Москва називає гетьмана Івана Виговського. Адже це він вщент розбив московське військо під Конотопом у 1659 році. Цікаво, що Івана Виговського зрадником називає й Польща. Адже Виговський хотів, щоб Україна не залежала ні від Польщі, ні від Москви. Тому поляки й розстріляли гетьмана.

Далі зрадниками були: Іван Мазепа, Дмитро Дорошенко, Павло Полуботок, Пилип Орлик. А за що названо зрадником Петра Калнишевського? За що його так жорстоко замучено на Соловках? За що відправили в Сибір кошового Івана Сірка? Виходить, що й він був зрадником? Та не тільки „зрадниками“ славилась Україна. Тут ще й „розбійники“ були. Розбійниками називали Устима Кармелюка, Миколу Шугая, Олексу Довбуша… Чи можна знайти в світі щось подібне? А ще коли розбійниками називають весь народ. І таке лихо є в історії України. Хто не знає гайдамаків, очолюваних Гонтою та Залізняком? А гайдамаками був весь народ:


Та й нікому: осталися діти та собаки,–

Жінки навіть з рогачами

Пішли в гайдамаки.
І ось цих героїв українського народу називають розбійниками:

Гайдамаки не воины –

Разбойники, воры,

Пятно в нашей истории…
Бачите, які страшні у нас розбійники. Хто ж захистить гайдамаків від цієї незаслуженої образи? На захист гайдамаків став Тарас Шевченко. Ось як Кобзар відповів брехунам:
Брешеш, людоморе!

За святую правду-волю

Розбійник не стане,

Не розкує закований

У ваші кайдани

Народ темний, не заріже

Лукавого сина…
До речі, Москва допомогла Польщі підступно, по-зрадницьки розправитися з гайдамаками. Минали роки. На Вкраїну завітала Радянська влада. Здавалося, що із зрадниками буде покінчено назавжди. Адже влада „перейшла до народу“. Віковічні мрії трудящих здійснились. Рай, та й годі. Що ще потрібно народові українському? Та розчарування не примусило себе довго ждати. Не пішли на пенсію й зрадники. Навіть зрадники далекого минулого залишились далі зрадниками. Іван Мазепа за роки радянської влади став ще „лютішим зрадником“ українського народу. Тільки одного Богдана Хмельницького звеличували. І звеличували тільки тому, що Москві вдалося підступно обдурити гетьмана в січні 1654 року. Як бачимо, зрадники минулого ними й залишились. Та продовжувати далі традицію радянська влада відмовилась. Потрібно було вигадати щось нове. І придумали. В історію України входять вороги народу. Скільки їх? За всі минулі століття в жодній країні світу не було такої великої кількості ворогів народу, як в Україні. Не сотні, не тисячі, а мільйони. І серед ворогів народу багато й таких, які активно боролись за встановлення радянської влади в Україні. Лютими ворогами народу стали сини письменника Михайла Коцюбинського Роман та Юрій, син Івана Франка Петро, Микола Хвильовий, Іван Микитенко, 3інаїда Тулуб, Остап Вишня… Я вже не кажу про Петлюру, Винниченка, Грушевського, Тютюнника. Вони хоч виступали проти встановлення радянської влади в Україні.

Та це тільки квітки, а ягідки ще будуть. Починаючи з 1944 року, поняття „ворог народу“ стає вже почесним для противників радянської влади на Західній Україні. Тепер їх уже називають бандитами і вбивцями. Близько 50-ти років і телебачення, і радіо, і преса, і художня література щоденно розповідали про звірства бандерівців. Мабуть, усі криниці заповнили бандерівці своїми жертвами. Не було такого села на Дрогобиччині, в якому не проводилися б вечори, на яких би так активно не викривали „злочини“ бандерівців. У 40-і та 50-ті роки навіть проскакувало словосполучення українсько-німецькі націоналісти. Колись один божевільний на райкомівській машині крейдою написав: „Українсько-більшовицькі націоналісти“. Це щось рівнозначне попередньому словосполученню.

Останнім часом преса знову активно почала атакувати Бандеру, бандерівців, оунівців. Усі комуністичні газети не дармують. У наступ на бандерівців пішли „ветерани“. Вони найактивніші бійці, хоч часто відшукати такого ветерана чи ветеранів неможливо. Згадав минуле і ветеран праці із Стебника П. Полінчук у публікації „Цього не забути“. І вже з перших рядків ветеран переходить в атаку на оунівців: „Пригадую 1941 рік. По сьогодні в моїй пам’яті залишилась ганебна сцена зустрічі окупантів з оунівцями. Гітлерівців вони зустрічали з жовто-блакитними фанами“.

Ветерану було тоді 14 років, а тому він теж повинен пам’ятати, як зустрічали у вересні 1939 року Червону Армію. А зустрічали теж з хлібом-сіллю та жовто-блакитними прапорами. Що було потім, того Полінчук не згадує. Забув. Адже це давно було. А ось як оунівці грабували євреїв, цього дотепер не забув і навіть запам’ятав, що йшли грабувати євреїв з національними прапорами. Яка в Полінчука однобічна пам’ять! Одне пам’ятає, а друге – ні. Я вже писав, що оунівців називали українсько-німецькими націоналістами. У таку саму комуністичну дудочку зараз грає і Полінчук. Нового нічого не може придумати. Полінчук стверджує, що німці разом з поліцаями розстрілювали євреїв. Так до чого тут оунівці? Ці ж самі поліцаї після 1944 року ставали ястребками. А якби так прийшли й турки, то і туркам служили б. Я можу навести такі приклади, щоб переконати Полінчука. Ті, хто служив фашистам, не були оунівцями. Не були оунівцями й ті, хто служив органам НКВС. Не служили оунівці й польській владі. Адже всі вони були окупантами, проти яких оунівці боролись. А поліцаї? Ними ставали самі покидьки. Такі після 1944 року служили й органам НКВС. Я можу навести приклади, якщо Полінчук того захоче. І нехай не зараховує цих справжніх фашистських прислужників до оунівців. Та такий уже комуністичний стиль.

Поліцаї і прислужники НКВС – це одна зграя. Вони й грабували із зброєю в руках. Одні це робили в 1942 році, а другі – в голодному 1947-му. А все це підступно приписувалось оунівцям.

Ці ж покидьки ловили людей і відправляли в Німеччину на чорні роботи. Ці ж безбатченки в татарсько-ординському стилі нападали вночі на села і вивозили сотнями тисяч людей із Західної України в Сибір. Хіба ж шановний Полінчук цього не бачив? Бачив, але не згадує. Та якби це робили оунівці, він би защебетав. Ще хотілось би запитати шановного Полінчука, чим він займався з 1944 по 1954 рік?

Полінчук не згадав про всі „злочини“ оунівців. Я йому хочу допомогти. Злочини оунівців сягають у далеке минуле. „Оунівці“ зруйнували Карфаген. „Оунівці“ залили кров’ю Берлін в 1953 році, Будапешт в 1956 році, Прагу – в 1968, Кабул – в 1979, Тбілісі – в 1989, Баку – в 1990. І це ще не все.

Полінчук запитує: „Кого і від чого визволяли бандерівці?“ У 1939 році на Західній Україні встановилася радянська влада. У цей час бандерівців не було. Так чому ж тоді з перших днів радянської влади заповнювали тюрми тими людьми, яких визволили? Чому безпощадно розстрілювали і мордували невинних людей? Чому по-варварськи вивозили в Сибір сотні тисяч людей? Чому тільки в червні 1941 року в тюрмах Західної України було замордовано 50 тисяч людей? Чому? Що відповість на це Полінчук? Мабуть, втратить дар мови, щоб не відповідати. До того я ще й сумніваюсь, чи Полінчук є реальною людиною. Часто компартія любить і сама говорити від імені трудящих. І прізвище напишуть. То спробуй відшукати цю особу.

Вважаю, що повністю відповів на запитання Полінчука запитаннями. Зрештою, бандерівцям було від кого захищати народ Західної України після його „звільнення“ в 1944 році. Західну Україну звільнили одні окупанти від інших. Що ж принесло Західній Україні це звеличуване „визволення“? Знову кати НКВС тисячами мордували, тисячами вивозили на вірну смерть у Сибір. То було від кого захищати оунівцям народ Західної України? Захищали від неперевершених за всю історію людства катів. Це був справжній визвольний рух. І було б цинізмом це заперечувати. А Полінчук якраз це й робить. За його словами, оунівці боролися не проти Сталіна, а проти „свого“ народу. Хотілось би мені знати, скільки таких полінчуків зараз є в Україні. Чи не таких називає шановний Полінчук „своїм“ народом? Я уже згадував, що бандерівці зі зброєю в руках захищали народ Західної України від катів НКВС. То як же повинні були вони ставитись до активістів, які були донощиками, активно допомагали органам НКВС? Хіба їх можна було назвати „своїм“ народом? Якраз таких бандерівці змушені були карати.

Цікаво, чи був шановний Полінчук у Дрогобичі біля колишньої катівні НКВС? Тут розкопали близько п’ятисот жертв. Це ще аж ніяк не всі. А скільки серед цих сотень замучених є таких, що їх продали за 30 срібняків донощики? А полінчуки називають цих донощиків „своїми людьми“, „своїм народом“.

Бандерівці вбивали „свій народ“. А за кого і за що боровся цей „свій народ“? Кому допомагав, починаючи з 1944 року? Ясно, що допомагав органам НКВС. І якраз на совісті цього „свого народу“ сотні замучених жертв біля колишньої катівні НКВС у Дрогобичі. Та не тільки в Дрогобичі. Таких катівень на Західній Україні сотні. І в цих катівнях за активною допомогою „свого народу“ й замордовано сотні тисяч невинних людей. Полінчук, звертаючись до демократів, які розмахують синьо-жовтими прапорами і співають „Ще не вмерла Україна“, з ненавистю говорить: „Ганьба вам і прокляття!“. Полінчук не закінчив ще своєї думки. Йому ще потрібно було вигукнути: „Слава катам НКВС і КДБ! Хай живе тюрма народів – СРСР!“

Більше Полінчуку нічого сказати. У нього є московська Радянська Україна. Він за збереження цієї колонії, де за 73 роки закатовано мільйони людей. Він за те, щоб Україна й далі була московською колонією. Полінчуки голосуватимуть за „вільну і суверенну“ Україну в новому колоніальному союзі. Це є „свій народ“, який завжди допоможе зайдам, хто б вони не були. Цей „свій народ“ боїться згадувати про самостійну Україну. Він навчився ходити в ярмі, ніколи і нікому не дозволить зняти з своєї шиї це ярмо. Такі, як Полінчук, не тільки словами, а й зброєю залякують. І це все відбувається сьогодні, на 11-ому році Незалежності України. У травні полінчуки вбили у Львові народного поета Ігоря Білозора, від їхніх рук загинуло немало українських патріотів. То чи вже не час дати їм гідну відповідь? І не тільки словами, яких вони не хочуть розуміти. Не треба боятися, що і нас назвуть розбійниками. За волю розбійник не стане!

ЦЕ МОЛОДІСТЬ МОЯ

Роздол. Мальовниче село Михайлівського району Запорізької області. Пригадую осінь 1962 року. Я вперше ступив на поріг Роздольської восьмирічної школи. У цій школі я працював вчителем української мови та літератури, а також історії.

Це були мої найщасливіші роки. Моїм щастям я завдячую учительському колективу, який був мені справжньою сім’єю. Я кожного дня йшов до школи, як на свято, і це не перебільшення. Скільки літ промайнуло! Але й сьогодні добрим словом згадую вже покійного директора школи Григорія Гребенюка, завуча Антоніну Козлову, колег-педагогів Миколу та Раїсу Тимошових, Ольгу Смолу, Ганну Волик, Катерину Турковську та інших друзів, серед яких двоє нині живуть у Трускавці. Це Любов та Богдан Бай.

Минули десятиліття. І ось через 38 років я знову в Роздолі на святі першого дзвоника. Серед гостей – голова Запорізької облдержадміністрації Олексій Кучеренко, керівники району, відділу освіти. Вони подарували юним роздольцям вісім найновіших комп’ютерів. До технічних подарунків долучилися й 58 книжок, які, сподіваюся, стануть у пригоді школярам.

З’їхалися на свято й випускники цього навчального закладу, які тепер живуть у різних куточках України, а також за її межами. Деякі з них також стали педагогами і зараз учителюють у рідній школі. Це, зокрема, Алла Рудик, Надія Піхтєрьова, Лариса Козарик, Віталій Козлов.

Окремо хочеться сказати і про роздольця Віктора Малинщука, який тепер живе в Москві. Він лауреат престижної міжнародної премії. Автор семи поетичних книжок. Остання зі збірок „Пошлите мне дожди й снегопады“ вийшла в минулому році. У своїх поезіях Віктор часто згадує рідний Роздол, свою вітцівську хату і батька-політв’язня. В. Малинщук не тільки поет, а й банкір.

Хвилююча зустріч відбулася і з моїми колишніми учнями, в яких я був класним керівником. Тепер уже їхні діти й онуки здобувають знання у цій школі.

Сталися зміни й у самому Роздолі. Припинив своє існування колгосп „Таврія“, і земля опинилася в руках тих, хто на ній працював: кожен колишній колгоспник отримав 8 гектарів землі. З’явилися в Роздолі і фермери. В одного з них, Миколи Тимошова, побував і я. У нього дійсно руки пахнуть хлібом: у цьому році пан Микола зібрав 520 центнерів пшениці. Це результат „невсипущого труду мозольного“ – з самісінького ранку до пізнього вечора. Але люди працюють. Працюють уже не за трудодень, не на когось, а на себе. А буде хліб – буде й до хліба! Аби тільки Бог давав їм здоров’я.


СИБІР – ПЕКЛО НЕ ДЛЯ ГРІШНИКІВ

Пеклом лякають грішників. Вони мають терпіти пекельні муки за скоєні на цьому світі гріхи. Та для українського народу протягом останніх чотирьох століть пекло було на цьому світі. І через те я переконаний, що на тому світі в пеклі українців немає. А якщо і є, то це тільки яничари та перевертні. Називати їх українцями чомусь язик не повертається.

Пекло на землі для українського народу створювали численні вороги, особливо для тих, хто боровся за незалежність України і обороняв рідну землю. Тільки за це турки жорстоко замучили гетьмана України Дмитра Вишневецького.

Не відставали від бусурманів і поляки. Карали за саму думку бути вільним. За спробу домогтися волі для українського народу поляки позбавили життя Северина Наливайка, Івана Богуна, Івана Виговського… Окремо треба згадати про Івана Гонту. Мабуть, Ісус Христос не терпів більших мук, ніж ті, які придумали для Гонти польські недолюдки. А що вони зробили в Кодні! Тут було страчено 300 гайдамаків. Всім повідрубували голови! На українській землі поляки лютували до 1939 року.

Але лаври першості треба віддати катам московським. Вони набагато перевершили і турків, і поляків. І це не якісь чужинці, а „старші брати“. Вже з 1654 року москалі переконують українців, що вони є „старшими братами“. Горе було тому, хто не хотів цього визнавати. За непокору в 1709 році москалі зруйнували Батурин й замордували 15 тисяч батуринців. Не щадили й дітей.

Москалі не тільки мордували. Вони мали Північ і Сибір, де було справжнє пекло для українців. Одним із мучеників цього пекла був останній кошовий Запорозької Січі Петро Калнишевський. 27 років пробув на Соловках цей мученик, де й помер у 1803 році. Мучились і загинули в Сибіру, на Півночі, в Мордовії Петро Дорошенко, Павло Грабовський, Василь Стус… Таких не тисячі, не мільйони – десятки мільйонів.

Большевицька Москва набагато перевершила царську. За диктаторства большевицьких тиранів Леніна, Сталіна, Брєжнєва мільйони українців були насильно вивезені на Північ і в Сибір.

Сибірське пекло пройшли й трускавчани. Частина з них так і залишилася у мерзлій сибірській землі назавжди. Серед них дві сестри та мама легендарного розвідника Романа Макомацького, якому нині відкрито пам’ятник як палкому борцеві за волю України.

Є в Трускавці й такі, які пройшли сталінські катівні, витерпіли холод і голод у сибірських таборах. Вони повернулись на Україну нескореними і живуть ще й сьогодні, продовжують боротьбу за справжню незалежність України. Восени 1994 року вони об’єдналися у Спілку політв’язнів та Спілку репресованих. Роботи у членів Спілок дуже багато: це виступи у санаторіях, у селі Станиля, збір коштів на пам’ятник Роману Макомацькому (10 мільйонів карбованців); перераховано на пам’ятник жертвам сталінських репресій, який буде споруджено у Львові (10 мільйонів карбованців).

На останніх зборах розглядалося питання про соціальний захист політв’язнів та репресованих. Адже їх зараз не дуже милують. А особливо тих, які ще й до сьогоднішнього дня не мають реабілітації. Таким є багатолітній політкаторжанин Михайло Хом’як. На зборах було ухвалено звернутися з проханням до міської ради про допомогу. І міська рада пішла назустріч. Усі члени обох Спілок отримали картоплю. Грошову допомогу в розмірі 4000000 карбованців Спілка політв’язнів виділила Василеві Яніву.

У Львові ще навесні створено Об’єднання ветеранів Другої світової війни. Такі об’єднання створюються і в районах області. На зборах постановили створити таке об’єднання і в Трускавці: треба об’єднати всіх учасників Другої світової війни.

Яка ж основна мета Спілки політв’язнів та Спілки репресованих? Об’єднати всіх тих, хто не на словах, а на ділі хоче будувати справжню Незалежну Україну. Хочеться, щоб ми вже ніколи не поверталися до московського пекла. Нехай нам у цьому допоможе Бог.


ЗАНЕСЕМО КОМУНІСТІВ


ДО ЧЕРВОНОЇ КНИГИ

З великим болем у серці прочитав я у газеті „Вісті Підкарпаття“ доповідь О. В. Радзієвського „Про завдання міської парторганізації…“ на об’єднаному пленумі Дрогобицького міськкому партії і контрольної комісії міської парторганізації. Якщо вірити тов. Радзієвському, то як і в минулому, так і зараз міськком партії готовий усе зробити для добробуту дрогобичан. І зробив би. Сумніву в цьому немає. Та є сили, які стоять на перешкоді добрим намірам комуністів. Про це й наголосив у своїй доповіді О. В. Радзієвський: „Головним і найбільш небезпечним фактором суспільно-політичного життя став антикомунізм, який набирає все відкритіших, грубих і потворних форм. На перший план вийшли сили, що сповідують крайній екстремізм, відзначаються жорсткою організацією та дисципліною“. Ось чому у нас скорочується обсяг виробництва, знижується національний дохід, загрожує хаос і анархія. І я хочу спитати Радзієвського: „Чому ми терпимо екстремістам? Адже 73 роки їм не терпіли. Знаходили їм місце там, де Макар і телят не пас. Тому й жили заможно й щасливо. А зараз? Досить терпіти, шановні комуністи! Настав час діяти“.

Надіюсь, що комуністи Дрогобиччини не дозволять націоналістам з УРП та СНУМу організувати та проводити масові заходи, які спрямовані проти улюбленої КПРС. Ми всім завдячуємо нашій рідній партії. Адже вона відкрила нам широку дорогу на Соловки, Воркуту, Колиму. Вона ж дала можливість вільно померти з голоду мільйонам людей на Україні в 1932–1933 роках. А скільки добрих справ у нашої партії на Західній Україні! Можна тільки захоплюватися піклуванням партії про свій народ. І коли я сьогодні спостерігаю за дискредитацією КПРС та марксистсько-ленінського вчення, то я місця собі не знаходжу з люті до націоналістів. Які ж вони невдячні! Та екстремістам цього мало. Вони ще хочуть реабілітувати ОУН-УПА. І події 1944–1950 років трактують як національно-визвольний рух. А насправді ОУН і УПА перешкоджали НКВС проводити в життя плани партії. Як би легко було вивезти в Сибір все населення 3ахідної України, коли б не УПА. Так за що ж зараз реабілітувати ОУН-УПА? Тільки комуніст Радзієвський може дати вичерпну відповідь на це запитання. І він вже дав відповідь: „Шановні товариші! Вам не треба нікого боятися. Ми стоїмо на своїй землі. Давайте переступати рубікони і пояснювати, хто є хто народові, і народ піде за нами“.

Справді, народ не дозволить шельмувати партію. Народ не дозволить усувати партійні комітети з виробництв, не дозволить деполітизувати державні установи, правоохоронні органи, заклади народної освіти, культури, охорони здоров’я. Народ не дозволить націоналістам проводити психологічний тиск на комуністів, що переходить у моральний терор і загрозу фізичної розправи. Люди добрі! Комуністів і так стає все менше і менше. Вони чомусь покидають ряди партії. То врятуймо хоч тих комуністів, які хочуть бути разом з народом, які йдуть у гущу народу. У нас є можливість зберегти найстійкіших комуністів, відданих справі Леніна-Сталіна. Ми охороняємо рідкісних птахів і тварин, заносячи їх у Червону книгу. І в нас зараз є нагода зробити ще одну добру справу. Занесемо комуністів, які ще залишились, у Червону книгу. Тільки цей захід зможе врятувати комуністів, відданих слуг радянського народу.

РОЗМОВИ З ПРИВОДУ МОВИ

Запоріжжя суцільно зрусифіковане. Потрібно свічки серед білого дня, щоб почути українське слово. Дуже боляче, що рідну мову забули навіть ті, хто переселився в Запоріжжя з Тернопільської, Івано-Франківської, Львівської та Рівненської областей.

Недавно я перебував у Запоріжжі. І хочу згадати деякі діалоги про українську мову, почуті за ці дні.

Після виступу по радіо Слави Стецько чую такий діалог:

– Слышала выступление Стецько. Какая же она неграмотная. Ни единого русского слова. Почему она не выступала на русском языке?

– А скільки років ви живете в Запоріжжі? – спитав я молодицю.

– 45 лет.

– Живете в Запоріжжі 45 років, живете на Україні, а не знаєте української мови. А Слава Стецько прожила за межами нашої держави півстоліття і прекрасно розмовляє українською мовою. Слава Стецько володіє кількома мовамн, в тому числі й російською. Ви ж знаєте тільки один „язык“. То хто ж тоді неграмотний?


Зустрічаюсь зі своїм учнем Віктором. Він розмовляє зі мною російською мовою. Я перепросив його: „Пробач мені, Вікторе, що я тебе не навчив української мови“.
В одному із дитячих садків переходили на українську мову. Моя колишня учениця Тетяна, яка працює там вихователькою, заявила: „А я не буду разговаривать на украинском языке. Я совсем не понимаю по-украински“.

Завідувач садка – росіянка. Вона сказала: „Чи тобі, Тетяно, не соромно! Ти українка і не розумієш по-українськи! Я росіянка і то вивчила українську мову. Хочу, щоб у нашому дитячому садку діти вчились говорити рідною мовою. Адже вони живуть на Україні!“

До речі, мама Тетяни родом з Івано-Франківщини, а батько – з Тернопілля.
Кілька днів я зустрічався з одним запоріжцем. Він розмовляв російською. Від нього я почув комплімент:

– Такой культурный человек, а разговариваете на непонятном языке.

– А скільки ви мов, знаєте?

– Русский.

– А де ви живете?

– На Украине.

– Так чому ж тоді мова народу, серед якого ви живете, для вас є „непонятной“?
Зустрічаюсь з учителями української мови. Вони між собою розмовляють російською мовою.

– Ви вчителі української мови. Чому ж ви не розмовляєте українською мовою?

– А мы только на уроке разговариваем по-украински.

– Чи навчите ви своїх учнів розмовляти українською мовою, чи прищепите їм любов і повагу до солов’їної рідної мови?

Вчителі мовчали.

ВІДПОВІДЬ ЯНИЧАРАМ

Аби малі діти не бешкетували, їх часто лякали відьмою, упирем, бабою Ягою… Християни своє неспокійне чадо страшили ще чортом. Правда, коли були дуже злі, то говорили: „Чорт би тебе взяв!“. Сказавши, каялись, що нечисту силу згадали. Та навіть чорти були ангелами, коли їх порівнювали з комуністами. Десятки років вони наводили жах не тільки на дітей, а й на дорослих. Хоч, правда, я нікого не зустрічав, аби перші комусь приносили лихо. Навіть в усній народній творчості про чортів говорили з гумором. Якщо ненароком казали, що чорти йдуть, це не дуже когось і лякало. А от коли лунало: „Селом чи містом ідуть кагебісти…“, то люди від жаху втрачали мову. А кагебісти були кришталево чистими комуністами…

Про комуністів можна розповідати без кінця. Але я не буду однаково говорити про всіх. Багато з них також були чесними людьми. Ось чому в перші ж дні відродження України вони викинули на смітник свої партквитки, зреклися комуністичної ідеології. Таким мені запам’ятався вже нині покійний Зенон Пристай, перед пам’яттю якого я низько схиляюсь.

На жаль, були і є інакші комуністи, які й далі за союз. У їхніх кишенях і тепер червоні книжечки.

Кілька слів хочу сказати про наших „рідних“, українських комуністів.

Восьмого жовтня минулого року в газеті „Франкова криниця“ була надрукована стаття „Чи вбивали бандерівці вчителів?“. Я дав відповідь тим яничарам-комуністам, які в усній розмові зі мною стверджували, що бандерівці масово вбивали вчителів. Мова йшла про тих педагогів, яких посилали на роботу до нас зі Східної України.

У Старуні на Івано-Франківщині, приміром, таких просвітян було 15, і всі залишилися живі. У статті я назвав прізвища усіх цих педагогів. Здавалося б, що ці факти, які легко перевірити, не можна заперечити. Це коли мова йде про чесних людей. Та вірного ленінця Миколу Далекого до таких не зарахуєш. Він надіслав відгук на мою статтю. Ось початок: „Автор нагромадив у своєму опусі стільки фальші і брехні, що й збагнути важко“. У чому ця брехня і фальш? У тому, що я проти комунізму. То хіба ж це брехня, товаришу Далекий? Я дійсно ненавиджу комунізм, як і всі чесні люди не тільки в Україні, а й в усьому світі.

Далі цей товариш нагадує мені в листі, що я недружелюбно ставлюся до Росії. Але у своїй публікації я жодного разу не згадував про неї. Проте якщо М. Далекий уже натякнув, то скажу: „Я не маю жодних претензій до Росії, але не сприймаю російську імперію, в якої 337 років Україна була колонією. Не так давно тільки Бог допоміг розвалити цю жахливу тюрму народів. Навіть 20 мільйонів комуністів не змогли врятувати її від краху. Тепер вони знову хочуть воскресити цей труп“.

Ще раз повернуся до старунських учителів, дотримуючись логіки адресованого мені листа. Даючи відповідь на питання: чому в Старуні не повбивали вчителів? – ви пишете, що „їм просто пощастило“. А ви поговоріть з тими вчителями, яким „пощастило“. Вони й далі живуть там. Що скажуть вам про бандерівців колишні педагоги-комсомольці, комуністи? Я міг би вас завести до них, і ви б почули на власні вуха, але ви цього не зробите. Боїтесь правди.

У своїй „плідній праці“ ви наводите факти, взяті з архівів КДБ по Івано-Франківській та Львівській областях. Виходить, що від рук бандерівців загинуло 22 особи. А чи нема в цих архівах інших даних? Приміром, у моєму селі Старуні в Богородчанському районі на Івано-Франківщині від рук кагебістів загинуло 98 людей. А таких сіл тисячі в Західній Україні. Тільки у червні 1941 року по тюрмах цього регіону большевиками-комуністами-кагебістами замордовано 50 тисяч невинних людей.

А тепер про статтю „Увічнюють пам’ять убивць“, надруковану в антиукраїнській газеті „Вільна Україна“. Її автором назвали Мирона Дурибабу, який ніколи цієї статті не писав. І батька його вбили не бандерівці, а якраз кагебісти, які свій „подвиг“ уміло приписали першим. Пригадуєте, подібне вони зробили із Семеном Руднєвим.

З давніх-давен Москва називала бандитами всіх патріотів України: Івана Виговського, Івана Мазепу, Пилипа Орлика, Симона Петлюру, Степана Бандеру… В нашому регіоні доморощені комуністи-яничари почали називати бандитом і Романа Макомацького. Але тут не варто дивуватись. Дивуватися можна б було тоді, якби ці комуністи були нормальними людьми, а так…

Не заздрю, крий Боже, вашому, шановні комуністи, освітньому кругозорові. Скажу лише, що партія комуністів була в різних країнах. Чи міг, приміром, італійський комуніст казати, що він не хоче незалежної Італії? Польський комуніст постійно твердить: „Єстем поляк!“. Російські комуністи є патріотами Росії і теж бачать її незалежною державою. А ось українських комуністів можна протиставити усім комуністам світу – вони не хочуть своєї держави і люто ненавидять тих, хто боровся і бореться за незалежність України.


В УКРАЇНІ МИ ПОВИННІ
РОЗМОВЛЯТИ ПО-СВОЄМУ

Уже дев’ятий рік ми живемо в незалежній Україні. Здавалося б, що українська мова повинна процвітати. Але ще ніколи не загрожувала їй така небезпека, як у роки незалежності. Бути чи не бути рідній мові в незалежній Україні? Питання відкрите…

Це було на Херсонщині. Зустрівся я з жінкою, яка закінчила інститут слов’янських мов. Розговорилися про українську мову, якою треба викладати у вищих навчальних закладах. І почув від неї:

– Зараз викладання у вузах державною мовою неможливе. Викладачі звикли до російської мови і не можуть читати лекції українською.

Я відповів їй:

– Шановна Оксано! Хочу згадати хлопців і дівчат, які скінчили школу в селі та вступили в інститути. Чи легко їм сприймати лекції російською мовою? І чи потрібні такі викладачі, які зневажають державну мову?

Оксана не здивувалась:

– Українська мова для науки не підходить.

– А румунська мова підходить для науки? Албанська? То чому ж тоді наша не надається?

Оксана нічого не відповіла.

Поїхав якось у Запоріжжя до доньки. Зібрались гості. Розмовляють російською мовою, а я українською. Коли це один з них каже:

– Хоч є з ким поговорити рідною мовою.

Мова гостей була недосконалою. Дехто навіть вибачався, але вечір видався дуже приємним. Серед них був росіянин, за професією лікар, який сказав:

– Ми живемо на Україні і повинні розмовляти українською мовою.

У цьому місті я ходив на процедури в лікарню № 9, лікував ногу. З медсестрами я говорив своєю рідною мовою, розповідав дівчатам гуморески, і одна з них покликала колег з інших кабінетів:

– Девчонки! Идите послушайте, как говорят на украинском языке.

Ці дівчата ще говоритимуть українською мовою. Я в цьому не сумніваюся. А скільки таких, що несамохіть заговорили російською, а тепер повертаються до рідної мови.

Наша мова найкраще збереглася по селах. Однак ті, що переїжджають до міста, часто переходять на чужу мову. Ось приклад з ринку в Запоріжжі. Із села привозять продавати городину. Господиня овочів ще годину тому говорила рідною мовою, а на ринку звертається до покупців російською, щоб не втратити їх. Я звернувся до однієї з продавщиць:

– Коли ми з вами їхали на базар, ви говорили українською, а зараз чомусь російською. Невже за кілька годин забули свою мову?

– Не забула, але ж тут усі говорять російською. Та добре, що ви звернули на це увагу. Тепер говоритиму рідною мовою.

За рідну мову треба боротися, захищати її. Тільки так збережемо материнську мову для нащадків. Це обов’язок кожного свідомого українця.

НИНІ СЯ З’ЯВИЛА ВЕСЕЛА НОВИНА

Нині ся з’явила весела новина:

В Вифлиємі Мати Божа породила сина.

В яслах породила, в пелени вповила,

Сіном красним, як лілея, йому постелила.

Сіном постелила і сіном вкривала.

Люлі, люлі, любий сину, йому заспівала.

А ми, бідні люди, нічого не знали,

На Поділлю, на Підгір’ю сном твердим заспали.

Аж тут опівночі ясність засвітила –

Всіх нас братів-українців зі сну пробудила.

Приношу вам, люди, радість і надію,

Що знайдете в Вифлиємі Ісуса-Месію.

А ми всі зраділи, скоро повставали

І бігом до Вифлиєму разом поспішали.

Разом поспішали, всі одної думки,

Бігли через Коломию та й несли дарунки.

Бігли-поспішали добрі приятелі,

Аж добігли до стаєнки вбогої оселі.

Ми всі повклякали для Божої чести

І складали тій дитині, що хто міг принести.

Семен з Кут – медочку, а Юрко – ягницю,

А Петро із Ясенова – бриндзі бербеницю.

Матвій дав калачик, яблук дав Данило,

Кум Павло заграв на дудку, щоб всім було мило.

Кум Василь зі Стрия дав мале телятко

Плеще з радості в долоні Божеє Дитятко.

Гнат заграв на скрипку, Дмитро – на цимбали,

Два Михайли з Дрогобича танцювати стали.

Інвалід Кирило, що дістав дві рани,

Заспівав стрілецьку пісню про ті Бережани.

Іван Сорохатий став щось міркувати,

А потім на честь Ісуса став вірші складати.

Та як став складати до складу й прикладу,

То усі на хвильку стихли, і віл слухав ззаду.

Ой, було так добре та було так мило,

Що аж Божеє Дитятко та й заговорило.

Ой, звідки ви, люди, ой, звідки ви, милі,

Що так гарно, так сердечно

Мене звеселили?

Ми є з України, з веселого краю,

Там так гарно сонце сяє, наче в Божім раю.

Просим Тебе, Христе, просимо, маленький:

Зглянься щиро, зглянься мило на

Наш край рідненький –

Зішли йому долю, май усе в опіці,

Слова Бог і Україна в кожнім чоловіці.


Мелодія коляди як „Дивная новина“.

Записано у Старуні.

ЯНИЧАРСЬКА ІСТОРІЯ

Уважно читаю листа незнайомого мені А. П. Василенка. Він дуже плаче за минулим, зневажає все українське. Спочатку Василенко не так багато й хоче. Він пропонує відновити вулиці імені Філатова та імені Ватутіна. Але чому тільки ці вулиці? Адже в Трускавці вулиці були названі іменами Калініна, Леніна, Дзержинського, Свердлова… Чому й ці вулиці не відновити?

Цікаво, чому Василенка не влаштовує назва вулиці імені Івана Мазепи? Пробачте, я й забув. Адже Іван Мазепа був „зрадником“ українського народу. То як посміли назвати вулицю Філатова іменем Івана Мазепи, іменем того, хто зрадив Петра І? Адже всі борці за волю України є зрадниками, бандитами, ворогами народу. Так думає Василенко.

А ким був Микола Федорович Ватутін?

Про цього „героя“ треба сказати більше. У газеті „Дзвін Севастополя“ вже була розповідь про „подвиги“ Ватутіна.

Він був командувачем 1-го Українського фронту і гнав на вірну смерть тисячі й тисячі беззбройних українців – на штурм правого берега Дніпра в жовтні-листопаді 1943 р. Звільнивши Київ, Ватутін зробив Сталінові подарунок до 26-ї річниці жовтневого перевороту ціною життя сотень тисяч українців. Саме за цей злочин супроти українського народу ОУН засудила генерала Ватутіна до страти. А в лютому 1944 р. бійці УПА виконали присуд, смертельно поранивши Ватутіна біля села Милятин на межі Хмельницької та Рівненської областей. Так завершилась операція „Помста Дніпра“ – кара Божа і народна.

Можна нагадати і передвоєнні „заслуги“ перед українським народом цього „полководця“ сталінської школи. У 20-х роках Ватутін брав участь у ліквідації т. зв. куркульських банд на Луганщині та Полтавщині. Все це зрозуміло, без пояснень. У 1937 р., будучи в Києві, він завзято викорінював українських буржуазних націоналістів. Після цього НКВД пускало їм кулі в потилицю – і до Биківні. Бачите, тов. Василенку, яким „героєм“ був Ватутін і яким „другом“ України.

У 1947 р. Є. Вучетич створив пам’ятник Ватутіну. На підніжжі викарбувано золотом: „Генералові Ватутіну від українського народу“. Не минуло й тижня після відкриття пам’ятника, а вже якісь відчайдухи домалювали червоною фарбою після слів „від українського народу“ слово „кулі!“.

Через рік МГБ схопило двох випускників ФЗО, засудивши їх на 25 років Колими. Саме їхніх батьків разом з тисячами й тисячами беззбройних селян, у колгоспних тілогрійках, за наказом Ватутіна гнали і топили в холодних водах Дніпра.

Хлопці, дописуючи на пам’ятнику „кулі“, хоч у такий спосіб помстилися Ватутіну за жорстоку смерть своїх батьків. Ветеран ОУН-УПА Пантелеймон Василевський із Дрогобича зустрічався з цими хлопцями в Магадані в таборі № 19 у листопаді 1951 р. Звали тих хлопців Віктор і Сергій. Прізвищ не запам’ятав.

Стільки років одна з трускавецьких вулиць носила ім’я цього злочинця! А вам, тов. Василенку, ще й цього мало. Ви наполегливо пропонуєте, щоб ця вулиця й далі називалася ім’ям вбивці. Але це не дивно. Адже для вас такі кати, як Ватутін, були „визволителями“.

То кого ж називати героями? Злочинця Ватутіна чи месників УПА?

Ви дуже турбуєтесь тим, що на Дрогобиччині зруйнували пам’ятники „визволителям“. А що нам принесло те визволення? Вже з перших днів „визволителі“ заповнювали тюрми, мордували, катували, розстрілювали тих людей, яких визволили. Сотнями тисяч відправляли на холод і голод у Сибір. Кістки мільйонів українців розкидані на безмежних просторах Сибіру. Ви хоч були в Дрогобичі десять років тому, де на столах були складені кістки майже п’ятисот замордованих невинних людей цими проклятими „визволителями“? Впевнений, що ви там не були. А тепер ще й плачете гіркими сльозами, що зруйнували пам’ятники катам НКВД.

То хто ж ви такий? Відкрийтеся. Не бійтеся, ніхто вас не вб’є, як ви самі себе лякаєте в своїй статті. Вбивають якраз ті, хто знову хоче радянської влади. Прикладів таких тепер багато. Це Бойко, Чорновіл, Бойчишин, Гетьман… І ось минулої осені жертвою кривавої комуни став композитор Ігор Білозір. То хто кого вбиває? Та й ви в одному із своїх листів особисто мені погрожуєте. За що? За який злочин? Ви нахваляєтесь скинути мене з електрички. Можете собі уявити, що було б, якби ви виконали свою погрозу. Адже ті, кого скидають з електрички чи поїзда, не залишаються живими. Ось які ви підступні. Самі збираєтесь убивати, а кричите, що вас убивають. Це вже давно відоме комуністичне нахабство. Я подав би вас до суду, якби ви були хоч трохи розумнішим. Чому я так кажу? Адже ви хочете союзу і радянської влади.

А про союз сьогодні мріють тільки божевільні. Нормальні люди союз прокляли і до нього не хочуть повертатися. Що ви на це скажете, тов. Василенко?

Ви „прекрасно“ знаєте історію СРСР. Щоб у цьому кожен переконався, я процитую кілька рядків з вашої статті: „Незаслужено назвали вулицю „Героїв УПА“ в центрі міста Трускавця. Питається, які ж це герої, коли вони на стороні гітлерівців боролися проти визволителів України. Адже ніде не засвідчено, що ці герої УПА звільнили від німецьких окупантів якесь місто чи село. Нема!“.

Я з вами повністю погоджуюсь. В історії СРСР і навіть в історії УРСР цього не засвідчено. Але ви чомусь не вчили історії України. Якби ви хоч трохи знали історію України, то такої брехливої нісенітниці не писали б. Треба бути зовсім неуком, щоб таке писати.

Прочитавши ці рядки з вашої статті, можна повністю переконатися, що ви навіть те заперечуєте, що самі бачили в 40-х та 50-х роках. Ви „переконливо“ стверджуєте про відсутність боїв УПА з фашистами. А таких боїв було не десятки, а сотні. Я сам вам наведу кілька конкретних прикладів, які й сьогодні можна перевірити. Ще й нині живуть і свідки, і самі учасники цих боїв. Є навіть десятки пам’ятників героям УПА, які загинули в боях з фашистами. Назву лише окремі бої вояків УПА з німцями, бо щоб описати всі бої, потрібно багато книг.

Ось ці приклади. 7 лютого 1943 р. сотня Івана Перегійняка здобула на деякий час місто Володимирець, ліквідувавши в цьому місті всю жандармерію. 5 жовтня 1943 р. курінь напав на місто Козин на Рівненщині. Знищено гарнізон, спалено тюрму, звільнено близько сотні в’язнів, захоплено зброю, продовольство, медикаменти. 8 жовтня 1943 р. відбувся ще один бій біля міста Володимирець на Волині. Фашисти втратили кілька десятків убитими, захоплено велику кількість зброї і навіть один непошкоджений танк. 20 березня 1943 р. відділ УПА розбив табір полонених у Луцьку і звільнив 40 полонених. 2–4 квітня 1943 р. повстанці володіли містом Горохів на Волині. Взято банк, пошту, розбито тюрму і випущено політичних в’язнів. З 3 на 4 квітня 1943 р. відділ УПА розбив карний табір на Горохівщині. Всіх в’язнів звільнено. А ця подія вас зовсім розчарує, тов. Василенко. 15 грудня 1943 р. загін УПА „Помста Полісся“ біля села Кортиліси ліквідував одного з соратників Гітлера генерала Віктора Люце зі штабом. 21 серпня 1943 р. відділ УПА, що складався з грузинів, узбеків і росіян, знищив над рікою Іквою Манилівського району на Рівненщині загін німців. Німці втратили 60 душ убитими. У цей же час азербайджанський відділ розгромив німців у Ґощанському районі на Волині. А про бій 43 Героїв УПА в Загорові на Волині з півтора тисячами німців, які мали гармати, міномети і літаки, написано книжку Мелентієм Семенюком „Лицарі Загорова“. Дві доби тривав нерівний бій. 31 повстанець загинув. 11 повстанців врятувалися. І тепер в Загорові споруджено пам’ятник Героям УПА.

Ви хоч чули колись про Холодний Яр? Це на Черкащині. Тут у 20-ті роки повстанці вели героїчну боротьбу проти московських червоних банд. Тут і виникла Холодноярська республіка. А через 20 років на Волині утворилася Колківська республіка.

У травні 1943 р. УПА під стягом Степана Бандери вибила німців з лісистих районів Волині і оволоділа територією у 2000 кв. км. А Колки, на той час районове місто, стало столицею повстанської Колківської республіки в тилу фашистів. Та ви цього не знали, не знаєте і не хочете знати. Ви й далі будете нахабно стверджувати, що полки УПА наступали разом з фашистами проти „визволителів“. Усе було навпаки. Це червоні партизани разом з фашистами виступали проти УПА. Вони разом з гітлерівцями намагалися знищити й Колківську республіку. Це підтверджується незаперечними фактами. Так, у листопаді 1943 р. фашисти кров’ю залили Колки. Було спалено 380 осель. Не пощадили Колки і червоні визволителі. Вони в лютому 1944 р. увірвались до цього міста. Від куль енкаведистських катів упав цвіт колківської молоді. А кого не розстріляли, того повезли до Норильська, Магадана, Воркути, Колими…

Україну нищили і коричневі, і червоні фашисти. Так що червоні фашисти не визволили, а поневолили Україну. Будь вони прокляті, ці визволителі. Тому українські месники й покарали червоного злочинця генерала Ватутіна та ката Волині фашистського генерала Віктора Люце. Це два генерали, які нищили українців. А василенки, полінчуки, далекі хочуть знову назвати вулицю ім’ям червоного фашиста Ватутіна.

І ще одне, тов. Василенко. Не грайте роль вар’ята. Ви такий самий Василенко, як я Михайленко. І не крийтеся. Приходьте в Трускавець. Мирно поговоримо. Я вам наведу ще цілу сотню прикладів жорстоких боїв героїв УПА з фашистами. Назву ще інші села і міста, які були звільнені повстанцями. То коли зустрінемось? Ще вам подарую історію України, щоб ви її вивчили і ніколи не баламутили комуністичною брехнею людей.

НЕСКОРЕНИЙ МУЧЕНИК

Іван Пирожак народився в селі Мокротин, що на Жовківщині. З дитинства захоплювався книгами про героїчне минуле України. Герої А. Чайковського, Б. Лепкого, Ю. Горліса-Горського гартували душу юнака.

У 1941 році Іван мав можливість на власні очі у Львові побачити чорні справи московських „визволителів“ – сотні замордованих невинних людей. Це дуже вразило дитячу душу.

Закінчилася війна. І. Пирожак після навчання у школі став студентом Львівського політехнічного інституту, прилучився до агітаційної антибільшовицької пропаганди. Це йому марно не минуло. 1949 року, коли було вбито Я. Галана, розпочалися масові арешти серед студентства. Потрапив до рук КДБ й Іван Пирожак.

Після катувань у тюрмі Львова його привезли в один із таборів Пермської області. Вже у перші дні перебування в таборі Іван говорить своїм хлопцям: „Дорогі друзі! Боротися за Україну можна всюди. Ми повинні боротися за неї і за колючим дротом“. Це не були тільки слова. Найнадійніші хлопці згуртувались. У таборі створено організацію ПАСУН – Повстанську Армію Серця Українського Народу. Згуртували всіх хлопців із Західної України. Не залишили поза увагою й хлопців зі Східної України, литовців, латвійців, грузинів, свідомих росіян.

Жорстокою була боротьба в цьому таборі зі злодіями в законі. Вони забирали не тільки пакунки, а й останню пайку хліба. В цьому було зацікавлене й табірне начальство. Не могли миритися з таким станом засуджені українці. Юнаки готувалися до серйозного опору. І в 1952 році настав час випробувати свої сили. Одного дня хлопець приніс посилку, і відразу в барак зайшли злодії, щоб забрати її. Хтось закричав: „Бий грабіжників!“ На цей заклик засуджені кинулись на непрошених гостей з кийками. Чотирьох грабіжників було вбито за одну хвилину, а їхні трупи викинуто з бараку. По цілому таборі промайнуло: „Наших б’ють!“ І сотні злодіїв кинулись у наступ. В бараці до цього приготувались. У дверях зробили барикади. Грабіжники наступали, як татари. Та тільки хтось із них показав голову, як отримував удар кийком. Наступаючі пробували пролізти через вузенькі вікна, але й тут їх вітали кийками та піками. Солдати перегородили доступ до бараку чергами з кулеметів, а хлопці билися на життя чи смерть. І грабіжники відступили, залишивши біля бараку десятки вбитих та поранених. Це була велика перемога політв’язнів. Через кілька днів всіх злодіїв етапували в інший табір. Радості не було меж.

У таборі хлопці вивчали історію України, українську літературу, географію. У радянській школі цього ніколи не вчили. Мали активний зв’язок із в’язнями сусідніх таборів.

У 1956 році почалося звільнення в’язнів. Стали вільними найактивніші члени організації: Козак Антон, Гасай Василь, Тотарнюк Григорій, Гладиш Івась, Шарун Юліан, Волуйко Богдан з Львівщини, Гогільчин Василь з Івано-Франківщини, Задерей Антон з Волині. Не всі прізвища запам’ятав. Вийшов на волю і Пирожак Іван.

Він влаштувався на роботу у Львові. Жив трохи в місті, трохи в рідному селі Мокротин. Організація ПАСУН продовжувала діяти. Так було до 1962 року. Влітку того ж року хату в Мокротині обступили кадебісти. Пирожака арештували вдруге. Слідство, суд. Тепер Іванові знайшли місце у Воркуті. Відбув там 18 років. Після звільнення Іван приїхав у рідний Мокротин. Та не дозволили кадебісти йому там жити. Змушений був оселитися в м. Орджонікідзе на Дніпропетровщині. Тут і одружився.

У 1991 році Іван звертається до В’ячеслава Чорновола, щоб той допоміг йому повернутися на Львівщину. Чорновіл відповів Іванові: „Дорогий Іване! Такі люди дуже потрібні на Дніпропетровщині. Ти там більше зробиш для України, як на Львівщині“. Іван послухав Чорновола і повернувся в Орджонікідзе.

У зрусифікованому середовищі І. Пирожак активно бореться за права української мови, за утвердження державності.

Не раз йому погрожували розправою, всіляко перешкоджали, але незламна воля борця допомагала вистояти. Зерна національної духовності, засіяні ним, знайшли гарний ґрунт у середовищі свідомої генерації української молоді.

У 2000 році він помер. Спи спокійно, пане Іване, у своїй незалежній українській землі!

ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНЄ ВИДАННЯ


Ців’юк Дмитро
За волю розбійник не стане
Редактор видання

Ярослав Радевич-Винницький

ВФ «Відродження» заснована 21 листопада 1991 р.

Петром та Олександром Бобиками, Василем Іванишиним

Президент фірми Василь Іванишин

Головний редактор Ярослав Радевич-Винницький

Директор фірми Ігор Бабик



Комп’ютерний набір Наталя Міштурак

Коректор Наталя Мусійчук


Підписано до друку 01.03.2004.

Формат 60х841/16. Папір офс. № 1 (текст). Гарнітура SchoolBook.

Офсетний друк. Умовн. друк. арк. 4,67. Обл.-вид. арк. 4,08.

Зам. № 154.

Видавнича фірма «Відродження»

82100, м. Дрогобич, вул. Т. Шевченка, 2.

Для листів: аб/с 10480, м. Львів-49, 79049.

http://www.vidrodzhenia.org.ua

http://home.lviv.farlep.net/~babyk

e-mail: babyk@lviv.farlep.net

Тел. (office): (03244) 3-73-59. Факс (office): (03244) 3-72-93.

Тел./факс (видавничий відділ): (0322) 40-59-39.



Поліграфічний технікум УАД

79005, м. Львів, вул. В. Винниченка, 12.

Тел.: (0322) 76-65-89

Ців’юк Дмитро

Ц56 За волю розбійник не стане.– Дрогобич: ВФ „Відродження“, 2004.– 80 с.

ISBN 966-538-146-6

Книжка „За волю розбійник не стане“ – це збірник публіцистичних статей людини, яка на своєму життєвому шляху ніколи не зрадила ідеали українського народу і завжди діяла в ім’я його державної незалежності і соборності.



Видання адресоване широкому загалові читачів, насамперед молоді, яку цікавить наше минуле і хвилюють проблеми сучасності.

УДК 821.161.2-92

ББК 84.4УКР-4
1   2   3


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка