Донецька Шевченкіана у датах і подіях: 1851-2014



Сторінка1/12
Дата конвертації06.12.2016
Розмір2.39 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12
Український культурологічний центр (Донецьк)

Донецьке відділення Наукового товариства ім. Шевченка



Донецька Шевченкіана

у датах і подіях:

1851-2014

Упорядник Т. Г. Пішванова

Донецьк-2014
ББК 83.3 (4 Укр)

УДК 82-3:821

Д 67

Донецька Шевченкіана у датах і подіях:1851-2014 / Укладач:
Т. Г. Пішванова. – Донецьк: Український культурологічний центр, Донецьке відділення НТШ, ТОВ «Східний видавничий дім», 2014. – 176 с.

ISBN 978-966-317-216-9
"Донецька Шевченкіана у датах та подіях: 1851-2014" - довідкове видання, в якому вперше в хронологічному порядку зафіксовано події, публікації, видання, присвяти та ін., які пов'язують ім'я Т.Г.Шевченка з Донбасом. Робота присвячена 200-річчю від дня народження великого українського Поета, Художника і Громадянина Тараса Григоровича Шевченка.

Книга адресована широкому колу читачів.



Висловлюємо подяку

президенту ТОВ «Міське будівництво» (м. Донецьк),

кандидату історичних наук Івану Георгійовичу Гветадзе

за фінансову підтримку видання

© Т. Пішванова

© «Донецьке відділення НТШ», 2014

© Макет, обкладина, «Східний видавничий дім», 2014

Переднє слово
"Донецька Шевченкіана у датах та подіях: 1851-2014" - унікальне довідкове видання, в якому вперше в хронологічному порядку зафіксовано події, публікації, видання, присвяти та ін., які пов'язують ім'я Т.Г.Шевченка з Донбасом. Робота присвячена 200-річчю від дня народження великого українського Поета, Художника і Громадянина Тараса Григоровича Шевченка.

Підготувала "Донецьку Шевченкіану" Тамара Пішванова, історик за фахом, член Національних спілок журналістів та краєзнавців України. Опрацьована джерельна база включає доступні донецькі регіональні банки даних за ХІХ, ХХ і ХХІ ст., зокрема: фонди Донецького обласного й міського архіву, Донецької обласної універсальної наукової бібліотеки, Донецького національного університету, Донецького обласного художнього музею, Донецького національного академічного українського музично-драматичного театру, Донецького національного академічного російського театру опери та балету ім. А.Б. Солов'яненка, Донецького обласного педагогічного інституту післядипломної освіти. Опрацьовано регіональні газети, збірки наукових статей, монографії і посібники з літературного краєзнавства. Особливу увагу Т. Пішванова приділила працям місцевих письменників та краєзнавців, що досліджували тему "Т.Г.Шевченко і Донбас" - Анатолія Шевченка з Горлівки, Василя Терещенка та Вадима Оліфіренка (Донецьк), працям науковців Донецького університету.

Робота над "Донецькою Шевченкіаною" тривала понад 5 років, а основна бібліографія включає понад 400 позицій, - це найбільш повний перелік джерел з шевченківської тематики в регіоні Донбасу, - що свідчить про ґрунтовність видання.

Читачі і дослідники віднайдуть у "Донецькій Шевченкіані" маловідомі, але вельми значимі відомості про підтримку видань і вшанування пам'яті Кобзаря в Донецькому краї. У цьому ряду - перша згадка про контакти Т.Г. Шевченка з Я.Г. Кухаренком, отаманом Азовського козацького війська, яке в ті часи (1850-і роки) мало військову канцелярію у Маріуполі. Тут же зафіксовано, що у 1860 році відомий геолог, гірничий інженер з Донбасу, виходець з роду української козацької старшини і потім директор Гірничого корпусу, Міністр народної освіти Росії Євграф Ковалевський сприяв скасуванню цензурної заборони творів Тараса Шевченка, після чого слово "Кобзаря" вільно поширювалось усією країною. Інший відомий українець - Олексій Алчевський - промисловець, банкір, громадський діяч, меценат, чільний засновник металургійних заводів у Алчевську і Маріуполі, у 1899 р. ініціював і фінансував спорудження першого пам'ятника Тарасу Шевченку, який постав у м. Харкові.

Зібраний матеріал свідчить про те, що ім'я Т.Г.Шевченка об'єднало і об'єднує сьогодні всіх українців - від еліти, творчої інтелігенції до робітника, шахтаря і металурга, мешканців села і міста, старше покоління і молодь, владу і громадськість.

Нині на Донеччині проживають нащадки з сім'ї Поета, тут встановлено 12 пам'ятників Т.Г.Шевченку, в тому числі в найбільших містах Краю, його пам'яті присвячено книги, картини, створено музейні кімнати, іменем Кобзаря названо декілька населених пунктів, чимало вулиць, площ, бібліотек, проспектів, бульварів тощо.

"Донецька Шевченкіана у датах та подіях: 1851-2014" - вагомий внесок у сучасне шевченкознавство, пошанування творчості та багатогранної діяльності Тараса Шевченка на Донбасі, його місця в історії Східної України.
Дійсний член Наукового Товариства імені Шевченка,

доктор наук, професор



Володимир Білецький

«Духа не міряють метром, але глибиною і довготри­валістю впливу на оформлювані ним душі, а Шевченко – володар українського сонця, і в цьому своєму світі він більший усіх».
Ю. Словацький
«Дух Шевченка витав над донецьким степом, мабуть, з першої години многотрудного становлення нашого краю. І любові, яка горіла в серці Тараса, вистачить на багато поколінь донеччан».
Володимир Следнєв, автор

пам’ятного літопису «Останнім шляхом Кобзаря».

Вступне слово
Кожний народ має свій особливий ідеал творчої людини - як досконале втілення, як найліпший взірець, як честь і гідність нації. В Росії - Олександр Пушкін, в Польщі - Адам Міцкевич, в Угорщині - Шандор Петефі. В Україні такою людиною є Тарас Григорович Шевченко (1814-1861) - невмируще серце країни. Жива повага, пошана, розуміння величі цієї постаті з боку українського народу та української інтелігенції виливається у нестримний потік, який не можна загатити.

Щодо святкування ювілеїв Кобзаря, то чітко простежується реакція на це свято трьох складових частин - держави і влади, інтелігенції та українського народу.

Держава і влада. Від прямої заборони за часів царату до використання образу Шевченка в своїх інтересах, викривлюючи його та перекручуючи, за радянських часів. Так, в СРСР розгортається ціла кампанія увічнення імені Тараса у назвах місцевостей, вулиць, установ. На 1962 рік таких назв в СРСР було 1 620, і ця обставина надає підстави представникам української діаспори стверджувати про створення культу поета в комуністичному світі. Взагалі українська еміграція застерігала шанувальників світлої пам'яті Кобзаря від непотрібних речей, а саме: зайвих перебільшувань, занадто "душного кадила" у ставленні до Шевченка, який, до речі, так не любив обкурюваних кумирів; занадто частого повторення слова "геній" як слова заяложеного (після страшних "геніїв людства" типу Гітлера чи Сталіна); не применшувати і не звужувати Шевченка, втискаючи його в сучасні ідеологічні й партійні рами; не вважати Шевченка меншим за славетних неукраїнських поетів, але й не говорити, що Шевченко більший за Міцкевича і Пушкіна.

Державі і владі не можна було ніяк ігнорувати величну постать Тараса, і газети сповнені офіційною інформацією щодо вшанування пам'яті Кобзаря.

В СРСР з 1940 року діє постанова ЦК ВКП (б) "Про літературну критику і бібліографію", які вважалися "серйозним знаряддям пропаганди і комуністичного виховання". Богдан Кравців перераховує багато прикмет остракізму у шевченкознавчій бібліографії середини 60-х років, маючи на увазі партійно-ідеологічні розміри відбору матеріалу, і ці розміри він влучно називає "звивальниками", - радянському шевченкознавству усіх епох бракує точності, об'єктивності, повноти.

Коли повіяв "застійний вітер" з його інтернаціональністю та дружбою народів, прояв національних почуттів приймав форму санкціонованої згори тимчасової кампанії пошанування Шевченка. Це дало підстави визначному українознавцю І. Дзюбі у 1988 році зауважити, що майже всім верствам населення України бракуватиме відчуття Шевченка та внутрішнього відгуку на нього, бракуватиме бачення і розуміння його духовної насущності для нашої доби, бо люди "не живуть тим, чим жив Шевченко: історичною долею свого народу".

Але існував і зворотній бік, який соромливо замовчувався радянською офіційною пресою, бо це була справжня велика війна з Тарасом. Так, заглушувалась ювілейна програма польського "Радіо Вільної Європи" з промовою професора П. Зайцева про значення Т. Шевченка для поляків (1964 р.). Видавалися неповні зібрання творів поета, в яких відсутні поезії "Муза", "Вогні горять", "Розрита могила", "Осії, гл. ХІУ", "І мертвим і живим…" і т.д. Це і яскраве травневе вогнище 1964 року у Київській публічній бібліотеці АН України, в якому згорів відділ україністики - частина розуму і душі нації, що мала жити в дітях і внуках. Це і не просто розбиті, а знищені, зруйновані вщент вітражі на мотиви творів Тараса у Київському державному університеті: партійно-урядовий апарат побачив щось більше, ніж рівень гопака, побачив у вітражах пробудження думки саме про "нашу, не свою землю". Траплялися випадки святкування з військом і міліцією, перепустками, забороною співати українських пісень біля пам'ятника Кобзарю, бо "це образа великого російського народу". Донецький журналіст Олександр Винниченко згадує, що в 60-ті роки його два товариші були виключені з вузу за те, що слухали промови групи української інтелігенції, яка в такий спосіб відзначала 22 травня - день перепоховання тіла Т. Шевченка. Великий Кобзар був страшний для системи, оскільки давав народу своєю творчістю усвідомлення національної ідеї.

Українська інтелігенція. Вона намагалася показати справжнього Шевченка, його значення для України через читання лекцій, видання книжок. Саме українська інтелігенція домоглася всесвітнього святкування Шевченківського ювілею 1964 р.: до Радянського комітету захисту миру надходили листи з клопотаннями, пропозиції про відзначення 150-річчя Кобзаря в усьому світі. Під листами стояли підписи видатних діячів культури та мистецтва: Льва Ревуцького, Василя Касіяна, Назара Тобілевича, Остапа Лисенка, Бориса Грабовського, Петра Лермонтов, Ірини Коцюбинської, Миколи Колесси та багатьох інших небайдужих до національних святинь. З точку зору української діаспори, широко рекламований міжнародний літературний форум до 150-річчя з дня народження Т. Шевченка провалився, бо не було на цьому форумі видатних діячів, він залишився без уваги ЮНЕСКО, Всесвітньої Ради Миру. До слова не було допущено навіть представника України в ЮНЕСКО - А. С. Кисіля. Відповідальність за провал форуму українська еміграція поклала на міністра культури Р. В. Бабійчука, голову комісії УРСР в справах ЮНЕСКО.

Багато зусиль докладено інтелігенцією діаспори, щоб довести, що творчість Шевченка ані глибиною, ані світлом змісту, ані геніальністю вірша не поступається творам корифеїв світової поезії.

Український народ. Першим своїм завданням Тарас Шевченко вважав пробудження національної самосвідомості народу, бо без цього відчуття, скільки не було б у нього свободи, університетів, шкіл та багатств, народ залишиться тільки населенням, ситим, але бідним духовно.

"Визнаю, - говорив великий грузин Акакій Церетелі, - що з його слів я вперше зрозумів, як потрібно любити батьківщину і свій народ".

Український народ гідний свого поета світового рівня. Український народ зберігав національний дух, незважаючи на чорні сумні часи пригноблення всього українського: коли шкала національних цінностей була викривлена до невпізнання, коли мова народу все далі ставала периферійною, серед щоденного тиску дзвінких державних гасел, - не загубилася національна душа, і ця душа не дозволила вершину України вкрай розрівняти в часи існування СРСР. І якщо мешканці планети впізнають нас саме як українців і по голосу, і по обличчю, то цим ми зобов'язані перш за все Тарасу Шевченку.

Свята Шевченка допомагають усвідомлювати почуття гідності, яке паростками пробивається з глибинних джерел. При святкуванні ювілеїв того, "ким все зайнялось і запалало" (Є. Маланюк) не можна обійтись без героїчних образів та картин, оспіваних поетом, і з його творчості народ черпає знання витоків й самобутності нації, її велич і трагедію, особливості історичного розвитку. Одночасно йде процес пізнання невичерпного багатства української мови, яка пізнається не як мертві знаки, а як живий народний дух, як історична пам'ять, як причетність до вічності через творчість Кобзаря.

З відновленням незалежності в Україні піднімається нова бурхлива хвиля цікавості до творчої спадщини поета, його життя та їх переоцінювання. Проти того заяложеного образу


Т. Г. Шевченка, який склався за часів радянської влади, у 1995 році виступає український поет Іван Драч. У вступі до своєї документальної драми "Гора" поет зазначає:
Скиньте з Шевченка шапку. Та отого дурного кожуха.

Відкрийте в нім академіка. Ще одчайдуха-зуха.

Ще каторжника роботи. Ще нагадайте усім:

Йому було перед смертю всього лише сорок сім.


Голова Всеукраїнської партії духовності та патріотизму професор Анатолій Шевченко у 2004 році звертається до всіх християнських конфесій з проханням підтримати ініціативу канонізувати духовного батька українського народу - Тараса Григоровича Шевченка. Заклик цей йшов з майдану: "Свята постать національного генія є об'єднавчим символом для всієї України вже майже два століття… Сьогодні український народ зможе отримати свого Святого Тараса Шевченка, заступника перед Господом, щоб Божа благодать завжди була з нами!"*
***

Історія світового шевченкознавства наповнена історичними розвідками про вшанування пам'яті поета в різні часи та на різних землях. Зокрема, про вшанування поета учнівською молоддю Галичини у 1911 році, про ставлення галицького духовенства до літературної спадщини поета, про святкування роковин Тараса у Запоріжжі до революції, в перші роки революції 1917 р., і навіть у далекій Грузії у 1908-1914 роках. Простежена історія роти імені


Т. Г. Шевченка в далекій Іспанії 30-х років ХХ ст., партизанського загону в Канівському районі та історія збереження унікальних матеріалів Центрального музею Т. Г. Шевченка під час Великої Вітчизняної війни. Для школярів у 1964 році видається історична розвідка Л. М. Юрга-Юрженко з історії Канева та вшанування живої слави Кобзаря. На Донеччині перша така робота у вигляді практичного посібника з'явиться лише у 1994 році, і ця робота горлівського краєзнавця А. Шевченка й досі залишається єдиною книгою про вшанування пам'яті
Т. Шевченка на Донеччині.

Книга, яку ви тримаєте в руках, є спробою розширити і узагальнити увесь доступний матеріал щодо згадування імені Тараса Шевченка на Донеччині. Для написання цієї роботи були використані усі доступні авторові джерела: матеріали державного архіву Донецької області, періодичні часописи (газети і журнали) України і Донеччини, починаючи з двадцятих-тридцятих років ХХ століття і до сьогодення, книги донецьких авторів, які розробляли окремі ділянки донецького шевченкознавства.

Окреме слово подяки автор висловлює відділу краєзнавства (завідувачка Дрьомова Т. М.) Донецької обласної універсальної наукової бібліотеки імені Н.Крупської. Увага його працівників, всебічна допомога і чудові фонди відділу допомогли автору в його нелегкій роботі із збирання та систематизації матеріалу.

Першими датами, які зв'язують великого поета з Донеччиною, можна вважати 1851 та 1857 роки. У 1851-52 роках наказним отаманом Азовського козацького війська був


Я. Кухаренко. Протягом свого життя Я. Г Кухаренко вів широке листування з відомими діячами української та російської науки, літератури, культури. Двадцятирічна дружба Я. Г. Кухаренка з Т. Г. Шевченком породила цікаве і змістовне листування між ними.

1857 рік - це рік зустрічі Тараса Шевченка з поетом М. Петренком із Слов'янська.

Перші згадки про вшанування пам'яті поета на Донеччині відносяться до 1907-1911 років. Але у цієї книги не може бути кінця: Шевченко завжди сучасний у часовому і позачасовому вимірі, хоч умовно книга закінчується 2014 роком.
Укладач

Тамара Пішванова
Річниця Шевченка - наше свято,
і наш обов'язок пом'янути великого поета.

З газети "Бахмутская копейка". 1914 р.

Його шанують молоді й похилі.

Думки летять в минуле, як стрижі

У Каневі - Тарасова могила,

А пам'ятник - у кожного в душі!

Віталій Юречко

1851 рік


За свого життя Тарас Григорович ніколи не бував у Донбасі, з нашим краєм його пов'язують друзі, знайомі, родичі. Одним з таких друзів був наказний отаман Азовського, а пізніше Чорноморського козацького війська Я. Г. Кухаренко.
1851-1852 - наказним отаманом Азовського козацького війська імператорським указом призначається Яків Герасимович Кухаренко (1799-1862) - генерал-майор російської армії, відомий на той час літератор. Він не тільки шанував поета, а й підтримував його морально й матеріально. Це до нього мріяв Тарас "податися на Чорноморщину" і відпочити деякий час після тяжкого заслання.
Азовське козацьке військо існує з 1828 по 1864 рік. В мирний час команди азовських козаків на баркасах відбували берегову службу вздовж східних берегів Азовського та Чорного моря - від Керченської протоки до міста Поті. Внутрішнє самоуправління здійснювалося наказним отаманом і військовим правлінням, центр якого знаходився в станиці Петровській, а згодом - у Маріуполі. У військових і цивільних справах козаки підпорядковувалися генерал-губернаторові Новоросії.

1857 рік


6-9 червня - зустріч у Лебедині Тараса Шевченка із поетом Михайлом Петренком, уродженцем міста Слов'янська, автором вірша "Дивлюсь я на небо та й думку гадаю". Вірш дуже вразив Т. Шевченка, і він власноруч переписав його до свого записника:
Дивлюсь я на небо та й думку гадаю:

чому я не сокіл, чому не літаю?

Чому мені, боже, ти крилець не дав?

Я б землю покинув і в небо злітав!


Прізвища Михайла Петренка і Тараса Шевченка стоять поруч у повідомленні генерал-губернатора Києва Д. Г. Бібікова царю про розгром Кирило-Мефодіївського товариства (1847).

1860 рік


1860 - Є. Ковалевський, міністр народної освіти у Російській імперії, за освітою гірничий інженер, що працював на Донбасі, посприяв скасуванню цензурної заборони творів Т. Г. Шевченка.

1861 рік


28 лютого - Феоктист Хартахай, грек із села Чердакли, що на Донеччині, несе на своїх плечах труну з тілом Т. Шевченка від Академії мистецтв до Смоленського кладовища. На могилі сказав прощальне слово: " Сумно і страшно вимовити: "Тарас Григорович помер!" Україно, мати ти наша, де твоя утіха, де витає і що тепер робить?.. Матінко наша, Україно, степи наші, могили, Дніпро широкий, небо наше синє! Хто нам пісню заспіває і про нас згадає! Хто нас так щиро любитиме і за нас душу положить! Тарас Григорович у труні споряджений на той світ! Затих, замовк наш соловейко навіки! Україно, Україно! Де твій син вірний? Мово українська! Де твій батько, що так тебе шанував, що через нього і тебе ще більше поважати стали?.. Спи ж, тату, поки правда з кривдою силу міряти будуть, поки правда запанує на світі!"
ХАРТАХАЙ Феоктист Аврамович (1836-1880) - визначний освітній діяч. Народився в с. Чердакли (тепер с. Кременівка Володарського району Донецької області). Навчався спочатку в Харківському, потім у Київському, а з 1860 року - у Петербурзькому університеті. Брав участь у студентських заворушеннях. Належав до демократичного табору української інтелігенції. Був близько знайомий з Т. Г. Шевченком. Промова Хартахая на похованні Т. Шевченка 1861 р. опублікована в українському громадсько-політичному і літературно-мистецькому журналі "Основа", що видавався в Петербурзі. Пізніше Хартахай стояв біля витоків середньої освіти в Маріуполі. У 1875 році він на свої кошти відкрив у місті прогімназію. Завдяки його діяльності 15 жовтня 1876 року в Маріуполі були відкриті чоловіча і жіноча гімназії. Їх засновником і першим директором був Феоктист Хартахай.
1899 рік

25 лютого - з нагоди 85-ї річниці з дня народження Т. Г. Шевченка в м. Бахмуті (нині Артемівськ) в учительській бібліотеці земських шкіл Бахмутського повіту відбуваються перші Шевченківські читання. Їх ініціатором став місцевий вчитель і поет Микола Чернявський - автор "Донецьких сонетів" (1898 р.).


899 - український банкір, промисловець, громадський діяч і меценат Алчевський Олексій Кирилович, засновник м. Алчевськ (Луганська обл.) зініціював відкриття у місті Харкові першого пам'ятника Т. Г. Шевченку (роботи скульптора В. Беклемішева).

1907 рік


1907 - члени драматичного гуртка рудника "Вєтка" (Юзівка) влаштовують виставу "Назар Стодоля" за однойменною п'єсою Тараса Шевченка.

1908 рік


1908 - члени драматичного гуртка рудника "Вєтка" (Юзівка) представили на суд глядачів виставу "Невольник".

1910 рік


1910 - відомий український науковець, громадський і політичний діяч Микита Шаповал (нар. у с. Сріблянка, Бахмутський повіт, 1882 р.) публікує в журналі "Українська хата", редактором якого він був, статтю про Т. Г. Шевченка "Поет і юрба". Це наукове дослідження М. Шаповала було національно-орієнтоване і несло в собі заклик до невтомної праці діячів літератури і культури виконати заповіт Т. Шевченка - вивести українську націю на європейський рівень.

1911 рік



1911 - відзначається 50-річчя з дня смерті Т. Г. Шевченка

30 січня - "Народна газета Бахмутського повіту" (рос.) вміщує замітку "Пам'яті Шевченка". В ній зазначалося, що Бахмутська міська дума виділила і передала Шевченківському комітету на відзначення 50-річчя з дня смерті Т. Г. Шевченка кошти для будівництва пам'ятника поетові у Києві. Це перша публікація в місцевій газеті про вшанування пам'яті Т. Г. Шевченка на Бахмутчині і Донбасі.


1911-1914 - виставу "Назар Стодоля" ставили члени Бахмутського музично-драматичного товариства у Народному домі.

1914 рік



1914 - відзначається 100-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка

18 лютого - макіївський священик П. Євсеєвський видає вказівку не проводити урочистої панахиди до 100-річниці з дня народження поета. Зокрема, священик пише: "…в літературній діяльності цього поета очевидно негативний, антицерковний і протидержавний напрям, у багатьох творах явні блюзнірські, огульні вирази, спрямовані проти вшанування божої матері, угодників божих святих ікон, а також проти верховної влади у державі".


21 лютого - газета "Бахмутська копійка" (рос.) вміщує статтю "Крамольний поет" - до 100-річчя з дня народження Т. Шевченка, знайомлячи читачів з життєвим та творчим шляхом українського поета. Зокрема, в статті зазначалося: "Ледве чи не повсемістно, за винятком столиці, вшанування пам'яті поета не дозволено… безглузда і конфузна для держави картина: народний поет… витравляється з пам'яті народної".
Олена Олександрівна Кашникова - перша жінка редактор-видавець - з 16 травня 1913 року розпочинає випуск щоденної вечірньої газети "Бахмутская копейка". Це видання проіснувало до серпня 1915 р.
24 лютого - газета "Бахмутська копійка" (рос.) вміщує статтю "Пам'яті українського батька", відзначаючи: "Т. Г. Шевченкові не хочуть простити тому, що він писав на своїй рідній мові, для свого рідного народу, жив його життям і приніс йому себе в жертву".
28 лютого - газета "Бахмутская копейка" повідомляє: "Бахмутське музично-драматичне товариство" з нагоди 100-річчя від дня народження українського поета і демократа Тараса Григоровича Шевченка організувало і провело Шевченківські літературні читання. Читання розпочалися співом всіх присутніх пісні "Реве та стогне Дніпр широкий". Члени товариства прочитали уривки з поем поета "Сон", "Наймичка", "Гайдамаки", "Катерина". Закінчилося читання театралізованою виставою "Назар Стодоля" за п'єсою Т. Г. Шевченка. У Народному домі зібралося більше 500 жителів міста і ближніх сіл".
Березень - в Народному домі товариства торгово-промислових службовців м. Бахмут влаштовують художню виставку. Протягом 6 місяців на виставці експонувалися більше 200 картин самодіяльних художників Бахмутчини і Донбасу в цілому. Виставка стала можливою завдяки старанням вчителя з Щербинівки (нині м. Дзержинськ) і письменника Степана Панасенка (письменницький псевдонім Степана Васильченка). На виставці демонструвалися також репродукції з картин Тараса Григоровича, які зберігалися в музеях і картинних галереях Києва, Санкт-Петербурга і Черкас. Щонеділі на виставці влаштовувалися вечори Шевченківської поезії, організовував і проводив їх великий прихильник і популяризатор Шевченківського слова митець широких уподобань Степан Васильович Панасенко (Васильченко).
14 березня - краківські газети повідомляють про накази царської влади про заборону шевченківських урочистостей у Росії. І саме тоді в Кракові на ювілейному Шевченківському вечорі на честь сторіччя з дня народження поета були присутні В. І. Ленін та Н. Крупська. В своїй роботі "До питання про національну політику" В. Ленін писав: "Заборона вшанування Шевченка була таким чудовим, прекрасним, на рідкість щасливим і вдалим заходом з точки зору агітації проти уряду, що кращої агітації і уявити собі не можна" («Літературний Донбас», 1969).
Грудень - з виставою "Назар Стодоля" члени Бахмутського музично-драматичного товариства протягом 1914 року виступили перед учнями Кам'янської агрошколи (м. Сіверськ), де навчався майбутній поет Володимир Сосюра, а також, в Слов'янську, Лисичанську, Костянтинівці і Юзівці.

26 грудня - показана вистава "Назар Стодоля" у приміщенні залізничної школи на станції Юзово. Збір склав 350 карбованців. 50 карбованців були виділені на різні витрати, а половину збору віддали на допомогу сербському народу. Про це повідомила "Народна газета Бахмутського повіту" (рос.) 21 січня 1915 року.

1917 рік

1917 - 1 січня 1954 року - за повідомленням Книжкової палати України, за цей період "Кобзар" видавався 46 разів загальним тиражем 1 176 тис. примірників. В радянських виданнях "Кобзаря" вірші підбиралися так, щоб поставав образ поета тільки як борця проти кріпацтва, геніального бунтаря, народного поета.


Серпень 1917 року - Микита Шаповал (відомий український науковець і політичний діяч, член Центральної Ради, родом з Бахмутського повіту) видає брошуру "Шевченко і самостійність України".
Саме в цей час (серпень 1917 року), на батьківщині Микити Шаповала, - на Донбасі, - шахтарі соляної шахти "Микола" (нині с. Володимирівка) збирають віче, на якому розглядають питання про приєднання Бахмутського повіту і Катеринославської губернії в цілому до Української Народної Республіки; про передавання земель Бахмутського повіту в Український національний фонд; про українізацію службовців і українського війська. З місцевих питань приймається рішення про виділення коштів на відкриття при правлінні шахти української читальні імені Т. Г. Шевченка. За ініціативи шахтарів В. Г. Чумаченка, С. П. Маслака, М. О. Чернишова і В. К. Ворони при цій шахті будується клуб (1922 рік) імені Т. Г. Шевченка. Перші шевченківські заходи в цьому клубі провела місцева вчителька О. О. Попенко (за матеріалами досліджень В. Терещенка).

1918 рік


Червень - у Маріуполі відкривається книгарня "Кобзар" місцевою "Просвітою" (у будинку на перехресті вулиць Миколаївська і Земська).
16 червня - маріупольська газета "Наше життя" сповіщає:"На днях відбулося загальне зібрання членів кооперативу української книгарні "Кобзар". У зв'язку з відродженням державної мови, котра з початку навчального року буде введена по всіх школах, як початкових, так і середніх, кооператив повинен постачати всі шкільні підручники для учнів міста і сіл маріупольського повіту".

1919 рік


1919 - у Слов'янську вулиця Харківська (від центра міста - майдану Революції до скверу трикутної форми) була названа ім'ям Т. Г. Шевченка.

1920 рік


Лютий - Бахмутський повітовий революційний комітет приймає постанову "на влаштування Дня пам'яті Т. Г. Шевченка асигнувати 50 тисяч карбованців, оголосити 26 лютого 1920 року на території повіту неробочим днем".
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка