Донецька обласна державна адміністрація Відділ у справах національностей управління культури та туризму Український культурологічний центр Донецьке обласне відділення Товариства зв'язків з українцями за межами України



Сторінка7/21
Дата конвертації30.04.2017
Розмір3.74 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   21

Одинадцять років діяльності ДОНЕЦЬКОГО обласного ВІДДІЛЕННЯ ТОВАРИСТВА «УКРАЇНА-СВІТ»
На Донеччині відділення Товариства утворене в 1997 р. на базі Донецького Українського культурологічного центру. На той час Центр разом з Товариством української мови Донеччини вже мав суттєвий досвід роботи з діаспорою (ще від 1989 р.). Разом з тим, і УКЦентр, і ТУМ Донеччини мали і мають великий діапазон напрямків діяльності. З виникненням Донецького відділення Товариства “Україна-Світ” саме ця організація взяла на себе функцію розвитку співпраці з українцями за кордоном, в першу чергу, вихідцями з Донеччини, Донбасу, об’єднання зусиль світового українства в розбудові Української держави. Голова Донецького відділення Товариства “Україна-Світ” – професор В.С. Білецький, заступник голови – доцент, письменник В.В. Оліфіренко.

Свою роботу Донецьке відділення Товариства “Україна-Світ” веде в декількох напрямках-програмах, в кожному з яких виконуються конкретні проекти. Огляд цих програм і проектів – найкращий спосіб розкрити суть і результати діяльності Товариства.



Видавнича програма включає пошук, підготовку до друку, друк і розповсюдження включно з презентаційно-інформаційними заходами нових видань, в першу чергу навчальних посібників з творчістю української діаспори. Їх призначення універсальне – для самої діаспори і для України. Спрямування – для шкіл та вузів, тобто для нової української генерації в Україні і діаспорі. В цьому напрямі ми вже здійснили декілька проектів.

Перший проект – «Підручники і посібники для Східної діаспори». За цим проектом підготовлено і видано декілька посібників-хрестоматій:

  1. Для шкіл Кубані: «Козак Мамай», автори-укладачі: В.В. Оліфіренко, В.К. Чумаченко, 1998, 225 с., наклад 3000.

  2. Для шкіл Бєлгородської, Курської та Воронезької областей (Східна і Північна Слобожанщина): «Слобожанська хвиля», автори-укладачі: В.В. Оліфіренко, С.М. Оліфіренко, 2005, 280 с., наклад 2000.

  3. Для шкіл і вузів України: «Празька школа», автор-укладач В.А. Просалова, 2003, 236 с., наклад 300.

Організації-творці цих видань: Донецьке відділення Товариства «Україна-Світ», Освітня секція Товариства «Україна-Світ» (Київ), Донецьке відділення Наукового товариства ім. Шевченка, Український Культурологічний Центр (Донецьк), Краснодарське регіональне відділення Міжнародної академії інформатизації, Відділ у справах національностей та Управління культури Донецької обласної державної адміністрації.

«Козак Мамай» – по суті перший посібник для шкіл Кубані, Подоння, Приазов'я, де вперше системно подається матеріал з української літератури саме Кубані і для Кубані. Ареал розповсюдження книги охопив в першу чергу Кубань, школи, вузи і бібліотеки цього краю. Частина 3-тисячного накладу книги (до 25%) розповсюджена в Україні – Крим, Донбас, основні бібліотеки України, Київ – та за кордоном. “Козак Мамай” – без сумніву успішний проект, упорядники якого – В.В. Оліфіренко (Донецьк) та В.К. Чумаченко (Краснодар) за вагомий внесок у розвиток співпраці України із закордонним українством нагороджені Почесною відзнакою Товариства “Україна-Світ” (2000). Позитивні відгуки на посібник “Козак Мамай” надійшли з Нью-Йорка (журнал “Рідна школа”, березень 1999), Філадельфії (газета “Мета”, січень-лютий 2000), Кубані (Вісник Товариства української культури Кубані, 2001, № 2), Ліверпуля (журнал “Визвольний шлях”, вересень 1999) та ін.

«Слобожанська хвиля» за поданням Донецького відділення Товариства “Україна-Світ” увійшла окремим пунктом до Національної Програми «Закордонне українство» на період до 2005 року. В рамках завершального етапу підготовки матеріалів до цієї книги у 2004 році представниками Донецького відділення Товариства «Україна-Світ» здійснена творча експедиція на Східну Слобожанщину (в Курську, Бєлгородську та Воронезьку області, літо 2004, В.В. Оліфіренко та С.М. Оліфіренко). Книга, так само, як і попередня, є першим посібником для шкіл Північної Слобожанщини. У її підготовці взяли участь журналісти і освітяни з Курщини, Бєлгородщини та Вороніжчини, де, головним чином, і розповсюджене видання через авторів, учасників проекту, зокрема Товариство «Україна-Світ» та Книжкову Палату України.

«Празька школа» – унікальне видання творів письменників першої половини ХХ ст., – Юрія Липи, Юрія Клена, Оксани Лятуринської, Галини Мазуренко, Олега Ольжича, Олени Теліги, які, не прийнявши більшовицького режиму в Україні, емігрували і утворили своє творче діаспорне середовище – «Празьку школу» в Чехії.



Другий проект – «Художні твори» включає спільну роботу з діаспорою з підготовки і випуску художніх книг. За цим проектом підготовлено і видано:

  1. У 1999 р. поетичну збірку шахтарського поета І. Герасименка, який родом з с. Біла, що на межі Курської та Білгородської області, оспівує в своїх віршах цей край, його людей, природу.

  2. Разом з українцями Хабаровська поетичної добірки Г. Гордасевич “Право на пісню” (2003).

  3. Разом з нашим земляком – відомим українським поетом, журналістом, членом Спілки письменників України Володимиром Біляївим, який жив у США, підготували і видали друком в Україні його поетичні збірки: “Осіння обнова” (2001), “Доля і шлях” (2005).


Дослідницько-видавнича програма включає оригінальні дослідження культури української діаспори, окремих особистостей, діяльності окремих організацій у діаспорі і підготовку та друк на цій основі наукових та науково-публіцистичних розвідок. За цією програмою виконано такі проекти:


  1. Разом з кафедрою української філології Варшавського університету (С.П.Козак) наукова розвідка проф. В.О.Соболь “12 подорожей у країну давнього письменства” (2003).

  2. Наукова розвідка В.О.Соболь про Дм. Туптала закінчена версткою в Україні (Донецьк) і у 2004 р. вийшла друком у Варшаві.

  3. Публіцистична книга В.І.Біляїва (США) “На неокраянім крилі…” (штрихи до літературних портретів західної діаспори), 2003 р. Презентація відбулася в рамках культурної програми Посольства України в США (Вашингтон), в Донецькому відділенні НСПУ, цими книгами нагороджені переможці донецької регіональної частини всеукраїнського конкурсу знавців української мови ім. П. Яцика (2004 і 2005 рр.).

  4. Наукова монографія заступника голови Донецького відділення Товариства “Україна-Світ”, кандидата педагогічних наук В. Оліфіренка “Підручник з української літератури: історія і теорія” (2003), в якій ґрунтовно опрацьовано розділ “Підручники з літератури в українському зарубіжжі”. Це перша така робота в українській педагогічній та українознавчій науці. Здійснена вона за підтримки Канадського інституту українських студій Альбертського університету та ТУМ-Чикаґо.

  5. Збірник рецензій на поетичну творчість Володимира Біляїва – “Слово і відгомін”, 2006 р. Укладачі – Доротея Біляїва, Алла Роджерс, Джіна і Стівен Лонґ (всі – США).

  6. Нариси з історії Товариства української мови Чикаґо “Мости в Україну”, 2005 р. Укладачі – Володимир Білецький (Україна), Віра Боднарук, Богдан Боднарук (США).

  7. Літературно-історична розвідка “Літературні вечори в Українському інституті Модерного Мистецтва Чикаґо”, 2006 р. Укладачі – Віра Боднарук (США), Вол. Білецький (Україна).


Пресова програма. Тривалий час в журналі «Схід», який видає Український Культурологічний Центр (Донецьк), ми готуємо і друкуємо в рубриці «Діаспора» матеріали про життя і діяльність відомих українських політичних і культурних діячів за кордоном, надаємо їм слово, знайомлячи донбаський та й всеукраїнський читацький загал зі світом діаспори. Так побачили світ статті В.Біляїва з Вашингтона, Л. Храпливої-Щур з Канади, В.Чумаченка з Краснодара, В.Білинського зі США, М.Бірюка та В.Іскри з Воронежа, В.Мокрого з Кракова та багато інших. Статті фахового рівня, суто ексклюзивні, деякі є певного роду відкриттями – як, скажімо, перша публікація спогадів Ерастова – чільного діяча українства Кубані на початку століття.

Важливі й актуальні публікації в журналі “Схід” та “Донецькому віснику НТШ” у 2000-2003 рр. стосовно проблеми формування, існування, розвитку та ролі українських наукових еміграційних центрів у Чехословаччині (в 20-40-х роках ХХ ст.).

“Донецький вісник НТШ” (серія “Історія”) протягом ряду останніх років (2004, 2005, 2007) вміщує добірки статей авторів з Кубані, які тематично охоплюють історію українства на Кубані.

В рамках можливостей журналу «Схід» ми опрацювали план спецвипуску «Донбас і українська діаспора», підготували і видали його в кольорі до ІІІ Всесвітнього форуму українців (2001). Це унікальне видання, яке створили В.Білецький (шеф-редактор), С.Єременко (редактор до 2004 р.), Н.Лоєнко (концепт-дизайн), О.Новікова та І.Кучук (комп'ютер) охопило понад 12-річний (з 1989 року) період контактів та співпраці на рівні громадських організацій (так званого «третього сектору») Донеччини із західною та східною українською діаспорою. Видання побачило світ завдяки активності Донецького відділення Товариства “Україна-Світ”, “Українського культуро­логічного центру” в Донецьку та фінансової підтримки Донецької облдержадміністрації. Воно було широко роз­повсюджено на ІІІ Всесвітнього форуму українців і надійшло в понад 40 країн світу, де мешкають сьогодні українські громади. Спеціальний номер аналітичного журналу “Схід” (2001 р.) разом з матеріалами Науково-практичної конференції “Куль­турні зв’язки Донеччини з українським зарубіжжям” (2004 р.) залишається найбільш повним зібранням матеріалів про культурні, громадські, фахові виміри контактів шахтарського краю зі східною і західною українською діаспорою. Без сумніву, випуск цих видань – чи не найуспішніші наші проекти в “Пресовій програмі”.

Крім того, ще у 2000 році разом з художньо-публіцистичним журналом «Донбас» (редактор В.С. Логачов) підготовлено і випущено друком спеціальний випуск журналу, в якому біля 50% матеріалів висвітлюють співпрацю «Донеччина-Кубань», стан справ з української культури на Кубані.

Програма громадсько-культурних зв'язків з діаспорою. Різнопланова робота членів Донецького Товариства включає, образно кажучи, відкриття України і Донеччини для діаспори і відкриття діаспори та світу для донеччан. Використовуючи грантові можливості, члени Донецького відділення Товариства “Україна-Світ” та Українського культурологічного центру здійснили творчі контакти з представниками української діаспори в країнах їх проживання (США, Росії, Польщі, Чехії, Канаді, Угорщині та ін.), а також приймали в себе гостей зі США, Канади, Росії. З ранніх акцій слід згадати і лекторії В.Тихої з української літератури на Воронежчині, виставку там же української вишивки, і допомогу С.-Петербурзькому українському Товариству в проведенні шевченківського свята (В. Рижкова), і широку акцію «Українська книга – українцям Росії», яку ми провадили ряд років і в рамках якої надіслали до східної української діаспори тисячі книг. У жовтні 2000 р. ми приймали у Донецьку делегацію представників української діаспори з Бані Луки (Югославія).

Представники Донецького відділення Товариства взяли участь у ряді конференцій: міжнародній конференції «Українська діаспора в Росії», 7-8 квітня 2000 р., м. Москва (доповідь В. Оліфіренка «Навчальна книга для східної діаспори (досвід Донеччини)»), всеукраїнській конференції з проблем інформаційного простору та ролі в ньому української діаспори (при Державному Комітеті інформації) – березень 2000 р. (учасники конференції – В.С. Білецький та В.В. Оліфіренко), підготували і провели звітно-виборчі конференції Донецького обласного відділення Товариства «Україна-Світ» (2000, 2003 рр.), взяли участь у презентаційному прийомі з нагоди щорічної конференції Вашингтонської групи (українська діаспора в Америці) – жовтень 2000 р., посольство України в Вашингтоні, в науково-практичній конференції Товариства «Україна-Світ» «Освіта в українському зарубіжжі» – 1-4 листопада 2000 р., м. Київ, та в цьогорічній конференції (7-8 грудня 2004 р. в Києві), багаторазово відвідали «Фундацію Володимира Великого – Хрестителя Руси-України» в Кракові і налагодили з нею обмен виданнями (1999, 2004, 2006, 2008 рр.), редакція журналу «Схід» у 2007 р. здійснила цільову поїздку в «Українську бібліотеку» м. Москви за сприяння українських громадських організацій Російської Федерації та Посольства України в Росії (В.С.Білецький, Г.В. Сімченко).

Початок же представлення Донецького відділення Товариства “Україна-Світ” на міжнародних конференціях бере початок з року його утворення – 1997, коли ми заявили про себе на конференції у Воронежі “Россия и Украина на пороге ХХІ века…”.

Донецьке відділення Товариства «Україна-Світ» підтримує постійні контакти з українцями Польщі (Краків, Варшава), Франції (Париж, Сарсель), США (Філадельфія, Чикаґо, Вашингтон, Пітсбург та інш.), Канади, Англії, Росії (Москва, С.-Петербург, Вороніж, Краснодар та інші).

Воно й далі працює на базі більш сильної громадської організації – Українського культурологічного центру, тісно співпрацює з Донецькою облдержадміністрацією, зустрічаючи тут розуміння і підтримку. Вважаємо правильним шлях конкретних вагомих акцій, проектів, зокрема, видавничих, тих, які потрібні нашому сучасному суспільству, вченим, науковцям, студентам, учителям і учням – всім, хто бажає знати про минуле і сучасне феномену світового українства.

Великі перспективи бачаться в підключенні до роботи з діаспорою вищих навчальних закладів, середніх шкіл, гімназій, ліцеїв. Значний потенціал співпраці, ще не реалізований, має економіка, бізнес, туризм. При цьому пропозиція співпраці може знайти відгук у «молодої» генерації вихідців з України, які вже питомо інтегровані у середовище країн проживання, часто вже погано володіють українською мовою, але зберігають українську історичну пам’ять, відчувають себе нащадками українців і тому зберігають інтерес до України.

Щодо засобів контактів, тут якісно нові можливості відкриває Інтернет, чати, спільні проекти (наприклад «Вікіпедія», яка вже сьогодні твориться понад 250 мовами, й український сектор якої формують українці з України, Європи, Азії, Америки, Австралії).

Досвід Донецького відділення Товариства «Україна-Світ» показує, що у співпраці з українським зарубіжжям, як, до речі, і у сфері міжнародної співпраці, цінується конкретна і кваліфікована робота, готовність до взаємодії у сфері культури, науки, освіти та інших, високі ідеали любові до Вітчизни, знання її історії, культури, мистецтва, уміння бути справжнім носієм своєї національної культури, послом свого народу, держави, своєї землі і водночас толерантність до інших культур, мов, релігій.

Нашу ж місію ми бачимо у творчому, культурному та комунікативному об’єднанні світового українства в єдину потугу.
Віра Боднарук,

професор Іллінойського університету,

голова Товариства Української Мови м. Чикаго (США)
Зв’язки Товариства Української

Мови-Чикаго в Україні
Товариство Української Мови Чикаго (ТУМ – Чикаго) було засноване в 1990 році з метою допомагати Україні українськими книжками та журналами, які вийшли в діяспорі і не були доступними українцям в Україні. Книжки висилаємо до всіх обласних та деяких місцевих центрів ТУМ та ВУТ-„Просвіта” в Україні, як також до деяких шкіл і університетів. Також висилаємо кошти на видавничу діяльність та стипендії в Україні.

Члени Товариства в більшості професійні люди, які мають почуття приналежності до українського народу і активно працюють в місцевих українських громадах в США та Канаді. Товариство існує завдяки річним членським внескам та спонсорству українських установ.

За весь час діяльності було вислано 900 пачок української літератури, біля 115,860 одиниць, вартістю близько $1,000,000 долярів. Книжки наші передаються до шкіл, до бібліотек, до чи­талень „Просвіти”. Міста, до яких висилаємо нашу літературу, це: Київ, Харків, Полтава, Чернігів, Суми, Запоріжжя, Черкаси, Кіровоград, Дніпропетровськ, Миколаїв, Одеса, Вінниця, Хмельницький, Житомир, Тернопіль. Рівне, Луцьк, Ів. Фран­ківськ, Львів, Чернівці, Ужгород, Херсон, Крим (Сімферопіль і Севастопіль), Луганськ і Донецьк, як також Слов′янськ, Сівердонецьк, Свердловськ, Морозівка і Чорноморськ. Також висилали книжки до університету „Києво-Могилянська Академія”, „Острозька Академія”, «Миколаївсь­кий університет ім. Петра Могили», «Київський Національний університет ім. Т.Г. Шевченка», до Української Гімназії в Миколаєві та в Ялті, до Полтавської Обласної Дитячої Бібліотеки та до Обласної Бібліотеки в Донецьку. Отримуємо багато листів від читачів нашої літератури, які висловлюють глибоку вдячність за надіслані матеріали. Студенти з університетів дякують за нашу літературу, яку вони викорис­товують у своїх наукових працях.

Крім коштів на видавничу діяльність, також висилаємо стипендії для студентів, які вивчають україністику. А останнім часом висилаємо поміч для колишніх політв’язнів-літераторів.

На розвиток наукових бібліотек при університетах „Києво-Могилянська Академія”, „Острозька Академія” та для Університету ім. Петра Могили в Миколаєві було вислано рідкісні цінні українські видання, як також надано фінансову поміч на технічне обладнання бібліотек. Для Дитячої Обласної Бібліотеки в Полтаві, яка втратила своє приміщення, було вислано не тільки українські і американські книжки для дітей і молоді, але також кошти на потрібні адміністративні видатки. Для Обласної Бібліотеки в Донецьку було вислано багато пачок української літератури в минулі роки.

Щоб заохочувати українську молодь слухати українську музику та її виконавців, наше Товариство від початку існування фестивалю молоді в Полтаві „Мазепа-фест” підтримує їх фінансово. А недавно було передано кошти на будову в Полтаві пам’ятника великому гетьманові України – Іванові Мазепі.



Співпрацюємо по виданню українських книжок і журналів в Донецьку з Українським Культурологічним Центром. На підручник з фармокології в українській мові для студентів університету в Донецьку були передані кошти в минулі роки (О.П.Швайка). В перші роки незалежності України наше Товариство підтримувало фінансово „Східний часопис” який виходив в Донецьку. Також надавали поміч для заснування журналу „Схід” (1995 р.), який друкується в Донецьку.

Про нашу співпрацю з обласними „Просвітами” було видано книжку під назвою „Мости в Україну”, яка вийшла в 2005 році в Донецьку, з близькою співпрацею д-ра Володимира Білецького.

Окрім наших зв’язків з усіма обласними товариствами „Просвіта” та „Товариствами Української Мови” в Україні ми також улаштовували разом із іншими організаціями в діяспорі (Союз Українок Америки, Український Інститут Модерного Мистецтва) літературні вечори на честь українських письменників, які творчо працювали в діяспорі і в Україні. В 2006 році була надрукована книжка про наші вечори під назвою „Літературні Вечори в Інституті, Чикаго, 1973-2006”. Книжка була підготовлена і надрукована в Донецьку за співавторством і посередництвом проф. Віри Боднарук (Ілліной) і д-ра Володимира Білецького (Донецьк). І ця книжка, і „Мости в Україну” були розіслані до всіх обласних осередків „Просвіта” та до багатьох бібліотек в Україні.

З нагоди відзначення у 2008 році 75 роковин великої трагедії України – „Голодомор 33”, наше Товариство передало кошти на друкування книжок про Голодомор 1933 року, зокрема на дослідження цієї великої трагедії України.

Минає вже 18 років, як почалася наша праця на поміч Україні. Думали, що це потриває короткий час, і Україна стане на власні ноги – маючи великий інтелектуальний і економічний потенціал. Але що сталося? Хоч конституція України утвердила українську мову – державною, все-ж цей закон ігнорується численними урядовцями і навіть деякими народними депутатами України. Вони користуються мовою сусіда, ще й домагаються зробити її другою державною мовою! Мова сусіда часто витискає державну мову українського народу! Невже цим українським депутатам за 18 років не можна навчитися державної мови – української?

Нас, в діяспорі, дуже турбує те, що державні працівники України часто, як ми бачимо, зневажають свою рідну мову. Більшість членів нашого Товариства Української Мови-Чикаго виростали поза межами України, вчилися і працюють в англомовному світі, але не зважаючи на це навчилися вдома і в суботніх школах української мови, вивчають українську літературу, історію, культуру. Наші діти і внуки, народжені в Америці чи Канаді, ходять до суботніх українських шкіл протя­гом 10-12 років, здають іспити зрілості з українських предметів українською мовою. То чому-ж в Україні не скрізь належно вчать української мови? Чи люди такі байдужі до рідної мови?

Разом з тим, ми глибоко впевнені, що українська мова, українська культура – це явище непересічне, історичне, явище на тисячоліття. Сьогодні світове українство входить в новий етап розвитку – не тільки у етап відродження, а і подальшого сходження, прагнення нових висот, нових здобутків. Українство, Українська держава все впевненіше заявляє про себе як потужну силу слов’янського світу, Європи, світової цивілізації. І ми всі – світове українство розкидане по світах – єдині в цьому пориві розвою.


Віталій Радчук,

кандидат філологічних наук, доцент Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка
VI Конґрес Міжнародної Асоціації Україністів у Донецьку
Міжнародну Асоціацію Україністів (МАУ) засновано 1989 р. на установчій конференції в Неаполі. З того часу проведено шість Міжнародних конґресів україністів – у 1990 р. (Київ), у 1993 р. (Львів), у 1996 р. (Харків), у 1999 р. (Одеса), у 2002 р. (Чернівці), у 2005 р. (Донецьк). Шостий Міжнародний конґрес україністів організовано МАУ, Національною Академією наук України за підтримки Міністерства освіти і науки України, Міністерства культури і туризму України і проведено у 2005 р. на базі Донецького національного університету. До програми конґресу включено 678 доповідей та повідомлень учених із 36 країн.
Шостий міжнародний конгрес україністів, що проходив з 28 червня по 1 липня 2005 року в Донецькому національному університеті, зібрав 611 науковців з 26 країн світу, з них 126 приїхало з-поза меж України – головним чином з ряду українознавчих центрів, заснованих у Старому і Новому Світі українською діаспорою. Працювало понад сто секцій, з півтора десятка „круглих столів”, відбулися презентації кількох десятків нових видань, концерти, виставки, диспути, зокрема й неформальні, щодо шляхів розвитку Міжнародної асоціації україністів, вибори керівництва МАУ тощо. Новим головою МАУ став академік НАН України Ярослав Яцків – знаний вчений-астроном, голова Українського міжнародного комітету з питань науки і культури. Асоціацію україністів України, більш відому як Національна асоціація українознавців (НАУ), продовжує очолювати директор Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Рильського член-кореспондент НАН України Ганна Скрипник. НАУ має намір запровадити фіксоване членство зі щорічними внесками і структурувати свою роботу галузево й регіонально. На конгресі вручено дипломи Почесного доктора Донецького національного університету академіку Івану Дзюбі і професору Українського Вільного Університету в Мюнхені Богдану Осадчуку.

Коли коротко, то оце й увесь офіційний звіт про захід, як би його могли подати газети. Мій колега з Інституту журналістики професор Микола Тимошик обійшов у центрі Донецька всі кіоски, набрав оберемок місцевих газет і з сумом констатував, що ані словом жодна з них про конгрес не обмовилася. Утім, донецькі філологи таки знайшли йому пару спецвипусків багатотиражок та ще один офіційний друкований орган місцевої влади, де про подію фанфарно було написано на першій шпальті.

Я з дитинства прив’язаний до Донбасу, де двоє моїх дядьків здобували собі насущний хліб тяжкою працею, але з 1991 року в самому Донецьку не бував. Місто вразило мене блиском своєї модернізації, незвичної для наших обласних центрів, у чомусь і показушної (чого доволі і в столиці).

Для приїжджих місто починається з вокзалу й готелю. Ні те, ні інше не зачепила доба української незалежності. Напис „Донецьк” на старому будинку вокзалу в рік 2005-й – мовою сусідньої Росії, усі вивіски разом з назвою в готелі „Шахтар”, куди нас поселили, – так само, як у Рязані чи Єлабузі. Готельну анкету пропонують заповнювати тільки російськомовну, хоча за всіма правовими канонами підпис під текстом неофіційною мовою чи двомовною мішанкою (коли відповіді проставлено іншою мовою) взагалі не посвідчує, що це є документ, який би мав до чогось зобов’язувати. Напевно готель не попередили, що приїдуть ті, хто говорить по-українському… Перемикаючи готельні телевізори, ми зробили відкриття, що на Донбасі П’ятий телеканал досі заборонено, зате власне московських та прицільно колоніальних – більше, либонь, ніж своїх. Думалося: чому тоді немає білоруських, грузинських, польських, румунських, татарських, грецьких? Ми з моїм приятелем Олексою Дубовиком, що живе на вулиці „Інтер-націоналістів” у Сумах і очолює Сумську спілку патріотів, позначаємо такий „інтер-націоналізм” дефісом, протиставляючи йому порозуміння рівних і гідних дітей різних народів на ґрунті любові кожного до питомого голосу своєї історичної батьківщини і єднання через мову свого громадянства.

Довідка: за час від 1926 по 1937 рік чисельність населення за офіційними (вважаймо, прийнятними для влади) даними переписів зросла в УРСР тільки в одній області – Cталінській (на 154,5%), тоді як решта була знелюднена великим голодомором-етноцидом 1932-33 років. За цей самий період кількість росіян у Радянському Союзі зросла з 77 791 тисячі до 93 933 тисяч, а українців зменшилася з 31 194 тисяч до 26 421 тисячі (див.: Всесоюзная перепись населения 1937 г. Краткие итоги. – Москва, 1991, с. 44-45, 97). За переписом 2001 року в Донецьку проживало 493 тисячі росіян і 478 тисяч українців (разом 96% від 1 025 тисяч городян), мову своєї національності визнало рідною 99,3% росіян і лише 23% українців, тоді як українську назвало рідною тільки 0,7% росіян, а російську – 76,9% українців. Як бачимо, російщення переважає українізацію в понад сто разів. Хто ж кого тут силоміць асимілює? Хто досі так запопадливо втілює сталінську ідею „злиття націй”? Певна річ, – влада! Вона у місті Сталіно досі належить сортирним мочилам. Казали бо в Давньому Римі: чия влада, того й мова.

Згадаймо й кумира „Третього Риму” Костянтина Багрянородного, який вважав нормою режим одномовності в державі і схиляння всіх народів перед ромеями та імперією, які могли тільки дарувати свою дружбу всім іншим, називаючи їх підлеглими, рабами і варварами. За помаранчевої управи офіційний і тіньовий Донецьк (де тут межа – досі не певні й самі донеччани) так само розігрує мовну карту, а з нею і політичну гру в одновекторну „дружбу народів” великоцарсько-совдепівського штибу. Вулиці, назви яких складають рафіновану сталінсько-брежнєвську ідейну семіосферу (пройдете по Р.Люксембург або Щорса, повернете на Ватутіна і дійдете до Артема, а там вже рукою подати до 50-річчя СРСР), обвішано плакатами з вимогою одержавити в Україні мову Росії. На цих плакатах – портрет О.Пушкіна, якому навхрест заклеєно рота, щоб усі знали, що в Донбасі російськомовлян хтось ущемлює і переслідує. От тільки хто – невідомо. Підозра, мабуть, має впасти на Київ, який нагадує тут про себе хіба що знятим на подарунок з Майдану Незалежності пам’ятником Архистратигові Михаїлу. Портретів Т.Шевченка із заклеєним ротом у Донецьку – жодного. Слід гадати, й місцеві українофіли та й просто порядні люди не бачать для такої форми протесту жодних підстав. Залякані криміналітетом? Чи відсутністю української влади? Прикметно, що навіть на „театрі кіно” ім. Т.Шевченка його ім’я подано у великодержавній фонетиці. Саме ж кіно, сиріч фокус, полягає у відверто „потойбічному” репертуарі. Убивства, насилля, збочення, брутальний секс, сумнівні розваги – усе це під іменем Кобзаря!

Є у Донецьку театр, назва якого поєднує аж шість означень і тим символізує не так цінності мистецтва (порівняймо: „Ла Скала”, „Глобус”, „Березіль”), як недорікуватість чиновників: Донецький обласний академічний український музично-драматичний. Учасникам конгресу люб’язно показали в цьому театрі п’єсу М.Старицького „За двома зайцями”. Точніше – пародію на українців і драматурга, режисерське передвиборче тлумачення, з якого випливає, що десь там у помаранчевому Києві (а сучасники Голохвостого і Сірків – кияни) віддавна мешкають якісь всуціль аморальні, меркантильні й бридкі опудала. Їхню смішну малоросійсько-недоросійську суржикомовність, підсилену модерними англіцизмами й жаргончиком „нових українців”, відтінює чиста російська мова свідомо введених у п’єсу шекспірівських героїв: Клеопатри, Дездемони, Джульєтти та інших, – що втілюють молитовний книжний ідеал Проні Прокопівни, повчають і судять. У М.Старицького героєм і суддею є сам народ – носій здорової моралі. Це зберіг і відомий фільм. Навіть антигерої у класика живі і викликають не так відразу, як жалісливе співчуття. Адже на сміх він виставляє не особистість, не верству, тим паче не етнос, а людську ваду. Його комедія в найвищому сенсі трагедійна і не ставить на простій людині тавро гидоти. Вочевидь, яскраві позитивні типажі п’єси заважали режисеру глумитися над українством. Тому він їх або звів до карикатури (як-от Галю, Химку), або зовсім прибрав. Хіба міг у такій постановці фігурувати друг і захисник дівчини коваль – образ сили народу?.. Не дивно, що дехто з обурених глядачів до кінця вистави так і не досидів.

Гостинно прийняв гостей Донецький університет. Це було дуже помітно, як викладачі, а з ними й студенти старалися показати, що край свідомий своїх козацьких традицій і його український дух або, як тепер модно казати, менталітет, не зводиться до захоплення пісенним фольклором, танцями й вишивкою. Ректор Володимир Шевченко, однак, не робив таємниці з того, що грошей на проведення велелюдного зібрання держбюджет не передбачив і університету довелося брати півмільйонну позику. Певно, у такій скруті „нова” місцева влада за бажання могла б неабияк підсобити, а головне – продемонструвати свою прихильність і зацікавленість. Чільні особи таки прийшли. Щоб трохи потусуватися зі схожими весільними генералами в президії на урочистому відкритті конгресу, сказати вітальне слово і швиденько щезнути.

Власне, президія спорожніла наполовину вельми скоро. І приклад подав сам віце-прем’єр Микола Томенко, який, виголосивши свій соціологічний експромт, без жодних вибачень, ніби так і треба, пішов, не ставши слухати доповіді президента МАУ професора Марка фон Гаґена ­– відомого вченого, який започаткував фундаментальну україністику в Колумбійському університеті і подолав тисячі кілометрів задля участі в конгресі. Такий от собі у нашої європолюбної влади на її гуманітарній гілці „вишуканий” політес!

Жодних зустрічей з громадськими спілками Донбасу, з пресою (який там прес-реліз!) чи газетними кіоскерами, з шахтарями чи бібліотекарями, влаштовано не було. Це при тому, що програма конгресу разом з додатком склала двісті сторінок і технічно цей тематично-іменний „путівник” було виконано майже бездоганно. Франкознавці зі Львова подивувалися, що в їхній секції самі тільки львів’яни. Тож вони сіли собі, погуторили в тісному колі та й поїхали, так і не пояснивши собі, навіщо їм було двічі їхати через усю країну. Директор донецького Українського культурологічного центру доктор технічних наук Володимир Білецький, який лише завдяки своїй титанічній волі й працездатності видає на хронічному безгрошів’ї журнал „Схід”, „Гірничу енциклопедію”, десятки українськомовних книжок, нарікав на брак у програмі серйозної східноукраїнської проблематики. Якщо на секцію Донбасу, казав він, прийшли четверо донеччан і один киянин, то навіщо їм МАУ? Що, власне, дав цей форум області й місту, крім клопоту? Що дала учасникам зустріч саме в Донецьку, а не деінде? Що дасть наступний конгрес Сімферополю чи Дніпропетровську, коли він там збереться через 3-4 роки? Звичайно, науковий форум – не мітинговий майдан і повинен бути, як каже технологія, fool-proof – захищеним від дилетанта й дурня. Але не може він бути і багатоголосим монологом у насторожено-глухому контексті. Утім, хто б там на що не нарікав, особисто я вважаю, що мені дуже повезло, бо відчув фаховий інтерес донеччан і мав унікальну нагоду чотири дні поспіль говорити про словесність зі своїми колегами з Академії наук та київських університетів.

Нагадаю, що досі конгрес скликався кожні три роки: 1990-го – у Києві, 1993-го – у Львові, 1996-го – у Харкові, 1999-го – в Одесі, 2002-го – у Чернівцях. Ті, хто був на всіх конгресах, притьмом зауважували, що контакт із місцевим середовищем деінде був ширший і кращий. Чи може, надавши заходу камерності, нас оберігали від провокацій? Адже неподалік на площі Леніна нібито українська міліція дозволяла жовчно й злісно глумитися над Україною і людською гідністю, не зважаючи на те, що такий глум підпадав під цілу вервечку статей карного кодексу. Там на шатрі-„приймальні” біля кількох пустих наметів начепили плакатів з написами на взір: „У Донецьку люблять дивитися „Дорожній патруль”, тому що там показують мертвих киян”, „Галичина, забирайся в Польщу!” „Ще не вмерла Україна, але вже доходить! А із західних країв запашок виходить”. „Люди! Побудуймо стіну на лівому березі Дніпра!” „Ющенку зроблять на обличчі операцію в Ізраїлі і він стане жидівською мордою”. „Прочитав новину: Юлія Тимошенко – українська Жанна д’Арк. Коли ж її будуть спалювати на вогні?” Люмпенська дикість такої аргументації чимось нагадувала совдепівські туалетні кабіни без дверцят…

Ізольованим, герметичним виявився не лише Донецьк, а й сам конгрес. Деякі секції, як-от „Народна культура за соціалізму й опісля” або „Капіталізм у Донбасі” вже у програмі було оголошено всуціль англомовними. З якого це дива? Справді, мова Шекспіра – міжнародна, глобальна, але тут вона – бар’єр для порозуміння, справжній Вавилон. Без перекладачів, про яких ніхто так і не згадав, англізація форуму виглядає так само цілком недоречною, як і сверблячка російщення Тарасового краю, котра наїжачує проти себе багатьох. Недарма ж у резолюції конгресу мовна проблема домінує якраз у цьому розрізі і пропозиції для її розв’язання виписано найбільш обсяжно, виразно й конкретно.

Зокрема, 6-й Конгрес наголосив, що „уряд не виконує статті 10 Конституції України” і запропонував створити Комітет з мовної політики при Кабміні для „випрацювання програми та механізмів упровадження державної мови в усі сфери життя”. Також – оновити склад Правописної комісії на засадах фаховості, увести постійний контроль над виконанням мовного законодавства в ЗМІ, українізувати комп’ютери в державних установах і навчальних закладах, створити служби української мови при всіх державних управах і спеціалізовану мережу поширення українського друкованого слова тощо. Слід сподіватися, що 7-й Конгрес підсумує, як виконано ухвали попередніх шістьох. І насамперед – наскільки ефективними були звернення вченого світу до установ держави.
Галина Сімченко,

редактор журналу „Схід”
Володимир Білецький,

голова Донецького обласного відділення Товариства “Україна-Світ”, професор Донецького національного технічного університету, доктор технічних наук

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   21


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка